Ніколассон

...Просто безцільно йти, розумієш?
Нести у кишенях вірші про зиму,
щоб єдині супутники, буревії,
крокували поряд незримо.

І я би ніколи не спинився,
стоптавши усі чоботи світу...
Я мав би плащ з опалого листя
і люльку, набиту вітром.

Забувши про всіх, продавши душу,
ночами співаючи у трактирах,
доки вогонь чоботи сушить,
ну а вино —
віру.

гострим воро́нячим пір'ям
гаптується гобелен
жовтневого простору,
сивого
і покинутого.
Господи,
дай нам терпіння
дожити день.
дай нам, Господи, сили,
аби прокинутись.

оминути погост,
не згубити себе за мить,
коли сонце,
вовком погризене,
рани зализує.
проведи нас, Господи,
геть до дверей зими

і дозволь втекти за них.

///

/черви/

я хочу, щоб ви згнили —
покинуті,
непохо́вані.
я хочу, щоб ви не могли напитись
нічим, крім морської води.
у пеклі мало смоли,
щоб вам казани наповнити
за те, що ваші брудні копита
посміли ступити сюди.

я хочу, щоб ви страждали
й коли ваше місто спатиме —
аби ви безсило дрижали від виску
сирен і тріску пожеж.
у пеклі занадто мало
вогню, аби катувати вас.
аби ваші душі від бруду очистити,
треба дерти ножем.

хай душі ваші черви́ві
ніде не знаходять при́хистку.
шматуйте їх дужче, вогненні бурі!
шуліки, зліше деріть!
хай спершу здохнете ви,
а потім і ваші при́хвостні,
що врешті стягнули овечі шкури
й явили з-під них щурів.

...ворога возлюбити
не можу — прости мене, Боже мій.
немає добра до ницої че́рні,
яка прийшла по моє.
я хочу, щоб ці раби
родючість землі примножили
і здохли, немов жалюгідні че́рви,
якими вони і є.

///

/в кінці літа/

розбуди мене в кінці
літа,
щоб у вітрі не було
жару,
щоб у небі посівним
ситом
закипіли дощові
хмари,
щоб від заходу в душі
терпло,
щоб звільнилося від трав
поле,
розтинаючи кордон
серпня
поворотом колеса́
в холод.

щоб у вицвілу нічну
пору
в тиші вічності було
чути,
як, загнавши цвіркунів
в нори,
сіра паморось пряде
сутінь.
і як хмари розпочнуть
лити,
розтуливши висоти
браму,
розбуди мене в кінці
літа —
перед входом до мого
храму.

розбуди — і я пройду
відстань,
розбуди — і обернусь
раптом
буревієм, що зірве
листя,
розіпнувши золотий
прапор.
розбуди — і я пірну
в холод,
перетнувши сто доріг
пішим,
коли серпень замовчить
болем,
повернувшись на щиті
в тишу.

розбуди мене, коли
вітер
пробирає до мурах
спину...

розбуди мене в кінці
літа,
щоб я бачив, як воно
гине.

(2017)

/з кухонних перекурів/

"брат, а у чому сенс? — говорю йому.
в бутлі зосталось трохи лише на дні. —
ми заберемо все у свою пітьму.
хто його знає, що нас чекає в ній?
брама імли усіх при кінці зжере,
доти усе — єдина коротка мить.
тут неможливо рухатися вперед,
можна лише блукати між стін тюрми.

нащо нести́сь у спробах піймати ціль,
щось будувати, сіяти, йти в бої?
легше синицю стиснути у руці
і милуватись блиском її пір'їн.
легше вважати, ніби усе, що нам
да́но — секунда часу між двох "ніщо,"
ніби межа — по суті, лише стіна,
що не просяде, скільки б її не чо́вп.

легше в порожні очі ловити день,
пити, як ніби завтра уже нема,
ставши в ряди хмільних опівнічних чо́т.

рано чи пізно, кожен Туди дійде...
що якщо Там — нічого, і все дарма́?"

брат помовчав, допив
і сказав:
"якщо."

///

/вогнище/

дрова згасали, вугілля тліло,
іскри злітали й танули.
може, ми стали не ким хотіли,
але хоч кимось ста́ли ми.
може, ми зрадили зовсім трішки
мрій, що тепер подолані,
але, на радість усім мудрішим,
хоч би взялись за голову.

