Українська поезія📖

так і жити тепер, ніби війна – це дитя
хай небажане, а твоє

не підкидати ж його під двері чужого будинку
не нарікати ж тепер, ой, і в кого таке уродилося

та у тебе ж, у тебе – онуку і правнуку тутешніх селян
що землю орали цю кістками і впертістю мови
засіваючи борозни її опухлого з голоду тіла
віршами про багаття свободи й здриганнями зґвалтування

то що ж тепер дивуватися
колишучи люльку війни
примовляючи: «от виростеш і всіх переможеш»

бо знаєш, що виросте і впреться в цю землю як віл –
і ревом наповнить її, так що хрусне хребет
у всякого, хто затулятиме вуха руками

і навіть якщо його вб’ють, заколють як жертву невсипущому гніву –
ти будеш вдивлятися в тінь його в себе за спиною і під ногами,
маленьку і темну, як дзеркало, що розівчилося гратись зі світлом

вплітаючи у жіночі коси родинних історій незмінне і тихе:
«вагітність тоді була важкою, перейми нестерпними, роди довгими,
дитя великим, хоч ніколи не стало дорослим,
і бабця казала, що в неї було так само»

23.11.2024

Ія Ківа

«Мальчік, нє надо,нє плач, твой папа вєрньотся» -
Збрехав чекіст моєму малому дідові.
Сідало за Збруч роз‘ятрене з розпачу сонце,
Сідали до столу радіти хоч вже якому обідові.
Троє маленьких дітей на голодному боці Збруча,
Ваш тато пройшов цей голодний кордон незаконно.
Старшенький плакав.Чекіст знічев‘я мовчав,
Подумки приміряючи нові погони.
Інше пече мене, діду, якби ти знав,
Хоч же катують мене твої сльози дитячі.
Дочка твоя визубрить ВЛКСМу устав,
І за ковбасу їм сирітство твоє пробачить.
За ковбасу, за віру в кривавих месій,
За «недоступну батькам її вищу освіту»,
За право не знати правди і жити «як всі»
І «Ми- не раби!» надсадно кричати світу.
«Голод - не матінка» скаже вона мені
В ревних потугах повчань, як прожити життя.
Скошені обмолочені колоски лежать на стерні,
Скошені обмолочені діти болять у мені,
Прабаба втішає заплакане кволе дитя.

©️Liudmyla Gorova

Найліпше любитись в надрання,
Як никне нічна каламуть,
Як сон переходить в кохання,
І крила на плечах ростуть.

Як я до грудей твоїх злину, Торкнувшись крилом до стопи
Збудися – та наполовину,
А наполовину ще спи!

А вже, коли сонце погляне
На нас крізь розквітле вікно,
Сховай мене в лоно кохане,
Небесна моя глибино!

Павличко

+ + +

Виговори мене, ніби назву хвороби,
з якою тепер жити. Східна межа Європи.
Західний напрямок вітру. Снігу нічного лава.
«Слава» - вітається хтось.
І відповідаєш - «Слава».

Виговори мене, мов слово чужої мови,
яким позначають нещастя.
Сніг іде так натхненно, як ідуть до причастя.
Тиха зимова ріка, що впадає в нікуди.
Доки ти нічого не скажеш – нічого й не буде.

Грудневого сонця знеболювальні таблетки.
Світ, мов із атомів, складається з літер твоєї абетки.
Доки ти не скажеш нічого – не буде нічого.
Скажи «світло», щоби всім тут було не надто чорно.

Робота грудневого сонця – така нетривала.
Я складаюсь із голосу, яким ти мене називала,
з теплого наполегливого промовляння.
Короткі дні зимового сонцестояння.

Час, який складається з приписів і положень.
Виговори мене, як номер, за яким тобі допоможуть.
Домішок вітру в голосі – довірливого, легкого.
«Кого нам боятись?» - питає хтось.
І відповідаєш – «Нікого».

Східний кордон, по якому проходить застуда.
Зими, на яку так усі чекали, тимчасова споруда.
Дим підіймається з коминів – залізничний, вагонний.
Сніг лежить на ріці – невиговорений, невагомий.

Жадан

секунди не мають виміру –
це тільки удари серця
у думки немає вибору –
це тільки проекція смерті
у слова немає запаху
а є тільки колір і смак
ти можеш мені сказати
чому це насправді так?
ти можеш мені повірити –
на дотик а не на слово?
ти знаєш якою мірою
й до чого ми вже готові?
зумієш прийти і вижити?
захочеш знайти і взяти?
я духів усіх своїх вижену
з прокуреної кімнати
я викрою викраду виборю
для тебе добу безкраю
секунди не мають вибору
секунди – вони минають

Іздрик

Вбиті встають із руїн і роззираються сторожко:
зорі були ще вдосвіта, але тепер їх витерли.
Чорні їхні міста, руки їхні прозорі.

