Правові позиції Великої Палати

ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/125028866 від 06.02.2025 у справі № 990/29/22 зауважила, що строк звернення до суду існує не для того, щоб надавати можливість суб`єкту владних повноважень уникнути відповідальності.
Триваюче право повинно бути захищено, а триваюче порушення - припинено, тобто протиправна бездіяльність суб`єкта владних повноважень може бути оскаржена до суду в будь-який час за весь період, протягом якого вона триває.
В іншому разі суб`єкт владних повноважень отримав би легітимацію з боку держави у формі забезпечення можливості зловживання правом та безкінечне продовження протиправної поведінки з огляду на відсутність дієвого механізму спонукання до виконання обов`язку.
У цій справі оскаржувалася протиправна бездіяльність Президента України щодо невидачі указу про призначення на посаду судді, видати який відповідач має не пізніше 30 днів із дня отримання відповідного подання ВРП, тому предметом спору в цій справі є триваюче порушення прав позивачки у виді невиконання суб`єктом владних повноважень свого обов`язку протягом законодавчо визначеного строку.
Оскільки бездіяльність відповідача мала триваючий характер, позивачка не пропустила строк звернення до адміністративного суду.
В аналогічній постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/125063539 від 30.01.2025 у справі № 9901/524/21 ВПВС зауважила: "Не без того, що суд має перевірити, чи не є звернення до суду за спливом дуже тривалого строку (до прикладу понад 10 років) зловживанням свого права, адже особа, яка вважає, що її права порушуються, має не втрачати інтерес до порушеного нею питання та з розумним інтервалом часу сама цікавитися станом справ. Але для таких суджень мають бути підстави".

КЦС у складі ВС у ряді своїх постанов дотримується правової позиції, що належним відповідачем за позовом власника землі про знесення об`єкта самочинного будівництва є останній набувач такого об`єкта, а не його забудовник.
Колегія суддів КГС у складі ВС вважає за необхідне відступити від цього висновку, оскільки положення ч. 4 ст. 376 ЦК України обмежують коло осіб, зобов`язаних знести об`єкт самочинного будівництва, їх забудовником. Застосування положень наведеної норми ЦК України призводить до вирішення спору між особою - власником земельної ділянки та особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво.
Зважаючи на відсутність висновку щодо застосування цієї норми права, викладеного в раніше ухваленому рішенні, ВПВС 05.02.2025 постановила ухвалу https://reyestr.court.gov.ua/Review/125012376 про прийняття справи № 908/2388/21 до свого розгляду.

ЄСПЛ 12.09.2024 ухвалив остаточне рішення у справі «Спариш та Куцманд проти України» констатував порушення Україною статей 3 і 13 Конвенції у зв`язку з неналежними умовами тримання під вартою та відсутністю у національному законодавстві ефективного засобу юридичного захисту.
Крім того, ЄСПЛ вказав, що держава-відповідач має виплатити заявникам по 7500 євро компенсації матеріальної та моральної шкоди.
Відповідно до викладеної у таблиці інформації у цій справі Суд також встановив порушення:
Ст. 3 Конвенції - використання металевих кліток у залах судових засідань та неналежні умови тримання під час перевезень;
П. 1ст. 5 Конвенції - незаконне затримання за відсутності рішення суду;
П. 3 ст. 5 Конвенції - надмірна тривалість тримання під вартою під час досудового розслідування;
П. 5 ст. 5 Конвенції - відсутність належного відшкодування за незаконне затримання чи тримання під вартою;
П. 1 ст. 6 Конвенції - надмірна тривалість кримінального провадження;
Ст. 13 Конвенції - відсутність у національному законодавстві ефективного засобу юридичного захисту у зв`язку з надмірною тривалістю кримінального провадження.
Оскільки рішення ЄСПЛ не містить висновків про те, що встановлені стосовно заявників порушення Конвенції вплинули на загальну справедливість провадження на національному рівні або в основі визнаних ЄСПЛ порушень лежали суттєві процедурні помилки чи положення, які ставлять під серйозний сумнів результат оскарженого провадження на національному рівні, що не можуть бути усунуті в інший спосіб, ніж повторний розгляд справи, ВПВС залишила без задоволення заяву про перегляд за виключними обставинами вирок суду (постанова https://reyestr.court.gov.ua/Review/124968514 від 29.01.2025 у справі № 646/7414/17).

ВПВС в постанові від 16.03.2023 у справі № 9901/41/21 сформулювала висновок, згідно з яким позивач на власний розсуд визначає, чи порушені його права та інтереси рішеннями, дією або бездіяльністю суб`єкта владних повноважень.
Водночас право на належний судовий захист прав та інтересів особи передбачає можливість звернення до суду лише в разі існування спірних правовідносин, тобто в разі встановлення, що рішення, дія або бездіяльність протиправно породжують, змінюють або припиняють права та обов`язки у сфері публічно-правових відносин.
Таке порушення має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав чи інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.
Тобто право на оскарження індивідуального акта суб`єкта владних повноважень надано особі, щодо якої цей акт виданий або прав, свобод та інтересів якої він безпосередньо стосується.
Ураховуючи викладене, ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/124932690 від 30.01.2025 у справі № 990/335/24 погодилась з висновком суду першої інстанції про наявність підстав відмови у відкритті провадження, оскільки з позовної заяви не вбачається наявності спору, який може бути розглянутий як у порядку адміністративного судочинства, так і судом взагалі.
Адже спірне рішення ВРП стосувалося прав й обов`язків судді, як суб`єкта, якому воно адресоване. Спірне рішення не було адресоване позивачці, воно не породжувало, не змінювало і не припиняло її прав чи обов`язків у сфері публічно-правових відносин, що унеможливлювало оскарження нею цього індивідуального акта незалежно від того, вважає чи не вважає вона, що такий акт опосередковано зачіпає її права та/або законні інтереси.

ВРП та її дисциплінарні палати є самостійними органами, уповноваженими розглядати справи про дисциплінарні порушення суддів, виконуючи фактично функції суду. При цьому Дисциплінарна палата ВРП діє як суд першої інстанції, а безпосередньо Рада - як суд апеляційної інстанції.
Водночас право судді на оскарження рішення Дисциплінарної палати може бути ефективним способом захисту лише тоді, коли такий суддя не буде мати побоювань, що оскарження може призвести до погіршення його юридичного стану, який він мав до оскарження.
ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/124904844 від 23.01.2025 у справі № 990SCGC/19/24 зазначила, що суддя, який оскаржує до ВРП рішення її дисциплінарного органу про притягнення до дисциплінарної відповідальності, не повинен потрапити в гірше становище порівняно з тим, яке він мав до такого оскарження.
Іншими словами, ВРП не може за скаргою судді застосувати до нього більш суворе стягнення, ніж те, яке було застосоване до цього судді Дисциплінарною палатою.

Присвоєння певним документам грифа «Для службового користування» саме по собі не є підставою для відмови в задоволенні запиту на інформацію, що міститься в таких документах. Аналогічно, не може бути відмовлено в доступі до інформації тільки через те, що відповідний вид інформації включено до переліку відомостей, які становлять службову інформацію.
Для визначення можливості обмеження доступу до інформації застосовується «трискладовий тест» за ч. 2 ст. 6 Закону № 2939-VI.
1. Чи є запитувана інформація інформацією з обмеженим доступом (конфіденційна, таємна або службова).
Чи стосується запитувана інформація інтересів національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку, чи можливі заворушення або злочини при наданні доступу до запитуваної інформації, чи в інтересах охорони здоров`я населення може обмежуватись доступ до цієї інформації, чи не постраждає репутація або права інших людей у результаті надання доступу до цієї інформації, чи отримано запитувану інформацію конфіденційно, чи стосується така інформація питання авторитету й неупередженості правосуддя.
Якщо на всі поставлені питання відповідь негативна, розпорядник інформації надає доступ до запитуваної інформації.
2. Якщо хоча б на одне з поставлених вище питань є позитивна відповідь -розпорядник інформації має визначити, чи не буде розголошенням запитуваної інформації завдана істотна шкода зазначеним інтересам, наявність яких у запитуваній інформації він встановив.
Якщо відповідь на це питання негативна, розпорядник інформації надає запитувачу доступ до зазначеної інформації.
3. Якщо відповідь на це питання позитивна, розпорядник інформації визначає, чи переважає шкода від оприлюднення такої інформації над суспільним інтересом у її отриманні. При позитивній відповіді на питання запитувачу інформації буде відмовлено в наданні доступу до запитуваної інформації. При негативній відповіді розпорядник інформації надає запитувачу доступ до запитуваної інформації.
Тобто відбувається зіставлення публічних та приватних інтересів і завданням суду є з`ясування того, який інтерес переважає.
Застосувавши метод «трискладового тесту», ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/124968504 від 23.09.2025 у справі № 990/291/24 погодилась з обґрунтованістю обмеження доступу до інформації (що містилась у матеріалах проведення іспиту) з метою підтримання авторитету правосуддя, оскільки надання доступу до такої інформації суперечить меті проведення кваліфікаційного оцінювання, яке відповідно до чинного законодавства проводиться анонімно, а інформація розроблялась на умовах конфіденційності.

Президент України встановив (як це передбачено статтею 23 Закону № 393/96-ВР) порядок прийому громадян, відповідно до якого прийом громадян здійснюється посадовими особами Офісу Президента України.
У Конституції України немає положень, які б зобов`язували Президента України особисто проводити прийом громадян.
Оскільки переконання позивачки про наявність у Президента України обов`язку установити прийом громадян, який передбачає його безпосереднє особисте спілкування з громадянами, не доводить порушення її прав, ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/124932691 від 30.01.2025 у справі № 990/238/24 дійшла висновку про відсутність підстав для задоволення позову про визнання протиправною бездіяльність Президента України.

ЄСПЛ у своєму рішенні від 18.07.2024 у справі «Буглов та інші проти України» встановив порушення Україною п. 1 ст. 6 та ст. 13 Конвенції при вирішенні судами України адміністративної справи, що розглядалася 8 років 3 місяці та 14 днів (тривалість проваджень була надмірною та не відповідала вимозі «розумного строку», а заявники не мали ефективного засобу юридичного захисту).
ВПВС постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/124904865 від 23.01.2025 у справі № 826/85/15 зауважила, що рішення ЄСПЛ не містить констатації порушення національними судами при розгляді позову приписів законодавства під час вирішення цієї справи судами по суті позовних вимог.
Те, чи було порушене конкретне, стверджуване заявником його право чи інтерес під час розв`язання національними судами спору по суті, ЄСПЛ не досліджував і не констатував із цього приводу жодних висновків.
Тобто рішення ЄСПЛ не містить висновків, які б певним чином ставили під сумнів результат оскаржуваних судових рішень.
Зважаючи на це ВПВС відмовила в задоволенні заяви про перегляд судових рішень за виключними обставинами.

Предметом спору була протиправна (на думку позивача) бездіяльність ВККС щодо незавершення кваліфікаційного оцінювання на відповідність займаній посаді судді Окружного адміністративного суду міста Києва у строк, визначений Законом № 3511-ІХ (до 30.06.2024).
Водночас, право на судовий захист вимагає, щоб порушення, про яке стверджує позивач, було обґрунтованим та реальним.
ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/124904873 від 23.01.2025 у справі № 990/234/24 зауважила, що ВККС не вдавалася до поведінки у формі бездіяльності, оскільки з фактичного перебігу запровадженої законом процедури проведення кваліфікаційного оцінювання судді на відповідність займаній посаді загалом стосовно всіх суддів України годі виявити дії, які би демонстрували правничу ситуацію, коли ВККС мала повноваження на проведення процедури згадуваного раніше кваліфікаційного оцінювання суддів і не існувало встановлених законних будь-якого роду обмежень на вчинення таких дій.
Впродовж 2019 року ВККС двічі констатувала випадки неявки позивача з тих чи тих причин для проходження певних етапів кваліфікаційного оцінювання.
Згодом з 07.11.2019 були припинені повноваження членів Комісії, яка була відновлена з червня 2023 року.
Проте ще 15.12.2022 набрав чинності Закон № 2825-IX, яким ліквідований Окружний адміністративний суд міста Києва, Законом № 3511-ІХ з 30.12.2023 було змінено процедуру оцінювання судді на відповідність займаній посаді з вказівкою на завершення протягом шести місяців з дня набрання чинності цим Законом оцінювання позивача.
Далі, 11.01.2024 ВККС ухвалила рішення про продовження процедури оцінювання, а 19.06.2024 призначила іспит в межах кваліфікаційного оцінювання позивача на відповідність займаній посаді на 09.07.2024.
У звяʼзку з його неявкою наступною датою складення іспиту було визначено 30.07.2024 (резервні дати – 20.08.2024 та 10.09.2024).
Зазначені обставини у своїй сукупності не дозволяють визнати, що ВККС допустила бездіяльність у формі зволікання проведення процедури кваліфікаційного оцінювання.
Позивач не довів, яким способом окреслена ним протиправна бездіяльність ВККС безпосередньо порушує чи зачіпає саме його право, інтерес чи свободу на певне благо, зокрема бути суддею (не навів фактів, які б доводили існування у нього правомірних сподівань на поступи в його суддівській кар`єрі і які могли не настати після спливу вказаного ним шестимісячного строку).

Позивач як голова суду на виконання рішення зборів суддів склав та надіслав до ВККС звернення від суду, на виконання рішення зборів цього суду, стосовно проходження суддями кваліфікаційного оцінювання.
Водночас кваліфікаційне оцінювання має індивідуальний, персональний характер, оскільки виникає із взаємин, які зачіпають права, інтереси та свободи судді, до якого застосується ця процедура.
За законом у процедурі кваліфікаційного оцінювання не беруть участь посередники, треті чи інші зацікавлені особи, які вважають, що можуть набувати правосуб`єктності учасника кваліфікаційного оцінювання або заміняти його чи перебирати на себе (або делегувати собі) певні права, інтереси чи свободи того, хто має проходити кваліфікаційне оцінювання.
Учасником кваліфікаційного оцінювання не можуть бути й органи суддівського самоврядування в такій організаційній формі, як збори суддів, навіть якщо в ухваленні рішень, котрі стосуються кваліфікаційного оцінювання, спільно брали участь судді, які окремо є (можуть бути) учасниками процедури кваліфікаційного оцінювання, і рішення, яке вони ухвалили на зборах суддів, відповідає їхнім інтересам в процедурі кваліфікаційного оцінювання.
Зазначене вказує на те, що звернення, попри те, що воно сформовано та надіслано головою суду за дорученням зборів цього суду, жодним чином не зобов`язує до того, щоб його розгляд відбувався на підставі норм Закону № 1402-VIII, а не на підставі Закону № 393/96-ВР (не створює в Комісії обов`язку щодо розгляду звернення у пленарному складі).
Відповідні правові висновки викладені у постанові ВПВС https://reyestr.court.gov.ua/Review/124904877 від 23.01.2025 у справі № 990/279/24.

Встановивши факт неподання довідки про проходження попереднього, періодичного та позачергового психіатричних оглядів за формою первинної облікової документації № 100-2/о, Комісія мала правові підстави для відмови позивачу в допуску до проходження кваліфікаційного оцінювання та участі в конкурсі на посаду судді.
Чинним законодавством не передбачена процедура усунення недоліків / доповнення заяви про участь у конкурсі на зайняття вакантних посад суддів.
З урахуванням викладеного ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/123081963 від 17.10.2024 у справі № 990/104/24 дійшла висновку, що суд першої інстанції дійшов правильного і вмотивованого висновку, що позовні вимоги не підлягають задоволенню

ВПВС вже наголошувала на тому (ухвала від 11.09.2024 у справі № 930/191/23), що підписання документа перед його текстом, що зумовлено винятково невмотивованим власним бажанням заявника, а так само підписання процесуального документа у будь-якому іншому місці, але не наприкінці його та надання такому документу юридичної сили (статусу підписаного) не узгоджуватиметься із завданням цивільного судочинства, оскільки викликатиме сумніви щодо його правових наслідків та дійсних намірів автора такого звернення.
Зміст ділового і процесуального письма так само підкоряється правилам правопису української мови: у процесуальному законі немає посилання на те, що письмо здійснюється зліва направо і згори донизу, проте є усталеним саме використання правил правопису української мови, що є обов`язковим за замовчуванням.
ВПВС не віднайшла суттєвих аргументів на користь розміщення підпису в іншому місці, аніж під текстом документа. Натомість дійшла переконання, що хоча буквально у процесуальному законі немає формалізованої вимоги щодо місця розташування накладення підпису заявника [автора звернення], проте це випливає із його змісту і духу закону.
Оскільки немає підстав стверджувати, що відбулася зміна суспільних відносин чи нормативного регулювання, внаслідок чого цей висновок втратив зрозумілість, набув ознак неузгодженості, необґрунтованості, незбалансованості чи помилковості, ВПВС 22.01.2025 постановила ухвалу про повернення справи № 930/771/23 на розгляд ВС.

