Правові позиції Великої Палати

ВПВС в ухвалі https://reyestr.court.gov.ua/Review/122908342 від 31.10.2024 у справі № 760/13367/14-ц нагадала, що правовий висновок (правова позиція) - це виклад тлумачення певної норми права (або низки норм), здійсненого ВС (ВСУ) під час розгляду конкретної справи, обов`язкове для суду та інших суб`єктів правозастосування під час розгляду та вирішення інших справ у разі існування близьких за змістом або аналогічних обставин спору .
Здійснення розгляду касаційним судом по суті касаційної скарги на судові рішення, якими вирішено заяву про визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню, в контексті вимог ч. 3 ст. 403 ЦПК України не є правовим висновком, потреба відступу від якого слугувала б підставою для розгляду справи ВПВС.
Додатково було наголошено на сталості судової практики стосовно оскарження судових рішень щодо визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню. Зокрема, в ухвалі від 05.09.2019 у справі № 753/23412/17 Об`єднана палата КЦС у складі ВС, виснувала: «Тлумачення п. 25 ч. 1 ст. 353 та ч. 1 ст. 389 ЦПК України свідчить, що оскарження ухвал про відмову у задоволенні заяви про визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню у касаційному порядку, не передбачено».

Президент України не може проігнорувати сам розгляд звернення особи про прийняття до громадянства або про припинення громадянства України, але водночас не обтяжений часовими межами та обов`язком на прийняття рекомендованого йому Комісією варіанта рішення.
Порядок № 215 визначає загальний строк розгляду заяв і подань про прийняття особи до громадянства України або припинення громадянства України Комісією, який обчислюється з моменту їх надходження та до якого не входить стадія видання Президентом України указів про прийняття особи до громадянства України або припинення громадянства України.
Якщо [ймовірно] існують обставини про порушення загальних строків розгляду заяви позивачки про припинення громадянства України, встановлених п. 112 Порядку № 215, то вони можуть стосуватися лише дій інших суб`єктів, які мають дотримуватися правил цього пункту.
Відповідні висновки ВПВС викладені у постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/122957406 від 17.10.2024 у справі № 990/212/24.

Переведення судді до іншого суду без конкурсу може здійснюватися виключно після підтвердження ним відповідності займаній посаді судді.
Такий висновок зроблений ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/122957407 від 17.10.2024 у справі № 990/56/24 з огляду на правове регулювання вирішення питання переведення на посаду судді до іншого суду того самого рівня без конкурсу у випадку, коли суддя був обраний безстроково до набрання чинності ЗУ № 1401VIII та не пройшов оцінку відповідності займаній посаді судді.
На момент прийняття спірного рішення ВККС застосуванню підлягали ті норми права, які були чинними на момент його прийняття.
У разі якщо чинна на той час норма визначала такі рішення, дії або бездіяльність як правомірні, то підстав визнавати їх у судовому порядку протиправними або не застосовувати чи віддавати перевагу іншим нормам права нема.
Було нагадано позицію КСУ, за якою закріплення принципу незворотності дії нормативно-правового акта у часі на конституційному рівні є гарантією стабільності суспільних відносин.
Твердження позивача, що умови та порядок переведення судді з суду, який перебуває у стані реорганізації чи ліквідації, до іншого суду стосуються винятково суддів, котрі зараховані у штат відповідного суду, визнані необґрунтованими.
За позицією ВПВС, щоб мати статус і повноваження судді, недостатньо бути призначеним чи обраним на посаду судді без прив`язки до вакантної посади судді у відповідному судді, чи, так би мовити, бути «вільним» суддею поза відповідною судовою інституцією.
Аби набути повноважень судді, включаючи право на отримання доплат до посадового окладу, мають бути виконані всі умови судоустрійного закону. Зокрема, крім того, щоб бути громадянином України, зарахованим у штат відповідного суду, особа має бути призначена на посаду судді, скласти присягу судді, пройти початкову підготовку у випадках та порядку, встановлених цим Законом, дочекатися виконання останньої із цих умов, яке й буде датою набуття суддею повноважень зі здійснення правосуддя.
Суддя, не зарахований у штат відповідного суду з незалежних від його волі причин, може не мати повноваження на здійснення правосуддя, але не перестає бути суддею, не втрачає статусу судді і, зокрема, пов`язаної з ним правоможності звертатись із заявою про переведення до іншого суду, реалізація якої має проводитися з дотриманням умов та порядку, чинними на час перебігу події переведення.

