синьоока

пустка

невже я — це лише тіло?
невже всередині мене порожньо?
я — напів-прозора оболонка
можливо тому ти завжди дивишся
крізь мене?

я приймаю душ впʼяте за день
бо ніяк не можу змити з себе бруд
і відбитки пальців
я щоразу бачу у дзеркалі чуже обличчя
хто ти?

я просто фільм на вечір
який ти ніколи не передивлятимешся
шкільна програма з літератури
яку ніхто ніколи не читав
диск моїх почуттів не прослухати
бо хто нині користується дисками?

я акторка театру
куди ти так і не сходив
тож я знову граю на порожню залу
я джинси які ти купуєш
на випадок якщо схуднеш
і коли ж ти нарешті схуднеш?

я Сизіф, мій камінь — суспільство
я потопельник, мій камінь — префікс «недо»
я ножиці, мій камінь — страх
я меч, мій камінь — я.
ти витягнеш мене, Артуре?

коли в мій особистий простір
знову прослизає хтось
і цей хтось — не ти
я відвертаюся щоб не було видно сліз
я відвертаюся обличчям до стіни
коли я зруйную свої стіни?

я знову дивлюся у дзеркало
на мене дивляться мільйони різних я
я більше ніж всі вони разом
і все одно менше ніж та
якою так хочу бути.

ставлю собі німе запитання
любить-не любить
грубо зриваю останню з пелюсток
і продовжую квітнути
пробиваючись крізь асфальт.

хто така синьоока?

я ніколи не буду як оголені
ніколи не чутиму хтивого гоміну
як коли пташиний знімає сорочку
а катруся читає той вірш про бога
мила моя синьоока скільки ж тобі рочків?
невже не награлась з книжковим блогом?
ну куди ти знову лізеш?
мовчи поки дорослі читають вірші.

якби в моїх віршах були матюки
ви читали б їх краще
і я перестала би бути ніким
у цих поетичних хащах.

ти пішла у театр заради емоцій
метафори кислі й рідкі ніби оцет
однаково ти їх не тягнеш
цими театральними павзами
прийди нарешті до тями
прибери від поезії пазурі.

напиши хоч мільйон дуетів з чурковим
закидай його каламбури за комір
тобі ще зарано вриватися в батли
вертайся на сцену у танцях стрибати
ота перемога в наталки — єдина заслуга
дитино схились і послухай
до инших поетів звертайся на «ви»
скільки ще тобі будуть робити знижку на вік?

псевдонім синьоока сподобався швальбе
тому я вдягаю ці кляті лінзи
і продираюсь на перші шпальти
знову без жодних запрошень лізу
на сцени задрипаних барів
нещирістю звʼязана ніби шібарі.

секунду уваги пані та панове
несеться поетка-тайфун
бажаю усім вам смачного
бо це поетичний фастфуд.

вони запитають та хто блін така синьоока?
і нащо про неї казати аж так жорстоко?
я ніколи не буду як оголені
я все-таки маю власну голову
я гейтерів бʼю не катреном — бойкотом
і в це лицемірне поезії кодло
як стрендж відкриваю нові портали
ігнорую образи, сліпа наче вій
про мене принаймні питають
а чого досягнули ви?

Читала вчора віршики на Літслемі. Сподобалось. Хочу ще.

Тут «Я не пара тобі» і «Можна було і краще». 🎀

Запроси до каналу синьоокої друга і отримай + до аури…

Не заважайте, синьоока у своїй прозовій ері.

«Вибір»

звʼязані

ми із тобою звʼязані.
власне, наш переплетений міцелій —
нитки спільного боледосвіду.
вдосвіта й до ночі ненависна робота
щодна та сама пластинка
годинник тіктак-тіктак, тікток-тікток
а чи була б ти моєю сієстою?

— у тебе нова рана? зробити репост?
забезпечу її розмноження (с)порами
хай усі долучаються до культу страждань.
а чи була б ти моєю опорою…?
ми із тобою звʼязані.
ми із тобою розбиті вази із
зівʼялими квітами почуттів
ми із тобою жахливо прекрасні
а чи була б ти моєю людиною-пластиром?