Підставою для зобов`язання судом суб`єкта владних повноважень подати звіт про виконання судового рішення є обставини, які ставлять під сумнів виконання цим суб`єктом судового рішення.
При цьому йдеться не про будь-якого суб`єкта владних повноважень і не про будь-який обов`язок, який може виникнути у зв`язку з набранням судовим рішенням законної сили, а саме про виконання відповідачем в адміністративній справі обов`язку (обов`язків), який (які) покладено на нього судовим рішенням.
ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/124772980 від 16.01.2025 у справі № 990/47/23 погодилась з відсутністю підстав для встановлення судового контролю за виконанням судового рішення, оскільки спосіб судового контролю за виконанням рішення, про який просить позивач, знаходиться поза межами предмета і підстав позову у справі, кола учасників справи, не відповідає резолютивній частині такого судового рішення.

Ураховуючи те, що в позовній заяві було зазначено відповідачем Президента України в особі Конкурсної комісії та Дорадчої групи експертів, натомість ці суб`єкти владних повноважень є самостійними, а Верховному Суду як суду першої інстанції підсудні справи, зокрема, щодо оскарження актів, дій чи бездіяльності Президента України, оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів призначення суддів Конституційного Суду України у процесі конкурсного відбору кандидатів на посаду судді Конституційного Суду України, а також Дорадчої групи експертів щодо оцінювання таких кандидатів на посаду судді Конституційного Суду України й не підсудні справи з позовом до Конкурсної комісії, ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/124772981 від 16.01.2025 у справі № 990/299/24 погодилась з висновками Касаційного адміністративного суду як щодо підстав залишення позовної заяви без руху, так і щодо підстав повернення позовної заяви.

ВККС ухвалила рішення в частині встановлення мінімально допустимого бала іспиту без урахування правил, визначених у Положенні № 143/зп-16, оскільки відповідно до цього рішення суддя, який за результатами виконання практичного завдання набрав менше мінімально допустимого бала, позбавлений будь-якої можливості набрати мінімальний бал іспиту навіть за умови набрання ним максимального бала за складення анонімного письмового тестування.
Водночас Положенням № 143/зп-16 така можливість передбачена у разі, якщо суддя за сумою балів, набраних за складення анонімного письмового тестування та виконання практичного завдання, набрав мінімально допустимий бал іспиту, встановлений Комісією.
На переконання Великої Палати, процедурне рішення ВККС про призначення кваліфікаційного оцінювання суддів не може встановлювати інші, ніж визначені Комісією у Положенні № 143/зп-16, порядок та методологію такого оцінювання, показники відповідності критеріям кваліфікаційного оцінювання та засоби їх встановлення.
Оскільки сумарний результат за складення анонімного тестування та виконання практичного завдання значно перевищував мінімально допустимий бал іспиту, ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/124809043 від 16.01.2025 у справі № 9901/54/19 дійшла висновку, що у Комісії не було передбачених законом підстав для припинення кваліфікаційного оцінювання позивачки, визнання її такою, що не відповідає займаній посаді, та внесення ВРП подання про її звільнення з посади судді.

ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/124809039 від 18.12.2024 у справі № 916/379/23 дійшла висновку, що рішення загальних зборів учасників товариства мають розглядатися як акти ненормативного характеру (індивідуальні акти).
У спірних правовідносинах акт приймання-передачі нерухомого майна до складу статутного капіталу ТОВ підписано на підставі рішень загальних зборів учасників двох товариств. Отже, сторони вчинили правочин, внаслідок якого право власності на нерухоме майно перейшло від одного товариства до іншого.
Тому може бути оскаржений та визнаний недійсним кінцевий результат комплексу дій з передачі майна - правочин, оформлений актом приймання-передачі нерухомого майна.
ВПВС зазначила, що відповідачами було вчинено фраудаторний правочин на шкоду інтересам позивачки, оскільки він був здійснений після виникнення у товариства обов`язку зі сплати позивачці вартості частки як учаснику, який вибув, про що товариство достовірно було відомо. Адже зазначені дії свідчать про його намір товариства позбутись власних майнових активів, завдяки яким воно може виконати грошові зобов`язання з виплати вартості частки учаснику, який вибув. При цьому було враховано відсутність критерію економічної обґрунтованості при вчиненні правочину між повʼязаними особами, більш ніж в 100 разів нижчу, ніж ринкова, вартість переданого майна.

У постанові від 05.10.2022 у справі № 922/1830/19 ВПВС виснувала, що в разі якщо держава вступає у цивільні (господарські) правовідносини, вона має цивільну правоздатність на рівні з іншими учасниками цивільних правовідносин. Держава набуває і здійснює цивільні права та обов`язки через відповідні органи, які діють у межах їхньої компетенції.
Отже, поведінка органів, через які діє держава, зокрема, у цивільних (господарських) відносинах розглядається як поведінка держави у цих відносинах. Тому у відносинах, у які вступає держава, органи, через які діє держава, не мають власних прав і обов`язків, але наділені повноваженнями (компетенцією) представляти державу у відповідних відносинах.
В судовому процесі, зокрема в цивільному, держава бере участь у справі як сторона через відповідний її орган, наділений повноваженнями у спірних правовідносинах. Отже, під час розгляду спору в суді фактичною стороною у справі є держава, навіть якщо позивач визначив стороною у справі певний орган.
У цій справі прокурор пред`явив, зокрема, вимогу про визнання незаконним та скасування наказу ГУ Держземагентства, відповідачем визначив ГУ Держгеокадастру. Отже, позов фактично пред`явлений державою (в особі прокурора) до неї самої (в особі ГУ Держгеокадастру). Зазначене не відповідає ч. 1 ст. 45 ГПК України, оскільки позивач і відповідач не можуть збігатися.
Разом з тим позивач може посилатися на незаконність зазначеного наказу без заявлення вимоги про визнання його незаконними та скасування, оскільки такі рішення за умови їх невідповідності закону не зумовлюють правових наслідків, на які вони спрямовані.
Констатуючи відсутність необхідності відступлення від цих правових висновків ВПВС 22.01.2025 постановила ухвалу https://reyestr.court.gov.ua/Review/124772984 про повернення справи № 907/801/20 до ВС для продовження розгляду.

Якщо документи подаються учасниками справи до суду або надсилаються іншим учасникам справи в електронній формі, на такі документи накладається кваліфікований електронний підпис учасника справи (його представника) відповідно до вимог ЗУ «Про електронні документи та електронний документообіг» та «Про електронну ідентифікацію та електронні довірчі послуги».
Якщо документи подаються учасниками справи до суду або надсилаються іншим учасникам справи в паперовій формі, такі документи скріплюються власноручним підписом учасника справи (його представника) (ч. 10 ст. 44 КАС).
Оскільки апеляційна скарга у справі № 990/398/24 була надіслана на офіційну електронну адресу Великої Палати в електронній формі та мала лише графічне зображення підпису, проте на цей процесуальний документ не був накладений кваліфікований електронний підпис у розумінні чинного законодавства, що свідчить про відсутність можливості ідентифікувати особу, що її подала, ВПВС 22.01.2025 постановила ухвалу https://reyestr.court.gov.ua/Review/124630441 про її повернення скаржнику (фізичній особі).
При цьому було зауважено, що в разі неможливості подати апеляційну скаргу в електронній формі з дотриманням вказаного вище порядку щодо її підписання, апеляційна скарга може бути подана в письмовій формі в порядку та строки, установлені законом.

ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/124561042 від 12.12.2024 у справі № 990SCGC/20/24 вкотре нагадала, що строки розгляду справи не можуть вважатися розумними, якщо їх порушено через призначення судових засідань із великими інтервалами тощо, оскільки наведене свідчить про неналежний рівень організації судочинства.
Відкладаючи судові засідання, суддя має забезпечити необхідний баланс між дотриманням прав сторони і розглядом справи протягом встановленого законом строку або хоча б у розумні строки.
При цьому було зауважено, що за змістом ч. 2 ст. 268 КУпАП участь особи, яка притягається до адміністративної відповідальності за ст. 130 КУпАП, не є обов`язковою.
Тому при кваліфікації діянь як безпідставного затягування чи невжиття заходів щодо розгляду справи, яке ставиться в провину судді, слід зазначити, що критеріями оцінки належності поведінки судді у цьому аспекті можуть слугувати: своєчасність призначення справи до розгляду; величина інтервалів між судовими засіданнями; обґрунтованість відкладення розгляду справи чи оголошення перерв у судовому засіданні; повнота підготовки справ до розгляду; повнота вжитих суддею заходів щодо усунення обставин, які унеможливлюють розгляд справи чи спричиняють його затягування; належність та дієвість контролю з боку судді за виконанням службових обов`язків працівниками суду, у тому числі щодо формування та надіслання судових повісток / кореспонденції, за своєчасністю виконання запитів суду іншими органами тощо.
Питання своєчасного розгляду справ про адміністративні правопорушення із дотриманням строку, визначеного статтею 38 КУпАП, має бути предметом постійної уваги та контролю суддів, у провадженні яких перебувають такі справи. Судді не повинні допускати безпідставних зволікань із розглядом справ цієї категорії та вживати усіх можливих заходів, які забезпечать їх розгляд у строк, визначений законом, або у строк, який з урахуванням обставин справи можна визнати розумним та який не виходить за межі тримісячного строку з дня вчинення правопорушення.
З огляду на завдання проваджень у справах про адміністративні правопорушення, недотримання суддею встановлених КУпАП правил щодо строків розгляду справ про адміністративні правопорушення має істотний негативний наслідок, зокрема невиконання завдань цього Кодексу щодо виховання особи, яка вчинила таке правопорушення, в дусі додержання законів України, поваги до правил співжиття, а також запобігання вчиненню нових правопорушень як правопорушником, так й іншими особами.

У рішенні ЄСПЛ від 12.09.2024 у справі «Мороз проти України» зазначено, що апеляційний суд зобов`язав заявниць виселитися зі спірних приміщень лише на тій підставі, що ці приміщення були зареєстровані як «нежитлові», без аналізу конкретної ситуації заявниць.
У своєму обґрунтуванні апеляційний суд не розглянув аргументи заявниць, що спірні приміщення були спочатку надані їхній сім`ї радою за більш ніж шістдесят років до розгляду питання про надання права власності, щоб бути місцем їхнього проживання, і заявниці офіційно облаштували та зареєстрували в них своє житло, відремонтували за власний кошт і сплачували різні платежі як de facto наймачі протягом усього періоду свого проживання.
Його обґрунтування також жодним чином не вказувало на те, що суд намагався оцінити бажання позивача - органу державної влади звільнити спірні приміщення попри твердження заявниць, що збереження цього житла, в якому вони до розгляду справи офіційно проживали приблизно сорок і двадцять три роки відповідно, було життєво важливим питанням для них.
За таких обставин Суд не визнав, що апеляційний суд навів достатні підстави, аби довести існування нагальної суспільної потреби у спірному рішенні про виселення або обґрунтованість пропорційності такого виселення для цілей ст. 8 Конвенції.
Оскільки апеляційний суд не з`ясував усіх фактичних обставин справи та доводів заявників, не надав їм відповідної юридичної оцінки, що було констатовано ЄСПЛ, 11.12.2024 ВПВС за результатами перегляду судового рішення за виключними обставинами ухвалила постанову https://reyestr.court.gov.ua/Review/124522582 про скасування судових рішень судів апеляційної та касаційної інстанцій з направленням справи № 463/615/13 на новий судовий розгляд.

Релігійна організація стверджувала, що про несприятливі правові наслідки дії Указу Президента України щодо себе дізналася у вересні 2024 року з листів Держгеокадастру та Виконавчого комітету селищної ради. А передувало цьому звернення позивача у зв`язку з наміром здійснити реконструкцію будівель, розташованих на земельній ділянці, на яку йому видано державний акт на право постійного користування у 2010 році, та отримання інформації, що земельна ділянка з таким кадастровим номером не зареєстрована.
Погоджучись з наявністю підстав для повернення позовної заяви Релігійної організації через пропуск строку звернення до суду, ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/124522579 від 19.12.2024 у справі № 990/303/24 зазначила, що позивач не навів доводу, що він не знав про Указ до вказаного ним часу.
Ч. 2 ст. 122 КАС чітко визначено момент, з яким пов`язано початок відліку строку звернення до суду - з дня, коли особа дізналась або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
Порівняльний аналіз словоформ «дізналася» та «повинна була дізнатися» дає підстави виснувати про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх прав.
Щоб переконатись, що особа могла і повинна була дізнатися про порушення своїх прав (свобод, інтересів), суд повинен установити обставини, які б беззаперечно свідчили, що обізнаність особи була ймовірною, а ступінь ймовірності був високим і достатнім для висновку, що строк звернення до суду особа пропустила з поважних причин.
Та обставина, що Указ був опублікований в офіційному друкованому виданні, передбачає достатній ступінь ймовірності, що особа, якої він [Указ] стосується, може бути ознайомлена з його змістом з дати опублікування, за винятком випадків, коли особа наводить інші доводи.
У разі якщо особа посилається на обставини, які виключають для неї можливість бути обізнаною про Указ із цієї дати [дати опублікування в офіційному друкованому виданні], вона повинна довести ці обставини, а суд, у свою чергу, на підставі оцінки доказів, які є у справі, прийняти рішення щодо достатності підстав для визнання причин пропуску строку звернення з позовом поважними.

Заявник у прохальній частині апеляційної скарги не зазначив вимог до суду апеляційної інстанції відповідно до приписів статті 315 КАС України.
Окрім того, апеляційна скарга не містила обґрунтування вимог із зазначенням того, у чому ж полягає незаконність оскаржуваної ухвали про відмову у відкритті провадження та які норми права застосовано судом неправильно під час її постановлення.
Оскільки апеляційна скарга не відповідала вимогам статей 296, 298 КАС України і виявлені судом недоліки перешкоджають її прийняттю до провадження, ВПВС 16.01.2025 постановила ухвалу https://reyestr.court.gov.ua/Review/124460333 у справі № 990/371/24 про залишення апеляційної скарги без руху.
Одночасно було роз`яснено скаржнику, що у випадку, якщо він є суб`єктом права на безоплатну вторинну правничу допомогу, він може реалізувати це право в порядку, визначеному ЗУ № 3460-VI «Про безоплатну правничу допомогу»
На законодавчому рівні закріплені державні гарантії щодо надання безоплатної правової допомоги, і за наявності відповідних підстав скаржник може звернутися до суб`єктів надання безоплатної вторинної правової допомоги, зокрема, з метою отримання такої допомоги шляхом складення процесуального документа на виконання вимог цієї ухвали суду.

