Го влаштуємо естафету? Пишемо коротеньку валентинку і тегаємо жертву близьких людей, подивимося, чи зможемо зробити довгий ланцюжок зізнань у коханнях-зітханнях 😁
Храм поезії
@uapoets
зв'язок @jessihalliwell
чат t.me/uapoets1
натхнення t.me/ola_poetry_ua
радіо t.me/virshoplitkarka
поетка t.me/buryanpoetry
конкурс t.me/uapoets2
радіо t.me/swanseamusic
творчість t.me/jessi_halliwell
підтримка send.monobank.ua/jar/ALscxq9ov5
Храм поезії (Ukrainian)
Ласкаво просимо до Храму поезії - Telegram каналу, який призначений для всіх поціновувачів поезії та віршів. Наш канал @uapoets об'єднує поетів та поціновувачів поетичного мистецтва з усієї України. За допомогою нашого каналу ви зможете знайти натхнення для вашого власного творчості, долучитися до поетичних конкурсів, а також ознайомитися з творчістю талановитих поетів
В Храмі поезії ви також зможете долучитися до обговорень з іншими поціновувачами поезії, відвідати віртуальний бар під назвою "Кота Галунець" для поетичних обговорень, а також послухати поетичні радіостанції та музику на наших радіоканалах
Не пропустіть можливість приєднатися до нашого поетичного співтовариства, де кожен знайде щось цікаве для себе. Приєднуйтесь до нас за посиланням @uapoets та отримуйте щоденну дозу поезії у вашому Telegram!
Храм поезії
14 Feb, 10:06
Хворіти посеред робочого тижня – маленька відпустка,
що сниться в дедлайнах.
І сниться зарплата, квартали
та пси, що гарчали.
[Схопили у пущі.Вони не відпустять]
І дядечко Міллер говорить:
«біда звідсіля»
Ля ля ля
ля ля ля
[Достобіса дурна голова]
А біда виглядає давненько
і схопить, коли не чекаєш.
Немов бронхоспазм уночі
чи судома у ванні.
Моя пневмонія
шпигає у вікна, старий
целофан безпорадно зітхає.
У шафі гербарій із цукром
темніє і гіркне, сіренький
котусь піддіває зірки
тож дрімайте.
– До речі, тихенько, сьогодні
вишневий садочок зів'яне.
@mewbalagur
#юля_масюра
#масюра
що сниться в дедлайнах.
І сниться зарплата, квартали
та пси, що гарчали.
[Схопили у пущі.Вони не відпустять]
І дядечко Міллер говорить:
«біда звідсіля»
Ля ля ля
ля ля ля
[Достобіса дурна голова]
А біда виглядає давненько
і схопить, коли не чекаєш.
Немов бронхоспазм уночі
чи судома у ванні.
Моя пневмонія
шпигає у вікна, старий
целофан безпорадно зітхає.
У шафі гербарій із цукром
темніє і гіркне, сіренький
котусь піддіває зірки
тож дрімайте.
– До речі, тихенько, сьогодні
вишневий садочок зів'яне.
@mewbalagur
#юля_масюра
#масюра
Храм поезії
14 Feb, 10:04
на тобі були сині сандалі.
кіт нитками стирчав із піжами.
ти стояв перелякано в залі
і тулився в спідницю до мами.
у садку на обід була юшка,
три цукерки та груша печена.
вихователька дмухнула в вушко:
«подивися, який наречений»…
на тобі був піджак та краватка,
ти стояв на лінійці з букетом.
ми стояли у різних тридцятках,
ми навчались в своїх кабінетах.
поруч - тільки на дошці пошани:
я - за спорт, ти - за гарні оцінки.
якось ти поділився віршами
і зробив власноруч валентинку…
ти проходив повільно під домом.
під джинсовкою – светр-водолазка.
поруч хтось… це напевно знайома?
відпусти її руку, будь ласка.
я тоді вперше випила пиво –
«ну й котися, диви яка цяця!»
поцілунки - не так і важливо
у легкі, безтурботні сімнадцять!..
на тобі був піджак і краватка,
а з кишені виднілася квітка.
в паспортах ще волога печатка,
по боках - два усміхнених свідка.
в нас квартира з маленьким балконом:
шафа з книгами, килим і ліжко.
того року були закордоном.
нещодавно знайшли собі кішку.
на тобі було сіро-зелене,
чорні берці, червоні шеврони.
над вокзалом літали сирени,
пасажири сідали в вагони.
в мене ніби не стало емоцій –
лиш уривки загального стану.
ти змішався із натовпом хлопців
і розтанув.
розтанув.
розтанув…
я вся в чорному. друга річниця.
я не знаю, як рухатись далі.
кішка треться мені об спідницю
і ховається носом в сандалі.
Дар'я Лісіч
#лісіч
кіт нитками стирчав із піжами.
ти стояв перелякано в залі
і тулився в спідницю до мами.
у садку на обід була юшка,
три цукерки та груша печена.
вихователька дмухнула в вушко:
«подивися, який наречений»…
на тобі був піджак та краватка,
ти стояв на лінійці з букетом.
ми стояли у різних тридцятках,
ми навчались в своїх кабінетах.
поруч - тільки на дошці пошани:
я - за спорт, ти - за гарні оцінки.
якось ти поділився віршами
і зробив власноруч валентинку…
ти проходив повільно під домом.
під джинсовкою – светр-водолазка.
поруч хтось… це напевно знайома?
відпусти її руку, будь ласка.
я тоді вперше випила пиво –
«ну й котися, диви яка цяця!»
поцілунки - не так і важливо
у легкі, безтурботні сімнадцять!..
на тобі був піджак і краватка,
а з кишені виднілася квітка.
в паспортах ще волога печатка,
по боках - два усміхнених свідка.
в нас квартира з маленьким балконом:
шафа з книгами, килим і ліжко.
того року були закордоном.
нещодавно знайшли собі кішку.
на тобі було сіро-зелене,
чорні берці, червоні шеврони.
над вокзалом літали сирени,
пасажири сідали в вагони.
в мене ніби не стало емоцій –
лиш уривки загального стану.
ти змішався із натовпом хлопців
і розтанув.
розтанув.
розтанув…
я вся в чорному. друга річниця.
я не знаю, як рухатись далі.
кішка треться мені об спідницю
і ховається носом в сандалі.
Дар'я Лісіч
#лісіч
Храм поезії
14 Feb, 06:03
Я, чесно, десять із десяти.
Я люблю вокзали, поїзди, метро та зупинки.
Люблю людей, хоч вони і зраджують мені безупинно
Люблю теплі ночі й холодні ранки.
Каву з цигаркою десь між четвертою і п'ятою.
Я ненавиджу спати.
Тебе люблю на десять із десяти.
А ти мене — ні.
Прикро.
Я звикла любити всіх.
Любити заради втіхи
Заради чийогось нестримного сміху
А тебе люблю просто так. Інакше.
Ти серед всіх виявився найкращий в своїй байдужості
Любий друже, поцілуй мене якось за нагоди
Замість винагороди за те, що я мовчу.
Не торкаюсь тебе своїми почуттями
За двох п'ю ранкову каву і зберігаю спокій.
Мені поки норм. Якби ти був поряд, було б простіше.
Нічого тобі не казати було моїм найгіршим рішенням
За все життя, мабуть. Очі твої зелені і недосяжні
Кажуть мені, що треба йти далі.
Десять із десяти — я піду, звернувши не туди,
Куди ти мене відправив.
@rumiantsevaasya
#ася
Я люблю вокзали, поїзди, метро та зупинки.
Люблю людей, хоч вони і зраджують мені безупинно
Люблю теплі ночі й холодні ранки.
Каву з цигаркою десь між четвертою і п'ятою.
Я ненавиджу спати.
Тебе люблю на десять із десяти.
А ти мене — ні.
Прикро.
Я звикла любити всіх.
Любити заради втіхи
Заради чийогось нестримного сміху
А тебе люблю просто так. Інакше.
Ти серед всіх виявився найкращий в своїй байдужості
Любий друже, поцілуй мене якось за нагоди
Замість винагороди за те, що я мовчу.
Не торкаюсь тебе своїми почуттями
За двох п'ю ранкову каву і зберігаю спокій.
Мені поки норм. Якби ти був поряд, було б простіше.
Нічого тобі не казати було моїм найгіршим рішенням
За все життя, мабуть. Очі твої зелені і недосяжні
Кажуть мені, що треба йти далі.
Десять із десяти — я піду, звернувши не туди,
Куди ти мене відправив.
@rumiantsevaasya
#ася
Храм поезії
13 Feb, 21:16
ХРОНІКИ НЕЙМОВІРНОГО МЛИНА - 8: Повернення Героїв
9 серія «Битва»
Млинарі ведуть битву з прибульцями в Києві, а Оленка воює зі злом в Сірому Пугачі
Автор: @ZANDER_XHM
#хнм
9 серія «Битва»
Млинарі ведуть битву з прибульцями в Києві, а Оленка воює зі злом в Сірому Пугачі
Автор: @ZANDER_XHM
#хнм
Храм поезії
13 Feb, 18:05
Туга за ще не втраченим
Ось приходиш ти весь у білому.
Говориш що не зможеш залишитись надовго
І я починаю тужити
Оплакувати тебе за сніданком
Сумувати в обідню перерву
А ввечері налаштовувати платівку самотності
Щоб звикнути до її скрипу
Приміряю тугу, як приміряють сукню
Бо мені ж у ній ходити
Має пасувати до очей
Бути доброю в талії та стегнах
Не завеликою ні в якому разі
І не короткою занадто
А коли обіймаю тебе вночі
І коли тримаю твою руку вдень
Тужу за ще не втраченим
І ще не народженим також
@novakain_poetry
#новакаїн
Ось приходиш ти весь у білому.
Говориш що не зможеш залишитись надовго
І я починаю тужити
Оплакувати тебе за сніданком
Сумувати в обідню перерву
А ввечері налаштовувати платівку самотності
Щоб звикнути до її скрипу
Приміряю тугу, як приміряють сукню
Бо мені ж у ній ходити
Має пасувати до очей
Бути доброю в талії та стегнах
Не завеликою ні в якому разі
І не короткою занадто
А коли обіймаю тебе вночі
І коли тримаю твою руку вдень
Тужу за ще не втраченим
І ще не народженим також
@novakain_poetry
#новакаїн
Храм поезії
13 Feb, 17:43
Headlamp on
Це те саме відчуття, коли ти не можеш зʼїбатись
З тієї самої країни, з тих самих стосунків,
Коли ти жереш третій день одне й теж саме,
Бо шкода продуктів першого ґатунку.
Не шкода грошей тільки на ніштяки й алкаху.
Твої гроші — квиток до Харона,
Хто зазіхає на мої — їде нахуй.
Так голосно лунає чиясь риганина за вікном,
Саме в цей момент, як ПВО по дрону.
Важко розібрати: то плач, сміх чи саме блювотний експромт.
До тебе я любила Фаріон,
У Фейсбуці сказали, що й тут дала маху.
Як тільки про любов, одразу налазить звідкись купа гандонів.
Я не знаю навіщо Всесвіт підключає цю запобіжну субстанцію.
Може тому, що твоя поезія — термоядерний синтез.
А моя — лише розподільник районної електростанції.
І, щоб я не робила, здається, що всюди ці люди дивляться
Та у нас з тобою все одно нічого не буде
І це не тому, що тобі 28, а мені 14.
Ти неосяжний, як денне світло,
А невчених — тьма.
Кажуть, мати коханця не екологічно.
Переписку підчистила,
А себе — nine.
Коли ти прийшов тоді у «Моді»,
Бо переплутав чи то п’ятницю, чи подію.
Небо було, як на лобі шов,
А розпатлані крони нагадували мрію.
Але ж, Господи, яка мрія!
Тут лягаєш спати і думаєш, як доїдатимеш вчорашню їжу,
Бо так запланував,
Хоча не планував тебе кохати.
Виходить так, що похавать — найкраще, що стається за день
Бо виходиш в люди, а вони як один:
Необізнані і хочуть всіх їбати,
Але так, щоб ініціатива була у інших.
Що там було сказано про ближніх?
Виїби ближнього так, як хочеш щоб він тебе,
У мене виходить гірше.
Стяг умільцям до рук, а я — в АТБ.
І взагалі, чим більше робиш, тим більше всіх задовбуєш.
Так, хулі боятись?
Діти в таборі, муж хворобливий.
І хоча я одна у своїй квартирі,
Я з тобою все одно нічого не робитиму.
Кохання — не привід.
@ankolesan
#лібротелінг
#анґа_зелена
Це те саме відчуття, коли ти не можеш зʼїбатись
З тієї самої країни, з тих самих стосунків,
Коли ти жереш третій день одне й теж саме,
Бо шкода продуктів першого ґатунку.
Не шкода грошей тільки на ніштяки й алкаху.
Твої гроші — квиток до Харона,
Хто зазіхає на мої — їде нахуй.
Так голосно лунає чиясь риганина за вікном,
Саме в цей момент, як ПВО по дрону.
Важко розібрати: то плач, сміх чи саме блювотний експромт.
До тебе я любила Фаріон,
У Фейсбуці сказали, що й тут дала маху.
Як тільки про любов, одразу налазить звідкись купа гандонів.
Я не знаю навіщо Всесвіт підключає цю запобіжну субстанцію.
Може тому, що твоя поезія — термоядерний синтез.
А моя — лише розподільник районної електростанції.
І, щоб я не робила, здається, що всюди ці люди дивляться
Та у нас з тобою все одно нічого не буде
І це не тому, що тобі 28, а мені 14.
Ти неосяжний, як денне світло,
А невчених — тьма.
Кажуть, мати коханця не екологічно.
Переписку підчистила,
А себе — nine.
Коли ти прийшов тоді у «Моді»,
Бо переплутав чи то п’ятницю, чи подію.
Небо було, як на лобі шов,
А розпатлані крони нагадували мрію.
Але ж, Господи, яка мрія!
Тут лягаєш спати і думаєш, як доїдатимеш вчорашню їжу,
Бо так запланував,
Хоча не планував тебе кохати.
Виходить так, що похавать — найкраще, що стається за день
Бо виходиш в люди, а вони як один:
Необізнані і хочуть всіх їбати,
Але так, щоб ініціатива була у інших.
Що там було сказано про ближніх?
Виїби ближнього так, як хочеш щоб він тебе,
У мене виходить гірше.
Стяг умільцям до рук, а я — в АТБ.
І взагалі, чим більше робиш, тим більше всіх задовбуєш.
Так, хулі боятись?
Діти в таборі, муж хворобливий.
І хоча я одна у своїй квартирі,
Я з тобою все одно нічого не робитиму.
Кохання — не привід.
@ankolesan
#лібротелінг
#анґа_зелена
Храм поезії
13 Feb, 14:02
на тобі були сині сандалі.
кіт нитками стирчав із піжами.
ти стояв перелякано в залі
і тулився в спідницю до мами.
у садку на обід була юшка,
три цукерки та груша печена.
вихователька дмухнула в вушко:
«подивися, який наречений»…
на тобі був піджак та краватка,
ти стояв на лінійці з букетом.
ми стояли у різних тридцятках,
ми навчались в своїх кабінетах.
поруч - тільки на дошці пошани:
я - за спорт, ти - за гарні оцінки.
якось ти поділився віршами
і зробив власноруч валентинку…
ти проходив повільно під домом.
під джинсовкою – светр-водолазка.
поруч хтось… це напевно знайома?
відпусти її руку, будь ласка.
я тоді вперше випила пиво –
«ну й котися, диви яка цяця!»
поцілунки - не так і важливо
у легкі, безтурботні сімнадцять!..
на тобі був піджак і краватка,
а з кишені виднілася квітка.
в паспортах ще волога печатка,
по боках - два усміхнених свідка.
в нас квартира з маленьким балконом:
круглий стіл, книжна шафа і ліжко.
того року були закордоном.
нещодавно знайшли собі кішку.
на тобі було сіро-зелене,
чорні берці, червоні шеврони.
над вокзалом літали сирени,
пасажири сідали в вагони.
в мене ніби не стало емоцій –
лиш уривки загального стану.
ти змішався із натовпом хлопців
і розтанув.
розтанув.
розтанув…
я вся в чорному. друга річниця.
я не знаю, як рухатись далі.
кішка треться мені об спідницю
і ховається носом в сандалі.
@daria_lisich
#лісіч
кіт нитками стирчав із піжами.
ти стояв перелякано в залі
і тулився в спідницю до мами.
у садку на обід була юшка,
три цукерки та груша печена.
вихователька дмухнула в вушко:
«подивися, який наречений»…
на тобі був піджак та краватка,
ти стояв на лінійці з букетом.
ми стояли у різних тридцятках,
ми навчались в своїх кабінетах.
поруч - тільки на дошці пошани:
я - за спорт, ти - за гарні оцінки.
якось ти поділився віршами
і зробив власноруч валентинку…
ти проходив повільно під домом.
під джинсовкою – светр-водолазка.
поруч хтось… це напевно знайома?
відпусти її руку, будь ласка.
я тоді вперше випила пиво –
«ну й котися, диви яка цяця!»
поцілунки - не так і важливо
у легкі, безтурботні сімнадцять!..
на тобі був піджак і краватка,
а з кишені виднілася квітка.
в паспортах ще волога печатка,
по боках - два усміхнених свідка.
в нас квартира з маленьким балконом:
круглий стіл, книжна шафа і ліжко.
того року були закордоном.
нещодавно знайшли собі кішку.
на тобі було сіро-зелене,
чорні берці, червоні шеврони.
над вокзалом літали сирени,
пасажири сідали в вагони.
в мене ніби не стало емоцій –
лиш уривки загального стану.
ти змішався із натовпом хлопців
і розтанув.
розтанув.
розтанув…
я вся в чорному. друга річниця.
я не знаю, як рухатись далі.
кішка треться мені об спідницю
і ховається носом в сандалі.
@daria_lisich
#лісіч
Храм поезії
13 Feb, 10:04
її шкіру різало битим склом
кожна жила її розтерта
у сіру м’якоть
памʼятай, як душа її розривалась,
наче граната
памʼятай
як сиділа вона під вікном
виплітала міфи зі свого волосся
рвала білий папір своїми білими пальцями
вона слухала звуки близько із залізниці
вона падала і натикалась на гостре
вона
не сприймала себе як гостя
коли йшла у твою квартиру
не приходила з миром,
але й не з ножем,
наставленим лезом, як ти
вона вивертала тобі свої діаманти
і для тебе палила свої мости
і коли ти, встромивши ножа, сказав
бачиш,
ми просто занадто різні
вже було надто пізно
@k2920pm
кожна жила її розтерта
у сіру м’якоть
памʼятай, як душа її розривалась,
наче граната
памʼятай
як сиділа вона під вікном
виплітала міфи зі свого волосся
рвала білий папір своїми білими пальцями
вона слухала звуки близько із залізниці
вона падала і натикалась на гостре
вона
не сприймала себе як гостя
коли йшла у твою квартиру
не приходила з миром,
але й не з ножем,
наставленим лезом, як ти
вона вивертала тобі свої діаманти
і для тебе палила свої мости
і коли ти, встромивши ножа, сказав
бачиш,
ми просто занадто різні
вже було надто пізно
@k2920pm
Храм поезії
13 Feb, 06:03
Дейзі
Це був звичайний день, мов кадр чужого кіно.
Він бачив своє майбутнє років так через десять.
З ним говорила дівчина в білому кімоно.
Сказала, що звуть її в себе вдома Дейзі.
Вона тримала в руках схоже щось на планшет.
Зображення з нього плавало у повітрі.
Показала йому майбутнє, короткий сюжет:
Його Україну наприкінці століття.
Він довго не міг від шоку того відійти.
Дівчина усміхнулася й швидко зникла в тиші.
Він чув її голос: «Майбутнє — це ти,
Це те, що ви маєте по собі залишити».
Олександр Козинець
Це був звичайний день, мов кадр чужого кіно.
Він бачив своє майбутнє років так через десять.
З ним говорила дівчина в білому кімоно.
Сказала, що звуть її в себе вдома Дейзі.
Вона тримала в руках схоже щось на планшет.
Зображення з нього плавало у повітрі.
Показала йому майбутнє, короткий сюжет:
Його Україну наприкінці століття.
Він довго не міг від шоку того відійти.
Дівчина усміхнулася й швидко зникла в тиші.
Він чув її голос: «Майбутнє — це ти,
Це те, що ви маєте по собі залишити».
Олександр Козинець
Храм поезії
13 Feb, 05:10
Коли негода б'є у всі фронти,
І доля випробовує на міцність,
Тоді знімаються із душ усі копії-листи,
І проступає справжня особистість.
У скруті друг покаже, хто він є:
Чи відвернеться, чи простягне руку,
Чи серце щире поруч віддає,
Чи залишає друга на розпуку.
Тож не радій, коли все навкруги
Цвіте й співає у веснянім світлі,
А придивись, хто поруч в час біди
Лишається у вірності невідній.
І доля випробовує на міцність,
Тоді знімаються із душ усі копії-листи,
І проступає справжня особистість.
У скруті друг покаже, хто він є:
Чи відвернеться, чи простягне руку,
Чи серце щире поруч віддає,
Чи залишає друга на розпуку.
Тож не радій, коли все навкруги
Цвіте й співає у веснянім світлі,
А придивись, хто поруч в час біди
Лишається у вірності невідній.
Храм поезії
12 Feb, 19:06
бачу це темно-смарагдово
пухнастою смужкою лісу у сивій заволоці світанків чи заходів
жовтогарячими спалахами багаття
аж хмиз потріскує –
єдиний кому дозволяємо кришити тишу
з таким завзяттям
а ось ти ділишся червоною чашкою "Nescafе" – привіт з двотисячних
(чого тільки не знайдеш у цих богом забутих засвітах)
грієш те що в середині у руках
і воно знову стає гарячим
спокоєм ранків
коли тільки роса до ніг
коли замість новинного галасу на сотню однакових голосів –
пташки
і ці твої кроки під їхній спів
ну геть схожі на танці
ні ні
я не підглядувала
чумацьким шляхом
варто лише вмоститися горілиць
і тицяти – ця!
ні – ця!
бачити як вони падають
і не слідувати традиціям
бо все вже загадане
все вже давно загадане
(05 січ. 2025)
пухнастою смужкою лісу у сивій заволоці світанків чи заходів
жовтогарячими спалахами багаття
аж хмиз потріскує –
єдиний кому дозволяємо кришити тишу
з таким завзяттям
а ось ти ділишся червоною чашкою "Nescafе" – привіт з двотисячних
(чого тільки не знайдеш у цих богом забутих засвітах)
грієш те що в середині у руках
і воно знову стає гарячим
спокоєм ранків
коли тільки роса до ніг
коли замість новинного галасу на сотню однакових голосів –
пташки
і ці твої кроки під їхній спів
ну геть схожі на танці
ні ні
я не підглядувала
чумацьким шляхом
варто лише вмоститися горілиць
і тицяти – ця!
ні – ця!
бачити як вони падають
і не слідувати традиціям
бо все вже загадане
все вже давно загадане
(05 січ. 2025)
Храм поезії
12 Feb, 18:05
Син випалює логарифми зі свого мозку,
хоча попереджую його неодноразово цього не коїти
та він не вислуховує моєї моралі.
А вона таки може стати наріжним каменем
на все життя.
У нього індикатор іншої пам'яті:
Дівчина, на якій планує одружитись,
лице, якої подібне до мультяшної Фіони.
До казкової Рапунцель.
Вони виглядають такими солодкими здалеку.
Але я, як мама, хочу бачити перед собою ентузіаста,
який у книжках по сите горло.
У нього мало бути сотні камертонів та нотних зошитів,
натомість його «мозковий монітор» забитий стосунками з іншими людьми.
Я, звісно, нічого не маю проти.
Але чи забезпечать вони йому майбутнє?
Мабуть, сину варто думати про трохи інший розвиток подій:
Збереження споминів про мене
у загадкових кримських мушлях,
які мимоволі буде розколювати шлунок звірятка.
Треба неодмінно вбити, аби не дати вимерти новому поколінню.
Кидай цю псевдодружину,
кидай!
Пам'ять не заблоковуй!
@soniachnateminpoems
#сонячна_темінь
#вірші_початківців
хоча попереджую його неодноразово цього не коїти
та він не вислуховує моєї моралі.
А вона таки може стати наріжним каменем
на все життя.
У нього індикатор іншої пам'яті:
Дівчина, на якій планує одружитись,
лице, якої подібне до мультяшної Фіони.
До казкової Рапунцель.
Вони виглядають такими солодкими здалеку.
Але я, як мама, хочу бачити перед собою ентузіаста,
який у книжках по сите горло.
У нього мало бути сотні камертонів та нотних зошитів,
натомість його «мозковий монітор» забитий стосунками з іншими людьми.
Я, звісно, нічого не маю проти.
Але чи забезпечать вони йому майбутнє?
Мабуть, сину варто думати про трохи інший розвиток подій:
Збереження споминів про мене
у загадкових кримських мушлях,
які мимоволі буде розколювати шлунок звірятка.
Треба неодмінно вбити, аби не дати вимерти новому поколінню.
Кидай цю псевдодружину,
кидай!
Пам'ять не заблоковуй!
@soniachnateminpoems
#сонячна_темінь
#вірші_початківців
Храм поезії
12 Feb, 16:48
«НЕ ТРЕБА»
Як раніше вже не буде
Та й, мабуть, воно не треба
На порозі інші люди
Тепер настала нова ера
Минуле вже себе віджило
Воно далеко десь за спиной
Тебе забуло моє тіло
Ти не моя давно людина
Час лікує все на світі
Розум, серце, навіть душу
Інша прийде в нове літо
Камінь болю вона зрушить
І навчить мене сміятись
Бо через тебе я забув
Зробить в серці новий напис
Банально, щиро «Я люблю»
На порозі інші люди
Тепер настала нова ера
Як раніше вже не буде
Та й, мабуть, воно не треба.
12.02.2025
*Netuteshniy
Як раніше вже не буде
Та й, мабуть, воно не треба
На порозі інші люди
Тепер настала нова ера
Минуле вже себе віджило
Воно далеко десь за спиной
Тебе забуло моє тіло
Ти не моя давно людина
Час лікує все на світі
Розум, серце, навіть душу
Інша прийде в нове літо
Камінь болю вона зрушить
І навчить мене сміятись
Бо через тебе я забув
Зробить в серці новий напис
Банально, щиро «Я люблю»
На порозі інші люди
Тепер настала нова ера
Як раніше вже не буде
Та й, мабуть, воно не треба.
12.02.2025
*Netuteshniy
Храм поезії
12 Feb, 14:04
🌬 Alma mater ventorum 💨
Мармурові балкони складали обрамки симетрій,
Балюстради стікали донизу в коштовний перетин,
Давня школа вітрів розкривала нам широко двері,
Аби ми поповняли громади творців та поетів.
Про природу речей говорив ураган сивокосий
Нам, зеленим вітрам, що прийшли сюди мудрощам вчитись:
«Заплітайте корпускули духу в яскраве колосся,
Розкладайте по колу матерії зважені плити,
Розділяйте ясне сприйняття і облудливий осуд,
І тамуйте знаннями бездонну невичерпну спрагу.
Ллються різні потоки у різного розміру посуд,
Менший посуд не має об’єму, та має наснагу
До наповнення, здібності в кожного різні та рівні,
Світ існує безмежно допоки він різноманітний.
Обирайте планету та йдіть собі мудро, наївно,
Будьте звірами, небом, струмками у кожному світі.
Лиш не варто ставати людьми, їм непросто живеться»
Так казав ураган білохвостий під небом строкатим,
Між спіралей, овалів, трикутників, кіл та трапецій,
Між колон кришталевих та сонць золотих аlma mater.
Я був сином небес та пішов собі всесвітом далі,
Раптом бачу блакитну планету, квітучу в розмаї.
Ну і що нам казали? Мені, молодому, все мало.
Народжуся отам. Світ, напевно, мене не впіймає.
*Alma mater ventorum (лат.) – школа вітрів
@worldscrossroads
#alldoroga
Мармурові балкони складали обрамки симетрій,
Балюстради стікали донизу в коштовний перетин,
Давня школа вітрів розкривала нам широко двері,
Аби ми поповняли громади творців та поетів.
Про природу речей говорив ураган сивокосий
Нам, зеленим вітрам, що прийшли сюди мудрощам вчитись:
«Заплітайте корпускули духу в яскраве колосся,
Розкладайте по колу матерії зважені плити,
Розділяйте ясне сприйняття і облудливий осуд,
І тамуйте знаннями бездонну невичерпну спрагу.
Ллються різні потоки у різного розміру посуд,
Менший посуд не має об’єму, та має наснагу
До наповнення, здібності в кожного різні та рівні,
Світ існує безмежно допоки він різноманітний.
Обирайте планету та йдіть собі мудро, наївно,
Будьте звірами, небом, струмками у кожному світі.
Лиш не варто ставати людьми, їм непросто живеться»
Так казав ураган білохвостий під небом строкатим,
Між спіралей, овалів, трикутників, кіл та трапецій,
Між колон кришталевих та сонць золотих аlma mater.
Я був сином небес та пішов собі всесвітом далі,
Раптом бачу блакитну планету, квітучу в розмаї.
Ну і що нам казали? Мені, молодому, все мало.
Народжуся отам. Світ, напевно, мене не впіймає.
*Alma mater ventorum (лат.) – школа вітрів
@worldscrossroads
#alldoroga
Храм поезії
12 Feb, 10:03
Не пишуться вірші,
а тільки молитви.
Молитви,
заговори,
примівки,
замовляння,
заклички,
і прокльони...
Прокльони прориваються
крізь затиснені догматами губи,
коли забуваю, як вчили вірити,
що живемо «тут», заради вічного «там».
Якщо заслужимо, звісно.
Недавно бачила статтю
про місце, у якому постійно
б'ють блискавки.
І спало на думку,
що саме там оселився Перун,
коли ми відвернулися від своєї віри,
поступливо ставши на коліна,
підставили другу щоку.
Може тоді все і почалося?
Ми були слабкими
і боги покинули нас,
бо чи дозволив би Перун
нищити своїх дітей?
І може мав рацію пан Мирослав?
Вчитель скульптури з художки,
рідновір.
Завдяки йому
ми знали всіх слов'янських богів.
Кожного разу, як він казав
«сьогодні свято Макоші, ліпимо її»,
ми з дитячою зверхністю закочували очі,
а потім дивилися один на одного
з прихованими посмішками,
і ліпили.
На кожен Новий Рік ліпили дідухи,
а не ялинки.
Настали часи для молитви Перуну.
І вже летять вогняні пташки,
які запустила ще княгиня Ольга
до прийняття християнства...
@lysychkazlisu
#лисичка
а тільки молитви.
Молитви,
заговори,
примівки,
замовляння,
заклички,
і прокльони...
Прокльони прориваються
крізь затиснені догматами губи,
коли забуваю, як вчили вірити,
що живемо «тут», заради вічного «там».
Якщо заслужимо, звісно.
Недавно бачила статтю
про місце, у якому постійно
б'ють блискавки.
І спало на думку,
що саме там оселився Перун,
коли ми відвернулися від своєї віри,
поступливо ставши на коліна,
підставили другу щоку.
Може тоді все і почалося?
Ми були слабкими
і боги покинули нас,
бо чи дозволив би Перун
нищити своїх дітей?
І може мав рацію пан Мирослав?
Вчитель скульптури з художки,
рідновір.
Завдяки йому
ми знали всіх слов'янських богів.
Кожного разу, як він казав
«сьогодні свято Макоші, ліпимо її»,
ми з дитячою зверхністю закочували очі,
а потім дивилися один на одного
з прихованими посмішками,
і ліпили.
На кожен Новий Рік ліпили дідухи,
а не ялинки.
Настали часи для молитви Перуну.
І вже летять вогняні пташки,
які запустила ще княгиня Ольга
до прийняття християнства...
@lysychkazlisu
#лисичка
Храм поезії
12 Feb, 05:05
помаранчеве сонце дощило любов'ю
до вечірнього міста у пізньому серпні.
поглянув в твої очі, наповнені болем,
і стискається від неминучості серце.
незабаром поїдеш, забудеш про мене,
і знайдеш там так само кафе біля дому,
та забудеш про наші найкращі моменти,
як забула маленькі дрібниці від втоми.
ти знайдеш там кафе. і знайдеш там... такого ж.
тільки в іншому тілі та з іменем іншим.
я благаю, поїдь вже!
обійдемось без коми.
я бажаю, щоб з іншим було. і не гірше.
ПаліндРомова Бабка
до вечірнього міста у пізньому серпні.
поглянув в твої очі, наповнені болем,
і стискається від неминучості серце.
незабаром поїдеш, забудеш про мене,
і знайдеш там так само кафе біля дому,
та забудеш про наші найкращі моменти,
як забула маленькі дрібниці від втоми.
ти знайдеш там кафе. і знайдеш там... такого ж.
тільки в іншому тілі та з іменем іншим.
я благаю, поїдь вже!
обійдемось без коми.
я бажаю, щоб з іншим було. і не гірше.
ПаліндРомова Бабка
Храм поезії
11 Feb, 20:06
Сонячна темінь
Сонними артеріями
Темінь проникає
Від розуму до серця.
Від сепсису вмирає суспільство,
Збудоване на спільних ідеях
Братерства й свободи.
Слободи степів занепали
Під палким сонцем,
Сотвореним Богом Війни.
Спини темряву, візьми її на кпини,
Хай сміх лине межи людських сотворінь
Спини тінь, що вкрила обличчя
Калічить душу.
Ти ж бо витвір Творця,
Найелегантніша річ у природі.
Пам'ять про це хай до знемоги
Вплететься в єство.
Розтечеться благодатним огнем
У сонних артеріях.
© Кудлатий
Сонними артеріями
Темінь проникає
Від розуму до серця.
Від сепсису вмирає суспільство,
Збудоване на спільних ідеях
Братерства й свободи.
Слободи степів занепали
Під палким сонцем,
Сотвореним Богом Війни.
Спини темряву, візьми її на кпини,
Хай сміх лине межи людських сотворінь
Спини тінь, що вкрила обличчя
Калічить душу.
Ти ж бо витвір Творця,
Найелегантніша річ у природі.
Пам'ять про це хай до знемоги
Вплететься в єство.
Розтечеться благодатним огнем
У сонних артеріях.
© Кудлатий
Храм поезії
11 Feb, 18:10
[ сколихане ]
склались скрипти на склі
скуті скіпетром скипня
скільки зим, скільки літ
як уперше ти скрикнув?..
скіфеня в пекторалі сколихане,
як зернинка у скибці кавунчика
горошинка в пелюшці–скориночці —
скарб у шкірочці-скатерці скручений
над колискою — скельця–брязкальця
що розбилося — можна склеїти
якщо скрута нам у скло шкрябає,
скиглить сквирою — станем скелями
ти — моє скоренятко скуйовджене
ти — калачик з корицею скочений
скрипить скринька казок і байок — вже не
маю, де їх склубочити
світить скіпочка — свічка скрапує
у скафандрику — сонна крихітка
скраю скляночки — спокій скрадливий
що б не скоїлось — нас не скривдити
* скипень — лютий мороз (діал.)
* сквира — негода (діал.)
грудень 2024
я дуже давно хотіла ще один АСМР-вірш написати
написався на Листя трави
@buryanpoetry
#хопта
склались скрипти на склі
скуті скіпетром скипня
скільки зим, скільки літ
як уперше ти скрикнув?..
скіфеня в пекторалі сколихане,
як зернинка у скибці кавунчика
горошинка в пелюшці–скориночці —
скарб у шкірочці-скатерці скручений
над колискою — скельця–брязкальця
що розбилося — можна склеїти
якщо скрута нам у скло шкрябає,
скиглить сквирою — станем скелями
ти — моє скоренятко скуйовджене
ти — калачик з корицею скочений
скрипить скринька казок і байок — вже не
маю, де їх склубочити
світить скіпочка — свічка скрапує
у скафандрику — сонна крихітка
скраю скляночки — спокій скрадливий
що б не скоїлось — нас не скривдити
* скипень — лютий мороз (діал.)
* сквира — негода (діал.)
грудень 2024
я дуже давно хотіла ще один АСМР-вірш написати
написався на Листя трави
@buryanpoetry
#хопта
Храм поезії
11 Feb, 17:33
Весна без війни
Маїтимуть сукню крізь атлас зі снігу квітки,
П'янким ароматом відлуння надій принесла.
Постукає сонце — у серце віконце відкрий,
Для когось ти — жінка, для мене — далека весна.
На крилах птахів повертаєшся в ірій думок,
Крізь верески куль твоя пісня — струна головна.
Ховатимеш прірви цвітінням, як стиглий місток,
Для когось ти — грішна, для мене — тендітна весна.
Дерева вдягнеш, повертаючи сором дубам,
Березовий сік із долонь твоїх вип'ю до дна.
Прости мені, червень, я більше її не віддам,
Для когось ти -— звична. Для мене — чарівна весна.
Долатимеш холод, ряднини скресатимеш криг,
Нам більше не треба зимових кайданів рядна.
Гоїтимеш рани, що нам розшиває бліц-криг,
Для когось ти — вічність. Для мене — остання весна.
лютий 2023
#вірш
Маїтимуть сукню крізь атлас зі снігу квітки,
П'янким ароматом відлуння надій принесла.
Постукає сонце — у серце віконце відкрий,
Для когось ти — жінка, для мене — далека весна.
На крилах птахів повертаєшся в ірій думок,
Крізь верески куль твоя пісня — струна головна.
Ховатимеш прірви цвітінням, як стиглий місток,
Для когось ти — грішна, для мене — тендітна весна.
Дерева вдягнеш, повертаючи сором дубам,
Березовий сік із долонь твоїх вип'ю до дна.
Прости мені, червень, я більше її не віддам,
Для когось ти -— звична. Для мене — чарівна весна.
Долатимеш холод, ряднини скресатимеш криг,
Нам більше не треба зимових кайданів рядна.
Гоїтимеш рани, що нам розшиває бліц-криг,
Для когось ти — вічність. Для мене — остання весна.
лютий 2023
#вірш
Храм поезії
11 Feb, 14:06
Огорнись в обкладинку,
бо схибиш.
Обов'язково схибиш,
то ж повертайся назад.
Голодні вовки прогризуть твою шкіру.
Товсту шкіру,
шовкову на дотик,
гірку на смак,
зарубцьовану,
несмачну.
Так.
Тактильно
шовк
ще
залишається.
Грубіє,
наче голос підлітка,
ніжність зникає
безслідно.
Сліди
змиваються зливами.
Гуркіт грому
гучно рокоче:
«Схибиш!»
Кольорами райдуги хіба що
зазирни в його розмиту пащу!
Не схибиш
поряд зі мною
у пам‘яті.
А зараз?
Як тобі у новій обкладинці?
Дощить?
Оксана Мовчан
Верлібр до півфіналу конкурсу «Листя трави».
@sarahwatsonrhymes
#мовчан
бо схибиш.
Обов'язково схибиш,
то ж повертайся назад.
Голодні вовки прогризуть твою шкіру.
Товсту шкіру,
шовкову на дотик,
гірку на смак,
зарубцьовану,
несмачну.
Так.
Тактильно
шовк
ще
залишається.
Грубіє,
наче голос підлітка,
ніжність зникає
безслідно.
Сліди
змиваються зливами.
Гуркіт грому
гучно рокоче:
«Схибиш!»
Кольорами райдуги хіба що
зазирни в його розмиту пащу!
Не схибиш
поряд зі мною
у пам‘яті.
А зараз?
Як тобі у новій обкладинці?
Дощить?
Оксана Мовчан
Верлібр до півфіналу конкурсу «Листя трави».
@sarahwatsonrhymes
#мовчан
Храм поезії
11 Feb, 11:36
Іноді уявляю собі посмертя, як пляж в Арамболі, де ми всі з друзями і близькими і нашими тваринами сидимо і дивимося на сансет, на червоне сонце, яке сідає в океан.
Це наштовхує на сумну думку, що колись ми вже були в раю. Прямо в цьому житті. Ми були молоді, сповнені сил і радості, поруч був океан, друзі, запах бензину, ром-коли і джойнта.
Аліска крутила цигарку і сміялася – голосно, закриваючи очі, закидаючи голову назад.
