Тетяна Власова. Вірші

Осінь у цьому місті розтеклася дощем, неначе мереживом.
Жовтень, звичайно – час теплих побачень і прихованих сенсів.
Любити такої осені – це забирати те, що тобі не належить.
Наприклад, серце.

Говорити, не замислюючись – серйозно або дотепно.
Ділитись дорогою, розділяти смуток, думки чи сон.
Любов, безперечно – це їхати завжди до тебе,
навіть рухаючись у іншому напрямку тимчасово.

Жовтень блимає пізнім сонцем, неначе спійманий винуватець.
А я думаю, що такої осені не було ніколи раніше.
І що любити такої осені – це писати, щоб зізнаватися.
Наприклад, вірші.

#Таняпише

Channel name was changed to «Тетяна Власова. Вірші»

Блукати твоїми судинами, немовби стишеним узбережжям.
Пробач, та я завжди буду з тобою необережною.
Буду щемка, як осінь, буду, як час, сувора.
Йтиму до твого голосу, немов до нічного моря.

Роздягнено – як розплетено, розібрано – як розпечено.
Ти ж знаєш, я довго буду необачною і безпечною.
Зможу дістати й винести каміння, як місяць, темне.
Я пахну твоєю сміливістю і завжди буду, напевно.

Обмінюватись вимогами – мов самих себе перевершити.
Розмова довга – як речення, яке ніяк не завершується.
І я обіцяю бути дорослішою і чуйною.
І грає повільно музика, якої ніхто не чує.

#Таняпише

Літала чужими сенсами і невивченими світами,
а тоді опинилась у нього в серці і виросла там.
Роздмухала все, оздобила, збудувала немов будинок.
Розквітала від кожного слова, як від краплі живої води.

Коли він боявся, вона шепотіла йому – не бійся.
А він хіба думав, що в цьому серці стільки вільного місця.
А він хіба знав, що може бути так тепло і так заквітчано.
А вона проростала і світло йому засвідчувала.

Іноді до щемкої цієї оселі пробиралися сум і печальність.
Тоді вона в його великому серці просто не поміщалася.
Тоді стукалася зсередини, на кожен поштовх тихо здригаючись.
І він затуляв її долонею, від усього світу оберігаючи.

Проростати без обіцянь – як обертатись невидимим коліщатком.
І тому в цієї історії немає кінця, бо насправді немає початку.
Сонце нещадно гріє і вони усміхаються йому одночасно.
І проміння схоже на мрію – таке ж розніжене і сітчасте.

#Таняпише

Боятися ранків, як бояться відкритих ран.
Як бояться сказати правду – стрімко і прямо.
Боятись читати новини – загострені, наче спиці.
Розбудити дитину чи боятися не добудитися.

Ниють міста своїми розривами й переломами.
І спиратися можна хіба що на тихе слово.
Так і ходиш цією війною, гордо тримаючи спину.
І не плачеш, бо як почнеш – уже не зупинишся.
#Таняпише

а потім вони питають:
“ну, і де ваші поети?
у вас же нічого й почитати.
вас не існує.
кого тут слухати?
де вони? де ваші геніальні письменники?
де? немає?

ми їх убили.
ми їх з’їли,
ми їх зім’яли.
штовхнули у рів.
засипали своєю мовою
і своїми вигаданими іменами,
неначе камінням.
переламали їхні слова, як стебла квітів,
що ніколи не виростуть.

а тепер ну ж бо,
розкажіть нам, що ви народилися не вчора,
доведіть, що маєте право жити.

де про це написано?
хто міг би про це розказати?

поети, зачинені у підвалах?
поети з підпаленими руками,
щоб не писали.
зі сшитими губами,
щоби жодного слова
не передалося далі.
з виколеними очима,
аби нічого не бачили,
нічого не помічали,
нічого не описували”.

Говорять, регочучи.
Розмахують обгорілими сторінками
над випаленою землею.
Мають зашморги замість рук
і кулі замість очей.

А розстріляні вірші раптом
дихають.
Усе одно дихають.

Спершу непевно й дрібно,
набирають вагу, наче діти,
розхитують землю зсередини,
проростають через каміння ненависті,
шукають своїх.
І, врешті, живуть,
шумлять –
хоч і навіки закарбовані.

Цим віршам пощастило –
їх встигли написати.

І тому вони живуть
за всі інші –
за недописані,
за недолюблені,
за обірвані на половині слова.

Живуть і озброюють
поетів –
і мертвих,
і живих,
і ще не народжених.

#Таняпише

нікого немає вдома
нікого ніхто не кличе
дерева мовчать вагомо
неначе ідуть до сну.
не чути ніде розмови,
не видно ніде обличчя
нікого немає вдома
всі поїхали на війну

а сонце пече потому
неначе весною марить
і в очі звуженим вістрям
влучає щораз вільніше
нікого немає вдома
нікого вдома немає
і дому немає в місті
і міста немає більше

і птаха тепер зумисно
минає свою оселю
куди повертатись після
навколо закрижаніло
я їду в це голе місце
і тихо стою посеред
і чую скрипучу пісню
гойдалок спорожнілих.