це не печаль — просто пил в зіницю
влучив і виплив водами.
в клітці із пальців дрижить синиця,
де журавлі не водяться.
пам'яті закутки — це притулок,
де зачаїлась молодість.
легко сказати, що ми забули.
важче — що ми відмовились.

нас не питали, а ми не сміли
слова сказати впо́перек.
може, ми стали не ким хотіли —
жаль не розпалить попелу.
тож залишається все стирати
і усміхатись дзеркалу.
кожен чекає — прийде пора та
в грудях уже не дертиме.

щастя — не більш, ніж роздута радість.
пошук не має значення.
зрада собі — це, звичайно, зрада,
але собі — пробачимо.
може, ми стали не тими — звісно,
все ж повернути можна ще?..

дрова згасали,
злітали іскри
над погрібальним вогнищем.

///

/полудениці/

кордони між світами перете́рлися,
серпанком липня щільно оповиті.
витають над полями полуде́ниці
тремтінням розпашілого повітря.

стикаються вітри жалкими зміями,
породжуючи вихори піщані.
гроза, якою літо скоро вмиється,
підживлюючись митями печалі,

збирається на західному обрії.
шепочуть трави, ширять таємниці,
і дні, які лукаво звати добрими,
обвітрено впиваються у лиця.

сюркочуть цвіркуни в колючих заростях,
і їх піснями повняться лани́, де,
поточені омелою і старістю,
гілки тополь поскрипують ліниво.

під західним крайнебом поле темниться.
тремтінням проростаючи між тіней.

витають над полями полудениці,
як вісниці
останньої
години.

///

Червень у мене бідний на нові вірші, але багатий на чудові твори за їх мотивами. Ось тут — нова пісня на мій травневий вірш "Сад" від Михайла Коваля, який уже якось клав на музику "Велику Зиму" і "Різницю"

Мені дуже подобається, послухайте:

https://www.youtube.com/watch?v=iIHakrMVTGk

__

а у тому, що коїться, годі інший шукати задум —
просто Бог збирає найліпші квіти зі сво́го саду...

Цей вірш Ніколассона був озвучений мною ще в листопаді 2022 року.

Я виклав його на патреон, але викладати у відкритий доступ не став. Деякі моменти в озвучці здавалися мені недотягнутими, пласкими, недостатньо добре прочитаними. Я подумав, що перезапишу його і вже тоді покажу вам, але цього, на жаль, так і не сталося.

Днями я повернувся до цієї роботи, покопирсався в записаних доріжках, вибрав найкращі та все переробив.

П'ятнична озвучка віршів для вас.
Давно тут такого не було.

Тут.

🌿🌿🌿

Patreon | Instagram | YouTube | Spotify | Twitter

ДІма озвучив мій вірш — один із тих небагатьох, які я написав після початку повномасштабного і за які мені не соромно. Те, що вийшло, мені дуже подобається. Сподіваюся, сподобається і вам. Зацініть.

.сад.

а у тому, що коїться, годі інший шукати задум —
просто Бог збирає найліпші квіти зі сво́го саду,
просто кличе дітей до сто́лу і поруч садить,
каже "Досить, любі, дивитись у ту безодню.
Тут вам буде ліпше. Посидьмо ж одне із одним —
тут ви в мене не будете ані злякані, ні голодні.

А настане час — і прибудуть рідні, за вами скучивши.
Відпочиньте, діти. Я ж точно знаю, що ви наму́чились."

і у них з очей зникають останні відблиски бійні,
і розкинувши руки, немовби кличучи світ в обійми,
Бог сідає за стіл,
а вони сідають від нього збоку
і уперше за довгі дні відчувають спокій.

(15.V.2024)

/люди, які здалися/

рядки обриваються.
крізь пальці ковзають рими.
проза рутини обтягує,
ніби старі речі.
дорога повна привалами,
та мій настільки затримався,
що скоро стане містечком.

брудним ганчір'ям простелиться,
зарябить горо́дів лисинами,
назви вулиць напише
на табличках нудотно-білих,
і тоді у ньому оселяться
люди, які здалися,
спинившись
на півдорозі до цілі.