Ми були дуже зайняті нагальними важливими справами – вирішували, чи поїхати на концерт Шпонгла в сусіднє село, чи може піти заночувати на священну гору, чи лишитися вдома, розставити на балконі свічки й ліхтарики і послухати музику, граючи в карти або в третіх "Героїв" по сітці, слухаючи звуки хвиль. Ми обговорювали, як краще ходити круговий трек в Непалі, сперечалися, в якому кабаку на узбережжі краще роблять піццу, і чим відрізняються два джус-центра у Чапорі.
Панк відібрав у Аліски пухнасту рожеву шубу і в ній катав мене на мотоциклі, а Аліска фотографувала це і сміялася, і ми великим натовпом їхали до баньяна і каталися на його величезних ліанах.
Ми були такі зайняті, що не мали хвилинки зупинитися і зрозуміти, що в якийсь момент поза всім були абсолютно і безмежно щасливі.
Тому зараз, живучи в пеклі, я обережно дістаю спогади про рай, прикладаю що серця, роблю маленький ковточок, наче п'ю літнє вино з кульбабок.
Навіть згадка про те невимовне щастя у раю змушує мене тихо і таємно посміхатися.
Я думаю, колись ми всі тою великою компанією побачимося на сансеті, в місці, де не буде війни і смутку. А навіть якщо ні, десь на лінії часо-простору така точка вже існує десь у минулому, і пахне океаном, сонце сідає, а Аліска сміється, закидаючи голову назад.
Я люблю тебе 🫂 і нарешті можу заплакати.
Це наштовхує на сумну думку, що колись ми вже були в раю. Прямо в цьому житті. Ми були молоді, сповнені сил і радості, поруч був океан, друзі, запах бензину, ром-коли і джойнта.
Аліска крутила цигарку і сміялася – голосно, закриваючи очі, закидаючи голову назад.
Ми були дуже зайняті нагальними важливими справами – вирішували, чи поїхати на концерт Шпонгла в сусіднє село, чи може піти заночувати на священну гору, чи лишитися вдома, розставити на балконі свічки й ліхтарики і послухати музику, граючи в карти або в третіх "Героїв" по сітці, слухаючи звуки хвиль. Ми обговорювали, як краще ходити круговий трек в Непалі, сперечалися, в якому кабаку на узбережжі краще роблять піццу, і чим відрізняються два джус-центра у Чапорі.
Панк відібрав у Аліски пухнасту рожеву шубу і в ній катав мене на мотоциклі, а Аліска фотографувала це і сміялася, і ми великим натовпом їхали до баньяна і каталися на його величезних ліанах.
Ми були такі зайняті, що не мали хвилинки зупинитися і зрозуміти, що в якийсь момент поза всім були абсолютно і безмежно щасливі.
Тому зараз, живучи в пеклі, я обережно дістаю спогади про рай, прикладаю що серця, роблю маленький ковточок, наче п'ю літнє вино з кульбабок.
Навіть згадка про те невимовне щастя у раю змушує мене тихо і таємно посміхатися.
Я думаю, колись ми всі тою великою компанією побачимося на сансеті, в місці, де не буде війни і смутку. А навіть якщо ні, десь на лінії часо-простору така точка вже існує десь у минулому, і пахне океаном, сонце сідає, а Аліска сміється, закидаючи голову назад.
Я люблю тебе 🫂 і нарешті можу заплакати.
Храм поезії
11 Feb, 10:02
Мої знайомі жінки, які втратили на війні дітей,
узялися міцно за руки, зробили велике коло.
Стоять у ньому посеред свого життя, немов посеред пустелі.
Довіряють хіба що одна одній,
а більше тепер нікому.
Коло розгойдується, наче хтось навмисне штовхає жінок у спини.
Від крику жіночі шиї покриті синцями, немов коралями.
Коло розширюється, набрякає сльозами, випирає судинами,
коло не має кінця і краю, не має кінця і краю.
Сплітають пальці, діляться силою, не говорять нічого.
Обіймаються, довго стоять незворушно, потім розкачуються.
Зверху це коло нагадує провалля, обведене чорним.
Напевно, Бог його зверху десь так і бачить.
Він же бачить.
І коли земля під ногами жінок стає надто м’якою,
і далі триматись на ній стає важко та одиноко,
в середину їхнього спільного кола падає так багато любові —
наче сльоза, що скотилась сюди із Божого ока.
І цією любов’ю коло наповнюється, коло гаряче піниться.
І сильні жінки, обійнявшись, відпустивши себе на волю,
стоять прямо, як стрілки годинника, що зійшлися опівночі,
відраховують початок нового дня,
початок усього нового.
Тетяна Власова
#таня_пише
узялися міцно за руки, зробили велике коло.
Стоять у ньому посеред свого життя, немов посеред пустелі.
Довіряють хіба що одна одній,
а більше тепер нікому.
Коло розгойдується, наче хтось навмисне штовхає жінок у спини.
Від крику жіночі шиї покриті синцями, немов коралями.
Коло розширюється, набрякає сльозами, випирає судинами,
коло не має кінця і краю, не має кінця і краю.
Сплітають пальці, діляться силою, не говорять нічого.
Обіймаються, довго стоять незворушно, потім розкачуються.
Зверху це коло нагадує провалля, обведене чорним.
Напевно, Бог його зверху десь так і бачить.
Він же бачить.
І коли земля під ногами жінок стає надто м’якою,
і далі триматись на ній стає важко та одиноко,
в середину їхнього спільного кола падає так багато любові —
наче сльоза, що скотилась сюди із Божого ока.
І цією любов’ю коло наповнюється, коло гаряче піниться.
І сильні жінки, обійнявшись, відпустивши себе на волю,
стоять прямо, як стрілки годинника, що зійшлися опівночі,
відраховують початок нового дня,
початок усього нового.
Тетяна Власова
#таня_пише
Храм поезії
11 Feb, 06:02
Я знав священика,
який був у полоні.
Шрам на скроні.
Збиті чорні долоні.
Телефонні розмови
з донецькими операми.
Трофейний опель
із польськими номерами.
І ось він мені говорив:
інститут церкви
поєднує нас усіх
подібно до цегли,
випалює нас у вогні,
скріплює нас для грунтовки,
хоча все це втрачає сенс
уже під час артпідготовки.
Ще він говорив: спитай мене
про воскресіння,
я відповім – щоби воскреснути,
потрібне везіння.
Праведникам якраз не щастить
в основній їхній масі.
Я люблю говорити про ворогів
у минулому часі.
Спитай мене про прощення,
я маю що відповісти:
прощення передбачає,
що частина мирян – атеїсти.
Я принесу своїм ворогам
на могили квіти.
Кара господня настигне всіх.
Вам, атеїстам, не зрозуміти.
Війна мене навчила
не говорити про втрати.
З живими краще. Живих,
принаймні, можна порятувати.
В живих є те, що не дає
їм лягти в траншею.
Здається ви, атеїсти,
називаєте це душею.
Я думаю іноді,
чи зрозуміють нас наші діти.
Серце моє легке
і обійми мої розпростерті.
Моєї любові стане на всіх,
навіть на тих, хто хотів мене вбити.
Піду, до речі, нагадаю їм,
що їх чекає по смерті.
Сергій Жадан
#жадан
який був у полоні.
Шрам на скроні.
Збиті чорні долоні.
Телефонні розмови
з донецькими операми.
Трофейний опель
із польськими номерами.
І ось він мені говорив:
інститут церкви
поєднує нас усіх
подібно до цегли,
випалює нас у вогні,
скріплює нас для грунтовки,
хоча все це втрачає сенс
уже під час артпідготовки.
Ще він говорив: спитай мене
про воскресіння,
я відповім – щоби воскреснути,
потрібне везіння.
Праведникам якраз не щастить
в основній їхній масі.
Я люблю говорити про ворогів
у минулому часі.
Спитай мене про прощення,
я маю що відповісти:
прощення передбачає,
що частина мирян – атеїсти.
Я принесу своїм ворогам
на могили квіти.
Кара господня настигне всіх.
Вам, атеїстам, не зрозуміти.
Війна мене навчила
не говорити про втрати.
З живими краще. Живих,
принаймні, можна порятувати.
В живих є те, що не дає
їм лягти в траншею.
Здається ви, атеїсти,
називаєте це душею.
Я думаю іноді,
чи зрозуміють нас наші діти.
Серце моє легке
і обійми мої розпростерті.
Моєї любові стане на всіх,
навіть на тих, хто хотів мене вбити.
Піду, до речі, нагадаю їм,
що їх чекає по смерті.
Сергій Жадан
#жадан
Храм поезії
10 Feb, 19:33
Друзі, я починаю видання збірки віршів «Скрипторій». Я відкрила банку на суму 30 000 грн. Видання 100 екземплярів у видавництві «Терен» коштує орієнтовно 23 000 грн., 5000 грн. я заплачу посереднику, що буде займатися отриманням накладу та розсилкою книги, 2000 грн. орієнтую на додаткові витрати й поштові послуги (відправлення накладу в Нідерланди (я поки що тут), часткова розсилка по Україні). Все, що може лишитися з цієї суми, я направлю у актуальні донати.
Передзамовлення книги: 250 грн. Якщо ви замовляєте «Скрипторій», проінформуйте мене про оплату, я занотую та відправлю вам книгу після видання.
Але будь-яке поповнення банки наблизить цю книгу до народження та життя в нашому непростому світі, можливо, на вашій поличці. Тож я прошу вас поширити цей збір та долучитися до живої мрії.
***
🎯 Ціль: 30 000 ₴
🔗Посилання на банку
https://send.monobank.ua/jar/3BcrofDKYg
💳Номер картки банки
4441 1111 2131 7576
Передзамовлення книги: 250 грн. Якщо ви замовляєте «Скрипторій», проінформуйте мене про оплату, я занотую та відправлю вам книгу після видання.
Але будь-яке поповнення банки наблизить цю книгу до народження та життя в нашому непростому світі, можливо, на вашій поличці. Тож я прошу вас поширити цей збір та долучитися до живої мрії.
***
🎯 Ціль: 30 000 ₴
🔗Посилання на банку
https://send.monobank.ua/jar/3BcrofDKYg
💳Номер картки банки
4441 1111 2131 7576
Храм поезії
10 Feb, 18:08
на тобі були сині сандалі.
кіт нитками стирчав із піжами.
ти стояв перелякано в залі
і тулився в спідницю до мами.
у садку на обід була юшка,
три цукерки та груша печена.
вихователька дмухнула в вушко:
«подивися, який наречений»…
на тобі був піджак та краватка,
ти стояв на лінійці з букетом.
ми стояли у різних тридцятках,
ми навчались в своїх кабінетах.
поруч - тільки на дошці пошани:
я - за спорт, ти - за гарні оцінки.
якось ти поділився віршами
і зробив власноруч валентинку…
ти проходив повільно під домом.
під джинсовкою – светр-водолазка.
поруч хтось… це напевно знайома?
відпусти її руку, будь ласка.
я тоді вперше випила пиво –
«ну й котися, диви яка цяця!»
поцілунки - не так і важливо
у легкі, безтурботні сімнадцять!..
на тобі був піджак і краватка,
а з кишені виднілася квітка.
в паспортах ще волога печатка,
по боках - два усміхнених свідка.
в нас квартира з маленьким балконом:
круглий стіл, книжна шафа і ліжко.
того року були закордоном.
нещодавно знайшли собі кішку.
на тобі було сіро-зелене,
чорні берці, червоні шеврони.
над вокзалом літали сирени,
пасажири сідали в вагони.
в мене ніби не стало емоцій –
лиш уривки загального стану.
ти змішався із натовпом хлопців
і розтанув.
розтанув.
розтанув…
я вся в чорному. друга річниця.
я не знаю, як рухатись далі.
кішка треться мені об спідницю
і ховається носом в сандалі.
Дар'я Лісіч
#лісіч
кіт нитками стирчав із піжами.
ти стояв перелякано в залі
і тулився в спідницю до мами.
у садку на обід була юшка,
три цукерки та груша печена.
вихователька дмухнула в вушко:
«подивися, який наречений»…
на тобі був піджак та краватка,
ти стояв на лінійці з букетом.
ми стояли у різних тридцятках,
ми навчались в своїх кабінетах.
поруч - тільки на дошці пошани:
я - за спорт, ти - за гарні оцінки.
якось ти поділився віршами
і зробив власноруч валентинку…
ти проходив повільно під домом.
під джинсовкою – светр-водолазка.
поруч хтось… це напевно знайома?
відпусти її руку, будь ласка.
я тоді вперше випила пиво –
«ну й котися, диви яка цяця!»
поцілунки - не так і важливо
у легкі, безтурботні сімнадцять!..
на тобі був піджак і краватка,
а з кишені виднілася квітка.
в паспортах ще волога печатка,
по боках - два усміхнених свідка.
в нас квартира з маленьким балконом:
круглий стіл, книжна шафа і ліжко.
того року були закордоном.
нещодавно знайшли собі кішку.
на тобі було сіро-зелене,
чорні берці, червоні шеврони.
над вокзалом літали сирени,
пасажири сідали в вагони.
в мене ніби не стало емоцій –
лиш уривки загального стану.
ти змішався із натовпом хлопців
і розтанув.
розтанув.
розтанув…
я вся в чорному. друга річниця.
я не знаю, як рухатись далі.
кішка треться мені об спідницю
і ховається носом в сандалі.
Дар'я Лісіч
#лісіч
Храм поезії
10 Feb, 14:04
У скриньці деревʼяній на горищі -
Скарби, укриті павутинням роду.
Іх рік за роком час безжальний нищив - Невдалий злодій - навіть не нашкодив!
Лише тремтять на барві зморшки стислі,
Ім не знайомі календарні числа.
- Прийми баламути оці, Катерино, у спадок,
Вони прикрашали бабусі твоєї весільне вбрання,
Дитино, краса з білих мушель тобі не завадить, Пройдисвітам щастя жіночого хвіртку в життя відчиняй.
Мрійлива красуня одягнена в посмішку літа,
Дощами емоцій торкається стомлених трав
польових,
Залізна у слабкості поряд з коханим - тендітна,
А він сам не свій - до її перламутру у мові не звик.
Елегія сумнівів швидко на святі зникає,
Довіра відштовхує дівчину крилами від хвилювань,
Палає все небо над лінією небокраю,
І зірка спускається з нього повільно - будь-що забажай!
За тином років, за парканом йоржистих історій
У хаті старі молодята зняли відривний календар,
Святкують родиною той зорепад неповторний,
Молодшій онуці Катруся несе перламутровий дар.
- Прийми баламути оці, моя рідна, благаю!
Вони прикрашали бабусі твоєї весільне вбрання.
Тривога! Палає над лінією небокраю...
Пройдисвіти горя - крилаті ракети - летять навмання...
У сивій ковилі на кладовищі - Скарби, укриті павутинням роду.
Іх ворог день за днем безжально нищив -
Невдалий злодій - навіть не нашкодив!
Лише тремтять на барві зморшки стислі,
Ім не знайомі ці криваві числа.
Мовчан Оксана
Вірш до ВМ6 у першому турі
@sarahwatsonrhymes
#мовчан
Скарби, укриті павутинням роду.
Іх рік за роком час безжальний нищив - Невдалий злодій - навіть не нашкодив!
Лише тремтять на барві зморшки стислі,
Ім не знайомі календарні числа.
- Прийми баламути оці, Катерино, у спадок,
Вони прикрашали бабусі твоєї весільне вбрання,
Дитино, краса з білих мушель тобі не завадить, Пройдисвітам щастя жіночого хвіртку в життя відчиняй.
Мрійлива красуня одягнена в посмішку літа,
Дощами емоцій торкається стомлених трав
польових,
Залізна у слабкості поряд з коханим - тендітна,
А він сам не свій - до її перламутру у мові не звик.
Елегія сумнівів швидко на святі зникає,
Довіра відштовхує дівчину крилами від хвилювань,
Палає все небо над лінією небокраю,
І зірка спускається з нього повільно - будь-що забажай!
За тином років, за парканом йоржистих історій
У хаті старі молодята зняли відривний календар,
Святкують родиною той зорепад неповторний,
Молодшій онуці Катруся несе перламутровий дар.
- Прийми баламути оці, моя рідна, благаю!
Вони прикрашали бабусі твоєї весільне вбрання.
Тривога! Палає над лінією небокраю...
Пройдисвіти горя - крилаті ракети - летять навмання...
У сивій ковилі на кладовищі - Скарби, укриті павутинням роду.
Іх ворог день за днем безжально нищив -
Невдалий злодій - навіть не нашкодив!
Лише тремтять на барві зморшки стислі,
Ім не знайомі ці криваві числа.
Мовчан Оксана
Вірш до ВМ6 у першому турі
@sarahwatsonrhymes
#мовчан
Храм поезії
10 Feb, 10:02
отак ти стоятимеш посеред міста - розхристана і щаслива.
і лягатиме ранок тонкою ліскою, і крізь тебе плистиме.
кожен спогад, неначе мала намистина - нанизуєш невагомі.
і радієш стоїш, як дитина. бо ти вдома, ти в себе вдома.
хочеться все до грудей прислонити, кожен куток притиснути.
сюдою ходила до універу, повз Агатангела Кримського.
тудою колись ішла і ревіла, зневірена з папкою віршів.
куди ті часи поділи ми? стоїш і щемко радієш.
і пропливають кудись перехожі, несуть під одежею справи.
стоїш і безслівно ділишся кожному: я щойно побачила маму,
я щойно за довго побачила тата. і
раптом хтось обернеться.
і ти побачиш, як в нього так само під курткою тріпотить серце.
вдома такі відчуття щоразу - зворушені всі клітини,
як павутиння вузлиться радість і сум у одне єдине.
до всього так хочеться прислонитись, завмерти отак на трішки.
і укрити все теплим віршем. і забрати з собою у вірші.
@olenalevchenkopoetry
#олена_левченко
і лягатиме ранок тонкою ліскою, і крізь тебе плистиме.
кожен спогад, неначе мала намистина - нанизуєш невагомі.
і радієш стоїш, як дитина. бо ти вдома, ти в себе вдома.
хочеться все до грудей прислонити, кожен куток притиснути.
сюдою ходила до універу, повз Агатангела Кримського.
тудою колись ішла і ревіла, зневірена з папкою віршів.
куди ті часи поділи ми? стоїш і щемко радієш.
і пропливають кудись перехожі, несуть під одежею справи.
стоїш і безслівно ділишся кожному: я щойно побачила маму,
я щойно за довго побачила тата. і
раптом хтось обернеться.
і ти побачиш, як в нього так само під курткою тріпотить серце.
вдома такі відчуття щоразу - зворушені всі клітини,
як павутиння вузлиться радість і сум у одне єдине.
до всього так хочеться прислонитись, завмерти отак на трішки.
і укрити все теплим віршем. і забрати з собою у вірші.
@olenalevchenkopoetry
#олена_левченко
Храм поезії
10 Feb, 06:05
пальцями за слова
і за одяг
ніби будяк
відривай мене з мʼясом
діли на волокна
множ мою смуту на два
плями від мли стирай рукавами
клади долілиць на вівтар
смиренно заплющені очі
шепочу
боже, воздай
тіло
що зрошене кровʼю
приймай та люби
кожен із нас щоденно
голубить нові гріхи
і знову йдемо по колу
ріж, стискай і катуй
тридцятий срібняк у зуби
і в добру путь
@crescent_poetry
#онофріюк
і за одяг
ніби будяк
відривай мене з мʼясом
діли на волокна
множ мою смуту на два
плями від мли стирай рукавами
клади долілиць на вівтар
смиренно заплющені очі
шепочу
боже, воздай
тіло
що зрошене кровʼю
приймай та люби
кожен із нас щоденно
голубить нові гріхи
і знову йдемо по колу
ріж, стискай і катуй
тридцятий срібняк у зуби
і в добру путь
@crescent_poetry
#онофріюк
Храм поезії
10 Feb, 05:58
Уробороси пам'яті вицвіли - колір похилого віку.
Всередині мене з'їдають, не хвіст свій, та рогом у хвіртку
Частіше із приводу волі до мене волають: "Пусти нас!".
Немов до папуг, я їм спати кажу, та дірява хустина.
По пустиреві в тілі ті змії товклися, вражаючи болем
Щоденним два роки, донині - дев'ятий йде з почерговим
Бажанням померти та - вбити. За силою біль не слабкіший
Серцевого нападу. Базу зрівняння отримав раніше.
Посивівши, почав розуміти, що я б, імовірно, не вижив,
Якби не знайшов механізм, що, можливо, руйнує "горище",
Та він ще хоч якось працює - як танком давити горіхи.
Вони розкололися навпіл та врешті з них витекли ріки
Шаленого крику ненависті до визначної людини
В житті, що, напевне, війшла в нього лезом в найгіршу з годин і
Для мене синонімом люті та болі у грудях є точним.
І вірш цей є зверненням, є квінтесенцією, що я хочу
Щоночі
Сказати до неї та з нею зробити.
Нехай пощастить їй, не збудеться слів цих.
---
Я ненавиджу тебе. Якби ти менé не підтримала, я би
Не бачив ці конкурси, вірші, суддівство, хореї та ямби,
Не бачив війни, поховання близької людини та безліч
Жахливих ночей, коли я потопав в особистісній Темзі -
Довжелезні, коли не мав змоги забутись у сні. Врятувала
Від смерті чи дурки ненависть до тебе, моїм мануалом
Лишилась назавжди, у галюцинаціях бачив - як шніцель,
Розрізав ножем із грудини тебе до брехливого личка.
---
Та кармічно усе повернулось тобі. Ти так само розбита -
Ти втратила члена сім'ї; була зраджена тим, що любила
Його, навіть батьком; тікаєш в кар'єру та інші країни,
Бо ліпше вже безвість, ніж в'юнова стійкість твоєї родини.
Домовини хіба заспокоють мене - чи твоя, чи моя-то.
Ненависть до тебе примусила жити. Чи треба боятись
Тобі?
Ти живеш та страждаєш. Як я.
А ненависть залишила мене живим.
Якби ти скінчилась, то приводу більше б не було. Ресурсу змагатись.
Тому і не бійся, паскудо.
Живи.
Федор Федько
#федько
#федір_федько
Всередині мене з'їдають, не хвіст свій, та рогом у хвіртку
Частіше із приводу волі до мене волають: "Пусти нас!".
Немов до папуг, я їм спати кажу, та дірява хустина.
По пустиреві в тілі ті змії товклися, вражаючи болем
Щоденним два роки, донині - дев'ятий йде з почерговим
Бажанням померти та - вбити. За силою біль не слабкіший
Серцевого нападу. Базу зрівняння отримав раніше.
Посивівши, почав розуміти, що я б, імовірно, не вижив,
Якби не знайшов механізм, що, можливо, руйнує "горище",
Та він ще хоч якось працює - як танком давити горіхи.
Вони розкололися навпіл та врешті з них витекли ріки
Шаленого крику ненависті до визначної людини
В житті, що, напевне, війшла в нього лезом в найгіршу з годин і
Для мене синонімом люті та болі у грудях є точним.
І вірш цей є зверненням, є квінтесенцією, що я хочу
Щоночі
Сказати до неї та з нею зробити.
Нехай пощастить їй, не збудеться слів цих.
---
Я ненавиджу тебе. Якби ти менé не підтримала, я би
Не бачив ці конкурси, вірші, суддівство, хореї та ямби,
Не бачив війни, поховання близької людини та безліч
Жахливих ночей, коли я потопав в особистісній Темзі -
Довжелезні, коли не мав змоги забутись у сні. Врятувала
Від смерті чи дурки ненависть до тебе, моїм мануалом
Лишилась назавжди, у галюцинаціях бачив - як шніцель,
Розрізав ножем із грудини тебе до брехливого личка.
---
Та кармічно усе повернулось тобі. Ти так само розбита -
Ти втратила члена сім'ї; була зраджена тим, що любила
Його, навіть батьком; тікаєш в кар'єру та інші країни,
Бо ліпше вже безвість, ніж в'юнова стійкість твоєї родини.
Домовини хіба заспокоють мене - чи твоя, чи моя-то.
Ненависть до тебе примусила жити. Чи треба боятись
Тобі?
Ти живеш та страждаєш. Як я.
А ненависть залишила мене живим.
Якби ти скінчилась, то приводу більше б не було. Ресурсу змагатись.
Тому і не бійся, паскудо.
Живи.
Федор Федько
#федько
#федір_федько
Храм поезії
09 Feb, 21:02
ТВОЄ СЛОВО – ВАЖЛИВЕ!
Вибори, які справді щось вирішують!
26 лютого ти не просто глядач – ти суддя в поетичній битві!
Вісім сміливців зійдуться у словесному двобої, щоб вибороти 1000 грн та титул єПоета.
Чий ритм найгостріший? Чий рядок найсильніший? Чий голос заслуговує на перемогу? Вирішувати тобі!
✅ Реальні бюлетені та виборчий процес
✅ Гострі дебати та батли без правил
✅ Живі емоції та справжня інтрига
Вхід: 200 грн
(50% від суми на FPV-дрон, бо кожен політ починається з підтримки!)
✅26.02(середа)
📍 Львів центр (локацію надсилаємо після бронювання)
Забронюй вже зараз! Пиши в приват. "Вибори", якщо хочеш вершити долю.
І "єПоет", якщо прагнеш балатуватися.
Приходь, голосуй, кайфуй – поезія потребує твого вибору!
форма
Вибори, які справді щось вирішують!
26 лютого ти не просто глядач – ти суддя в поетичній битві!
Вісім сміливців зійдуться у словесному двобої, щоб вибороти 1000 грн та титул єПоета.
Чий ритм найгостріший? Чий рядок найсильніший? Чий голос заслуговує на перемогу? Вирішувати тобі!
✅ Реальні бюлетені та виборчий процес
✅ Гострі дебати та батли без правил
✅ Живі емоції та справжня інтрига
Вхід: 200 грн
(50% від суми на FPV-дрон, бо кожен політ починається з підтримки!)
✅26.02(середа)
📍 Львів центр (локацію надсилаємо після бронювання)
Забронюй вже зараз! Пиши в приват. "Вибори", якщо хочеш вершити долю.
І "єПоет", якщо прагнеш балатуватися.
Приходь, голосуй, кайфуй – поезія потребує твого вибору!
форма
Храм поезії
09 Feb, 18:54
Люди не знатимуть твоє ім’я,
Занадто багато імен у світі, щоб пам’ятати про кожне.
Люди не згадають твоїх діянь,
Мерехтіння твоїх наповнених відчаєм очей,
Милосердя твоїх передсердь,
Сутність твоїх страждань,
І сенс слова Смерть.
Ти закритий у виділеному часопросторі.
Кості болять, від подагри ломить суглоби,
Суголосних тобі людей.
Мабуть, воно вартує цього:
Прогулянки о сьомій ранку із собакою,
Мандрівки напівспроможнілим трамваєм
На ту сторону міста,
Кисті, що ховаються від холоду у рукавичках.
Звичка курити і пити віскі на роботі,
Бо потім не вистачить здоров’я.
Люди не знатимуть твого імені,
І кому як не мені це казати тобі в лоба.
Злоба перетікає тоненькою цівкою,
Наче із пошкодженого крана,
Торкається шкіри, утворює рани,
Тільки невидимі. Хтось скаже – душевні.
Непевні ці люди. Нестримні й зневажливі.
Кажуть неправду. Не каються у скоєному.
Покоями, тихими кроками до ліжка свого підійди.
Натхненно, на кінчиках пальців,
Тонкі залишаючи по собі сліди.
Тендітно, наче у танці.
Грацією маленької вивірки.
Виром набутого досвіду.
Досвітньої днини.
Зі спокоєм властивим ластівці,
Зішкреби спогади пластами,
Олівцем залиши на папері,
Від зачину до кінцівки.
Двері на ключ зачини,
Груди повні повітря вдихни,
Нанизуй життєвого намиста повні коралі.
Місто, яке так любив, ховається за білими стінами,
Моралі не буде. Як і питання – що далі?
Далі будуть люди, які не знатимуть твого імені.
© Кудлатий
Занадто багато імен у світі, щоб пам’ятати про кожне.
Люди не згадають твоїх діянь,
Мерехтіння твоїх наповнених відчаєм очей,
Милосердя твоїх передсердь,
Сутність твоїх страждань,
І сенс слова Смерть.
Ти закритий у виділеному часопросторі.
Кості болять, від подагри ломить суглоби,
Суголосних тобі людей.
Мабуть, воно вартує цього:
Прогулянки о сьомій ранку із собакою,
Мандрівки напівспроможнілим трамваєм
На ту сторону міста,
Кисті, що ховаються від холоду у рукавичках.
Звичка курити і пити віскі на роботі,
Бо потім не вистачить здоров’я.
Люди не знатимуть твого імені,
І кому як не мені це казати тобі в лоба.
Злоба перетікає тоненькою цівкою,
Наче із пошкодженого крана,
Торкається шкіри, утворює рани,
Тільки невидимі. Хтось скаже – душевні.
Непевні ці люди. Нестримні й зневажливі.
Кажуть неправду. Не каються у скоєному.
Покоями, тихими кроками до ліжка свого підійди.
Натхненно, на кінчиках пальців,
Тонкі залишаючи по собі сліди.
Тендітно, наче у танці.
Грацією маленької вивірки.
Виром набутого досвіду.
Досвітньої днини.
Зі спокоєм властивим ластівці,
Зішкреби спогади пластами,
Олівцем залиши на папері,
Від зачину до кінцівки.
Двері на ключ зачини,
Груди повні повітря вдихни,
Нанизуй життєвого намиста повні коралі.
Місто, яке так любив, ховається за білими стінами,
Моралі не буде. Як і питання – що далі?
Далі будуть люди, які не знатимуть твого імені.
© Кудлатий
Храм поезії
09 Feb, 16:08
Мій прихисток – дім із пелюсток й листків,
із диких троянд несміливих ростків;
із ірисів ніжних і лілій, з люпин,
з тендітних конвалій, із різних шипшин.
Фортеця моя із гілок й корневищ,
із темряви нетрищ, із жару кострищ,
з ранкових туманів з-над рік та боліт.
там вежа і варта, там рів й живопліт;
там день і там харч; там і тут, і тепер;
там всі врятувались, ніхто не помер;
там більші і менші міста і доми,
там степ і шляхи, і вечірні дими;
там зела живі, ковила й полини;
там мама й сестра; там немає війни.
Він був, але зник, мій найкращий з домів.
Я знову би там опинитись хотів.
Катерина Бабкіна
#бабкіна
із диких троянд несміливих ростків;
із ірисів ніжних і лілій, з люпин,
з тендітних конвалій, із різних шипшин.
Фортеця моя із гілок й корневищ,
із темряви нетрищ, із жару кострищ,
з ранкових туманів з-над рік та боліт.
там вежа і варта, там рів й живопліт;
там день і там харч; там і тут, і тепер;
там всі врятувались, ніхто не помер;
там більші і менші міста і доми,
там степ і шляхи, і вечірні дими;
там зела живі, ковила й полини;
там мама й сестра; там немає війни.
Він був, але зник, мій найкращий з домів.
Я знову би там опинитись хотів.
Катерина Бабкіна
#бабкіна
Храм поезії
02 Feb, 06:03
Квіти вазонів мають властивість всихатись
Спраглі за каналізаційними водами.
Пара десятків земних поворотів довкола Сонця –
І ти залишишся просто спогадом.
Ти зостанешся випадковим перехожим,
Що просто пригостив сигаретою,
Сигналив пішоходу, що дорогу перебіг
Не по зебрі. Козел же. Зрештою
Для когось ти був усім. Чимось більше
За всесвіт. Яскравішим за зорі.
Поволі мінявся на краще, набував згубних
Звичок. Та над губами зморшок.
Ділився історіями, накопичував шрами,
Слід віддати тобі за них належне.
Виразки в шлунку, виразні очі від міопії,
Кашель, нудота та нежить.
Прагнути меншого, бо журавлів і так не
Спіймати. Літають бо високо.
Пітьму уникати, бо соки всі висмокче,
З роками не висохти б.
Коріння впустити твердо, щоб не було
Охоти пиляти всяким пройдисвітам.
Залишити чіткі сліди на асфальті, щоб на мармурі
Були пару слів, аби висікти.
Щоб вишитим з бісеру, споглядати натомленим
Поглядом прийдешні роду коліна.
Хімія пам’яті направду дивовижна –
Зв'язок молекул нейронів нетлінний.
Ліниво шелестить листя дуба, що проріс
Над твоєю могилою перевальцем.
Сила здобута у твоїх кістках живе кров’ю
Твоїх нащадків. І ти у ній навіки зостанься.
@kudlatyy
#кудлатий
Спраглі за каналізаційними водами.
Пара десятків земних поворотів довкола Сонця –
І ти залишишся просто спогадом.
Ти зостанешся випадковим перехожим,
Що просто пригостив сигаретою,
Сигналив пішоходу, що дорогу перебіг
Не по зебрі. Козел же. Зрештою
Для когось ти був усім. Чимось більше
За всесвіт. Яскравішим за зорі.
Поволі мінявся на краще, набував згубних
Звичок. Та над губами зморшок.
Ділився історіями, накопичував шрами,
Слід віддати тобі за них належне.
Виразки в шлунку, виразні очі від міопії,
Кашель, нудота та нежить.
Прагнути меншого, бо журавлів і так не
Спіймати. Літають бо високо.
Пітьму уникати, бо соки всі висмокче,
З роками не висохти б.
Коріння впустити твердо, щоб не було
Охоти пиляти всяким пройдисвітам.
Залишити чіткі сліди на асфальті, щоб на мармурі
Були пару слів, аби висікти.
Щоб вишитим з бісеру, споглядати натомленим
Поглядом прийдешні роду коліна.
Хімія пам’яті направду дивовижна –
Зв'язок молекул нейронів нетлінний.
Ліниво шелестить листя дуба, що проріс
Над твоєю могилою перевальцем.
Сила здобута у твоїх кістках живе кров’ю
Твоїх нащадків. І ти у ній навіки зостанься.
@kudlatyy
#кудлатий
Храм поезії
01 Feb, 18:03
запроси мене…
я прийду неочікувано
разом із валізою всіх існуючих
розвʼязок цієї авантюри
як детектив, я довго та ретельно збирала
із твоїх майстерних словосполучень
по крихтах уривки фантазій
і складала їх в повноцінні картинки
дошка на стіні вся заповнена твоїми «хочу»
«…стегна..» «…боятися…»
«…привʼязати…»
«…шкіра…» «…стогони..»
«…під одягом…» «…оргазм..»
«…поцілунки…»
«…мурашки…» «…мучити…»
«…підвал…»
висновок – ти ще той романтик
але з перчинкою
визнаю, це не було просто
та я тебе розкусила
і можу тобі це дати
подарувати
дозволити
але є нюанс…
я зроблю це з тобою сьогодні
…………………………..
відчиняю двері, як до себе додому
-«час виконувати бажання!»
слова зібрані в купу за моїми правилами
і тобі вже нікуди тікати
фея невдовзі перетвориться на відьму
всі докази буде знищено
споглядатиму, як твої нутрощі
горітимуть в моїх грудях…
…………………………..
ти був особливим
та мені вже час
© ольга ритик
#вірш #текст#секс
я прийду неочікувано
разом із валізою всіх існуючих
розвʼязок цієї авантюри
як детектив, я довго та ретельно збирала
із твоїх майстерних словосполучень
по крихтах уривки фантазій
і складала їх в повноцінні картинки
дошка на стіні вся заповнена твоїми «хочу»
«…стегна..» «…боятися…»
«…привʼязати…»
«…шкіра…» «…стогони..»
«…під одягом…» «…оргазм..»
«…поцілунки…»
«…мурашки…» «…мучити…»
«…підвал…»
висновок – ти ще той романтик
але з перчинкою
визнаю, це не було просто
та я тебе розкусила
і можу тобі це дати
подарувати
дозволити
але є нюанс…
я зроблю це з тобою сьогодні
…………………………..
відчиняю двері, як до себе додому
-«час виконувати бажання!»
слова зібрані в купу за моїми правилами
і тобі вже нікуди тікати
фея невдовзі перетвориться на відьму
всі докази буде знищено
споглядатиму, як твої нутрощі
горітимуть в моїх грудях…
…………………………..
ти був особливим
та мені вже час
© ольга ритик
#вірш #текст
Храм поезії
01 Feb, 17:09
А що як всіх тих рибок, черепах, драконів, яких ми бачимо в небесах малюють нам люди, які покинули цей світ?
Що як це якісь послання до нас, які ми просто не навчилися розшифровувати?
Що як це якісь послання до нас, які ми просто не навчилися розшифровувати?
Храм поезії
01 Feb, 16:32
Сонце вкриває промінням її винятковість...
Вітер сплітає волосся в хвилясту косу.
Спокій свій в серці тримаю для неї чужої,
Відблиски світла нагнали невинну сльозу.
Змога гостила жіночим наливом не вперше.
Пролісок жінки побачив в мільйонах облич.
Образом зцілює немічних шепіт відвертий:
Все би віддав, щоб затримати в часі цю мить!
В тінях земних розчинилася квітка агави,
Спогад зі мною залишився вістрям між рим,
Сум перемірюю кроками в місці обвалу,
В мріях горять смолоскипи закритих вітрин.
Доля розхристана небом обмалює пам'ять,
Кінчиком пальців тримаю сюжет за єство.
Хто ти була, що в думках моя мрія прадавня —
Просто людина, чи з неба людське божество?
Mr.nobody
#вірші
Вітер сплітає волосся в хвилясту косу.
Спокій свій в серці тримаю для неї чужої,
Відблиски світла нагнали невинну сльозу.
Змога гостила жіночим наливом не вперше.
Пролісок жінки побачив в мільйонах облич.
Образом зцілює немічних шепіт відвертий:
Все би віддав, щоб затримати в часі цю мить!
В тінях земних розчинилася квітка агави,
Спогад зі мною залишився вістрям між рим,
Сум перемірюю кроками в місці обвалу,
В мріях горять смолоскипи закритих вітрин.
Доля розхристана небом обмалює пам'ять,
Кінчиком пальців тримаю сюжет за єство.
Хто ти була, що в думках моя мрія прадавня —
Просто людина, чи з неба людське божество?
Mr.nobody
#вірші
Храм поезії
01 Feb, 14:52
ХРОНІКИ НЕЙМОВІРНОГО МЛИНА - 8: Повернення Героїв
7 серія «Підготовка»
Вторгнення прибульців вже скоро відбудеться, млинарі готуються до битви
Автор: @ZANDER_XHM
#хнм
7 серія «Підготовка»
Вторгнення прибульців вже скоро відбудеться, млинарі готуються до битви
Автор: @ZANDER_XHM
#хнм
Храм поезії
01 Feb, 10:58
Цикл
0
Рівно стій!
серце
куди ж
Ти
1
до солоних берегів твоїх стікаючи
тікати сонячним зайчиком
щоб побути в оці вічності
віч-на-віч піти за край
краяти себе й тебе
тріпочучи на вістрі
вітру ножа віддатися
куди поведе
море ген-ген близько
дійти б
2
а нарештість збудеться проти ночі
сонце скрапує з підвіконника
мені на стегна
нарікаю себе квіткою
(пере)чіпляюсь поглядом об тебе — от-от впаду
тіло-губка — то набирає, то віддає
шириться від теплоти
а потім маліє, хоче зникнути
всотати всі нерви
стесати гострі кути
припасувати речення
щоб вилітали з горла триденні горлиці
їм світанок подарує волю
3
як мені стати кимось
я лиш вода
і плесо моє від пагорбів до островів
водить по шкірі цей чортовий водевіль
зводить рахунки з памʼяттю забуття
хтось схожий на тебе шепоче: поглянь-поглянь
в дзеркало уважно ти подивись
час чайкою ширяє ввись
торкнеться востаннє й скаже тобі: прощай
як мені стати тобою
я лиш вода
/червень 2024-лютий 2025/
0
Рівно стій!
