В новому фільмі Алекс Ґарленд продовжує свої постгуманістичні студії. Проте в «Повстанні штатів» фокус зміщується з холодних загальних планів на ближні, а тематика з зосереджується на такому людському відчуженні. Неочікувана кіноескапада від Ґарленда після останніх його науково-фантастичних експериментів. Більше роуд-муві, ніж бойовик чи антиутопія.
Візуальна оповідь націлена шокувати глядача, про що попереджає рейтинг. Проте для наших широт у фільмі немає ніякого направду чутливого контенту. Тортури? Масові поховання? Вбивства цивільних? Так це ж було вже! Там, де західний глядач здригнеться, в українського глядача навряд узагалі сіпнеться око. Це кіно адресоване людям із підвищеною чутливістю до сцен насилля, а отже — не для нас із вами.
Особливо сумнівно в картині виглядають сцени бойових дій, що відверто далекі від реальності сучасної війни: починаючи з відсутності елементу радіоелектронної боротьби, закінчуючи винятково безглуздим штурмом урядового кварталу, хаотичним застосуванням усіх засобів вогневого ураження. Від того ще сумніше читати західну критику, яка хвалить кіно за уважну роботу з деталізацією.
Деякі персонажі картини просто вчать нас любити свою долю, бо вимушені померти за сценарієм. У той час як у нас розгортається дискусія з подачі інструктора з такмеду, що поранення сонної артерії та яремної вени з обох боків шиї не обов'язково смертельне за належної та своєчасної допомоги, один із персонажів стрічки просто повільно стікає кров'ю. Тим паче гротескними виглядають подальші сцени переживань і страждань інших персонажів, які навіть не спробували йому допомогти.
Що далі герої заглиблюються у вир історії, зближуючись за сюжетом, то все більш віддаляються вони одне від одного емоційно. Лише той, хто досягає найбільшого відчуження, зможе здійнятися до вершин соціальної ієрархії. Той, хто переступить труп друга й кумира, може зайняти його місце. Хто повірить у себе більше, ніж у будь-кого.
Проте якщо розглядати сукупність візуального гротеску як прийом, то режисеру вдалося зняти політичну сатиру, зобразивши громадянську війну в її первозданному сенсі — суспільне квіпрокво. У світлі масової тривоги та поглиблення розколу в американському суспільстві, переоцінці світового лідерства та турбулентності напередодні президентських виборів, ця картина могла би стати пересторогою. Але перед чим? Можливо, запізно шукати консенсус, коли в руках у противника вже націлена проти тебе зброя. Або те, що втекти від політики неможливо (на майбутнє вважатиму хрестоматійною сцену з містечком, що живе поза політикою), — можна тільки віддати власну долю в чужі руки. Або те, що медіа-реальність — це вкорінена в корисливості сфера, в якій неможлива об'єктивність. Усе одно історію, називаючи це громадянською війною, напишуть уже переможці.