ставатимуть юні старими,
дахи обростатимуть зі́ллям,
врожай восени позбирають
і буде у льо́хах досто́ту.
і йтимуть повз пілігрими,
і будуть дивитись презирливо,
і будуть сліди криваві
тягнутись за стертими сто́пами.

від сорому заховавшись,
місто обліпиться стінами,
щоб люд оминала біда
і приблуди дітей не забрали...

а колись,
після другої варти,
один із містян прокинеться,
перетне спорожнілий майдан
і піде за браму.

///

володар мух

у сутінках звір до нас шепотів
шарудінням піску від наших тіл
голосами хащів листям дерев
годинниками що бігли вперед
ми сиділи в колі і кожен сам
на землі малювали знаки списа́ми
і в кожного з нас у руках було
потріскане окулярів скло

звір казав нам про те що час іти
наш ліміт того що він нам простив
вже давно усяку межу перетнув
кожен сам повинен нести́ вину
звір казав що більше ніхто за нас
не заступиться і відтепер стіна
наш кордон а не обрій як це було
що уперше у себе впустивши зло

ми навіки його поселили там
звір сидів у темряві і листав
наші душі ніби чорновики
що тепер не будуть уже ніким
дописані крім лише нас самих
він стирав наші спогади сміх і ми
відчували як холод біжить по спині́
хоч вогонь був тут біля наших ніг

ми ловили кожне слово його
ми кидали спогади у вогонь
ми складали слова в бойові кли́чі
малюючи попелом по обличчях

ми боязко брали до рук списи́
ми стискали дре́вка з останніх сил
ми здирали минуле як шрами корости
і вчились бути дорослими

зірвавшись
вітер вогонь роздмухував
годуючись нашим страхом і муками
над нами літав володар мух
і ми возносили
славу
йому

///

скільки було рядків
даних моїм містам
скільки ночей я пив
тільки тому що сам
скільки разів втрачав
думку під гуркіт злив
я б описав печаль
але усе спалив

скільки було вина
відданого пітьмі
скільки разів лунав
мій ні для кого сміх
скільки разів у снах
я осягав усе
я б написав про крах
але не бачу сенс

взявши девіз і герб
скільки я славив зим
скільки було легенд
щоб розказати всім
скільки разів росу
крала брудна вода
я б написав про сум
але усе віддав

скільки заклав душі
в кожен новий пробіл
скільки життів прожив
доки забракло сил
кожен дає землі
те що в собі несе
я б написав про тлін
але сказав усе

далі від всіх доріг
я заховав свій дім
те що завжди беріг
нині дарую
всім

///

спогад

ніколи нічого не буде таким, як раніше —
все лишиться в пам'яті темних, глибоких нішах,
думках перед сном і хмільних надвечірніх віршах,
секундах блакиті що сутінки рвуть у зимах.

у наших дворах будуть бігати інші діти,
і хтось замість нас буде радий приходу літа,
і скільки би змоги не випало нам ходити
шляхами минулого — будемо там чужими.

ми сотню разів поверне́мось туди, де якось
раділи життю і сміялись у літню мряку
грибного дощу, чи проймалися переляком
жахливих історій край вогнища на узліссі,

та хай би там що, але місце загубить сили,
і як би ми ним не дихали, не горіли,
воно тільки з часом плететься в єдине ціле,
а ми у гонитві за часом — навіки після.

те щастя, яке ми знаходимо в кожній миті,
мов золота крихти, з брудної води промиті,
порівняно з тим, що у пам'яті буде жити —
немовби осіння морось супроти зливи,

як сонце супроти проміння в очах сліпого,
бо міра найвищого блага людини — спогад,

і тільки у наших спогадах ми щасливі.

///

шановне панство,

маю для вас добре діло + книги на шару (майже)

1) добре діло:

є збір, який потребує вашої уваги. оця хороша студентська організація збирає одним махом на купу важливих речей для захисників із 121, 57 та 22 бригад. ціль - 100к, зібрано вже 30+, тож, якщо піднатиснемо трохи, то й закрити буде цілком реально.

осьо більше інформації про збір

!!! а осьо БАНКА ОТУТ НАТИСКАЙТЕ ОСЬ ВОНА !!!