серце
куди ж
Ти
1
до солоних берегів твоїх стікаючи
тікати сонячним зайчиком
щоб побути в оці вічності
віч-на-віч піти за край
краяти себе й тебе
тріпочучи на вістрі
вітру ножа віддатися
куди поведе
море ген-ген близько
дійти б
2
а нарештість збудеться проти ночі
сонце скрапує з підвіконника
мені на стегна
нарікаю себе квіткою
(пере)чіпляюсь поглядом об тебе — от-от впаду
тіло-губка — то набирає, то віддає
шириться від теплоти
а потім маліє, хоче зникнути
всотати всі нерви
стесати гострі кути
припасувати речення
щоб вилітали з горла триденні горлиці
їм світанок подарує волю
3
як мені стати кимось
я лиш вода
і плесо моє від пагорбів до островів
водить по шкірі цей чортовий водевіль
зводить рахунки з памʼяттю забуття
хтось схожий на тебе шепоче: поглянь-поглянь
в дзеркало уважно ти подивись
час чайкою ширяє ввись
торкнеться востаннє й скаже тобі: прощай
як мені стати тобою
я лиш вода
/червень 2024-лютий 2025/
Храм поезії
01 Feb, 09:22
вечір теплим мейн-куном гуляє по літній веранді,
мружить сонні смарагди, бо знає все наперед:
дотики, вигини тіла відбитками на простирадлі,
двоє злилися в єдиний тісний силует.
створять всесвіт під ковдрою - в старості буде на спомин,
іскри під віями скоять стрімкий зорепад,
хвилями вниз мʼяко спускається човен,
в морі спокус не знайде стежки назад.
втома солодка огорне приблизно о шостій,
пристрасті попіл здує легкий тиховій,
млосним блаженством наповнений вранішній простір,
когуте, милий, тих двох тривожить не смій!
Поліна Шишлевська
#шишлевська
мружить сонні смарагди, бо знає все наперед:
дотики, вигини тіла відбитками на простирадлі,
двоє злилися в єдиний тісний силует.
створять всесвіт під ковдрою - в старості буде на спомин,
іскри під віями скоять стрімкий зорепад,
хвилями вниз мʼяко спускається човен,
в морі спокус не знайде стежки назад.
втома солодка огорне приблизно о шостій,
пристрасті попіл здує легкий тиховій,
млосним блаженством наповнений вранішній простір,
когуте, милий, тих двох тривожить не смій!
Поліна Шишлевська
#шишлевська
Храм поезії
01 Feb, 07:45
Сьогодні мені стукнуло 29 рочків!😎🔥😈😈
Раптом у когось буде бажання скинути мені на Вишневий Тетерів, щоб я мав більше натхнення для ХНМ, то я не проти😁😁
4441111035911456
Раптом у когось буде бажання скинути мені на Вишневий Тетерів, щоб я мав більше натхнення для ХНМ, то я не проти😁😁
4441111035911456
Храм поезії
01 Feb, 07:33
🐲 Казка про дружбу 🐎
Люди кажуть, в лісі чарівному
Можна долю справжню віднайти,
Двоє не були давно вже вдома,
Йшли до неможливої мети.
Босий менестрель зеленоокий,
Лицарка з очима що та ніч,
Зупинились – мов стіна висока,
Ліс завмер, і тиша навсібіч.
– Кажуть, ліс порушує закони –
Промовляє тихо менестрель, –
Мрію я побачити дракона,
Він – останній проміж цих земель.
Кажуть, він чорніший за нещастя,
Та який би той дракон не був,
Я готовий згинути, пропасти,
Я готовий навіть на ганьбу,
Аби тільки дивна та істота
Піднялася в небо у вогні.
Йду в ліси, бодай би і в болота,
Все згодиться бідному мені.
– Ну а я шукаю однорога,
Чарівного дикого коня,
Біла грива та стрімливі ноги,
Рога не витримує броня!
З ним не буду, менестрелю, битись,
Просто знати хочу, що він є.
Вістря, у спіраль прозору звите,
Горде серце, вічно нічиє!
Так ідуть, і словом через слово
Заплітає стежка два шляхи,
Як разом дісталися діброви,
Побратались, ніби дітлахи.
Входять в ліс, тумани огортають
Менестреля, лицарку, дуби.
Тиша починається безкрая,
Сон не зустрічає боротьби.
Впали на галявині, а зверху
Блискавка вдаряє в сухостій,
Тріск, гудіння, смертоносний шерхіт,
Полум’я гуляє та свистить.
Менестрель прокинувся раніше,
Усвідомив палений поріг,
Подругу схопив, до пасовища
Поспішив з усіх стрімливих ніг.
Лицарка прийшла собі до тями,
Бачить – ледве скаче дивний кінь
Крізь вогонь до сонячної брами.
Тільки забагато потрясінь…
Падає і стати вже не може,
Знов не одноріг, а менестрель.
Так йому загинути негоже,
Вихід є з розпечених хурдель.
Вгору підіймається драконом,
В кігтях – друг, і що їй той вогонь!
Казка не порушує закони,
Він очувся між її долонь.
Потім вже як ліс внизу скінчився,
Як пожежа згасла вдалині,
Сіла серед пролісок барвистих:
– Заспіваймо, друже мій, пісні.
Кажуть, на гербі країни тої
Чорний ящір, білий одноріг.
Кажуть, досі толочаться двоє
Петлями невіданих доріг.
@worldscrossroads
#alldoroga
Люди кажуть, в лісі чарівному
Можна долю справжню віднайти,
Двоє не були давно вже вдома,
Йшли до неможливої мети.
Босий менестрель зеленоокий,
Лицарка з очима що та ніч,
Зупинились – мов стіна висока,
Ліс завмер, і тиша навсібіч.
– Кажуть, ліс порушує закони –
Промовляє тихо менестрель, –
Мрію я побачити дракона,
Він – останній проміж цих земель.
Кажуть, він чорніший за нещастя,
Та який би той дракон не був,
Я готовий згинути, пропасти,
Я готовий навіть на ганьбу,
Аби тільки дивна та істота
Піднялася в небо у вогні.
Йду в ліси, бодай би і в болота,
Все згодиться бідному мені.
– Ну а я шукаю однорога,
Чарівного дикого коня,
Біла грива та стрімливі ноги,
Рога не витримує броня!
З ним не буду, менестрелю, битись,
Просто знати хочу, що він є.
Вістря, у спіраль прозору звите,
Горде серце, вічно нічиє!
Так ідуть, і словом через слово
Заплітає стежка два шляхи,
Як разом дісталися діброви,
Побратались, ніби дітлахи.
Входять в ліс, тумани огортають
Менестреля, лицарку, дуби.
Тиша починається безкрая,
Сон не зустрічає боротьби.
Впали на галявині, а зверху
Блискавка вдаряє в сухостій,
Тріск, гудіння, смертоносний шерхіт,
Полум’я гуляє та свистить.
Менестрель прокинувся раніше,
Усвідомив палений поріг,
Подругу схопив, до пасовища
Поспішив з усіх стрімливих ніг.
Лицарка прийшла собі до тями,
Бачить – ледве скаче дивний кінь
Крізь вогонь до сонячної брами.
Тільки забагато потрясінь…
Падає і стати вже не може,
Знов не одноріг, а менестрель.
Так йому загинути негоже,
Вихід є з розпечених хурдель.
Вгору підіймається драконом,
В кігтях – друг, і що їй той вогонь!
Казка не порушує закони,
Він очувся між її долонь.
Потім вже як ліс внизу скінчився,
Як пожежа згасла вдалині,
Сіла серед пролісок барвистих:
– Заспіваймо, друже мій, пісні.
Кажуть, на гербі країни тої
Чорний ящір, білий одноріг.
Кажуть, досі толочаться двоє
Петлями невіданих доріг.
@worldscrossroads
#alldoroga
Храм поезії
31 Jan, 22:09
А у нас сьогодні свято,
Щиро будемо вітати!
А кого? Ловіть за вуха
В мого Зандера вже днюха.
Не четвер (шкода), субота,
Та й тепер йому у рота
Ми налиємо Вишневе,
Ще й дамо Ромашок жменю.
ХНМ хай прогресує,
Його Нетфлікс най купує.
Щоб пісні писати в змозі,
Нах-нах-нах, фанаток сльози.
Щоб здоровий був і моцний,
Щоби ні сльозини в оці,
Кажуть, я уже списався,
Та для тебе віршик вдався.
Тож по соточці у бані,
З Днюхой, друже милий Саня!
@ZANDER_XHM
Щиро будемо вітати!
А кого? Ловіть за вуха
В мого Зандера вже днюха.
Не четвер (шкода), субота,
Та й тепер йому у рота
Ми налиємо Вишневе,
Ще й дамо Ромашок жменю.
ХНМ хай прогресує,
Його Нетфлікс най купує.
Щоб пісні писати в змозі,
Нах-нах-нах, фанаток сльози.
Щоб здоровий був і моцний,
Щоби ні сльозини в оці,
Кажуть, я уже списався,
Та для тебе віршик вдався.
Тож по соточці у бані,
З Днюхой, друже милий Саня!
@ZANDER_XHM
Храм поезії
31 Jan, 18:07
Третій рік я – відкрита рана,
Я – Ірпінь, Часів Яр та Буча,
Маріуполь від болю п'яний,
Суми, Харків і все, в що влучать.
Я – побиті дахи та вікна,
Стіни, поверхи та фундамент,
Міни рвані, порожні гільзи,
Онкоцентр і купол храму.
Я – собака голодний в полі,
Перебита осколком лапа,
Миколаїв, Херсон, Житомир,
Кременчук, Вугледар, Полтава,
Запоріжжя, Дніпро і Куп'янськ,
Святогірськ і Донецьк, Одеса.
Я – коріння старого дуба,
Що у небо гілками вперся.
Я – хоругви: шматує вітер
Синьо-жовте знамено волі.
Я – зі сховища покоління,
Вчу історію, пісню, мову.
Я – промоклий бушлат і берці,
Сніг торішній, вода в окопі.
Волноваха, Азова берег,
Щит безпеки усій Європі.
Сонце сходу і куля в тіло,
Сльози тих, що хоронять рештки,
Розпач вдів, матерів і сиріт,
Душі зранені, полонені,
"Плине кача", безсоння, лютий,
Я – молитва і відчай, віра,
Помста, захист, надійна дружба.
Кожне Я третій рік – країна.
@olesya13r
#репа
Я – Ірпінь, Часів Яр та Буча,
Маріуполь від болю п'яний,
Суми, Харків і все, в що влучать.
Я – побиті дахи та вікна,
Стіни, поверхи та фундамент,
Міни рвані, порожні гільзи,
Онкоцентр і купол храму.
Я – собака голодний в полі,
Перебита осколком лапа,
Миколаїв, Херсон, Житомир,
Кременчук, Вугледар, Полтава,
Запоріжжя, Дніпро і Куп'янськ,
Святогірськ і Донецьк, Одеса.
Я – коріння старого дуба,
Що у небо гілками вперся.
Я – хоругви: шматує вітер
Синьо-жовте знамено волі.
Я – зі сховища покоління,
Вчу історію, пісню, мову.
Я – промоклий бушлат і берці,
Сніг торішній, вода в окопі.
Волноваха, Азова берег,
Щит безпеки усій Європі.
Сонце сходу і куля в тіло,
Сльози тих, що хоронять рештки,
Розпач вдів, матерів і сиріт,
Душі зранені, полонені,
"Плине кача", безсоння, лютий,
Я – молитва і відчай, віра,
Помста, захист, надійна дружба.
Кожне Я третій рік – країна.
@olesya13r
#репа
Храм поезії
31 Jan, 15:21
Сучасна легенда.
Тепер твої вірші читає лише буревій.
Далеко уривки натхнення – літають в безлюдній пустелі,
Прошитий відлунням затертих стратегій – живий,
Заплющені очі, в порожньому місті лише поводир
Пожовкле повітря вдихає на повні легені.
Все зникло довіку.
На сцені палаєш і тонеш у оплесках тиші.
В гротеску сталеві обличчя іржавих авто на Бродвеї.
Скидають спідометри й досі, за звичкою, швидкість.
На варті порядку, ти першим й останнім на вулиці вийшов,
Коли вже не треба, то будь-який номер чекає в готелі.
Зачинені вікна.
З'їдають проміння – глевкі чорно-мулисті плями.
Ти дивишся глибше. Невже є надія почути свій голос?
Крокуєш щодня і все глибше землисті віспини.
І знов безгоміння нестерпне освітлює повня – пес виє.
Крокуєш допоки свідомість тримає опори.
Світає навколо.
Сучасна легенда.
Хто судді досягнень? Хто критики прикрих поразок?
Можливості вибору зникли – годинник із атомних ядер спинився.
Імення й світлини у залах назавжди сховали,
В уламках життя – двадцять п'ятого кадру початок,
Твій сон – сьогодення, твій вибитий шлях –апокаліпсис.
/\/\/\/\/\/\/\/\/\/\/\/\/\/\/\/\/\
* найточнішій сучасний
годинник зараз з атомних ядер
* 24 карди у секунду стандарт у кінематографі (найбільш комфортний для глядачів)
/\/\/\/\/\/\/\/\/\/\/\/\/\/\/\/\/\
Автор: Юрій Іванов
@black_white_house_poetry
🪶 #творче_завдання ✍️
\/\/\/\/\/\/\/\/\/\/\/\/\/\/\/\/\/
Тепер твої вірші читає лише буревій.
Далеко уривки натхнення – літають в безлюдній пустелі,
Прошитий відлунням затертих стратегій – живий,
Заплющені очі, в порожньому місті лише поводир
Пожовкле повітря вдихає на повні легені.
Все зникло довіку.
На сцені палаєш і тонеш у оплесках тиші.
В гротеску сталеві обличчя іржавих авто на Бродвеї.
Скидають спідометри й досі, за звичкою, швидкість.
На варті порядку, ти першим й останнім на вулиці вийшов,
Коли вже не треба, то будь-який номер чекає в готелі.
Зачинені вікна.
З'їдають проміння – глевкі чорно-мулисті плями.
Ти дивишся глибше. Невже є надія почути свій голос?
Крокуєш щодня і все глибше землисті віспини.
І знов безгоміння нестерпне освітлює повня – пес виє.
Крокуєш допоки свідомість тримає опори.
Світає навколо.
Сучасна легенда.
Хто судді досягнень? Хто критики прикрих поразок?
Можливості вибору зникли – годинник із атомних ядер спинився.
Імення й світлини у залах назавжди сховали,
В уламках життя – двадцять п'ятого кадру початок,
Твій сон – сьогодення, твій вибитий шлях –апокаліпсис.
/\/\/\/\/\/\/\/\/\/\/\/\/\/\/\/\/\
* найточнішій сучасний
годинник зараз з атомних ядер
* 24 карди у секунду стандарт у кінематографі (найбільш комфортний для глядачів)
/\/\/\/\/\/\/\/\/\/\/\/\/\/\/\/\/\
Автор: Юрій Іванов
@black_white_house_poetry
🪶 #творче_завдання ✍️
\/\/\/\/\/\/\/\/\/\/\/\/\/\/\/\/\/
Храм поезії
31 Jan, 14:03
Краплі дощу торохтять по тугому намету.
Вкриті навісом, потріскують дрова в багатті.
Казка сплітається пошепки, тіні химерні,
ти засинаєш згорнувшись, немов орігамі.
…І підкрадається Оле-Лукоє.
Потяг старий запускає по колу.
Хай тобі сниться мереживо колій
і деренчливий вагон іграшковий —
слухай розмірений стукіт.
Станція буде твоя ще не скоро,
там рипить сніг, там живе білий колір,
там якщо ти, наче Кай, щось накоїв,
Герда завжди порятує.
Хтось тобі ніжно розчісує пасма волосся.
Гарне, говорить, густе. Де ми робимо проділ?
Гребінь торкається шкіри, мурашковий лоскіт,
м’яко і добре. Заснути так просто.
Оле-Лукоє розкрив парасолю,
в очі сипнув дрібку сонної солі.
Хай тобі сняться обпалені сонцем
теплі пісочні фортеці.
Вежі захищені, шпилі високі,
з моря злітаються літні мусони,
мушлі шкребуться боками і сохнуть,
ти, наче мушля, шорсткий — сотні
хвиль не затерли.
Ти засинаєш на дачі, у затінку яблуні.
Затишна вовняна ковдра. Солодко пахне люпин.
Здалеку — дідовий голос у саджанцях ягідних.
І розкладушка іржаво порипує —
спи, мій калачику, спи.
Оле-Лукоє будує із лего
човник для тебе. Каркас металевий,
біле вітрило; під чайковий легіт
стрімко пливи, і далеко-далеко
буде твій острів і дім.
Там Нангіяла і там твої леви,
клени шепочуть зелений молебен,
човник гойдається, спи, мій маленький,
ти — найцінніший дарунок лелеки.
Гарних тобі сновидінь.
* Оле-Лукоє — персонаж казки Андерсена, який показує дітям сни.
* Нангіяла — казкова країна (рай) з повісті «Брати Лев’яче Серце» Астрід Ліндгрен
* Леви снились рибалці з повісті Хемінгуея «Старий і море»
Олександра Хопта (@buryanpoetry)
#хопта
Вкриті навісом, потріскують дрова в багатті.
Казка сплітається пошепки, тіні химерні,
ти засинаєш згорнувшись, немов орігамі.
…І підкрадається Оле-Лукоє.
Потяг старий запускає по колу.
Хай тобі сниться мереживо колій
і деренчливий вагон іграшковий —
слухай розмірений стукіт.
Станція буде твоя ще не скоро,
там рипить сніг, там живе білий колір,
там якщо ти, наче Кай, щось накоїв,
Герда завжди порятує.
Хтось тобі ніжно розчісує пасма волосся.
Гарне, говорить, густе. Де ми робимо проділ?
Гребінь торкається шкіри, мурашковий лоскіт,
м’яко і добре. Заснути так просто.
Оле-Лукоє розкрив парасолю,
в очі сипнув дрібку сонної солі.
Хай тобі сняться обпалені сонцем
теплі пісочні фортеці.
Вежі захищені, шпилі високі,
з моря злітаються літні мусони,
мушлі шкребуться боками і сохнуть,
ти, наче мушля, шорсткий — сотні
хвиль не затерли.
Ти засинаєш на дачі, у затінку яблуні.
Затишна вовняна ковдра. Солодко пахне люпин.
Здалеку — дідовий голос у саджанцях ягідних.
І розкладушка іржаво порипує —
спи, мій калачику, спи.
Оле-Лукоє будує із лего
човник для тебе. Каркас металевий,
біле вітрило; під чайковий легіт
стрімко пливи, і далеко-далеко
буде твій острів і дім.
Там Нангіяла і там твої леви,
клени шепочуть зелений молебен,
човник гойдається, спи, мій маленький,
ти — найцінніший дарунок лелеки.
Гарних тобі сновидінь.
* Оле-Лукоє — персонаж казки Андерсена, який показує дітям сни.
* Нангіяла — казкова країна (рай) з повісті «Брати Лев’яче Серце» Астрід Ліндгрен
* Леви снились рибалці з повісті Хемінгуея «Старий і море»
Олександра Хопта (@buryanpoetry)
#хопта
Храм поезії
31 Jan, 10:01
Мейдей
"
Мейдей! Мейдей! Мейдей!
Це безіменний заблукалий
з Судна судного року,
позивний "Надія".
Позивний "Надія".
Позивний "Надія".
Нас залишилося двоє,
"Любов" нас покинула найшвидше.
"Віра" надто слабка –
бось, не переживе ночі.
Я ще тримаюся.
"Травневий день" тривкий і триває.
Дрейфуємо у товщі бід.
Повітря залишилося на двох.
"Любов" завжди дбала про ближніх,
тому й пішла.
Наші координати:
між 44° і 52°північної широти
та 22° і 40° східної довготи.
Швидкість на нулі.
У нас сталася війна і ми потребуємо негайної допомоги.
"
"
"Надія", "Надія",
це "Любов", "Любов", "Любов".
Як чути?!
Я повернулася.
Зі мною Бог і ДСН-сники.
"
@snih_n_g
#тата_пі
#сніг_на_голову
"
Мейдей! Мейдей! Мейдей!
Це безіменний заблукалий
з Судна судного року,
позивний "Надія".
Позивний "Надія".
Позивний "Надія".
Нас залишилося двоє,
"Любов" нас покинула найшвидше.
"Віра" надто слабка –
бось, не переживе ночі.
Я ще тримаюся.
"Травневий день" тривкий і триває.
Дрейфуємо у товщі бід.
Повітря залишилося на двох.
"Любов" завжди дбала про ближніх,
тому й пішла.
Наші координати:
між 44° і 52°північної широти
та 22° і 40° східної довготи.
Швидкість на нулі.
У нас сталася війна і ми потребуємо негайної допомоги.
"
"
"Надія", "Надія",
це "Любов", "Любов", "Любов".
Як чути?!
Я повернулася.
Зі мною Бог і ДСН-сники.
"
@snih_n_g
#тата_пі
#сніг_на_голову
Храм поезії
24 Jan, 22:03
Настоятель Храму сьогодні приймає вітання 🎉🎁
send.monobank.ua/jar/ALscxq9ov5
4441111039661313
send.monobank.ua/jar/ALscxq9ov5
4441111039661313
Храм поезії
24 Jan, 19:56
Двоє хранителів шиють м'які обійми
Нова дитина візьме в долоні іній
Дитина зіткана із імли і світла
Сновида-батько святитиме ночі літа
Веслує в гори велика і вічна Гра
І цятки зірок розбрискані на губах
Нова дитина візьме в долоні страх
І пустить його клубок у далекі далі
Долатиме покоління, які мовчали
Долатиме покоління, які жахались
А ти говори, мій янголе, не мовчи
Нова дитина затисне в долонях ключі
Відчине двері, що видимі тим, хто достиг
І тане страх у синьому попелі криг
Зашиті подерті люстерка іграми літа
@zona_turbulentnosti
#марія_косян
Нова дитина візьме в долоні іній
Дитина зіткана із імли і світла
Сновида-батько святитиме ночі літа
Веслує в гори велика і вічна Гра
І цятки зірок розбрискані на губах
Нова дитина візьме в долоні страх
І пустить його клубок у далекі далі
Долатиме покоління, які мовчали
Долатиме покоління, які жахались
А ти говори, мій янголе, не мовчи
Нова дитина затисне в долонях ключі
Відчине двері, що видимі тим, хто достиг
І тане страх у синьому попелі криг
Зашиті подерті люстерка іграми літа
@zona_turbulentnosti
#марія_косян
Храм поезії
24 Jan, 18:09
🪙 ▸ Монетка
Три звірятка поміж днини спір вели завзято,
Рішень купа, та єдине треба їм обрати.
"Хай монетка нам підкаже", — так зійшлись малята.
Вмить знайшли сріблясте коло — чим були багаті.
Вечір. Всі спішать додому. "Стій, а де ж монетка?"
Стали разом скарб шукати, сум в очах з'явився.
Тільки лисик поміж справи видав усміх злéгка:
Спільний грошик вглиб кишені вклав зі справжнім хистом.
Радість зникла перед домом — випав десь срібляник,
Дірка сяє, тож звернувся хутко лис до мами.
Нитка й голка танець водять: "Сину, ти ж слухняний?"
"Звісно, ненько!" — вперто бреше, хоч його спіймали.
"Все, готово", — мовить врешті. — "Як тобі робота?"
Лапка миттю шурх по штанях: "Мам, кишеня зникла!"
— Тож бо, сину! Чар жадоби ти не зміг збороти.
Взяв чуже, сорока каже, тож накликав лиха.
Гроші — плинне в цьому світі. Друзі — це опора.
Знаєш, все воздасться вдвічі. Нащо злочин скоїв?
Слухай, сину, перед Богом правда більш вагома.
Статки зникнуть, вчинки — зважать. В них лишиться спомин.
— Добре, мамо, я вже певен — не в багатстві сила!
Шов на штанях - буде пам'ять, як мене навчили.
@liliums_swamp
#yrboo_вірші
Три звірятка поміж днини спір вели завзято,
Рішень купа, та єдине треба їм обрати.
"Хай монетка нам підкаже", — так зійшлись малята.
Вмить знайшли сріблясте коло — чим були багаті.
Вечір. Всі спішать додому. "Стій, а де ж монетка?"
Стали разом скарб шукати, сум в очах з'явився.
Тільки лисик поміж справи видав усміх злéгка:
Спільний грошик вглиб кишені вклав зі справжнім хистом.
Радість зникла перед домом — випав десь срібляник,
Дірка сяє, тож звернувся хутко лис до мами.
Нитка й голка танець водять: "Сину, ти ж слухняний?"
"Звісно, ненько!" — вперто бреше, хоч його спіймали.
"Все, готово", — мовить врешті. — "Як тобі робота?"
Лапка миттю шурх по штанях: "Мам, кишеня зникла!"
— Тож бо, сину! Чар жадоби ти не зміг збороти.
Взяв чуже, сорока каже, тож накликав лиха.
Гроші — плинне в цьому світі. Друзі — це опора.
Знаєш, все воздасться вдвічі. Нащо злочин скоїв?
Слухай, сину, перед Богом правда більш вагома.
Статки зникнуть, вчинки — зважать. В них лишиться спомин.
— Добре, мамо, я вже певен — не в багатстві сила!
Шов на штанях - буде пам'ять, як мене навчили.
@liliums_swamp
#yrboo_вірші
Храм поезії
24 Jan, 14:05
А зараз я розповім тобі, як зустрічався з дияволом.
Диявол, Маріє, керується єдиним правилом —
він вводить тобі під шкіру мед і олово,
він пришиває тобі до тіла своє серце й голову.
Ходи тепер з його головою, дивися його очима,
Лови тепер сонце в небі, думай, у чому причина.
Все одно нічого не зрозумієш, нічого не упіймаєш.
Залишишся з тим, у що віриш, себто, із тим, що маєш.
Диявол, Маріє, — чорний кравець із Бронкса,
в легені йому залито вогонь, в очах йому тане бронза,
шиє святкові костюми, виміряє коштовну тканину,
влаштовує перестрілки й вуличну різанину.
Приводить до себе вночі золотих китаянок,
топить в затоці їхні тіла на ранок,
вкладає тобі до рук пакунки й ранкову пресу,
просить віднести, записує на шпалерах адресу.
І я, Маріє, розносив спраглим ці передачі,
ці невагомі згортки, ці конверти гарячі,
зношував серце під улюбленою футболкою,
пробивав собі шкіру його циганською голкою.
Але мене завжди рятувала твоя увага,
тримала твоєї любові липнева спрага,
боронили твої дерева, що снігом покрилися,
наповнювала теплом родимок твоїх кирилиця.
Диявол, Маріє, не знає, що має робити з нами,
з нашими голосами, з нашими снами.
Він має справу з шовком, він тримається суші.
Що йому наші біди, що йому наші душі?
Йому ніколи не знати, як ламається голос
від розмов із тобою, як висихає горло
від того, що ти мовчиш, як виростають рослини
й гояться шрами від твоєї світлої слини.
Що він може знати в своїй майстерні?
Наші співи для нього — такі нестерпні.
Наша запеклість для нього — така противна.
Відсутність віри для нього особливо дивна.
Сергій Жадан
#жадан
Диявол, Маріє, керується єдиним правилом —
він вводить тобі під шкіру мед і олово,
він пришиває тобі до тіла своє серце й голову.
Ходи тепер з його головою, дивися його очима,
Лови тепер сонце в небі, думай, у чому причина.
Все одно нічого не зрозумієш, нічого не упіймаєш.
Залишишся з тим, у що віриш, себто, із тим, що маєш.
Диявол, Маріє, — чорний кравець із Бронкса,
в легені йому залито вогонь, в очах йому тане бронза,
шиє святкові костюми, виміряє коштовну тканину,
влаштовує перестрілки й вуличну різанину.
Приводить до себе вночі золотих китаянок,
топить в затоці їхні тіла на ранок,
вкладає тобі до рук пакунки й ранкову пресу,
просить віднести, записує на шпалерах адресу.
І я, Маріє, розносив спраглим ці передачі,
ці невагомі згортки, ці конверти гарячі,
зношував серце під улюбленою футболкою,
пробивав собі шкіру його циганською голкою.
Але мене завжди рятувала твоя увага,
тримала твоєї любові липнева спрага,
боронили твої дерева, що снігом покрилися,
наповнювала теплом родимок твоїх кирилиця.
Диявол, Маріє, не знає, що має робити з нами,
з нашими голосами, з нашими снами.
Він має справу з шовком, він тримається суші.
Що йому наші біди, що йому наші душі?
Йому ніколи не знати, як ламається голос
від розмов із тобою, як висихає горло
від того, що ти мовчиш, як виростають рослини
й гояться шрами від твоєї світлої слини.
Що він може знати в своїй майстерні?
Наші співи для нього — такі нестерпні.
Наша запеклість для нього — така противна.
Відсутність віри для нього особливо дивна.
Сергій Жадан
#жадан
Храм поезії
24 Jan, 10:05
життя в стилі урбан
велика подорож маленької людини
сповнена подарунків під ялинкою в торговому центрі —
таких же блискучих і привабливих
але
наповнених порожнечею
тримай мене за руку, крихітко
як завжди
мій Цахес росте вдвічі швидше за
неперевершений досвід
і я росту разом з ним —
сніговик під вікном дитинства,
тану разом із танками
/так, Матісс але/
червоний в них не тримається за руки,
а скрапує з гусениць
липко повільно невідворотно
наступає на п'яти
фарбуючи рожевим ранок
не лагідне сонце, а сніг,
змішаний з кров'ю
let it snow
летить знову навалою бліх
сніг
із перцем та сіллю
сніг
перетрушений холодом
сніг
чорний від горя
сніг
сніг
сніг
сніг....
місто ще спало, коли
я пересипав у торбу
міста розтрощену урбаністику
і попрямував за скур(вл)еною травою
на захід
@maLvaaaaaaaaa
#мальва
велика подорож маленької людини
сповнена подарунків під ялинкою в торговому центрі —
таких же блискучих і привабливих
але
наповнених порожнечею
тримай мене за руку, крихітко
як завжди
мій Цахес росте вдвічі швидше за
неперевершений досвід
і я росту разом з ним —
сніговик під вікном дитинства,
тану разом із танками
/так, Матісс але/
червоний в них не тримається за руки,
а скрапує з гусениць
липко повільно невідворотно
наступає на п'яти
фарбуючи рожевим ранок
не лагідне сонце, а сніг,
змішаний з кров'ю
let it snow
летить знову навалою бліх
сніг
із перцем та сіллю
сніг
перетрушений холодом
сніг
чорний від горя
сніг
сніг
сніг
сніг....
місто ще спало, коли
я пересипав у торбу
міста розтрощену урбаністику
і попрямував за скур(вл)еною травою
на захід
@maLvaaaaaaaaa
#мальва
Храм поезії
24 Jan, 07:54
пісні Сирен
вітаю, наші переможці:
1 місце - Саша Хопта
2 місце - Оксана Мовчан
2 місце - Олеся Репа
2 місце - Лана д'Арк
2 місце - Ліля
результати
судила баба Катря
#конкурс
#поезія
#вірші
#храм
вітаю, наші переможці:
1 місце - Саша Хопта
2 місце - Оксана Мовчан
2 місце - Олеся Репа
2 місце - Лана д'Арк
2 місце - Ліля
результати
судила баба Катря
#конкурс
#поезія
#вірші
#храм
Храм поезії
24 Jan, 06:05
Привіт, вітер стих, як мої сподівання.
У мороці пальці застрягли так липко,
так сліпо, що хочу знайти зорі Брайля,
читати майбутнє чи вірші Калитко.
Хрестами папіруси скотчу на вікнах
приємно б зірвати безслідно й навіки.
Шляхи не до Риму ведуть — у вітальню,
засіяну фразами з культових фільмів,
освячену спогадом — першим, останнім —
і вірою в те, що думки — світловільні.
Вони нас дістануть з холодного льоху
побитих емоцій, повільно, потроху.
«Химерні двадцяті», — колись про нас скажуть
нові світлоносці в цій самій вітальні.
Привіт, ми розтали, як масло у каші,
та в пам’яті вашій ми наче зі сталі.
Минуле читайте за зорями Брайля:
ми дім збудували — ви стіни тримайте.
Олена Галунець (@virshoplitkarka)
#олена_галунець
У мороці пальці застрягли так липко,
так сліпо, що хочу знайти зорі Брайля,
читати майбутнє чи вірші Калитко.
Хрестами папіруси скотчу на вікнах
приємно б зірвати безслідно й навіки.
Шляхи не до Риму ведуть — у вітальню,
засіяну фразами з культових фільмів,
освячену спогадом — першим, останнім —
і вірою в те, що думки — світловільні.
Вони нас дістануть з холодного льоху
побитих емоцій, повільно, потроху.
«Химерні двадцяті», — колись про нас скажуть
нові світлоносці в цій самій вітальні.
Привіт, ми розтали, як масло у каші,
та в пам’яті вашій ми наче зі сталі.
Минуле читайте за зорями Брайля:
ми дім збудували — ви стіни тримайте.
Олена Галунець (@virshoplitkarka)
#олена_галунець
Храм поезії
24 Jan, 05:03
Вітаємо!
Запускаємо набір на командний конкурс #OWL_teams, який подарує вам купу нових емоцій.
На вас чекатимуть:
– Дуель 2 на 2
– Дуель аудіодекламацій
– Дуель завдань з колеса челенджерів
– Дуель візуальної поезії
Менеджерами команд будуть Андрій Мальва та Гортензія, і саме вони розглядатимуть ваші заявки на вступ.
Детальніше з умовами можна ознайомитися тут.
Буде прикольно!
Запускаємо набір на командний конкурс #OWL_teams, який подарує вам купу нових емоцій.
На вас чекатимуть:
– Дуель 2 на 2
– Дуель аудіодекламацій
– Дуель завдань з колеса челенджерів
– Дуель візуальної поезії
Менеджерами команд будуть Андрій Мальва та Гортензія, і саме вони розглядатимуть ваші заявки на вступ.
Детальніше з умовами можна ознайомитися тут.
Буде прикольно!
Храм поезії
23 Jan, 21:25
слизерин малює золотих змій
гострить кинджал отрутою в серце
чесно скажу я так би не зміг
принесіть
льоду
відерце
принесіть воду свіжу як сколе
розпаліть ватру
над ріками хмиз
чорна гора душу розколе
птахи летять вниз
вниз
вниз
падають трони під королями
крутиться смерть коло наших зіниць
все що було і буде між нами -
то політ птиць
політ птиць
Роман Коржик
#романкоржик
гострить кинджал отрутою в серце
чесно скажу я так би не зміг
принесіть
льоду
відерце
принесіть воду свіжу як сколе
розпаліть ватру
над ріками хмиз
чорна гора душу розколе
птахи летять вниз
вниз
вниз
падають трони під королями
крутиться смерть коло наших зіниць
все що було і буде між нами -
то політ птиць
політ птиць
Роман Коржик
#романкоржик
Храм поезії
23 Jan, 18:05
Ми жили вдвох у кімнаті
площею дев’ять квадратів.
Це була наша вітальня,
кухня і спальня,
зала прийому гостей.
Все було дуже просте.
Столи із хиткими ніжками,
шафа, двоповерхове ліжко.
У шафі — по дві полички,
і на вішаку одні плічка
тримали багато речей.
Ну і що, що кран знову тече.
Гості приходили без попередження,
приносили тістечка і черешню,
і ми пили чай — не з пакетиків! —
як справжні англійські естети.
Таргани нахабніли, бувало;
ми на них полювали і знали,
де проходять ворожі доріжки.
А з другого поверху ліжка
до стелі рукою подати,
і до неба рукою подати,
хоч вікно було зовсім маленьке.
Ми поклеїли разом шпалери:
я хотіла білі, Маша — фіолетові,
а купили білі у фіолетові квіти:
сон-трава, медуниці і горицвіти.
Перед сном я дивилась на них і тоді
думала, що у мене колись буде дім,
просторий і весь у квітах,
там буде багато світла,
і кожна річ — на окремих плічках.
і вода тепла, а не одразу з річки.
А тарганів там не буде. Жодного.
І тепер я від жовтня до жовтня
у великій кімнаті пастельній;
вікна в ній — від підлоги до стелі.
І я думаю про людей,
що живуть у просторих оселях,
елегантних, але невеселих,
і до них не приходять гості,
не порушують їх власний простір,
і їх дім — як маленький острів,
майже безлюдний.
І тоді мені раптом хочеться поїхати за шпалерами,
паперово-сніжними, з медуницями і лілеями,
і ходити квартирами, наче свідок Єгови.
І у кожній великій кімнаті, де обмаль любові,
де бежеві стіни — непорушні, як мур, і порожні,
поклеїти фіолетові квіти — по смужці для кожного,
щоб вони проросли прямо в серце,
по одній смужці хоча б.
А тоді ще, можливо, лишитись на чай.
@buryanpoetry
#хопта
площею дев’ять квадратів.
Це була наша вітальня,
кухня і спальня,
зала прийому гостей.
Все було дуже просте.
Столи із хиткими ніжками,
шафа, двоповерхове ліжко.
У шафі — по дві полички,
і на вішаку одні плічка
тримали багато речей.
Ну і що, що кран знову тече.
Гості приходили без попередження,
приносили тістечка і черешню,
і ми пили чай — не з пакетиків! —
як справжні англійські естети.
Таргани нахабніли, бувало;
ми на них полювали і знали,
де проходять ворожі доріжки.
А з другого поверху ліжка
до стелі рукою подати,
і до неба рукою подати,
хоч вікно було зовсім маленьке.
Ми поклеїли разом шпалери:
я хотіла білі, Маша — фіолетові,
а купили білі у фіолетові квіти:
сон-трава, медуниці і горицвіти.
Перед сном я дивилась на них і тоді
думала, що у мене колись буде дім,
просторий і весь у квітах,
там буде багато світла,
і кожна річ — на окремих плічках.
і вода тепла, а не одразу з річки.
А тарганів там не буде. Жодного.
І тепер я від жовтня до жовтня
у великій кімнаті пастельній;
вікна в ній — від підлоги до стелі.
І я думаю про людей,
що живуть у просторих оселях,
елегантних, але невеселих,
і до них не приходять гості,
не порушують їх власний простір,
і їх дім — як маленький острів,
майже безлюдний.
І тоді мені раптом хочеться поїхати за шпалерами,
паперово-сніжними, з медуницями і лілеями,
і ходити квартирами, наче свідок Єгови.
І у кожній великій кімнаті, де обмаль любові,
де бежеві стіни — непорушні, як мур, і порожні,
поклеїти фіолетові квіти — по смужці для кожного,
щоб вони проросли прямо в серце,
по одній смужці хоча б.
А тоді ще, можливо, лишитись на чай.
@buryanpoetry
#хопта
Храм поезії
23 Jan, 14:07
Дім - це там,
Де можна сховатись, коли сльота
Де валяється шерсть твого кота
І всіх попередніх твоїх котів
Це - дім
Дім - це щось,
Що для тебе саме обжилось
І на старому килимі лось
Дивиться так, наче з ікон святі
Це - дім
Дім - це те,
Що бере і просто росте
Проростає у річку, в гори, у степ
Проростає у час, у "тепер" і в "тоді"
Це - дім
Це дім
Це мій дім
Він дістався мені від бабів і дідів
Разом з умінням ходити в походи й шинки
Різати по живому і зшивати шматки
Стріляти з рушниць, вишивать рушники
Вішати рушники між ікон і картин
Рвати ці рушники на бинти
Влаштовувати вечірки й бунти
Знаходити істину у вині
Лишатись холодними у вогні
Вбивати ворога на війні -
І тоді
Встигати до холодів
Відбудувати дім
Цей дім мій
У найглибшій пітьмі
У найхолоднішій зимі
Стіни його теплі й тверді
Це мій дім.
Марина Пономаренко
#пономаренко
Де можна сховатись, коли сльота
Де валяється шерсть твого кота
І всіх попередніх твоїх котів
Це - дім
Дім - це щось,
Що для тебе саме обжилось
І на старому килимі лось
Дивиться так, наче з ікон святі
Це - дім
Дім - це те,
Що бере і просто росте
Проростає у річку, в гори, у степ
Проростає у час, у "тепер" і в "тоді"
Це - дім
Це дім
Це мій дім
Він дістався мені від бабів і дідів
Разом з умінням ходити в походи й шинки
Різати по живому і зшивати шматки
Стріляти з рушниць, вишивать рушники
Вішати рушники між ікон і картин
Рвати ці рушники на бинти
Влаштовувати вечірки й бунти
Знаходити істину у вині
Лишатись холодними у вогні
Вбивати ворога на війні -
І тоді
Встигати до холодів
Відбудувати дім
Цей дім мій
У найглибшій пітьмі
У найхолоднішій зимі
Стіни його теплі й тверді
Це мій дім.
