Українська поезія📖

Уся її сім'я, уся її родина
І діти їхні з сім'ями, і дім
Старий, в якому диму пуповина
Кудись угору пнеться навздогін
За усіма, що утекли малими,
Що у колючих зарослях малини
За ягідкою першою, аби
Її тугу, ще ледь почервонілу
Зірвати і не з'їсти притьма, ні
Нести, нестися, впертися в коліна
Округлі мамині, хай їсть оту смачну
Малинку, хай не кривиться, не плаче
Найменша, що згубилася у ній

Галина Крук

+ + +

Минала зима. Вона причинила вікно,
як закривають книжку, коли все одно,
що станеться наприкінці з мандрівниками.
Головне, що оповідь скінчиться наприкінці.
Головне – зима за вікном, книжка в руці.
І зарубки в пам‘яті, мов закладки між сторінками.

Все інше – лише здогадки і слова.
Минає зима, взимку стаються дива.
Бог народжується, щоб навесні померти,
так нічого й не пояснивши. Пора зими.
Наче душі над мертвими, стоять над містом дими.
Час повертатись і збирати пожертви.

Холодно як, - сказала вона і причинила вікно. -
Я чекала на розуміння, і це не воно.
Можна ж було пояснити, можна було написати.
Минулої зими вона теж лишилась сама.
Було гірко, зима була як зима –
так, ніби хтось свариться з небесами.

Але точилося світло молодим молоком.
І місяць висів за вікнами, над ставком,
і в книзі нічого не говорилось про безнадію.
Світ був таким, як є, він завжди такий:
не те, щоби непереконливий, просто – неговіркий.
Я завжди, - сказала вона, - знала, чим володію.

А чим ми всі володіємо? Жалем і співчуттям.
Життя ніколи не називає себе життям.
І смерть не каже, що тут чуже, що наше.
Між тим, коли Бог народиться і коли помре,
нам лишається нехитре вміння старе –
вірити в те, що цього разу все буде інакше.

Все може бути інакше. Нас ніхто не прирік.
Просто триває зима. Починається рік.
Теплий сволок небес, золоті принади.
Світиться, світиться світло в нічному вікні.
Віра, вона ж тримається не на знанні,
а на розумінні того, що ми можемо чогось не знати.

Тоді теж був сніг, згасали серця вогнів.
Головне - вміти розпізнавати гнів
і вміти закохуватись, попри тягар провини.
Темні вікна її, прочитані нею рядки.
Ходять душі під вікнами, мов колядники.
Співають разом із мертвими і живими.

Жадан

розплететься сон на три пасма — і кожне сиве
і зупиниться сніг на підступах до межі
королева нездужає
мабуть чекає сина
а ворожка не має сили доворожити

ще герої не знають що вони за герої
і кому доведеться стати в останню варту
за сюжетом їх буде троє а потім двоє
ну а далі я не наважилась рахувати

у вікні тюрми догоряє остання свічка
вже торішнє листя липне до підошов
мамо-річко не плач по нас мамо-річко
хто б сюди по воді твоїй не прийшов

музикант починає пісню і всім не спиться
небо ходить над нами тихо туди-сюди
у похмурому лісі дивно жовтіє глиця
і з'являються — люди кажуть — чужі сліди

крайня хата ставить перший у році чайник
діти возяться з кошенятами на печі
якщо знаєш що буде далі — зумій змовчати
якщо віриш що зможеш втримати —
не мовчи

Єлизавета Жарікова

Мої знайомі жінки, які втратили на війні дітей,
узялися міцно за руки, зробили велике коло.
Стоять у ньому посеред свого життя, немов посеред пустелі.
Довіряють хіба що одна одній,
а більше тепер нікому.

Коло розгойдується, наче хтось навмисне штовхає жінок у спини.
Від крику жіночі шиї покриті синцями, немов коралями.
Коло розширюється, набрякає сльозами, випирає судинами,
коло не має кінця і краю, не має кінця і краю.

Сплітають пальці, діляться силою, не говорять нічого.
Обіймаються, довго стоять незворушно, потім розкачуються.
Зверху це коло нагадує провалля, обведене чорним.
Напевно, Бог його зверху десь так і бачить.
Він же бачить.

І коли земля під ногами жінок стає надто м’якою,
і далі триматись на ній стає важко та одиноко,
в середину їхнього спільного кола падає так багато любові —
наче сльоза, що скотилась сюди із Божого ока.

І цією любов’ю коло наповнюється, коло гаряче піниться.
І сильні жінки, обійнявшись, відпустивши себе на волю,
стоять прямо, як стрілки годинника, що зійшлися опівночі,
відраховують початок нового дня,
початок усього нового.

Тетяна Власова

Не докорю ніколи і нікому, Хіба на себе інколи позлюсь, Що в двадцять літ в моєму серці втома, Що в тридцять — смерті в очі подивлюсь.

Моє життя — розтрощене корито, І світ для мене — каторга і кліть… Та краще в тридцять повністю згоріти, Ніж до півсотні помаленьку тліть.

Василь Симоненко

Сьогодні поет святкував би своє 90-річчя.

Падав  сніг,  ласкавий  і  лапатий, обнімав  нас,  крилами  немов... І  хотілось  вічно  так  стояти... Перший  сніг  і  першая  любов.

Як  співала  кров  у  юних  жилах!.. Вечір  той  весну  в  серця  нам  ніс... На  щоках  твоїх,  до  болю  милих, я  губами  пив  алмази  сліз...

Ми  стояли.  Падав  сніг  без  звуку. Твої  очі  зорями  цвіли... І в  руках  моїх  кохані  руки ніжними  й  покірними  були.

Білі  квіти  розсипало  небо, і  співала  в  жилах  юна  кров... Ми  мовчали...  Слів  було  не  треба... Перший  сніг  і  першая  любов.


Володимир Сосюра

Ти ждеш іще народження для себе,
а смерть ввійшла у тебе вже давно.

Василь Стус

День народження Стуса. Поета, дисидента, мислителя. Людини непересічної, масштабу, якого складно осягнути і якому не судилося розкритися у всій своїй красі, бо радянський режим не визнавав цінності особистості. Близько 300 віршів та така ж кількість перекладів мали скласти книгу «Птах душі», але були конфісковані і їхня доля невідома, скоріш за все ці тексти знищено. Та навіть в таких умовах, Василь Стус залишив по собі спадок, який є важливою складовою української культури і може слугувати опорою для українців у сьогоднішній боротьбі.

Magnum opus автора можна знайти та купити за посиланням⬇️

https://store.ababahalamaha.com.ua/palimpsesty


Хай стійкість Стуса буде нам прикладом у ці страшні і темні часи. Шануймося❤️

Червона мова світанку неперекладна, таємна.
До сонця місто припнуте розкошланими димами.
А бог, сміючись, одне одному вас дає
і каже: по всьому прожитому - вчіться наново,

немов розтинаючи пучку до гострого краю скла,
підносити спільне дихання, як церковну будову.
Ці квіти світла, що ув'язнені у тілах,
глибокі шахти ніжності, її безмежні родовища.

Скрипуча музика старих різдвяних небес.
Дорослої близькості алхімічна природа.
Цей жаль за часом, що стався раніше - без.
Свічки у храмі, яких не задмухує продув.

І смерть, що зминала обличчя, як пластилін,
раптово викреслює свої завдання вчорашні.
Учіться наново поруч іти по землі.
Вслухайтеся довго. Назвіть одне одного справжніми.

#марор

Калитко

Спокій

І

Слово смерть, умовність якого
розуміють лише живі,
слово, що означує пограниччя мови,
слово, заховане в словнику, наче страх у тілі,
схоже на хвору дитину – наповнене
розпачем і надією,
слово, яке насправді
нічого не пояснює.

Поцейбіч усе є життям. Навіть те, що
видається надмірним, обтяжливим, таким,
що суперечить усьому живому, також є життям.
Життям є наша смертельна втома, наше вроджене
самознищення, полювання на власне серце.
Життям є наше зазирання у безум, загравання зі злом,
вбігання у ніч.

Але надходить та мить, коли ти замовкаєш, коли
по тобі залишається тільки мовчання,
як полотно, у яке загортали змащену зброю.
Тиша – форма, яку заливають пам’яттю.
І не прокричиш цю тишу, не загоїш розрив, не поєднаєш
мову живих із мовчанням померлих.

Смерть – це коли немає слова на означення
твоєї любові, це безсилля мови,
накочування безіменності, пауза як основа.

Ти ніколи цього не поясниш.
Ти, яка за голосом відчувала потоки повітря,
яка переносила в кишенях срібло нічного звучання –
нині не можеш нічого сказати про смерть.
Оскільки слово смерть належить живим.
А ось ти – вже не належиш.

Мова як осмислене дихання, дихання, сповнене
сенсу, сповнене праці.

Зміст як світло в повітрі: вийми його – залишиться морок.

Око як втілення жаху, як передумова довіри.