ВС у ряді постанов зробив висновок, що арешт майна боржника є заходом, який застосовується для забезпечення виконання судового рішення, що підлягає примусовому виконанню. У разі повернення виконавчого документа стягувачу виконавче провадження не є завершеним. Лише факт такого повернення, зокрема через відсутність у боржника майна, на яке можна звернути стягнення, не є підставою для зняття арешту з майна та коштів.
Натомість у постанові КАС у складі ВС від 26.05.2020 у справі № 815/7269/15 зроблено висновок про те, що у постанові про повернення виконавчого документа стягувачу державний виконавець повинен, зокрема, зазначити наслідки завершення відповідного виконавчого провадження, яким є зняття арешту з майна і коштів позивача, а тому твердження скаржника, що при поверненні виконавчого документа стягувачу арешти, накладені на майно боржника, не знімаються, є безпідставними.
Оскільки у практиці Касаційного цивільного та Касаційного адміністративного судів у складі ВС має місце неоднакове застосування положень законів № 606-XIV та № 1404-VIII у справах про зняття арешту з майна боржника у випадку повернення виконавчого документа стягувачеві ВПВС 27.11.2024 постановила ухвалу https://reyestr.court.gov.ua/Review/123780070 про прийняття справи № 2/1522/11652/11 до свого розгляду.
…

ВПВС у постанові від 15.05.2019 у справі № 761/10509/17 сформулювала правову позицію, згідно з якою якщо касаційна скарга прийнята до провадження суду касаційної інстанції помилково, то касаційне провадження у справі належить закрити.
Водночас ВС у ряді постанов дійшов висновку, зокрема, про відсутність в апеляційного суду права закривати провадження за вказаних обставин.
Зокрема, у постанові від 28.05.2024 у справі № 914/759/23 ВС у складі колегії суддів КГС зазначив, що постановляючи ухвалу про закриття апеляційного провадження, апеляційний господарський суд фактично нівелює постановлену ним ухвалу в цій справі про поновлення строку на апеляційне оскарження та відкриття апеляційного провадження, відтак в цьому випадку буде діяти як суд не встановлений законом.
Оскільки наявна різна практика застосування ВС норм процесуального права у подібних правовідносинах при закритті апеляційного провадження як помилково відкритого за наявності ухвал про відкриття апеляційного провадження та поновлення строку на апеляційне оскарження, ВПВС 27.11.2024 постановила ухвалу https://reyestr.court.gov.ua/Review/123553002 про прийняття справи № 601/485/23 до свого розгляду.

ВПВС в постанові від 19.01.2023 у справі № 140/1770/19 зазначила, що держава в особі відповідних органів, виконуючи певний комплекс дій, зобов`язана повернути платнику податку суму бюджетного відшкодування ПДВ протягом законодавчо встановленого строку після дня набуття відповідною сумою статусу узгодженої. Якщо ж протягом такого строку необхідних дій для відшкодування податку здійснено не було, невідшкодовані суми перетворюються на бюджетну заборгованість, на яку в силу положень пункту 200.23 статті 200 ПК нараховується пеня.
Платник ПДВ може звернутися до суду з вимогами про визнання протиправною бездіяльності суб`єкта владних повноважень з погашення заборгованості з відшкодування ПДВ та/або пені, нарахованої на таку заборгованість, протягом шести місяців з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
Зміна правового регулювання, зміна ВС способу захисту порушеного права та підтверджені у встановленому порядку фактичні обставини щодо неможливості реалізації права особою, перелік спрямованих нею на досягнення цієї мети заходів підлягають оцінці судом за заявою позивача про поновлення пропущеного строку звернення до адміністративного суду в кожному конкретному випадку при з`ясуванні поважності причин пропуску цього строку.
Аналогічні висновки ВПВС зробила і в постановах від 16.02.2023 (справа № 803/1149/18) та від 13.04.2023 (справа № 320/12137/20).
Оскільки у зазначених вище постановах було чітко сформовано правову позицію стосовно строку звернення до а суду з позовом про визнання протиправною бездіяльності суб`єкта владних повноважень з погашення заборгованості з відшкодування ПДВ та/або пені, нарахованої на таку заборгованість, а також щодо наслідків для осіб, які звертаються до суду з такими позовами, у зв'язку із зміною судової практики правозастосування у подібних правовідносинах, ВПВС 28.11.2024 постановила ухвалу https://reyestr.court.gov.ua/Review/123780069 про повернення справи № 200/9658/21 на розгляд ВС.

Обґрунтовуючи необхідність уточнення висновків ВПВС, сформованих у постанові від 12.04.2023 у справі № 511/2303/19, колегія суддів КЦС зауважила:
по-перше, будматеріали, обладнання тощо, використані у процесі самочинного будівництва будинку з повною готовністю до експлуатації, але не введеного в неї, неможливо виділити від самого об`єкта будівництва без завдання їм усім або окремим із них шкоди та зниження відповідно їхньої економічної цінності. А їхня оборотоздатність без відділення від об`єкта будівництва неможлива. Тому варіант визнання судом права власності позивача на половину будматеріалів, обладнання тощо не дозволить жодній зі сторін вільно користуватися та розпоряджатися таким майном, оскільки воно вже використане у самочинному будівництві конкретного об`єкта, який інша сторона спору використовує для проживання без введення його в експлуатацію;
по-друге, немає якогось сенсу для цивільного обороту обов`язок суду перелічити в судовому рішенні всі використані у такому будівництві будматеріали, обладнання тощо, на які він визнає право власності, бо кожна зі сторін спору не зможе надалі окремо від іншої сторони відчужити це використане для самочинного будівництва майно третім особам;
крім того, формування у судовому рішенні переліку відповідних матеріалів, обладнання тощо для визнання на них права власності за позивачем потребуватиме спеціальних знань хоча би через те, що частина з них у спорудженому будинку приховані за іншими. Та й точне встановлення всього переліку будматеріалів, обладнання тощо, з яких побудований (реконструйований) об`єкт, неможливо встановити навіть експертним шляхом;
отже, не є ефективним способом захисту права власності такий поділ в натурі «спожитих» для будівництва будматеріалів, обладнання тощо у будинку з повною готовністю до експлуатації, але не введеного в неї.
Погоджуючись з наявністю виключної правової проблеми ВПВС 04.12.2024 постановила ухвалу https://reyestr.court.gov.ua/Review/123567900 про прийняття справи № 607/10858/22 до свого розгляду.

Колегія суддів КГС не погодилася із висновком, викладеним у постанові КЦС у справі № 757/34959/18-ц, про те, що з дати отримання особою прав на використання спірного знаку для товарів і послуг від попереднього власника, а саме з публікації відомостей про передачу йому вказаних прав станом на час звернення позивача до суду із цим позовом не сплив передбачений Угодою про асоціацію п`ятирічний строк безперервного невикористання такого знаку для товарів та послуг, а тому є безпідставними висновки щодо наявності правових підстав, передбачених Законом, для дострокового припинення дії належного відповідачу свідоцтва на знак для товарів і послуг у зв`язку з невикористанням останнім цього знаку без поважних причин протягом п`ятирічного строку.
Згідно із цим висновком КЦС, суди попередніх інстанцій не врахували, що законом не передбачена юридична відповідальність нового власника знака на товари і послуги у зв`язку з недобросовісним користуванням попереднім власником своїми правами на цей знак.
Необхідність відступу від зазначеного висновку обґрунтовувалась тим, що:
- згідно з п. 4 ст. 18 ЗУ «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг», якщо торговельна марка не використовується в Україні повністю або щодо частини зазначених у свідоцтві товарів і послуг безперервно протягом 5 років від дати публікації відомостей про видачу свідоцтва або якщо використання торговельної марки призупинено з іншої дати після цієї публікації на безперервний строк у 5 років, будь-яка особа має право звернутися до суду із заявою про дострокове припинення дії свідоцтва повністю або частково;
- при цьому, згідно із ст. 198 Угоди про асоціацію сторони передбачають, що реєстрація торговельної марки підлягає анулюванню, якщо протягом безперервного 5-го періоду вона не була введена у використання на відповідній території для товарів або послуг, стосовно яких вона зареєстрована, і відсутні належні причини для невикористання;
- отже, і ЗУ «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг», і Угода про асоціацію встановлюють вимогу щодо безперервного використання саме торговельної марки, а не щодо безперервного використання торговельної марки конкретним власником, який може періодично змінюватись.
Зважаючи на вищевикладене ВПВС 04.12.2024 постановила ухвалу https://reyestr.court.gov.ua/Review/123567886 про прийняття справи № 910/8781/23 до свого розгляду.

Відмовляючи у прийнятті справи № 363/2525/17 до свого розгляду ВПВС в ухвалі https://reyestr.court.gov.ua/Review/123780091 від 11.12.2024 виходила з того, що органами досудового розслідування особа обвинувачувалась у тому, що вона, будучи службовою особою, неналежно виконала свої службові обов`язки через несумлінне ставлення до них, чим завдала тяжких наслідків державним інтересам (ч. 2 ст. 367 КК).
Системний аналіз положень ст. 367 КК дає підстави вважати, що відповідальність за цією нормою настає лише у випадку, якщо дії, невиконання чи неналежне виконання яких, спричинило передбачені в зазначеній статті наслідки, входили в коло службових обов`язків цієї службової особи або якщо обов`язок діяти відповідним чином юридично був включений (законом, указом, постановою, наказом, інструкцією тощо) до кола службових повноважень такої особи.
Відповідно до вимог ст. 91 КПК у кримінальному провадженні поряд з іншим підлягають доказуванню: подія кримінального правопорушення (час, місце, спосіб та інші обставини вчинення кримінального правопорушення), винуватість обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення, форма вини, мотив і мета вчинення кримінального правопорушення.
Згідно зі ст. 92 КПК обов`язок доказування покладений на прокурора. Саме сторона обвинувачення повинна доводити винуватість особи поза розумним сумнівом.
Ставлячи питання про відступ від позиції, викладеної у постановах КАС (у яких порушувалось питання про порядок затвердження проєктів землеустрою і передачі земельних ділянок у власність), колегія суддів ККС не врахувала, що у цьому кримінальному провадженні (притягнення кадастрового реєстратора до кримінальної відповідальності за неналежне виконання службових обов`язків, що спричинило тяжкі наслідки) суд ухвалив виправдувальний вирок з підстав відсутності належних і допустимих доказів вини, а не у зв`язку з «неправильним тлумаченням» положень ст. 186-1 ЗК, про що наголошувала колегія суддів ККС.

У постанові від 18.11.2020 у справі № 4819/49/19 ВПВС зазначила, що аналіз норм розд. ХІІ Конституції України та ЗУ № 2136-VIII «Про Конституційний Суд України» дає підстави дійти висновку про те, що рішення КСУ має пряму (перспективну) дію в часі і застосовується щодо тих правовідносин, які тривають або виникли після його ухвалення.
Якщо правовідносини є триваючими і виникли до ухвалення рішення КСУ, однак продовжують існувати після його ухвалення, то на них поширюється дія такого рішення КСУ.
Тобто рішення КСУ поширюється на правовідносини, які виникли після його ухвалення, а також на правовідносини, які виникли до його ухвалення, але продовжують існувати (тривають) після цього.
Водночас чинним законодавством визначено, що КСУ може безпосередньо у тексті свого рішення встановити порядок і строки виконання ухваленого рішення.
Встановлена КСУ неконституційність (конституційність) закону, іншого правового акта чи їх окремого припису, застосованого (не застосованого) судом під час вирішення справи, має значення, насамперед, як рішення загального характеру, яким визначається правова позиція для вирішення подібних справ, а не як підстава для перегляду справи з ретроспективним застосуванням нової правової позиції і зміни таким чином стану правової визначеності, вже встановленої остаточним судовим рішенням.
У постанові від 23.05.2024 у справі № 990/235/23 ВПВС повторила свою попередню правову позицію і вказала, що у тексті Рішення КСУ № 10-р/2020 відсутні приписи, які б дозволили зробити висновок про його поширення на правовідносини, які тривали в період дії ст. 29 Закону № 294-IX, тобто це Рішення має пряму (перспективну) дію в часі.
Тобто практика ВПВС щодо прямої (перспективної) дії рішення КСУ є сталою, що зумовило постановлення ВПВС 11.12.2024 ухвали https://reyestr.court.gov.ua/Review/123949434 про повернення справи № 343/1869/23 на розгляд до ВС.

Прокурор обрав такий спосіб захисту порушеного права держави в особі міської ради, як припинення за відповідачем (товариством) у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно права власності на земельну ділянку, зобов`язання ГУ Держгеокадастру скасувати державну реєстрацію цієї земельної ділянки, витребування у відповідача (товариства) на користь держави в особі міської ради земельних ділянок в координатах, межах та конфігурації, що були передані відповідно до наказів ГУ Держгеокадастру фізичним особам, які в подальшому здійснили відчуження цих земельних ділянок відповідачу (товариству), у якого за рішенням суду, що набрало законної сили, в інших справах земельні ділянки витребувано на користь держави в особі відповідного органу.
КГС у складі ВС вказував на відсутності висновоку ВПВС, який би визначав належний / ефективний спосіб захисту прав позивача у випадку, коли предмет спору внаслідок незаконних дій володільців зазнав змін і став частиною нового об`єкта речових прав, що включає поряд із належним позивачу майном інше майно, законність набуття якого позивачем не оспорюється.
Водночас такі обставини (поділ первісної земельної ділянки) роблять неможливим виконання судового рішення щодо витребування первісної земельної ділянки з огляду на те, що судове рішення про витребування первісної земельної ділянки вже не може бути підставою для внесення запису про право власності позивача на витребувану земельну ділянку, оскільки кадастровий номер первісної земельної ділянки скасований, а відповідний розділ в Державному реєстрі прав - закритий.
Було наведено приклади неоднакового застосування положень статей 16, 388 ЦК України, ЗУ «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» у контексті подання віндикаційного позову як належного та ефективного способу захисту прав власника нерухомого майна, що не потребує скасування державної реєстрації права власності відповідача на спірне майно.
Задля вирішення такої виключної правової проблеми шляхом формування єдиного підходу до застосування норм матеріального права,зокрема, статей 15, 16, 387, 388 ЦК України, статей 18, 20 ЗУ «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», ч. 10 ст. 24 ЗУ «Про Державний земельний кадастр» та обрання ефективного способу захисту в подібних правовідносинах ВПВС 18.12.2024 постановила ухвалу https://reyestr.court.gov.ua/Review/123949427 про прийняття справи № 911/906/23 до свого розгляду.

Відповідно до п. 56.19 ст. 56 ПК України у разі коли до подання позовної заяви проводилася процедура адміністративного оскарження, платник податків має право оскаржити в суді податкове повідомлення-рішення або інше рішення контролюючого органу про нарахування грошового зобов`язання протягом місяця, що настає за днем закінчення процедури адміністративного оскарження відповідно до п. 56.17 цієї статті.
Водночас існують фактично протилежні висновки ВС щодо строку звернення до суду з позовами про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень.
В одному випадку строк визначається за ч. 2 ст. 122 КАС України - шість місяців з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
В іншому зазначається, що норма ПК України, яка встановлює спеціальні строки звернення до суду, є відсильною до ст. 102 цього Кодексу (строк звернення до суду в 1095 днів).
Оскільки на практиці відповідне тлумачення норм права призвело до неоднакового розуміння ситуації судами та платниками податків, ВПВС 19.12.2024 постановила ухвалу https://reyestr.court.gov.ua/Review/123949444 про прийняття справи № 500/2276/24 до свого розгляду задля формування єдиної правозастосовної практики та забезпечення розвитку права для визначення конкретного правозастосування при встановленні судами обставин дотримання платниками податків строку звернення до суду з позовом про визнання протиправним та скасування податкових повідомлень-рішень.

У позові було зазначено, що відповідач, використавши своє право на позаконкурсне отримання земель для створення фермерського господарства, повторно звернувся до ГУ Держземагенства та отримав на позаконкурсній основі три земельні ділянки, що, на думку прокурора, є протиправним.
Відповідач ж стверджував, що до набрання чинності Законом № 1012-VIII (03.04.2016) особа могла одержувати земельні ділянки, зокрема в оренду для ведення фермерського господарства, на неконкурентних засадах необмежену кількість разів.
Посилаючись, зокрема на висновки ВПВС, викладені у постанові від 05.10.2022 у справі № 922/1830/19, колегія суддів КГС у складі ВС просила звернути увагу на відсутність висновку щодо правомірності чи неправомірності отримання земельних ділянок для ведення фермерського господарства до 03.04.2016 повторно чи багаторазово на неконкурентній основі, що становить виключну правову проблему.
Відмовляючи у прийнятті справи № 917/1476/23 до свого розгляду, ВПВС в ухвалі https://reyestr.court.gov.ua/Review/123949428 від 18.12.2024 вказала на неподібність правовідносин у цій справі з тими, в яких сформовані висновки, від яких бажає відступити КГС.
Було наголошено на усталеному підході про те, що в цілях застосування норм права в подібних правовідносинах за наявності протилежних правових висновків суду касаційної інстанції потрібно виходити з того, що висновки, які містяться в судових рішеннях судової палати касаційного суду, мають перевагу над висновками колегії суддів, висновки об`єднаної палати касаційного суду - над висновками палати чи колегії суддів цього суду, а висновки ВПВС - над висновками об`єднаної палати, палати й колегії суддів касаційного суду.
Суди під час вирішення спорів у подібних правовідносинах мають враховувати саме останній правовий висновок ВПВС, незалежно від того, чи перераховані всі судові рішення, в яких викладений правовий висновок, від якого відступила ВПВС.
Також було зауважено, що аналіз змісту висновків, сформованих КГС у справах №№ 922/3953/21, 629/6198/21, 622/1061/21, не свідчить про необхідність встановлення наявності вини (вироку, як доказу вини) при кваліфікації правочинів нікчемними за ч.ч. 1, 2 ст. 228 ЦК України, з чим не погоджується колегія суддів і від чого вона хотіла відступити.
Водночас ВС у постановах від 09.08.2023 у cправі № 922/1832/19, від 10.01.2024 у cправі № 922/1130/23 сформував підхід про нікчемність договору, згідно з ч.ч. 1, 2 ст. 228 ЦК України, укладеного без дотримання конкурентних засад, тобто спрямованого на незаконне заволодіння земельною ділянкою комунальної власності з посиланням на правові позиції ВПВС, що свідчить про відсутність правової невизначеності в цій категорії спорів.