Марина Пономаренко
#пономаренко
Храм поезії
23 Jan, 10:07
Масаж
Ти зморена. Знемоги перемога,
Турботний день копицю сил пожав.
Стомились ноги від доріг розлогих,
Лягай, нехай творитиму масаж...
Ввімкну дощі, хай ніжить душі лаунж,
Почну із шиї — там хребці малі...
Один Атлантом зветься — справу знаю,
Імпровізую клавішами пліч.
Спускаюсь нижче дотиками щастя,
Арома втому передасть вогню.
Едем на пальцях привідкрити вдасться,
Ти ж розслабляйся вдягненою в ню.
Кульмінаційно змінюю акорди,
Зусилля – в жмут, і рухи кругові
Знаходять дивні ноти. Ти не проти,
Щоб мій Пегас тебе в Парнас привів?
А далі трішки приголублю ніжки,
Слізьми ефірів стегна обведу.
Торкатимусь повільно, потім – різко,
Пригрію Ахілессову п'яту.
Життя — брехня. Лише інтим не бреше,
Тантрично-романтичним вечір став.
Розслаблена, здається чи не вперше
Цілуєш ти мої сухі вуста...
Іван Добруцький (@real_dobrutskiy)
#добруцький
Ти зморена. Знемоги перемога,
Турботний день копицю сил пожав.
Стомились ноги від доріг розлогих,
Лягай, нехай творитиму масаж...
Ввімкну дощі, хай ніжить душі лаунж,
Почну із шиї — там хребці малі...
Один Атлантом зветься — справу знаю,
Імпровізую клавішами пліч.
Спускаюсь нижче дотиками щастя,
Арома втому передасть вогню.
Едем на пальцях привідкрити вдасться,
Ти ж розслабляйся вдягненою в ню.
Кульмінаційно змінюю акорди,
Зусилля – в жмут, і рухи кругові
Знаходять дивні ноти. Ти не проти,
Щоб мій Пегас тебе в Парнас привів?
А далі трішки приголублю ніжки,
Слізьми ефірів стегна обведу.
Торкатимусь повільно, потім – різко,
Пригрію Ахілессову п'яту.
Життя — брехня. Лише інтим не бреше,
Тантрично-романтичним вечір став.
Розслаблена, здається чи не вперше
Цілуєш ти мої сухі вуста...
Іван Добруцький (@real_dobrutskiy)
#добруцький
Храм поезії
23 Jan, 06:06
вісім років казати: в мене вдома війна
щоб нарешті прийняти: мій дім – це війна
її потяг повільний зі сходу на захід країни
у якому смерть життя перевозить
ніч заходить у землю судомами квітів змарнілих
і лягає в роти нам гнилими зубами мовчання
наша мова тепер – волонтерсько-біженський чат
у якому сирени співають пісень Одісею
наша пам’ять тепер – брудна вишиванка свободи
її довга хода від серця до серця
Ія Кива
#ія_кива
щоб нарешті прийняти: мій дім – це війна
її потяг повільний зі сходу на захід країни
у якому смерть життя перевозить
ніч заходить у землю судомами квітів змарнілих
і лягає в роти нам гнилими зубами мовчання
наша мова тепер – волонтерсько-біженський чат
у якому сирени співають пісень Одісею
наша пам’ять тепер – брудна вишиванка свободи
її довга хода від серця до серця
Ія Кива
#ія_кива
Храм поезії
23 Jan, 05:03
Зала сучасних підробок
кар-кар-карнавальна круговерть
стискає коло навколо горла.
майстерна маска
затонує байдужість
у колір співчуття чи розуміння,
приховуючи
щільний шар шрамів і м'язів,
викривлених гіпертонусом.
дарує примарну безпеку
фортеця корсету,
захист від обіцянок-цяцянок перед морським їжаком совісті
і горошиною незручної емпатії.
це підтримка
сколіозно викривленого стержня,
каркас для пустки, щоб хоч вона,
отруюючи залишки живого.
лезом стилета.
по білому снігу — свідку життя
і його безжальному статисту.
Хоч морозом коле правда,
а сніг однаково обіймає чобітки і босі п'яти,
сліди лишаться різні —
чи унікальний відбиток стопи.
завжди в ціні якісні дешеві підробки,
а оригінал до біса невиправдано дорогий!
на ціннику прохід між Сциллою самозванства
і Харибдою химерної харизми.
за рівними-рівними хвильками строчок
і блискучою лейбою підробного «luis vuitton»
косплеїться життя
полив'яних праведників з цупкою шкірою.
даремно шукати кроликів у серпентарії,
їхнє покликання стати чиїмось обідом.
о, як же не хочеться прожити так,
щоб справжніми були
тільки ім'я і дати.
на надгробку.
Іляна Лисиця & Джессі Галлівелл
кар-кар-карнавальна круговерть
стискає коло навколо горла.
майстерна маска
затонує байдужість
у колір співчуття чи розуміння,
приховуючи
щільний шар шрамів і м'язів,
викривлених гіпертонусом.
дарує примарну безпеку
фортеця корсету,
захист від обіцянок-цяцянок перед морським їжаком совісті
і горошиною незручної емпатії.
це підтримка
сколіозно викривленого стержня,
каркас для пустки, щоб хоч вона,
отруюючи залишки живого.
лезом стилета.
по білому снігу — свідку життя
і його безжальному статисту.
Хоч морозом коле правда,
а сніг однаково обіймає чобітки і босі п'яти,
сліди лишаться різні —
чи унікальний відбиток стопи.
завжди в ціні якісні дешеві підробки,
а оригінал до біса невиправдано дорогий!
на ціннику прохід між Сциллою самозванства
і Харибдою химерної харизми.
за рівними-рівними хвильками строчок
і блискучою лейбою підробного «luis vuitton»
косплеїться життя
полив'яних праведників з цупкою шкірою.
даремно шукати кроликів у серпентарії,
їхнє покликання стати чиїмось обідом.
о, як же не хочеться прожити так,
щоб справжніми були
тільки ім'я і дати.
на надгробку.
Іляна Лисиця & Джессі Галлівелл
Храм поезії
22 Jan, 21:51
туман мов ножем місто враз розтина⠀
падають зорі теплим причастям⠀
і ночі цієї тривка глибина⠀
темним серпанком вичакловує щастя ⠀
⠀
і світиться місяцем ніжний кришталь⠀
родиться тайною п'яний цвіт вишні ⠀
гір золотих хмільну вертикаль ⠀
неначе струну пестить всевишній⠀
⠀
лиється музика мов темне вино⠀
ламаються пагорби хлібом любови⠀
і серце птаха - основа основ⠀
піснею бавить дощі світанкові ⠀
⠀
прийду я до тебе крізь брами й застави ⠀
про чари нічні тобі розповім ⠀
серця частинку в твоїм небі зоставлю ⠀
хай ніч твоя стелиться жаром палким ⠀
⠀
і місто розітне туман причастям⠀
хлібом любови гори постануть ⠀
вино розіллється чарами щастя ⠀
у серці твоєму навіки зостанусь
Роман Коржик
#поезія
падають зорі теплим причастям⠀
і ночі цієї тривка глибина⠀
темним серпанком вичакловує щастя ⠀
⠀
і світиться місяцем ніжний кришталь⠀
родиться тайною п'яний цвіт вишні ⠀
гір золотих хмільну вертикаль ⠀
неначе струну пестить всевишній⠀
⠀
лиється музика мов темне вино⠀
ламаються пагорби хлібом любови⠀
і серце птаха - основа основ⠀
піснею бавить дощі світанкові ⠀
⠀
прийду я до тебе крізь брами й застави ⠀
про чари нічні тобі розповім ⠀
серця частинку в твоїм небі зоставлю ⠀
хай ніч твоя стелиться жаром палким ⠀
⠀
і місто розітне туман причастям⠀
хлібом любови гори постануть ⠀
вино розіллється чарами щастя ⠀
у серці твоєму навіки зостанусь
Роман Коржик
#поезія
Храм поезії
19 Jan, 06:59
ЕМПАТИЧНІ МЕРИДІАНИ
Кожен фотограф знає: очі моделі повинні співпадати з перетином (лей)-ліній сітки
(так гострий погляд із композиції глибше пробирає спостерігача).
Фотографія повинна передавати настрій.
Мистецтво має говорити.
Це один зі станів статики, прикликаний боротися з кліповим мисленням.
Крик без крику.
Я поки лише недосвідчений юнга,
що заблукав у цьому образотворчому морі сенсів й емоцій…
Ламаю золоті спіралі у пошуках орієнтирів, на скільки градусів
фотографічної довготи/широти посунути об'єкт у кадрі…
Та, що говорить з тишею
#тиша
Кожен фотограф знає: очі моделі повинні співпадати з перетином (лей)-ліній сітки
(так гострий погляд із композиції глибше пробирає спостерігача).
Фотографія повинна передавати настрій.
Мистецтво має говорити.
Це один зі станів статики, прикликаний боротися з кліповим мисленням.
Крик без крику.
Я поки лише недосвідчений юнга,
що заблукав у цьому образотворчому морі сенсів й емоцій…
Ламаю золоті спіралі у пошуках орієнтирів, на скільки градусів
фотографічної довготи/широти посунути об'єкт у кадрі…
Та, що говорить з тишею
#тиша
Храм поезії
18 Jan, 19:17
С М Е - Р Т Ь
Вже по обіді, сонце в своєму піку.
Місячний серп теж наді мною висить.
Я споглядаю осінь,
ловлю листопадову втіху
і поміж дерев я бачу тебе..
Я ніде не втечу, хоч би як не старалась.
Не встигну дібратись додому до настання темноти.
Насічки на дереві кажуть, що я заблукала..
Знову по колу.
Знову шукати вихід.
Знов ти!..
Ти ж знаєш, що я не здаюсь,
тож навряд
мене налякає вовче виття
чи шурхотіння чудовиськ в кущах.
Мені все одно,
що ти там такого іще зготувала!
Я при зброї, жадаю помсти й лють у очах горить!
Небо чорніє - налетіли крикливі круки.
Я позвала їх з міст, яких більше немає..
Вітер дужий здійнявся. Я прикликала його з полів.
Ми чинитимем опір,
доки ти нас не дістала.
Непроглядне попереду,
я із посмішкою рухаюсь у невідоме.
Останній завжди є той, хто сміється.
Мій ранок почнеться зі - с м е
і на - р т ь
він колись обірвЕться.
Ія Ко
Вже по обіді, сонце в своєму піку.
Місячний серп теж наді мною висить.
Я споглядаю осінь,
ловлю листопадову втіху
і поміж дерев я бачу тебе..
Я ніде не втечу, хоч би як не старалась.
Не встигну дібратись додому до настання темноти.
Насічки на дереві кажуть, що я заблукала..
Знову по колу.
Знову шукати вихід.
Знов ти!..
Ти ж знаєш, що я не здаюсь,
тож навряд
мене налякає вовче виття
чи шурхотіння чудовиськ в кущах.
Мені все одно,
що ти там такого іще зготувала!
Я при зброї, жадаю помсти й лють у очах горить!
Небо чорніє - налетіли крикливі круки.
Я позвала їх з міст, яких більше немає..
Вітер дужий здійнявся. Я прикликала його з полів.
Ми чинитимем опір,
доки ти нас не дістала.
Непроглядне попереду,
я із посмішкою рухаюсь у невідоме.
Останній завжди є той, хто сміється.
Мій ранок почнеться зі - с м е
і на - р т ь
він колись обірвЕться.
Ія Ко
Храм поезії
18 Jan, 16:39
Пташко,
Твій голос вкриває росистою ковдрою,
Твій тембр відчутний в печерах нудьги,
Він серце пронизує звісткою гострою,
Він лагідно стримує все навкруги.
Співом
П'янким трав'янистим, як чай із куплетами,
Яким пригощала в квартирі своїй
Привітлива вчителька, співом розплетеним
За вікнами зойкав тривожний відбій.
Раптом
Обірвана пісня. Від захисту Божого
Сильніші ракети та бомби брудні.
Так важко дається скалічена розповідь
Про щем в Епіцентрі у пеклі війни.
Місто
Скалічене лункістю вибухів-смертників.
Не випили чай, всох лимонний пиріг.
Там попіл та дим з'їли в згарища нетрищах
Пташине серденько та лагідний спів.
Харків!
Щодня потерпає від болю та обстрілів,
Там в урвищах і під завалами час
Спинився. Лиш з неба загиблі помоляться:
"Закрийте зруйноване небо над Ха..."
02.06.2024
Оксана Мовчан 👩❤💋👩 Олеся Репа
#мовчан
#репа
Твій голос вкриває росистою ковдрою,
Твій тембр відчутний в печерах нудьги,
Він серце пронизує звісткою гострою,
Він лагідно стримує все навкруги.
Співом
П'янким трав'янистим, як чай із куплетами,
Яким пригощала в квартирі своїй
Привітлива вчителька, співом розплетеним
За вікнами зойкав тривожний відбій.
Раптом
Обірвана пісня. Від захисту Божого
Сильніші ракети та бомби брудні.
Так важко дається скалічена розповідь
Про щем в Епіцентрі у пеклі війни.
Місто
Скалічене лункістю вибухів-смертників.
Не випили чай, всох лимонний пиріг.
Там попіл та дим з'їли в згарища нетрищах
Пташине серденько та лагідний спів.
Харків!
Щодня потерпає від болю та обстрілів,
Там в урвищах і під завалами час
Спинився. Лиш з неба загиблі помоляться:
"Закрийте зруйноване небо над Ха..."
02.06.2024
Оксана Мовчан 👩❤💋👩 Олеся Репа
#мовчан
#репа
Храм поезії
18 Jan, 09:35
В цю суботу 18-го січня читатиму свої лібротеленги та розповідатиму дотичні до них історії. Приходьте всі, хто хоче побачитись, хто ще не забрав примірник «Ліброзорію» або не зміг бути на минулій презентації.
Всі кошти з проданих збірок на події підуть на донат https://send.monobank.ua/jar/8WoYpzqw8y
Розклад вечора:
18:00 一 знайомимось, теревенимо, замовляємо смаколики
18:15 一 презентація, читання текстів, питання, розмови
19:30 一 ворожіння по текстах
19:55 一 перерва на фотосет та обійми, автограф сесія
20:00 一 вільний мікрофон: читаємо вірші/прозу, співаємо, граємо, а часом і танцюємо.
*можливі незначні відхилення в часі
Місце зустрічі 一 Drip coffee buffet (Велика Васильківська, 122).
Умови входу 一 100 грн та замовлення на барі від 100 грн.
Організатор 一 Щотижневий мистецький проєкт «Літературні забави».
Ведучі 一 Ingigerda та Андрій Рассказов-Ковалевський.
Всі кошти з проданих збірок на події підуть на донат https://send.monobank.ua/jar/8WoYpzqw8y
Розклад вечора:
18:00 一 знайомимось, теревенимо, замовляємо смаколики
18:15 一 презентація, читання текстів, питання, розмови
19:30 一 ворожіння по текстах
19:55 一 перерва на фотосет та обійми, автограф сесія
20:00 一 вільний мікрофон: читаємо вірші/прозу, співаємо, граємо, а часом і танцюємо.
*можливі незначні відхилення в часі
Місце зустрічі 一 Drip coffee buffet (Велика Васильківська, 122).
Умови входу 一 100 грн та замовлення на барі від 100 грн.
Організатор 一 Щотижневий мистецький проєкт «Літературні забави».
Ведучі 一 Ingigerda та Андрій Рассказов-Ковалевський.
Храм поезії
17 Jan, 22:11
Кажуть, дочки України синьокосі і золотоокі;
кажуть, вони вмиваються снігом уранці
і до нестерпності щирі.
Кажуть, сини України народжуються у вишиванці;
кажуть, у них й під сорочкою візерунки на шкірі.
Кажуть, синів і дочок України ніхто не приймає,
і ті ховають волосся кольору неба і очі кольору пшениці,
здирають візерунки зі шкіри і не співають.
Тільки говорять.
Тільки мовами чужинців.
Що би не говорили, але де б ти не був,
всюди будеш чужим, крім землі, що живила корені;
крім тієї землі, де під ноги Ісусу стелять вербу
замість пальмових гілок; де всі вільні і зморені.
Неважливо, як далеко тебе занесло на цей раз.
Всі шукають, де глибше, а тобі уже дуже глибоко.
Попливем проти течії, туди, до витоків і подивимось, скільки нас,
синьокосих,
золотооких.
@buryanpoetry
#хопта
кажуть, вони вмиваються снігом уранці
і до нестерпності щирі.
Кажуть, сини України народжуються у вишиванці;
кажуть, у них й під сорочкою візерунки на шкірі.
Кажуть, синів і дочок України ніхто не приймає,
і ті ховають волосся кольору неба і очі кольору пшениці,
здирають візерунки зі шкіри і не співають.
Тільки говорять.
Тільки мовами чужинців.
Що би не говорили, але де б ти не був,
всюди будеш чужим, крім землі, що живила корені;
крім тієї землі, де під ноги Ісусу стелять вербу
замість пальмових гілок; де всі вільні і зморені.
Неважливо, як далеко тебе занесло на цей раз.
Всі шукають, де глибше, а тобі уже дуже глибоко.
Попливем проти течії, туди, до витоків і подивимось, скільки нас,
синьокосих,
золотооких.
@buryanpoetry
#хопта
Храм поезії
17 Jan, 20:10
вітаю, наші переможці:
1 місце - Оксана Мовчан та Олеся Репа
1 місце - Саша Хопта
1 місце - Олександра Дорога
1 місце - Іляна Лисиця
1 місце - Та, що говорить з тишею
1 місце - Олеся Репа
результати
вірші
судив Джессі Галлівелл
#конкурс
#поезія
#вірші
1 місце - Оксана Мовчан та Олеся Репа
1 місце - Саша Хопта
1 місце - Олександра Дорога
1 місце - Іляна Лисиця
1 місце - Та, що говорить з тишею
1 місце - Олеся Репа
результати
вірші
судив Джессі Галлівелл
#конкурс
#поезія
#вірші
Храм поезії
17 Jan, 18:06
Війна вириває з мене спогади
паленькі пазли, з яких складаєтся пам'ять
мозаїка сиплеться з мокрих очей
більше її не складеш, не намагайся
Малий товстощокий Ярик з дитсадочку
"Будеш ковбаску? В мене ще є"
Його тато валютчик, тому він при грошах
За двадцять п'ять років я пам'ятаю його
М'який помаранчевий светр із цифрою 59
Сім'я його виїхала десь у четвертому класі
Ми зустрілись через дванадцять років
І я злякалась його татуйованих рук
Хто ж знав, що скоро я теж
вся заллюся чорнилом
Мама дзвонила,
каже — пам'ятаєш Ярика, який тебе годував ковбасою?
Кажуть, вернувся із-за кордону, коли почалася війна
Кажуть сказав "а шо про мене подумають пацани?"
Кажуть, загинув
Круглощокий Сашко був закоханий в мою подругу Аню
Смішний і вертлявий, ми у восьмому класі
Пили втіхушку пиво після школи
на Танковому мосту
Мама дзвонила,
каже — а пам'ятаєш Сашу?
Кажуть загинув.
Мама дзвонила,
каже — а ти знаєш...?
І в мене холоне усе всередині,
Бо кажуть загинув той, з ким ходили гуляти і
одне одного
недолюблювали
зараз би так не було
зараз би сиділи за цигаркою в барі
ділились би болем
і розуміли б одне одного
але вже не будемо
Війна вирвала в мене дитинство,
коли загинули ті, кого я знала
Війна вирвала в мене юність
коли загинули ті, кого я любила
Війна назавжди забрала мою щасливу старість
Покуримо?
Оленямка
паленькі пазли, з яких складаєтся пам'ять
мозаїка сиплеться з мокрих очей
більше її не складеш, не намагайся
Малий товстощокий Ярик з дитсадочку
"Будеш ковбаску? В мене ще є"
Його тато валютчик, тому він при грошах
За двадцять п'ять років я пам'ятаю його
М'який помаранчевий светр із цифрою 59
Сім'я його виїхала десь у четвертому класі
Ми зустрілись через дванадцять років
І я злякалась його татуйованих рук
Хто ж знав, що скоро я теж
вся заллюся чорнилом
Мама дзвонила,
каже — пам'ятаєш Ярика, який тебе годував ковбасою?
Кажуть, вернувся із-за кордону, коли почалася війна
Кажуть сказав "а шо про мене подумають пацани?"
Кажуть, загинув
Круглощокий Сашко був закоханий в мою подругу Аню
Смішний і вертлявий, ми у восьмому класі
Пили втіхушку пиво після школи
на Танковому мосту
Мама дзвонила,
каже — а пам'ятаєш Сашу?
Кажуть загинув.
Мама дзвонила,
каже — а ти знаєш...?
І в мене холоне усе всередині,
Бо кажуть загинув той, з ким ходили гуляти і
одне одного
недолюблювали
зараз би так не було
зараз би сиділи за цигаркою в барі
ділились би болем
і розуміли б одне одного
але вже не будемо
Війна вирвала в мене дитинство,
коли загинули ті, кого я знала
Війна вирвала в мене юність
коли загинули ті, кого я любила
Війна назавжди забрала мою щасливу старість
Покуримо?
Оленямка
Храм поезії
17 Jan, 14:04
всі щось знаходять в тобі, але гадки не мають що
пофігу: вдягнута в майку чи сукню, штани, світшот
повагом ти розділяєш життя згідно «до» і «без»
знають: зламаєш їм дах, та кого, власне, це їбе.
все, що лишаєш по собі — це пахощі і біду
та все одно за тобою, мов цуцики, всі ідуть
слину пускають пропащі і скімлять тобі у слід
відьма ж все грається, бавиться, стелить на них муслін.
стелиться марево, видно, що краще від хтивих снів
парубок-забавка ковена, розумом геть змарнів
бірка на шиї, мов вироком, чутно: сичить кажан
нерви лоскочуться кігтиком, станув всілякий жах
краще сьогодні і зараз вгатити в новий обряд
краще скінчатись в обіймах, де нутрощі всі горять
краще у відьминій пастці торкатись жаданих ніг
ніж зрозуміти:
не відьму
кохати б
не зміг
anastasiiith
пофігу: вдягнута в майку чи сукню, штани, світшот
повагом ти розділяєш життя згідно «до» і «без»
знають: зламаєш їм дах, та кого, власне, це їбе.
все, що лишаєш по собі — це пахощі і біду
та все одно за тобою, мов цуцики, всі ідуть
слину пускають пропащі і скімлять тобі у слід
відьма ж все грається, бавиться, стелить на них муслін.
стелиться марево, видно, що краще від хтивих снів
парубок-забавка ковена, розумом геть змарнів
бірка на шиї, мов вироком, чутно: сичить кажан
нерви лоскочуться кігтиком, станув всілякий жах
краще сьогодні і зараз вгатити в новий обряд
краще скінчатись в обіймах, де нутрощі всі горять
краще у відьминій пастці торкатись жаданих ніг
ніж зрозуміти:
не відьму
кохати б
не зміг
anastasiiith
Храм поезії
17 Jan, 10:35
https://next.privat24.ua/send/2rbk0 закиньте на допомогу хто скільки може 🙏🏻
Храм поезії
17 Jan, 10:05
спочатку було коло
фантазій і плям над принадами реальності,
перші —
малювали корони,
другі — вікна у Шлях до істинного дому.
.
— я бачу граційного, величного богомола...
— ти не розумієш, це не він. його тут більше нема. лише сухий залишок.
— богомол, більше ні слова.
.
я почав уявляти себе незрячим,
товаришував із палітрою повік,
бачив бога, можливо того,
чийому я син,
зовсім скоро він зник.
потім була пам'ять —
чудовий наркотик,
закільцьовано діє, як Lego:
набір один, канон один,
а збираєш якось по настрою.
навчився торкатися спогадів.
комашки-ліхтарики змінять світло,
змінять ракурс,
якщо захочу,
якщо потреба. сила духу!
думкам малюю руки!
усіх бридких — пожре ропуха.
усім близьким — зробив портрети.
і найголовніше — побачив богомола.
справжнього лицаря!
хітинладунки, погляд убивці!
на нього павук! він йому спиці!
лізь до мене, друже,
домалюю листочок і квітку!
лізь до мене, друже, в душу,
домалюю бамбук, зроблю сопілку.
я навчився бачити реальність потрібним чином.
богомол — завжди богомол.
ніщо не завадить ним бути.
згадайте тих, кого нема,
вони теж — не трупи.
Кілдунчик
#ставицький
фантазій і плям над принадами реальності,
перші —
малювали корони,
другі — вікна у Шлях до істинного дому.
.
— я бачу граційного, величного богомола...
— ти не розумієш, це не він. його тут більше нема. лише сухий залишок.
— богомол, більше ні слова.
.
я почав уявляти себе незрячим,
товаришував із палітрою повік,
бачив бога, можливо того,
чийому я син,
зовсім скоро він зник.
потім була пам'ять —
чудовий наркотик,
закільцьовано діє, як Lego:
набір один, канон один,
а збираєш якось по настрою.
навчився торкатися спогадів.
комашки-ліхтарики змінять світло,
змінять ракурс,
якщо захочу,
якщо потреба. сила духу!
думкам малюю руки!
усіх бридких — пожре ропуха.
усім близьким — зробив портрети.
і найголовніше — побачив богомола.
справжнього лицаря!
хітинладунки, погляд убивці!
на нього павук! він йому спиці!
лізь до мене, друже,
домалюю листочок і квітку!
лізь до мене, друже, в душу,
домалюю бамбук, зроблю сопілку.
я навчився бачити реальність потрібним чином.
богомол — завжди богомол.
ніщо не завадить ним бути.
згадайте тих, кого нема,
вони теж — не трупи.
Кілдунчик
#ставицький
Храм поезії
17 Jan, 06:05
стільки ніжності, що її тільки взяти й виплакати
стільки туги, що серце беруть судоми
скільки треба кричати в небо, аби докликатись?
якщо вимкнули світло — хто залишається вдома?
сміх, як зоряний пил, осідає тобі на вії
тиша кинутим звіром шкрябається щоночі
у війну продовжують жити — хто як уміє
тільки як врятувати того, хто цього не хоче?
бездоганні герої, що навічно лежать у трунах
дні народження, на які збираєтесь на могилі
я колись читала, що люблять зухвалих і юних
та ніхто не казав, що вони зазвичай загиблі.
Надія Глушкова
стільки туги, що серце беруть судоми
скільки треба кричати в небо, аби докликатись?
якщо вимкнули світло — хто залишається вдома?
сміх, як зоряний пил, осідає тобі на вії
тиша кинутим звіром шкрябається щоночі
у війну продовжують жити — хто як уміє
тільки як врятувати того, хто цього не хоче?
бездоганні герої, що навічно лежать у трунах
дні народження, на які збираєтесь на могилі
я колись читала, що люблять зухвалих і юних
та ніхто не казав, що вони зазвичай загиблі.
Надія Глушкова
Храм поезії
17 Jan, 05:30
Я навіть тепер не знаю, що тобі розказати.
Цей вітер з полів південних бере у облогу місто
і хочеться відчинити йому всі брами, зламати ґрати –
він трепетом повнить тіло, ніби світлом кімнати.
Я навіть тепер не знаю, як тобі відповісти.
Так ночі стають малі, а дні осяйні й великі.
Так набувають сенсу зустрічі випадкові,
колись давно пережиті. Так виростають ріки
з тривалих дощів, так пси міські, зголоднілі й дикі,
робляться тихі, добрі, лагідні і шовкові.
Птахи обживають гнізда, тривоги, щораз дрібніші,
свої обживають ніші, а сни обживають душі.
І ще не стає тепліше, але не стає холодніше.
І люди стають простіші, якщо не стають добріші,
і обживають що можуть, але стараються дуже.
З непевних і темних видив викреслюються предмети,
дерева на запахи з кухонь сходяться звідусюди,
такі тонкі їхні тіні, такі тремкі силуети.
Ні, я тепер навіть не знаю, хто ти, не знаю, де ти,
і ще дотепер не знаю, коли я тебе забуду.
Катерина Бабкіна
#бабкіна
Цей вітер з полів південних бере у облогу місто
і хочеться відчинити йому всі брами, зламати ґрати –
він трепетом повнить тіло, ніби світлом кімнати.
Я навіть тепер не знаю, як тобі відповісти.
Так ночі стають малі, а дні осяйні й великі.
Так набувають сенсу зустрічі випадкові,
колись давно пережиті. Так виростають ріки
з тривалих дощів, так пси міські, зголоднілі й дикі,
робляться тихі, добрі, лагідні і шовкові.
Птахи обживають гнізда, тривоги, щораз дрібніші,
свої обживають ніші, а сни обживають душі.
І ще не стає тепліше, але не стає холодніше.
І люди стають простіші, якщо не стають добріші,
і обживають що можуть, але стараються дуже.
З непевних і темних видив викреслюються предмети,
дерева на запахи з кухонь сходяться звідусюди,
такі тонкі їхні тіні, такі тремкі силуети.
Ні, я тепер навіть не знаю, хто ти, не знаю, де ти,
і ще дотепер не знаю, коли я тебе забуду.
Катерина Бабкіна
#бабкіна
Храм поезії
16 Jan, 19:12
Дякую за все, Маестро!
Сподіваюсь, ви відправитеся до Білого вігваму 🙏🏻
Сподіваюсь, ви відправитеся до Білого вігваму 🙏🏻
Храм поезії
16 Jan, 18:08
каже - давай поговоримо.
сідає спиною до стіни.
такий великий, змучений, згорблений,
наче світ йому
затісний.
очі в нього старі і прозорі, погляди непомітні.
вона думає – краще б йому кричати чи знавісніти.
він відсахується, коли вона торкається його ліктя.
вона боїться спитати – раптом він
відповість.
раптом виговорить їй прокляття або молитву.
раптом заплаче страшно чи загрозливо зарегоче.
раптом розкаже їй щось, чим вона буде снити.
щось, від чого тепер зривається
посеред ночі.
раптом перелічить імена побратимів та друзів.
і згадуючи, посміхатиметься – спокійно, немов дитя.
руки у нього чорні, міцні, натруджені.
руки у нього тремтять.
завжди тремтять.
вона слухатиме – так уважно, так переконливо.
і від кожного слова у цій кімнаті гірчитиме.
він щовечора каже – давай поговоримо.
і мовчить.
Тетяна Власова
#таня_пише
сідає спиною до стіни.
такий великий, змучений, згорблений,
наче світ йому
затісний.
очі в нього старі і прозорі, погляди непомітні.
вона думає – краще б йому кричати чи знавісніти.
він відсахується, коли вона торкається його ліктя.
вона боїться спитати – раптом він
відповість.
раптом виговорить їй прокляття або молитву.
раптом заплаче страшно чи загрозливо зарегоче.
раптом розкаже їй щось, чим вона буде снити.
щось, від чого тепер зривається
посеред ночі.
раптом перелічить імена побратимів та друзів.
і згадуючи, посміхатиметься – спокійно, немов дитя.
руки у нього чорні, міцні, натруджені.
руки у нього тремтять.
завжди тремтять.
вона слухатиме – так уважно, так переконливо.
і від кожного слова у цій кімнаті гірчитиме.
він щовечора каже – давай поговоримо.
і мовчить.
Тетяна Власова
#таня_пише
Храм поезії
15 Jan, 10:06
Вітрами заплутаю гриви коням,
вплітаю в думки твої
одержимість мною і всім,
що мене нагадує.
Несвідоме і виворіт.
Скрізь і ніде.
П
А
Д
А
Й
На поясі Арди жди —
принесу перстень Долі.
Настане кінець Епохи,
в котрій ти мене не знав,
чекав пробудження.
Не шукай зерна розбіжностей.
Хай світло оминає нескінченна ніч.
Мені під ноги стели тумани,
стану нагородою або трунком,
танцюй під мої пісні,
лови поглядом легкі рухи,
блукай тарпаном курганами,
де житиму,
доки не знайду нову домівку
десь в переддень Нового року,
якщо під шапкою-невидимкою
не зникну,
бо я – дика ельфійка.
Вільна!
Не приручиш.
Не спиниш.
Лишишся зі мною
вічно молодим.
Лише не ступай на свій берег,
бо розсиплешся на прах:
коли повертається час,
Я
З
Н
И
К
А
Ю
@olesya13r
Верлібр переможний в парі, пройшов у наступний етап, конкурс "Зима близько", тема: фентезі.
Писала під псевдонімом Туата Де Дананн
#репа
вплітаю в думки твої
одержимість мною і всім,
що мене нагадує.
Несвідоме і виворіт.
Скрізь і ніде.
П
А
Д
А
Й
На поясі Арди жди —
принесу перстень Долі.
Настане кінець Епохи,
в котрій ти мене не знав,
чекав пробудження.
Не шукай зерна розбіжностей.
Хай світло оминає нескінченна ніч.
Мені під ноги стели тумани,
стану нагородою або трунком,
танцюй під мої пісні,
лови поглядом легкі рухи,
блукай тарпаном курганами,
де житиму,
доки не знайду нову домівку
десь в переддень Нового року,
якщо під шапкою-невидимкою
не зникну,
бо я – дика ельфійка.
Вільна!
Не приручиш.
Не спиниш.
Лишишся зі мною
вічно молодим.
Лише не ступай на свій берег,
бо розсиплешся на прах:
коли повертається час,
Я
З
Н
И
К
А
Ю
@olesya13r
Верлібр переможний в парі, пройшов у наступний етап, конкурс "Зима близько", тема: фентезі.
Писала під псевдонімом Туата Де Дананн
#репа
Храм поезії
15 Jan, 10:06
Лотерейка https://www.instagram.com/p/DE15pYNtk3Z/?igsh=b3A1b29kaDQweGY= номерок 40 грн💛🖤
Храм поезії
15 Jan, 06:03
А зараз я розповім тобі, як зустрічався з дияволом.
Диявол, Маріє, керується єдиним правилом —
він вводить тобі під шкіру мед і олово,
він пришиває тобі до тіла своє серце й голову.
Ходи тепер з його головою, дивися його очима,
Лови тепер сонце в небі, думай, у чому причина.
Все одно нічого не зрозумієш, нічого не упіймаєш.
Залишишся з тим, у що віриш, себто, із тим, що маєш.
Диявол, Маріє, — чорний кравець із Бронкса,
в легені йому залито вогонь, в очах йому тане бронза,
шиє святкові костюми, виміряє коштовну тканину,
влаштовує перестрілки й вуличну різанину.
Приводить до себе вночі золотих китаянок,
топить в затоці їхні тіла на ранок,
вкладає тобі до рук пакунки й ранкову пресу,
просить віднести, записує на шпалерах адресу.
І я, Маріє, розносив спраглим ці передачі,
ці невагомі згортки, ці конверти гарячі,
зношував серце під улюбленою футболкою,
пробивав собі шкіру його циганською голкою.
Але мене завжди рятувала твоя увага,
тримала твоєї любові липнева спрага,
боронили твої дерева, що снігом покрилися,
наповнювала теплом родимок твоїх кирилиця.
Диявол, Маріє, не знає, що має робити з нами,
з нашими голосами, з нашими снами.
Він має справу з шовком, він тримається суші.
Що йому наші біди, що йому наші душі?
Йому ніколи не знати, як ламається голос
від розмов із тобою, як висихає горло
від того, що ти мовчиш, як виростають рослини
й гояться шрами від твоєї світлої слини.
Що він може знати в своїй майстерні?
Наші співи для нього — такі нестерпні.
Наша запеклість для нього — така противна.
Відсутність віри для нього особливо дивна.
Сергій Жадан
#жадан
Диявол, Маріє, керується єдиним правилом —
він вводить тобі під шкіру мед і олово,
він пришиває тобі до тіла своє серце й голову.
Ходи тепер з його головою, дивися його очима,
Лови тепер сонце в небі, думай, у чому причина.
Все одно нічого не зрозумієш, нічого не упіймаєш.
Залишишся з тим, у що віриш, себто, із тим, що маєш.
Диявол, Маріє, — чорний кравець із Бронкса,
в легені йому залито вогонь, в очах йому тане бронза,
шиє святкові костюми, виміряє коштовну тканину,
влаштовує перестрілки й вуличну різанину.
Приводить до себе вночі золотих китаянок,
топить в затоці їхні тіла на ранок,
вкладає тобі до рук пакунки й ранкову пресу,
просить віднести, записує на шпалерах адресу.
І я, Маріє, розносив спраглим ці передачі,
ці невагомі згортки, ці конверти гарячі,
зношував серце під улюбленою футболкою,
пробивав собі шкіру його циганською голкою.
Але мене завжди рятувала твоя увага,
тримала твоєї любові липнева спрага,
боронили твої дерева, що снігом покрилися,
наповнювала теплом родимок твоїх кирилиця.
Диявол, Маріє, не знає, що має робити з нами,
з нашими голосами, з нашими снами.
Він має справу з шовком, він тримається суші.
Що йому наші біди, що йому наші душі?
Йому ніколи не знати, як ламається голос
від розмов із тобою, як висихає горло
від того, що ти мовчиш, як виростають рослини
й гояться шрами від твоєї світлої слини.
Що він може знати в своїй майстерні?
Наші співи для нього — такі нестерпні.
Наша запеклість для нього — така противна.
Відсутність віри для нього особливо дивна.
Сергій Жадан
#жадан
Храм поезії
15 Jan, 05:46
Замерзла земля ховала мовчки в собі секрети.
Затихлі поля стояли. Подих німої смерти
злочинним поривом торкався тіла через кожуха.
Дитячі плачі згасали, кволе зітхання.
Не слухай!
Затиснуті міцно пальці несли картоплин пару.
Додому б добігти вчасно не можна, щоб упіймали.
Нехитрий пожиток цей - пряма дорога за ґрати.
За п'ять колосків учора нас почали вбивати.
Сусідів, за мішок хліба, вислали до Сибіру.
Покаятися б на сповіді, Бог у таке повірить?
Та церкву в селі спалили нелюди ті червоні.
Під серцем дитя завмерло, ненависть у долонях.
Паркан для перепочинку, пам'ять все закарбує.
Нащадкам я перекажу: знайте своє минуле.
# листя трави
#пам'ять
Затихлі поля стояли. Подих німої смерти
злочинним поривом торкався тіла через кожуха.
Дитячі плачі згасали, кволе зітхання.
Не слухай!
Затиснуті міцно пальці несли картоплин пару.
Додому б добігти вчасно не можна, щоб упіймали.
Нехитрий пожиток цей - пряма дорога за ґрати.
За п'ять колосків учора нас почали вбивати.
Сусідів, за мішок хліба, вислали до Сибіру.
Покаятися б на сповіді, Бог у таке повірить?
Та церкву в селі спалили нелюди ті червоні.
Під серцем дитя завмерло, ненависть у долонях.
Паркан для перепочинку, пам'ять все закарбує.
Нащадкам я перекажу: знайте своє минуле.
# листя трави
#пам'ять
Храм поезії
14 Jan, 18:47
Вечір спускався на місто повільно, ніби це шовк.
"Важко боротися із порожнечею, я пішов!"-
Останні слова твого ангела.
До біса, нехай.
Запалиш цигарку на кухні, кинеш в ранковий чай.
Зима впала білим під ноги,
нікуди тепер йти.
В заметах усе довкола, цей холод
як мінімум до весни,
а, може, навіть до літа.
Кажуть, треба перетерпіти.
Бажання - хильнути келих чогось з етиловим,
натомість каву в порожній шлунок
вливаєш силою.
Блюєш.
Ці спогади. Мозок стерпіти не може вже,
знаходиш в ванній спочатку бритву,
а потім ножиці.
Летять полиці, флакони й фотки, фіалки з вікон.
Запах кориці, скло на бетоні і голос тихий:
"Розплющ повіки!
Ніхто не вартий, щоб через нього збавляли віку!"-
Вечір спускався на місто повільно, ніби це шовк.
Справжній Ангел від тебе, насправді, нікуди не йшов.
"Важко боротися із порожнечею, я пішов!"-
Останні слова твого ангела.
До біса, нехай.
Запалиш цигарку на кухні, кинеш в ранковий чай.
Зима впала білим під ноги,
нікуди тепер йти.
В заметах усе довкола, цей холод
як мінімум до весни,
а, може, навіть до літа.
Кажуть, треба перетерпіти.