У справі «Меркулов проти України» (рішення від 20.06.2024) ЄСПЛ встановив порушення п. 1 ст. 6 Конвенції у звʼязку з відмовою у доступі до судів вищих інстанцій, оскільки суд апеляційної інстанції не поновив строк на апеляційне оскарження, який заявник пропустив через те, що суд не повідомив його про дату і час розгляду справи про адміністративне правопорушення.
ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/122936001 від 30.10.2024 у справі № 754/12067/21 погодилась з тим, що в матеріалах справи відсутні будь-які дані, які б свідчили про належну обізнаність заявника як про судовий розгляд, так і про постановлення щодо нього постанови.
Крім того, згідно з постановою заявник був позбавлений права керувати транспортними засобами на строк 1 рік, однак даних про те, що постанова в цій частині була виконана і у посвідчення водія вилучено - відсутні, що також свідчить про те, що заявник міг не знати про наявність постанови відносно нього.
Наведене дало підстави вважати, що постанова суду апеляційної інстанції, якою відмовлено в поновленні строку на апеляційне оскарження та повернуто апеляційну скаргу, є необґрунтованою та підлягає скасуванню.

Президент України не наділений контрольними повноваженнями у сфері здійснення правосуддя, не має права втручатися в процесуальну діяльність або давати вказівки суддям при здійсненні правосуддя, впливати будь-яким чином на здійснення правосуддя в Україні. Не віднесено до повноважень Президента України й надання правової оцінки рішенням (діям, бездіяльності) посадових осіб правоохоронних органів та здійснення впливу будь-яким чином на прийняття рішень Вищою радою правосуддя.
Також Президент України, реалізуючи надані йому повноваження як Верховного Головнокомандувача ЗСУ, уповноважений звільняти з посад виключно вище командування ЗСУ, інших військових формувань. Звільнення військовослужбовців, яким не присвоєно військові звання генерала (адмірала) та прирівняного до них військового звання, перебуває поза межами повноважень Президента України, визначених Конституцією України.
Утверджувати і забезпечувати правовий порядок у державі її глава повинен у законний, дозволений йому спосіб. Вимагати від Президента України діяти поза правовим полем відповідно до очікувань позивача означає нівелювати положення Конституції України, гарантом додержання якої і є глава держави.
Водночас бездіяльність суб`єкта владних повноважень є такою, що порушує права і свободи особи, в тому разі, якщо певні дії повинні бути вчинені, але не вчиняються суб`єктом владних повноважень задля реалізації (виконання) покладеної на нього компетенції.
Оскільки вирішення порушених у зверненні питань не належить до повноважень Президента України, ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/122936002 від 24.10.2024 у справі № 990/138/24 дійшла висновку, що Офіс Президента України правомірно листом повернув звернення позивачу з роз`ясненням підстав повернення.

Позивачка була належним чином повідомлена про дату, час та місце судового засідання, а суд не визнавав її явку обов`язковою.
З огляду на вимоги ст. 205 КАС України, оскільки була відсутня потреба заслухати свідка чи експерта, позивачка не з`явилася в судове засідання повторно без повідомлення причин, під час судового засідання було оголошено повітряну тривогу, представник відповідача не заперечував проти розгляду справи у порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, суд першої інстанції правильно розглянув справу у зазначеному порядку.
До таких висновків дійшла ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/122769626 від 31.10.2024 у справі № 990/69/24.

У справі від 12.02.2020 № 813/2869/17 КАС у складі ВС виснував про те, що працівник має право з власної ініціативи в будь-який час розірвати укладений з ним на невизначений строк трудовий договір. При цьому строк розірвання трудового договору і його правові підстави залежать від причин, які спонукають працівника до його розірвання і які працівник визначає самостійно. У разі якщо вказані працівником причини звільнення - порушення працедавцем трудового законодавства (частина третя статті 38 КЗпП України) не підтверджуються або працедавцем не визнаються, останній не вправі самостійно змінювати правову підставу розірвання трудового договору.
При цьому істотність характеру порушень роботодавцем умов трудового законодавства, факт усунення таких порушень та відсутність негативних наслідків для працівника від таких порушень не можуть бути підставою для відмови працівнику у звільненні його за частиною третьою статті 38 КЗпП України, оскільки такі критерії цією нормою не передбачені. Отже, для звільнення працівника за частиною третьою статті 38 КЗпП України достатнім є лише сам факт невиконання роботодавцем законодавства про працю.
Таку ж правову позицію висловив КАС у справах від 26.11.2020 № 821/1685/16, від 06.04.2023 № 320/7731/20.
ВПВС у ухвалі https://reyestr.court.gov.ua/Review/122434174 від 09.10.2024 у справі № 757/43177/21 зазначила, що необхідність відступу шляхом їх уточнення від наведених висновків не пов`язана з відсутністю, суперечливістю, неповнотою, невизначеністю (неясністю, нечіткістю) та неефективністю правового регулювання охоронюваних прав, свобод та інтересів, а тому справу було повернуто на розгляд колегії суддів КЦС у складі ВС.