— якщо ти такий слабкий
чому досі стоїш на цих тоненьких ніжках?
я росту завдяки сльозодощу
купаюся в ньому
пʼю через трубочку кров
що крапає з меча
яким я згаряча рубаю своє минуле.

мовчки знімаєш капелюшок
сорочку спідничку… літає одежа
нічого говорити та все ж
розвʼяжи мені язика а не свій тугий корсет
що душить нас обох
поговоримо про дитинство, травми,
рамки картин та обмеження,
межі дозволеного, твої дурні соцмережі,
зрештою хоча б про твої дурні вірші.

знову цілуєш зопалу
— тихше, тихше…
у прогнозі для серця сьогодні опади…
хіба так важко говорити?
ми із тобою звʼязані
чи лише наші руки?

Подалі
кирпатим Карпатам

подалі від галасу міста, в якому ти мов маратонець;
немов мандрівник, заблукалий у часі при пошуках істини,
вкраїнський Едем своїм твістом виштовхує залишки втоми,
його ясно-сині дзеркала фліртують з плодами-намистами.

хвастливі Карпати, задерши кирпаті носи аж до сонця,
гілковими пензлями миттю виводять яскравість на максимум.
раніше сюди від арештів тікали, сьогодні — бо соціум,
безжальний корисливий митар, висмоктує все, що ти матимеш.

чорняву панянку в спідниці зі стразами цмокає в шию
блідий молодик, забирає в обвітрене літо підступно.
в зеленому ліжку насниться мені довгождана дружина,
що лагідним проліском зрання нарешті ввірветься у студені.

русалко, наповни мій кошик солодким, червоним і стиглим!
і серце — тим самим, ключиці прикрасять бутони-півонії.
сьогодні дізнається кожен: ти стала для мене світилом,
про оце оголосять врочисто пташині заливисті дзвоники.

рушаймо за покликом пралісу, тільки би Блуд не зловив нас.
у глуші під дубом — коралі, руді парасольки й мережива.
подалі від сірих моралей, серйозності, «треба» й «повинен»,
подалі, подалі, подалі… поставимо хрест на обмеженнях.

на скелях розкинемось зливою, небом грайливо пролинемо.
подалі, подалі, подалі… щоб бути довіку щасливими…

чи є…?

ти запитуєш чи є на землі кохання
відповідаю не знаю
а потім розповідаю про
куртку яка більше за мене на 2 розміри
тістечка з солоною карамеллю
дерева в парку перемоги
біля озера з качками
свіжозварену каву
бурих ведмедів
корею

тим часом
вулиці — вулики людей-бджіл
які ранком бізззать працювати
їдуть на спині великого жука
вусики якого лоскочуть небо
і ми серед них два метелика

я запитую чи є на землі кохання
відповідаєш не знаю
а потім розповідаєш про
зіжмакані листи в кишенях
ямочки на підборідді
полиці з книжками
червону помаду
шоколад мілка
мартинів
море

тим часом
вулиці — вилиці міста гострі
неначе уколені ботоксом
черепицею сипляться з дахів
олдскульного містечка
і ми серед них два балкони
закоханих в центрі риму
в центрі моєї рими — лиш ти
і мої недолугі листи

вони запитують чи є на землі кохання
відповідаємо не знаємо
а потім розповідаємо про
серіали про пожежників
чипси зі смаком сиру
колу без цукру
білі троянди
вистави
вино
нас

тим часом
вулиці — вудочки спогадів
ловлять поцілунки під дощем
зігрівання рук диханням
проводжання до дому
обійми на вокзалах
і ми серед них

чи є на землі кохання
таке, щоб не тимчасове
не знаю…
чиє на землі кохання?
знаю: наше…

Вам лист…
І вірш до листа.
Чи лист до вірша, як вам завгодно.