Бажання - хильнути келих чогось з етиловим,
натомість каву в порожній шлунок
вливаєш силою.
Блюєш.
Ці спогади. Мозок стерпіти не може вже,
знаходиш в ванній спочатку бритву,
а потім ножиці.
Летять полиці, флакони й фотки, фіалки з вікон.
Запах кориці, скло на бетоні і голос тихий:
"Розплющ повіки!
Ніхто не вартий, щоб через нього збавляли віку!"-
Вечір спускався на місто повільно, ніби це шовк.
Справжній Ангел від тебе, насправді, нікуди не йшов.
Храм поезії
14 Jan, 18:05
Дереза
Місяця міх згори сипле ув очі сіль.
В нас на столі - хліб, скло і свинець.
Де ти? Ходи, ходи. Ми твоє пекло - всі.
Ми тут за всіх, хто більше вже не...
Нас тут - голодний рій. Чорний, неначе згар.
В світлі тонких свіч - рана чи мак.
Скрутить тебе у ріг лють, ніби дріт, туга:
мста за того, хто - був і нема.
Стане з кісток - ліс. Та розійдеться - мов шов.
Пісню тонких свіч вітер задме.
Хлюпає в берцях кров. Відаєш, що прийшов,
вороже? Стій/стой. Тут тобі й смерть.
Аля Гулієва
#гулієва
Місяця міх згори сипле ув очі сіль.
В нас на столі - хліб, скло і свинець.
Де ти? Ходи, ходи. Ми твоє пекло - всі.
Ми тут за всіх, хто більше вже не...
Нас тут - голодний рій. Чорний, неначе згар.
В світлі тонких свіч - рана чи мак.
Скрутить тебе у ріг лють, ніби дріт, туга:
мста за того, хто - був і нема.
Стане з кісток - ліс. Та розійдеться - мов шов.
Пісню тонких свіч вітер задме.
Хлюпає в берцях кров. Відаєш, що прийшов,
вороже? Стій/стой. Тут тобі й смерть.
Аля Гулієва
#гулієва
Храм поезії
14 Jan, 14:07
Повітряна тривога по всій країні
Так наче щоразу ведуть на розстріл
Усіх
А цілять лише в одного
Переважно в того, хто скраю
Сьогодні не ти, відбій
Вікторія Амеліна
#амеліна
Так наче щоразу ведуть на розстріл
Усіх
А цілять лише в одного
Переважно в того, хто скраю
Сьогодні не ти, відбій
Вікторія Амеліна
#амеліна
Храм поезії
14 Jan, 14:01
Здавати фольклібри - @SoniachnaTemin
Обмеження щодо ліміту рядків немає, проте це не значить, що треба писати полотно😆
На перший відбірковий тур - пишете ОДИН верлібр.
Суть завдання:
Напишіть верлібр, в якому відчувається тиша і глибина ночі, де сонячне світло існує як спогад або надія, що пробивається крізь темряву.
Ваша задача – створити образи, які на перший погляд здаються протилежними, але гармонійно доповнюють одне одного.
Вірш має передати атмосферу внутрішньої боротьби або прийняття темних і світлих сторін душі.
Використовуйте одну метафору, яка об’єднає всі образи в єдину картину.
Нехай слова будуть як промені в темряві!
Увага: жанр верлібра - в етно-стилі(фольклібр)
Реченець - 15.01!
Твори ніде не публікуйте, адже загрожує дискваліфікація. Тому зважайте на цей критерій.
Обмеження щодо ліміту рядків немає, проте це не значить, що треба писати полотно😆
На перший відбірковий тур - пишете ОДИН верлібр.
Суть завдання:
Напишіть верлібр, в якому відчувається тиша і глибина ночі, де сонячне світло існує як спогад або надія, що пробивається крізь темряву.
Ваша задача – створити образи, які на перший погляд здаються протилежними, але гармонійно доповнюють одне одного.
Вірш має передати атмосферу внутрішньої боротьби або прийняття темних і світлих сторін душі.
Використовуйте одну метафору, яка об’єднає всі образи в єдину картину.
Нехай слова будуть як промені в темряві!
Увага: жанр верлібра - в етно-стилі(фольклібр)
Реченець - 15.01!
Твори ніде не публікуйте, адже загрожує дискваліфікація. Тому зважайте на цей критерій.
Храм поезії
14 Jan, 10:02
ІДИ
Кажуть вірші – анормального мозку біль,
Мороку стильні рани,
Скривджені перепони душі.
Бинти, мотузки у ванні
Та дивани холодних риб.
Схиблені надстежини в нікуди.
Зневіри сітки,
Маневрено вчавлені діри в серцях
Тих,
Хто не навчився дихати.
Спантеличені величні рвані гілки очікувань,
Крани думок,
Що перекроюють всесвіти
Власними станами
Кожного, хто
Невпинного продовжує крапати
В інших себе
Калюжами слів,
Палати дровами
Фраз
У власних метафорах-метаморфозах
В мережі межі,
Котрої не визначити так само,
Як і усіх заощаджень нірвани,
Що дряпає голови снів
Беззвучними голосами,
Аби тільки хто захтів далі.
Чернетками стати,
Необережного самого,
І ладний себе здійснити:
Віддати, що мав,
Знову.
І так по колу всіляких сансар кришталевих,
В котрих у кишенях лише зіниці крихкі
З міражами.
А хто ж мій герой?
Яка із ляльок нафарбованих стане поруч,
Вимкне це світло
І вже квилітиме, наче я,
Як я її навчила, коли ще носила те недоречне обожнене кимсь там тіло?
Тепер нова і відверта:
Дивіться на очі!
Врешті,
Я і не стверджувала, що готова
Чи хочу.
Іди.
Квіла Безодня
#квіла
#безодня
Кажуть вірші – анормального мозку біль,
Мороку стильні рани,
Скривджені перепони душі.
Бинти, мотузки у ванні
Та дивани холодних риб.
Схиблені надстежини в нікуди.
Зневіри сітки,
Маневрено вчавлені діри в серцях
Тих,
Хто не навчився дихати.
Спантеличені величні рвані гілки очікувань,
Крани думок,
Що перекроюють всесвіти
Власними станами
Кожного, хто
Невпинного продовжує крапати
В інших себе
Калюжами слів,
Палати дровами
Фраз
У власних метафорах-метаморфозах
В мережі межі,
Котрої не визначити так само,
Як і усіх заощаджень нірвани,
Що дряпає голови снів
Беззвучними голосами,
Аби тільки хто захтів далі.
Чернетками стати,
Необережного самого,
І ладний себе здійснити:
Віддати, що мав,
Знову.
І так по колу всіляких сансар кришталевих,
В котрих у кишенях лише зіниці крихкі
З міражами.
А хто ж мій герой?
Яка із ляльок нафарбованих стане поруч,
Вимкне це світло
І вже квилітиме, наче я,
Як я її навчила, коли ще носила те недоречне обожнене кимсь там тіло?
Тепер нова і відверта:
Дивіться на очі!
Врешті,
Я і не стверджувала, що готова
Чи хочу.
Іди.
Квіла Безодня
#квіла
#безодня
Храм поезії
14 Jan, 06:04
Кришталеві наконечники на віях
розтануть...
Зрештою, дві випавші війки -
не велика втрата.
...
Воно, коли йдеш і є куди йти -
не так вже і холодно.
Правда.
Інша справа ти.
Не можеш іти, вибрав стояти,
щоб йти могла я.
...
Я сподіваюсь, ти маєш грілки,
по одній в кожну руку.
Хоч би ті, благаю,
хоч би ті доїхали,
і ще буржуйка.
Яка буржуйка? - питаєш.
Ніяка, любий - кажу.
І дивлюсь на сучасне мистецтво,
в центрі якого великий діамант
із гранями, що грають всіма відтінками кривавого.
Ніяка...
@verondadjokonda
#веронічка
розтануть...
Зрештою, дві випавші війки -
не велика втрата.
...
Воно, коли йдеш і є куди йти -
не так вже і холодно.
Правда.
Інша справа ти.
Не можеш іти, вибрав стояти,
щоб йти могла я.
...
Я сподіваюсь, ти маєш грілки,
по одній в кожну руку.
Хоч би ті, благаю,
хоч би ті доїхали,
і ще буржуйка.
Яка буржуйка? - питаєш.
Ніяка, любий - кажу.
І дивлюсь на сучасне мистецтво,
в центрі якого великий діамант
із гранями, що грають всіма відтінками кривавого.
Ніяка...
@verondadjokonda
#веронічка
Храм поезії
13 Jan, 16:51
Повертаюсь в дитинство я подумки,
Де всміхається дід, молоді батьки,
Де майбутнє на мапі розгорнутій
Не закрите за ґратами на клямки.
Повертаюсь до лісу: йду стежкою,
Сонце в листі розкидало промені,
Павутиння на гілках мереживне
Вітер тріпає, роситься втомою
На траву і на квіти розхристані
Надвечір'я вже осінню клечане,
Де ще вірші мої не написані,
Де полями біжу, сиплю жменями
Із суничника в рот стиглі ягоди,
Де джерельна вода попід соснами,
Де бабуся всміхається лагідно,
Й ще не треба ставати дорослою.
Де не треба у дім новий посуду,
Не роботу хтось інший збирається.
Там, де мама вплітає у коси цвіт,
І пиріг остигає в пергаменті
Ароматний, із дольками абрикос,
Що під вікнами гупають зранечку.
Вальсувати із подружками вчимось,
Там, де скоро екзамен із алгебри,
Там коври споришу застелили парк,
Розгорнулись алеї каштанові,
Степ збирає врожай та гудуть жнива.
Милі серцю моменти у пам'яті.
Олеся Репа (@olesya13r)
#репа
Де всміхається дід, молоді батьки,
Де майбутнє на мапі розгорнутій
Не закрите за ґратами на клямки.
Повертаюсь до лісу: йду стежкою,
Сонце в листі розкидало промені,
Павутиння на гілках мереживне
Вітер тріпає, роситься втомою
На траву і на квіти розхристані
Надвечір'я вже осінню клечане,
Де ще вірші мої не написані,
Де полями біжу, сиплю жменями
Із суничника в рот стиглі ягоди,
Де джерельна вода попід соснами,
Де бабуся всміхається лагідно,
Й ще не треба ставати дорослою.
Де не треба у дім новий посуду,
Не роботу хтось інший збирається.
Там, де мама вплітає у коси цвіт,
І пиріг остигає в пергаменті
Ароматний, із дольками абрикос,
Що під вікнами гупають зранечку.
Вальсувати із подружками вчимось,
Там, де скоро екзамен із алгебри,
Там коври споришу застелили парк,
Розгорнулись алеї каштанові,
Степ збирає врожай та гудуть жнива.
Милі серцю моменти у пам'яті.
Олеся Репа (@olesya13r)
#репа
Храм поезії
13 Jan, 08:57
Друзі, привіт!
Зараз максимально важливо!
Наша RANRAWI потребує вашої підтримки, а саме — ваших голосів у Дії! Номер 4!
Зараз ви можете вже це робити і можете ознайомитися із піснею, яку вона подала. Погодьтеся, що це круто і прям ідеальне звучання для ЄБ 💚💚💚
Ось посилання на пісню: https://youtu.be/TTAEwW3j-JU?si=JOPThR2tmeSoNXsh
Там максимально просимо вас долучитися із коментарями та активністю!
Голосуйте самі та долучайте друзів. Разом ми сила😉
Зараз максимально важливо!
Наша RANRAWI потребує вашої підтримки, а саме — ваших голосів у Дії! Номер 4!
Зараз ви можете вже це робити і можете ознайомитися із піснею, яку вона подала. Погодьтеся, що це круто і прям ідеальне звучання для ЄБ 💚💚💚
Ось посилання на пісню: https://youtu.be/TTAEwW3j-JU?si=JOPThR2tmeSoNXsh
Там максимально просимо вас долучитися із коментарями та активністю!
Голосуйте самі та долучайте друзів. Разом ми сила😉
Храм поезії
13 Jan, 06:05
Коли світ міцно спав, ти стояв на моєму порозі, і очі твої закришталювались болем.
Ти просив дозволу переночувати, і простягнув маково-ромашковий жмуток.
Твої пальці дрібно губилися в моєму волоссі і неймовірно пахли полем.
Якби почуття мали людську подобу, то саме таким я уявляю собі смуток.
Ти йдеш на кухню і готуєш для нас каву, хоча пити її перед сном – погана прикмета.
Я злюсь через твою безцеремонність, а ще – через відсутній у моїх грудях тобі-спротив.
Ти ловиш очима гострі кути моєї кімнати і переконуєш, що це – ціла планета.
А я відчайдушно стискаю в собі думку, що цілий всесвіт – то твої очі навпроти.
«Хіба тобі шкода своїх обіймів?» – притискаєш мене до стіни рішучістю свого голосу.
А я вкотре намагаюся пояснити, що саме через обійми люди пролазять до серця.
Твій подих так близько, тремтіння гаряче у шкіру вплітається колосом.
Ще мить – і майстерно збудована мною стіна із «не можна» на пил розітреться.
Ти цілуєш мої зап’ястя і шепочеш, що в мене знову не вистачить сил тебе прогнати.
Знімаєш сорочку і я пригадую, як здригається твоє тіло під моїм дотиком.
Доки ти вкриваєш фіранками вікна, я збираю свої почуття докупи і ховаю їх за гратами.
Випробовувати себе тобою – це ніби гратися із важким наркотиком.
Ти з’являєшся в моєму житті з абсолютно нелогічною періодичністю,
І ніколи не допитуєшся, для кого сьогодні готувала сніданок.
Збираєш губами мої сльози з тільки тобі відомою методичністю,
І завжди пам’ятаєш, що маєш зникнути, коли до кімнати прокрадеться ранок.
Юлія Шевель
#шевель
Ти просив дозволу переночувати, і простягнув маково-ромашковий жмуток.
Твої пальці дрібно губилися в моєму волоссі і неймовірно пахли полем.
Якби почуття мали людську подобу, то саме таким я уявляю собі смуток.
Ти йдеш на кухню і готуєш для нас каву, хоча пити її перед сном – погана прикмета.
Я злюсь через твою безцеремонність, а ще – через відсутній у моїх грудях тобі-спротив.
Ти ловиш очима гострі кути моєї кімнати і переконуєш, що це – ціла планета.
А я відчайдушно стискаю в собі думку, що цілий всесвіт – то твої очі навпроти.
«Хіба тобі шкода своїх обіймів?» – притискаєш мене до стіни рішучістю свого голосу.
А я вкотре намагаюся пояснити, що саме через обійми люди пролазять до серця.
Твій подих так близько, тремтіння гаряче у шкіру вплітається колосом.
Ще мить – і майстерно збудована мною стіна із «не можна» на пил розітреться.
Ти цілуєш мої зап’ястя і шепочеш, що в мене знову не вистачить сил тебе прогнати.
Знімаєш сорочку і я пригадую, як здригається твоє тіло під моїм дотиком.
Доки ти вкриваєш фіранками вікна, я збираю свої почуття докупи і ховаю їх за гратами.
Випробовувати себе тобою – це ніби гратися із важким наркотиком.
Ти з’являєшся в моєму житті з абсолютно нелогічною періодичністю,
І ніколи не допитуєшся, для кого сьогодні готувала сніданок.
Збираєш губами мої сльози з тільки тобі відомою методичністю,
І завжди пам’ятаєш, що маєш зникнути, коли до кімнати прокрадеться ранок.
Юлія Шевель
#шевель
Храм поезії
13 Jan, 05:35
***
Кіт не вміє балакати. Просто довірливо тулиться,
Ніби хоче спитати: "Ну що там, хазяйко: ти як?"
Буревії в душі часом гірше за шквали на вулицях,
Кіт же стиха муркоче, мов каже: "Я втіха твоя".
У кота із турбот: ну хіба що від пуза наїстися.
Дехто цідить скептично: "Собака не зрадить, а кіт —
Незалежний нікчема, не друг, а якась нісенітниця,
Дармоїдник і ледар — на біса друзяки такі?"
Я не хочу перечити, просто тримаюся осторонь
Цих безглуздих розмов і премудро-цинічних повчань,
Бо жбурлятися здатні такою сатирою гострою
Тільки ті, хто ніколи кота ні любив, ні втрачав.
Я пригадую березень, довге чекання на станції,
"Маріуполь — Одеса" — ранковий автобусний рейс,
Дідугана-керманича, як жартував наостанці він:
"Я ж то думав-гадав, хто коточка собі забере".
Наполоханий погляд, ледь чутне нявчання пухнастого,
Як від теплих долонь завмирала котяча душа,
Бо чужі доторкання лякали, здавалися пасткою
Тій малечі, яку я несла, загорнувши у шарф...
Досі згадую морду над мискою з манною кашею.
Перший вияв любові: прийшов на коліна й заснув.
Як без жодного слова впевняв, що надія на краще є:
Серед виру тривог веселив, щоб забила на сум.
Я пригадую й кадри такі, що хотіла би знищити,
Що для серця тягар, та вкарбовані в пам'ять, на жаль...
Як нявчання в оселі зненацька змінилося тишею.
Бо утративши сили, пухнастик незрушно лежав.
Як хотів підвестися, та падав, неначе підстрелений,
Тільки все ж, щойно гладила — втішно мурчав, попри біль.
Як застиг... Як у темряві тіні кружляли під стелею
До світання, що марним здалося кімнаті пустій.
Буревії в душі часом гірше за шквали на вулицях...
"Просто кіт...", — хтось говорить, і в цьому є правда, либонь.
Тільки вдвічі складніше від того, що більше не тулиться
До бентежного серця маленька пухнаста любов.
©Марія Чекарьова
осінь, грудень 2024
Вірш на півфінал конкурсу "Листя трави".
P.S. Пам'яті мого Джема.
Кіт не вміє балакати. Просто довірливо тулиться,
Ніби хоче спитати: "Ну що там, хазяйко: ти як?"
Буревії в душі часом гірше за шквали на вулицях,
Кіт же стиха муркоче, мов каже: "Я втіха твоя".
У кота із турбот: ну хіба що від пуза наїстися.
Дехто цідить скептично: "Собака не зрадить, а кіт —
Незалежний нікчема, не друг, а якась нісенітниця,
Дармоїдник і ледар — на біса друзяки такі?"
Я не хочу перечити, просто тримаюся осторонь
Цих безглуздих розмов і премудро-цинічних повчань,
Бо жбурлятися здатні такою сатирою гострою
Тільки ті, хто ніколи кота ні любив, ні втрачав.
Я пригадую березень, довге чекання на станції,
"Маріуполь — Одеса" — ранковий автобусний рейс,
Дідугана-керманича, як жартував наостанці він:
"Я ж то думав-гадав, хто коточка собі забере".
Наполоханий погляд, ледь чутне нявчання пухнастого,
Як від теплих долонь завмирала котяча душа,
Бо чужі доторкання лякали, здавалися пасткою
Тій малечі, яку я несла, загорнувши у шарф...
Досі згадую морду над мискою з манною кашею.
Перший вияв любові: прийшов на коліна й заснув.
Як без жодного слова впевняв, що надія на краще є:
Серед виру тривог веселив, щоб забила на сум.
Я пригадую й кадри такі, що хотіла би знищити,
Що для серця тягар, та вкарбовані в пам'ять, на жаль...
Як нявчання в оселі зненацька змінилося тишею.
Бо утративши сили, пухнастик незрушно лежав.
Як хотів підвестися, та падав, неначе підстрелений,
Тільки все ж, щойно гладила — втішно мурчав, попри біль.
Як застиг... Як у темряві тіні кружляли під стелею
До світання, що марним здалося кімнаті пустій.
Буревії в душі часом гірше за шквали на вулицях...
"Просто кіт...", — хтось говорить, і в цьому є правда, либонь.
Тільки вдвічі складніше від того, що більше не тулиться
До бентежного серця маленька пухнаста любов.
©Марія Чекарьова
осінь, грудень 2024
Вірш на півфінал конкурсу "Листя трави".
Храм поезії
12 Jan, 22:23
В ніч після тисячного дня війни,
коли прислуховуєшся:
холодильник гудить чи шахед,
розумієш —
ти жертва
стокгольмського синдрому
по відношенню до подій, що викрали
кілька років життя в тебе.
Тримають в ментальних заручниках
так довго,
що вже сумуєш
за початком повномасштабного вторгнення,
бо там були простота
та єдність нації,
що злипалася у гарячому котлі,
як гречка, вхоплена в паніці
від страху, що буде окупація
чи дефолт.
Ти ставиш життя на кін,
щоб просто піти по пиво,
а потім, почувши вибух,
сам собі кажеш "fold",
бо бачиш червону масть
на мапі тривог.
І мені згадується пісня
з радянського мультика-бренду,
бо був зросійщений.
"Кабы не было зимы" двадцять другого року
та КАБів по зимовому Харкову,
то не навчився б хоч трохи не відкладати,
а жити зараз, поки твоє життя
орендується коштом інших.
коли прислуховуєшся:
холодильник гудить чи шахед,
розумієш —
ти жертва
стокгольмського синдрому
по відношенню до подій, що викрали
кілька років життя в тебе.
Тримають в ментальних заручниках
так довго,
що вже сумуєш
за початком повномасштабного вторгнення,
бо там були простота
та єдність нації,
що злипалася у гарячому котлі,
як гречка, вхоплена в паніці
від страху, що буде окупація
чи дефолт.
Ти ставиш життя на кін,
щоб просто піти по пиво,
а потім, почувши вибух,
сам собі кажеш "fold",
бо бачиш червону масть
на мапі тривог.
І мені згадується пісня
з радянського мультика-бренду,
бо був зросійщений.
"Кабы не было зимы" двадцять другого року
та КАБів по зимовому Харкову,
то не навчився б хоч трохи не відкладати,
а жити зараз, поки твоє життя
орендується коштом інших.
Храм поезії
12 Jan, 19:58
міжсезоння
пролягло
м'яким котолисячим осонням
Осанна!
основа — віра
Бог чує
міжлюддям
міжсвіттям
міжзвір’ям
шириться добро
виходить за обшир
на стику
можливого й неможливого
розтікається
в безкінечному етері
любов що не перестає
Хвала Творцю!
--------------------------------------------
Хвала Творцю!
в безкінечному етері
розтікається любов
що не перестає
на стику
можливого й неможливого
шириться добро
виходить за обшир
міжзвір’ям
міжсвіттям
міжлюддям
Бог чує
основа – віра
Осанна!
м'яким котолисячим осонням
пролягло
міжсезоння
пролягло
м'яким котолисячим осонням
Осанна!
основа — віра
Бог чує
міжлюддям
міжсвіттям
міжзвір’ям
шириться добро
виходить за обшир
на стику
можливого й неможливого
розтікається
в безкінечному етері
любов що не перестає
Хвала Творцю!
--------------------------------------------
Хвала Творцю!
в безкінечному етері
розтікається любов
що не перестає
на стику
можливого й неможливого
шириться добро
виходить за обшир
міжзвір’ям
міжсвіттям
міжлюддям
Бог чує
основа – віра
Осанна!
м'яким котолисячим осонням
пролягло
міжсезоння
Храм поезії
12 Jan, 18:12
‼️ Увага! Увага! Увага! ‼️
💪 Це підсилювальний збір на 2 авто! Ціль: 50К грн
👉 Кого підсилюємо:
- збір Олі Лавриченко та Дикої пошти на авто для медиків ГУР
- збір Роніки Пожарської та Ігоря Двигала на авто для 23 ОБСП
⚡️ Все терміново і максимально на завтра. Ваші донати, репости та підтримка – мастхев. По закриттю банки кошти переведу на вказані збори.
💰 Куди донатити:
https://send.monobank.ua/jar/8WoYpzqw8y
Paypal: [email protected]
В коментах: "на 2 авто"
🚗 Поїхали? Ще ні, бо ж машини не придбані((( Давайте виправимо!
💪 Це підсилювальний збір на 2 авто! Ціль: 50К грн
👉 Кого підсилюємо:
- збір Олі Лавриченко та Дикої пошти на авто для медиків ГУР
- збір Роніки Пожарської та Ігоря Двигала на авто для 23 ОБСП
⚡️ Все терміново і максимально на завтра. Ваші донати, репости та підтримка – мастхев. По закриттю банки кошти переведу на вказані збори.
💰 Куди донатити:
https://send.monobank.ua/jar/8WoYpzqw8y
4441 1111 2037 3034Paypal: [email protected]
В коментах: "на 2 авто"
🚗 Поїхали? Ще ні, бо ж машини не придбані((( Давайте виправимо!
Храм поезії
12 Jan, 11:38
отак ти стоятимеш посеред міста - розхристана і щаслива.
і лягатиме ранок тонкою ліскою, і крізь тебе плистиме.
кожен спогад, неначе мала намистина - нанизуєш невагомі.
і радієш стоїш, як дитина. бо ти вдома, ти в себе вдома.
хочеться все до грудей прислонити, кожен куток притиснути.
сюдою ходила до універу, повз Агатангела Кримського.
тудою колись ішла і ревіла, зневірена з папкою віршів.
куди ті часи поділи ми? стоїш і щемко радієш.
і пропливають кудись перехожі, несуть під одежею справи.
стоїш і безслівно ділишся кожному: я щойно побачила маму,
я щойно за довго побачила тата. і
раптом хтось обернеться.
і ти побачиш, як в нього так само під курткою тріпотить серце.
вдома такі відчуття щоразу - зворушені всі клітини,
як павутиння вузлиться радість і сум у одне єдине.
до всього так хочеться прислонитись, завмерти отак на трішки.
і укрити все теплим віршем. і забрати з собою у вірші.
і лягатиме ранок тонкою ліскою, і крізь тебе плистиме.
кожен спогад, неначе мала намистина - нанизуєш невагомі.
і радієш стоїш, як дитина. бо ти вдома, ти в себе вдома.
хочеться все до грудей прислонити, кожен куток притиснути.
сюдою ходила до універу, повз Агатангела Кримського.
тудою колись ішла і ревіла, зневірена з папкою віршів.
куди ті часи поділи ми? стоїш і щемко радієш.
і пропливають кудись перехожі, несуть під одежею справи.
стоїш і безслівно ділишся кожному: я щойно побачила маму,
я щойно за довго побачила тата. і
раптом хтось обернеться.
і ти побачиш, як в нього так само під курткою тріпотить серце.
вдома такі відчуття щоразу - зворушені всі клітини,
як павутиння вузлиться радість і сум у одне єдине.
до всього так хочеться прислонитись, завмерти отак на трішки.
і укрити все теплим віршем. і забрати з собою у вірші.
Храм поезії
08 Jan, 18:03
* * *
Опусти косу — нехай з них росте трава.
Пам’ять — це щось просте, як перші слова,
це щось із глибоких кишень, із старих шуфляд,
щось, що саме в сòбі життя, ніби ліс чи сад.
Відійди тепер — їх уже без сенсу кудись нести,
їх забрали до тебе. З оглушливої пустоти,
із якої все ще намагаються видертися вони,
їхні душі тепер, як рибалка, давай, тягни.
Що твій образ їм, безликий, темний, тонкий —
страх насправді вбраний в дешевий солдатський стрій,
напівп’яний; не човен, не чорний крук, не сліпий тунель —
справжня смерть виносить речі з чужих осель.
Де ти була, коли їм заради розваги стріляли у лобове?
Їхня кров в підземних ріках тепер пливе.
Вітер носить їхнє відлуння поміж спалених хат
молитвою з уст старечих, лепетом немовлят.
Що ти знаєш про те, як в долонях топити сніг,
як збирати слова прощання із вуст чужих,
як складати списки полеглих, як складати полеглих в сховища дальній кут,
як вдихати останню надію як наміцнішу з усіх отрут,
як не долічитися днів чи хвилин до кінця цієї зими?
Смерте, ти нічого не знаєш, вклякни й оплач, перепроси, прийми.
Катерина Бабкіна
#бабкіна
Опусти косу — нехай з них росте трава.
Пам’ять — це щось просте, як перші слова,
це щось із глибоких кишень, із старих шуфляд,
щось, що саме в сòбі життя, ніби ліс чи сад.
Відійди тепер — їх уже без сенсу кудись нести,
їх забрали до тебе. З оглушливої пустоти,
із якої все ще намагаються видертися вони,
їхні душі тепер, як рибалка, давай, тягни.
Що твій образ їм, безликий, темний, тонкий —
страх насправді вбраний в дешевий солдатський стрій,
напівп’яний; не човен, не чорний крук, не сліпий тунель —
справжня смерть виносить речі з чужих осель.
Де ти була, коли їм заради розваги стріляли у лобове?
Їхня кров в підземних ріках тепер пливе.
Вітер носить їхнє відлуння поміж спалених хат
молитвою з уст старечих, лепетом немовлят.
Що ти знаєш про те, як в долонях топити сніг,
як збирати слова прощання із вуст чужих,
як складати списки полеглих, як складати полеглих в сховища дальній кут,
як вдихати останню надію як наміцнішу з усіх отрут,
як не долічитися днів чи хвилин до кінця цієї зими?
Смерте, ти нічого не знаєш, вклякни й оплач, перепроси, прийми.
Катерина Бабкіна
#бабкіна
Храм поезії
08 Jan, 14:03
Дзеркало
Навпроти мене дзеркало мовчить,
На світі, певно, вже мене немає.
Ні слова мого, бо розмовам "цить",
Не мій портрет оздоблює блакить,
Мої вірші серця не відчувають.
Тривожив літо краплями роси,
Пригріло сонце - заховався в хмарах.
Не вийду з дому, навіть не проси,
Ім'я дві риски вбили навскоси,
Зникає сенс, життя тече намарно.
Строкате людство, та мене катма,
Приніс молитву - чи потрібна Богу?
Ні жмутку снігу - це хіба зима?
Війна з косою - може, недарма?
Я є ніхто, бо вже нема нічого.
Шукаю світла в чорному вікні,
Що невблаганна доля застелила.
Константу не змінити повік, ні,
Сліди - до вітру, геть не вікові,
Не політати на відтятих крилах.
Навпроти мене - дзеркало зловтіх,
На світі точно вже мене немає.
Бо дзеркало моє - в очах твоїх,
Студене плесо слабкостей людськіх,
І відзеркалень в них нема навзаєм.
@real_dobrutskiy
#добруцький
Навпроти мене дзеркало мовчить,
На світі, певно, вже мене немає.
Ні слова мого, бо розмовам "цить",
Не мій портрет оздоблює блакить,
Мої вірші серця не відчувають.
Тривожив літо краплями роси,
Пригріло сонце - заховався в хмарах.
Не вийду з дому, навіть не проси,
Ім'я дві риски вбили навскоси,
Зникає сенс, життя тече намарно.
Строкате людство, та мене катма,
Приніс молитву - чи потрібна Богу?
Ні жмутку снігу - це хіба зима?
Війна з косою - може, недарма?
Я є ніхто, бо вже нема нічого.
Шукаю світла в чорному вікні,
Що невблаганна доля застелила.
Константу не змінити повік, ні,
Сліди - до вітру, геть не вікові,
Не політати на відтятих крилах.
Навпроти мене - дзеркало зловтіх,
На світі точно вже мене немає.
Бо дзеркало моє - в очах твоїх,
Студене плесо слабкостей людськіх,
І відзеркалень в них нема навзаєм.
@real_dobrutskiy
#добруцький
Храм поезії
08 Jan, 10:04
Ходити по хмарах можна лише на півночі.
Вони, як старі подушки, що колись набивались пір'ям ще,
М'які і звабливі, як ванна, що взимку піниться,
І пар випускає в сад.
Крізь хмари пухнасті як светри, як булки з корицею
Там мужні вікінги прокладали дороги лицарям.
А чи готовий зараз ти повторити це,
Пірнувши у часі назад?
Південно-сонячні пляжі ніяк не применшують,
Їдуть на пошуки прихистку сніжні вершники.
І ті, хто змогли вогонь роздобути першими,
Стали батьками нам.
Люди молились вітру дощу і полум'ю,
Руни встеляли печери, щоб ті не були голими.
Ягоди, листя, гриби рятували від чесного голоду,
А також смертельних ран.
Коні у них обростали хутром, ставали нижчими,
Довго йшли без зупинок, де сонця не видно ще.
Кожен із тих, кого грізна стихія нищила,
Не братиме грошей в борг.
Бороди їх покривались льодом і з часом важчали,
Очі їх блідли від пережитого і побаченого.
З ворогом залишались людьми або навіть кращими,
Хліб розділивши на двох.
А потім вертались у місце сили: затишне й тепле,
Приносили жмені історій, синців і звершень.
І вже не важливо, чи був ти у чомусь першим,
Бо страх побороти зміг.
Пеклись пироги, варились глінтвейни, скрипіли ставні,
Там діти читали казки по складах і вірили, що востаннє
Їхні батьки зникали в походах, (туди, де льоди не тануть)
Лиш переступивши поріг.
Таня Удод
instagram.com/krylata_poezia
#крилата_поезія
Вони, як старі подушки, що колись набивались пір'ям ще,
М'які і звабливі, як ванна, що взимку піниться,
І пар випускає в сад.
Крізь хмари пухнасті як светри, як булки з корицею
Там мужні вікінги прокладали дороги лицарям.
А чи готовий зараз ти повторити це,
Пірнувши у часі назад?
Південно-сонячні пляжі ніяк не применшують,
Їдуть на пошуки прихистку сніжні вершники.
І ті, хто змогли вогонь роздобути першими,
Стали батьками нам.
Люди молились вітру дощу і полум'ю,
Руни встеляли печери, щоб ті не були голими.
Ягоди, листя, гриби рятували від чесного голоду,
А також смертельних ран.
Коні у них обростали хутром, ставали нижчими,
Довго йшли без зупинок, де сонця не видно ще.
Кожен із тих, кого грізна стихія нищила,
Не братиме грошей в борг.
Бороди їх покривались льодом і з часом важчали,
Очі їх блідли від пережитого і побаченого.
З ворогом залишались людьми або навіть кращими,
Хліб розділивши на двох.
А потім вертались у місце сили: затишне й тепле,
Приносили жмені історій, синців і звершень.
І вже не важливо, чи був ти у чомусь першим,
Бо страх побороти зміг.
Пеклись пироги, варились глінтвейни, скрипіли ставні,
Там діти читали казки по складах і вірили, що востаннє
Їхні батьки зникали в походах, (туди, де льоди не тануть)
Лиш переступивши поріг.
Таня Удод
instagram.com/krylata_poezia
#крилата_поезія
Храм поезії
08 Jan, 06:01
Вона знімає суху білизну, і щось потріскує.
Вітер грається листям, під сукню лізе – до голизни.
Заручниця щоденних новин, і низького тиску, і
побуту, вона думає – ще трохи, і я буду з ним.
Ще день, і я виперу форму з усіма свідченнями
втоми, страху, люті, розтертої на колінах трави.
А потім ми сядемо поруч з простими обличчями,
і я вибиратиму всі спогади з його голови.
А потім поставлю чай із гілочками смородини,
вдягнуся в оте, мереживне. І буде тиша навкруг,
і сонце впаде в кропиву за чужими городами,
і нитимуть груди у передчутті його темних рук.
Вона собі каже, ще трохи, й всі будуть щасливими.
Зав’яжуться яблука, потім – ягоди, потім – гурки.
Ці бійні скінчаться, і разом з новими припливами
нас винесе в будні, цілком нормальні й ледь-ледь гіркі.
Білизна рипить у руках. Світло сточує вилиці.
Мурашка повзе виступами її худої спини.
Вона нюхає чисті сорочки так, ніби силиться
згадати, як він пахнув тоді, колись іще до війни.
А потім бере відро, набирає води пригорщу,
вмивається, думає, стоїть – дрібненька, вузька в плечах.
Так! Я зачиню двері й нікуди його не випущу!
Ну, принаймні, до кінця відпустки… Хоча би так, хоча б.
Ірина Цілик
#цілик
Вітер грається листям, під сукню лізе – до голизни.
Заручниця щоденних новин, і низького тиску, і
побуту, вона думає – ще трохи, і я буду з ним.
Ще день, і я виперу форму з усіма свідченнями
втоми, страху, люті, розтертої на колінах трави.
А потім ми сядемо поруч з простими обличчями,
і я вибиратиму всі спогади з його голови.
А потім поставлю чай із гілочками смородини,
вдягнуся в оте, мереживне. І буде тиша навкруг,
і сонце впаде в кропиву за чужими городами,
і нитимуть груди у передчутті його темних рук.
Вона собі каже, ще трохи, й всі будуть щасливими.
Зав’яжуться яблука, потім – ягоди, потім – гурки.
Ці бійні скінчаться, і разом з новими припливами
нас винесе в будні, цілком нормальні й ледь-ледь гіркі.
Білизна рипить у руках. Світло сточує вилиці.
Мурашка повзе виступами її худої спини.
Вона нюхає чисті сорочки так, ніби силиться
згадати, як він пахнув тоді, колись іще до війни.
А потім бере відро, набирає води пригорщу,
вмивається, думає, стоїть – дрібненька, вузька в плечах.
Так! Я зачиню двері й нікуди його не випущу!
Ну, принаймні, до кінця відпустки… Хоча би так, хоча б.
Ірина Цілик
#цілик
Храм поезії
07 Jan, 18:05
Сни минулого
Там де сонце, ховаючись, вже не рахує до ста,
І знайомі дороги давно невпізнавано інші,
Де як привиди зранку, зникають позаду міста –
помирають, загублені, сни. Точніше,
я вбиваю їх сам.
…Вітер завжди зустрічний і дотиком здмухує пил
із платівок доріг, що ніколи (як я) не сплять;
Пахне липа, і ніч, зачарована, cтишує плин
розтікаючись з-під ліхтарів і коліс десь в поля
Сни помирають тут сотнями, ще ненароджені,
як кошенята сліпі, і стікають по склу дощем;
Вони квилять, лащаться – кличуть додому, отже
я допиваю каву, і зупинившись, купую ще
Ніч в дорозі, як завжди, здається життям –
просто тиснеш на газ і віриш, що далі буде;
А зустрівши світанок – жалкуєш, що ти не там
де дорога пряма, без каміння, вибоїн і бруду
Небо чисте, і видно як зорі падають вниз,
на асфальт, ніби в темну й холодну заводь
І, піднімаючись, тягнуть холодні руки; я – серед них,
але тисну на газ, залишаючи їх далеко позаду…
Сни помирають як збиті машинами пси,
і ховають в очах трохи суму і більше – подиву;
Тут не місце старим, тож я просто вбиваю їх всіх,
сни минулого, у яких так багато
спогадів…
Кажуть, від себе не втекти, але…
Я спробую.
Федір Рудий
#рудий
Там де сонце, ховаючись, вже не рахує до ста,
І знайомі дороги давно невпізнавано інші,
Де як привиди зранку, зникають позаду міста –
помирають, загублені, сни. Точніше,
я вбиваю їх сам.
…Вітер завжди зустрічний і дотиком здмухує пил
із платівок доріг, що ніколи (як я) не сплять;
Пахне липа, і ніч, зачарована, cтишує плин
розтікаючись з-під ліхтарів і коліс десь в поля
Сни помирають тут сотнями, ще ненароджені,
як кошенята сліпі, і стікають по склу дощем;
Вони квилять, лащаться – кличуть додому, отже
я допиваю каву, і зупинившись, купую ще
Ніч в дорозі, як завжди, здається життям –
просто тиснеш на газ і віриш, що далі буде;
А зустрівши світанок – жалкуєш, що ти не там
де дорога пряма, без каміння, вибоїн і бруду
Небо чисте, і видно як зорі падають вниз,
на асфальт, ніби в темну й холодну заводь
І, піднімаючись, тягнуть холодні руки; я – серед них,
але тисну на газ, залишаючи їх далеко позаду…
Сни помирають як збиті машинами пси,
і ховають в очах трохи суму і більше – подиву;
Тут не місце старим, тож я просто вбиваю їх всіх,
сни минулого, у яких так багато
спогадів…
Кажуть, від себе не втекти, але…
Я спробую.
Федір Рудий
#рудий
Храм поезії
07 Jan, 14:59
Як це - жити у місті, де
я не знаю нікого і ніхто не знає мене?
Коли зникну, жодна душа не знайде -
бо не шукатиме. Місто ковтне
і не помітить, що я не тиняюсь уже
бруківкою, не мружусь на сонці,
не виходжу за хлібом. Місто чуже;
я застрягла, як скалка в оці.