ВПВС в постанові від 03.04.2024 у справі № 917/1212/21 зауважила, що до моменту завершення процедури приватизації до створюваного акціонерного товариства в силу правонаступництва переходять права та обов`язки, які мало державне унітарне підприємство, у тому числі й обсяг майнових прав на державне майно. У цьому випадку на праві господарського відання.
Вимоги про необхідність дотримання процедури приватизації при відчуженні майна господарських організацій з корпоративними правами держави понад 25 % їх статутного фонду закріплено і в ЗУ «Про управління об`єктами державної власності».
Водночас корпоратизація державних унітарних підприємств через їх перетворення у господарські товариства є лише передумовою для подальшої приватизації майна, переданого державою до їх статутного фонду.
Проведення корпоратизації державного унітарного підприємства в акціонерне товариство не є його приватизацією, а тому внесення майна до статутного фонду такого товариства не може розглядатися як підстава для зміни його форми власності. У зв`язку із цим державне майно, передане державою до статутного фонду державного унітарного підприємства, корпоратизованого в акціонерне товариство, 100 % акцій статутного фонду якого залишаються у власності держави, до моменту завершення процедури приватизації є державною власністю.
Оскільки жодних свідчень того, що таке судове рішення Великої Палати призвело до вад правозастосування, які б зумовлювали потребу відступити від сформульованого висновку, немає, ВПВС 20.11.2024 у справі № 917/2033/21 постановила ухвалу https://reyestr.court.gov.ua/Review/123283342 про повернення справи на розгляд ВС.

ЄСПЛ у своєму рішенні від 27.06.2024 у справі «Цімейко проти України» встановив порушення Україною статті 11 та 13 Конвенції, які полягали, зокрема, в обмеженні та втручанні у право людини на мирні зібрання.
Водночас зазначені конвенційні та конституційні правила не є абсолютними, оскільки щодо права на мирні зібрання та об`єднання на тому ж нормативному рівні встановлені обмеження, які повинні відповідати трьохскладовим умовам: 1) такі обмеження мають бути встановлені законом; 2) вони мають відповідати легітимним цілям - інтересам національної або громадської безпеки, охороні здоров`я або моралі, захисту прав і свобод інших громадян; 3) бути необхідними в демократичному суспільстві.
Порушення прав заявника на мирне зібрання полягало в тому, що органи державної влади в особі дій працівників міліції не на підставі, в порядку та умовах встановлених законом, а через використання спотвореної інтерпретації присуду постанови Окружного адміністративного суду міста Києва про встановлення обмеження на проведення мітингу.
Зазначена постанова адміністративного суду за оцінкою ЄСПЛ встановлює обмеження щодо реалізації права на мирні зібрання не на «законі», який регулював би такі обмеження, відповідав певним якісним характеристикам: був доступним, сформульованим з достатньою точністю для того, щоб надати зацікавленим особам можливість регулювати свою поведінку, тощо.
Проте, припасовуючи заходи (загального характеру), зроблені ЄСПЛ у справі «Вєренцов проти України» (рішення від 11.04.2013), до висновків у справі «Цімейко проти України», ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/123992353 від 05.12.2024 у справі № 2а-14844/12/2670 констатувала, що ЄСПЛ спонукає до думки, що заявник зазнав шкоди (моральної), яка може бути відшкодована лише констатацією порушення його конвенційних прав і не потребує ні повторного розгляду справи, ні поновлення провадження.

Закриваючи провадження у справі на підставі п. 1 ч. 1 ст. 238 КАС [позов не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства], суд першої інстанції виходив з того, що провадження у справі відкрито за позовом суб`єкта владних повноважень - Мін`юсту до ВРП, яка також є суб`єктом владних повноважень, тоді як звернення суб`єкта владних повноважень з адміністративним позовом, зокрема до іншого суб`єкта владних повноважень, можливе лише у випадках, передбачених законом, а звернення Мін`юсту з таким позовом правовими нормами не передбачено.
Погоджуючись з висновком суду першої інстанції щодо підстави закриття провадження, ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/123949412 від 12.12.2024 у справі № 990/16/24 зазначила, що ні нормами Положення про Міністерство юстиції України, затвердженого постановою КМУ від 02.07.2014 № 228, ні іншими нормативними актами не передбачена можливість звернення Мін`юсту з позовом про оскарження рішення ВРП, зокрема рішення про вжиття заходів задля забезпечення незалежності суду.
Рішення, яке ВРП приймає як акт індивідуальної дії в порядку ст. 73 Закону № 1798-VIII з метою забезпечення незалежності суду та авторитету правосуддя, стосується прав і законних інтересів саме судді (суддів) та суду.
Оскаржуване рішення не втручається у повноваження Мін`юсту та не стосується правовідносин, у яких Мін`юст уповноважений звертатись до адміністративного суду з позовами відповідно до чинного законодавства.
Застосування судом першої інстанції норм ч. 4 ст. 5, п. 1 ч. 1 ст. 238 КАС відповідає висновку ВПВС щодо застосування цих норм у подібних правовідносинах у постанові від 11.07.2024 у справі № 990/83/23.

Адвокат, посилаючись на рішення ЄСПЛ від 09.01.2013 у справі «Олександр Волков проти України» та на неодноразові висловлювання членів ВРП під час інтерв`ю щодо вчиненого суддею (позивачем) проступку, що (на його думку) викликає об`єктивний сумнів щодо їхньої безсторонності при винесенні оскаржуваного рішення, доводив, що дисциплінарна справа була розглянута ВРП з порушенням вимог ст. 6 Конвенції щодо незалежного і безстороннього суду.
ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/123992366 від 12.12.2024 у справі № 990SCGC/18/24 на це зауважила, що зміст інтерв`ю мав інформативний характер, в ньому немає власної оцінки посадовцями дій позивача як таких, що визнані правопорушенням, пов`язаним з корупцією.
За таких обставин, повертаючись до мотивів, з яких було заявлено відвід членам ВРП (порушення Головою ВРП принципу презумпції невинуватості через висловлювання щодо позивача в інтерв`ю, що, на його думку, свідчить про упередженість), ВПВС не знайшла підстав, щоб визнати доведеними доводи скаржника про упередженість колегії ВРП.
Факт визнання судді винним у вчиненні правопорушення, пов`язаного з корупцією, судовим рішенням, яке набрало законної сили (отримання подарунка у вигляді заниження орендної плати за квартиру), давав ВРП законні підстави для висновку, що він може бути притягнутий до дисциплінарної відповідальності відповідно до п. 15 ч. 1 ст. 106 Закону № 1402-VІІІ.
Зважаючи на свій високий статус не тільки в суддівському оточенні, але й у державі, мав усвідомлювати, що допущення ним неналежної поведінки в будь-якій сфері життя дискредитує судову систему в цілому.
При цьому позитивна характеристика судді та відсутність у нього дисциплінарних стягнень не змінює характеру допущеного ним дисциплінарного проступку, який є істотним.

Ціль співбесіди, яку проводить ВККС, полягає у встановленні обставин, які необхідні (мають значення) для оцінювання кандидата на відповідність посаді судді. З`ясування обставин, на які посилається кандидат і від яких може залежати рішення про рекомендацію його на посаду, відповідає цілям співбесіди, а тому Комісія повинна вжити відповідні заходи задля цього, зокрема надати кандидату можливість підтвердити свої доводи щодо таких обставин, щоб виключити ймовірність ухвалення рішення на підставі помилкових фактів.
ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/123992357 від 28.11.2024 у справі № 990/92/24 визнала, що з огляду на вимогу доброчесності від особи, яка прагне зайняти посаду судді, очікується уважність щодо розкриття інформації про себе під час участі у відповідному конкурсі, а також чітка, логічна та послідовна позиція в дотриманні правових норм при заповненні документів, які передбачені процедурою конкурсу.
Водночас ВККС не надала кандидату можливості надати додаткові пояснення чи документи щодо питань, які викликали у членів Комісії серйозні сумніви, що призвело до передчасного висновку про невідповідність витрат кандидата його доходам.
Зазначене стало підставою для скасування оскарженого рішення ВККС.
Не вплинуло на такий висновок те, що в оскаржуваному рішенні Комісія навела й інші обставини, крім невідповідності задекларованих позивачем сум сплаченого кредиту і отриманого доходу, оскільки останнє могло мати істотне значення для формування внутрішнього переконання членів Комісії.

Захисту підлягає наявне законне порушене право (інтерес) особи, яка є суб`єктом (носієм) порушених прав чи інтересів та звернулася за таким захистом до суду. Тому для того, щоб особі було надано судовий захист, суд встановлює, чи особа дійсно має порушене право (інтерес), і чи це право (інтерес) порушено відповідачем.
Обґрунтовуючи порушення своїх прав, позивач послався на те, що у члена ВРП наявний постійний реальний конфлікт інтересів з великою кількістю суддів, у тому числі з позивачем, що є підставою відсторонення та звільнення його з посади члена ВРП.
Суд першої інстанції виснував, що правовідносини, які виникли між членом ВРП та іншими суддями, не впливають на права та інтереси самого позивача , оскільки позивач не є суб`єктом, визначеним у ст. 351Закону № 1700-VII, та не довів, яким чином дії чи рішення члена ВРП щодо інших суддів вплинули на його права (інтереси).
Погоджуючись з тим, що позивач не довів, яким чином дії чи рішення члена ВРП по відношенню до інших суддів, а також неприйняття ВРП рішення про зупинення повноважень чи звільнення члена ВРП впливає на його права та інтереси, ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/123949445 від 19.12.2024 у справі № 990/28/24 зауважила, що суд першої інстанції помилково вдався до оцінки доводів та аргументів позивача стосовно існування / відсутності реального та/або потенційного конфлікту інтересів у відповідача з великою кількістю суддів як підстави для відсторонення та звільнення з посади члена ВРП, що зумовило зміну мотивувальної частини постанови суду.

ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/123992355 погодилась із тим, що Президент України, видаючи на підставі подання КМУ Розпорядження про звільнення позивача з посади голови місцевої державної адміністрації за власним бажанням, діяв на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України.
Неможливість під час проведеної експертизи надати ні в категоричній, ні в імовірній формі однозначну оцінку питанню виконання рукописного цифрового запису дати, який міститься в заяві про звільнення з посади, не свідчить про її неподання та нівелювання висновку суду.
Не було взято до уваги висновок спеціаліста, оскільки об`єктом дослідження була відповідна заява у роздрукованому вигляді та у вигляді електронних файлів різних форматів, а не її оригінал. У висновку не зазначено, що спеціаліст обізнаний про кримінальну відповідальність за завідомо неправдивий висновок, а також те, що цей висновок підготовлено для подання до суду, як це передбачено ч. 6 ст. 104 КАС України.
Відповідні висновки з питань проведення експертизи викладені у постанові ВПВС від 18.12.2019 у справі № 522/1029/18.
ВПВС не погодилась і з твердженням апелянта про недотримання при його звільненні вимог ст. 38 КЗпП України в частині попередження роботодавця письмово за два тижні про намір розірвати трудовий договір, оскільки строк здійснення Офісом Президента України підготовки та подання на розгляд Президентові України відповідних пропозицій щодо звільнення з посади голови місцевої державної адміністрації визначено у п. 7 Порядку № 675/2006.

Судовий контроль за рішенням про застосування персональних спеціальних економічних та інших обмежувальних заходів (санкцій) є обмеженим, оскільки суд, з одного боку, не може за Президента України повторно оцінити наявність та достатність підстав для введення таких санкцій у межах його дискреції (що означало б порушення принципу розподілу влади), але з іншого - може перевірити дотримання меж такої дискреції та процедури введення санкцій.
Ухвалюючи оскаржуване судове рішення, суд першої інстанції виходив з того, що зібрані СБУ матеріали в сукупності є належними підставами для внесення пропозиції до РНБО щодо застосування спеціальних санкцій до позивача. Водночас відповідальність за повноту й достовірність відомостей, викладених у пропозиціях СБУ, несе їх ініціатор, а також інші уповноважені органи, які подали ініціатору інформацію.
СБУ, виконуючи покладені на неї завдання наділена необхідним обсягом повноважень, які дозволяють їй виявити факт існування реальної чи потенційної загрози національним інтересам, національній безпеці, суверенітету і територіальній цілісності України.
Зважаючи на наявність доказів щодо існування обставин, які є належними підставами для внесення СБУ пропозиції до РНБО щодо застосування спеціальних санкцій до позивача, ВПВС в постановах від 17.12.2024 у справі № 9901/203/21 https://reyestr.court.gov.ua/Review/123992362 та у справі № 9901/206/21 https://reyestr.court.gov.ua/Review/123992363 погодилась з висновком суду першої інстанції про відсутність підстав для визнання протиправним та скасування Указу Президента України.
Тимчасове обмеження права позивача користуватися та розпоряджатися належним йому майном, запобігання виведенню капіталів за межі України, зупинення торгівельних та фінансових операцій безумовно є втручанням держави у його право на мирне володіння майном.
Водночас таке втручання у право позивача на мирне володіння майном ґрунтується на вимогах чинного законодавства, зокрема Закону № 1644-VII, та має легітимну мету забезпечити контроль за власністю особи, діяльність якої може нести загрозу національним інтересам України.

Позивач є адвокатом та здійснював захист прав особи в кримінальному провадженні за обвинуваченням за статтями 377, 115 КК України за фактами вбивства судді та міського голови.
Адвокат звернувся до Голови ВР України з адвокатським запитом, в якому просив надати йому для ознайомлення та копіювання власними технічними засобами всі документи, пов`язані з діяльністю ТСК ВР України з питань розслідування обставин, що призвели до смерті судді та міського голови.
Підставою для такого запиту було зазначено необхідність належного забезпечення подальшого захисту прав клієнта в національних і міжнародних судових установах та Раді Європи.
Суд першої інстанції визнав протиправною бездіяльність ВР України, зобов`язавши її виконати запит.
ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/123949411 від 12.12.2024 у справі № 990/133/24 зауважила, що вирішення питання права на отримання запитуваної інформації знаходиться в площині двох законів - Закону № 5076-VI, який визначає право адвоката на внесення і розгляд адвокатського запиту, та Закону № 2939-VI, який встановлює режим доступу до інформації, що просить надати адвокат.
Водночас відповідач не надавав суду відомостей про наявність будь-яких заборон або обмежень щодо видачі запитуваних копій документів. Навпаки, інформація щодо процесу створення ТСК, її діяльності є публічною, обговорювалась на відкритих засіданнях ВР України з подальшим оприлюдненням в засобах масової інформації.
ВПВС погодилась з висновком суду першої інстанції про те, що адвокатський запит відповідав вимогам статті 24 Закону № 5076-VI та мав бути розглянутий відповідачем як суб`єктом владних повноважень у встановленому законом порядку і не пізніше п`яти робочих днів з дня отримання запиту відповідач зобов`язаний був надати адвокату відповідну інформацію або копії документів.
ВР України повинна була вчинити всі залежні від неї дії для направлення позивачу запитуваних документів, оскільки відповідно до ст. 3 Закону № 400-ІХ слідчі комісії і спеціальні комісії підзвітні ВР України, а ч. 3 ст. 22 Закону № 2939-VI зобов`язує розпорядника інформації, який не володіє запитуваною інформацією, але якому за статусом або характером діяльності відомо або має бути відомо, хто нею володіє, направити цей запит належному розпоряднику з одночасним повідомленням про це запитувача.