Нас поєднує світло.
Нині його немає.

ІІ

Що виокремлює смерть?
Неможливість про неї свідчити.

Коли стає нестерпною незадіяність легень,
самотність людини, яка не має на кого гніватись.

Самотніше за самотність.
Що може бути самотніше за самотність?
Лише відчуття утрати.

Діти, народжені поміж війнами,
мов стебла, покладені поміж сторінками
шкільних підручників –
нині ми почуваємося як вірші, які ніхто не читає.

Велике забуте мистецтво радості,
уміння тішитися тому, що все є можливим.

Поцейбіч усе є можливим.
Доки світ перетікає тебе,
як ріка перетікає долину,
доки світло може дозволити собі розкіш –
відкидати тінь, значити свої межі мороком –
доти все є можливим, приступним, твоїм.

Але надходять інші часи.
І настає
наша велика самотність.
Пустка, що нас поєднує.
Відсутність, наповнена нами.

І в цій сліпучій темряві
саме ти:

будь частиною світла,
тим граничним подихом,
яким темрява захлинеться,
озветься,
обірветься.

Будь частиною снігу,
якому випало впасти,

снігу, що нагадує про неминучість появи
і незворотність відходу.

І хай природа снігу така неподібна до теплого
дихання,
хай небо зими буде схоже на простирадло,
на якому цієї ночі не спали,

але саме ти зумієш

бути хапливим ковтком повітря,
ставати частиною мови,
крихким дієсловом,
що поєднує
теперішній час із минулим,
повернення із вигнанням.

ІІІ

Шкода, що саме тепер, коли з’явилось
багато відповідей на наші питання, тебе
не можна
почути.

Вже не дізнатись,
що ти думаєш
про паморозь і відлигу, про тиху роботу
трави, про архітектуру печалі.

І якщо мова живих тримається на любові,
на чому тоді тримається мова мертвих?
Можливо, на співчутті.

Небо як дієслово минулого часу –
все уже здійснено, довершено, все
відбивається в оці, все залишається
в голосі.

Скажеш щось про ці дерева?
Чорні дерева, такі сміливі,
безборонні, схожі на слово «вітчизна»,
написане від руки в шкільному зошиті.
Дерева як почерк, як фіксація простору –
скажеш щось про це?

Навіть потойбіч лінії світла мала би
відчитуватись скупченість хмар і
прокресленість русел. Все, що
зникає, все, що відходить і рушиться, все,
що випадає за межі життя, так чи інакше
має своє згасання, западає поміж дощів,
поміж світанків,
поміж дитячих долонь.

Незворотнім є шлях ріки, незворотнім і
невпинним, покликаний нагадувати нам
про щоденність відходу.

Непроникним є простір смерті, а проте
хтось торкається тебе серед вулиці
і нагадує про головне –
про грудневе повітря,
створене для того,
аби тамувати подих.

ІV

Я здатен прожити лише те, що можу назвати.
Мене можна зневажити лише тим, що я розумію.

Все інше лишається поза моєю мовою.
Себто, поза моїми можливостями.

Чому нам тепер бракує слів?
Змінились часи,
змінилось повітря, і я не бачу в ньому того,
до чого звик – вірності і таємниці;

я не знаю, як називати протяги над свіжими могилами,
я не знаю, як заперечувати вогонь,
я не розумію значення каменю,
що вимивається навесні.

Але варто визнати – ми самі
боїмося говорити відверто про те,
що нас насправді хвилює –
про можливості пам’яті.

Страх утратити все лишає тебе ні з чим.

Хтось говорить «смерть» – і всі завмирають.
Так, ніби ми приречені слухати
те, що не надається бути почутим.

Нас із тобою і далі поєднує стільки речей.
Стільки нічних переходів,
таємних дверей, мовчазних коридорів.

Вітер, який прилітає з моря,
проходить містом, як ніж
і зникає за пагорбами.

Дощ, мов точний переклад,
робить ближчими небеса.

Теплі доми на проспекті.

Розриви небес над площею.

Легкий, безкінечний світ,
світ нашого співу, світ нашого смутку,
у якому навіть самотність
сприймається, наче вияв чиєїсь любові.

Ще одна спроба відчути можливості мови.
Ще один шанс перервати мовчання.
Ще один доказ існування Бога.
Такий простий.
Такий очевидний.
Такий моторошний.

Жадан

є час коли камінь наріжний – зброя
і час коли камінь – тіло і хліб
є час коли світ починають двоє
і час коли двох розділяє світ

є час коли небо утримує воду
і час коли гине в воді родовід
є час коли світло іде зі сходу
і час коли темрява сходить на схід

є час коли морок ховає минуле
і час де майбутнє – суцільна пітьма
є час коли миті свистять ніби кулі
і час де ніякого часу нема

є час для молитви й благої довіри
і час де прокляття засліплює зір
є час поклоніння останньому звіру
і час коли віри лякається звір

усе що триває – триває у часі
а все що стається залежить
від нас
буття – тільки шанс на любов і на щастя
лови і живи поки маєш ще час

Іздрик

‼️"Любіть Україну", вірш поета Володимира Сосюри декламує український військовослужбовець, щойно звільнений з полону.

Цей канал задумувався, як місце для популяризації віршів вже відомих письменників-поетів. Та вже не вперше чую запит на публікацію своєї творчості для авторів-початківців. Майданчиків де можна було б про себе заявити і, справді, мало. Тому наступне питання:

І вийшов на поле, а поле – мертве…
Тільки на обрії трьохрукий млин…
Від серця б щирого слова віддерти –
Такий натомлений!
Один!
Один…

І впав навколішки, і плакав ревно…
І чув, як лагідно ростуть жита…
І болем спокою себе упевнив:
Криваво зрошена, зросте мета!

– О часе велетнів! Прости утому
Мені, найменшому з твоїх синів!
І, невідомому в світах нікому,
Мені день радісний яснів…
Яснів…

– Дозволь, натомлений край поля згину!
І на обніжкові простерся ниць.
І ніби поле все житами: – Сину,
І біль натомлених — майбутня міць!

Плужник

Ой, як же було
ізпрежде віка –
Линула темрява
зла і велика.
Світло – маленьке,
ніжне, тендітне...
Темрява більша,
де правду діти?

Темряви слуги шукають без впину –
Кажуть, якусь особливу дитину.

Ніжне, тендітне
Світло маленьке
Тулиться в яслах
Тихо до неньки.

Спи, моє серце,
Боятись не треба,
Будеш світити
Від неба до неба,
Як зоря ясна, як блискавиця,

То недарма хижа темрява злиться:
Всякая крига зимова скресає
Світло рождає ся і воскресає.
Ізпрежде віку
правило діє –
Буде світанок
і буде надія.

#skladno

Darvin Tremor

+ + +

Я не знаю, коли цього року зійде зоря.
Небо цими днями – тихе, сліпе.
Дитина пильно дивиться в око царя,
й бачить там відчай, себто бачить себе.

Бачить у цьому оці глибокі сніги,
які ще не впали, але ось-ось упадуть.
Довго триває ніч, темрява навкруги,
і лише згори відсвічує небесна ртуть.

І родиться подих на дні дитячих легень,
і кінець мовчанки, ніби кінець зими.
А поза тим бачить, що починає рости день.
Світла стає більше. А отже менше стає пітьми.

Розглядає уважно доросле покірне лице.
І оця здатність розгледіти – насправді така проста,
оскільки око людини завжди здатне на це –
бачити світло там, де є лише чорнота.

І місце таке буває лише одне.
І потім історія створиться з цих розмов.
А ще з подивом зауважує головне:
коли око сльозиться – в ньому видно любов.

Жадан

Перша зірка

Всі втомилися. Якщо зовсім чесно, втомилися справді всі.
Але ж нині нам має бути вділено трохи див,
щіпку ніжності й дрібку радості поміж болю і потрясінь.
Шкарубка долоня тепло погладить спину — ходи,
ходи ближче, я розповім тобі трішки правди або казок,
як жили-були ми — красиві люди під час війни,
скільки ми знали туги й любові, мали сміху й нічних гризот,
як на фронті кінчалися зброя і чиїсь сини
або доньки. І всі ці чорні діри не залатати нічим.
Бо завершується рік, залишаються імена
загиблих. Ти уві сні так гірко, страшно знову про щось кричиш.
Розплющ очі. Зварю тобі кави, подам тобі знак.
Атеїсти й віряни, військові й цивільні, біженці або ні, —
всі однаково стануть — задертих голів легіон.
Безутішні й просвітлені, слабкі і незламні у цій борні,
стануть поруч, а хтось підніме пальця і скаже: «Он!»
Онде світиться несміливо, маленька й тиха, така як є.
Але інших не треба, ця досконала в своїй красі.
Шкарубка долоня ніжно гладить, заспокоює, воздає.
Нині хтось народився. Дівча? Хлопчик? Годяться всі.