Скільки людей мають знати, хто я,
щоб засвідчити, що я є і я значу щось?
Тисяча? Сто? Той один, що ніяк
не забуде, хоч би скільки не бачились?
Що таке знати? Якщо ви удвох
говорили годинами ні про що,
рахували зірки, святкували Різдво,
і вставали о п’ятій, щоб
випити неба світлого і холодного,
і відчути плин часу - то це
ви вже знаєте одне одного?
Чи достатньо знати ім’я і лице?
Скільки є тих, хто хоч раз бачили
тебе справжнього? А коли ти постарів,
всі, хто знали тебе і хто бавили,
хто любив тебе і хто ні - всіх не стало,
чи існуєш ти сам по собі, чи ти -
лише кольоровий відбиток у пам‘яті
інших? Смерть знайомих загрозлива тим,
що забирає ці спогади - біле, як паморозь,
забуття, пересвічена плівка любові.
Тепер спогади тільки твої, і гризоти
також, нині ти сам-на-сам із собою.
Хто ти тепер взагалі? Ну ж бо, хто ти?
@buryanpoetry
#хопта
я не знаю нікого і ніхто не знає мене?
Коли зникну, жодна душа не знайде -
бо не шукатиме. Місто ковтне
і не помітить, що я не тиняюсь уже
бруківкою, не мружусь на сонці,
не виходжу за хлібом. Місто чуже;
я застрягла, як скалка в оці.
Скільки людей мають знати, хто я,
щоб засвідчити, що я є і я значу щось?
Тисяча? Сто? Той один, що ніяк
не забуде, хоч би скільки не бачились?
Що таке знати? Якщо ви удвох
говорили годинами ні про що,
рахували зірки, святкували Різдво,
і вставали о п’ятій, щоб
випити неба світлого і холодного,
і відчути плин часу - то це
ви вже знаєте одне одного?
Чи достатньо знати ім’я і лице?
Скільки є тих, хто хоч раз бачили
тебе справжнього? А коли ти постарів,
всі, хто знали тебе і хто бавили,
хто любив тебе і хто ні - всіх не стало,
чи існуєш ти сам по собі, чи ти -
лише кольоровий відбиток у пам‘яті
інших? Смерть знайомих загрозлива тим,
що забирає ці спогади - біле, як паморозь,
забуття, пересвічена плівка любові.
Тепер спогади тільки твої, і гризоти
також, нині ти сам-на-сам із собою.
Хто ти тепер взагалі? Ну ж бо, хто ти?
@buryanpoetry
#хопта
Храм поезії
07 Jan, 14:03
Танці
шманці
гульки
ми танцюємо
за Україну
ми потанцюємо
за славу героїв.
Ми покопаємо
ми повмираємо
дихаємо землею
дихаємо вогнем
хто викрав повітря?
Все навколо чорне
ноги
руки
небо.
Ну що, вип'ємо
ну що, вип'ємо
тост:
за
Пе-ре-могу!
Вода закінчилась
і їжа
і сон
і світло
і сили
і престоли
і ангели.
Танцюй
танцюй
танцюйте
за контрнаступ
за звільнення міст
за ЗСУ.
"Пума" 200
"Зоркій" 200
"Ситий" 200
"Білка" 200
де ви
де ви всі
в окопі самотньо та тісно
наче в електричці з Воловця до Львова.
Танцюй
танцюй
танцюйте
під техно
техно смерті
під відірвані ноги
під відірвані руки
так щоб бачив світ
бо я нічого не бачу
крізь чорний туман.
Танцюй
танцюй
танцюйте
у всіх сьогодні війна.
Максим Кривцов
#кривцов
шманці
гульки
ми танцюємо
за Україну
ми потанцюємо
за славу героїв.
Ми покопаємо
ми повмираємо
дихаємо землею
дихаємо вогнем
хто викрав повітря?
Все навколо чорне
ноги
руки
небо.
Ну що, вип'ємо
ну що, вип'ємо
тост:
за
Пе-ре-могу!
Вода закінчилась
і їжа
і сон
і світло
і сили
і престоли
і ангели.
Танцюй
танцюй
танцюйте
за контрнаступ
за звільнення міст
за ЗСУ.
"Пума" 200
"Зоркій" 200
"Ситий" 200
"Білка" 200
де ви
де ви всі
в окопі самотньо та тісно
наче в електричці з Воловця до Львова.
Танцюй
танцюй
танцюйте
під техно
техно смерті
під відірвані ноги
під відірвані руки
так щоб бачив світ
бо я нічого не бачу
крізь чорний туман.
Танцюй
танцюй
танцюйте
у всіх сьогодні війна.
Максим Кривцов
#кривцов
Храм поезії
07 Jan, 10:03
cказати собі чесно, якомога чесніше,
так ніби уже немає чого втрачати:
ми надто довго жили, покладаючись на інших –
як книжка пише, що люди скажуть,
ми надто звикли до цих вишитих гамівних сорочок,
до цих пишних церковно-гастрономічних обрядів,
до цих дуль у кишені, які часто видаємо за спротив.
сказати собі чітко:
не вистачить сіл і містечок, щоб кожна хата скраю,
не вистачить вояків, щоб по одному виходити в поле,
не вистачить поля, навіть китайок не вистачить, навезених із Китаю.
сказати собі безжально, не ховаючись за плечі інших,
не сягаючи щоразу по славу дідів та пам’ять героїв,
як по хусточку для патріотичних сліз і соплів,
не втікаючи у тужливу пісню.
сказати собі:
я – остання буква абетки, без якої мене не буде,
я – остання територія,
я – те, чого я не можу зректися,
я – тесля колоди у власному оці
я не мушу тесати із неї хреста, якщо я не хочу
я не можу віддати того, що мені не належить
я належу до цього народу, я – цей народ
я не хочу, щоб ми довіку ходили такими глухими шляхами,
отже, я починаю від себе – я розорюю межі
я – ми, я-ми, ями
Галина Крук
#крук
так ніби уже немає чого втрачати:
ми надто довго жили, покладаючись на інших –
як книжка пише, що люди скажуть,
ми надто звикли до цих вишитих гамівних сорочок,
до цих пишних церковно-гастрономічних обрядів,
до цих дуль у кишені, які часто видаємо за спротив.
сказати собі чітко:
не вистачить сіл і містечок, щоб кожна хата скраю,
не вистачить вояків, щоб по одному виходити в поле,
не вистачить поля, навіть китайок не вистачить, навезених із Китаю.
сказати собі безжально, не ховаючись за плечі інших,
не сягаючи щоразу по славу дідів та пам’ять героїв,
як по хусточку для патріотичних сліз і соплів,
не втікаючи у тужливу пісню.
сказати собі:
я – остання буква абетки, без якої мене не буде,
я – остання територія,
я – те, чого я не можу зректися,
я – тесля колоди у власному оці
я не мушу тесати із неї хреста, якщо я не хочу
я не можу віддати того, що мені не належить
я належу до цього народу, я – цей народ
я не хочу, щоб ми довіку ходили такими глухими шляхами,
отже, я починаю від себе – я розорюю межі
я – ми, я-ми, ями
Галина Крук
#крук
Храм поезії
07 Jan, 09:49
Різдвяний
Кралі смарагдові Праги та Кракова —
Віти в коралях, осяяні простори.
Тріскіт петард — озираєшся злякано,
Надто кинджалами думи загострені.
Спокій різдвяний нарешті примоститься?
Пáра глінтвейнова, пахощі пряників
І теревені всіма, наче, мовами —
Збурює ярмарок вир порцеляновий,
Стіни кав'ярень утому приховують.
Тішуся тими, хто святом наповнений.
Вкотре додому, до рідних вертаюся,
Хоч камертонів не слухають настрої,
Та ідемо лиш у планах до сталості,
Зіркою знову, іскристо-шпилястою,
Буде ялинка-сосна хизуватися.
Плетивом віри оселя прикраситься,
Хай буревії тримаються осторонь.
Темрява хоч і проникне терасою,
Швидко розчиниться між світлогостями —
Духів Різдва до застілля запросимо.
З ними родинні скрижалі проглянемо.
Хтось залишúвся навіки у пам'яті,
Не дочекавшись куті та колядників.
При мерехтливо-гірляндових спалахах
Будуть загадані мрії. Хай справдяться!
Вірш за завданням Віршопліткарки https://t.me/virshoplitkarka
Кралі смарагдові Праги та Кракова —
Віти в коралях, осяяні простори.
Тріскіт петард — озираєшся злякано,
Надто кинджалами думи загострені.
Спокій різдвяний нарешті примоститься?
Пáра глінтвейнова, пахощі пряників
І теревені всіма, наче, мовами —
Збурює ярмарок вир порцеляновий,
Стіни кав'ярень утому приховують.
Тішуся тими, хто святом наповнений.
Вкотре додому, до рідних вертаюся,
Хоч камертонів не слухають настрої,
Та ідемо лиш у планах до сталості,
Зіркою знову, іскристо-шпилястою,
Буде ялинка-сосна хизуватися.
Плетивом віри оселя прикраситься,
Хай буревії тримаються осторонь.
Темрява хоч і проникне терасою,
Швидко розчиниться між світлогостями —
Духів Різдва до застілля запросимо.
З ними родинні скрижалі проглянемо.
Хтось залишúвся навіки у пам'яті,
Не дочекавшись куті та колядників.
При мерехтливо-гірляндових спалахах
Будуть загадані мрії. Хай справдяться!
Вірш за завданням Віршопліткарки https://t.me/virshoplitkarka
Храм поезії
07 Jan, 06:02
Соромити себе за кляту живучість:
город на руїнах того, що було мною,
ранкову каву з чужої прозорої чашки, мем, запощений так невчасно – зараз увесь час не той, бо нас весь час убивають.
Сукню, яка мені не пасує,
зате яскрава.
Майстерня мовчала – був приліт, тоді блекаут, тоді шили піксель, а тоді прийшла раптова посилка. Кожне диво раптове, бо нас весь час убивають. Як добре, що ви живі, лишайтесь на лінії, дайте номер карти, дайте вдихнути.
Думати, що це може бути востаннє, і тому робити.
Сміх на валізах,
сміх на дроті,
сміх на кутні.
Тут усе ненадовго,
тут так усе – на віки,
бо нас весь час убивають.
“Наша дитина навчилась питати”.
Питати.
Питати.
“Плюс”.
Стрілки зеленої цибулі і часнику проростають крізь моє потрощене щастя.
@rozpovid
#баткіліна
город на руїнах того, що було мною,
ранкову каву з чужої прозорої чашки, мем, запощений так невчасно – зараз увесь час не той, бо нас весь час убивають.
Сукню, яка мені не пасує,
зате яскрава.
Майстерня мовчала – був приліт, тоді блекаут, тоді шили піксель, а тоді прийшла раптова посилка. Кожне диво раптове, бо нас весь час убивають. Як добре, що ви живі, лишайтесь на лінії, дайте номер карти, дайте вдихнути.
Думати, що це може бути востаннє, і тому робити.
Сміх на валізах,
сміх на дроті,
сміх на кутні.
Тут усе ненадовго,
тут так усе – на віки,
бо нас весь час убивають.
“Наша дитина навчилась питати”.
Питати.
Питати.
“Плюс”.
Стрілки зеленої цибулі і часнику проростають крізь моє потрощене щастя.
@rozpovid
#баткіліна
Храм поезії
06 Jan, 18:05
Перед очима зникають всесвіти вечорами.
Щоразу нові, деякі відблисками знайомі:
ось навпроти балкон,
зашторений сусідчиними речами.
Ось вони поступом перетворюються на попіл.
Спершу було тривожно,
тепер — байдýже.
Невидимі велети знімають з землі пошарово
кору, як теслі — з досвідченими ножами.
Нарізають кружальцями,
вмощують між повік.
З серцевини магмою ллється солоний сік.
Я вдивляюся в сон, метеори похрустують під ногами.
Все відбувається в цілковитому спокої і тумані,
таке враження, що не з нами.
Море перетікає в пустелю,
пустеля у вітер.
З-під атмосферного кришива цілим уже не вийти —
скульптурує, вигадує нові, досконалі форми
живому і мертвому. Мертвому і живому.
З лупою над мурашником
великий космічний жук,
у фасеткових скельцях проглядують
голі материки, розпечені океани.
Каже, треба загинути,
щоб відродитись наново.
Лишайся, плач
усіма придушеними словами,
я нікому не розкажу.
@snigpoetry
#мері
Щоразу нові, деякі відблисками знайомі:
ось навпроти балкон,
зашторений сусідчиними речами.
Ось вони поступом перетворюються на попіл.
Спершу було тривожно,
тепер — байдýже.
Невидимі велети знімають з землі пошарово
кору, як теслі — з досвідченими ножами.
Нарізають кружальцями,
вмощують між повік.
З серцевини магмою ллється солоний сік.
Я вдивляюся в сон, метеори похрустують під ногами.
Все відбувається в цілковитому спокої і тумані,
таке враження, що не з нами.
Море перетікає в пустелю,
пустеля у вітер.
З-під атмосферного кришива цілим уже не вийти —
скульптурує, вигадує нові, досконалі форми
живому і мертвому. Мертвому і живому.
З лупою над мурашником
великий космічний жук,
у фасеткових скельцях проглядують
голі материки, розпечені океани.
Каже, треба загинути,
щоб відродитись наново.
Лишайся, плач
усіма придушеними словами,
я нікому не розкажу.
@snigpoetry
#мері
Храм поезії
06 Jan, 14:04
В піднебінні поліпропіленових склепінь
Храм великого водного
Опускався і підіймався
Чергикав потихеньку
Ото були часи
Ні війни ні дєнех
Моя пітьма біла казав сліпий батько
А мій клуб ще не відкрили відповідала йому я
І бар мій ще тоді не прибило на подільський берег
Не перевезла його на своїй спині
Ніяка розумна риба
Із глибин підводних бажань
Української нації
Та й ніхто мене тоді не питав про мої три бажання
Що лежать настільки на поверхні, що й віра не йметься
Ну окей, було діло
Я прокинулась, а ти мене граєш
Я тепер теж можу сказати
І у мене таке було
Дякую, що не дочекався, коли я прокинусь і зроблю все сама
А потім
Встану з під тієї сосни
Розправлю плечі, поправлю груди
І спитаю хто я
Що ми тут робимо
І що ж буде далі
І ти б мені дав відповіді на всі мої три бажання
Але я лише спитала де мої труси
І ти сказав, що поклав їх до мене в кишеню
Бісів ти Непитущий алкоголік безробітний бездітний і нежонатий
Якому проштиркнули нирку біля дому де колись була сберкаса
І тепер у тебе є пісюлька, що ти непридатний
Яку ти скрутив у трубку
Запхав у носа і затягнув у себе всю сіль безкрайнього горизонту надій
Приїзди у відпустку
І бігом пішли під ту сосну
Збудуємо там свій клуб
Не якийсь прости господи Каштан
І бар свій відкриємо
Прямо на березі лісу
Де будемо лише ми удвох пити і їсти все, що нам захочеться
Як в ту ніч у Гідропарку з тим сірим пластиліном
Тільки ще луччє
І приїдуть до нас такі ж перевертні з 2000-х
Опришки і різна нечесть
Будемо частуватися
І різати хліб на всіх на світі
Ліпити з нього сенси
І продавати у Китай
Поставимо залишки на кордоні
Розкочегаримо наш буль
Мені ще моя баба лишила
Вона працювала на лєнкузні
Народилася в Трипіллі
А померла на ДВРЗ
І заллємо все білим туманом
Нашим
Справжнім
Новим
Зробимо нарешті все як нам треба
Тут на окраїні Києва, де тільки починається дивовижний світ нашого вічнозеленого соснового лісу.
@Ira_Spiridonova_Poetry
#спірідонова
Храм великого водного
Опускався і підіймався
Чергикав потихеньку
Ото були часи
Ні війни ні дєнех
Моя пітьма біла казав сліпий батько
А мій клуб ще не відкрили відповідала йому я
І бар мій ще тоді не прибило на подільський берег
Не перевезла його на своїй спині
Ніяка розумна риба
Із глибин підводних бажань
Української нації
Та й ніхто мене тоді не питав про мої три бажання
Що лежать настільки на поверхні, що й віра не йметься
Ну окей, було діло
Я прокинулась, а ти мене граєш
Я тепер теж можу сказати
І у мене таке було
Дякую, що не дочекався, коли я прокинусь і зроблю все сама
А потім
Встану з під тієї сосни
Розправлю плечі, поправлю груди
І спитаю хто я
Що ми тут робимо
І що ж буде далі
І ти б мені дав відповіді на всі мої три бажання
Але я лише спитала де мої труси
І ти сказав, що поклав їх до мене в кишеню
Бісів ти Непитущий алкоголік безробітний бездітний і нежонатий
Якому проштиркнули нирку біля дому де колись була сберкаса
І тепер у тебе є пісюлька, що ти непридатний
Яку ти скрутив у трубку
Запхав у носа і затягнув у себе всю сіль безкрайнього горизонту надій
Приїзди у відпустку
І бігом пішли під ту сосну
Збудуємо там свій клуб
Не якийсь прости господи Каштан
І бар свій відкриємо
Прямо на березі лісу
Де будемо лише ми удвох пити і їсти все, що нам захочеться
Як в ту ніч у Гідропарку з тим сірим пластиліном
Тільки ще луччє
І приїдуть до нас такі ж перевертні з 2000-х
Опришки і різна нечесть
Будемо частуватися
І різати хліб на всіх на світі
Ліпити з нього сенси
І продавати у Китай
Поставимо залишки на кордоні
Розкочегаримо наш буль
Мені ще моя баба лишила
Вона працювала на лєнкузні
Народилася в Трипіллі
А померла на ДВРЗ
І заллємо все білим туманом
Нашим
Справжнім
Новим
Зробимо нарешті все як нам треба
Тут на окраїні Києва, де тільки починається дивовижний світ нашого вічнозеленого соснового лісу.
@Ira_Spiridonova_Poetry
#спірідонова
Храм поезії
06 Jan, 10:02
…А колись був сніг, і усе мінялось,
і ставало кращим, а ми — із ним.
І збивали з ніг хуртовинні шквали,
але це здавалось таким смішним!
І вітри бриніли морозним хором,
із якого кожен ловив своє.
А із неба пильно дивились зорі.
І одна манила у Вифлеєм.
А колись був сніг, і від того — щастя,
ніби більш нічого не треба нам.
Він пішов до снів і не попрощався,
а зостались холод, чума, війна,
і розбите градом вогке болото,
і вітрів переспіви у пітьмі,
і міста, яким неважливо, хто ти...
І, скажу по правді, якби я міг
зачерпнути з вічності сутність світу
і її вмістити в єдину мить,
я обрав би січень і тьмяне світло,
що кидає місяць на плоть зими.
І на тихі вулиці з-за порогів
долітають гамір, тепло і сміх...
А вгорі — розтулені жмені Бога,
Із яких на світ опадає сніг.
///
@nikolasson
#ніколассон
і ставало кращим, а ми — із ним.
І збивали з ніг хуртовинні шквали,
але це здавалось таким смішним!
І вітри бриніли морозним хором,
із якого кожен ловив своє.
А із неба пильно дивились зорі.
І одна манила у Вифлеєм.
А колись був сніг, і від того — щастя,
ніби більш нічого не треба нам.
Він пішов до снів і не попрощався,
а зостались холод, чума, війна,
і розбите градом вогке болото,
і вітрів переспіви у пітьмі,
і міста, яким неважливо, хто ти...
І, скажу по правді, якби я міг
зачерпнути з вічності сутність світу
і її вмістити в єдину мить,
я обрав би січень і тьмяне світло,
що кидає місяць на плоть зими.
І на тихі вулиці з-за порогів
долітають гамір, тепло і сміх...
А вгорі — розтулені жмені Бога,
Із яких на світ опадає сніг.
///
@nikolasson
#ніколассон
Храм поезії
06 Jan, 09:49
Результати зимового набору на плейлист🎧❄️
⛪️ Теплий Сніг — Храм
🍏 Юрій Ліщук — Податок на дерева
🌃 Ольга Ритик — Місто-привид
🎄 Оксана Приходченко — Різдвяний
📨 N. Litvinova — Email для Сьюзі
🎼 Карич — Рвана пісня
🛤 Немаксим — Потяг
@virshoplitkarka #плейлиствіршопліткарки
⛪️ Теплий Сніг — Храм
🍏 Юрій Ліщук — Податок на дерева
🌃 Ольга Ритик — Місто-привид
🎄 Оксана Приходченко — Різдвяний
📨 N. Litvinova — Email для Сьюзі
🎼 Карич — Рвана пісня
🛤 Немаксим — Потяг
@virshoplitkarka #плейлиствіршопліткарки
Храм поезії
06 Jan, 09:48
email для Сьюзі
досі не знає як вийти за межі заціпеніння
ті, хто чипували «любов», безумовно причетні
тіло її, вирощене між бетонних конструкцій, вивертом
почергово балансує між барре і батман на парапеті
повітря загущено вʼязким карамельним сиропом,
памʼять пульсує в моменті непосильно тримаючись -
варто залишити пунктири на бібліотечних сходах,
коли не залишиться жодної правдивої інформації
П. С.
тільки заблимає ясаʼ у правій вилиці,
світ водночас пише інструкцію
emailʼами
“дорога Сьюзі,
потрібно лягти на траву горілиць,
виключити маячок
і видихнути”
N. Litvinova
досі не знає як вийти за межі заціпеніння
ті, хто чипували «любов», безумовно причетні
тіло її, вирощене між бетонних конструкцій, вивертом
почергово балансує між барре і батман на парапеті
повітря загущено вʼязким карамельним сиропом,
памʼять пульсує в моменті непосильно тримаючись -
варто залишити пунктири на бібліотечних сходах,
коли не залишиться жодної правдивої інформації
П. С.
тільки заблимає ясаʼ у правій вилиці,
світ водночас пише інструкцію
emailʼами
“дорога Сьюзі,
потрібно лягти на траву горілиць,
виключити маячок
і видихнути”
N. Litvinova
Храм поезії
06 Jan, 06:04
KOOP ISLAND BLUES
для кожного у світі ліхтаря
десь є людина. може, навіть двоє.
/ти знаєш, що на місяці - моря?/
я не сумую. просто ще постою.
○
хай там, у згадці, що лунка, як звук,
усе живе. дозволь йому пробути.
щоб кожна злива, кожен доторк рук
болів, як усміх, що зумів минути.
нехай собі дахи шумлять з дощем
і люди хай милуються зірками.
аж поки літо поведе плечем
нехай мости схиляються над нами.
нехай все буде, як ще не було.
по-іншому і ні на що не схоже.
таку самотність не долає зло.
дивися в небо - так не кожен зможе.
на острові все холодніші дні.
вже скоро осінь й це - останні грози.
ми ще не знаєм, але навесні
ми вже сюди вернутися не зможем.
ми ще не знаєм, що впіймати мить -
це не проблема. втримувати важче.
здавалося, нехай собі летить.
ми ще наловим. може, навіть кращих.
○
я тут стою неначе й жартома.
дахи шумлять і ліхтарі світають.
не жаль, що більше острова нема.
лиш боляче, що острів пам'ятаю.
@howfrankydies
#френкі
для кожного у світі ліхтаря
десь є людина. може, навіть двоє.
/ти знаєш, що на місяці - моря?/
я не сумую. просто ще постою.
○
хай там, у згадці, що лунка, як звук,
усе живе. дозволь йому пробути.
щоб кожна злива, кожен доторк рук
болів, як усміх, що зумів минути.
нехай собі дахи шумлять з дощем
і люди хай милуються зірками.
аж поки літо поведе плечем
нехай мости схиляються над нами.
нехай все буде, як ще не було.
по-іншому і ні на що не схоже.
таку самотність не долає зло.
дивися в небо - так не кожен зможе.
на острові все холодніші дні.
вже скоро осінь й це - останні грози.
ми ще не знаєм, але навесні
ми вже сюди вернутися не зможем.
ми ще не знаєм, що впіймати мить -
це не проблема. втримувати важче.
здавалося, нехай собі летить.
ми ще наловим. може, навіть кращих.
○
я тут стою неначе й жартома.
дахи шумлять і ліхтарі світають.
не жаль, що більше острова нема.
лиш боляче, що острів пам'ятаю.
@howfrankydies
#френкі
Храм поезії
05 Jan, 22:50
Крокодил Діас
Море безмежне вдень дихало бризами,
Кашляло штормом вночі.
Брилами, скелями, крихтами виринув
Острів у синій воді.
Виросли кероби, каперси, діктамос
І олеандрів ряди.
Поміж олив і дубів – трави килимом
Вкрили підніжжя гірські.
Мудрий народ, із богами порадившись,
Побудував кораблі.
Але халепа негадана трапилась:
Їв ті човни крокодил!
Клаптик землі боронила рептилія –
Гинули всі веслярі,
Що у навколишні води вітрила та
Кілі врізали свої.
Ковть! І нема! Не причалить посудина!
Нічого шастати тут!
Просить народ в Громовержця заступництво,
Бо ж справи так не підуть...
Вирішив Зевс згодувати зубатому
Хліба магічного шмат.
... і крокодил став знелюдненим каменем –
Островом пустки і втрат.
Був і нема? Ні, навпроти колишеться,
Крит стереже і тепер.
Захист не завжди дорівнює знищення.
Істинно вирішив Зевс.
05.01.2025
@olesya13r
Вірш для Полінки Мовчан, моєї 6-річної чудової читачки та поціновувачки 💛
Море безмежне вдень дихало бризами,
Кашляло штормом вночі.
Брилами, скелями, крихтами виринув
Острів у синій воді.
Виросли кероби, каперси, діктамос
І олеандрів ряди.
Поміж олив і дубів – трави килимом
Вкрили підніжжя гірські.
Мудрий народ, із богами порадившись,
Побудував кораблі.
Але халепа негадана трапилась:
Їв ті човни крокодил!
Клаптик землі боронила рептилія –
Гинули всі веслярі,
Що у навколишні води вітрила та
Кілі врізали свої.
Ковть! І нема! Не причалить посудина!
Нічого шастати тут!
Просить народ в Громовержця заступництво,
Бо ж справи так не підуть...
Вирішив Зевс згодувати зубатому
Хліба магічного шмат.
... і крокодил став знелюдненим каменем –
Островом пустки і втрат.
Був і нема? Ні, навпроти колишеться,
Крит стереже і тепер.
Захист не завжди дорівнює знищення.
Істинно вирішив Зевс.
05.01.2025
@olesya13r
Вірш для Полінки Мовчан, моєї 6-річної чудової читачки та поціновувачки 💛
Храм поезії
05 Jan, 22:03
місто-привид
йти поночі маршрутом
Чужий будинок – Рідний Дім
до мого міста-привида
йти крізь темряву й страх, тримаючи факел надії і віри,
який гасне із кожним кроком,
бо памʼять про минуле щодня стає більш пекучою, а годинник плавиться, від того вогню, як на картині Далі
я теж стаю пекучою – вигоряю,
як моє місто
треба сховати своє палаюче тіло в градирні, щоби охолонути, схаменутися і не зникнути,
як моє місто
щомиті розум сіє зерня смутку і зневіри
загрузити б його у вантажний вагон і відправити тим, хто
не пересвідчився
не проникся
не відчув…
тримаюсь і тримаю цей вогонь,
він ще тліє і не дає збитись зі шляху,
а з ним тримається і моє місто
…..
примарна станція мого міста-привида мріє знову зустріти свого друга –
потяг Київ – Луганськ,
який вже завантажує свої зледащілі вагони сльозами радості і тим самим смутком,
зерня якого залишили собі в памʼять
за втраченим життям…
© ольга ритик
за завданням
https://t.me/virshoplitkarka 💔
*на фото я з землячкою на фоні вокзалу мого міста 2020 р
#вірш
йти поночі маршрутом
Чужий будинок – Рідний Дім
до мого міста-привида
йти крізь темряву й страх, тримаючи факел надії і віри,
який гасне із кожним кроком,
бо памʼять про минуле щодня стає більш пекучою, а годинник плавиться, від того вогню, як на картині Далі
я теж стаю пекучою – вигоряю,
як моє місто
треба сховати своє палаюче тіло в градирні, щоби охолонути, схаменутися і не зникнути,
як моє місто
щомиті розум сіє зерня смутку і зневіри
загрузити б його у вантажний вагон і відправити тим, хто
не пересвідчився
не проникся
не відчув…
тримаюсь і тримаю цей вогонь,
він ще тліє і не дає збитись зі шляху,
а з ним тримається і моє місто
…..
примарна станція мого міста-привида мріє знову зустріти свого друга –
потяг Київ – Луганськ,
який вже завантажує свої зледащілі вагони сльозами радості і тим самим смутком,
зерня якого залишили собі в памʼять
за втраченим життям…
© ольга ритик
за завданням
https://t.me/virshoplitkarka 💔
*на фото я з землячкою на фоні вокзалу мого міста 2020 р
#вірш
Храм поезії
05 Jan, 20:25
Джек будує будинок
з власних нутрощів і кісток,
викладаючи стіни ребрами.
Щілини геометрично вівирені,
герметично утеплені восковими заплатками.
Звідки всередині Джека віск?
В сотах легень у нього гарують бджоли, між бурштинóвими ґратками.
Перша прийшла — подумав що то метелик і залишив.
Потроху звикав до сухого гудіння в грудях, аж поки малі бджолята
не згризли стареньку матку.
Джек мало не виплакав очі,
майже сліпнучи, горював, допоки
бджолята не кинули теплий вулик,
Залишивши пустку і трохи воску.
Плакати стало нічим.
Він підводить угору погляд:
десь там має бути місце,
щоб зобразити Бога, з журналу про авангардне мистецтво.
Бо не тільки храм потребує віри,
а й будинки з кісток і воску.
Навіть якщо не віриш, та хтось з митців
ін'єкціями підшкірно вводив віру
тобі за правило, по кубику, пропорційно,
згідно ваги й зневіри у пацієнта.
Та як малювати Бога, якого ніколи ніхто не бачив?
Джек стискає в руці тонкий пензель, змочений згустком крові.
Вирішує стелю лишити білою.
Це єдиний праведний колір
для стель, візерунків з кісток і віршів.
Бо сліпуче-біла пустеля лишилась перед очима, навіть коли матка
загинула в замкненій ніші вулика,
як в хоспісі для невиліковно літніх.
Джек розчиняється в стінах свого будинку.
Сонце сліпить прозорі зіниці вікон.
@snigpoetry
#мері
з власних нутрощів і кісток,
викладаючи стіни ребрами.
Щілини геометрично вівирені,
герметично утеплені восковими заплатками.
Звідки всередині Джека віск?
В сотах легень у нього гарують бджоли, між бурштинóвими ґратками.
Перша прийшла — подумав що то метелик і залишив.
Потроху звикав до сухого гудіння в грудях, аж поки малі бджолята
не згризли стареньку матку.
Джек мало не виплакав очі,
майже сліпнучи, горював, допоки
бджолята не кинули теплий вулик,
Залишивши пустку і трохи воску.
Плакати стало нічим.
Він підводить угору погляд:
десь там має бути місце,
щоб зобразити Бога, з журналу про авангардне мистецтво.
Бо не тільки храм потребує віри,
а й будинки з кісток і воску.
Навіть якщо не віриш, та хтось з митців
ін'єкціями підшкірно вводив віру
тобі за правило, по кубику, пропорційно,
згідно ваги й зневіри у пацієнта.
Та як малювати Бога, якого ніколи ніхто не бачив?
Джек стискає в руці тонкий пензель, змочений згустком крові.
Вирішує стелю лишити білою.
Це єдиний праведний колір
для стель, візерунків з кісток і віршів.
Бо сліпуче-біла пустеля лишилась перед очима, навіть коли матка
загинула в замкненій ніші вулика,
як в хоспісі для невиліковно літніх.
Джек розчиняється в стінах свого будинку.
Сонце сліпить прозорі зіниці вікон.
@snigpoetry
#мері
Храм поезії
03 Jan, 10:06
новітня історія України
розділ “Культура під час війни”
зазвичай цей розділ у програмі
розміщений десь наприкінці
після розділів про передумови війни,
про її причин та перебіг
зазвичай цей розділ – ближче до її наслідків
і висновків
отже, культура
єдина у світі культура,
яка не вмирає,
яка досі не вмерла,
хоча мала для цього всі передумови
мала всі причини щоб зникнути
і не відроджуватись
про якийсь активний перебіг тут уже й не йдеться
справжнє диво
що ця культура,
яку розстрілюють і розстрілюють,
ця культура уявіть собі досі існує
о, як гучно вона існує
якби ця культура була людиною –
її крик долітав би у найвіддаленіші
куточки
світу
щоправда, деякі пункти
у розділі “Культура під час війни”
виділені чорним
так щоб зразу кидатися в очі
щоб точно нічого не пропустити
інакше ж не можна –
найчастіше культуру помічають саме тоді,
коли вона вже виділена чорним.
так от
ці пункти читайте уважно
вивчайте
уявіть собі як це
читання поезії над труною поета
презентація книги до річниці загибелі письменника
прем’єра фільму з мертвими акторами у головних ролях
виставка автопортретів художника зі стрічкою у правому нижньому кутку
концерт пам’яті
ще один концерт пам’яті
ще один
і ще
і ще
і ще
і ще
новітня історія України
розділ “Культура під час війни”
зазвичай цей розділ у програмі
розміщений десь наприкінці
після розділів про передумови війни,
про її причин та перебіг
зазвичай цей розділ – ближче до її наслідків
і висновків
вітаю, якщо ви дочитали аж сюди
Тетяна Власова
#власова
розділ “Культура під час війни”
зазвичай цей розділ у програмі
розміщений десь наприкінці
після розділів про передумови війни,
про її причин та перебіг
зазвичай цей розділ – ближче до її наслідків
і висновків
отже, культура
єдина у світі культура,
яка не вмирає,
яка досі не вмерла,
хоча мала для цього всі передумови
мала всі причини щоб зникнути
і не відроджуватись
про якийсь активний перебіг тут уже й не йдеться
справжнє диво
що ця культура,
яку розстрілюють і розстрілюють,
ця культура уявіть собі досі існує
о, як гучно вона існує
якби ця культура була людиною –
її крик долітав би у найвіддаленіші
куточки
світу
щоправда, деякі пункти
у розділі “Культура під час війни”
виділені чорним
так щоб зразу кидатися в очі
щоб точно нічого не пропустити
інакше ж не можна –
найчастіше культуру помічають саме тоді,
коли вона вже виділена чорним.
так от
ці пункти читайте уважно
вивчайте
уявіть собі як це
читання поезії над труною поета
презентація книги до річниці загибелі письменника
прем’єра фільму з мертвими акторами у головних ролях
виставка автопортретів художника зі стрічкою у правому нижньому кутку
концерт пам’яті
ще один концерт пам’яті
ще один
і ще
і ще
і ще
і ще
новітня історія України
розділ “Культура під час війни”
зазвичай цей розділ у програмі
розміщений десь наприкінці
після розділів про передумови війни,
про її причин та перебіг
зазвичай цей розділ – ближче до її наслідків
і висновків
вітаю, якщо ви дочитали аж сюди
Тетяна Власова
#власова
Храм поезії
03 Jan, 06:01
знову поет прибув на щиті,
встати у стрій у вишній чоті,
щоб у її рядах боронити обрій.
памʼять у крові – давній сувій,
відповідь страху – втеча чи бій,
накип ганьби,
чи честь,
що личить хоробрим.
сорому жала – гострі ножі,
скільки поляже,
щоби я жив?
скільки згорить,
щоб я писав при заграві?
друже забутий, правда твоя –
поки поети гинуть в боях,
я себе так називати
не маю
права.
@nikolasson
#ніколассон
встати у стрій у вишній чоті,
щоб у її рядах боронити обрій.
памʼять у крові – давній сувій,
відповідь страху – втеча чи бій,
накип ганьби,
чи честь,
що личить хоробрим.
сорому жала – гострі ножі,
скільки поляже,
щоби я жив?
скільки згорить,
щоб я писав при заграві?
друже забутий, правда твоя –
поки поети гинуть в боях,
я себе так називати
не маю
права.
@nikolasson
#ніколассон
Храм поезії
03 Jan, 00:18
ЛЮБОВ НАНСЕНА
Я кохаю Вас, Єво, Не виходьтe за мене заміж,
Не жалійте мене, хоч і тяжко буде мені.
Я Вас прошу, ні слова. Усе передумайте за ніч.
Добре зважте на все, і вранці скажете: ні.
Світла мрія про Вас співає мені, як сирена.
Прив'яжуся до щогли і вуха воском заллю.
Розумію, це щастя. Але щастя — воно не для мене.
Я боюся Вас, Єво. Я вперше в житті люблю.
Моя Пісне Пісень! Золоте пташеня мого саду.
Корабель попливе, я не вдержу його в берегах,
«Фрам» — це значить «Вперед».
Ви залишитесь, Єво, позаду.
Бо до серця підступить
вічний пошук у вічних снігах.
Тиждень буде все добре.
Цілуватиму Ваше обличчя.
Може, навіть не тиждень, а цілі роки минуть.
Будем дуже щасливі...
Але потім воно покличе.
Ви зумієте, Єво, простити це і збагнуть?
Ви не будете плакать? Не поставите душу на якір?
Не зіткнуться в мені два начала — Ви і воно?
Я без Вас нещасливий. А без нього буду ніякий.
Я без Вас збожеволію. А без нього піду на дно.
Ваші теплі долоні і мої відморожені руки..,
Як вуста одірву від такої сумної руки?
Чи зуміємо жити — від розлуки і знов до розлуки?
А якщо доведеться чекати мене роки?
«Фрам» застряне в льодах...
А якщо не вернуся я звідти?
Я ж собі не прощу! А якщо у нас буде дитя?!
Ви, така молода! Ви, що любите сонце і квіти!..
— Я люблю Тебе, Нансен! І чекатиму все життя.
Все, що є найсвятіше, в мені називається —
Нансен.
Хай співав сирена, вона перед нами в боргах.
Я сама розіб'ю об «Фрамові» груди шампанське,
як покличе Тебе
вічний пошук у вічних снігах.
Моя Пісне Пісень!
Вічний саде мій без листопаду!
Ти відкриєш свій полюс. Тебе не знесе течія.
Подолаєш сніги. Все залишиться, милий, позаду.
«Фрам» — це значить «Вперед».
А на обрії буду я.
Ліна Костенко
#ліна_костенко
Я кохаю Вас, Єво, Не виходьтe за мене заміж,
Не жалійте мене, хоч і тяжко буде мені.
Я Вас прошу, ні слова. Усе передумайте за ніч.
Добре зважте на все, і вранці скажете: ні.
Світла мрія про Вас співає мені, як сирена.
Прив'яжуся до щогли і вуха воском заллю.
Розумію, це щастя. Але щастя — воно не для мене.
Я боюся Вас, Єво. Я вперше в житті люблю.
Моя Пісне Пісень! Золоте пташеня мого саду.
Корабель попливе, я не вдержу його в берегах,
«Фрам» — це значить «Вперед».
Ви залишитесь, Єво, позаду.
Бо до серця підступить
вічний пошук у вічних снігах.
Тиждень буде все добре.
Цілуватиму Ваше обличчя.
Може, навіть не тиждень, а цілі роки минуть.
Будем дуже щасливі...
Але потім воно покличе.
Ви зумієте, Єво, простити це і збагнуть?
Ви не будете плакать? Не поставите душу на якір?
Не зіткнуться в мені два начала — Ви і воно?
Я без Вас нещасливий. А без нього буду ніякий.
Я без Вас збожеволію. А без нього піду на дно.
Ваші теплі долоні і мої відморожені руки..,
Як вуста одірву від такої сумної руки?
Чи зуміємо жити — від розлуки і знов до розлуки?
А якщо доведеться чекати мене роки?
«Фрам» застряне в льодах...
А якщо не вернуся я звідти?
Я ж собі не прощу! А якщо у нас буде дитя?!
Ви, така молода! Ви, що любите сонце і квіти!..
— Я люблю Тебе, Нансен! І чекатиму все життя.
Все, що є найсвятіше, в мені називається —
Нансен.
Хай співав сирена, вона перед нами в боргах.
Я сама розіб'ю об «Фрамові» груди шампанське,
як покличе Тебе
вічний пошук у вічних снігах.
Моя Пісне Пісень!
Вічний саде мій без листопаду!