Статтями 339 ГПК України, 447 ЦПК України встановлена можливість звернення зі скаргою на рішення, дії чи бездіяльність виконавця до того суду, який видав виконавчий документ на виконання свого рішення.
Така скарга є формою звернення за судовим захистом порушених прав (інтересів) сторін та учасників, з метою судового контролю за виконанням судового рішення, ухваленого у відповідній справі.
ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/123992368 від 18.12.2024 у справі № 921/357/20 дійшла висновку, що приватний виконавець як суб`єкт, чиї дії можуть бути предметом оскарження, має право на відшкодування судових витрат, понесених ним під час здійснення судом відповідного судового провадження, на загальних підставах.
Було зауважено, що як стаття 129 ГПК України, так і стаття 130 ГПК України містяться в главі 8 «Судові витрати», яка є частиною розділу I «Загальні положення» ГПК України, що вказує на те, що правила зазначених статей стосуються усіх стадій процесу, в яких такі витрати можуть виникнути.
Водночас стягнення зі скаржника компенсації понесених приватним виконавцем витрат, зокрема витрат на правничу допомогу, у разі залишення скарги без розгляду можливе лише у випадку встановлення необґрунтованості дій скаржника.
Стороні / особі, що заявляє про компенсацію здійснених нею витрат (у цій справі приватний виконавець) внаслідок необґрунтованих дій іншої сторони, необхідно довести, які саме необґрунтовані дії іншої сторони були вчинені в ході розгляду справи та в чому вони полягали, зокрема, але не виключно: чи діяла ця сторона недобросовісно; чи недобросовісна сторона мала на меті протиправну мету ущемлення прав та інтересів іншої сторони; чи були дії недобросовісної сторони умисні й чим це підтверджується тощо.

ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/123992364 від 11.12.2024 у справі № 755/11021/22 наголосила, що законодавець, формуючи припис ч. 2 ст. 46 ЦК України («з урахуванням конкретних обставин справи суд може оголосити фізичну особу померлою і до спливу цього строку, але не раніше спливу шести місяців»), після слів «шести місяців» завершив речення.
Отже, відлік 6 місяців має здійснюватися без прив`язки до моменту скасування воєнного стану, припинення воєнних дій, збройного конфлікту як такого на усій території України.
Зазначений строк має відраховуватися від дня закінчення активних бойових дій на місці (на території) ймовірної загибелі фізичної особи.
Конкретні воєнні дії мають територіальну і часову характеристики. Джерелом офіційної інформації про ці характеристики є Перелік територій, на яких ведуться (велися) бойові дії або тимчасово окупованих російською федерацією, затверджений наказом Міністерства з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України від 22.12.2022 № 309
Відрахування шестимісячного строку з дня припинення або скасування воєнного стану чи закінчення воєнних дій, збройного конфлікту було б непропорційним обмеженням прав та інтересів значної кількості цивільних осіб, членів сімей.
Також не можна відраховувати шестимісячний строк від дати ймовірної загибелі фізичної особи на території ведення активних бойових дій, оскільки внаслідок триваючих активних бойових дій ситуація на певній території може бути невизначеною та непередбачуваною.
З урахуванням конкретних обставин справи суд може розпочати відлік шестимісячного строку для оголошення особи померлою від дня настання події, яка спричинила загибель фізичної особи, у разі якщо ця подія відбулася за межами території ведення активних бойових дій, проте є наслідком воєнних дій.

У справі № 907/29/19 фермерське господарство оскаржувало рішення про державну реєстрацію за Держземагентством права власності на земельні ділянки, мотивуючи тим, що воно є правонаступником Колективного сільськогосподарського підприємства, яке було власником цих земельних ділянок.
ВПВС у постанові від 01.09.2020 погодилась з висновками місцевого суду якими було у позові відмовлено з тих підстав, що рішення про правонаступництво уповноваженим органом КСП. Також Велика Палата з посиланням на норми ст. 2 ЗУ «Про селянське (фермерське) господарство» дійшла висновку, що колективне сільськогосподарське підприємство, члени якого не є подружжям, їх батьками, дітьми, які досягли 16-річного віку, іншими родичами, не могло бути перетворене на селянське (фермерське) господарство.
Крім того, було зазначено, що згідно з відомостями, які містяться у витягу з ЄДР, проводилась реєстрація нового підприємства - ФГ, а не перетворення КСП. Навіть у випадку прийняття рішення про реорганізацію КСП шляхом перетворення в іншу юридичну особу колишні члени КСП автоматично повинні були б стати учасниками цієї юридичної особи, позаяк перетворенням юридичної особи є саме зміна її організаційно-правової форми, а не складу її учасників. Натомість згідно зі статутом у ФГ є один засновник. Тобто перетворення з КСП у ФГ не відбулося, оскільки склад засновників (учасників) КСП та ФГ не співпадають.
Такий висновок було зроблено з урахуванням того, що суди не встановили обставин, які б засвідчували вихід членів КСП з його складу на момент реорганізації.
Зважаючи на зазначене ВПВС в ухвалі https://reyestr.court.gov.ua/Review/123313982 від 13.11.2024 про повернення справи № 911/2506/23 на розгляд ВС було зауважено, що нею у справі № 907/29/19 не формувався універсальний висновок, що склад учасників реорганізованої та перетвореної юридичних осіб має бути однаковим за будь-яких обставин.

Відмовляючи у прийнятті справи № 725/5919/19 до свого розгляду ВПВС в ухвалі https://reyestr.court.gov.ua/Review/123081975 від 13.11.2024 зауважила, що практика розгляду справ про захист прав власника (законного користувача) у спорах про продаж майна на електронних торгах у процедурі примусового виконання судового рішення, якщо такий не є стороною договору купівлі-продажу, укладеного з переможцем торгів, є усталеною.
Так, у постанові від 04.07.2023 у справі № 233/4365/18 ВПВС зазначила, що набуття майна за результатами електронних торгів є особливим видом договору купівлі-продажу, за яким власником відчужуваного майна є боржник, а продавцями, які мають право примусового продажу такого майна, - державна виконавча служба й організатор електронних торгів. Покупцем є їхній переможець. З наведеного випливає, що сторонами договору, оформленого за результатами проведених електронних торгів, є продавці - державна виконавча служба й організатор цих торгів, та покупець - переможець торгів.
Оскільки продаж майна на публічних торгах є правочином, то оспорити цей правочин можна за певних умов (зокрема, у разі ефективності такого способу захисту для позивача), а не протокол як документ, який засвідчує вчинення вказаного правочину.
Вимоги про визнання недійсним протоколу публічних торгів є неналежним і неефективним способом захисту. Такий самий підхід потрібно застосовувати і щодо оспорення іншого документа - акта про проведені електронні торги.
Вимогу про визнання недійсними електронних торгів суд може інтерпретувати як позов про визнання недійсним відповідного договору купівлі-продажу. Проте ця вимога лише за певних умов може бути ефективним способом захисту, наприклад, тоді, коли позивачем і відповідачем є продавець і покупець за договором купівлі-продажу. Право на витребування майна з незаконного володіння може мати як власник, так і законний користувач майна.
Для застосування вимоги про витребування майна з чужого володіння немає потреби в оспоренні електронних торгів (відповідного правочину купівлі-продажу), складених на їх підставі протоколу й акта про проведені електронні торги чи викладеного в окремому документі договору купівлі-продажу.

Питання правомірності рішення дисциплінарного органу про притягнення судді до дисциплінарної відповідальності потребує насамперед з`ясування:
чи було вчинено дисциплінарне правопорушення, які фактичні підстави цього проступку;
чи містить діяння, яке поставлено за провину судді, ознаки дисциплінарного проступку;
чи встановлює закон підстави, за яких вчинені цим суддею дії мають (можуть) розцінюватися (кваліфікуватися) як дисциплінарний проступок;
чи встановлює закон дисциплінарну відповідальність за порушення, яке поставлено за провину судді;
чи є обґрунтовані підстави для визнання судді винним у скоєнні дисциплінарного делікту;
чи немає обставин, що виключають дисциплінарну відповідальність судді за ті дії, які він вчинив;
чи встановлена законом процедура здійснення дисциплінарного провадження стосовно судді;
чи були встановлені законом приводи для здійснення дисциплінарного провадження відносно судді;
чи була дотримана процедура провадження;
чи повноважний орган провадив дисциплінарне провадження щодо судді;
чи не були порушені права судді, передбачені законом, під час здійснення дисциплінарного провадження;
чи мотивованим і обґрунтованим є рішення дисциплінарного органу ВРП і самої Ради про вчинення суддею дисциплінарного порушення, чи отримали правову оцінку твердження судді, висловлені ним на свій захист;
чи є обставини, що вказують на обрання судді надмірно суворого, непропорційного, а звідси несправедливого виду дисциплінарного стягнення.
Дотримуючись означених меж, ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/123567896 від 05.12.2024 у справі № 990SCGC/14/24 дійшла висновку, що дисциплінарний орган з`ясував дотримання формальних і матеріальних (фактичних) передумов для відкриття і здійснення дисциплінарного провадження стосовно судді.
Факт відвертої відмови (ігнорування) від проходження відповідно до встановленого законом порядку огляду на стан алкогольного сп`яніння, що уже утворює склад адміністративного делікту, передбаченого ч. 1 ст. 130 КУпАП, і заразом свідчить про прояв відвертого нехтування суддею правил етичної поведінки.

Рішенням ЄСПЛ від 10 жовтня 2024 у справі «Климух та інші проти України» (скарги № 55919/16 та 60298/16) установлено порушення Україною пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) під час розгляду справи № 914/2823/15, що виразилося у відмові в доступі до вищих судів.
У цій справі заявники звернулися до господарського суду, який звільнив їх від сплати судового збору та розглянув їхні позовні вимоги по суті.
В подальшому заявники подали окремі апеляційні скарги до на рішення суду та просили звільнити їх від сплати судового збору (приблизно 890 євро за кожну скаргу), оскільки їхній єдиний місячний дохід (пенсія) становив приблизно 130 і 70 євро відповідно.
Проте апеляційний суд повернув апеляційні скарги без розгляду по суті, не вбачаючи «виключних обставин» на обґрунтовання такого клопотання, з чим погодився Вищий господарський суд України.
Скасовуючи судові рішення апеляційної та касаційної інстанції ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/123567885 від 04.12.2024 у справі № 914/2823/15 врахувала також зауваження ЄСПЛ у справі «Креуз проти Польщі», що самі по собі вимоги про сплату судових витрат у цивільному процесі не можуть розглядатися як такі, що у принципі суперечать ч. 1 ст. 6 Конвенції; вказане конвенційне положення не може тлумачитися як таке, котре надає право на отримання безкоштовної юридичної допомоги від держави у процесі вирішення цивільної справи чи право на «безкоштовний» цивільний процес. Однак розмір судових витрат за обставин конкретної справи слід оцінювати з урахуванням можливості заявника сплатити таку суму та зважаючи на стадію провадження у справі, коли у заявника виник обов`язок по сплаті цих витрат. Саме ці обставини є істотними при вирішенні питання про те, чи було порушено право особи на доступ до суду.

Частиною другою статті 122 КАС чітко визначено момент, з яким пов`язано початок відліку строку звернення до адміністративного суду, а саме з дня, коли особа дізналась або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів
ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/123780068 від 14.11.2024 у справі № 990/236/24 вкотре зауважила, що порівняльний аналіз словоформ «дізналася» та «повинна була дізнатися» дає підстави виснувати про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх прав.
Щоб переконатись, що особа могла і повинна була дізнатися про порушення своїх прав (свобод, інтересів), суд повинен установити обставини, які б беззаперечно свідчили, що обізнаність особи була ймовірною, а ступінь ймовірності є високим і достатнім для висновку, що строк звернення до суду особа пропустила з поважних причин.
Та обставина, що указ був опублікований в офіційному друкованому виданні, передбачає достатній ступінь ймовірності, що особа, якої він [указ] стосується, може бути ознайомлена з його змістом з дати опублікування, за винятком випадків, коли особа наводить інші доводи.
У разі якщо особа посилається на обставини, які виключають для неї можливість бути обізнаною про указ із цієї дати [дати опублікування в офіційному друкованому виданні], вона повинна довести ці обставини, а суд, у свою чергу, на підставі оцінки доказів, які є у справі, прийняти рішення щодо достатності підстав для визнання причин пропуску строку звернення з позовом поважними.
Застосування санкцій до товариства не могло залишитися поза увагою позивача як одного із його засновників та топменеджерів. Відповідно позивач не спростував презумпцію можливості знати про стан своїх прав після оприлюднення оскаржуваного указу.
Зважаючи на зазначене було констатовано пропуск позивачем строку звернення до адміністративного суду.

Оскільки процедура кваліфікаційного оцінювання, підбиття її підсумків (у ВККС) і застосування наслідків (рішенням ВРП) є стадіями єдиного провадження, рішення ВККС про непідтвердження здатності судді здійснювати правосуддя у відповідному суді не має самостійних правових наслідків, а є частиною цього «кваліфікаційного» провадження.
Зважаючи на наведене правове регулювання, а також статус і повноваження ВРП та ВККС у процедурі кваліфікаційного оцінювання судді, Велика Палата дійшла висновку, що передбачене частиною першою статті 88 Закону № 1402?VIIIоскарження рішення ВККС щодо кваліфікаційного оцінювання судді можливе лише після того, як таке рішення було предметом розгляду у ВРП, та разом з ухваленим ВРП рішенням.
З урахуванням послідовності (стадійності) прийняття остаточного рішення про звільнення судді, який не пройшов кваліфікаційне оцінювання і, як наслідок, не відповідає займаній посаді, судовий контроль має здійснюватися після остаточного рішення, яке уповноважена приймати ВРП.
Така правова позиція була неодноразово висловлена в постановах Великої Палати та підтримана у постановах https://reyestr.court.gov.ua/Review/123553839 від 07.11.2024 у справі № 990/69/24, https://reyestr.court.gov.ua/Review/123553838 від 07.11.2024 у справі № 990/13/24
При цьому було наголошено, що відтермінування дати оскарження до адміністративного суду рішення ВККС з рекомендацією чи рекомендаційними властивостями про звільнення судді із займаної посади не є обмеженням чи іншим проявом порушення права судді на доступ до суду, оскільки віддалення моменту звернення до суду з позовом про визнання протиправними і скасування рішення Комісії з негативними для судді рекомендаціями про звільнення з посади судді само по собі ніяк не заперечує (не робить неможливим) права на доступ до суду.

Оскільки позивач об`єднав у позовній заяві вимоги, щодо яких законом визначена підсудність різним судам, а правових підстав для їхнього роз`єднання в окремі провадження, щоб після роз`єднання ВС як суд першої інстанції міг розглядати в іншому (самостійному) провадженні позовні вимоги до РНБО та СБУ, немає, то висновок КАС у складі ВС, що позовна заява підлягає поверненню на підставі п. 6 ч. 4 ст. 169 КАС, є правильним.
У зв`язку із цим ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/123567895 від 05.12.2024 у справі № 990/308/24 відхилила довід позивача в апеляційній скарзі про те, що КАС у складі ВС зобов`язаний був відкрити провадження в адміністративній справі за його позовною заявою в частині вимог до Президента України, а позов у частині вимоги до РНБО, СБУ передати на розгляд належного адміністративного суду, оскільки відсутні законні підстави для роз`єднання судом указаних вимог в окремі провадження.
Зважаючи на недотримання позивачем правил об`єднання позовних вимог, а також відсутність підстав для застосування положень ст. 172 КАС, суд першої інстанції, повертаючи позовну заяву на підставі п. 6 ч. 4 ст. 169 цього Кодексу, не допустив порушень норм процесуального права.

Питання розмежування ідеальної та реальної сукупності вирішено в сталій судові практиці, в якій виснувано, що у разі, якщо особа одним діянням вчиняє одночасно два або більше кримінальних правопорушень, то її дії містять ідеальну сукупність, натомість реальна сукупність кримінальних правопорушень має місце у тому разі, якщо особа в різний час кількома діями вчинила два або більше кримінальних правопорушень.
ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/123780067 від 27.11.2024 у справі № 336/3796/15-к зауважила, що підсудний діяв з єдиним умислом на незаконне придбання етилового спирту як підакцизного товару, організував підпільний цех, де незаконно виготовляв із вказаного етилового спирту алкогольні напої, які становлять загрозу для життя та здоров'я людей, з метою збуту, а також збував вказані алкогольні напої.
Таким чином, суди дійшли обґрунтованого висновку про кваліфікацію дій особи за різними частинами ст. 204 КК (у редакції Закону України № 4025-VI від 15.11.2011), оскільки його дії охоплюються різними складами злочинів, передбаченими різними частинами цієї статті.

ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/123780067 від 27.11.2024 у справі № 336/3796/15-к погодилась з тим, що після постановлення судом ухвали про повернення прокурору обвинувального акта, клопотання про застосування примусових заходів медичного або виховного характеру і до звернення до суду з обвинувальним актом чи клопотанням, які приведено у відповідність з вимогами КПК, орган досудового розслідування має право виконати лише ту сукупність процесуальних дій, які є необхідними для приведення цього акта чи клопотання у відповідність до вимог КПК та забезпечення виконання ухвали суду.
Повноваження сторони обвинувачення на цій стадії не можуть бути використані для отримання (збирання) нових доказів або перевірки вже отриманих доказів у конкретному кримінальному провадженні. КПК не передбачає можливості відновлення досудового розслідування у випадку повернення обвинувального акта судом, оскільки відповідно до ст. 282 цього Кодексу ця обставина не є підставою для такого відновлення, як і не передбачає можливості вчинення дій, спрямованих на пошук та зібрання доказів, які не були отримані в ході досудового розслідування відповідного кримінального провадження.
Водночас в цьому кримінальному провадженні орган досудового розслідування діяв на виконання вказівок суду про усунення недоліків обвинувального акта.
Дії органу досудового розслідування були спрямовані на уточненя кваліфікації дій і виключення посилання на джерела доказів, водночас не було здобуто нових доказів, які були покладені в обґрунтування винуватості особи.
Такі дії не призвели до несумісного з основоположними правами особи порушення права на захист.
Допущене прокурором порушення вимог КПК унаслідок проведення допиту підозрюваного та повідомлення про зміну раніше повідомленої підозри після повернення обвинувального акта судом не привело до істотного впливу на забезпечення прав обвинуваченого, зокрема права на захист, і в цілому не вплинуло на законність та обґрунтованість судових рішень щодо нього.

У назві ст. 204 КК йдеться про підакцизні товари, а в тексті предметом кримінального правопорушення названо незаконно виготовлені алкогольні напої, тютюнові вироби або інші підакцизні товари. Відповідно ознака незаконності виготовлення поширюється не лише на алкогольні напої та тютюнові вироби, але й на всі інші товари, зазначені як у змісті, так і в назві цієї статті.
Диспозиція ст. 204 КК має бланкетний характер, тобто зміст і обсяг предмета зазначених суспільних відносин визначено у ПК, пунктом 14.1.5 ст. 14 якого визначено що розуміти під алкогольними напоями.
Ототожнювати критерії, за якими алкогольний напій відноситься до підакцизного товару як продукту законної підприємницької діяльності та алкогольного напою як предмета кримінальних правопорушень, передбачених ст. 204 КК, неможливо.
Водночас ВП ВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/123780067 від 27.11.2024 у справі № 336/3796/15-к погодилась з висновком ККС, що ВСУ в постанові від 05.09.2013 у справі № 5-15к13 ототожнив ознаки предмета суспільних відносин з ознаками предмета кримінального правопорушення.
Останній лише імітує (відтворює) певні алкогольні товари, що віднесені до підакцизних.
Першою ознакою продукції, яка імітує певні алкогольні товари, що віднесені до підакцизних, є фактичний вміст спирту, за яким продукт має відноситись до категорії алкогольних напоїв.
Другою обов`язковою ознакою предмета злочину, передбаченого нормою ст. 204 КК, є незаконність поводження з алкогольними напоями та іншими підакцизними товарами.
З огляду на викладене ВП ВС виснувала про необхідність відступу від висновку, викладеного у постанові ВСУ від 05.09.2013 у справі № 5-15к13, зазначивши, що алкогольний напій може бути предметом кримінальних правопорушень, передбачених ст. 204 КК, за таких умов:
1) виготовлення на основі спиртів, вміст яких визначається згідно з нормами, встановленими ПК в редакції, чинній на момент вчинення правопорушення;
2) протиправного поводження з ним як із визначеним законом підакцизним товаром.

Належним способом захисту права особи, майно якої вибуло з її законного володіння за неукладеним договором купівлі-продажу, є віндикаційний позов - витребування майна із чужого незаконного володіння чи від добросовісного набувача.
Про це зазначила ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/123780071 від 27.11.2024 у справі № 204/8017/17, оскільки право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам.
Для такого витребування не потрібно заявляти вимоги про визнання незаконними та недійсними рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, рішень, записів про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно за незаконним володільцем, самої державної реєстрації цього права, договорів, інших правочинів щодо спірного майна, у тому числі документів (свідоцтв, державних актів тощо), що посвідчують відповідне право.
Такий спосіб захисту, як визнання правочину неукладеним, не є способом захисту прав та інтересів, установленим законом.
У випадку заперечення самого факту укладення правочину, як і його виконання, такий факт може бути спростований не шляхом подання окремого позову про недійсність правочину, а під час вирішення спору шляхом викладення відповідного висновку про неукладеність спірного договору у мотивувальній частині судового рішення.
Якщо нерухоме майно було зареєстровано за іншою особою, таке майно може витребувати із чужого незаконного володіння у всіх випадках відповідно до статті 387 ЦК України.
У разі, якщо спірне нерухоме майно надалі відчужене за відплатним договором, і сторона цього договору не знала і не могла знати про відсутність у продавця права його відчужувати, у зв`язку із чим така особа є добросовісним набувачем, спірне нерухоме майно також може бути витребуване, оскільки таке майно вибуло з володіння власника (законного володільця) не з його волі (за неукладеним правочином).
Витребування такого майна на користь законного власника є пропорційним втручанням у право власності набувача, яке ґрунтується на законі, переслідує легітимну мету та є необхідним у демократичному суспільстві.
Водночас добросовісний набувач (володілець) має право залишити собі здійснені ним поліпшення майна, якщо вони можуть бути відокремлені від майна без завдання йому шкоди, а якщо поліпшення не можуть бути відокремлені від майна, має право на відшкодування здійснених витрат у сумі, на яку збільшилася його вартість.

Як убачається з клопотання про поновлення строку звернення до суду із адміністративним позовом, позивач вважав, що допустимим способом захисту своїх прав та законних інтересів є звернення до суду з позовом про визнання протиправним та скасування рішення ВККС з інших підстав, ніж були наведені у справі № 9901/577/19.
На його думку, строк звернення до суду з цим позовом не є пропущеним, оскільки після ухвалення ВПВС рішення від 13.06.2024 у справі № 9901/198/20 виникли нові підстави звернення до суду, від часу виникнення яких і слід обчислювати строки звернення до суду.
ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/123086005 від 14.11.2024 у справі № 990/226/24 зауважила, що не вважаються зміною підстав позову доповнення його новими обставинами при збереженні в ньому первісних обставин та зміна посилання на норми матеріального чи процесуального права.
Отже, суд апеляційної інстанції, ухвалюючи постанову від 13.06.2024 у справі № 9901/198/20, не утворив нових норм права чи фактичних обставин, що можуть слугувати підставами позову.
При цьому подальша зміна судової практики, яка є тлумаченням, на перебіг строків звернення до суду не впливає, оскільки не є правовою підставою заявленого позову.
Норми права, які регламентують спірне питання, були і залишаються незмінними, позивач уже звертався до суду з позовом про той самий предмет, а отже, достеменно знав про порушення своїх прав, оскільки вчиняв активні дії щодо їх судового захисту, наводячи відповідне правове регулювання.
Висновок: зміна судової практики не є обставиною, яка утворює нову підставу звернення до суду з позовом щодо того ж предмета.

Як убачається з рішення ЄСПЛ у справі «Демидецький проти України», Суд констатував порушення як процесуального, так і матеріального аспектів ст. 3 Конвенції у зв`язку зі стверджуваним жорстоким поводженням працівників міліції та неефективністю розслідування скарг щодо цього.
ЄСПЛ з`ясував, що на національному рівні заявник висунув правдоподібну скаргу на жорстоке поводження працівників міліції, а проведені на національному рівні розслідування не свідчили про серйозні спроби встановити відповідні факти і, зокрема, встановити походження тілесних ушкоджень заявника.
Враховуючи детальний і послідовний опис заявником обставин стверджуваного жорстокого поводження, зафіксовані у медичних документах тілесні ушкодження у заявника та неспроможність Уряду надати переконливі пояснення щодо тілесних ушкоджень, яких заявник зазнав, перебуваючи під контролем працівників міліції, ЄСПЛ постановив, що держава несе відповідальність за жорстоке поводження із заявником.
Спираючись на свою попередню практику розгляду подібних справ, висновки у справі «Каверзін проти України» (рішення від 15.05.2012), в якій було встановлено системну проблему - небажання органів державної влади забезпечити оперативне й ретельне розслідування скарг на жорстоке поводження працівників правоохоронних органів, а також висновки у справах «Аднаралов проти України» (рішення від 27.11.2014), «Кулік проти України (рішення від 19.03.2015) та «Ярошовець та інші проти України» (рішення від 03.12.2015), в яких вказано про обов`язок держави надавати переконливі пояснення щодо тілесних ушкоджень, яких особи зазнали, перебуваючи під контролем працівників міліції, ЄСПЛ встановлено, що заявник був підданий жорстокому поводженню, яке має бути кваліфіковане як нелюдське та таке, що принижує гідність.
Водночас ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/123081964 від 30.10.2024 у справі № 1-144 зауважила, що повне відновлення юридичного стану шляхом скасування судових рішень з призначенням нового розгляду справи не є можливим, оскільки ЄСПЛ у своєму рішенні встановив факт порушення Конвенції щодо жорстокого поводження працівників правоохоронних органів саме під час досудового розслідування. Однак, Суд не дійшов висновку про загальну несправедливість судового розгляду справи, у якій заявника було засуджено, та не констатував інших порушень Конвенції, які були б безпосередньо пов`язані з проведеним судовим розглядом і постановленими за його підсумками судовими рішеннями.

ВККС мала сумніви щодо відповідності позивачки як кандидата на посаду судді критерію доброчесності, проаналізувавши зміст поданих позивачкою декларацій.
ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/123081974 від 14.11.2024 у справі № 990/139/24 вкотре зауважила, що ці сумніви не можуть бути простою підозрою чи відчуттям членів Комісії, а повинні базуватись на реальних фактах або обставинах, що дозволяють обґрунтовано сумніватися в певних подіях, фактах чи твердженнях.
Водночас ВККС, маючи право отримувати пояснення та копії документів і матеріалів від будь-яких осіб, до початку проведення співбесіди з позивачкою не витребувала у неї додаткові пояснення чи докази щодо придбання транспортних засобів та не звернулася із запитами безпосередньо до інших осіб з метою підтвердження або спростування своїх сумнівів з цього питання.
Придбання особою майна за цінами, нижчими за середньоринкову вартість аналогічних товарів, саме по собі не вказує на недоброчесність, якщо відсутні фактичні дані, які б доводили вчинення особою протиправних дій, що можна було б трактувати як нечесність, чи невідповідність рівня життя задекларованим доходам, чи наміри приховати дійсну вартість майна з інших підстав.
Отже, викладені ВККС в оспорюваному рішенні мотиви щодо невідповідності позивачки вимогам доброчесності, пов`язані з придбанням її чоловіком автомобілів «Volkswagen Transporter» та «Daewoo Lanos» за ціною, яку ВККС вважала заниженою, були визнані ВПВС необґрунтованими, суб`єктивними і такими, що зроблені фактично на підставі припущень.
Також оспорюване рішення ВККС не містило належного мотивування того, що недоліки у зазначенні в деклараціях відомостей про об`єкти нерухомості мають характер не добросовісної (неусвідомленої) помилки, а саме недбалого ставлення позивачки до обов`язку щодо подання відповідної декларації.
Сам лише факт відсутності доказів на підтвердження вжиття позивачкою заходів щодо приведення у відповідність розбіжностей між фактичною площею належної їй частини житлового будинку та визначеною в договорі купівлі-продажу і технічному паспорті за відсутності доказів, які б підтверджували, що позивачка виявила таку помилку, однак не подала виправлену декларацію, на переконання ВПВС, не може слугувати підставою для визнання особи недоброчесною.

ВККС 31.10.2016 затвердила форму декларації доброчесності судді, у пункті 22 якої декларант мав зазначити, чи підтверджує або спростовує він твердження повідомлення на такий запис: «Мною не здійснювалися вчинки, що можуть мати наслідком притягнення мене до відповідальності».
Зміни до пункту 22 форми декларації були внесені 02.11.2023, який був сформульований у такій редакції: «Мною не вчинялися діяння, що мали наслідком притягнення мене до юридичної відповідальності».
Позивач, суддя господарського суду, вважав, що ці пункти декларації доброчесності не відповідають вимогам законодавства та порушують його права.
ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/123081967 від 31.10.2024 у справі № 9901/122/23 зауважила, що пункт 28 декларації доброчесності покликаний не стільки висвітлювати суддею факт вчинення ним правопорушень, скільки проявити його ставлення до таких фактів, відкритість перед суспільством та відсутність спроб приховати такі факти.
Формулювання питання не є такими, що, приміром, «дискредитують» чи знеславлюють особу судді, оскільки містить у собі запит лише на інформацію про певну подію, яка була в житті декларанта, але не запитують про правничу (юридичну), етичну, моральну чи виховну цінність цієї інформації.
Позивач через заповнення декларації має повідомити певні обставини, які він бажав би не повідомляти з огляду на власне інтерпретування певних обставин.
Наявність права надавати додаткові пояснення свідчить про можливість судді при виконанні обов`язку щодо заповнення декларації інформувати Комісію у зрозумілій та вигідній саме йому інтерпретації, яка має бути врахована ВККС, і є способом усунення негативних наслідків різночитанням змісту декларації при оцінці певних обставин уповноваженим органом.

ВПВС в ухвалі https://reyestr.court.gov.ua/Review/122908342 від 31.10.2024 у справі № 760/13367/14-ц нагадала, що правовий висновок (правова позиція) - це виклад тлумачення певної норми права (або низки норм), здійсненого ВС (ВСУ) під час розгляду конкретної справи, обов`язкове для суду та інших суб`єктів правозастосування під час розгляду та вирішення інших справ у разі існування близьких за змістом або аналогічних обставин спору .
Здійснення розгляду касаційним судом по суті касаційної скарги на судові рішення, якими вирішено заяву про визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню, в контексті вимог ч. 3 ст. 403 ЦПК України не є правовим висновком, потреба відступу від якого слугувала б підставою для розгляду справи ВПВС.
Додатково було наголошено на сталості судової практики стосовно оскарження судових рішень щодо визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню. Зокрема, в ухвалі від 05.09.2019 у справі № 753/23412/17 Об`єднана палата КЦС у складі ВС, виснувала: «Тлумачення п. 25 ч. 1 ст. 353 та ч. 1 ст. 389 ЦПК України свідчить, що оскарження ухвал про відмову у задоволенні заяви про визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню у касаційному порядку, не передбачено».

Президент України не може проігнорувати сам розгляд звернення особи про прийняття до громадянства або про припинення громадянства України, але водночас не обтяжений часовими межами та обов`язком на прийняття рекомендованого йому Комісією варіанта рішення.
Порядок № 215 визначає загальний строк розгляду заяв і подань про прийняття особи до громадянства України або припинення громадянства України Комісією, який обчислюється з моменту їх надходження та до якого не входить стадія видання Президентом України указів про прийняття особи до громадянства України або припинення громадянства України.
Якщо [ймовірно] існують обставини про порушення загальних строків розгляду заяви позивачки про припинення громадянства України, встановлених п. 112 Порядку № 215, то вони можуть стосуватися лише дій інших суб`єктів, які мають дотримуватися правил цього пункту.
Відповідні висновки ВПВС викладені у постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/122957406 від 17.10.2024 у справі № 990/212/24.