Ірина Цілик

Хтось із дитям удвох
бродить різдвяним садком.
Каже дитятко: «я — Бог»,
трусить сніжком.
Кутає благодать
їх в найтихішім з садів,
пір'ям холодним риплять
білі гусятка слідів.
Старший — услід ступа,
став посеред зими,
малому в подушку черпа
неба із янголами.
Знає: прийдуть королі,
знає: клякнуть умлівіч,
знає: гусятка малі
попідростають за ніч.

Іван Малкович

 
* * *
І

Вітер пісню співав стоголосо,
Але раптом в екстазі німім
Зупинивсь біля тебе і млосно
Зазітхав у волоссі твоїм.

І підслухали зорі і трави,
І підслухали ріки й мости,
Як шептав тобі вітер ласкаво:
«Я такої не бачив, як ти...

Хочеш — хмари для тебе розвію?
Хочеш — землю в дощах утоплю?
Тільки дай мені крихту надії,
Тільки тихо шепни — люблю...»

І хоч ти не сказала нічого,
Бо не слухала вітрових слів,
Він, забувши солодку знемогу,
Розганяти хмарки полетів.

А як глянуло сонце із неба
Через сині зіниці ніш,
Закохалося сонце у тебе,
Засіяло іще ясніш.

ІІ

Вітер в небі за хмарами гониться
І про тебе складає пісні,
Почалася у сонця безсонниця —
І подовшали раптом дні.

І обоє тобі заходились
Говорити у всякий час:
«Ми по вуха в тебе влюбились,
Усміхнися ж хоч раз до нас...»

ІІІ

Тож послухайте, сонце і вітре!
Перестаньте скиглить на мить!
Маю річ я до вас нехитру,
Ви послухайте, помовчіть.

Я б хотів, щоб мені ви сказали
Без брехні, без ридань і виття:
Скільки раз ви уже кохали
За своє безконечне життя?

У скількох у волоссі мліли,
У скількох іще будете мліть?
Ви всіх разом так не любили,
Як одну її треба любить!

Я для неї хмар не розвію
І дощами землі не заллю.
І хвалитись, як ви, не вмію,
Але я її дужче люблю.

Те, що кидали ви, як намисто,
Міліонам красунь до ніг,
Я в душі недоторкано чистим
Для одної для неї зберіг.
 
Василь Симоненко

Прифронтове місто напередодні Різдва.
Всі йдуть до церкви, ніхто не знає слова.
Повторюють за втомленими панотцями.
Плачуть за самогубцями та мерцями.
Сніг чорніє, ніби відрубана голова.
Марія співає з сиротами та вдівцями.

Церква робить нас схожими на дітей –
що нам потрібно ще, крім добрих вістей?
Співаймо псалми, змагаймося з сатаною,
слухаймо вовче виття зими за спиною.
Б’ють гармати в степу, господиня кличе гостей.
Сонні воли прокидаються за стіною.

А смерть чекає на вулиці, знає де ми стоїмо,
вичікує, не поспішає, коментує святе письмо,
коментує безрадісно апостольські теплі послання,
їй здається, що в діях апостолів надто багато вагання,
а в нашій вірі, здається їй, замало тепла.
На вашу любов, - говорить, - не вистачає зла.

Стоять із псалтирями в руках старійшини й мудреці,
за ними полковники з шрамами на лиці,
писарі, джури, гармаші, піхотинці,
стають до гурту, але опиняються наодинці,
запеклі прапороносці, поважні бійці,
стоять чекають при вівтарі, мов на трамвайній зупинці.

Радіють селяни, прийшовши з довколишніх сіл,
міщани теж радіють з останніх сил,
радіють дяки, лірники та бандуристи,
співають внизу мироносиці, співають вгорі хористи.
Гості сідають повагом за святковий стіл.
Не потрапляють у ноти штрафники і штабісти.

Хто з вас вціліє цієї зими, чоловіки?
Хто з вас вийде з того боку ріки?
Хто впаде на снігу, хто піде під кригу,
годувати плоттю своєю замерзлу рибу,
поїти кров’ю своєю солончаки,
відбиватись луною в дзвінкому пташиному крику?

А смерть чекає в полі, не заходить у дім,
і до смерті підходить хлопчик, і говорить, - ходім,
ходім, покажу тобі наші статки й комори,
у мене, - говорить, - немає страху і немає покори.
Бачиш, скільки світла в цім просторі золотім?
Стане на всі пташині гнізда й зміїні нори.

…Їх тут стільки стоїть – радісних і сумних.
Але доки вона теж стоїть поміж них,
доки вона співає разом із ними –
з усіма радісними, усіма сумними:
смерті немає, немає нещасть і лих.
Горять вогні,
засинають тварини,
тривають зими.

Жадан

+++
святА відтепер у нас - кожного дня, коли вийшло вціліти
ванни насправді потрібні для того, щоб мали де засинати діти,
коридори тут будуть проектувати великі, підлоги теплі,
життів тут радять мати по кілька в запасі, як турникетів,
на випадок смерті

ми сидимо у череві цього будинку, як у киті Йона,
в нас ховається наша кров, як небо світанку, червона,
ми обробляємо інформацію так уважно, мов тампонуємо рани,
новини наші нагадують змішані хори з "Карміни бурани"

помяни нас, Боже, коли прийдеш у царство своє захмарне,
ми хотіли лише, щоб життя тут було спокійне і гарне,
нам, якщо чесно, не треба іншої землі обітованної, крім цієї,
уявляєш, Боже, як ми гріховно прикипіли до неї

майбутнє наше задимлене, в кіптяві від пожежі,
в символі віри, отче, нема нічого про межі й безмежність,
про те, як із останніх сил тримати когось на краю безодні
за ридаючі плечі, малим нам незрозумілі дивні діла Господні

нам не бракує віри, але навіщо від нас вимагати покори?
вилий цю чашу терпіння, отче. дивися в очі. убий потвору.

Галина Крук

ти хочеш назвати це місце різдвом
можливістю народитися і воскреснути
запалитися зіркою снів про майбутнє

з ялинкою в хаті, на якій співає пташка поезії
(зібрана з клаптиків світла і фрагментів людського)
зі снігом, який накриває ковдрою ніжності
втомлені плечі цієї землі

а світла на небі немає
тож мертвонароджена зірка різдва стає поперек горла
ногами й руками розсуваючи щелепи так, що аж кості хрустять

хто сміливий сказати тут “радуйся»
хто тут насправді щиро радіє
хто це тут розсуває щелепи пеклу колядками

а це ми господи
так це ми просимо нас поставити на repeat
перемазані горем і болем
так що й не відрізнити своє і чуже

ти кричиш мені: вийди на вулицю,
там сосни танцюють й сніг лаштує різдвяну виставу

я кричу: в серці якась куля зі скла
сніг іде, заметіль, замерзають і чорт, і ангелик

і ламаю голос об лід
знову і знову ламаю голос об лід

18.12.2024

***
так ніби слово "мир" із фрази rest in peace
і ти собі як докір, що не вимер
стоїть з хрестом на кручі володимир
і виганяє із людини ліс

без ріски в роті ти чекав і ріс
до апогею часу, до вершини
з варяг у греки мимо йшли шипшини,

а поза ними плівся верболіз
у кошики, у ятері, в колиску
і в оці пітьми бракувало блиску,
щоб запалити місяць у воді

і місяць той, тепер довіку лютий,
тонув, тонув і не хотів тонути
такий ж непримиренний, як тоді

Галина Крук

У світі, де просто зараз когось катують,
хтось досі готує родинну вечерю,
коле горіхи для солодкого пирога;
ламаються кості, розриваються жили,
бура калюжа крові густішає на підлозі;
у кафе роблять гучніше колядку,
діти біжать зі школи;
тіла розчиняються в кислоті.

Жодна кров не червоніша за іншу.
Біль роздавали порівну на поминках справедливості,
ніби коливо.
Я так хочу за нею заплакати, але не маю чим:
всю вологу з душі невидимі спраглі випили
крізь ангельську соломинку.
Спорожнілі, минущі, крихкі, як ялинкові іграшки,
погойдуємося на гіллі світового дерева;
ще трохи до того, як
безокий звір апокаліпсису повалить його,
усіх нас безладно розбивши.

Хай не зможу більше заплакати, але можу тебе обійняти.
Бо так хочу, щоб ти вцілів і тоді.
Я розіб'юся
за тебе.

#марор

Кактерина Калитко

КРИМ. ЯЛТА. ПРОЩАННЯ З ІМПЕРІЄЮ

В цім розваленім часі, весною, в приморському місті
(Де ніхто не вважа на часи, а лише — на сезони),
Що за щемна розрада — ефіристий дух гостролисту,
Й під сирітськими пальмами в віялах мокрого блиску —
Бабця в шапочці й чунях, в цурпалках обтятого хисту,
Що виводить на скрипці пісні некурортної зони!..