Ти відкриєш свій полюс. Тебе не знесе течія.
Подолаєш сніги. Все залишиться, милий, позаду.
«Фрам» — це значить «Вперед».
А на обрії буду я.
Ліна Костенко
#ліна_костенко
Храм поезії
02 Jan, 19:32
Турнікет треба накладати
вище рани, аби
зупинити кровотечу.
Турнікет хочеться
накладати вище,
на горлянку,
аби зупинити крик, що виривається,
коли бачиш стопи
окремо від ноги.
Турнікет не можна накладати
вище, аби тікати
від асфіксії від смерті інших
у власну смерть від асфіксії,
бо разом із криком
турнікет затримуватиме блювоту
від вигляду та запаху крові.
Крилатим ракетам
ані ґрунту, ані неба не треба —
лише дати привід
не накладати турнікети.
Не тому, що не хочеться,
тому що не треба вже.
Вони свистять і в росії
стає менше грошей,
а в Україні стає менше життя.
Де б знайти турнікети,
які б не пускали ракети, що перескакують кордони,
мов зайці у метро?
Як зупинити міграцію,
щоб залишилися там,
де їм у металеве черево
завантажили
тротилові сперматозоїди,
щоб потім з них народилась смерть?
Де б знайти тебе,
несправедливо втрачене життя?
@defirtonpoetry
#федько
вище рани, аби
зупинити кровотечу.
Турнікет хочеться
накладати вище,
на горлянку,
аби зупинити крик, що виривається,
коли бачиш стопи
окремо від ноги.
Турнікет не можна накладати
вище, аби тікати
від асфіксії від смерті інших
у власну смерть від асфіксії,
бо разом із криком
турнікет затримуватиме блювоту
від вигляду та запаху крові.
Крилатим ракетам
ані ґрунту, ані неба не треба —
лише дати привід
не накладати турнікети.
Не тому, що не хочеться,
тому що не треба вже.
Вони свистять і в росії
стає менше грошей,
а в Україні стає менше життя.
Де б знайти турнікети,
які б не пускали ракети, що перескакують кордони,
мов зайці у метро?
Як зупинити міграцію,
щоб залишилися там,
де їм у металеве черево
завантажили
тротилові сперматозоїди,
щоб потім з них народилась смерть?
Де б знайти тебе,
несправедливо втрачене життя?
@defirtonpoetry
#федько
Храм поезії
02 Jan, 18:05
Де очі
Питаю: де очі? Розводиш ногами.
До стелі драбина росте безпричинно.
І все, вочевидь, в нас не так вже й погано,
Хоч трохи й не видно, бо зору позбавив.
Питаю: де губи? Заводиш в оману.
Тут мало б продовження вірша стояти,
Та ні, як багаття нестримно палає,
Ширяємо в ньому і ми, наче плями
Рожевої правди. Закреслена гамма.
Лежиш на дивані своєї уяви.
Мене тут немає, і це не питання,
Це факт, у якому удвох ми існуєм.
Квіла Безодня
#безодня
Питаю: де очі? Розводиш ногами.
До стелі драбина росте безпричинно.
І все, вочевидь, в нас не так вже й погано,
Хоч трохи й не видно, бо зору позбавив.
Питаю: де губи? Заводиш в оману.
Тут мало б продовження вірша стояти,
Та ні, як багаття нестримно палає,
Ширяємо в ньому і ми, наче плями
Рожевої правди. Закреслена гамма.
Лежиш на дивані своєї уяви.
Мене тут немає, і це не питання,
Це факт, у якому удвох ми існуєм.
Квіла Безодня
#безодня
Храм поезії
02 Jan, 14:04
В прифронтовому місті
чи певне уже фронтовому
добре
усі вже знають це місто
Купʼянськ
з обгорілими торговими вивісками
та розбитими бутиками у центрі міста
з памʼятником нескореному Бабаку
з гіпсу і якоїсь сітки
бо і в Бабака тепер є рани
але ми говоримо
що допоки стоїть бабак
стоїть і місто
маленький зубастий нескорений звір.
Тут
можна сказати
повітряна тривога по-замовчуванню
а тишу вмикають лиш на короткий час
але й вона умовна
бо тут і стволка і танчік на краях дістає.
В місті
тримає варту нескорений Бабак
звисають залишки великих літер
з вивісок аптек та салонів мобільного звʼязку
зникло сонце
от так наче його проковтнули
так як ковтають слово
коли грають у мовчанку
так як кит ковтає головоногого молюска
от є тобі й немає
вже який тиждень.
Коли ми поїхали
дали пʼятак бабаку
ей чюваче
за кілька днів повернемось
покинули межі міста
наче скинули з себе довгий сірий тренч
випірнули з води
чи з -під ковдри
нас накрило хвилею світла
ми дрейфували на промінні
наче на дошці для серфінгу
( кажуть я часто використовую метафори про їжу
а також згадую про море та серфінг
дійсно
чому я згадую
про море та серфінг
а інколи й про чайок
які викрадають твою картоплю-фрі
щедро змащену густим майонезом
ну от знову )
ми закидуваличь світлом
наче опіоїдами
вибігали на мокре скошене поле
лягали на холодну землю
наче на теплий морський пісок
і розчинялись
як рафінований цукор розчиняється
в гранованій склянці
з металевою підставкою
в руках у студентки
що повертається додому
в плацкарті «Ковель-Київ».
Сонечко
не хоче
на війну
покличу представників військкомату.
Максим Кривцов
#кривцов
чи певне уже фронтовому
добре
усі вже знають це місто
Купʼянськ
з обгорілими торговими вивісками
та розбитими бутиками у центрі міста
з памʼятником нескореному Бабаку
з гіпсу і якоїсь сітки
бо і в Бабака тепер є рани
але ми говоримо
що допоки стоїть бабак
стоїть і місто
маленький зубастий нескорений звір.
Тут
можна сказати
повітряна тривога по-замовчуванню
а тишу вмикають лиш на короткий час
але й вона умовна
бо тут і стволка і танчік на краях дістає.
В місті
тримає варту нескорений Бабак
звисають залишки великих літер
з вивісок аптек та салонів мобільного звʼязку
зникло сонце
от так наче його проковтнули
так як ковтають слово
коли грають у мовчанку
так як кит ковтає головоногого молюска
от є тобі й немає
вже який тиждень.
Коли ми поїхали
дали пʼятак бабаку
ей чюваче
за кілька днів повернемось
покинули межі міста
наче скинули з себе довгий сірий тренч
випірнули з води
чи з -під ковдри
нас накрило хвилею світла
ми дрейфували на промінні
наче на дошці для серфінгу
( кажуть я часто використовую метафори про їжу
а також згадую про море та серфінг
дійсно
чому я згадую
про море та серфінг
а інколи й про чайок
які викрадають твою картоплю-фрі
щедро змащену густим майонезом
ну от знову )
ми закидуваличь світлом
наче опіоїдами
вибігали на мокре скошене поле
лягали на холодну землю
наче на теплий морський пісок
і розчинялись
як рафінований цукор розчиняється
в гранованій склянці
з металевою підставкою
в руках у студентки
що повертається додому
в плацкарті «Ковель-Київ».
Сонечко
не хоче
на війну
покличу представників військкомату.
Максим Кривцов
#кривцов
Храм поезії
02 Jan, 10:06
І немає пояснень любові – дверей у коштовний камінь.
Тільки місяць, що підіймає за собою велику воду,
тільки з літа засушені квіти між сторінками,
і ніхто нікому не сторож і не господар.
Тільки дух, що віє, де хоче, по вибуху наднової,
біле тільце хліба, червоне у мить причастя.
Смерть стоїть уночі з гранатою над головою.
Поясни мені слово “щастя”.
У якому його сховати підвалі, щоби вціліло,
щоби не спалили, аби не рознесли вóрони.
Наче шовком шиєш і плачеш – таке найбіліше біле
на світанку однаково стане червоним
і трохи чорним.
І немає в любові нічого, крім довіри й присутності,
щоби нині віддати нам, розгубленим і малим.
І коли з-під руїни світу нас на руках понесуть,
це вона залишиться розповісти,
які насправді були ми.
Катерина Калитко
#калитко
Тільки місяць, що підіймає за собою велику воду,
тільки з літа засушені квіти між сторінками,
і ніхто нікому не сторож і не господар.
Тільки дух, що віє, де хоче, по вибуху наднової,
біле тільце хліба, червоне у мить причастя.
Смерть стоїть уночі з гранатою над головою.
Поясни мені слово “щастя”.
У якому його сховати підвалі, щоби вціліло,
щоби не спалили, аби не рознесли вóрони.
Наче шовком шиєш і плачеш – таке найбіліше біле
на світанку однаково стане червоним
і трохи чорним.
І немає в любові нічого, крім довіри й присутності,
щоби нині віддати нам, розгубленим і малим.
І коли з-під руїни світу нас на руках понесуть,
це вона залишиться розповісти,
які насправді були ми.
Катерина Калитко
#калитко
Храм поезії
02 Jan, 07:13
01.05.2024
Дощ дає склянку води перед смертю.
Не відчуваю ніг.
Хтось мав тримати мене за руку?
В голові думка, як комар в темряві, дзижчить.
Упіймати б його та вбити.
Вбити?
Рудоволоса.
Розпатлана.
Осінь — це вона?
Вона — це Осінь?
12.11.2022
Вітер здуває листя жовте,
а я по всій ванній збираю її волосся.
Чомусь злюся.
Якісь сварки ні про що,
розмови про щось,
здається про кохання.
Каже:
— Ти — кава.
А Я — вино з нашого виноградника.
Ми не можемо бути разом.
Істерика.
Потім ще одна.
Що в твоїй голові, Господи?
Гримнула дверима.
01.05.2024
Гримнуло небо наді мною.
Чим пахне земля?
Чим пахне дощ?
Цедра апельсина, кориця?
12.03.2023
Кухня.
Приємний аромат.
60 мл еспресо, 30 мл вина, цедра апельсина, кориця, цукор.
Я — кава.
Вона — Вино.
Ми можемо бути разом.
Французи розуміються на вишуканих напоях
та на коханні.
Що ж їх надихає?
Гримнули двері.
Щось застрягає в шиї.
Тягне мене через поріг.
Смерть стоїть з келихом глинтвейну
стоп,
це моя кров?
Грім.
Дощ дає склянку води перед смертю.
01.11.2023
Блискавка.
Колись ніч пахла корицею.
Осінь збирає мої кістки і садить їх, як насіння.
В нашому винограднику.
Осінь — це Вона?
Вона — це Осінь?
Розпатлана. Рудоволоса.
Голосом:
— Скоро ти станеш вином.
Я — вино.
Ти — вино.
Так ми будемо разом.
02.05.2024
Грім.
Дощ дав склянку води перед смертю.
Дощ дає склянку води, щоб не вмер я.
Відчуваю, як рухаються мої корені,
як пахне земля,
сонце гріє моє молоде листя.
Весна.
А в голові думка, як комар дзижчить:
"Упіймати б тебе та вбити, рудоволоса
хвора
відьма!"
Xandr
Дощ дає склянку води перед смертю.
Не відчуваю ніг.
Хтось мав тримати мене за руку?
В голові думка, як комар в темряві, дзижчить.
Упіймати б його та вбити.
Вбити?
Рудоволоса.
Розпатлана.
Осінь — це вона?
Вона — це Осінь?
12.11.2022
Вітер здуває листя жовте,
а я по всій ванній збираю її волосся.
Чомусь злюся.
Якісь сварки ні про що,
розмови про щось,
здається про кохання.
Каже:
— Ти — кава.
А Я — вино з нашого виноградника.
Ми не можемо бути разом.
Істерика.
Потім ще одна.
Що в твоїй голові, Господи?
Гримнула дверима.
01.05.2024
Гримнуло небо наді мною.
Чим пахне земля?
Чим пахне дощ?
Цедра апельсина, кориця?
12.03.2023
Кухня.
Приємний аромат.
60 мл еспресо, 30 мл вина, цедра апельсина, кориця, цукор.
Я — кава.
Вона — Вино.
Ми можемо бути разом.
Французи розуміються на вишуканих напоях
та на коханні.
Що ж їх надихає?
Гримнули двері.
Щось застрягає в шиї.
Тягне мене через поріг.
Смерть стоїть з келихом глинтвейну
стоп,
це моя кров?
Грім.
Дощ дає склянку води перед смертю.
01.11.2023
Блискавка.
Колись ніч пахла корицею.
Осінь збирає мої кістки і садить їх, як насіння.
В нашому винограднику.
Осінь — це Вона?
Вона — це Осінь?
Розпатлана. Рудоволоса.
Голосом:
— Скоро ти станеш вином.
Я — вино.
Ти — вино.
Так ми будемо разом.
02.05.2024
Грім.
Дощ дав склянку води перед смертю.
Дощ дає склянку води, щоб не вмер я.
Відчуваю, як рухаються мої корені,
як пахне земля,
сонце гріє моє молоде листя.
Весна.
А в голові думка, як комар дзижчить:
"Упіймати б тебе та вбити, рудоволоса
хвора
відьма!"
Xandr
Храм поезії
02 Jan, 06:05
Панно Маріє, коси твої - моря.
Справила і сорочку, і смерть- для Сина.
В домі навпроти вікна, як льон, горять -
синім.
Заки лежить, мов шов, на устах "за що?",
гострі серпи купаєш в розбитих ночвах.
Думаєш: краще б кров'ю тобі зійшов
зночі.
З ночі, як з полотнища, стримить рябе
ржаве держално. В домі навпроти - гості...
Діво Маріє, ймення тобі тепер -
Помста.
Аля Гулієва
#гулієва
Справила і сорочку, і смерть- для Сина.
В домі навпроти вікна, як льон, горять -
синім.
Заки лежить, мов шов, на устах "за що?",
гострі серпи купаєш в розбитих ночвах.
Думаєш: краще б кров'ю тобі зійшов
зночі.
З ночі, як з полотнища, стримить рябе
ржаве держално. В домі навпроти - гості...
Діво Маріє, ймення тобі тепер -
Помста.
Аля Гулієва
#гулієва
Храм поезії
01 Jan, 18:05
іноді думаю Господи
що я можу про красу
дитинство у хрущовці
я і сервант разом підпираємо побілені стіни,
коли мене ставлять у куток
з красивого там була липа під вікном
і любов між моїми батьками
лікарні з довгими сварливими чергами
всюди плитка, крижана, як руки медсестри
запах маніпуляційної
вічнозлюща тітка на флюорографії
шипить роздратовано:
«Я сказала не дихати!»
тремчу від холоду, притискаючи голі груди до екрану
розпластана й бездиханна, як мертвий метелик за склом
дитячі табори, схожі на казарми
«кто шаґаєт дружно в ряд» на п‘ятнадцятому році незалежності?
майже-не-піонерський наш загін
я тону в продавленому до підлоги пружинному ліжку,
наче в сірувато-слизькій каші з їдальні
«доросла-я» сховалась у скляну снігову кульку з гарними декораціями
але тепер, коли бачу міста,
що пливуть на золотих хмарах туризму,
я думаю про Бахмут
і краса міських веж здається мені лицемірною,
як дрібний пінопластовий сніг
Господи, мої очі зламалися
наче дивлюсь на світ крізь брудне вікно електрички Київ-Гречани
навіть липу під вікном хрущовки зрубали
що ж мені залишилось
Бог вмикає дерев‘яну лампу в ошатній капличці
шурхотить сторінками і показує мені:
у тебе залишилась любов
ось, я казав тобі
липу можуть зрубати,
а любов ніколи не перестає
але ж, відповідаю, я вже й любити розучилася
я вже наче злюща тітка на флюорографії,
яка забороняла всім дихати,
і сама забула, як
і тоді Бог плаче
від його сліз вікно електрички Київ-Гречани
стає зовсім прозорим
@buryanpoetry
#хопта
що я можу про красу
дитинство у хрущовці
я і сервант разом підпираємо побілені стіни,
коли мене ставлять у куток
з красивого там була липа під вікном
і любов між моїми батьками
лікарні з довгими сварливими чергами
всюди плитка, крижана, як руки медсестри
запах маніпуляційної
вічнозлюща тітка на флюорографії
шипить роздратовано:
«Я сказала не дихати!»
тремчу від холоду, притискаючи голі груди до екрану
розпластана й бездиханна, як мертвий метелик за склом
дитячі табори, схожі на казарми
«кто шаґаєт дружно в ряд» на п‘ятнадцятому році незалежності?
майже-не-піонерський наш загін
я тону в продавленому до підлоги пружинному ліжку,
наче в сірувато-слизькій каші з їдальні
«доросла-я» сховалась у скляну снігову кульку з гарними декораціями
але тепер, коли бачу міста,
що пливуть на золотих хмарах туризму,
я думаю про Бахмут
і краса міських веж здається мені лицемірною,
як дрібний пінопластовий сніг
Господи, мої очі зламалися
наче дивлюсь на світ крізь брудне вікно електрички Київ-Гречани
навіть липу під вікном хрущовки зрубали
що ж мені залишилось
Бог вмикає дерев‘яну лампу в ошатній капличці
шурхотить сторінками і показує мені:
у тебе залишилась любов
ось, я казав тобі
липу можуть зрубати,
а любов ніколи не перестає
але ж, відповідаю, я вже й любити розучилася
я вже наче злюща тітка на флюорографії,
яка забороняла всім дихати,
і сама забула, як
і тоді Бог плаче
від його сліз вікно електрички Київ-Гречани
стає зовсім прозорим
@buryanpoetry
#хопта
Храм поезії
01 Jan, 16:23
тільки не про вас
доки непевний час
від сигналу тривоги і до відбою
зганяє сусідів у коридори і укриття
слова без початку й закінчень
сходять самі собою
зводять із гострих уламків
високі німі собори
фундаменти їх тремтять
як усе розгорталось
з оголень і самоспалень
наче кожен роздмухував в серці
незайманий перший день
до впізнаваних вигинів тіней
на різних поверхнях спалень
де єдналося все недовершене
й досконале
та сягало глибин осяйних
потаємних ден
поцілунки в ранковому світлі
бузкового і рудого
прохолодний тайнопис долоней
на теплих полотнах спин
і заломлення світла
між тим
цього разу тривога була недовгою
вертайся
спи
Єлена Дорофієвська
доки непевний час
від сигналу тривоги і до відбою
зганяє сусідів у коридори і укриття
слова без початку й закінчень
сходять самі собою
зводять із гострих уламків
високі німі собори
фундаменти їх тремтять
як усе розгорталось
з оголень і самоспалень
наче кожен роздмухував в серці
незайманий перший день
до впізнаваних вигинів тіней
на різних поверхнях спалень
де єдналося все недовершене
й досконале
та сягало глибин осяйних
потаємних ден
поцілунки в ранковому світлі
бузкового і рудого
прохолодний тайнопис долоней
на теплих полотнах спин
і заломлення світла
між тим
цього разу тривога була недовгою
вертайся
спи
Єлена Дорофієвська
Храм поезії
01 Jan, 14:04
Двадцять другий, стривай-но! Куди ти тікаєш, мов марево?
Звісно ж, легше втекти, коли стільки накоїв вже зла.
Тільки хто ж відповість, хто поверне все те, що ми мáли, знов?
Віру в щастя скресить, що торік у душі ще жила?
Двадцять другий, послухай, що серце моє говоритиме.
Ти, треклятий, скажи, уявляв хоч на мить, бодай раз,
Що було б, якби ти не займався лихими гонитвами,
А спинився й завмер, щоб вцілів на Великдень "Тірас"?
Що було б, якби раптом узяв та й сховав свої жáла ти,
Став могутнім, мов цар, відібравши у смерті ключі,
Застогнав, хоч крізь зуби, побачивши горе, від жалості,
Чи хоч раз закричав, так, як звір недобитий кричить?
Двадцять другий, скажи, як це серце у тебе не йокало?
Ми ховали дітей, то невже тебе ком не душив?
Ти все знав, чув наш плач, втім не стигла у тебе від зóйків кров,
Бо не рік ти й не звір, а граніт – ні тепла, ні душі.
Ти зухвало вважав: смерть – це просто, мов лезом щось чиркнути.
Ти підносив як факт низку втрат і огидних замін.
Певно, бачив і як замінили наш стяг на ганчірку, ти,
Як стирали міста, втім казав: "Розберуться самі".
Двадцять другий, давай наостанок побудьмо відвертими.
Стільки ран наболіло, що з вуст виривається крик.
Найріднішу мою не схотів врятувати від смéрті ти.
А вона ж на Землі ще хотіла пожити хоч рік.
Двадцять другий, тікаєш? Гадаєш гріхи свої втóпиш всі
У водоймах часів? Втім не вийде: ти весь у крові.
Йди вже геть! Тільки знай: світ був краще, коли б у літописі
Не було сторінок, де сліди твої є, взагалі.
Двадцять третій, привіт. Ти ще чистий, мов аркуш не списаний.
Будь ласкавим до нас, грій серця, наче сонце руде.
Кожен вірить у тебе, втім душі вже ранені списами:
Ми повернем міста, втім не можна скресити людей...
@virshimashi
#чекарьова
Звісно ж, легше втекти, коли стільки накоїв вже зла.
Тільки хто ж відповість, хто поверне все те, що ми мáли, знов?
Віру в щастя скресить, що торік у душі ще жила?
Двадцять другий, послухай, що серце моє говоритиме.
Ти, треклятий, скажи, уявляв хоч на мить, бодай раз,
Що було б, якби ти не займався лихими гонитвами,
А спинився й завмер, щоб вцілів на Великдень "Тірас"?
Що було б, якби раптом узяв та й сховав свої жáла ти,
Став могутнім, мов цар, відібравши у смерті ключі,
Застогнав, хоч крізь зуби, побачивши горе, від жалості,
Чи хоч раз закричав, так, як звір недобитий кричить?
Двадцять другий, скажи, як це серце у тебе не йокало?
Ми ховали дітей, то невже тебе ком не душив?
Ти все знав, чув наш плач, втім не стигла у тебе від зóйків кров,
Бо не рік ти й не звір, а граніт – ні тепла, ні душі.
Ти зухвало вважав: смерть – це просто, мов лезом щось чиркнути.
Ти підносив як факт низку втрат і огидних замін.
Певно, бачив і як замінили наш стяг на ганчірку, ти,
Як стирали міста, втім казав: "Розберуться самі".
Двадцять другий, давай наостанок побудьмо відвертими.
Стільки ран наболіло, що з вуст виривається крик.
Найріднішу мою не схотів врятувати від смéрті ти.
А вона ж на Землі ще хотіла пожити хоч рік.
Двадцять другий, тікаєш? Гадаєш гріхи свої втóпиш всі
У водоймах часів? Втім не вийде: ти весь у крові.
Йди вже геть! Тільки знай: світ був краще, коли б у літописі
Не було сторінок, де сліди твої є, взагалі.
Двадцять третій, привіт. Ти ще чистий, мов аркуш не списаний.
Будь ласкавим до нас, грій серця, наче сонце руде.
Кожен вірить у тебе, втім душі вже ранені списами:
Ми повернем міста, втім не можна скресити людей...
@virshimashi
#чекарьова
Храм поезії
01 Jan, 10:07
розкриєш людину – а з неї виходить сніг
такого не пишуть у жодній із мудрих книг
про це шамотять старі, часом марять хворі
про те, що розкриєш людину – а звідти море
і хвиля раптово збиває з ніг
я знала когось, хто розпався на сто доріг
такий собі хлопчик з зіницями із чорнила
якого велика залізна рука ловила
і зрештою він таки себе не встеріг
але не помер, а розпався на сто доріг
одною із них я колись уві сні ходила
якщо розгорнути мене – ти побачиш біг
солодкої крові, почуєш ротаті флейти
і радісні бубни. лишуся в руках твоїх
манкА й небезпечна, як повний дивами міх
що репнув по шву, і життя невдержимо тече, й ти
намарно розпачливо ловиш цей танець цей сміх
дива неодмінно потрібно ділити на всіх
Ірина Шувалова
#шувалова
такого не пишуть у жодній із мудрих книг
про це шамотять старі, часом марять хворі
про те, що розкриєш людину – а звідти море
і хвиля раптово збиває з ніг
я знала когось, хто розпався на сто доріг
такий собі хлопчик з зіницями із чорнила
якого велика залізна рука ловила
і зрештою він таки себе не встеріг
але не помер, а розпався на сто доріг
одною із них я колись уві сні ходила
якщо розгорнути мене – ти побачиш біг
солодкої крові, почуєш ротаті флейти
і радісні бубни. лишуся в руках твоїх
манкА й небезпечна, як повний дивами міх
що репнув по шву, і життя невдержимо тече, й ти
намарно розпачливо ловиш цей танець цей сміх
дива неодмінно потрібно ділити на всіх
Ірина Шувалова
#шувалова
Храм поезії
01 Jan, 06:04
*
Як мозаїчно падають сніжинки,
В картинку пазлів склавшись на землі.
Кружляють в небі вільно щохвилинки –
Тендітні діти панночки-зими.
Вклоняються повільно в реверансі,
І білим прядивом вкриваються ліси.
Підхопить вітер їх, і знову в танці,
Вальсують під симфонію краси.
Мороз поклав чарівні візерунки,
Оздобивши озера кришталем.
І ковзанки малечі в подарунки –
Втішатися зимовим ясним днем.
Ніч випускає зорі із кишені,
І щедро сипле ними в висоті,
Ялинки, білосніжні наречені,
Дрімають у солодкім забутті.
Крізь хмари пробивається світанок,
Червоним запалився вдалині.
О, дивовижний і казковий ранок!
Так незабутньо й радісно мені!
@Khvyliastyi_notatnyk
#лихогляд
#хвильки
Як мозаїчно падають сніжинки,
В картинку пазлів склавшись на землі.
Кружляють в небі вільно щохвилинки –
Тендітні діти панночки-зими.
Вклоняються повільно в реверансі,
І білим прядивом вкриваються ліси.
Підхопить вітер їх, і знову в танці,
Вальсують під симфонію краси.
Мороз поклав чарівні візерунки,
Оздобивши озера кришталем.
І ковзанки малечі в подарунки –
Втішатися зимовим ясним днем.
Ніч випускає зорі із кишені,
І щедро сипле ними в висоті,
Ялинки, білосніжні наречені,
Дрімають у солодкім забутті.
Крізь хмари пробивається світанок,
Червоним запалився вдалині.
О, дивовижний і казковий ранок!
Так незабутньо й радісно мені!
@Khvyliastyi_notatnyk
#лихогляд
#хвильки
Храм поезії
01 Jan, 05:14
З Новим 2025 роком усіх! ❤️🎄✨
Миру, Гармонії та Щастя 🙌
Перемоги ✊
Бережіть себе, люблю вас усіх 🥰
Слава ЗСУ і подяка всім, завдяки кому Україна живе й бореться!
Миру, Гармонії та Щастя 🙌
Перемоги ✊
Бережіть себе, люблю вас усіх 🥰
Слава ЗСУ і подяка всім, завдяки кому Україна живе й бореться!
Храм поезії
31 Dec, 22:31
не повірите, але в цьому році я продовжу робити нові поетичні конкурси
Храм поезії
31 Dec, 17:52
Привіт, любі читачі! ❤️❤️❤️
Не хочу жодних підсумків, бо для мене Новий рік – не межа, а зміна дат. Але...
Лишайте в 2024 всі негаразди, а в 2025 множте любов, добро, радість, здоров'я та щастя! 💜💜💜
Хай кожному з вас буде з ким ділити тишу! 💓💓
Миру нашій землі!💛💙
Обіймаю 🥰
І якщо життя підкидає лимони – робіть лимонад!
Не хочу жодних підсумків, бо для мене Новий рік – не межа, а зміна дат. Але...
Лишайте в 2024 всі негаразди, а в 2025 множте любов, добро, радість, здоров'я та щастя! 💜💜💜
Хай кожному з вас буде з ким ділити тишу! 💓💓
Миру нашій землі!💛💙
Обіймаю 🥰
І якщо життя підкидає лимони – робіть лимонад!
Храм поезії
31 Dec, 15:20
✨ Літературні передбачення від «Леготу»
Команда «Легіт» вітає вас із прийдешніми святами! Дякуємо вам, що були цього року з нами 🤍
Ми підготували для вас літературні передбачення на наступний рік. Зупиняйте відео в будь-який момент і дізнавайтеся, що ж на вас чекає далі👇🏻
Ваш @lehit
Команда «Легіт» вітає вас із прийдешніми святами! Дякуємо вам, що були цього року з нами 🤍
Ми підготували для вас літературні передбачення на наступний рік. Зупиняйте відео в будь-який момент і дізнавайтеся, що ж на вас чекає далі👇🏻
Ваш @lehit
Храм поезії
31 Dec, 13:41
Єдиний підсумок 2024 року в мене — народження проєкту "калейдоскоп".
І я дуже хочу щоб він не тільки розвивався надалі, а й більше ширився літспільнотою, адже, як зазначив колись Ярослав Ґадзінський, це є вагомий проєкт, "зріз нинішнього пласту української поезії", що лиш додає мені мотивації до його розвитку.
Сподіватимусь, що про нього будуть більше говорити, бо він того вартий.
І буду радий, якщо ви цьому будете сприяти — насамперед поширеннями улюблених частин чи записів.
І я дуже хочу щоб він не тільки розвивався надалі, а й більше ширився літспільнотою, адже, як зазначив колись Ярослав Ґадзінський, це є вагомий проєкт, "зріз нинішнього пласту української поезії", що лиш додає мені мотивації до його розвитку.
Сподіватимусь, що про нього будуть більше говорити, бо він того вартий.
І буду радий, якщо ви цьому будете сприяти — насамперед поширеннями улюблених частин чи записів.
Храм поезії
31 Dec, 13:04
От і закінчується 2024 рік. Рік в якому я відпочивав від музичної творчості, але продовжував писати вірші та ХНМ. Сподіваюсь 2025 зарядить мене потужним натхненням!
На вас чекає:
- пісні
- вірші
- ХНМ
Дякую, вам любі підписники, за те що ви зі мною. Що слідкуєте за моєю творчістю, ставите вподобайки, коменти. Ви - моя мотивація❤️
Вітаю вас з наступающим Новим Роком! Бажаю всього найкращого і миру🤗🍾🍾
На вас чекає:
- пісні
- вірші
- ХНМ
Дякую, вам любі підписники, за те що ви зі мною. Що слідкуєте за моєю творчістю, ставите вподобайки, коменти. Ви - моя мотивація❤️
Вітаю вас з наступающим Новим Роком! Бажаю всього найкращого і миру🤗🍾🍾
Храм поезії
30 Dec, 18:01
Прозорий запах першого морозу
Знайоміший, ніж ти цього хотів.
Та осінь не дається в малих дозах,
А вдарить тебе різко – й поготів,
І ходиш, нею вдарений, по краю
Калюж бездонних, беззмістовних сліз.
І знову відчуваєш – я вмираю,
Неначе щось затягує униз…
Та, звісно, ні.
Живу, живу, звичайно,
У мареві туманів та лісів.
Такий вже тиждень видався: мовчання,
Щось поза часом, за межею снів,
Ламке гілля, розпливчасті світлини,
Вогонь гарячий між холодних стін,
І світ двоїться, мерехтить і плине,
Коли іде магічний Саовін.
Ми палимо свічки жовтневі знову,
І хтось вино бурштинове наллє.
І світ крихкий співає колискову
Для всіх, хто вже не серед нас. Але
Поки мене твій подих зігріває
І вогнище не забрала імла,
Вони стоять – там, у тінях, за краєм,
І тепло їм від нашого тепла.
@SanchezKladbone
Знайоміший, ніж ти цього хотів.
Та осінь не дається в малих дозах,
А вдарить тебе різко – й поготів,
І ходиш, нею вдарений, по краю
Калюж бездонних, беззмістовних сліз.
І знову відчуваєш – я вмираю,
Неначе щось затягує униз…
Та, звісно, ні.
Живу, живу, звичайно,
У мареві туманів та лісів.
Такий вже тиждень видався: мовчання,
Щось поза часом, за межею снів,
Ламке гілля, розпливчасті світлини,
Вогонь гарячий між холодних стін,
І світ двоїться, мерехтить і плине,
Коли іде магічний Саовін.
Ми палимо свічки жовтневі знову,
І хтось вино бурштинове наллє.
І світ крихкий співає колискову
Для всіх, хто вже не серед нас. Але
Поки мене твій подих зігріває
І вогнище не забрала імла,
Вони стоять – там, у тінях, за краєм,
І тепло їм від нашого тепла.
@SanchezKladbone
Храм поезії
30 Dec, 14:02
Перед межею збережи
оцю Любов,
як ріст ожин.
Сержантську відданість.
Дитинячу, собачу.
Цей плач, який
не переплачу.
Дійти до меж,
окреслити сліди.
Тримати межі
і триматись разом.
І залишитись в жовтні назавжди.
Як за наказом.
Бо ця Любов,
що як тупі ножі,
гірка Любов,
яка стає твоєю,
тримається на тих,
хто на межі.
І тих,
хто за межею.
Артур Дронь
#дронь
оцю Любов,
як ріст ожин.
Сержантську відданість.
Дитинячу, собачу.
Цей плач, який
не переплачу.
Дійти до меж,
окреслити сліди.
Тримати межі
і триматись разом.
І залишитись в жовтні назавжди.
Як за наказом.
Бо ця Любов,
що як тупі ножі,
гірка Любов,
яка стає твоєю,
тримається на тих,
хто на межі.
І тих,
хто за межею.
Артур Дронь
#дронь
Храм поезії
30 Dec, 10:02
***
Їй знайомі говорять: "Час – лікар, що рани всі гоїть.
Згодом біль трохи вщухне. Тримайся, хоч світ знавіснів".
У кімнаті повітря насичене запахом хвої,
А за вікнами зимно і сріблом виблискує сніг.
Ніби іній вплели у волосся, як вугіль чорняве:
Доторкнулася пензлем легенько до скронь сивина.
Майже рік невідомість, що душу безжалісно чавить,
І тортури тривог не лише наяву, а й у снах.
Наче привид бліда, надповільно крокує до зали,
Де на шафі скарбниця – коробка, в якій мішура,
Чарівник Санта Клаус, що скоро малечу одарить,
Плутанина гірлянд: їх сам чорт усіляко змішав...
Ці дрібниці сьогодні здаються їй чимось нікчемним,
Та Різдво на порозі: вир горя його не спинив.
Тож, долаючи відчай, вдає, що незламна, мов кремінь, –
Прикрашає кімнати, бо ж раптом повернеться син.
Кажуть, віра – це сила, що здатна на будь-яке диво –
Зберегти її варто на тлі лиховісних подій,
Попри те, що щоденно нагадують шпальти в новинах
Про живі коридори й посмертні зірки орденів.
Не про нього це, ні... Сподівається любляче серце:
"Він не може померти, йому ж бо лише двадцять три..."
Стільки знімків на стінах: на всіх її хлопчик сміється...
І вона собі каже: "Ти краще, ніж плакати, вір.
Знає тільки Господь, скільки віку для смертних відміряв,
Та синочок із тих, хто й упавши, рішуче б устав".
Мати вірить у краще так само як Діва Марія,
Що в найперше Різдво ще не знала про участь Христа...
@virshimashi
#чекарьова
Їй знайомі говорять: "Час – лікар, що рани всі гоїть.
Згодом біль трохи вщухне. Тримайся, хоч світ знавіснів".
У кімнаті повітря насичене запахом хвої,
А за вікнами зимно і сріблом виблискує сніг.
Ніби іній вплели у волосся, як вугіль чорняве:
Доторкнулася пензлем легенько до скронь сивина.
Майже рік невідомість, що душу безжалісно чавить,
І тортури тривог не лише наяву, а й у снах.
Наче привид бліда, надповільно крокує до зали,
Де на шафі скарбниця – коробка, в якій мішура,
Чарівник Санта Клаус, що скоро малечу одарить,
Плутанина гірлянд: їх сам чорт усіляко змішав...
Ці дрібниці сьогодні здаються їй чимось нікчемним,
Та Різдво на порозі: вир горя його не спинив.
Тож, долаючи відчай, вдає, що незламна, мов кремінь, –
Прикрашає кімнати, бо ж раптом повернеться син.
Кажуть, віра – це сила, що здатна на будь-яке диво –
Зберегти її варто на тлі лиховісних подій,
Попри те, що щоденно нагадують шпальти в новинах
Про живі коридори й посмертні зірки орденів.
Не про нього це, ні... Сподівається любляче серце:
"Він не може померти, йому ж бо лише двадцять три..."
Стільки знімків на стінах: на всіх її хлопчик сміється...
І вона собі каже: "Ти краще, ніж плакати, вір.
Знає тільки Господь, скільки віку для смертних відміряв,
Та синочок із тих, хто й упавши, рішуче б устав".
Мати вірить у краще так само як Діва Марія,
Що в найперше Різдво ще не знала про участь Христа...
@virshimashi
#чекарьова
Храм поезії
30 Dec, 06:00
***
вертеп
пости на різдво
так і доповіли
попереду звіздар
із пнб на шоломі
за ним троє царів із подарунками
по цинку на брата
ангел із червоним хрестом на рукаві
два пастушки з кулеметами
аби заганяти отару із флангів
чорт із шайтан-трубою
ж*д по кишенях гранати
цокотять при кожному кроці
козак на позивний
ірод у білому маскхалаті
хоча снігу нема
якщо свої то підійміть одну руку
кашляє рація
це всі хто дійшли
за нами ще смерть
доповідає звіздар
тільки не видно її
ні в теплак
ні в пнб
але чути на свист
і на запах
@left_lost_sock
#рубнікович
вертеп
пости на різдво
так і доповіли
попереду звіздар
із пнб на шоломі
за ним троє царів із подарунками
по цинку на брата
ангел із червоним хрестом на рукаві
два пастушки з кулеметами
аби заганяти отару із флангів
чорт із шайтан-трубою
ж*д по кишенях гранати
цокотять при кожному кроці
козак на позивний
ірод у білому маскхалаті
хоча снігу нема
якщо свої то підійміть одну руку
кашляє рація
це всі хто дійшли
за нами ще смерть
доповідає звіздар
тільки не видно її
ні в теплак
ні в пнб
але чути на свист
і на запах
@left_lost_sock
#рубнікович
Храм поезії
30 Dec, 06:00
Вулиці мертвого міста
*іbĭdem
⠀
Непроглядний покров поневолено впав на продублений пил,
неквапливо прибився до пам'яті стертих доріг.
Паркотливий перетин прожитків покірно притих -
й в передсерді порожнього міста терновий цей хрип:
⠀
«як воно залишитися в світі повічно німих?»
⠀
Сіромашні зірниці презирливих тіней тягли
за собою в голодні квартали загублених днів.
Навівали пурпурні видіння, що ставлять крапки
пломенистих історій з дурманним гудінням в імлі.
⠀
Голоси шанобливо запрошують в ревний танок,
розрізаючи хмарну свідомість пекучим клинком.
А кебетливий ветхий платан у блакить реготав,
бо ж поховану дику печаль - задармá не тривож.
⠀
Оксамитові плями лоскочуть нейрони слідів,
незрадливо ведуть до янтарного схову життя.
Швидкома осиротілим серцем родину зігрій,
говори про покинуте, доки не вхопить цинга.
⠀
Вповиває духмяна хустина віднятим теплом,
невблаганно в шарлахові очі вкладає більмо.
⠀
Залиши астенічні видіння
між вістрями сонць.
не бери,
не вганяй до пропащої бідності кров.
⠀
« заспокойся й поглянь на свою неповторну порадницю - смерть,
лиш її флегматичні всевидячі дотики варті єства».
⠀
Примеркає відринутий день, а медове минуле все звеш
тихомирно тягнутися
знов на блідий мовчазний Васкаран.
⠀
Скам'яніло вдивляєшся в зсохлі конари, що шепчуть мольбу,
вивертай же кишені й душицю до кореня сущих бажань.
Не жалій на оздобу, завітні години - гостинець всьому,
відкупись від скупого чинара й до маківки легко ступай.
⠀
Захоронить лавина змертвілих осердям в підніжжі Христа,
як заведено, часу замало - в літанії грішність прикрий.
Вже судилося стати останньою тінню дворів - без числа,
та вкінці ще зустрінемось -
биті дощами, як вранішній пил.
⠀
@mewbalagur
#юля_масюра
*іbĭdem
⠀
Непроглядний покров поневолено впав на продублений пил,
неквапливо прибився до пам'яті стертих доріг.