і бачу безмежні вирви
на місті, мов ластовиння
читаю своєю мовою
важкі імена спочилих.
це місто, говорять, вимерло,
нікого навкруг не видно.
та я приїжджаю знову
а раптом мені відчинять

#Таняпише

Я легко торкаюся її підборіддя і говорю їй:
«Моє щастя, ми стали будинками, в яких ніхто не господарює.
В яких тиша розсікається навпіл під обережними кроками.
І суцільні протяги».

Я говорю їй про те, що навіть мовчати тепер — розкішно.
А вона мружиться під моїми пальцями, ніби кішка.
І за цю нашу вічність я би мав уже висохнути, натомість —
наповнююсь.

Я добираю до неї погляди, неначе перебираю доречні рими.
Ми стоїмо посеред людей, немов за прочиненими дверима.
І вона пропонує: «Давай я буду хоча б до відбою
з тобою».

І я думаю про те, що вже скоро вечори будуть довгими й прохолодними.
І що тривога лунає пронизливо й монотонно, ніби нудна мелодія.
А вона підносить до неба руки, усміхаючись — так просто і так щасливо.

І починається злива.

#Таняпише

«Ми з Марією сидимо увечері в неї на кухні…»

📣 24 липня на ВДНГ – вечір віршів від актора та режисера Ахтема Сеітаблаєва і поетеси Тетяни Власової.

Рік тому в Києві відбулася прем’єра поетично-театрального перформансу “Багато війни. Багато любові” у виконанні Сеітаблаєва і Власової. Цього разу глядачів чекають уривки з нього, а також нові вірші Тетяни Власової, які раніше не звучали наживо.

♥️ Актор і поетеса читатимуть поезію, створюючи неймовірну атмосферу емоцій, близькості, натхнення, любові і краси. Ексклюзивний вечір віршів, відвідати який цього літа можна буде лише 24 липня на ВДНГ! Музичний супровід – Тарас Фенік.

📌 Вхід вільний, за обов’язковою попередньою реєстрацією:
https://forms.gle/xS7nHVJcNt1FaRfS7

📍24 липня, ВДНГ (Академіка Глушкова, 1).
Локація — Коло натхнення (велике біле щатро посеред яблуневого саду).
Початок о 19.00.

Чекаємо вас!

І після липневої спеки стоять у зливі, дихають, мокнуть.
Така небезпека – посеред розмови щасливо раптово замовкнути.
З такою відважною відданістю – губами різкими, точними.
Така неймовірність – дощ падає, обережно оминаючи очі.

Відстань, така приречена, здається тьмяною і дрібною.
І обоє, до речі, думають: “Залишайся довше зі мною”.
І погляди – до нестями барвисті, ніби міські метелики.
І стукаються серцями, наче по вінця повними келихами.

І місто на їхньому боці, і ховаються тут обоє.
Таке цього літа сонце – рятуватись хіба любов’ю.
І вулиці виноградно вкриваються спокоєм, наче бронзою.
Така цього літа радість – стояти і слухати просто грози.

#Таняпише

Так боротися з вихором, що непомірно охоплює —
і, зрештою, приручити його, і навчитися рівно дихати.
Так хочеться берегти себе у сонному її спокої.
Так хочеться берегти її, коли вона спить так тихо.

І страшно зрушити ніч, страшно її торкатися —
стільки в цій тиші істинного наміряно.
Просто любов на дотик, напевно, неначе її рука —
така гаряча і така невагомо довірлива.

І від голосу, яким вона нерозбірливо стогне й кличе,
все здається невимушеним, здається таким простим.
Часи такі, що варто триматися якнайближче.
І боятися втримати.
І боятися відпустити.

#Таняпише

Коли вимикається світло — стає помітним тремтіння рук,
погляд стає напруженішим і нестямнішим кожен рух.
Ніжність — пекуча, мов страх — розливається сповіддю.
І плечі здригаються на кожен шепіт, на кожен подих.

І тоді вона тихо говорить: «Повір мені —
все, що сталося у війні, залишається у війні.
Тут надія і смуток — стільки всього намішано.
Але потім ми будемо іншими,
обов’язково будемо іншими.

Ми виростемо, подорослішаємо або поста́ріємо.
Але сьогодні ти називай мене своїми улюбленими містами.
А сьогодні просто лежи тут поруч, беззахисно голо.
Нічого подібного з нами не буде більше ніколи.

Тому сьогодні знову залишай мене із собою на ніч.
Вивчай мене, ніби вперше, ніби нічого про мене не знаєш.
Знову говори мені крилатими висловами і цитатами.
Коли я навчуся згадувати — матиму що згадати.