Я годую чайок, їхні крики застуджено-строгі.
Млява мінька долярів триває у шопці за рогом.
Пес вганяється в хвилю — й вискакує. Мов виноград
Темно-синій, імлавиться море — і дивно невлад,
Захлинаючись, скрипка біжить “па желєзнай дароґє”,
Де донині проноситься смерч “Варкута —Лєнінґрад”.

Ех, па тундрє, па тундрє!.. Прощайте — совєцьке дитинство,
Поворот з таборів, шістдесятницькі вірші (зразки Первозвуків німого!),
“хрущовка”, що в голову тисне…
Щось ніщо не спеклося із цього снітявого тіста,
Крім жаркої, як пульс маяка: загориться і згасне, — тоски.

Кожен досвід чогось та вартує, принижено твердять
Всі, обрубані досвідом. Кожен — крім досвіду смерті,
Докидаю в рядок і витрушую крихти: познач
Скрайню точку на мапі, приїдь, зупинись на окравчику тверді —
І тебе здожене, наче поїзд по колії, плач.

І, крізь наглий наплив голубого зубовного дзвону,
Розумієш просте і гірке, як вино на розлив:
Можна жити і так — все життя утікаючи з зони,
Можна навіть писати — на вітер, обривками слів…
Тільки множаться сполохи в скронях і небі блідому,
Та срамотна вітчизна, як щоки од згадки, горить:
Півжиття — за плечима. На плечах — ні слави, ні дому. А попереду — море, яке не здолаєш убрід.

Пропливу! Проживу! Скрізь де хоч’ — в сірниковій коробці
(У лушпайці горіха, як Гамлет!) — аби був добрячий замок!
Лине “плач по империи”, як написав би був Бродський,
Та схолов од плачу і, від’їхавши в Амхерст, — замовк.

Хай хто хоче, той плаче. Я — весело зціплюю зуби:
Надто довго вертіло мене коліщатком і шрубом
По таких жолобах! — що тепер тільки й маю за честь
Пригадать, як щоразу, на доторк кліщів пласкогубих,
Я спорскала, зірвавши різьбу, некрасиво і грубо, —
І котилася в бік опівнічних своїх перехресть!

Недовіра до місця — ось те, чого справді учила
Нас імперія: тим я з дитинства й боялася щілин.
Страх, як бліки крізь листя, торкає юрбу ворушку,
Що тече по бульвару, — сюд-туд в ній мигне ветеранське карчило,
Та з повітря московський акцент обпікає, мов “чілі”,
Піднебіння — гортань — стравохід — і гузничну кишку…

Це бездомна земля — хто тут жив, той не втік, і запізно
Говорити про це: всяке місце по людях зализне (З білосніжним оскалом прибій камінцями шкребе).
Час рушати, смеркає. Де я, там і буде вітчизна —
І вітчизна в мені ще колись упізнає себе.

“Ат праклятай паґоні”, в тропу мандрівного зарібку — І мені навздогін (кожен має, за що заплатив!)
Бабця в чунях, щокою, як кицьку, придержавши скрипку,
Заянчить хроматизмом, мов духу пускаючись, хрипко, —
Й без усмішки зійде на стрибучий танґовий мотив…

Оксана Забужко

І ця любов із доторком біди,
і ці слова, які назавжди вивчив:
веди мене, мій звичний і убивчий,
мій чорний часе, — стримуй і веди.
Уздовж доріг — тривалих, золотих —
ходою обережною мисливця
веди за тих, хто здався і спинився,
за тих, хто помилився і затих.
В цій осені — тривожній і німій,
де замовкає голос недоречний,
веди мене, мій вічний, мій конечний,
мій втрачений і небезпечний мій.
І теплих сосен набраний курсив.
І вересня різке різноголосся.
Ще не скінчилось те, що почалося.
Ще може статись все, про що просив.

Жадан

а знаєш – буде ще спокій
хоч в це вже не надто віриться
і – правда – буде ще біль
хоч цього вже явно задосить
і ночі будуть і дні
і море всілякої лірики
й можливість піти світ за очі
не зловживаючи досвідом

а ще – похідні від опію
попіл нейронів синапсів
залишмо для світу копії –
големів і аватарів
нам би хоч трохи спокою
як всеблагої милості
нам би хоч трохи утопії
тихої і безкарної

а знаєш – будемо ми
коли вже нічого не лишиться
у нас період піврозпаду –
суттєво більший ніж в стронцію
ми аргонавти пітьми
світ наш ще тільки пишеться
ми починаємось островом
ми повернемося сонцем

Іздрик

Я МІГ БИ СТАТИ ТОБІ МИКОЛАЄМ

ще темно ще не повзуть трамваї
ще бог тарілку в руці тримає
ще маяки бовваніють з веж
я міг би стати тобі миколаєм
але не знаю де ти живеш

іще дрімають наївні діти
ще їхній сон у повіки вдітий
ще в бога слина тече з губи
я міг би менше тебе любити
але мені вже хтось поробив

ще не крадеться до сина тато
ще сирота не згадав про втрату
бо не доспав до пустих дарів
я міг би більше тебе не знати
та ключ від пам'яті заржавів

ще дядько сторож не йде зі зміни
проспати день у холодних стінах
втопити вечір у слові 'сам'
я міг би бути для тебе сином
але господь не пробачить нам

ще не проїхав ранковий поїзд
і ще туман цій зимі по пояс
і ще годинник не крикнув дзень
я став би батьком тобі натомість
але я сам ще малий як день

але я сам ще дурний і вбогий
шукаю віру збиваю ноги
несу на спині життя своє
я міг би стати для тебе богом
але залишуся тим ким є

Igor Astapenko

Мені здається, що живу не я,
а інший хтось живе за мене в світі
в моїй подобі.

Ні очей, ні вух,
ні рук, ні ніг, ні рота. Очужілий
в своєму тілі. І, кавалок болю,
І, самозамкнений, у тьмущій тьмі завис.
Ти, народившись, виголів лишень,
а не приріс до тіла. Не дійшов
своєї плоті. Тільки перехожий
межисвітів, ворушишся на споді
чужого існування.

Сто ночей
попереду і сто ночей позаду,
а межі ними — лялечка німа:
розпечена, аж біла з самоболю,
як цятка пекла, лаконічний крик
усесвіту, маленький шротик сонця,
зчужілий і заблуканий у тілі.
Ти ждеш іще народження для себе,
а смерть ввійшла у тебе вже давно.

Стус

Так ніхто не кохав. Через тисячі літ
лиш приходить подібне кохання.
В день такий розцвітає весна на землі
І земля убирається зрання..

Дише тихо і легко в синяву вона,
простягає до зір свої руки...
В день такий на землі розцвітає весна
і тремтить од солодкої муки...

В'яне серце моє од щасливих очей,
що горять в тумані наді мною...
Розливається кров і по жилах тече,
ніби пахне вона лободою...

Гей, ви, зорі ясні!.. Тихий місяцю мій!..
Де ви бачили більше кохання?..
Я для неї зірву Оріон золотий,
я — поет робітничої рані...

Так ніхто не кохав. Через тисячі літ
лиш приходить подібне кохання.
В день такий розцвітає весна на землі
І земля убирається зрання..

Дише тихо і легко в синяву вона,
простягає до зір свої руки...
В день такий на землі розцвітає весна
і тремтить од солодкої муки...

Сосюра

https://youtu.be/0olnklquLeo?si=MNSPr4SvYRmJJWG2

Я тобі галантно не вклонюся,
Компліменту зроду не зліплю,
Тільки в очі ніжні задивлюся,
В них свою тривогу утоплю.

І коли химерною габою
Спеленає землю довга ніч,
Довго серце тужить за тобою,
Довго сон мені не йде до віч.

Довго білі таємничі крила
Обвивають маревом видінь,
І стоїш ти, крихітна, і мила,
І прозора, мов ранкова тінь.

І палають, ніби стиглі вишні,
Владно підкоряючи собі,
Губи, неціловані і грішні,
Очі, божевільно голубі.