Осінній лист

Неґайно.

Always you

They say that soulmates never die
And when I see your almond eyes
With that half-burning trees inside
I think I finally can fly.
While you are mine, while I am yours
My childly dreams don’t need white noise
My shining-blue waves now are calm
Your bear arms for me means home.

From nowadays I’m not alone.

I was just vagabond before
Stray dog get lost in dirty world.
You’re like first sip of morning light
After gru’ night and moon that lied
About her feelings to her sun
Like us, dumb us, blind to the signs.
For many years that moon was quiet
She didn’t know what’s wrong, what’s right.

From nowadays she holds sun tight.

My bites will never be that hurt,
My claws retract, my heart in burn.
My knives will never be that sharp.
I fell but you help me get up.
While I am yours, while you are mine
The sun is fleshing in our smiles.
It feels so usual n’ same time new
I know that it was always you.

From nowadays it’s always you.

синьоока 🤝 експерименти

вам доступна нова опція — синьоока англійською. blue eyed girl (?)

коротше. зненацька написала (перший) вірш англійською. в авдиторії хтось коректором написав на лавочці фразу «soulmates never die», і вона мене надихнула на щось таке. як-то кажуть «я замість дурних конспектів на парі пишу в зошиті вірші…»
надто суворо не оцінюємо, я просто стараюсь відкривати для себе нові можливості 🤗

унівєрські хроніки vol 2. курсач

я
замість
дурних конспектів
на парі пишу в зошиті вірші
у свої 18 стала як іван франко
(теж сплю чотири години на добу)
до четвертого курсу стану як гліб
буду приходити в унівєр
читати авангардистів
на задньому дворі
йти додому
писати
вірШІ

курсор
просвердлює дірку
у кокаїново-білому екрані ворду
студенти епохи блекаутів дикі —
як написати курсач якщо
знову відключать
воду?

боже, волію
нарешті все скласти
нарешті вже скласти руки
нарешті божеволію —
божа воля

по класиці
покласти сову кур
в папку «відкладене»
покласти на вівтар мистецтво
ми — сте цтво ми — сте
ми сте бла для кві тів
майбутніх поколінь
поетів

синьоока
науковий керівник
філологічний факультет
у головних ролях фільму що йде
в одеському національному університеті
«тілоохоронниця курсової»
не хочу нікого захищати
захистіть хтось
мене

а могла ж
вступити на право
на ділі вийшло на ліво
та якщо вже говорити чесно
краще б вступила до гоґвортсу
але сова не прилетіла
тільки кур-сова
кудах тах
тах

ось
список
використаної літератури
для написання цього вірша: чат gpt
список використаних літер
для написання вірша:
а б в г ґ д е є
ж з и і ї й к л
м н о п р с
т у ф х ц
ч ш щ
е ю
я

17.12.2023

Коміку.

Для неї не будують храмів і церков,
Не пишуть віршів з іменем в присвятах,
Що дивно, бо її аркан в розкладі — третій.
Удосконалює життя, як фото-ретуш,
Як комік, що зі сцени сипле жарти.
Вона для мене особистий макрокосм.

Вона оксюморон: гаряча, ніжна сталь;
Гіпербола яскрава й всеосяжна.
Потрапив у полон очей, неначе в омут.
Її ніколи не «занадто», завжди «обмаль».
Лишається зотліла купка сажи,
Усюди, де її масивний чобіт став.

Я, вбогий і бродячий пес, спускаюсь вниз
І на колінах пропоную Всесвіт.
Без неї світ лише сухий безбарвний морок.
Її обійми біль знімають, ніби морфій.
Вона — це сон, під ранок зникне з серця.
Шепочу знов: «наснись ще раз, прошу, наснись».

Я знову у себе в нотатках знайшла вірш, про існування якого забула…….
Як часто я гублю свої власні вірші….

🐱Друзі, хто в Одесі!

Запрошую на вистави своєї театралки!