Доводи апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції мав поновити строк для подання заяви про перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами відповідно до вимог ст. 121 КАС України ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/122769624 від 31.10.2024 у справі № 800/286/16 визнала необґрунтованими.
Адже приписами ч. 3 ст. 363 КАС України встановлено неможливість поновлення строку, визначеного п. 1 ч. 2 ст. 363 цього Кодексу незалежно від причин, з яких цей строк пропущено.
Було нагадано, що ЄСПЛ у п. 53 рішення від 08.04.2010 у справі «Меньшакова проти України» зазначив, що право на суд не є абсолютним і може підлягати легітимним обмеженням у випадку, коли доступ особи до суду обмежується або законом, або фактично таке обмеження не суперечить п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, якщо воно не завдає шкоди самій суті права і переслідує легітимну мету, за умови забезпечення розумної пропорційності між використовуваними засобами та метою, яка має бути досягнута.

ВПВС в ухвалі https://reyestr.court.gov.ua/Review/122603345 від 18.09.2024 у справі № 917/1212/21 нагадала, що не належать до нововиявлених нові обставини, які виникли або змінилися після ухвалення судом рішення, доказ, який підтверджує обставини, що виникли після рішення, або нове обґрунтування позовних вимог чи заперечень проти позову; не може вважатися нововиявленою обставина, яка ґрунтується на переоцінці тих доказів, які вже оцінювалися судами у процесі розгляду справи.
ЄСПЛ зауважує, що процедура скасування судового рішення за нововиявленими обставинами передбачає, що віднайдено докази, які раніше не були об'єктивно доступними та які можуть призвести до іншого результату судового розгляду. Особа, яка вимагає скасування судового рішення, має довести, що вона не мала можливості надати суду докази до закінчення судового розгляду і що такі докази мають вирішальне значення для справи.
Водночас необхідно розрізняти нові докази та докази, якими підтверджуються нововиявлені обставини, оскільки нові докази не можуть бути підставою для перегляду судового рішення у зв`язку з нововиявленими обставинами. Процесуальні недоліки розгляду справи (зокрема, неповне встановлення фактичних обставин справи) не вважаються нововиявленими обставинами.
Нова обставина, що з`явилася або змінилася після розгляду справи, не є підставою для перегляду справи. Не вважаються нововиявленими нові обставини, виявлені після ухвалення судом рішення, а також зміна правової позиції суду в інших подібних справах. Не можуть вважатися нововиявленими ті обставини, які встановлюються на підставі доказів, що не були своєчасно подані сторонами чи іншими особами, які беруть участь у справі; обставини, що виникли чи змінилися після ухвалення судом рішення, а також обставини, на які посилався учасник судового процесу у своїх поясненнях, касаційній скарзі або які могли бути встановлені в разі виконання судом вимог процесуального закону.
Отже, для нововиявлених обставин необхідними є одночасна наявність таких ознак як-от: ці обставини існували на час розгляду справи, ці обставини не були та не могли бути відомі заявнику на час розгляду справи, ці обставини є істотними для розгляду справи (тобто врахування їх судом мало б наслідком прийняття іншого судового рішення, ніж те, що було прийнято).
За відсутності принаймні однієї із цих ознак обставини не можуть вважатися нововиявленими та відповідно бути підставою для перегляду прийнятого у справі судового рішення.