І коли я злюся на бога – пишу із малої літери,

бо не маю зброї певнішої, аніж моя абетка,
сталь невтомна, зазубрена, тепле горличе воло.
Як там тобі за хмарами – або насправді – де ти,
боже наш стоіменний, як ти це все дозволив?

Довго, так довго дивишся, як обідає вбивця.
Незворушно вслухаєшся в гул і полуск пожежі.
А при твоїх воротях діти з такими лицями,
як пелюстки шипшинні, сонні іще, збентежені.
І тому я з тобою нині не говоритиму.

Той, хто мені дорожчий за життя моє куце,
спить, і місяць печатку кладе на плече згори.
Сон здається рятунком, кличе не повернутися,
тягне, наче на дибі, з пам'яті довгі жили.

Кришиться у легенях дихання ніжний кришталь:
там ППО працює.
Не прокидайся, милий.
Бог мовчить і сьогодні. Ми живемо і далі.

#марор

Катерина Калитко

Вона знімає суху білизну, і щось потріскує.
Вітер грається листям, під сукню лізе – до голизни.
Заручниця щоденних новин і низького тиску, і
побуту, вона думає: ще трохи, і я буду з ним.

Ще день – і я виперу форму з усіма свідченнями
втоми, страху, люті, розтертої на колінах трави,
а потім ми сядемо поруч з простими обличчями,
і я вибиратиму всі спогади з його голови.

А потім поставлю чай із гілочками смородини,
вдягнуся в оте, мереживне, і буде тиша навкруг,
і сонце впаде в кропиву за чужими городами,
і нитимуть груди у передчутті його темних рук.

Вона собі каже: ще трохи – й всі будуть щасливими.
Зав’яжуться яблука, потім – ягоди, потім – гурки.
Ці бійні скінчаться, і разом з новими припливами
нас винесе в будні, цілком нормальні й ледь-ледь гіркі.

Білизна рипить у руках, світло сточує вилиці.
Мурашка повзе виступами її худої спини.
Вона нюхає чисті сорочки так, ніби силиться
згадати, як він пахнув тоді, колись іще до війни.

А потім бере відро, набирає води пригорщу,
Вмивається, думає, стоїть – дрібненька, вузька в плечах.
Так! Я зачиню двері й нікуди його не випущу!
Ну, принаймні до кінця відпустки… Хоча би так, хоча б.

Ірина Цілик

як сказати тобі що мене вполювала зоря
і тепер моя пісня мені до кінця не належить
вартові прокидаються
очі їх тьмяно горять
і літають по колу птахи визначаючи межі

як сказати тобі що на ранок ця зірка зайде
що у дірці від серця відтоді гніздитиме вітер
і шукатиме винних і врешті загубиться десь
в оборонних ровах у яких будуть гратися діти

як сказати тобі що наш дім відступає в туман
без наказу здається
увесь западається в зиму
ключ на шиї — дрібний тягарець — вже і сенсу нема
а згадай як боялись це все загубити малими

як сказати що все віддзвенить мов це листя крізь ніч
і відлуння гулятиме світом від мене й до тебе
і у місяця кольору кістки забракне облич
щоб відбитись в очах
які більше не дивляться в небо

#журнал_обліку_віршів

Єлизавета Жарікова

Забагато мистецтва у цьому нікчемному світі.
Забагато рим у тиші, що крає серце.
Забагато червоного – пристрасть, вона не така.
Принаймні, остання пристрасть.
 
Ні, це не кров, що римується завжди з любов’ю.
І не вогонь, що руйнує мости за собою.
Це верлібр, коли важко звести обважнілі повіки.
Синьо-сірий костюм чоловіка,
 
який іде геть.
 
Ще хвилину тому він цілував жінку,
від котрої лишився лише поворот голови
на картині художника, що помер шістдесят років тому.
Уявляй себе ними – разом або поодинці,
уявляй себе жінкою або чоловіком,
поцілунком (так зветься фрагмент) або місячним
світлом.
 
Її шия напружена, але ось упокориться.
Його плечі похилені – це вже кінець.
 
...Синьо-сірий відтінок чорно-білих фотографій,
сіро-сині екрани чорно-білих телевізорів,
колір наркозу і операційних,
неонових рамп, театрального залу.
„Автора! Автора!“ – кричать глядачі.
„Автора! Автора!“ – кричить помираючий.
 
Але автор у сіро-синьому костюмііде геть.

Наталка Білоцерківець

Зупинилась тиша тиха і незбудна, Зупинився в небі вечоровий дим. Не спинись лиш ти, любове моя трудна, Трудним світом білим падай, але йди.

