Десь на півострові є село,
Там бар, де крутять паршиве музло.
Стоїть на пляжі, відкритий усім вітрам.
В барі «Ассоль» завжди наллє сто грам
Солька. У Сольки в очах – морська блакить.
Вона вже тричі кидала пить.
Їй шістнадцять, життя її встигло пом'ять.
Від покійної мами їй дісталося всрате ім'я.
Її батько, казали в селі, пішов у ченці.
Від нього у неї баркас і шрам на щоці.
Солька мріє:
«Поїду на материк, зміню це всрате ім'я,
Батька знайду, усе-таки ми – сім'я,
Роботу знайду, там же теж люди ходять у бар,
Тітку забуду і решту місцевих почвар,
У школу вже не піду, досить із мене наук,
Заведу двох дочок, вони заведуть мені двох онук.
Буду сидіти в барі, коли мені стукне сто п'ять,
Буду пити вино, мені вже будуть його продавать
Без перевірки паспорта, не тягнучи вгору брову.
Де там батьків баркас? На ньому і попливу».
Що сказати про тітку? Це стара похмура карга.
Їй і належить цей бар, а ще кістяна нога.
Тітка Сольку не любить, зривається часом на крик,
Платить їжею, грозиться відвезти на материк,
Так і каже:
«Кину десь на вокзалі тебе і твої торбѝ.
Кому ти там треба, що там будеш робить?
Може, зараз і краще, ніж було до
Того, як закрили кордон.
Хто б там що тобі не говорив,
Нічого їхать на той материк –
Тут наша земля і ми – її сіль.
Налий он п'яничці, бачиш, в куточку сів».
П'яничка гіпнотизує вино, ніби старий удав.
Він платить Сольці цукеркою: «Ось, зайчик тобі передав»
У Сольки є друг, він не зовсім людина, а швидше звір,
У нього хороший нюх і хороший зір,
Він бачить наскрізь кожного мешканця того села,
Селяни вірять, що він – породження зла,
Що він утопив трьох рибалок-п'яниць,
Що він солить воду сільських криниць,
Що він лякає туристів і ті не приїжджають сюди,
Він і правда лишає в піску великі вовчі сліди.
Солька сидить у піску і роздивляється вовчий слід.
Звір їй каже: «Знаєш, як влаштовано світ?
Значить, всім дітям тут роздають бабаїв.
Бабай не стежить, чи ти у шапці, чи ти поїв,
Бабай має набити дитині кілька синців,
Але дітям також роздають зайців,
Знаєш, від зайчика те, від зайчика се
Як будеш хорошим, зайчик цукерочку принесе.
Такий тільки момент – зайців видають не всім,
І заєць живе років п'ять, максимум сім.
Інша справа бабай –
він колихає колиску, і потім несе труну,
Навіть коли ти одна, він не лишає тебе одну
Він збирає страхи, гризоти і болі твої в торбѝ.
Як будеш тонути, він кине тобі їх на плечі і скаже: «Греби».
Хтось вигрібає, а хтось, що логічно, – ні.
Хтось, як ті три п'янички, лишається десь на дні.
Бабай добре знає, в чому сила твоя, в чому твоя сіль.
Знаєш, Солько, в твої торбах є щось таке, що хотіли б мати усі»
Солька любить заходить у море й лягать горілиць.
Вона думає: «Нам бракує п’яниць.
Бар без п'яниць – як рай без святих.
Місцеві п'яниці відходять у кращі світи
Чи просто їдуть у кращі місця».
Солька лежить у воді у позі мерця
Руки тримає на грудях, волосся – мов зграя вугрів.
З села виїжджають люди, вони програли у грі.
Вони програли землю, і воду, і щось таке, що зразу і не назвеш,
Вони залишають руїни піщаних замків, палаців і веж,
А ще виноградну лозу і трилітрові банки вина.
Солька думає: «Скоро лишуся в селі одна,
Зі мною лишиться сіль і пісок і пил.
Буду чекати появу вітрил на горизонті, ага, червоних вітрил».
В той вечір Солька з тіткою в барі були одні.
Тітка сказала: «Ох, ці вересневі солодкі дні
Повні золота, от би зіграти на нього в останню гру.
Зараз, Солько, доп'ю це вино й умру.
Скільки можна цих осеней і цих зим.
До речі, баркас. У ньому, здається, лишився бензин –
Продай і купи собі золоте кільце,
Буде згадка про мене і все оце».
І тітка вмерла, зробивши останній ковток,
Ця незрозуміла тітка, найгірша з усіх тіток.
Солька сідає в старий батьків баркас.
Солька говорить:
«Будь ласка, заводься, це чесно останній раз.
Я пам'ятаю, що ти ламався, фігня така,
Та скільки там ходу до того материка –
Он його видно, якщо вдивитися в горизонт.
Там не буде ніяких страхів, ніякого болю й гризот
Там все буде добре, повір».
Солька відчалює. В баркас застрибує звір
У нього в зубах – торби,
І він каже Сольці: «Ну що ж, греби».
