Найбільше про стосунки цікаво, з собою, людьми, як вплинула війна взагалі, що допомагає триматись
#нарцисс_вответах
-----------------------------
Чесно кажучи, триматися дуже важко.
Перші пару місяців було найважче - майже не їла та спала по 2 години на добу. І це ж я не в Україні живу.
Що робила - аналізувала через що саме такий стан. Зрозуміло. що через війну. Але що саме? Виявилося, що все було через відчуття безпорадності та невпевненності.
Що зробила - почала допомагати біженцям по всій країні. Дні одразу заповнилися купою справ: знайти те, що потрібно. Продзвонити по телефонах, домовитися про зустрічі, об'їхати та роздати. І так цілий рік. Без вихідних та свободних вечорів. Так з'явилося відчуття, що я щось контролюю. З'явилися плани на майбутнє - бо треба на цьому тижні домовитися про оце, а на наступному тижні відвезти це.
При великому стресі зазвичай енергії дуже мало, мозок працює погано - важко зосередитись на чомусь. На роботі в перші тижні мені дали додаткову відпустку, тому що толку з мене було майже нуль. Я читала документ і не розуміла, що там написано. Сиділа на нарадах і не могла осягнути тему дискусії. Тобто, я розуміла слова, що мені кажуть, але не могла зрозуміти про що саме йдеться. Було відчуття, що в голові вата і все до мене доходить через ту вату.
Рішення - ставити собі реалістичні цілі. Я не можу більше працювати 8-10-12 годин поспіль. Але я можу виконати оцю задачу. Або відповісти на цей мейл. Або читати документ протягом 10 хвилин (на довше концентрації уваги не вистачало).
Коли перший шок пройшов, було дуже сильне бажання "забутися", хоча б на декілька годин. Просто не думати про війну, та не згадувати, що на передовій рідні, що сім'я - в окупації.Взагалі підвищене вживання алкоголю та наркотиків притаманне стресовим ситуаціям. Особливо якщо стрес настільки поглинаючий, що подолати його одному майже неможливо.
Тут для мене важливо було не починати зловживати, або вживати взагалі. Особливо враховуючи те, що живу я в Нідерландах, тобто доступ в мене буквально до всього. Почуття ейфорії проходить дуже швидко, а після нього стає ще важче, бо до купи додається ще й перетравлення організмом усякого гімна. І там або терпіти ці пекельни борошна, або пити ще більше, щоб їх заглушити. І так по колу.
Рішення було одне - не вживати. Просто на силі духу.
Але дозволила собі впасти у депресію. Іноді не вставала з дивану навіть щоб почистити зуби декілька днів поспіль.
Досі бісять поради на кшталт: їжте здорову їжу та побільше гуляйте. Ви під обстрілами були взагалі колись, гуляки ви здорові?Коли я попала під тижневий обстріл у Києві (привезла черговий конвой автівок), в мене стався ПТСР. Не знаю як витримують люди, що живуть у такому постійно.
Я приїхала додому, прокидалася у жахітті від того, що увесь дім трясеться, а я на полу. Виявлялося, що то трясе мене.Тут допомогла психіатр. Вона дала мені відлік часу: це пройде за 3 місяці. Якщо нє - ми будемо проводити спеціальну терапію. Це допомогло, бо в мене була визначеність та ціль. За 3 місяці все пройшло, і я поїхала до Києва з черговим конвоєм знов.
Зараз допомагає знецінювання.
Так, я знаю, що так не можна робити. Але коли зовсім погано і знов не хочеться вставати з дивану, я згадую свою тітоньку. Скільки вона пережила під Мар'їнкою. Як вона не здалася та не опустила руки. Саджати картоплю під свист ракет - то капець.
Згадую рідних, що на передовій. Як в них лопається шкіра на руках від холоду, як вони сплять на землі накриті карематами, бо їх вирубає на ходу від втоми.
І я думаю, що в мене все добре, жалітися не на часі. А треба вставати та вджобувати - бо в них там свій фронт, а в мене тут свій. І доки вони прикривають його, моя задача - прикрити їх тил.
А ще я вже 2 роки на антидепресантах.
Так і живем.