Симоненко

***
а ми не народилися іще
у світі, переповненому жаху
нас із товарняків обабіч шляху
не викидали мерзлими кістьми

від автоматних черг лягли не ми
у власноручно викопані ями
не нас, як звірину, вели полями,
щоб розстріляти, щоб ніколи ми

не народились, не згадали, хто ми,
щоб ані титли, ниже тії коми,
щоб жоден з нас не вийшов із пітьми

предвічної. та спів бере за душу
й виводить по одному, хочеш? - мушу!
живи, живи за кожного, хто був

претекстом, передвісником, прелюдом,
останнім словом чи посмертним чудом,
мотивом, що не йде із голови

і крутиться, як платівка вціліла,
під голкою, що пришиває вміло
тих, хто - уже, до тих, хто ще живий

Галина Крук

так і жити тепер, ніби війна – це дитя
хай небажане, а твоє

не підкидати ж його під двері чужого будинку
не нарікати ж тепер, ой, і в кого таке уродилося

та у тебе ж, у тебе – онуку і правнуку тутешніх селян
що землю орали цю кістками і впертістю мови
засіваючи борозни її опухлого з голоду тіла
віршами про багаття свободи й здриганнями зґвалтування

то що ж тепер дивуватися
колишучи люльку війни
примовляючи: «от виростеш і всіх переможеш»

бо знаєш, що виросте і впреться в цю землю як віл –
і ревом наповнить її, так що хрусне хребет
у всякого, хто затулятиме вуха руками

і навіть якщо його вб’ють, заколють як жертву невсипущому гніву –
ти будеш вдивлятися в тінь його в себе за спиною і під ногами,
маленьку і темну, як дзеркало, що розівчилося гратись зі світлом

вплітаючи у жіночі коси родинних історій незмінне і тихе:
«вагітність тоді була важкою, перейми нестерпними, роди довгими,
дитя великим, хоч ніколи не стало дорослим,
і бабця казала, що в неї було так само»

23.11.2024

Ія Ківа

«Мальчік, нє надо,нє плач, твой папа вєрньотся» -
Збрехав чекіст моєму малому дідові.
Сідало за Збруч роз‘ятрене з розпачу сонце,
Сідали до столу радіти хоч вже якому обідові.
Троє маленьких дітей на голодному боці Збруча,
Ваш тато пройшов цей голодний кордон незаконно.
Старшенький плакав.Чекіст знічев‘я мовчав,
Подумки приміряючи нові погони.
Інше пече мене, діду, якби ти знав,
Хоч же катують мене твої сльози дитячі.
Дочка твоя визубрить ВЛКСМу устав,
І за ковбасу їм сирітство твоє пробачить.
За ковбасу, за віру в кривавих месій,
За «недоступну батькам її вищу освіту»,
За право не знати правди і жити «як всі»
І «Ми- не раби!» надсадно кричати світу.
«Голод - не матінка» скаже вона мені
В ревних потугах повчань, як прожити життя.
Скошені обмолочені колоски лежать на стерні,
Скошені обмолочені діти болять у мені,
Прабаба втішає заплакане кволе дитя.

©️Liudmyla Gorova

Найліпше любитись в надрання,
Як никне нічна каламуть,
Як сон переходить в кохання,
І крила на плечах ростуть.

Як я до грудей твоїх злину, Торкнувшись крилом до стопи
Збудися – та наполовину,
А наполовину ще спи!

А вже, коли сонце погляне
На нас крізь розквітле вікно,
Сховай мене в лоно кохане,
Небесна моя глибино!

Павличко

+ + +

Виговори мене, ніби назву хвороби,
з якою тепер жити. Східна межа Європи.
Західний напрямок вітру. Снігу нічного лава.
«Слава» - вітається хтось.
І відповідаєш - «Слава».

Виговори мене, мов слово чужої мови,
яким позначають нещастя.
Сніг іде так натхненно, як ідуть до причастя.
Тиха зимова ріка, що впадає в нікуди.
Доки ти нічого не скажеш – нічого й не буде.

Грудневого сонця знеболювальні таблетки.
Світ, мов із атомів, складається з літер твоєї абетки.
Доки ти не скажеш нічого – не буде нічого.
Скажи «світло», щоби всім тут було не надто чорно.

Робота грудневого сонця – така нетривала.
Я складаюсь із голосу, яким ти мене називала,
з теплого наполегливого промовляння.
Короткі дні зимового сонцестояння.

Час, який складається з приписів і положень.
Виговори мене, як номер, за яким тобі допоможуть.
Домішок вітру в голосі – довірливого, легкого.
«Кого нам боятись?» - питає хтось.
І відповідаєш – «Нікого».

Східний кордон, по якому проходить застуда.
Зими, на яку так усі чекали, тимчасова споруда.
Дим підіймається з коминів – залізничний, вагонний.
Сніг лежить на ріці – невиговорений, невагомий.

Жадан

секунди не мають виміру –
це тільки удари серця
у думки немає вибору –
це тільки проекція смерті
у слова немає запаху
а є тільки колір і смак
ти можеш мені сказати
чому це насправді так?
ти можеш мені повірити –
на дотик а не на слово?
ти знаєш якою мірою
й до чого ми вже готові?
зумієш прийти і вижити?
захочеш знайти і взяти?
я духів усіх своїх вижену
з прокуреної кімнати
я викрою викраду виборю
для тебе добу безкраю
секунди не мають вибору
секунди – вони минають

Іздрик

Вбиті встають із руїн і роззираються сторожко:
зорі були ще вдосвіта, але тепер їх витерли.
Чорні їхні міста, руки їхні прозорі.

І коли я злюся на бога – пишу із малої літери,

бо не маю зброї певнішої, аніж моя абетка,
сталь невтомна, зазубрена, тепле горличе воло.
Як там тобі за хмарами – або насправді – де ти,
боже наш стоіменний, як ти це все дозволив?

Довго, так довго дивишся, як обідає вбивця.
Незворушно вслухаєшся в гул і полуск пожежі.
А при твоїх воротях діти з такими лицями,
як пелюстки шипшинні, сонні іще, збентежені.
І тому я з тобою нині не говоритиму.

Той, хто мені дорожчий за життя моє куце,
спить, і місяць печатку кладе на плече згори.
Сон здається рятунком, кличе не повернутися,
тягне, наче на дибі, з пам'яті довгі жили.

Кришиться у легенях дихання ніжний кришталь:
там ППО працює.
Не прокидайся, милий.
Бог мовчить і сьогодні. Ми живемо і далі.

#марор

Катерина Калитко

Вона знімає суху білизну, і щось потріскує.
Вітер грається листям, під сукню лізе – до голизни.
Заручниця щоденних новин і низького тиску, і
побуту, вона думає: ще трохи, і я буду з ним.

Ще день – і я виперу форму з усіма свідченнями
втоми, страху, люті, розтертої на колінах трави,
а потім ми сядемо поруч з простими обличчями,
і я вибиратиму всі спогади з його голови.

А потім поставлю чай із гілочками смородини,
вдягнуся в оте, мереживне, і буде тиша навкруг,
і сонце впаде в кропиву за чужими городами,
і нитимуть груди у передчутті його темних рук.

Вона собі каже: ще трохи – й всі будуть щасливими.
Зав’яжуться яблука, потім – ягоди, потім – гурки.
Ці бійні скінчаться, і разом з новими припливами
нас винесе в будні, цілком нормальні й ледь-ледь гіркі.

Білизна рипить у руках, світло сточує вилиці.
Мурашка повзе виступами її худої спини.
Вона нюхає чисті сорочки так, ніби силиться
згадати, як він пахнув тоді, колись іще до війни.

А потім бере відро, набирає води пригорщу,
Вмивається, думає, стоїть – дрібненька, вузька в плечах.
Так! Я зачиню двері й нікуди його не випущу!
Ну, принаймні до кінця відпустки… Хоча би так, хоча б.

Ірина Цілик

як сказати тобі що мене вполювала зоря
і тепер моя пісня мені до кінця не належить
вартові прокидаються
очі їх тьмяно горять
і літають по колу птахи визначаючи межі

як сказати тобі що на ранок ця зірка зайде
що у дірці від серця відтоді гніздитиме вітер
і шукатиме винних і врешті загубиться десь
в оборонних ровах у яких будуть гратися діти

як сказати тобі що наш дім відступає в туман
без наказу здається
увесь западається в зиму
ключ на шиї — дрібний тягарець — вже і сенсу нема
а згадай як боялись це все загубити малими

як сказати що все віддзвенить мов це листя крізь ніч
і відлуння гулятиме світом від мене й до тебе
і у місяця кольору кістки забракне облич
щоб відбитись в очах
які більше не дивляться в небо

#журнал_обліку_віршів

Єлизавета Жарікова

Забагато мистецтва у цьому нікчемному світі.
Забагато рим у тиші, що крає серце.
Забагато червоного – пристрасть, вона не така.
Принаймні, остання пристрасть.
 
Ні, це не кров, що римується завжди з любов’ю.
І не вогонь, що руйнує мости за собою.
Це верлібр, коли важко звести обважнілі повіки.
Синьо-сірий костюм чоловіка,
 
який іде геть.
 
Ще хвилину тому він цілував жінку,
від котрої лишився лише поворот голови
на картині художника, що помер шістдесят років тому.
Уявляй себе ними – разом або поодинці,
уявляй себе жінкою або чоловіком,
поцілунком (так зветься фрагмент) або місячним
світлом.
 
Її шия напружена, але ось упокориться.
Його плечі похилені – це вже кінець.
 
...Синьо-сірий відтінок чорно-білих фотографій,
сіро-сині екрани чорно-білих телевізорів,
колір наркозу і операційних,
неонових рамп, театрального залу.
„Автора! Автора!“ – кричать глядачі.
„Автора! Автора!“ – кричить помираючий.
 
Але автор у сіро-синьому костюмііде геть.