Коли з’явиться світло — ми знову говоритимемо про війни.
Тому якщо ти хочеш мовчати — давай мовчати повільно.
Бо стільки сонця щоранку тут розливається незграбною повінню.
Бо, зрештою, що іще нам залишається,
крім такої
любові».

#Таняпише

Весна вибухає обридло і голосисто.
Будь ласка, рятуйте книги, рятуйте місто.
Будь ласка, хай буде тиша, хай будуть вірші.
Нічого тут не напишеш, ніяк не вирішиш.

Бо сюжети будуються лиш за воєнним лекалом.
І немає цьому пояснень в людського розуму.
І повітря пахне обпаленими сторінками.
І треба жити
за кожен недописаний розділ.

#Таняпише

скільки людей залишилось у цьому місті
скільки дітей загинуло цього місяця
скільки доріг ведуть тепер не додому
скільки ворожих голів покотилось долу

скільки сімей завмерли і недоспали
скільки земель тут вибілено чи спалено.
скільки дерев згоріло у цьому лісі
скільки хрестів з’явилось у цьому лісі

скільки розмов – приречених і гарячих.
той, хто рахує час, зупинився й плаче
той, хто зневірився, бавиться у мовчанку
той, хто рахує мертвих, почав спочатку

скільки учитися миттю або довіку
жити в такому світі без снів і ліку
дні заступають то світлом, а то негодою
котяться голови зла – одна за одною.

#Таняпише

Такі тепер весни – розхитують різко, що можна замерзнути.
Дощ починається після кожної звістки
про несподівану смерть.
Дощ обпікає, під очима дзвенить невимовно гарячим.
Можна звикнути до війни,
але до смерті – навряд чи.

Ці весни чорніють та вугляться, налякано й галасливо.
І доводиться жити між цими вулицями, між цими зливами.
І з неба – цупкого, бавовняного – спадають промені навскоси.
І весняне сонце, пропахле кров’ю, гріє неначе з останніх сил.

#Таняпише

Говорить: «І ось я дивлюсь на тебе, і ось я про тебе думаю.
І є в цьому щось знеболювальне, є щось непомірно людяне.
Світ котиться бозна-куди, а ми обіймаємось і жартуємо.
Я не знаю зараз іншого способу зізнатися,
що люблю тебе».

Відповідає: «Я розумію, про що ти, мені добре тебе розуміти.
Добре бути з тобою кимось більше, ніж просто розгубленими людьми.
Залишайся зі мною на ніч на випадок кінця світу.
Хтось же мусить його вберегти.
Давай це будемо
ми».

#Таняпише

Місто лягає під ноги м’якою весняною ковдрою.
Чекає на їхні кроки приречено та смиренно.
Тоді він називає її своїм голосом і своїм голодом.
Своєю, мов сон – спокійною,
і своєю, мов ніч – буремною.

Вулиці мружаться відсторонено й незадоволено.
Він говорить: “Не знаю, що буде.
Не знаю, що буде завтра”.
І серце підстукує ритмом – таким раптовим, таким намоленим,
І вона хоче йому підказати,
але не знає що підказати.

І плавають у цьому натовпі, як у морі – беззахисно голими.
І вивчають це місто – обережно, майже ображено.
Так і ходять до ранку, врешті, тими самими колами.
І весна відчувається такою гарячою,
такою
справжньою.

#Таняпише

У цій непохитній темряві він чує, як тихо вона посміхається.
Як беззахисно віддається йому, як стає неосяжно ближчою.
Тоді немов ніч так невпинно і в’язко протікає між її пальцями.
Тоді наче зорі слухняно виструнчуються навпроти її обличчя.

І стіни перетворюються на дерева, що тріскаються зневоднено.
І стеля видається небом – таким глибоким і таким пружним.
І вигини їхніх тіл неначе повторюють одне одного.
І доводиться навіть дихати одночасно, щоб нічого тут не порушити.

Щоб завчасно не пришвидшити ранок, щоб силоміць не накликати
страх, що, неначе любов, виникає нестямно і безпредметно.
І в цій темряві, як у безодні, він слухає, як беззвучно вона схлипує.
А може, це просто планета тоді розбивається
об іншу планету.

#Таняпише

Людині потрібен хтось, із ким можна ділитися божевіллям.
Хтось, із ким легко обмінюватись випадковостями і розвагами.
І тому на час їхніх коротких зустрічей у світі припиняються війни,
І навіть птахи літають мляво й безшумно – щоб раптом їм не завадити.

І тому нічні вулиці розрізаються їхніми поглядами, неначе блискавками.
І їхня мова зрозуміла краще тваринам, аніж людям.
Людині потрібен хтось, із ким можна стояти настільки близько,
щоб відчувати себе
у його грудях.

Історія пишеться вічністю, але закарбовується годинами,
коли слова видаються зайвими, недосконалими і бездушними.
Крутиться Всесвіт як невивчений простір, переплітаються їхні судини.
Важкий березневий сніг падає безладно і незворушно.

#Таняпише