Переведення судді до іншого суду без конкурсу може здійснюватися виключно після підтвердження ним відповідності займаній посаді судді.
Такий висновок зроблений ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/122957407 від 17.10.2024 у справі № 990/56/24 з огляду на правове регулювання вирішення питання переведення на посаду судді до іншого суду того самого рівня без конкурсу у випадку, коли суддя був обраний безстроково до набрання чинності ЗУ № 1401VIII та не пройшов оцінку відповідності займаній посаді судді.
На момент прийняття спірного рішення ВККС застосуванню підлягали ті норми права, які були чинними на момент його прийняття.
У разі якщо чинна на той час норма визначала такі рішення, дії або бездіяльність як правомірні, то підстав визнавати їх у судовому порядку протиправними або не застосовувати чи віддавати перевагу іншим нормам права нема.
Було нагадано позицію КСУ, за якою закріплення принципу незворотності дії нормативно-правового акта у часі на конституційному рівні є гарантією стабільності суспільних відносин.
Твердження позивача, що умови та порядок переведення судді з суду, який перебуває у стані реорганізації чи ліквідації, до іншого суду стосуються винятково суддів, котрі зараховані у штат відповідного суду, визнані необґрунтованими.
За позицією ВПВС, щоб мати статус і повноваження судді, недостатньо бути призначеним чи обраним на посаду судді без прив`язки до вакантної посади судді у відповідному судді, чи, так би мовити, бути «вільним» суддею поза відповідною судовою інституцією.
Аби набути повноважень судді, включаючи право на отримання доплат до посадового окладу, мають бути виконані всі умови судоустрійного закону. Зокрема, крім того, щоб бути громадянином України, зарахованим у штат відповідного суду, особа має бути призначена на посаду судді, скласти присягу судді, пройти початкову підготовку у випадках та порядку, встановлених цим Законом, дочекатися виконання останньої із цих умов, яке й буде датою набуття суддею повноважень зі здійснення правосуддя.
Суддя, не зарахований у штат відповідного суду з незалежних від його волі причин, може не мати повноваження на здійснення правосуддя, але не перестає бути суддею, не втрачає статусу судді і, зокрема, пов`язаної з ним правоможності звертатись із заявою про переведення до іншого суду, реалізація якої має проводитися з дотриманням умов та порядку, чинними на час перебігу події переведення.

У справі «Меркулов проти України» (рішення від 20.06.2024) ЄСПЛ встановив порушення п. 1 ст. 6 Конвенції у звʼязку з відмовою у доступі до судів вищих інстанцій, оскільки суд апеляційної інстанції не поновив строк на апеляційне оскарження, який заявник пропустив через те, що суд не повідомив його про дату і час розгляду справи про адміністративне правопорушення.
ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/122936001 від 30.10.2024 у справі № 754/12067/21 погодилась з тим, що в матеріалах справи відсутні будь-які дані, які б свідчили про належну обізнаність заявника як про судовий розгляд, так і про постановлення щодо нього постанови.
Крім того, згідно з постановою заявник був позбавлений права керувати транспортними засобами на строк 1 рік, однак даних про те, що постанова в цій частині була виконана і у посвідчення водія вилучено - відсутні, що також свідчить про те, що заявник міг не знати про наявність постанови відносно нього.
Наведене дало підстави вважати, що постанова суду апеляційної інстанції, якою відмовлено в поновленні строку на апеляційне оскарження та повернуто апеляційну скаргу, є необґрунтованою та підлягає скасуванню.

Президент України не наділений контрольними повноваженнями у сфері здійснення правосуддя, не має права втручатися в процесуальну діяльність або давати вказівки суддям при здійсненні правосуддя, впливати будь-яким чином на здійснення правосуддя в Україні. Не віднесено до повноважень Президента України й надання правової оцінки рішенням (діям, бездіяльності) посадових осіб правоохоронних органів та здійснення впливу будь-яким чином на прийняття рішень Вищою радою правосуддя.
Також Президент України, реалізуючи надані йому повноваження як Верховного Головнокомандувача ЗСУ, уповноважений звільняти з посад виключно вище командування ЗСУ, інших військових формувань. Звільнення військовослужбовців, яким не присвоєно військові звання генерала (адмірала) та прирівняного до них військового звання, перебуває поза межами повноважень Президента України, визначених Конституцією України.
Утверджувати і забезпечувати правовий порядок у державі її глава повинен у законний, дозволений йому спосіб. Вимагати від Президента України діяти поза правовим полем відповідно до очікувань позивача означає нівелювати положення Конституції України, гарантом додержання якої і є глава держави.
Водночас бездіяльність суб`єкта владних повноважень є такою, що порушує права і свободи особи, в тому разі, якщо певні дії повинні бути вчинені, але не вчиняються суб`єктом владних повноважень задля реалізації (виконання) покладеної на нього компетенції.
Оскільки вирішення порушених у зверненні питань не належить до повноважень Президента України, ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/122936002 від 24.10.2024 у справі № 990/138/24 дійшла висновку, що Офіс Президента України правомірно листом повернув звернення позивачу з роз`ясненням підстав повернення.

Позивачка була належним чином повідомлена про дату, час та місце судового засідання, а суд не визнавав її явку обов`язковою.
З огляду на вимоги ст. 205 КАС України, оскільки була відсутня потреба заслухати свідка чи експерта, позивачка не з`явилася в судове засідання повторно без повідомлення причин, під час судового засідання було оголошено повітряну тривогу, представник відповідача не заперечував проти розгляду справи у порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, суд першої інстанції правильно розглянув справу у зазначеному порядку.
До таких висновків дійшла ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/122769626 від 31.10.2024 у справі № 990/69/24.

У справі від 12.02.2020 № 813/2869/17 КАС у складі ВС виснував про те, що працівник має право з власної ініціативи в будь-який час розірвати укладений з ним на невизначений строк трудовий договір. При цьому строк розірвання трудового договору і його правові підстави залежать від причин, які спонукають працівника до його розірвання і які працівник визначає самостійно. У разі якщо вказані працівником причини звільнення - порушення працедавцем трудового законодавства (частина третя статті 38 КЗпП України) не підтверджуються або працедавцем не визнаються, останній не вправі самостійно змінювати правову підставу розірвання трудового договору.
При цьому істотність характеру порушень роботодавцем умов трудового законодавства, факт усунення таких порушень та відсутність негативних наслідків для працівника від таких порушень не можуть бути підставою для відмови працівнику у звільненні його за частиною третьою статті 38 КЗпП України, оскільки такі критерії цією нормою не передбачені. Отже, для звільнення працівника за частиною третьою статті 38 КЗпП України достатнім є лише сам факт невиконання роботодавцем законодавства про працю.
Таку ж правову позицію висловив КАС у справах від 26.11.2020 № 821/1685/16, від 06.04.2023 № 320/7731/20.
ВПВС у ухвалі https://reyestr.court.gov.ua/Review/122434174 від 09.10.2024 у справі № 757/43177/21 зазначила, що необхідність відступу шляхом їх уточнення від наведених висновків не пов`язана з відсутністю, суперечливістю, неповнотою, невизначеністю (неясністю, нечіткістю) та неефективністю правового регулювання охоронюваних прав, свобод та інтересів, а тому справу було повернуто на розгляд колегії суддів КЦС у складі ВС.

Доводи апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції мав поновити строк для подання заяви про перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами відповідно до вимог ст. 121 КАС України ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/122769624 від 31.10.2024 у справі № 800/286/16 визнала необґрунтованими.
Адже приписами ч. 3 ст. 363 КАС України встановлено неможливість поновлення строку, визначеного п. 1 ч. 2 ст. 363 цього Кодексу незалежно від причин, з яких цей строк пропущено.
Було нагадано, що ЄСПЛ у п. 53 рішення від 08.04.2010 у справі «Меньшакова проти України» зазначив, що право на суд не є абсолютним і може підлягати легітимним обмеженням у випадку, коли доступ особи до суду обмежується або законом, або фактично таке обмеження не суперечить п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, якщо воно не завдає шкоди самій суті права і переслідує легітимну мету, за умови забезпечення розумної пропорційності між використовуваними засобами та метою, яка має бути досягнута.

ВПВС в ухвалі https://reyestr.court.gov.ua/Review/122603345 від 18.09.2024 у справі № 917/1212/21 нагадала, що не належать до нововиявлених нові обставини, які виникли або змінилися після ухвалення судом рішення, доказ, який підтверджує обставини, що виникли після рішення, або нове обґрунтування позовних вимог чи заперечень проти позову; не може вважатися нововиявленою обставина, яка ґрунтується на переоцінці тих доказів, які вже оцінювалися судами у процесі розгляду справи.
ЄСПЛ зауважує, що процедура скасування судового рішення за нововиявленими обставинами передбачає, що віднайдено докази, які раніше не були об'єктивно доступними та які можуть призвести до іншого результату судового розгляду. Особа, яка вимагає скасування судового рішення, має довести, що вона не мала можливості надати суду докази до закінчення судового розгляду і що такі докази мають вирішальне значення для справи.
Водночас необхідно розрізняти нові докази та докази, якими підтверджуються нововиявлені обставини, оскільки нові докази не можуть бути підставою для перегляду судового рішення у зв`язку з нововиявленими обставинами. Процесуальні недоліки розгляду справи (зокрема, неповне встановлення фактичних обставин справи) не вважаються нововиявленими обставинами.
Нова обставина, що з`явилася або змінилася після розгляду справи, не є підставою для перегляду справи. Не вважаються нововиявленими нові обставини, виявлені після ухвалення судом рішення, а також зміна правової позиції суду в інших подібних справах. Не можуть вважатися нововиявленими ті обставини, які встановлюються на підставі доказів, що не були своєчасно подані сторонами чи іншими особами, які беруть участь у справі; обставини, що виникли чи змінилися після ухвалення судом рішення, а також обставини, на які посилався учасник судового процесу у своїх поясненнях, касаційній скарзі або які могли бути встановлені в разі виконання судом вимог процесуального закону.
Отже, для нововиявлених обставин необхідними є одночасна наявність таких ознак як-от: ці обставини існували на час розгляду справи, ці обставини не були та не могли бути відомі заявнику на час розгляду справи, ці обставини є істотними для розгляду справи (тобто врахування їх судом мало б наслідком прийняття іншого судового рішення, ніж те, що було прийнято).
За відсутності принаймні однієї із цих ознак обставини не можуть вважатися нововиявленими та відповідно бути підставою для перегляду прийнятого у справі судового рішення.

ВПВС у постанові від 28.09.2021 у справі № 761/45721/16-ц зазначила, що право вимоги особи до боржника є різновидом майна такої особи. Тому саме особі належить право отримати задоволення вимог до свого боржника, а інші суб`єкти права, включаючи кредиторів особи, таким правом не наділені.
Наприклад, якщо кредитор боржника не може отримати задоволення вимог від свого боржника, оскільки той не отримав сплати боргу від третьої особи, а остання, своєю чергою, не отримала сплати боргу від свого боржника, то кредитор боржника не має права вимагати сплати на свою користь ані від третьої особи боргу, який третя особа винна боржнику, ані від боржника третьої особи боргу, який боржник третьої особи винний такій третій особі.
Із цих же причин шкода, завдана боржнику третьою особою, не може одночасно вважатися шкодою, завданою кредитору, навіть якщо така шкода призводить до недостатності активів боржника в ліквідній формі. Тому саме потерпілий вправі вимагати від порушника відшкодування збитків.
ВПВС також звернула увагу, що ч. 6 ст. 58 ЗУ «Про банки і банківську діяльність» встановлено солідарну відповідальність пов`язаних з банком осіб перед банком за завдану йому шкоду.
При цьому законом не передбачене повноваження вкладників та інших кредиторів банку звертатися від імені банку з позовними вимогами, зокрема із заподіяння банку шкоди (збитків) до заподіювачів такої шкоди (похідний позов).
Констатуючи відсутність мотивів для відступу від зазначених висновків (зокрема, помилковість чи застарілість підходу внаслідок розвитку в певній сфері суспільних відносин або їх правового регулювання, враховуючи зміни, що відбулися в суспільних відносинах, у законодавстві, практиці ЄСПЛ), ВПВС 30.10.2024 постановила ухвалу https://reyestr.court.gov.ua/Review/122717514 про повернення справи № 910/18526/21 до ВС для продовження розгляду.

Якщо сторона, яка ініціювала розгляд цієї справи, не обрала пасивну поведінку під час судового провадження у ній, не відсторонилася від розгляду заявлених вимог по суті, не збайдужіла до результатів розв`язання спору, своїми діями не засвідчила (не продемонструвала) свою нехіть до форми, порядку, форми чи режиму судочинства в ній, аби можна було утвердитися на думці, що представник позивача чи сам позивач знали про дату судового розгляду справи, кожен або один з них виявили бажання брати участь у її розгляді на судовому засіданні або участь останніх була визнана судом обов`язковою, мали можливість з`явитися на судове засідання, але не з`явилися з власної волі та/або не через поважні причини, натомість неодноразово письмово повідомляла і наполягала на розгляді справи без їхньої участі, то за такої правової ситуації не можуть виникнути (бути чи утворитися) передумови для того, аби залишити позов без розгляду.
Те, як представник позивача сформулював прохання до суду - «на призначене до розгляду судове засідання .. не брати до уваги раніше подану заяву про розгляд справи без явки та без участі позивача», само по собі не може містити причин для його довільного трактування [наче «додумування» замість позивача чи його представника] як намір брати участь в усіх судових засіданнях, оскільки прохання цієї заяви стосувалося однієї конкретної дати, на яку був призначений судовий розгляд справи, і не містило чіткої, ясної позиції сторони брати участь в усіх судових засіданнях.
Законодавче формулювання у ч. 5 ст. 205 КАС України «…якщо неявка перешкоджає розгляду справи» повинно оцінюватися окремо в межах відповідних спірних правовідносин, які диктують її застосування.
Відповідні висновки містяться в постанові ВПВС https://reyestr.court.gov.ua/Review/122717500 від 24.10.2024 у справі № 990/228/23.

Абзацом четвертим п. 16.6 Регламенту передбачено, що розгляд заяви про відставку або про звільнення за власним бажанням може бути відкладений за обґрунтованою заявою судді на строк не більше одного місяця у разі, якщо мотиви, наведені суддею, будуть визнані ВРП поважними.
Водночас матеріали справи не містили доказів того, що позивачка зверталась до ВРП із заявами про відкладення розгляду питання про звільнення у відставку та про бажання бути присутньою на засіданні ВРП під час розгляду її заяви.
Погоджуючись з правомірністю рішення ВРП про звільнення позивачки з посади судді у зв`язку з поданням заяви про відставку, ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/122511426 від 10.10.2024 у справі № 990/101/24 нагадала, що право судді на відставку обумовлюється бездоганною репутацією, неухильним дотриманням вимог закону і принципу верховенства права, присяги судді, дотриманням високих стандартів поведінки з метою зміцнення довіри громадян у чесність, незалежність, неупередженість та справедливість суду.
При цьому було зауважено, що п. 16.5 Регламенту (який потребує попереднього з`ясування дійсного волевиявлення судді, а також фактів стороннього впливу на нього або примусу) є застосовним лише при розгляді ВРП питання про звільнення судді з посади за власним бажанням, а не у звʼязку з поданням заяви про відставку.

Колегія суддів КАС у складі ВС констатувала, що проблематика процесуального затягування вирішення трудового спору, де роботодавцем є суб`єкт владних повноважень, з посиланням на майбутні висновки Конституційного Суду, свідчить про те, що суди фактично самоусуваються на тривалий строк від вирішення спору по суті вимог з формальних причин.
Більше того, такі дії створють умови для подвійного стягнення грошових коштів, наслідком чого є додаткове навантаження на бюджет України, що є неприпустимим в умовах воєнного стану.
Згідно з інформацією з ЄДРСР починаючи з січня 2020 року лише в аналогічних категоріях справ за звуженим алгоритмом пошуку: «прокуратури», «рішення Конституційного Суду України», «зупинити провадження»; форма судового рішення - постанова, значиться 73 судових рішення, постановлені лише Касаційним адміністративним судом у справах, де предметом оскарження були ухвали суду апеляційної інстанції про зупинення провадження у справах, в яких, зокрема, вирішувалися спори щодо звільнення з органів прокуратури.
Водночас, вирішуючи питання щодо зупинення провадження в адміністративній справі з підстав, визначених п. 3 ч. 1 ст. 236 КАС України, суд повинен належним чином проаналізувати ймовірні наслідки ухвалення Конституційним Судом України рішення за результатом розгляду справи, їхній взаємозв`язок зі спірними правовідносинами, що є предметом розгляду в адміністративній справі, підставами позову і визначити наявність (відсутність) об`єктивної неможливості розгляду справи із викладенням мотивів такої неможливості.
Проте, аналіз змісту судових рішень у таких адміністративних справах дає підстави для висновку, що практика суду у такій категорії справ, хоча і відповідає принципам передбачуваності, проте суперечить верховенству права, а також ефективному захисту порушених прав і свобод людини.
Погоджуючись з наявністю виключної правової проблеми, вирішення якої необхідно для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики, ВПВС 10.10.2024 постановила ухвалу https://reyestr.court.gov.ua/Review/122511427 про прийняття справи № 806/5175/14 до свого розгляду.