Наталка Білоцерківець

Зупинилась тиша тиха і незбудна, Зупинився в небі вечоровий дим. Не спинись лиш ти, любове моя трудна, Трудним світом білим падай, але йди.

Йди, моя любове, заки сил і змоги Незрадливим словом, що б там не було, По шляху надії під мечем тривоги Трудним серцем світу, серцем і чолом.

Є ще в світі душі і печальні очі, В спраглому чеканні виглядають нас, Проглядають ранки, проглядають ночі, В голоді і холоді проглядають час.

Йди ж, моя любове, доки твоя воля, Коли навіть пройдеш і саму себе… Зупинилась тиша й тихий вітер з поля, Голубі пожежі голубих небес.

Вінграновський

Доки ти наближаєшся, листопаде, з-під сухого листу пробивається конюшина. Сонячне світло заліплює очі — і ми більше нічого не бачимо.

Ані сивини на плодових деревах, ані стежки уздовж ріки, всіяної кістками. Ані розпачливих написів на лев’ячого лігва столітніх стінах.

Ми віддали свої очі сонцю за мерехтливі брязкальця й перестиглі плоди. Солодкий сік, який стікає по підборіддю. Пестощі вогняних лисиць.

Намацала шкаралупу каштана в кишені куртки кольору хакі. Вкололася — і прозріла.

Ті, що ідуть на смерть, вітають тебе, листопаде.

Юлія Мусаковська

Очима ти сказав мені: люблю.
Душа складала свій тяжкий екзамен.
Мов тихий дзвін гірського кришталю,
несказане лишилось несказанним.

Життя ішло, минуло той перон.
гукала тиша рупором вокзальним.
Багато слів написано пером.
Несказане лишилось несказанним.

Світали ночі, вечоріли дні.
Не раз хитнула доля терезами.
Слова як сонце сходили в мені.
Несказане лишилось несказанним.

Ліна Костенко

Перші дні листопада.
Вона спить у порожній кімнаті, в чужому ліжку.
А він думає: чуже місто, чужа кімната —
як я її тут залишу?

Третя по обіді.
Суха осінь.
Посиджу, доки вона спить, заговорюючи постійно.
Світло таке легке.
Вона четвертий день у дорозі.
Хай їй хоча би тут буде спокійно.

Якщо буде потрібно —
поправлятиму ковдру.
Якщо буде холодно —
причинятиму вікна.
Спробую перехитрити її застуду невиліковну.
Я сам усе це вигадав,
вона ні в чому не винна.

Як я її залишу?
Незабаром почнеться вечір.
Швидко стемніє, повітря остигне.
Краще вже охоронятиму її речі.
Краще вже грітиму її стигми.

Раптом, коли я піду, ріки затоплять кімнату,
раптом птахи почнуть битися в стіни,
раптом дерева обступлять її й поведуть на страту,
раптом сусіди почнуть рвати тіло її на частини,

раптом, щойно я вийду, вона забуде про мене,
раптом забуде все, що говорила до цього,
раптом серце її, золоте й шалене,
буде битись тепер для когось чужого.

Хай спить. Хай розбереться зі снами.
Хай її нинішні сни перетечуть у колишні.
Навіть якщо в своєму сні вона мене не впізнає.
Навіть якщо їй буде снитись хтось інший.

І ось він сидить, відраховуючи хвилини.
Сидить, нервує без потреби.
А вона не прокидається лише з тієї причини,
що боїться, прокинувшись, не побачити його коло себе.

Осінь над ними з льоду й сталі.
Холодні ріки, незнайомі люди.
Найбільше вони бояться, що все це триватиме далі.
Найбільше вони бояться, що більше нічого не буде.

Жадан

Поки не пізно – бийся головою об лід!
Поки не темно – бийся головою об лід!
Пробивайся, вибивайся –
Ти побачиш прекрасний світ!
Короп – той навпаки, зануриться в глибини,
Втече на саме дно –
Та короп і служить для того,
щоб колись бути пійманим, раніш чи пізніше..
Але ж ти людина – тебе не впіймає ніхто.
Коропи – ті не такі.
Цілі століття повільно осідають
Їхні зграї, полохливі і темні, –
Вони віддаляються в протилежний бік –
Бач, наше століття давно поспішає вслід? –
Торкається плавником як рукою їхніх плавників
І втікає.. ти покинутий? – але ж ти людина –
Не відчаюйся – ти проб’єшся.
Поки не пізно – бийся головою об лід!
О прекрасний неозорий засніжений світ..

Олег Лишега

Цей неспокій - він особливо-відчутний зранку -
Ламаний часопростір скручується у петлю.
Ось знову цей міст... Черговий "шахедний" світанок
Тягне у "вчора" раптовими хвилями déjà vu.

Вартові-світлофори чатують на перехрестях,
У небо - вогке та вороже - нервово щириться місто.
Спогадів круговерть - листами іржавої жерсті -
Розріджена та отруйна, як атмосфера Каллісто.

Кава та нікотин, тепле кермо, "Meteora" від "Linkin Park".
Вулиці - мов ущелини, будинки - стрімкими скелями.
Серце голодною росомахою скавучить та виспівує "Numb",
Із вплетеним злим стакато зенітної артилерії.

Той жовтень стане позаминулим - за кілька днів...
А так би хотілося - щоб тривав, не закінчувався...
Ніщо не вічне під місяцем цим. C'est la vie.
А під ракетами - і поготів - немає нічого вічного.

Василь Мулік

Поміж опалим листям і сивою ниткою диму,
поміж бродінням вин і сутінковим дощем
тихо снуються дороги, якими сюди прийшли ми:
світло гіркаве, металеве, прощенне.

Гілка шипшини гойдає краплі криваві.
Гуси летять високо. Яблука прохолодні.
Сходить княгиня у сад бути в своєму праві:
дивну любов носити, як жар на долоні.

Щоби й далі спалахувало – близько, зухвало, мовчки –
сіро-зелене сяйво глибокого погляду,
Господи, я віддаю тобі і життя, і письмо,
я увійду без сорочки до твоєї господи,

я увійду без імені. Хто впізнає мене –
той і пояснить, хто я така і звідки.
Доки він дивиться цими очима в небо,
доти й триває нова історія світу.

#марор

Катерина Калитко

МОЯ ОСІНЬ

Шепоче дощ про тебе у траві,
Ріку читає сірими очима.
Ідуть з роботи землі степові,
Лежить гора з сосною за плечима.

Сухе намокло небо і стебло,
У зайченят ростуть веселі зуби,
І кавуняче зернятко стекло
Червоною краплиною на губи.

Подовшали тривоги і листи,
Ліси на глину, на пісок опали.
Лиш ти одна, мені одна лиш ти
Мій палиш сон і душу мою палиш.

Микола Вінграновський

https://youtu.be/33d_b3_KJBc?si=83SnvW96A04N3QzH

Ці міста дарували вугілля й сіль.
І коли всі йшли – то пішли не всі,
хтось лишився бути чорнóземом.
Тут був дім, у домі було вікно,
фото в рамці, де в повних строях –
молода прабаба з сестрою.
У річок були вагота і плюскіт.
Звідси рідним слали квапливий плюсик.
На речах залежався порох.
Попідтинню пройшовся ворог.
І тому не вагайся, стріляй на звук.
Хай молитва гніву в дитячих вухах
застигає гарячим воском.
Пляма крові коло кіоску –
там колись був хліб і пряники теж.
Ребра вулиці чорні після пожежі.
Вітер носить попіл книжковий.
І червона вуглина мови
пам'ятає стукіт брудних чобіт,
і покотиться у великий світ,
і усе там раптом підпалить.
І лише виноград п'ятипалий
ще стуляє докупи стіни чиїсь.
Ці міста і довгі за них бої –
наче скалки під нігті віри.
Попід вікна ходить голодний звір,
він хапає і забирає,
якщо стомлено спати скраю.
І тому хоч ріж себе, та не спи.
Покоти вуглину через степи,
хай ця мова зробиться криком.
Над містами, як прапори,
хто не вийшов, не захотів, не встиг,
хто збирає попіл спалених книг.
Покоти вуглину через гаї,
відшукай своїх, позбирай своїх.
Ми жили тут і далі житимем.
Маєш мову – так і скажи їм.

#марор

Калитко

Оббиваєш цвинтарну землю з взуття.
Важку землю, непоступливу, приставучу.
Те, що тебе не згадають завтра – називається забуття.
Напиши потім щось від себе – а я озвучу.

Якщо вагаєшся – напиши так, ніби нотуєш сни.
Адже доки вона читає – все і триває доти.
Ґрунт схожий на вірш – помітиш лише восени
скільки в ньому правок і скільки в ньому роботи.

Ґрунт схожий на вірш, що не відпускає ніяк,
в якому жіноче ім’я не хоче ні з ким римуватись.
Як вона тебе називає? Знайомий вояк.
Хто вона для тебе? Ще одна з винуватиць.