Йди, моя любове, заки сил і змоги Незрадливим словом, що б там не було, По шляху надії під мечем тривоги Трудним серцем світу, серцем і чолом.

Є ще в світі душі і печальні очі, В спраглому чеканні виглядають нас, Проглядають ранки, проглядають ночі, В голоді і холоді проглядають час.

Йди ж, моя любове, доки твоя воля, Коли навіть пройдеш і саму себе… Зупинилась тиша й тихий вітер з поля, Голубі пожежі голубих небес.

Вінграновський

Доки ти наближаєшся, листопаде, з-під сухого листу пробивається конюшина. Сонячне світло заліплює очі — і ми більше нічого не бачимо.

Ані сивини на плодових деревах, ані стежки уздовж ріки, всіяної кістками. Ані розпачливих написів на лев’ячого лігва столітніх стінах.

Ми віддали свої очі сонцю за мерехтливі брязкальця й перестиглі плоди. Солодкий сік, який стікає по підборіддю. Пестощі вогняних лисиць.

Намацала шкаралупу каштана в кишені куртки кольору хакі. Вкололася — і прозріла.

Ті, що ідуть на смерть, вітають тебе, листопаде.

Юлія Мусаковська

Очима ти сказав мені: люблю.
Душа складала свій тяжкий екзамен.
Мов тихий дзвін гірського кришталю,
несказане лишилось несказанним.

Життя ішло, минуло той перон.
гукала тиша рупором вокзальним.
Багато слів написано пером.
Несказане лишилось несказанним.

Світали ночі, вечоріли дні.
Не раз хитнула доля терезами.
Слова як сонце сходили в мені.
Несказане лишилось несказанним.

Ліна Костенко

Перші дні листопада.
Вона спить у порожній кімнаті, в чужому ліжку.
А він думає: чуже місто, чужа кімната —
як я її тут залишу?

Третя по обіді.
Суха осінь.
Посиджу, доки вона спить, заговорюючи постійно.
Світло таке легке.
Вона четвертий день у дорозі.
Хай їй хоча би тут буде спокійно.

Якщо буде потрібно —
поправлятиму ковдру.
Якщо буде холодно —
причинятиму вікна.
Спробую перехитрити її застуду невиліковну.
Я сам усе це вигадав,
вона ні в чому не винна.

Як я її залишу?
Незабаром почнеться вечір.
Швидко стемніє, повітря остигне.
Краще вже охоронятиму її речі.
Краще вже грітиму її стигми.

Раптом, коли я піду, ріки затоплять кімнату,
раптом птахи почнуть битися в стіни,
раптом дерева обступлять її й поведуть на страту,
раптом сусіди почнуть рвати тіло її на частини,

раптом, щойно я вийду, вона забуде про мене,
раптом забуде все, що говорила до цього,
раптом серце її, золоте й шалене,
буде битись тепер для когось чужого.

Хай спить. Хай розбереться зі снами.
Хай її нинішні сни перетечуть у колишні.
Навіть якщо в своєму сні вона мене не впізнає.
Навіть якщо їй буде снитись хтось інший.

І ось він сидить, відраховуючи хвилини.
Сидить, нервує без потреби.
А вона не прокидається лише з тієї причини,
що боїться, прокинувшись, не побачити його коло себе.

Осінь над ними з льоду й сталі.
Холодні ріки, незнайомі люди.
Найбільше вони бояться, що все це триватиме далі.
Найбільше вони бояться, що більше нічого не буде.

Жадан

Поки не пізно – бийся головою об лід!
Поки не темно – бийся головою об лід!
Пробивайся, вибивайся –
Ти побачиш прекрасний світ!
Короп – той навпаки, зануриться в глибини,
Втече на саме дно –
Та короп і служить для того,
щоб колись бути пійманим, раніш чи пізніше..
Але ж ти людина – тебе не впіймає ніхто.
Коропи – ті не такі.
Цілі століття повільно осідають
Їхні зграї, полохливі і темні, –
Вони віддаляються в протилежний бік –
Бач, наше століття давно поспішає вслід? –
Торкається плавником як рукою їхніх плавників
І втікає.. ти покинутий? – але ж ти людина –
Не відчаюйся – ти проб’єшся.
Поки не пізно – бийся головою об лід!
О прекрасний неозорий засніжений світ..

Олег Лишега

Цей неспокій - він особливо-відчутний зранку -
Ламаний часопростір скручується у петлю.
Ось знову цей міст... Черговий "шахедний" світанок
Тягне у "вчора" раптовими хвилями déjà vu.

Вартові-світлофори чатують на перехрестях,
У небо - вогке та вороже - нервово щириться місто.
Спогадів круговерть - листами іржавої жерсті -
Розріджена та отруйна, як атмосфера Каллісто.