27 вересня — «Дзеркало»
25 жовтня — «Помпезне шоу»

🐶Буду рада всіх бачити <3
Поширення вітаються!

синьоокій
від Синьоокої

Я плачу, і сіль розʼїдає обличчя.
Сваритись з тобою давно стало звичним.
З дитинства крокую по колу абʼюзу —
Досвідчена бранка горгони Медузи.

Втомлюся від тебе — і в гори на тиждень,
Заочно сичатиму: «вперта колишня».
Стабільно у зрадах, сумління не мучить,
Зате як вернуся, ти мила й квітуча.

Стрічаєш з обіймами і капучино,
Кудись утекла знавісніла гірчинка.
Ведеш на вистави, стендапи, концерти,
І так, ніби вперше, вальсуєш у серці.

Парфуми-акації, очі з лазурʼю,
Твоїми синенькими знову ласую;
На пляжі зливаємось в рідкісну суміш —
Досвідчена жінка й довірливий зумер.

Побилися. Рясно саджаю прокльони.
В альфатер твоє «я з тобою до скону».
Коти твої, друзі-поети… Обридло!
Мене, як і кожного, ти надурила.

Нічого не вдієш — кохаю! От лихо…
Ти знаєш, тому і заходишся сміхом.
Таких не існує ні поряд, ні десь там,
Ти завжди моя, синьоока Одесо.

Я не пара тобі

Я боюся твоєї ніжности, як поет — переходу в прозу,
Я для Бога давно небіжниця, а для тебе все швидко й просто.
Я тону у кривавих течіях, ти завжди маєш зайвий катер.
Я давлюся горілим печивом, на довершення — жалю скатом.

Я не пара тобі, ніскілечки! Я важка й непотрібна трата,
Ти подумай нарешті кинути, бо за мене не слід вмирати.
Мій сніданок — твоя вечеря, і я лягаю під третіх півнів.
Я ніколи не буду чемною, не дозволить у рота піна.

Не дарують таким півонії, назбирають кульбаб хіба що.
Не змагаються із драконами, а шепочуть «вона пропаща».
Не кохають таких, а бавляться. І під ранок — надвір із криком.
Я не милий десерт до кави, а неподатлива й вперта крига.

Я не пара тобі, одумайся! Не біжи на червоне світло.
Я — істерика, сльози струменем. Усмирити мене не вийде.
Я кусаюсь, причому — боляче. Залишаю кислющий посмак.
Біля мене немає поручнів, біля мене — холодна постіль.

Я боюся всього відвертого, шлях до серця мого — крізь розтин.
Я живу з почуттями стертими, маю гордість з високим зростом.
Я не пара? Чи хочу здатися неприступним огидним змієм?
Я кохаю. Впівголоса, здалеку. Лиш казати про це не вмію.

Беньяміну Овічу
з «Ведмежого міста»

там, де бездушні вітри зривають дахи
і людям і будинкам
де сльози одразу ж стають бурульками
де дерева завжди у весільних сукнях
а дим виходить з рота не тільки в курців
твоє серце було гарячішим
за одеське літо.

там, де палітри художників
складаються лише з трьох кольорів:
білий-сірий-чорний
за коміром зимової куртки
ти надійно ховав свою веселку
там, де ночі потрохи зʼїдають дні
за крижаним поглядом
і камʼяним кулаком
ти надійно ховав своє сонце.

там, де вуйко-місяць із великим черевцем
веде на вигул зорепсів
доки конуси ялин тримають небосхил
ти завжди захищав усіх
чому ж ніхто не захистив тебе?
на спині твоєї хокейної форми
шістнадцятий аркан
можливо тому твоє життя зруйнувалось
ще до того як ти встиг вирости.

там, де у кожного в душі блекаут
де почуття заховані в підвалах
ти світився як остання жаринка багаття
адже обійми завжди гучніші за крик
ти завжди вривався ураганом
як на льодову арену
так і в моє життя.