ВПВС у постанові від 28.09.2021 у справі № 761/45721/16-ц зазначила, що право вимоги особи до боржника є різновидом майна такої особи. Тому саме особі належить право отримати задоволення вимог до свого боржника, а інші суб`єкти права, включаючи кредиторів особи, таким правом не наділені.
Наприклад, якщо кредитор боржника не може отримати задоволення вимог від свого боржника, оскільки той не отримав сплати боргу від третьої особи, а остання, своєю чергою, не отримала сплати боргу від свого боржника, то кредитор боржника не має права вимагати сплати на свою користь ані від третьої особи боргу, який третя особа винна боржнику, ані від боржника третьої особи боргу, який боржник третьої особи винний такій третій особі.
Із цих же причин шкода, завдана боржнику третьою особою, не може одночасно вважатися шкодою, завданою кредитору, навіть якщо така шкода призводить до недостатності активів боржника в ліквідній формі. Тому саме потерпілий вправі вимагати від порушника відшкодування збитків.
ВПВС також звернула увагу, що ч. 6 ст. 58 ЗУ «Про банки і банківську діяльність» встановлено солідарну відповідальність пов`язаних з банком осіб перед банком за завдану йому шкоду.
При цьому законом не передбачене повноваження вкладників та інших кредиторів банку звертатися від імені банку з позовними вимогами, зокрема із заподіяння банку шкоди (збитків) до заподіювачів такої шкоди (похідний позов).
Констатуючи відсутність мотивів для відступу від зазначених висновків (зокрема, помилковість чи застарілість підходу внаслідок розвитку в певній сфері суспільних відносин або їх правового регулювання, враховуючи зміни, що відбулися в суспільних відносинах, у законодавстві, практиці ЄСПЛ), ВПВС 30.10.2024 постановила ухвалу https://reyestr.court.gov.ua/Review/122717514 про повернення справи № 910/18526/21 до ВС для продовження розгляду.

Якщо сторона, яка ініціювала розгляд цієї справи, не обрала пасивну поведінку під час судового провадження у ній, не відсторонилася від розгляду заявлених вимог по суті, не збайдужіла до результатів розв`язання спору, своїми діями не засвідчила (не продемонструвала) свою нехіть до форми, порядку, форми чи режиму судочинства в ній, аби можна було утвердитися на думці, що представник позивача чи сам позивач знали про дату судового розгляду справи, кожен або один з них виявили бажання брати участь у її розгляді на судовому засіданні або участь останніх була визнана судом обов`язковою, мали можливість з`явитися на судове засідання, але не з`явилися з власної волі та/або не через поважні причини, натомість неодноразово письмово повідомляла і наполягала на розгляді справи без їхньої участі, то за такої правової ситуації не можуть виникнути (бути чи утворитися) передумови для того, аби залишити позов без розгляду.
Те, як представник позивача сформулював прохання до суду - «на призначене до розгляду судове засідання .. не брати до уваги раніше подану заяву про розгляд справи без явки та без участі позивача», само по собі не може містити причин для його довільного трактування [наче «додумування» замість позивача чи його представника] як намір брати участь в усіх судових засіданнях, оскільки прохання цієї заяви стосувалося однієї конкретної дати, на яку був призначений судовий розгляд справи, і не містило чіткої, ясної позиції сторони брати участь в усіх судових засіданнях.
Законодавче формулювання у ч. 5 ст. 205 КАС України «…якщо неявка перешкоджає розгляду справи» повинно оцінюватися окремо в межах відповідних спірних правовідносин, які диктують її застосування.
Відповідні висновки містяться в постанові ВПВС https://reyestr.court.gov.ua/Review/122717500 від 24.10.2024 у справі № 990/228/23.

Абзацом четвертим п. 16.6 Регламенту передбачено, що розгляд заяви про відставку або про звільнення за власним бажанням може бути відкладений за обґрунтованою заявою судді на строк не більше одного місяця у разі, якщо мотиви, наведені суддею, будуть визнані ВРП поважними.
Водночас матеріали справи не містили доказів того, що позивачка зверталась до ВРП із заявами про відкладення розгляду питання про звільнення у відставку та про бажання бути присутньою на засіданні ВРП під час розгляду її заяви.
Погоджуючись з правомірністю рішення ВРП про звільнення позивачки з посади судді у зв`язку з поданням заяви про відставку, ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/122511426 від 10.10.2024 у справі № 990/101/24 нагадала, що право судді на відставку обумовлюється бездоганною репутацією, неухильним дотриманням вимог закону і принципу верховенства права, присяги судді, дотриманням високих стандартів поведінки з метою зміцнення довіри громадян у чесність, незалежність, неупередженість та справедливість суду.
При цьому було зауважено, що п. 16.5 Регламенту (який потребує попереднього з`ясування дійсного волевиявлення судді, а також фактів стороннього впливу на нього або примусу) є застосовним лише при розгляді ВРП питання про звільнення судді з посади за власним бажанням, а не у звʼязку з поданням заяви про відставку.

