Хотілося б, аби на каналі про українські традиції ми писали лише про добрі звичаї чи магію, але дні памʼяті — це традиція, яка має стати особливою частиною української культури.
Думаю сьогодні, у день памʼяті жертв Голодомору, про оцю традицію поминальних днів. Вона залишається актуальною у багатьох селах, тільки більше стосується споминів про близьких.
Проте реальність знову вертає до того, що загальнонаціональні дні памʼяті — надважливі.
Бо памʼять потрібна не мертвим. Памʼять потрібна живим.
Але з кожним роком спостерігаю більше запалених свічок у вікнах навпроти. І від цього стає якось… тепліше.
Минулого року, коли я була в цей день абсолютно сама, ці вогники у вікнах інших квартир давали відчуття не-самотності. Спільности. Єдности.
Цьогоріч так випало, що я змогла на вечерю зібрати тих, хто стає все ближчими. І поки я готувала борщ, горіла свічка у вікні. І поки ми вечеряли — горіла свічка у вікні.
Бо цей день не про те, щоб відмовитися від їжі. Подякувати за неї — так. Тим паче у часи війни.
Цей день для того, аби згадати, хто відбирав зерно в часи Голодомору, хто робить це і зараз. Хто має одну мету — випалити все зерно пшениці і зерно життя на цій землі.
Інколи здається, що ця темрява ніколи не розсіятися і нема сил то стягнути. І що ніц ти одна не можеш зробити.
Але завжди можна запалити свічку памʼяті у вікні. І кожним маленьким вогником розсіювати темряву. І зігріватися відчуттям не-самотності, вдивляючись у свічки у вікнах будинків навпроти.
Думаю сьогодні, у день памʼяті жертв Голодомору, про оцю традицію поминальних днів. Вона залишається актуальною у багатьох селах, тільки більше стосується споминів про близьких.
Проте реальність знову вертає до того, що загальнонаціональні дні памʼяті — надважливі.
Бо памʼять потрібна не мертвим. Памʼять потрібна живим.
Але з кожним роком спостерігаю більше запалених свічок у вікнах навпроти. І від цього стає якось… тепліше.
Минулого року, коли я була в цей день абсолютно сама, ці вогники у вікнах інших квартир давали відчуття не-самотності. Спільности. Єдности.
Цьогоріч так випало, що я змогла на вечерю зібрати тих, хто стає все ближчими. І поки я готувала борщ, горіла свічка у вікні. І поки ми вечеряли — горіла свічка у вікні.
Бо цей день не про те, щоб відмовитися від їжі. Подякувати за неї — так. Тим паче у часи війни.
Цей день для того, аби згадати, хто відбирав зерно в часи Голодомору, хто робить це і зараз. Хто має одну мету — випалити все зерно пшениці і зерно життя на цій землі.
Інколи здається, що ця темрява ніколи не розсіятися і нема сил то стягнути. І що ніц ти одна не можеш зробити.
Але завжди можна запалити свічку памʼяті у вікні. І кожним маленьким вогником розсіювати темряву. І зігріватися відчуттям не-самотності, вдивляючись у свічки у вікнах будинків навпроти.