ВПВС у пункті 58 постанови від 08.12.2022 у справі № 990/102/22 висловила правову позицію щодо дії воєнного стану як обставини поновлення строку на касаційне оскарження, відповідно до якої введення на території України воєнного стану не зупинило перебіг процесуальних строків звернення до суду з позовами.
Питання поновлення процесуального строку у випадку його пропуску з причин, пов`язаних із запровадженням воєнного стану в Україні, вирішується в кожному конкретному випадку з урахуванням доводів, наведених у заяві про поновлення такого строку. Сам по собі факт запровадження воєнного стану в Україні не є підставою для поновлення процесуального строку. Такою підставою можуть бути обставини, що виникли внаслідок запровадження воєнного стану та унеможливили виконання учасником судового процесу процесуальних дій протягом установленого законом строку.
У пункті 41 рішення від 03.04.2008 у справі «Пономарьов проти України» ЄСПЛ вказав: «Суд визнає, що вирішення питання щодо поновлення строку на оскарження перебуває в межах дискреційних повноважень національних судів, однак такі повноваження не є необмеженими. Від судів вимагається вказувати підстави. Однією із таких підстав може бути, наприклад, неповідомлення сторін органами влади про прийняті рішення у їхній справі. Проте навіть тоді можливість поновлення не буде необмеженою, оскільки сторони в розумні строки мають вживати заходів, щоб дізнатись про стан відомого їм судового провадження. У кожній справі національні суди мають перевіряти, чи підстави для поновлення строків для оскарження виправдовують втручання у принцип res judicata, особливо як у цій справі, коли національне законодавство не обмежує дискреційні повноваження судів ні у часі, ні в підставах для поновлення строків».
Ураховуючи викладене, ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/122603357 від 24.10.2024 у справі № 990/277/24 наголосила, що поважними визнаються лише обставини, які є об`єктивно непереборними, не залежать від волевиявлення сторони і пов`язані з дійсними істотними перешкодами чи труднощами для своєчасного вчинення сторонами у справі процесуальних дій.
Оскільки у заяві про поновлення строку звернення до суду, так і в апеляційній скарзі не було вказано, які саме об`єктивні поважні (непереборні) причини унеможливили звернення до суду у встановлений процесуальним законодавством строк, не наведено змістовних і вагомих доводів щодо вчинення сіх необхідних і можливих дій, які вказують на бажання реалізувати свої процесуальні права з метою їх захисту в судовому порядку, ВПВС погодилась з обґрунтованістю відмови у поновленні строку на касаційне оскарження.

На переконання ВПВС, невизнання КАС у складі ВС неповажними причин неявки позивача в судове засідання, з яким суд першої інстанції пов`язує першу неявку в судове засідання без поважних причин, унеможливлює застосування п. 4 ч. 1 ст. 240 КАС України, який передбачає залишення позовної заяви без розгляду у зв`язку з повторним неприбуттям позивача в судове засідання саме без поважних причин.
За приписами ч. 5 ст. 205 та п. 4 ч. 1 ст. 240 КАС України обов`язковою умовою для прийняття судом рішення про залишення позовної заяви без розгляду є повторна неявка позивача в судове засідання без поважних причин.
Оскільки судове засідання не відбулось у зв`язку із задоволенням клопотання представника позивача про відкладення розгляду справи на іншу дату, а також те, що причини неявки позивача та/або його представника КАС у складі ВС неповажними не визнавав, ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/122603346 від 10.10.2024 у справі № 990/307/23 дійшла висновку про відсутність підстав для ухвалення рішення про залишення позовної заяви без розгляду через повторне неприбуття позивача в судове засідання без поважних причин.
Водночас в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/122638303 від 10.10.2024 у справі № 990/147/23 ВПВС погодилась з наявністю у суду першої інстанції підстав для залишення позовної заяви без розгляду, оскільки представник позивачки, який належним чином був повідомлений про час, дату і місце судового засідання, не з`явився в судові засідання, не надав доказів поважності причин неявки, не подав заяви про розгляд справи без його участі, а відповідач не наполягав на розгляді справи по суті.
При цьому було відхилено доводи апеляційної скарги про те, що судом першої інстанції не було забезпечено участь представника позивачки у розгляді справи в режимі відеоконференції, оскільки не було відповідних клопотань.
Було вказано на правову позицію ЄСПЛ, зокрема, у справі «Пономарьов проти України», згідно з якою сторони в розумні інтервали часу мають вживати заходів, щоб дізнатись про стан відомого їм судового провадження.

ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/122603347 від 25.09.2024 у справі № 490/9587/18 погодилася з тим, що для реалізації права на подання апеляційної скарги визначальним є не стільки участь заявника у всіх засіданнях суду, скільки отримання ним повного судового рішення, адже без ознайомлення з повним судовим рішенням неможливо зрозуміти мотиви суду, з яких він виходив, ухвалюючи рішення, а отже, неможливо сформулювати підстави апеляційної скарги.
Разом з тим було зауважено, що позивач (заявник,третя особа, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору) із великим ступенем зацікавленості повинен проявляти інтерес про хід розгляду судом ініційованої ним справи або відповідного судового провадження.
У разі відсутності обставин непереборної сили ігнорування позивачем (заявником) протягом тривалого періоду часу провадження, відкритого за його позовною заявою (заявою, скаргою), свідчить про недобросовісну поведінку та порушення основоположних засад цивільного процесу.
ЄСПЛ сформував практику, відповідно до якої поновлення пропущеного строку допускається лише у виняткових випадках, коли мають місце не формальні та суб`єктивні, а об`єктивні та непереборні причини їх пропуску.
Згідно ч. 2 ст. 358 ЦПК України, незалежно від поважності причин пропуску строку на апеляційне оскарження суд апеляційної інстанції відмовляє у відкритті апеляційного провадження у разі, якщо апеляційна скарга подана після спливу одного року з дня складення повного тексту судового рішення, крім випадків, зокрема, подання апеляційної скарги особою, не повідомленою про розгляд справи.
Особою, не повідомленою про розгляд справи, є особа, яку не сповістили про наявність судового провадження у справі і яка відповідно не знала / не могла знати про розгляд справи.
Отже, нею не можна вважати особу, яка власне ініціювала розгляд справи або відповідного судового провадження (позивача, заявника, третіх осіб, які заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору).

Регламент (у редакції рішення ВРП від 21.11.2023 № 1068/0/15-23) було доповнено пунктом 13.7, відповідно до якого дисциплінарні провадження щодо суддів здійснюються в хронологічному порядку за датою надходження з урахуванням такої пріоритетності:
- якщо наслідком може бути звільнення судді з посади з підстав, визначених п.п. 3, 6 ч. 6 ст. 126 Конституції України;
- щодо судді, який звернувся із заявою про відставку, якщо наслідком може бути звільнення судді з посади з підстав, визначених п.п. 3, 6 ч. 6 ст. 126 Конституції України;
- щодо судді, кваліфікаційне оцінювання якого зупинено у зв`язку з розглядом дисциплінарної скарги;
- щодо судді, стосовно якого ВККС внесена рекомендація про призначення за результатами конкурсу на зайняття вакантної посади судді, переведення, якщо наслідком може бути звільнення судді з посади з підстав, визначених п.п. 3, 6 ч. 6 ст. 126 Конституції України;
- якщо у скарзі наведені відомості про дії судді, що викликали значний суспільний інтерес.
ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/122434172 від 03.10.2024 у справі № 990/329/23 дійшла висновку, що оскаржуваний позивачем пункт Регламенту не суперечить нормам Закону № 1798-VIII або іншого закону.
Хоча прямо право ВРП встановлювати пріоритетність щодо розгляду тих чи інших питань (скарг) в законодавстві, чинному станом на 21.11.2023, не було передбачено, таке право відповідає законним повноваженням ВРП щодо затвердження регламенту.
Визначений Регламентом пріоритет щодо розгляду дисциплінарної справи без встановлення конкретних обставин, які б давали підстави стверджувати про таке ставлення, не може вважатися проявом дискримінації.

Поняття істотного порушення норм процесуального права для кваліфікації дисциплінарного правопорушення є оціночним та не має формально визначених у законі ознак для його відмежування від інших (неістотних) порушень. Таке порушення повинне стосуватися очевидних та зрозумілих за змістом вимог процесуального закону, які у правозастосуванні не викликають складності під час їх тлумачення.
До того ж, істотне порушення норм процесуального права під час здійснення правосуддя має бути умисним або вчиненим унаслідок недбалості.
ВРП, стверджуючи про істотне порушення норм процесуального првава, вказувала на вирішення суддею питання про забезпечення позову поза межами справи про банкрутство.
ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/122434171 від 26.09.2024 у справі № 990SCGC/10/24 зауважила на відсутності доказів на підтвердження того, що судді на момент відкриття провадження у справі відомо про наявність справи про банкрутство.
Потрібно також враховувати, що, за загальним правилом, питання про те, чи належить справу вирішувати суду відповідної юрисдикції, вирішується під час відкриття провадження у справі.
Під час розгляду заяви про забезпечення позову суд не вирішує питання юрисдикції спору, а процесуальний закон не допускає розгляду та вирішення питання про застосування заходів забезпечення позову окремо в іншій справі, ніж у тій, у якій пред`явлено відповідний позов.
Окрім цього приписи ГПК України та КУзПБ на час надходження клопотання про передачу справи на розгляд іншого суду не передбачали строків та порядку передання справ.
Врахувавши сукупно наведені обставини, передовсім, непередбачення чіткого регулювання в процесуальному законі як строків вирішення питання про передачу матеріалів справи для розгляду в межах справи про банкрутство, так і процесуальної послідовності (пріоритетності) розгляду різних процесуальних звернень (у цій справі - клопотання про передачу справи та заяви про забезпечення позову), несформування усталеної практики через нетривалий час застосування відповідної норми права, ВПВС дійшла переконання про невстановлення підстав для висновку щодо істотності порушення суддею норм процесуального права, які могло б кваліфікуватися як дисциплінарний проступок.

Чинне законодавство України не передбачає чіткої заборони подвійного громадянства. Так, подвійне (множинне) громадянство de jure в Україні не передбачене на законодавчому рівні, однак існує via facti (до прикладу, одночасне набуття дитиною за народженням громадянства України та громадянства іншої держави чи держав).
Разом з тим наявність у повнолітньої особи подвійного громадянства може стати підставою для припинення громадянства України внаслідок його втрати через її активні дії, спрямовані на набуття громадянства іншої держави, що не є позбавленням громадянства України.
Об`єктивний зміст понять «втрата громадянства», «припинення громадянства», «позбавлення громадянства» полягає у тому, що в результаті особа втрачає свій статус громадянина відповідної держави (правовий зв`язок з державою), однак розрізнюючим у змісті цих понять є те, що вони передбачають різні способи припинення громадянства держави, і це, у свою чергу, підтверджує нетотожність понять «втрата громадянства» та «позбавлення громадянства» в розумінні Конституції України та Закону № 2235-III.
Норми Європейської конвенції про громадянство та Конвенції про скорочення безгромадянства не заперечують права Договірної Держави визнати особу такою, що втратила громадянство цієї держави, за певних визначених законодавством підстав, однак за умови якщо така втрата не зробить цю особу апатридом (особою без громадянства).
ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/121571357 від 05.09.2024 у справі № 990/163/23 не встановила підстав для обґрунтованого сумніву стосовно достовірності встановлених СБУ обставин щодо набуття позивачем громадянства російської федерації. Надані суду докази здатні підтримати умовивід щодо існування певної обставини з надзвичайно високим ступенем переконливості.
За встановлених у справі обставини Президент України, приймаючи рішення про припинення громадянства України, діяв у межах наданих йому повноважень.

У своєму рішенні у справі «Генеральний будівельний менеджмент проти України» від 22.09.2022 ЄСПЛ зазначив, що основне питання стосується скасування ВГС України рішення майже через три роки після того, як це рішення набрало законної сили після розгляду у другій інстанції, розпочатого у результаті поновлення апеляційним судом строку для подання апеляційної скарги.
ВГС України визнав незаконним таке поновлення строку і на цій підставі скасував постанову апеляційного суду та направив справу на новий розгляд господарським судом як судом першої інстанції. При цьому ВГС України не посилався на положення законодавства, яке б дозволяло ухвалення такого рішення за цих обставин.
Касаційне провадження було розпочато за скаргою підприємства-заявника, в якій воно не оскаржувало рішення, а лише постанову апеляційного суду.
ВГС України не пояснив, чому цю скаргу слід вважати поданою з дотриманням одномісячного строку, встановленого статтею 110 ГПК України.
ЄСПЛ у своєму рішенні також зазначив, що суд знехтував точними та чіткими процесуальними нормами, які регулюють відправлення правосуддя, нівелювавши весь судовий розгляд, який завершився ухваленням остаточного рішення суду, яке підлягало виконанню (пункт 30 рішення ЄСПЛ).
ВПВС, взявши до уваги та погоджуючись із такими висновком ЄСПЛ, в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/121473445 від 04.09.2024 у справі № 22-23/321-05-10190 зауважила, що метою екстраординарної процедури перегляду судових рішень є відновлення порушених прав стягувача та відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який стягувач мав до порушення Конвенції.
В даному випадку відновлення провадження для Приватного підприємства є необхідним для задоволення його комерційного інтересу в придбанні Дочірнього підприємства разом із відомчим житловим фондом за ціною 281,42 дол. США, визначеною на час укладення договору за офіційним курсом НБУ.
Водночас, указаному інтересу підприємства протистоїть інтерес у дотриманні принципу res judicata багатьох осіб, які стали власниками квартир у цьому житловому фонді, набувши статусу співвласників відповідних житлових будинків, та володіли цим майном протягом багатьох років, реальна вартість якого очевидно є вищою.
Також було враховано наявність іншого остаточного судового рішення в іншій справі щодо такого житлового фонду.
Зважаючи на такі обставини було відмовлено у задоволені заяви підприємства про перегляд за виключними обставинами судових рішень.

Міська рада звернулася до суду за захистом свого права власності на земельні ділянки, які, на її думку, самовільно використовує відповідач шляхом розміщення на них належних йому нежитлових приміщень, вимагаючи визнати недійсними договори купівлі-продажу нежитлових приміщень, розташованих на таких ділянках.
ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/122511425 від 18.09.2024 у справі № 914/1785/22 зазначила, що неправильне зазначення в договорах купівлі-продажу площі нежитлових приміщень може вплинути на права та інтереси лише сторін цих договорів, але не позивача як власника земельної ділянки. Внаслідок укладення відповідачами спірних договорів обсяг прав та обов`язків позивача ніяким чином не змінюється.
Зазначені нежитлові приміщення є тимчасовими спорудами (торгові павільйони на бетонній площадці), які не відносяться до нерухомого майна, незважаючи на їх реєстрацію у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.
Оскільки майно не є нерухомим, його державна реєстрація підлягає скасуванню із закриттям відповідного розділу Державного реєстру.
Також це є підтвердженням використання спірних земельних ділянок без установлених законом підстав, а тому до спірних правовідносин підлягає застосуванню норма ст. 391 ЦК України. Зокрема, було задоволено вимогу про звільнення самовільно зайнятих земельних ділянок шляхом демонтажу (знесення) нежитлових приміщень. Таке рішення має бути виконане не лише у добровільному порядку, але й у примусовому (без участі відповідача, але його коштом).
Зазначені позовні вимоги є негаторним позовом, а тому було відхилено аргумент про застосування строків позовної давності до цих вимог.