Колегія суддів КАС у складі ВС констатувала, що проблематика процесуального затягування вирішення трудового спору, де роботодавцем є суб`єкт владних повноважень, з посиланням на майбутні висновки Конституційного Суду, свідчить про те, що суди фактично самоусуваються на тривалий строк від вирішення спору по суті вимог з формальних причин.
Більше того, такі дії створють умови для подвійного стягнення грошових коштів, наслідком чого є додаткове навантаження на бюджет України, що є неприпустимим в умовах воєнного стану.
Згідно з інформацією з ЄДРСР починаючи з січня 2020 року лише в аналогічних категоріях справ за звуженим алгоритмом пошуку: «прокуратури», «рішення Конституційного Суду України», «зупинити провадження»; форма судового рішення - постанова, значиться 73 судових рішення, постановлені лише Касаційним адміністративним судом у справах, де предметом оскарження були ухвали суду апеляційної інстанції про зупинення провадження у справах, в яких, зокрема, вирішувалися спори щодо звільнення з органів прокуратури.
Водночас, вирішуючи питання щодо зупинення провадження в адміністративній справі з підстав, визначених п. 3 ч. 1 ст. 236 КАС України, суд повинен належним чином проаналізувати ймовірні наслідки ухвалення Конституційним Судом України рішення за результатом розгляду справи, їхній взаємозв`язок зі спірними правовідносинами, що є предметом розгляду в адміністративній справі, підставами позову і визначити наявність (відсутність) об`єктивної неможливості розгляду справи із викладенням мотивів такої неможливості.
Проте, аналіз змісту судових рішень у таких адміністративних справах дає підстави для висновку, що практика суду у такій категорії справ, хоча і відповідає принципам передбачуваності, проте суперечить верховенству права, а також ефективному захисту порушених прав і свобод людини.
Погоджуючись з наявністю виключної правової проблеми, вирішення якої необхідно для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики, ВПВС 10.10.2024 постановила ухвалу https://reyestr.court.gov.ua/Review/122511427 про прийняття справи № 806/5175/14 до свого розгляду.

ВПВС у пункті 58 постанови від 08.12.2022 у справі № 990/102/22 висловила правову позицію щодо дії воєнного стану як обставини поновлення строку на касаційне оскарження, відповідно до якої введення на території України воєнного стану не зупинило перебіг процесуальних строків звернення до суду з позовами.
Питання поновлення процесуального строку у випадку його пропуску з причин, пов`язаних із запровадженням воєнного стану в Україні, вирішується в кожному конкретному випадку з урахуванням доводів, наведених у заяві про поновлення такого строку. Сам по собі факт запровадження воєнного стану в Україні не є підставою для поновлення процесуального строку. Такою підставою можуть бути обставини, що виникли внаслідок запровадження воєнного стану та унеможливили виконання учасником судового процесу процесуальних дій протягом установленого законом строку.
У пункті 41 рішення від 03.04.2008 у справі «Пономарьов проти України» ЄСПЛ вказав: «Суд визнає, що вирішення питання щодо поновлення строку на оскарження перебуває в межах дискреційних повноважень національних судів, однак такі повноваження не є необмеженими. Від судів вимагається вказувати підстави. Однією із таких підстав може бути, наприклад, неповідомлення сторін органами влади про прийняті рішення у їхній справі. Проте навіть тоді можливість поновлення не буде необмеженою, оскільки сторони в розумні строки мають вживати заходів, щоб дізнатись про стан відомого їм судового провадження. У кожній справі національні суди мають перевіряти, чи підстави для поновлення строків для оскарження виправдовують втручання у принцип res judicata, особливо як у цій справі, коли національне законодавство не обмежує дискреційні повноваження судів ні у часі, ні в підставах для поновлення строків».
Ураховуючи викладене, ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/122603357 від 24.10.2024 у справі № 990/277/24 наголосила, що поважними визнаються лише обставини, які є об`єктивно непереборними, не залежать від волевиявлення сторони і пов`язані з дійсними істотними перешкодами чи труднощами для своєчасного вчинення сторонами у справі процесуальних дій.
Оскільки у заяві про поновлення строку звернення до суду, так і в апеляційній скарзі не було вказано, які саме об`єктивні поважні (непереборні) причини унеможливили звернення до суду у встановлений процесуальним законодавством строк, не наведено змістовних і вагомих доводів щодо вчинення сіх необхідних і можливих дій, які вказують на бажання реалізувати свої процесуальні права з метою їх захисту в судовому порядку, ВПВС погодилась з обґрунтованістю відмови у поновленні строку на касаційне оскарження.