2) книги на шару:

хто кине більше 300 грн, пишіть мені, і я вам піджену в подарунок будь-яку збірку у м'якій обкладинці на ваш вибір

всіх обіймаю. гарного вечора

🐗

ці стіни пам'ятають наші тіні,
кімнати пам'ятають наші запахи,
ці двері пам'ятають, як ми вийшли,
аби не повертатися ніколи.
уявимо, що пил - це просто іній,
уявимо, що час - це просто за́бавка,
уявимо, що тут панує тиша,
бо всі пішли курити на балконі.

уявимо, що в цих порожніх чашках
шипить "шабо́", замішаний із колою,
що ми і не дівалися нікуди,
що нам усе примарилося сонно.
ці стіни ще не знають, як нам важко,
для них ми - молоді і неподолані...

вертайтеся скоріше з перекура.
не слід було виходити назовні.

///

знову поет прибув на щиті,
встати у стрій у ви́шній чоті,
щоб у її рядах боронити обрій.

памʼять у кро́ві — давній сувій,
відповідь стра́ху — втеча чи бій,
на́кип ганьби,
чи честь,
що личить хоробрим.

сорому жала — гострі ножі,
скільки поляже,
щоби я жив?
скільки згорить,
щоб я писав при загра́ві?

друже забутий, правда твоя —
поки поети гинуть в боях,
я себе так називати
не маю
права.

///

Спогади давніх зим
 
А колись був сніг — так багато снігу,
що по ньому важко бувало йти.
І куди б не ліг він, небесний вигин
обіцяв собою нові світи.
І усе добро, що було на світі,
на єдиний вечір збиралось там,
де тріщали дрова, сміялись діти,
і зоря казала, що час настав.
 
А колись був сніг, і в його заметах
так, здавалось, легко згубитись ві́д
усього́ і всіх, і життя, і смерті,
головне — добротно заме́сти слід.
У нору глибоку себе сховати,
де вітри не хлещуться навідма́ш,
і чекати, доки гукнуть до хати,
щоб допле́сти голос у "Отче наш."
 
А колись був сніг, і усе мінялось,
і ставало кращим, а ми — із ним.
І збивали з ніг хуртовинні шквали,
але це здавалось таким смішним!
І вітри бриніли морозним хором,
із якого кожен ловив своє.
А із неба пильно дивились зорі.
І одна манила у Вифлеєм.
 
А колись був сніг, і від того — щастя,
ніби більш нічого не треба нам.
Він пішов до снів і не попрощався,
а зостались холод, чума, війна,
і розбите градом вогке́ болото,
і вітрів пере́співи у пітьмі,
і міста, яким неважливо, хто ти...
І, скажу по правді, якби я міг
 
зачерпнути з вічності сутність світу
і її вмістити в єдину мить,
я обрав би січень і тьмяне світло,
що кидає місяць на плоть зими.
І на тихі вулиці з-за порогів
долітають гамір, тепло і сміх...
 
А вгорі — розтулені жмені Бога,
Із яких на світ опадає сніг.

///

Феодали Холодного Лену

Сніг хрустить під ногами, неначе кістки,
що зібрались за осінь і літо.
Я не знаю, насправді, куди я іду,
і не хочу про це дізнаватись.
Я ховаю під ка́птуром ро́ки й думки́,
щоб у березні їх відігріти.
Ну а поки – лиш це, лише крига і ртуть,
дві сестри, що знайшли в мені брата.

Я іду уперед, та вперед не дивлюсь,
бо вітри люто хлещуть в обличчя.
Зусібіч обступає січнева пітьма,
сніг синіє, а сутінки марять,
розпускаючись цвітом розсічених вуст.
Якби небо спустилося нижче,
я б його обійняв за жовтневий туман
і осіннього грому удари.

Десь далеко навіки застиг небосхил
у блідому бузку гематоми,
через буйство вітрів, що на шкірі пече,
проривається музика ночі,
п’яний січень стискає осінні хребти
й методично колінами ломить…
Я натягую каптур до самих очей.
Я не буду втручатись.
Не хочу.

Я ловлю автостоп, але жодна із сил
не гальмує свій лет коло мене.
За спиною здіймається місяць лихий,
починає похмільно світити.
Я іду, і навколо шиплять голоси
феодалів холодного ле́ну…

Сніг хрустить під ногами,
неначе кістки,
що зібрались
за осінь
і літо.

///