Кава та нікотин, тепле кермо, "Meteora" від "Linkin Park".
Вулиці - мов ущелини, будинки - стрімкими скелями.
Серце голодною росомахою скавучить та виспівує "Numb",
Із вплетеним злим стакато зенітної артилерії.

Той жовтень стане позаминулим - за кілька днів...
А так би хотілося - щоб тривав, не закінчувався...
Ніщо не вічне під місяцем цим. C'est la vie.
А під ракетами - і поготів - немає нічого вічного.

Василь Мулік

Поміж опалим листям і сивою ниткою диму,
поміж бродінням вин і сутінковим дощем
тихо снуються дороги, якими сюди прийшли ми:
світло гіркаве, металеве, прощенне.

Гілка шипшини гойдає краплі криваві.
Гуси летять високо. Яблука прохолодні.
Сходить княгиня у сад бути в своєму праві:
дивну любов носити, як жар на долоні.

Щоби й далі спалахувало – близько, зухвало, мовчки –
сіро-зелене сяйво глибокого погляду,
Господи, я віддаю тобі і життя, і письмо,
я увійду без сорочки до твоєї господи,

я увійду без імені. Хто впізнає мене –
той і пояснить, хто я така і звідки.
Доки він дивиться цими очима в небо,
доти й триває нова історія світу.

#марор

Катерина Калитко

МОЯ ОСІНЬ

Шепоче дощ про тебе у траві,
Ріку читає сірими очима.
Ідуть з роботи землі степові,
Лежить гора з сосною за плечима.

Сухе намокло небо і стебло,
У зайченят ростуть веселі зуби,
І кавуняче зернятко стекло
Червоною краплиною на губи.

Подовшали тривоги і листи,
Ліси на глину, на пісок опали.
Лиш ти одна, мені одна лиш ти
Мій палиш сон і душу мою палиш.

Микола Вінграновський

https://youtu.be/33d_b3_KJBc?si=83SnvW96A04N3QzH

Ці міста дарували вугілля й сіль.
І коли всі йшли – то пішли не всі,
хтось лишився бути чорнóземом.
Тут був дім, у домі було вікно,
фото в рамці, де в повних строях –
молода прабаба з сестрою.
У річок були вагота і плюскіт.
Звідси рідним слали квапливий плюсик.
На речах залежався порох.
Попідтинню пройшовся ворог.
І тому не вагайся, стріляй на звук.
Хай молитва гніву в дитячих вухах
застигає гарячим воском.
Пляма крові коло кіоску –
там колись був хліб і пряники теж.
Ребра вулиці чорні після пожежі.
Вітер носить попіл книжковий.
І червона вуглина мови
пам'ятає стукіт брудних чобіт,
і покотиться у великий світ,
і усе там раптом підпалить.
І лише виноград п'ятипалий
ще стуляє докупи стіни чиїсь.
Ці міста і довгі за них бої –
наче скалки під нігті віри.
Попід вікна ходить голодний звір,
він хапає і забирає,
якщо стомлено спати скраю.
І тому хоч ріж себе, та не спи.
Покоти вуглину через степи,
хай ця мова зробиться криком.
Над містами, як прапори,
хто не вийшов, не захотів, не встиг,
хто збирає попіл спалених книг.
Покоти вуглину через гаї,
відшукай своїх, позбирай своїх.
Ми жили тут і далі житимем.
Маєш мову – так і скажи їм.

#марор

Калитко

Оббиваєш цвинтарну землю з взуття.
Важку землю, непоступливу, приставучу.
Те, що тебе не згадають завтра – називається забуття.
Напиши потім щось від себе – а я озвучу.

Якщо вагаєшся – напиши так, ніби нотуєш сни.
Адже доки вона читає – все і триває доти.
Ґрунт схожий на вірш – помітиш лише восени
скільки в ньому правок і скільки в ньому роботи.

Ґрунт схожий на вірш, що не відпускає ніяк,
в якому жіноче ім’я не хоче ні з ким римуватись.
Як вона тебе називає? Знайомий вояк.
Хто вона для тебе? Ще одна з винуватиць.

Скажи щось від себе, а я передам –
я звик заспокоювати і передавати.
Час для сміху, так само як час для ридань
трапляються рідко, їх можна вважати дивами.

Оббиваєш землю з взуття, ніби чужу,
оббиваєш, наче хочеш її забути,
а не виходить, і говориш про жінку одну,
і немає більшої радості і спокути.

В мові завжди є місце любові, ось там
ти тепер і знаходишся, доки довкола зиміє.
Я все передам, ти ж знаєш – все передам.
Ти ж знаєш – вона не погодиться. Але зрозуміє.

Жадан