На переконання ВПВС, невизнання КАС у складі ВС неповажними причин неявки позивача в судове засідання, з яким суд першої інстанції пов`язує першу неявку в судове засідання без поважних причин, унеможливлює застосування п. 4 ч. 1 ст. 240 КАС України, який передбачає залишення позовної заяви без розгляду у зв`язку з повторним неприбуттям позивача в судове засідання саме без поважних причин.
За приписами ч. 5 ст. 205 та п. 4 ч. 1 ст. 240 КАС України обов`язковою умовою для прийняття судом рішення про залишення позовної заяви без розгляду є повторна неявка позивача в судове засідання без поважних причин.
Оскільки судове засідання не відбулось у зв`язку із задоволенням клопотання представника позивача про відкладення розгляду справи на іншу дату, а також те, що причини неявки позивача та/або його представника КАС у складі ВС неповажними не визнавав, ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/122603346 від 10.10.2024 у справі № 990/307/23 дійшла висновку про відсутність підстав для ухвалення рішення про залишення позовної заяви без розгляду через повторне неприбуття позивача в судове засідання без поважних причин.
Водночас в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/122638303 від 10.10.2024 у справі № 990/147/23 ВПВС погодилась з наявністю у суду першої інстанції підстав для залишення позовної заяви без розгляду, оскільки представник позивачки, який належним чином був повідомлений про час, дату і місце судового засідання, не з`явився в судові засідання, не надав доказів поважності причин неявки, не подав заяви про розгляд справи без його участі, а відповідач не наполягав на розгляді справи по суті.
При цьому було відхилено доводи апеляційної скарги про те, що судом першої інстанції не було забезпечено участь представника позивачки у розгляді справи в режимі відеоконференції, оскільки не було відповідних клопотань.
Було вказано на правову позицію ЄСПЛ, зокрема, у справі «Пономарьов проти України», згідно з якою сторони в розумні інтервали часу мають вживати заходів, щоб дізнатись про стан відомого їм судового провадження.

ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/122603347 від 25.09.2024 у справі № 490/9587/18 погодилася з тим, що для реалізації права на подання апеляційної скарги визначальним є не стільки участь заявника у всіх засіданнях суду, скільки отримання ним повного судового рішення, адже без ознайомлення з повним судовим рішенням неможливо зрозуміти мотиви суду, з яких він виходив, ухвалюючи рішення, а отже, неможливо сформулювати підстави апеляційної скарги.
Разом з тим було зауважено, що позивач (заявник,третя особа, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору) із великим ступенем зацікавленості повинен проявляти інтерес про хід розгляду судом ініційованої ним справи або відповідного судового провадження.
У разі відсутності обставин непереборної сили ігнорування позивачем (заявником) протягом тривалого періоду часу провадження, відкритого за його позовною заявою (заявою, скаргою), свідчить про недобросовісну поведінку та порушення основоположних засад цивільного процесу.
ЄСПЛ сформував практику, відповідно до якої поновлення пропущеного строку допускається лише у виняткових випадках, коли мають місце не формальні та суб`єктивні, а об`єктивні та непереборні причини їх пропуску.
Згідно ч. 2 ст. 358 ЦПК України, незалежно від поважності причин пропуску строку на апеляційне оскарження суд апеляційної інстанції відмовляє у відкритті апеляційного провадження у разі, якщо апеляційна скарга подана після спливу одного року з дня складення повного тексту судового рішення, крім випадків, зокрема, подання апеляційної скарги особою, не повідомленою про розгляд справи.
Особою, не повідомленою про розгляд справи, є особа, яку не сповістили про наявність судового провадження у справі і яка відповідно не знала / не могла знати про розгляд справи.
Отже, нею не можна вважати особу, яка власне ініціювала розгляд справи або відповідного судового провадження (позивача, заявника, третіх осіб, які заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору).