Скажи щось від себе, а я передам –
я звик заспокоювати і передавати.
Час для сміху, так само як час для ридань
трапляються рідко, їх можна вважати дивами.

Оббиваєш землю з взуття, ніби чужу,
оббиваєш, наче хочеш її забути,
а не виходить, і говориш про жінку одну,
і немає більшої радості і спокути.

В мові завжди є місце любові, ось там
ти тепер і знаходишся, доки довкола зиміє.
Я все передам, ти ж знаєш – все передам.
Ти ж знаєш – вона не погодиться. Але зрозуміє.

Жадан

* * *
і ніби вигрібаю, але ні
знаходжу в кеші спогади сумні,
з минулого, яке не має дати

де сонця позолота із облич
стікає в тінь кімнати, вглиб полиць,
де книги ще стоять, немов солдати

а всіх цивільних просять перейти
в безпечне місце пам’яті, в мотив
коліс, що нам усім тепер за серце

куди податись безпритульним снам,
куди вертатись нам-уже-не-нам
де римські штори й місяця сестерцій,

де станція, що звалася «не плач»,
де кішка, що не принесла калач,
де мати, що нікому вже не мати

у кожного своя стіна плачу,
приходжу в себе і мовчу, мовчу,
але болить, що не перемовчати

Галина Крук

+ + +

Всі б хотіли, а не зважився жоден.
Тим часом починається жовтень.

Ріка наповнюється водою.
Мова наповнюється тобою.

Небо робиться глибоким і темним.
Хочеться бути з тобою дотепним.

Ріка тече собі темнотою.
Мучиться своєю водою,

набирається світел і вражень.
Хочеться бути з тобою відважним.

Всім потрібна буде перерва.
Повільно освітлюються дерева,

доки ріка витікає на світло
легко, виснажено, незвикло,

в напрямку моря, в напрямку гирла.
Пам‘ятаєш, як ти говорила?

«Я колись увійду в цю пітьму глибоку.
Але що там діється - з того боку?

Часом це тішить, бентежить часом.
Мені снилося, що ми знову разом,

що ріка ховається між полинами,
що цю чорноту колись поєднає

міст за ламаними димами.
Ось тільки моста в цьому місці немає».

Жовтень теж перемерзне згодом.
Хочеться бути з тобою не згодним.

Що там із того боку, пташе?
Знають усі. Жоден не скаже.

Жадан

Це тільки втома. Втома. І шалена.
Це тільки так — найшло — і відійде.
А вже як не відступиться од мене —
то краще — хай уб’є. Нехай — уб’є.
Дарма бо скніти — вже напівдорозі
між смертю і життям. їй-бо — дарма.
Бо жодної з надій не маю в Бозі
і порятунку жодного — нема.
Пучками стисну ошалілі скроні
чекатиму, допоки відгримить
ця навіжена мить моїх агоній
і забарних чекань обридла мить.
Це так. Це так. Це — скоро дійде краю.
І як не скосить — то дихнути дасть.
О дасть дихнути, дасть дихнути. Знаю.
Іди ж, вістунко всіх моїх нещасть.
Це так. Це тільки так. Це надто легко
скоритися. Зіпнися — й перебудь.
А груди — мов бандури бите деко
І пірвано всі приструнки — гудуть.

Василь Стус

чекання

любий, здається, ми тут застрягли у чаті розмови,
ми тут, здається, мій друже далекий на чатах, застрягли
кожної миті, коли не спохопишся, нині та й нині,
і хоч ідеш уперед - а ніяк не проскочиш у завтра

маєм лише те, що маєм - фрагмент нездоланної втоми,
за мережевою картою вивчені периферії
світу і мозку, в якому уже не зосталося майже
місця для втечі у себе і злітної смуги для мрії

все, що нам робить життя, з нами робить життя, нами робить,
все, що обмежує нас, як цей клятий зв'язок бездротовий,
цей рятівний компенсатор усіх деформацій любові,
тої, що відстань між нами бере за ментальну хворобу

любий, я скоро дійду до зарубок на дверях,
скільки ще днів, скількома ще, на скільки ділити
час, що іще нам належиться, й час, що вже витік,
в просторі, де від війни зупиняються люди

Галина Крук

***
Цьогоріч відпускати осіннє тепло
надто боляче — наче зриваєш зі шкірою.
Так самотньо любові ще не було
між надією й вірою.
Полудневі хвилини в’язкі, як глей:
хочеш зрушити, й кроки схожі на подвиги.
Перелітне серце — пташа мале —
завмирає від подиву.
В павутинні заплуталась нитка життя,
ще напрочуд міцна, але натяг сильнішає.
І мережива над головою летять,
обертаються віршами.
Бачиш: небо розтяте вогненним мечем,
день тече непоправною втратою.
Як не встигнеш поцілувати в плече —
я отам догорятиму.

#каміння_і_цвяхи

Йдуть по небу босоніж маленькі розгублені янголятка,
Піднімаються, наче по сходинках, хмарами вгору до Бога.
Озираються діти самотньо, питають – «Де мама?», «Де татко?»
Заздрять тим, хто родиною рушив в дорогу.
А на вході до раю блокпост, і Архангел – розгублений ротний,
Опустив автомата, і плаче, і руки тремтять, відчиняючи браму.
Рай поринув у дим. Він бере їх за руки, веде їх наосліп, скорботний.
«Мама?.. Янголе, де вона? Ну ж бо, знайди мою маму!»
Що йому відповісти? Бо страшно, і зуби зчепила судома. Як це, Боже? Чому?
Ми ж тримали цей всесвіт? Ми ж начебто варта? «Тихо, дитятко. Все вже скінчилось. Не бійся. Ти вдома.
Мама прийде ось-ось. Я вже кличу. Хоч так і не варто…»
Янгол дивиться вниз, скрізь вогонь, захлинається знову від болю
- Що це? Начебто пекло вже вийшло із прірви на землю, роззявивши рота?
Що ж ти, Господи, знов в таку ціну даруєш їм волю?
Хто ж її понесе, коли діти їх стукають в наші ворота?
Там чорти, начепивши хрести, мажуть в руни броню, і горять, але лізуть.
З неба падає полум’я злива і град - на любов’ю просочену землю.
Діти дивляться в небо, чекають на тебе… Натомість приходить залізо.
Підкажи… Накажи – і я пекло мечем від людей відокремлю.
Бог зітхнув.
Бог погладив дітей по волоссю, що попелом вкрите.
«Бачиш, янголе, ось і з’ясовано - хто чого вартий, і хто там засвоїв уроки.
Це їх діти, любов їх і сенс - піднялися до неба як квіти.
Як молитва до мене. Віч на віч. Без черги. Без строків.
Я не кину їх, янголе. Надто висока ціна, і зайшло все далеко.
Землю мають тримати живі. Тут, в раю, вже достатньо дітей і героїв.
Бачиш, гарна прикмета – і попри війну повернулися в гнізда лелеки.
Що ж. Піду на підмогу. Подай мені піксель і зброю.»
Переляканий світ накладе на стурбованість соту велику печатку.
Діти дивляться в небо, де смерть, як лелека, літає по колу.
Йдуть по небу босоніж маленькі розгублені янголятка,
А назустріч їм Бог в однострої спускається долу.

Гліб Бабіч

+ + +

Торкатись так, як торкаються книг.
Перших рядків протоптаний сніг.
Зимова сповільнюється течія.
Хто це читає тебе?
Це я.

Хто це читає тебе, як вірш?
Облиш, говориш,
просиш, облиш.
Останні з прочитаних таємниць –
гострі метафори твоїх ключиць.

Читати родимки і хребці
кольору олова в молоці,
Брайль, прочитаний навмання,
пальців отримане знання.

Вчи мене, Брайле, свідчи, учи.
Мов книгу, читати її вночі.
Теплих вен її довгий шов,
список тих, хто від неї пішов.

Як торкаються сторінок,
списаних іменами жінок,
знайдених в шафах записників,
з адресами зраджених чоловіків.

Це я читаю тебе, як письмо,
це я говорю до тебе – пітьмо,
граматико зчитаних передпліч,
шрифтів твоїх вереснева ніч.

Мово, якою я мовчу,
мово дихання і плачу,
мово ліній на тихій руці.
Сидять при столі
мовчазні
читці.

Ніхто не скаже,
ніхто не здасть.
Зчитують книгу твоїх зап’ясть.
Зчитують шрамів родинні листи.
Це ти, говорять, боже, це ти.

Це ти являєш тканину письма,
з якої прописується зима,
в яку врізаються навесні
літери – приголосні і голосні.

Це ти даєш імена, це ти
виводиш, мов світло з темноти,
голоси із глибоких мовчань.
Я не розумію твоїх повчань.

Граматико подиву і зими.
Хто це кохає всю ніч? Це ми.
Повільно дочитую до кінця.
Світло торкається її лиця.

Жадан

Поки сідає сонце, спрагло побачити,
як при греблі скидається риба зі впертою силою.
Ходиш тепер по землі – ніби просиш пробачення
за усе, що – не з волі твоєї – їй заподіяли.