там, де самотність — єдиний друг
де завжди ми проти всіх
я довіку буду проти всіх за тебе
мій сміливий хлопчику
я більше ніколи не боятимусь ведмедів
бо тепер знаю
наскільки велике у них серце.

Чи всі винуваті?

Чи всі винуваті чи лиш я сама,
Що серце смакує, як чорний туман?
Вдягаю веселку, взуваю желе
І вперто шукаю в собі щось живе.

Дитячими травмами стелена постіль,
Під ранок вбачаю завершення посту,
Аскези від мізкорозкопок, синдромів,
Їх синтез — це мій особистий феномен.

Так хочу кричати: я тут, подиви!
(Мене тут немає, я порох, я цвіль —
Дитина облізлих від втоми шпалер).
Звертаюсь до Бога, та кажуть: він вмер.

Міняю рожевість на захист від сонця,
Та сонце, напевно, ненависний соціум.
Дитина в їдальні питає за бублик.
«Скінчилися. Може, бажаєте булінг?»

Облизують душу облізлі коти.
Скребстися стомились, а я — від отих,
Для кого я засіб, підстилка, чернетка,
Зішкрябую з серця приписку «you’re welcome».

Червиві. Чи люди, чи, може, черешні?
Внесіть-но заставу! Добро під арештом.
Як завжди, не може пролізти крізь ґрати,
У нього між ребер видніється кратер.

Поповню добірку із префіксів «не»,
Без зброї воюючи з каторжним днем.
У мене в цій грі незліченні ходи.
І всі винуваті, й водночас — лиш ти.

місто

Нічне соц.опитування😇

Який мій вірш подобається вам найбільше?

опа. дивіця. #вголос

тю. забула. пишу-пишу і забуваю вам показувати.
28.03.
more

Л.

сизойка сьогодні співає на диво гучно
із піснею вилітає
з потемок самотності в ранок любові
вічно схвильоване море
сьогодні на диво спокійне
Вілю, рушаймо у плавання
бурі залишились в осені
штилями бавиться літо

перший стрибок з парашутом
у небо з насиченістю на максимум
спочатку боїшся ступити крок
а потім тебе огортає вітер щастя
дивись — ми летимо над містом
і на цій шаленій висоті
сьогодні на диво анітрохи не холодно
бо я нарешті зовсім не боюся впасти

моє море сьогодні на диво спокійне
моє нічне натхнення на варті твого безсоння
сизойка виспівує «наново»
а я наново закохуюсь у тебе
бо слово любов починається з літери «л»

можна було і краще

коли обдарована дитина вступає в університет,
її мрії горобцями бʼються об вікна і падають.
кожна пара — параноя.
слухаєш смертний вирок. суддя каже: «чотири».
кожна пара — пара Ноя.
посеред повені сліз ти у ковчезі своєї четвірки,
та місця замало,
як і докладених зусиль.

потім червоний диплом — у колір очей
після кожного побачення з безсонням.
тремор сьогодні у тренді серед відмінників.
диплом змащений кровʼю,
а під підписом ректора
ледь помітним шрифтом
«цього все одно недостатньо».

кущі творчості стогнуть від вогню
«твоя стеля чиясь підлога».
квітнуть
«твоя стеля чиясь підлога».
кричать
«твоя стеля чиясь підлога».
палають
«твоя стеля чиясь підлога»
та чомусь ніяк не згорять.

ти — одвічна триєдність:
критик, поет, людина.
людина спостерігає,
як критик знову душить поета.
спостерігає і плаче.

а коли ти нарешті отримаєш не шоколадний Оскар,
розгублено йтимеш на сцену, мокріючи під софітами,
з обличчям в колір доріжки,
стара плівка знову заїдатиме на фразі
«мені всього-навсього пощастило».

а коли я нарешті достраждаю цей вірш
і, запинаючись, читатиму його на літературнику,
бар вибухне оплесками.
я скажу «дякую»,
а подумаю:

«можна
було
і краще».

18… 🕯️
Ну все, відтепер лише дорослі вірші.