Регламент (у редакції рішення ВРП від 21.11.2023 № 1068/0/15-23) було доповнено пунктом 13.7, відповідно до якого дисциплінарні провадження щодо суддів здійснюються в хронологічному порядку за датою надходження з урахуванням такої пріоритетності:
- якщо наслідком може бути звільнення судді з посади з підстав, визначених п.п. 3, 6 ч. 6 ст. 126 Конституції України;
- щодо судді, який звернувся із заявою про відставку, якщо наслідком може бути звільнення судді з посади з підстав, визначених п.п. 3, 6 ч. 6 ст. 126 Конституції України;
- щодо судді, кваліфікаційне оцінювання якого зупинено у зв`язку з розглядом дисциплінарної скарги;
- щодо судді, стосовно якого ВККС внесена рекомендація про призначення за результатами конкурсу на зайняття вакантної посади судді, переведення, якщо наслідком може бути звільнення судді з посади з підстав, визначених п.п. 3, 6 ч. 6 ст. 126 Конституції України;
- якщо у скарзі наведені відомості про дії судді, що викликали значний суспільний інтерес.
ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/122434172 від 03.10.2024 у справі № 990/329/23 дійшла висновку, що оскаржуваний позивачем пункт Регламенту не суперечить нормам Закону № 1798-VIII або іншого закону.
Хоча прямо право ВРП встановлювати пріоритетність щодо розгляду тих чи інших питань (скарг) в законодавстві, чинному станом на 21.11.2023, не було передбачено, таке право відповідає законним повноваженням ВРП щодо затвердження регламенту.
Визначений Регламентом пріоритет щодо розгляду дисциплінарної справи без встановлення конкретних обставин, які б давали підстави стверджувати про таке ставлення, не може вважатися проявом дискримінації.

Поняття істотного порушення норм процесуального права для кваліфікації дисциплінарного правопорушення є оціночним та не має формально визначених у законі ознак для його відмежування від інших (неістотних) порушень. Таке порушення повинне стосуватися очевидних та зрозумілих за змістом вимог процесуального закону, які у правозастосуванні не викликають складності під час їх тлумачення.
До того ж, істотне порушення норм процесуального права під час здійснення правосуддя має бути умисним або вчиненим унаслідок недбалості.
ВРП, стверджуючи про істотне порушення норм процесуального првава, вказувала на вирішення суддею питання про забезпечення позову поза межами справи про банкрутство.
ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/122434171 від 26.09.2024 у справі № 990SCGC/10/24 зауважила на відсутності доказів на підтвердження того, що судді на момент відкриття провадження у справі відомо про наявність справи про банкрутство.
Потрібно також враховувати, що, за загальним правилом, питання про те, чи належить справу вирішувати суду відповідної юрисдикції, вирішується під час відкриття провадження у справі.
Під час розгляду заяви про забезпечення позову суд не вирішує питання юрисдикції спору, а процесуальний закон не допускає розгляду та вирішення питання про застосування заходів забезпечення позову окремо в іншій справі, ніж у тій, у якій пред`явлено відповідний позов.
Окрім цього приписи ГПК України та КУзПБ на час надходження клопотання про передачу справи на розгляд іншого суду не передбачали строків та порядку передання справ.
Врахувавши сукупно наведені обставини, передовсім, непередбачення чіткого регулювання в процесуальному законі як строків вирішення питання про передачу матеріалів справи для розгляду в межах справи про банкрутство, так і процесуальної послідовності (пріоритетності) розгляду різних процесуальних звернень (у цій справі - клопотання про передачу справи та заяви про забезпечення позову), несформування усталеної практики через нетривалий час застосування відповідної норми права, ВПВС дійшла переконання про невстановлення підстав для висновку щодо істотності порушення суддею норм процесуального права, які могло б кваліфікуватися як дисциплінарний проступок.

Чинне законодавство України не передбачає чіткої заборони подвійного громадянства. Так, подвійне (множинне) громадянство de jure в Україні не передбачене на законодавчому рівні, однак існує via facti (до прикладу, одночасне набуття дитиною за народженням громадянства України та громадянства іншої держави чи держав).
Разом з тим наявність у повнолітньої особи подвійного громадянства може стати підставою для припинення громадянства України внаслідок його втрати через її активні дії, спрямовані на набуття громадянства іншої держави, що не є позбавленням громадянства України.
Об`єктивний зміст понять «втрата громадянства», «припинення громадянства», «позбавлення громадянства» полягає у тому, що в результаті особа втрачає свій статус громадянина відповідної держави (правовий зв`язок з державою), однак розрізнюючим у змісті цих понять є те, що вони передбачають різні способи припинення громадянства держави, і це, у свою чергу, підтверджує нетотожність понять «втрата громадянства» та «позбавлення громадянства» в розумінні Конституції України та Закону № 2235-III.
Норми Європейської конвенції про громадянство та Конвенції про скорочення безгромадянства не заперечують права Договірної Держави визнати особу такою, що втратила громадянство цієї держави, за певних визначених законодавством підстав, однак за умови якщо така втрата не зробить цю особу апатридом (особою без громадянства).
ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/121571357 від 05.09.2024 у справі № 990/163/23 не встановила підстав для обґрунтованого сумніву стосовно достовірності встановлених СБУ обставин щодо набуття позивачем громадянства російської федерації. Надані суду докази здатні підтримати умовивід щодо існування певної обставини з надзвичайно високим ступенем переконливості.
За встановлених у справі обставини Президент України, приймаючи рішення про припинення громадянства України, діяв у межах наданих йому повноважень.