Дивишся, як цей вересень своєю теплою лапою
притискає змію і тримає, щоби далі не сунула.
Берег і річка доторкнулись на прапорі,
і стоять човнами пекучі вояцькі труни.

Був би інакший світ – щось би крихке робила:
видувала би скло чи тихі плекала вина.
Ходиш собі, як зернина, що чекає сівби.
Дім тобі – у найближчому.
Його з пожежі і винеси.

#марор

Катерина Калитко

***
доки коник серпня дострибає до вечора
хай ніхто тут не буде загнаний чи приречений
зупинятися на півслові, для життя короткому
з молоком на губах не обсохлим, якщо вірити ротному

і на нашому березі, де вночі глухо ухкало,
там де вдень гучно бахкало, там, де риб розполохало
хай не станеться нічого злого із них жодному,
ні звірові, ні птахові, ні чийомусь синові,
ні синові господньому

а в очах так зелено, ніби сонце вдарило
на дорогах курява, від приклАду гАряче
крапля між лопатками, з-за ріки зарево,
і так жити хочеться, ніби ще й не пробував

Галина Крук

***
...а над дорогою сидів чоловік без серця.
сильний такий чоловік.
стала коло нього навколішки,
поклала голову йому на коліна,
засунула руку собі під сорочку,
засунула руку собі межи ребер,
витягла своє серце,
дала йому в руки, кажу:
потримай, поки я сходжу за хлібом.
поклала йому своє серце в долоні,
витерла об стегна руки
та й відійшла.
стою на тінистій стороні вулиці,
раз-по-раз виглядаю з-за рогу,
потай вглядаюся:
що там робить чоловік з моїм серцем?
чи пестить, як пташеня,
чи набиває як м’ячиком?
але він сидить до мене спиною —
я не бачу.

Іванна Скиба-Якубова

Чи думаєш ти про мене, коли читаєш вірші?
В метро, в парку Шевченка... темніє раніше,
І ні з ким розділити радість рядків удатних,
Чи думаєш ти про мене, коли лягаєш спати?..

Бо я думаю про тебе, як на стільці електричному
Сиджу на лавці солом'янській, у вирі столичному
Гублю час, мовчки вечеряю, аби не гірше...
Думаю про тебе, коли пишу ці вірші

Коли поливають асфальти серпневі розпечені,
Коли між нами означено-особові речення,
Коли скльоване птахами літо п'яно тікає,
А осінь настає першого вересня, розсипає
Світло зернисте провулками принишклими,
І мені хочеться стати твоєю книжкою,
Димом з комину над твоїм берегом,
Механічним цитрусом сонця вгорі

Чи думаєш ти про мене, коли не пишеш мені?
За здоров'я - свічку, за любов - ліпше дві,
Зима буде довгою, тож гукай, коли край,
Чи думаєш ти про мене? Навряд, і нехай

Сергій Мартинюк

[надто червона пляма]

пітьма п’янка
і кожна з нас у пітьмі йде сама
навіть якщо поруч нема де продихнути — 
одні плечі, одні тіла, кожна з нас у пітьмі йде сама
поки кожна з нас не збагне що опори шукати не було ніколи  підстав —
всі плечі надто слабкі для серця
що б’ється в тобі для голосу
що говорить в тобі про любов
яку вже забули шукати для
любові яка стала знаком
любов до свого і любов за своє
в неї не вірять хоч на цьому світі вона схожа на сонце
більше за будь що
і світ говорить своїм чоловічим голосом
ти занадто червона пляма на надто сіро-білому полотні
що робить композицію неохайною вимоченою
так недоречно в червоне коли усе навкруг прагне звичної чорноти
долаючи гидку слабість жіночого тіла
переступаючи через упалі дерева
замотавши шкіру в кордуру в кілька накатів
відчуваючи захист мовчазного заліза в руках
кожна з нас відчуває дві речі: пітьма п’янка
кожна з нас у пітьмі йде сама
опори не треба
опора б’ється всередині і має голос
всі плечі надто слабкі щоб витримати одне серце
сильні слова завжди занадто слабкі
сильне тіло смертне
голос не гасне якщо вміє бути
у кожній жінці живе солдатка якій доведеться пройти пітьму
наодинці
і вся поміч непотрібна
і всі плечі — зайві
і все важке — тільки двома руками
і всі кохання — прожиті й полишені
і вся самота — твоя
і вся ніч світу — як одне сонце одного життя

Ярина Чорногуз

Це й було життям:
вузлуваті зимові пальці
постарілих яблунь,
лоскітне черево копанки,
смутні осінні городи,
востаннє зігріті працею,
травневі жаб'ячі весіллЯ,
дитячі платтячка,
забризкані ягідним соком.

Це й було життям:
дивитись, як ти досконало
влаштований,
зліплений із тутешнього вітру,
рвучкого, медового;
дещиця крові південної озивається
ранньою сивиною –
тонка спокуса вразливості.

Любов усе віддає, ні про що не просить.
Любов – особливий слух,
що робить вагомим усе промовлене.
Любов – звичайне диво тяжіння,
від якого падають яблука.
Любов – хребет, до якого місто
приростає нервами усіма.

Це й було життям:
возлюбити цей ґрунт
більше за власне тіло,
упізнати в собі його хімічні сполуки,
взятись грудками, як
мерзле січневе поле,
гостро боліти вирвами в ньому,
вбратись улітку в мереживо соляне.

Це й було життям:
гніватися на власну крихкість,
прокидатись вночі від любові до тебе, такої осяжної, видимої такої,
що не тінь вона, але повінь,
і голос її потоку
глушить поближні вибухи.

З жодної подорожі
не повернутись колишніми.
Тіло, втрачаючи цілість,
впускає темряву.
Ключ і ніж залишаються на столі.
Достигає врожай попелу.

Це й було життям:
любити тебе, як землю,
квітку солі,
жовтий ліхтарик айви
у сутінковому листі,
літнє небо із серпокрильцями.

Зазирай у мідне дзеркало
вересневого травостою,
роздивляйся поля натомлені,
де не всі іще розірвались боєприпаси,
куштуй зелену зав'язь ранку
на вулицях середмістя,
завмирай у мерехтливій гірлянді затору,
коли вимикають електрику.

Усе воно
також я.

#марор

Катерина Калитко

В мені уже народжується Бог,
і напівпам’ятний, напівзабутий,
немов і не в мені, а скраю смерті,
куди живому зась — мій внук і прадід —
пережидає, заки я помру.
Я з ним удвох живу. Удвох існую,
коли нікого. I гримить біда,
мов канонада. Він опорятунок,
я ж білоусто мовлю: порятуй,
Мії Господи. Опорятуй на мить,
а далі я, оговтаний, врятую
себе самого сам. Самого — сам.
Він хоче поза мене вийти. Прагне
рятуючи донищити мене,
аби на протязі, на буряних вітрах
я вийшов сам із себе, наче шабля
виходить з піхов. Хоче вийти геть,
щоб згасла свічка болю. Щоби тьма
впокорення мене порятувала
інобуттям. Iножиттям. Найменням
уже невласним: ось він, той загал,
яким кермує той шалений Бог,
котрий в мені воліє народитись
(а я ще тую свічку посвічу,
аби мені не смеркло передчасно,
просвітлої дороги свічка чорна —
неначе перемога крадькома).

Василь Стус

Моя країна - це країна любові та зброї -
І досить вже маячні про "хрущів над вишнями" -
"Хрущами" тепер тут гудуть ескадрильї дронів -
Роботизованих ангелів гніву та помсти Всевишнього.

Не шрами на серці тепер - полігональні нарізи,
І в кожному погляді зараз - присутня поправка на вітер,
І найкращі жіночі парфуми тут мають присмак заліза,
І типи ракет розрізняють за звуком діти.

Вчорашні плугатарі - тепер дипломовані вбивці,
І дівчата співають, плетучи сітки маскувальні,
І матерям тепер тут ночами не спиться -
Вони не "вечерять", а сина з фронту чекають.

Тут замовк соловейко - тут виють нічні сирени.
Тут вишневі садки - часто спалені разом з хатами.
Тут не кров, а напалм - гнівно б'ється у чорних венах.
Тут кохаються та кохають - як востаннє - до зречення, до нестями.

Тут народжуються та народжують - попри вогненні шторми,
Попри геть відірвані ноги, попри геть скалічені долі.
Тут великим попитом користується AR-платформа -
З її "квітковим віночком" з восьми бойових упорів.

Наші серця - наче взводні опорні пункти,
Наша ненависть - наче козацька корогва,
Всіх нас навчив - той страшний і кривавий лютий -
Беззастережно любити своїх. І убивати ворога.

Моя країна - це країна незламних героїв,
Звитяги, сміливості та прапорів над могилами.
І якщо тобі не потрібна любов та зброя -
То задумайся - може, це не твоя країна?

Василь Мулік