У своєму рішенні у справі «Генеральний будівельний менеджмент проти України» від 22.09.2022 ЄСПЛ зазначив, що основне питання стосується скасування ВГС України рішення майже через три роки після того, як це рішення набрало законної сили після розгляду у другій інстанції, розпочатого у результаті поновлення апеляційним судом строку для подання апеляційної скарги.
ВГС України визнав незаконним таке поновлення строку і на цій підставі скасував постанову апеляційного суду та направив справу на новий розгляд господарським судом як судом першої інстанції. При цьому ВГС України не посилався на положення законодавства, яке б дозволяло ухвалення такого рішення за цих обставин.
Касаційне провадження було розпочато за скаргою підприємства-заявника, в якій воно не оскаржувало рішення, а лише постанову апеляційного суду.
ВГС України не пояснив, чому цю скаргу слід вважати поданою з дотриманням одномісячного строку, встановленого статтею 110 ГПК України.
ЄСПЛ у своєму рішенні також зазначив, що суд знехтував точними та чіткими процесуальними нормами, які регулюють відправлення правосуддя, нівелювавши весь судовий розгляд, який завершився ухваленням остаточного рішення суду, яке підлягало виконанню (пункт 30 рішення ЄСПЛ).
ВПВС, взявши до уваги та погоджуючись із такими висновком ЄСПЛ, в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/121473445 від 04.09.2024 у справі № 22-23/321-05-10190 зауважила, що метою екстраординарної процедури перегляду судових рішень є відновлення порушених прав стягувача та відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який стягувач мав до порушення Конвенції.
В даному випадку відновлення провадження для Приватного підприємства є необхідним для задоволення його комерційного інтересу в придбанні Дочірнього підприємства разом із відомчим житловим фондом за ціною 281,42 дол. США, визначеною на час укладення договору за офіційним курсом НБУ.
Водночас, указаному інтересу підприємства протистоїть інтерес у дотриманні принципу res judicata багатьох осіб, які стали власниками квартир у цьому житловому фонді, набувши статусу співвласників відповідних житлових будинків, та володіли цим майном протягом багатьох років, реальна вартість якого очевидно є вищою.
Також було враховано наявність іншого остаточного судового рішення в іншій справі щодо такого житлового фонду.
Зважаючи на такі обставини було відмовлено у задоволені заяви підприємства про перегляд за виключними обставинами судових рішень.

Міська рада звернулася до суду за захистом свого права власності на земельні ділянки, які, на її думку, самовільно використовує відповідач шляхом розміщення на них належних йому нежитлових приміщень, вимагаючи визнати недійсними договори купівлі-продажу нежитлових приміщень, розташованих на таких ділянках.
ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/122511425 від 18.09.2024 у справі № 914/1785/22 зазначила, що неправильне зазначення в договорах купівлі-продажу площі нежитлових приміщень може вплинути на права та інтереси лише сторін цих договорів, але не позивача як власника земельної ділянки. Внаслідок укладення відповідачами спірних договорів обсяг прав та обов`язків позивача ніяким чином не змінюється.
Зазначені нежитлові приміщення є тимчасовими спорудами (торгові павільйони на бетонній площадці), які не відносяться до нерухомого майна, незважаючи на їх реєстрацію у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.
Оскільки майно не є нерухомим, його державна реєстрація підлягає скасуванню із закриттям відповідного розділу Державного реєстру.
Також це є підтвердженням використання спірних земельних ділянок без установлених законом підстав, а тому до спірних правовідносин підлягає застосуванню норма ст. 391 ЦК України. Зокрема, було задоволено вимогу про звільнення самовільно зайнятих земельних ділянок шляхом демонтажу (знесення) нежитлових приміщень. Таке рішення має бути виконане не лише у добровільному порядку, але й у примусовому (без участі відповідача, але його коштом).
Зазначені позовні вимоги є негаторним позовом, а тому було відхилено аргумент про застосування строків позовної давності до цих вимог.