Паркотливий перетин прожитків покірно притих -
й в передсерді порожнього міста терновий цей хрип:
⠀
«як воно залишитися в світі повічно німих?»
⠀
Сіромашні зірниці презирливих тіней тягли
за собою в голодні квартали загублених днів.
Навівали пурпурні видіння, що ставлять крапки
пломенистих історій з дурманним гудінням в імлі.
⠀
Голоси шанобливо запрошують в ревний танок,
розрізаючи хмарну свідомість пекучим клинком.
А кебетливий ветхий платан у блакить реготав,
бо ж поховану дику печаль - задармá не тривож.
⠀
Оксамитові плями лоскочуть нейрони слідів,
незрадливо ведуть до янтарного схову життя.
Швидкома осиротілим серцем родину зігрій,
говори про покинуте, доки не вхопить цинга.
⠀
Вповиває духмяна хустина віднятим теплом,
невблаганно в шарлахові очі вкладає більмо.
⠀
Залиши астенічні видіння
між вістрями сонць.
не бери,
не вганяй до пропащої бідності кров.
⠀
« заспокойся й поглянь на свою неповторну порадницю - смерть,
лиш її флегматичні всевидячі дотики варті єства».
⠀
Примеркає відринутий день, а медове минуле все звеш
тихомирно тягнутися
знов на блідий мовчазний Васкаран.
⠀
Скам'яніло вдивляєшся в зсохлі конари, що шепчуть мольбу,
вивертай же кишені й душицю до кореня сущих бажань.
Не жалій на оздобу, завітні години - гостинець всьому,
відкупись від скупого чинара й до маківки легко ступай.
⠀
Захоронить лавина змертвілих осердям в підніжжі Христа,
як заведено, часу замало - в літанії грішність прикрий.
Вже судилося стати останньою тінню дворів - без числа,
та вкінці ще зустрінемось -
биті дощами, як вранішній пил.
⠀
@mewbalagur
#юля_масюра
Храм поезії
30 Dec, 05:08
вірш, який не пишеться
познайомся з моїми гойдалками
дитсадочок «погасле сонечко»
все нормально
просто небо тисне у грудях
просто горло стискають холодні красиві пальці
просто омажі на чужі вірші видряпують з нього слова
просто свої слова постійно звучать чужими
тут п’янко і душно
тхне травою та паленим кальвадосом —
яблучний сік забродив з полдника
познайомся з моїми гойдалками
замовляй клінінг у мою голову,
все одно популяція тарганів зростатиме
в геометричній прогресії
зворотньо пропорційно моїм почуттям
не можу заснути після переписок з тобою
саме тому пишу тобі на нудних літературниках
мені час продавати постіль
після всіх простирадл текстів
give me some space please!
обирай незнайомі мови
виливай думки на папір, нехай фізраствор із твоїх очей розмиває чорнила
щоб написане залишалося недоступним
це звичайно мене не вб'є
але і сильніш не зробить
що посієш, то і пожнеш —
в дитсадочок «погасле сонечко»
щодня ввозять токсичні фрукти
не зривай їх, не їж — не гріх,
а всього лиш акт мазохізму
бо в стокгольмі знову дощить
втомлений слідчий пише плутані показання
виступай адвокатом, прокурором і потерпілим
познайомся з моїми гойдалками
помилуйся обличчям зрання
мені вірші тобі не пишуться
що казати вже про кохання?
27.12.2024
познайомся з моїми гойдалками
дитсадочок «погасле сонечко»
все нормально
просто небо тисне у грудях
просто горло стискають холодні красиві пальці
просто омажі на чужі вірші видряпують з нього слова
просто свої слова постійно звучать чужими
тут п’янко і душно
тхне травою та паленим кальвадосом —
яблучний сік забродив з полдника
познайомся з моїми гойдалками
замовляй клінінг у мою голову,
все одно популяція тарганів зростатиме
в геометричній прогресії
зворотньо пропорційно моїм почуттям
не можу заснути після переписок з тобою
саме тому пишу тобі на нудних літературниках
мені час продавати постіль
після всіх простирадл текстів
give me some space please!
обирай незнайомі мови
виливай думки на папір, нехай фізраствор із твоїх очей розмиває чорнила
щоб написане залишалося недоступним
це звичайно мене не вб'є
але і сильніш не зробить
що посієш, то і пожнеш —
в дитсадочок «погасле сонечко»
щодня ввозять токсичні фрукти
не зривай їх, не їж — не гріх,
а всього лиш акт мазохізму
бо в стокгольмі знову дощить
втомлений слідчий пише плутані показання
виступай адвокатом, прокурором і потерпілим
познайомся з моїми гойдалками
помилуйся обличчям зрання
мені вірші тобі не пишуться
що казати вже про кохання?
27.12.2024
Храм поезії
29 Dec, 21:02
ХРОНІКИ НЕЙМОВІРНОГО МЛИНА – 8: Повернення Героїв
1 серія «Перший день літа»
Млинарі живуть в улюбленому селі і ще не здогадуються про загрозу з якою їм доведеться воювати.
До речі, вчора була річниця! Рівно 2 роки як вийшла 1 серія 1 сезону ХНМ😎🔥🍾
Автор: @ZANDER_XHM
#хнм
1 серія «Перший день літа»
Млинарі живуть в улюбленому селі і ще не здогадуються про загрозу з якою їм доведеться воювати.
До речі, вчора була річниця! Рівно 2 роки як вийшла 1 серія 1 сезону ХНМ😎🔥🍾
Автор: @ZANDER_XHM
#хнм
Храм поезії
29 Dec, 18:01
Ти забудеш мене
Ти забудеш мене, коли місто засне,
Темінь хутко сховає все світле.
Поміж зайвих думок причаїш головне,
Доки час все до крихти не витре.
Ти забудеш мене, коли в небі зірки
Перестануть для двох мерехтіти.
Просто вітер-дивак робить все навпаки:
Хмари вигнав, їм більш не зустрітись.
Ти забудеш мене, коли клята війна
В душу й тіло внесе корективи.
Коли з чаші Грааля доп'єш все до дна
Й тиха північ вбиватиме диво.
Коли дзвони проб'ють, коли вигукне грім,
Коли вкутає осінь в страждання.
На холоднім стільці на балконі пустім
Ти забудеш мене без вагання.
І замовкнуть пісні, і годинник засне,
Й заспокояться всі божевільні.
Місто чорне вдягне, ти забудеш мене,
А на ранок співатимуть півні.
@real_dobrutskiy
#добруцький
Ти забудеш мене, коли місто засне,
Темінь хутко сховає все світле.
Поміж зайвих думок причаїш головне,
Доки час все до крихти не витре.
Ти забудеш мене, коли в небі зірки
Перестануть для двох мерехтіти.
Просто вітер-дивак робить все навпаки:
Хмари вигнав, їм більш не зустрітись.
Ти забудеш мене, коли клята війна
В душу й тіло внесе корективи.
Коли з чаші Грааля доп'єш все до дна
Й тиха північ вбиватиме диво.
Коли дзвони проб'ють, коли вигукне грім,
Коли вкутає осінь в страждання.
На холоднім стільці на балконі пустім
Ти забудеш мене без вагання.
І замовкнуть пісні, і годинник засне,
Й заспокояться всі божевільні.
Місто чорне вдягне, ти забудеш мене,
А на ранок співатимуть півні.
@real_dobrutskiy
#добруцький
Храм поезії
29 Dec, 15:23
коли ти казав, що завжди хотів творчу дівчину,
ти мав на увазі, напевно, мольберт,
палітру, фарби і пензлі.
її у просторій, залитій сонцем майстерні,
у сукні з відкритою спиною.
як сидить вона там
задумлива, гарна,
з бокалом вина…
раз на рік.
коли ти казав, що завжди хотів творчу дівчину,
я забула, що ти — чоловік.
що під словом «творча» ти навчений розуміти
щось інше.
що твоя мрія
ліпить з глини,
і руки в неї залишаються чистими.
пише музику,
інколи,
по вечорах,
після приготування вечері,
але більше просто сидить з інструментом,
маючи загадковий вигляд.
пише книжку,
не потребуючи плану і часу
— у гарному нотатнику,
гарним почерком,
після того, як у вашому мешканні
витертий пил і помита підлога.
пише вірші,
ніколи не називаючи це мистецтвом.
створює сюжети,
що не потребують твоєї уваги.
співає
і не бажає, щоб хтось слухав.
шепче щось надихаюче тобі на вухо
і в цьому знаходить свій сенс.
ніколи не має творчої кризи,
має здорову кукуху,
її робочий стіл не схожий на поле битви —
там свічка, зошит і квіти —
все під лінійку.
її творчість ніби святкова сукня —
виймається з шафи тільки коли потрібно
похизуватися перед друзями
і запостити сторіс у інстаграм.
коли ти казав, що завжди хотів творчу дівчину,
варто було здогадатися,
що ти мав на увазі
картинку.
31.08.2024р. 🎨
ти мав на увазі, напевно, мольберт,
палітру, фарби і пензлі.
її у просторій, залитій сонцем майстерні,
у сукні з відкритою спиною.
як сидить вона там
задумлива, гарна,
з бокалом вина…
раз на рік.
коли ти казав, що завжди хотів творчу дівчину,
я забула, що ти — чоловік.
що під словом «творча» ти навчений розуміти
щось інше.
що твоя мрія
ліпить з глини,
і руки в неї залишаються чистими.
пише музику,
інколи,
по вечорах,
після приготування вечері,
але більше просто сидить з інструментом,
маючи загадковий вигляд.
пише книжку,
не потребуючи плану і часу
— у гарному нотатнику,
гарним почерком,
після того, як у вашому мешканні
витертий пил і помита підлога.
пише вірші,
ніколи не називаючи це мистецтвом.
створює сюжети,
що не потребують твоєї уваги.
співає
і не бажає, щоб хтось слухав.
шепче щось надихаюче тобі на вухо
і в цьому знаходить свій сенс.
ніколи не має творчої кризи,
має здорову кукуху,
її робочий стіл не схожий на поле битви —
там свічка, зошит і квіти —
все під лінійку.
її творчість ніби святкова сукня —
виймається з шафи тільки коли потрібно
похизуватися перед друзями
і запостити сторіс у інстаграм.
коли ти казав, що завжди хотів творчу дівчину,
варто було здогадатися,
що ти мав на увазі
картинку.
31.08.2024р. 🎨
Храм поезії
29 Dec, 14:26
Дáвить у бік печія,
Нервів бракує на них.
Санто, скажи мені, як
Мав би я влізти в штани?
В нас же статура одна,
Розклад у вправах один:
Ти підіймався на дах,
Я в супермаркет ходив.
Свята у серці нема,
Душу солодким штормить.
Санта проліз у димар,
Я не заліз у штани.
18.12.2024
Нервів бракує на них.
Санто, скажи мені, як
Мав би я влізти в штани?
В нас же статура одна,
Розклад у вправах один:
Ти підіймався на дах,
Я в супермаркет ходив.
Свята у серці нема,
Душу солодким штормить.
Санта проліз у димар,
Я не заліз у штани.
18.12.2024
Храм поезії
27 Dec, 22:33
Присвята Франчесці Манн
Балет замісила на кухні мистецтва Європа.
З'єднала уміло у ньому акорди та рухи.
Він мовою тіла у вихор історій захопить.
Шалені овації примам ніколи не вщухнуть —
Прудкі фуете відкорковують душу мов штопор.
Варшавська красуня Франческа в науці балету
Далеко просунулась, бо віддавалась по вінця
У кожному па. І тому відчайдушно, ефектно
На сцені жила. Та бридкою завісою звівся
Невдовзі нацизм. І потрапила дівчина в гетто.
Лишились позаду шляхи, що долали пуанти.
Невже безпорадне мистецтво, коли є при владі
Бездарні злочинці, що тільки на знищення здатні?
Але особистостям сильним ніщо не завадить
Боротись в Освенцимі, знаючи — їх тут і стратять.
Граційними рухами вмить захопила увагу,
Тримала напругу, спадала одежа додолу.
Кати пам'ятатимуть довго звабливо-кривавий
Останній танок від Франчески. Під музику бою
Життєві гастролі із честю вона обірвала.
@literospletinnia
#котолиси
#приходченко
Балет замісила на кухні мистецтва Європа.
З'єднала уміло у ньому акорди та рухи.
Він мовою тіла у вихор історій захопить.
Шалені овації примам ніколи не вщухнуть —
Прудкі фуете відкорковують душу мов штопор.
Варшавська красуня Франческа в науці балету
Далеко просунулась, бо віддавалась по вінця
У кожному па. І тому відчайдушно, ефектно
На сцені жила. Та бридкою завісою звівся
Невдовзі нацизм. І потрапила дівчина в гетто.
Лишились позаду шляхи, що долали пуанти.
Невже безпорадне мистецтво, коли є при владі
Бездарні злочинці, що тільки на знищення здатні?
Але особистостям сильним ніщо не завадить
Боротись в Освенцимі, знаючи — їх тут і стратять.
Граційними рухами вмить захопила увагу,
Тримала напругу, спадала одежа додолу.
Кати пам'ятатимуть довго звабливо-кривавий
Останній танок від Франчески. Під музику бою
Життєві гастролі із честю вона обірвала.
@literospletinnia
#котолиси
#приходченко
Храм поезії
27 Dec, 19:49
Приходьте завтра на 13:30 в Купідон на Першу каву розбивати серця дати прикурить поетичного спайсу, бо щось без вас геть вже ніяк
Храм поезії
27 Dec, 18:01
Коли ти прийдеш – я не матиму зовсім нічого
Останню надію за рогом
і ту, на обід, обійду.
Стоятиме спомин,
Дзвенітимуть дзвони
і пам’яті стогін
покличе в дорогу
А я не піду.
Ми тільки удвох:
перемога і гори,
і горе, що завжди за нами,
як привид.
Коханий,
ти стільки цих слів у собі вже затримав,
Я досі дивуюся:
Як ти досі говориш?
@toni_kornyta_rhythm
#корнута
Останню надію за рогом
і ту, на обід, обійду.
Стоятиме спомин,
Дзвенітимуть дзвони
і пам’яті стогін
покличе в дорогу
А я не піду.
Ми тільки удвох:
перемога і гори,
і горе, що завжди за нами,
як привид.
Коханий,
ти стільки цих слів у собі вже затримав,
Я досі дивуюся:
Як ти досі говориш?
@toni_kornyta_rhythm
#корнута
Храм поезії
27 Dec, 14:01
Легко писати злі вірші —
так багато відтінків у негативу.
Так безмежно простору
для вигадливої творчості
й витончених образ.
А ти напиши щось
добре і позитивне —
скажуть: «попса».
Любов нецікава
у своїй потужній
одноманітності.
Але тільки любов,
тільки любов врятує...
Тільки любов стане ковчегом,
який триматиметься на плаву
навіть підточений шашелями
— не шкода своєї плоті,
якщо комусь треба дрібку
для того, щоб жити —
вистачить запасів її щедрот
на кожен прийдешній день.
Ти жадаєш любові
як хворий булімією,
хоче поспіхом хапати
яскраві смаки глутамату,
і запихати до рота,
поки не полізе назад —
їжа з чужого
холодильника
не наситить.
Крадене тепло стане жаром,
обпікаючи руки,
але не розморозить
нутро.
Без осердя з магми любові
сльози застигнуть ожеледдю
і стануть власним
саркофагом відчуження
від справді живих.
Тільки любов квітне і шириться,
виринаючи трояндою з анахати
сліпучим шестикрилим серафимом!
Серафимом,
що випалить всі нарости,
папіломи й бородавки
на втомленій твоїй душі.
Тільки любов, сестро,
тільки любов!
Вгамує паводок претензій,
що робить лице зморшкуватим
від довгого ковзання брудної води,
яка лишає розчерки лез.
Порізи претензій заживуть,
шрами лишаться.
Але не болітимуть,
сестро, вже не болітимуть!
Любов зробить штучне дихання
і запустить
заклякле у темряві
серце.
Тільки любов, сестро,
тільки любов!
@lysychkazlisu
#лисичка
так багато відтінків у негативу.
Так безмежно простору
для вигадливої творчості
й витончених образ.
А ти напиши щось
добре і позитивне —
скажуть: «попса».
Любов нецікава
у своїй потужній
одноманітності.
Але тільки любов,
тільки любов врятує...
Тільки любов стане ковчегом,
який триматиметься на плаву
навіть підточений шашелями
— не шкода своєї плоті,
якщо комусь треба дрібку
для того, щоб жити —
вистачить запасів її щедрот
на кожен прийдешній день.
Ти жадаєш любові
як хворий булімією,
хоче поспіхом хапати
яскраві смаки глутамату,
і запихати до рота,
поки не полізе назад —
їжа з чужого
холодильника
не наситить.
Крадене тепло стане жаром,
обпікаючи руки,
але не розморозить
нутро.
Без осердя з магми любові
сльози застигнуть ожеледдю
і стануть власним
саркофагом відчуження
від справді живих.
Тільки любов квітне і шириться,
виринаючи трояндою з анахати
сліпучим шестикрилим серафимом!
Серафимом,
що випалить всі нарости,
папіломи й бородавки
на втомленій твоїй душі.
Тільки любов, сестро,
тільки любов!
Вгамує паводок претензій,
що робить лице зморшкуватим
від довгого ковзання брудної води,
яка лишає розчерки лез.
Порізи претензій заживуть,
шрами лишаться.
Але не болітимуть,
сестро, вже не болітимуть!
Любов зробить штучне дихання
і запустить
заклякле у темряві
серце.
Тільки любов, сестро,
тільки любов!
@lysychkazlisu
#лисичка
Храм поезії
27 Dec, 10:02
ти маєш настрій ранку в тихім львові,
допоки гамір рине, як ріка -
просипати на брук горнятко солі
і бігти з черевичками в руках.
коли ти поруч - я знаходжу сенси,
які вертають в душу, як в депо.
«тудух-тудух» - то ритм колес чи серця?!
хоч би не зупинилося воно…
малюй маршрут по лініях долоні,
я взяв квиток лише в один кінець,
у виміри, де сльози не солоні
і стос турбот вже сходить нанівець.
поговори зі мною про суцвіття,
про плин думок, про каву і про нас.
розмови ці, мов пластир від жахіття, -
всі рани серця вилікує час.
з тобою перлами нижу я миті,
бо ластиком я стер, із ким любивсь.
в обіймах рук, неначе в оксамиті,
вʼюнким барвінком назавжди сплелись.
момент завмер - смола взялась бурштином,
танцюють в мерехтінні дивні сни…
птахи років - у вічність гострим клином,
для них ми - тіні, сповнені краси.
@polinashyshlevska
#шишлевська
допоки гамір рине, як ріка -
просипати на брук горнятко солі
і бігти з черевичками в руках.
коли ти поруч - я знаходжу сенси,
які вертають в душу, як в депо.
«тудух-тудух» - то ритм колес чи серця?!
хоч би не зупинилося воно…
малюй маршрут по лініях долоні,
я взяв квиток лише в один кінець,
у виміри, де сльози не солоні
і стос турбот вже сходить нанівець.
поговори зі мною про суцвіття,
про плин думок, про каву і про нас.
розмови ці, мов пластир від жахіття, -
всі рани серця вилікує час.
з тобою перлами нижу я миті,
бо ластиком я стер, із ким любивсь.
в обіймах рук, неначе в оксамиті,
вʼюнким барвінком назавжди сплелись.
момент завмер - смола взялась бурштином,
танцюють в мерехтінні дивні сни…
птахи років - у вічність гострим клином,
для них ми - тіні, сповнені краси.
@polinashyshlevska
#шишлевська
Храм поезії
27 Dec, 06:00
Хочу розповісти вам історію
про велетенського кота
рудого
як висохлі серпневі покоси
він має лиш білий нагрудник
сумні зелені
наче зелене масло
очі
часто прижмурює брови
наче вивчає наукову працю
бо сонця тут не трапляється
коли ви востаннє бачили сонце
свого часу
на початку осені
він був загрозою усіх тутешніх мишей
ей
це бліндаж великого рудого кота
пробігай повз нього
як найшвидше
шепотіли вони між собою.
Одного разу він
намагався спіймати мишку
у лінивому
але феноменальному стрибку
пролітаючи над пальником
з відкритим блакитним полумʼям
тепер обпалені
неохайні
смішно закручені
як у відомого художника
уже не такі довгі вусики
нагадують про той легендарний стрибок.
Він вмощується на краєчку полиці для сну
поруч з входом в бліндаж
завішеним двома шарами ковдри
і розглядає щось
крізь маленькі щілинки
можливо
когось
ворога або друга
лисицю або людину
вичікує.
Кіт знає
кожну стежку
кожен окоп нірку бліндаж
він має одну таємницю
коли на вулиці роздається
страшенно гучний і грізний безладний галас
і здригається земля
це прокидаються давні велетні
йдуть у своїх справах
він митттєво застрибує
в діру в обшивці
та й ховається десь в глибинах та катакомбах
невеличкого бліндажа
і не висунеться
ще чого
допоки велетні не находяться.
Коли він засинає
повільно витягує передні лапки
йому сниться літо
сниться цілий цегляний будинок
сняться кури
які бігають по подвірʼю
сняться діти
які частують пиріжками з мʼясом
в мене з рук випадково скочується шолом
падає на багнюку
кіт прокидається
прижмурює очі
уважно роздивляється навколо
свої:
засинає.
Максим Кривцов
#кривцов
про велетенського кота
рудого
як висохлі серпневі покоси
він має лиш білий нагрудник
сумні зелені
наче зелене масло
очі
часто прижмурює брови
наче вивчає наукову працю
бо сонця тут не трапляється
коли ви востаннє бачили сонце
свого часу
на початку осені
він був загрозою усіх тутешніх мишей
ей
це бліндаж великого рудого кота
пробігай повз нього
як найшвидше
шепотіли вони між собою.
Одного разу він
намагався спіймати мишку
у лінивому
але феноменальному стрибку
пролітаючи над пальником
з відкритим блакитним полумʼям
тепер обпалені
неохайні
смішно закручені
як у відомого художника
уже не такі довгі вусики
нагадують про той легендарний стрибок.
Він вмощується на краєчку полиці для сну
поруч з входом в бліндаж
завішеним двома шарами ковдри
і розглядає щось
крізь маленькі щілинки
можливо
когось
ворога або друга
лисицю або людину
вичікує.
Кіт знає
кожну стежку
кожен окоп нірку бліндаж
він має одну таємницю
коли на вулиці роздається
страшенно гучний і грізний безладний галас
і здригається земля
це прокидаються давні велетні
йдуть у своїх справах
він митттєво застрибує
в діру в обшивці
та й ховається десь в глибинах та катакомбах
невеличкого бліндажа
і не висунеться
ще чого
допоки велетні не находяться.
Коли він засинає
повільно витягує передні лапки
йому сниться літо
сниться цілий цегляний будинок
сняться кури
які бігають по подвірʼю
сняться діти
які частують пиріжками з мʼясом
в мене з рук випадково скочується шолом
падає на багнюку
кіт прокидається
прижмурює очі
уважно роздивляється навколо
свої:
засинає.
Максим Кривцов
#кривцов
Храм поезії
26 Dec, 23:10
Адже ти знаєш
Адже ти знаєш, що світанок - подих ночі,
І що здаються до Вікторії за крок.
І хто б сьогодні нам недолю не наврочив,
На завтра зникне, як і демонські таро.
Адже ти знаєш: змінять залпи феєрверки,
В серцях жеврітимуть не кулі - первоцвіт.
Адже ти знаєш - недаремний бій запеклий,
І рани днів сади зашиють молоді...
Адже ти знаєш, в цих серцях - сталеві арфи,
Воскреснуть звуки перемоги вже за мить.
Адже ти знаєш про Давида й Голіафа,
Адже ти знаєш, як твій біль мене болить.
Адже ти знаєш, що весна - сестриця Раю,
Адже ти знаєш - так не буде більше, ні.
Адже ти знаєш, що герої не вмирають,
Вони всміхаються над нами в вишині.
Адже ти знаєш, що печаль скресають мітли,
Бо кожен з нас таки чимало нагрішив.
Адже ти знаєш, що пітьма - підгрунтя світла,
І точно знаєш, чом пишу я ці вірші...
@real_dobrutskiy
#добруцький
Адже ти знаєш, що світанок - подих ночі,
І що здаються до Вікторії за крок.
І хто б сьогодні нам недолю не наврочив,
На завтра зникне, як і демонські таро.
Адже ти знаєш: змінять залпи феєрверки,
В серцях жеврітимуть не кулі - первоцвіт.
Адже ти знаєш - недаремний бій запеклий,
І рани днів сади зашиють молоді...
Адже ти знаєш, в цих серцях - сталеві арфи,
Воскреснуть звуки перемоги вже за мить.
Адже ти знаєш про Давида й Голіафа,
Адже ти знаєш, як твій біль мене болить.
Адже ти знаєш, що весна - сестриця Раю,
Адже ти знаєш - так не буде більше, ні.
Адже ти знаєш, що герої не вмирають,
Вони всміхаються над нами в вишині.
Адже ти знаєш, що печаль скресають мітли,
Бо кожен з нас таки чимало нагрішив.
Адже ти знаєш, що пітьма - підгрунтя світла,
І точно знаєш, чом пишу я ці вірші...
@real_dobrutskiy
#добруцький
Храм поезії
26 Dec, 21:13
Знову купую квіти осінні й свічý ароматну.
Гуркіт важкий у скронях вистукує злу канонаду.
Мряка в очах, мряка в повітрі.
Тіні ламкі пруть непривітні.
Пальці старі ховаю в кишені пальта від Версаче.
Знаю напам'ять звуки провулків і вулиць незрячих.
Всі почуття сліпо-кульгаві.
Мряка пройшла, сонце куняє.
— Любий, вітаю, — тéпло нашіптуєш голосом рідним.
Холод-скорбота миттю стирається так непомітно.
Руки м'які, погляд — у душу.
Не відпущý, тільки не змушуй.
Жадно з'їдає свічка безжальна секунди єднання.
Пам'ять вбирає кожну клітину твою, як востаннє.
Посмішка, зморшки, кутики губ — найрідніші на світі.
— Лиш не забути б, лиш не забути б, — благаю навзрид і
Марно кричу: — Дай ще хвилину!..
Твій силует в небо полинув.
Квіти надгробні, свічка дотліла, погода пом'якла.
Вийшов із трансу. Десь недалеко пухнастик занявкав.
Проблиски сонця гріють надхненно стареньку могилу.
Стрінемся, любий, знову за тиждень чи другий, можливо.
Вірю: відчую швидше, ніж мрію, гарячу долоню.
Тільки з тобою буду довіку, до смерті, до скону.
@sashkonehrych
#негрич
Гуркіт важкий у скронях вистукує злу канонаду.
Мряка в очах, мряка в повітрі.
Тіні ламкі пруть непривітні.
Пальці старі ховаю в кишені пальта від Версаче.
Знаю напам'ять звуки провулків і вулиць незрячих.
Всі почуття сліпо-кульгаві.
Мряка пройшла, сонце куняє.
— Любий, вітаю, — тéпло нашіптуєш голосом рідним.
Холод-скорбота миттю стирається так непомітно.
Руки м'які, погляд — у душу.
Не відпущý, тільки не змушуй.
Жадно з'їдає свічка безжальна секунди єднання.
Пам'ять вбирає кожну клітину твою, як востаннє.
Посмішка, зморшки, кутики губ — найрідніші на світі.
— Лиш не забути б, лиш не забути б, — благаю навзрид і
Марно кричу: — Дай ще хвилину!..
Твій силует в небо полинув.
Квіти надгробні, свічка дотліла, погода пом'якла.
Вийшов із трансу. Десь недалеко пухнастик занявкав.
Проблиски сонця гріють надхненно стареньку могилу.
Стрінемся, любий, знову за тиждень чи другий, можливо.
Вірю: відчую швидше, ніж мрію, гарячу долоню.
Тільки з тобою буду довіку, до смерті, до скону.
@sashkonehrych
#негрич
Храм поезії
26 Dec, 18:02
Серце Зими
Зима це занадто гарно. Зима це занадто сумно.
Ліси пролітають поряд, за брудом вагонних вікон.
В понурих січневих хмарах неначе горіла гума,
Додавши у сірість чорне, як внутрішній бік повіки.
Наметені кучугури ховаються під круками,
Чий гордо-вальяжний поступ — єдине життя на ліги.
Побачивши це, авгури уже з вівтарів і храмів
Несли би у світ пророцтва про пізній прихід відлиги.
Сніги накривають поле, ховають кролячі нори,
Притрушують кротовини і роблять із них кургани.
До самого видноколу, який осягаєш зором,
Розгулює хуртовина, рівняючись із богами.
А поїзд усе несеться. Долини міняють села.
Із коминів над хатами зривається дим у вітер...
У січня холодне серце, яке зігріває зелень,
Допоки весна не стане початком нового світу.
@nikolasson
#ніколассон
Зима це занадто гарно. Зима це занадто сумно.
Ліси пролітають поряд, за брудом вагонних вікон.
В понурих січневих хмарах неначе горіла гума,
Додавши у сірість чорне, як внутрішній бік повіки.
Наметені кучугури ховаються під круками,
Чий гордо-вальяжний поступ — єдине життя на ліги.
Побачивши це, авгури уже з вівтарів і храмів
Несли би у світ пророцтва про пізній прихід відлиги.
Сніги накривають поле, ховають кролячі нори,
Притрушують кротовини і роблять із них кургани.
До самого видноколу, який осягаєш зором,
Розгулює хуртовина, рівняючись із богами.
А поїзд усе несеться. Долини міняють села.
Із коминів над хатами зривається дим у вітер...
У січня холодне серце, яке зігріває зелень,
Допоки весна не стане початком нового світу.
@nikolasson
#ніколассон
Храм поезії
26 Dec, 17:04
втеча по стежці через пустелю
сорок петельок у пошуках дому
що у валізі? — питав прикордонник
ніц особлівего, пане Ретельний
просто усе моє жито житейське
спогади, щоб не застигли, — у термос,
пам’ять, намотана на веретена,
біль у контейнері, сльози в цистерні
гордий собою спікер на TEDі
подорожує лише із зубною
щіткою — теж мені антитеза Ноя,
думають біженки терпко
ти поживи так два роки, чи стерпиш?
не у готелях/котеждних містечках,
а у спортзалах/гуртожитках/там-тешніх
оселях у хостів /і дякуй, і жодних претензій/
термін утечі у теках держслужби
що ти напишеш у полі “адреса”?
ні, не прописка, не рече-
сховище, справжня. слухай:
шити клаптеве життя — це мистецтво
темне люстерко хутенько протерти
в тебе є ти — жива, ціла і тепла,
значить усе, що було — не смертельно
знімеш затерпло бретельки істерик
і розтечеться пастель по артеріям стебел
ти — і є дім, і фортеця, і тенькіт бентежного
серця — чуєш, б’ється, легке, як метелик
30.04.24
сорок петельок у пошуках дому
що у валізі? — питав прикордонник
ніц особлівего, пане Ретельний
просто усе моє жито житейське
спогади, щоб не застигли, — у термос,
пам’ять, намотана на веретена,
біль у контейнері, сльози в цистерні
гордий собою спікер на TEDі
подорожує лише із зубною
щіткою — теж мені антитеза Ноя,
думають біженки терпко
ти поживи так два роки, чи стерпиш?
не у готелях/котеждних містечках,
а у спортзалах/гуртожитках/там-тешніх
оселях у хостів /і дякуй, і жодних претензій/
термін утечі у теках держслужби
що ти напишеш у полі “адреса”?
ні, не прописка, не рече-
сховище, справжня. слухай:
шити клаптеве життя — це мистецтво
темне люстерко хутенько протерти
в тебе є ти — жива, ціла і тепла,
значить усе, що було — не смертельно
знімеш затерпло бретельки істерик
і розтечеться пастель по артеріям стебел
ти — і є дім, і фортеця, і тенькіт бентежного
серця — чуєш, б’ється, легке, як метелик
30.04.24
Храм поезії
26 Dec, 14:00
груднева голизна дерев
темні кола під очима під’їздів
звідки викочуємося
гарячі
без форми й мети
крутнеться земля тако
біжиш по щоці аж допоки
не всохнеш
обернеться сяк
зі скроні крутої зірвешся швидше
аніж повіки вію знову замкне домофон
і щезнеш у нетрях дочасної сивини
кліпає кліпає западина падика перед ранковою зміною
збираються сльози калюжкою на зупинці
щось утрапило в око чекаємо лікаря
не зачиняйте двері
не зривайте записку
не мочіть пов’язку
@bozhkoistyping
#божко
темні кола під очима під’їздів
звідки викочуємося
гарячі
без форми й мети
крутнеться земля тако
біжиш по щоці аж допоки
не всохнеш
обернеться сяк
зі скроні крутої зірвешся швидше
аніж повіки вію знову замкне домофон
і щезнеш у нетрях дочасної сивини
кліпає кліпає западина падика перед ранковою зміною
збираються сльози калюжкою на зупинці
щось утрапило в око чекаємо лікаря
не зачиняйте двері
не зривайте записку
не мочіть пов’язку
@bozhkoistyping
#божко
Храм поезії
26 Dec, 10:02
МЕТАСТАЗ
Виріжу двері у грудях,
Аби ти ввійшов.
Просто ввійшов та побачив мене.
Такою, як є, наче іще живою.
Зламане серце не світить, вкрути, може стане новим.
До голови – по драбині подати рукою
Крізь сумнівів павутиння,
Чи лізти наверх, чи ні,
Та ти довго не думай,
Хоча у мені вже не лічиться час, тож маєш на роздуми «дійсність».
Гортаєш
На глобусі мапу шляху,
Через слово – мат на шаховій дошці,
Спрямовуючи нутро на якість промови.
З кожного горла стирчить кулемет
Всохлих ілюзій.
Зліва – бабіни у торбі. Минулих подій.
Скрипнуло десь. Підлога прологу промокла, і тхне скрізь вологим, завівся скелет.
Стій,
Зніми черевики. Нехай ніщо не спаскудять поета ноги.
Як взявся уникнути, тисни “delete”
Без перебільшень ліміту. Чужих сновидінь у конвертах сонячного сплетіння
Хтів.
Стогін.
Не можу відверто,
Тож знов зашиваю рота плітками щему.
Ємким криком грака на даху.
Моїх вмерлих фраз
Метастаз нескінченний.
Квіла Безодня
Виріжу двері у грудях,
Аби ти ввійшов.
Просто ввійшов та побачив мене.
Такою, як є, наче іще живою.
Зламане серце не світить, вкрути, може стане новим.
До голови – по драбині подати рукою
Крізь сумнівів павутиння,
Чи лізти наверх, чи ні,
Та ти довго не думай,
Хоча у мені вже не лічиться час, тож маєш на роздуми «дійсність».
Гортаєш
На глобусі мапу шляху,
Через слово – мат на шаховій дошці,
Спрямовуючи нутро на якість промови.
З кожного горла стирчить кулемет
Всохлих ілюзій.
Зліва – бабіни у торбі. Минулих подій.
Скрипнуло десь. Підлога прологу промокла, і тхне скрізь вологим, завівся скелет.
Стій,
Зніми черевики. Нехай ніщо не спаскудять поета ноги.
Як взявся уникнути, тисни “delete”
Без перебільшень ліміту. Чужих сновидінь у конвертах сонячного сплетіння
Хтів.
Стогін.
Не можу відверто,
Тож знов зашиваю рота плітками щему.
Ємким криком грака на даху.
Моїх вмерлих фраз
Метастаз нескінченний.
Квіла Безодня
Храм поезії
26 Dec, 06:01
Тривалі дні блукали поміж слів,
Холодні ночі виміряли простір,
Думки безсоння загортали в гостре
Солодко-льодовé вбрання клинків.
Під тьмяним сяйвом зимовóї повні
Назáвжди зникла – розумом зотлів.
І я тонув у зливах весняних,
У трясовинах застрягав роками,
Ховалось серце у старий пергамент –
Уламки серця. Подих: видих, вдих.
І нескінченний лютий кожний травень,
Клубилась решта віри в жменю крихт.
У тиші зойкав хтось: "Ти, ще живий!"
Укрилися свічада рушниками,
Луною пробивалося: "Коханий,
В безкрайніх лабіринтах цвілих мрій
Знайди себе у колі полум'янім,
Візьми і до останніх крапель пий".
Можливо сон, можливо, все це сон,
І я ось-ось прокинусь і почую
Поміж дерев небачену зозулю,
Із власним побудованим гніздом.
І серце назавжди закриє бурю
В шухляді з недописаним листом.
@black_white_house_poetry
#іванов
Холодні ночі виміряли простір,
Думки безсоння загортали в гостре
Солодко-льодовé вбрання клинків.
Під тьмяним сяйвом зимовóї повні
Назáвжди зникла – розумом зотлів.
І я тонув у зливах весняних,
У трясовинах застрягав роками,
Ховалось серце у старий пергамент –
Уламки серця. Подих: видих, вдих.
І нескінченний лютий кожний травень,
Клубилась решта віри в жменю крихт.
У тиші зойкав хтось: "Ти, ще живий!"
Укрилися свічада рушниками,
Луною пробивалося: "Коханий,
В безкрайніх лабіринтах цвілих мрій
Знайди себе у колі полум'янім,
Візьми і до останніх крапель пий".
Можливо сон, можливо, все це сон,
І я ось-ось прокинусь і почую
Поміж дерев небачену зозулю,
Із власним побудованим гніздом.
І серце назавжди закриє бурю
В шухляді з недописаним листом.
@black_white_house_poetry
#іванов
Храм поезії
25 Dec, 23:11
Добірка!
1 місце!
@ola_poetry – "Втрачай"
2 місце!
Юрій Іванов – "Я падаю назад у нашу ніч"
3 місце!
Іляна Лисиця – "Просто зникнемо"
Варті уваги!
@piligrim_i_am – "Двоязиччя"
@RLysenko – "Кукуха бавиться"
@clair_re – "(Не)черниця"
@ChelovekBochka – "Як кошеня мені життя рятувало"
Добірку судили:
Джессі Галлівел
Сонячна Темінь
Химерна утопія
Поліна Шишлевська
#вірші #тижнева_добірка
1 місце!
@ola_poetry – "Втрачай"
2 місце!
Юрій Іванов – "Я падаю назад у нашу ніч"
3 місце!
Іляна Лисиця – "Просто зникнемо"
Варті уваги!
@piligrim_i_am – "Двоязиччя"
@RLysenko – "Кукуха бавиться"
@clair_re – "(Не)черниця"
@ChelovekBochka – "Як кошеня мені життя рятувало"
Добірку судили:
Джессі Галлівел
Сонячна Темінь
Химерна утопія
Поліна Шишлевська
#вірші #тижнева_добірка
Храм поезії
25 Dec, 18:46
Ми з Марією сидимо увечері в неї на кухні.
Губи Марії ніби попечені, очі її припухлі.
Я п’ю біле сухе, Марія п’є чай без цукру.
Говорить: «Війна, звичайно, неабияка сука».
І це, в принципі, все, що Марія говорить уголос.
Живіт її обіймає змією широкий пояс.
Я знаю Марію тисячі років, вона не живе за штампами –
взяла і завагітніла вже під час повномасштабної.
І я запитую в неї: «Маріє, а тобі взагалі не страшно?
Світ кожного дня інакший, ніж учорашній.
Душі, як скло, побиті, ніяк не загоюються.
Хіба ти не бачиш, що тут насправді коїться?
Смерть непривітна, але до біса тепер гостинна.
Хіба такого світу ти бажаєш своїй дитині?
Хіба ти не бачиш, скільки навколо болю?
Маріє, ти ж ніби розумна жінка, що із тобою?».
Марія дмухає в чашку, зітхає: «Оце ти гониш.
Давай припинимо цю розмову, краще підемо гуляти босоніж.
Будемо дивитися вгору, змагатися хто скільки нарахує зірок.
Хай люди подумають, ніби я – їхній пророк.
Хай шукають розраду чи лють, я говоритиму їм про спасіння.
До пророків бо ж люди ідуть при кожному потрясінні.
Я не відновлю їхні втрати, не поверну їм життя.
Але раптом цей світ зможе порятувати саме моє дитя?
Раптом під серцем у мене зараз – чиясь надія,
і я ходжу при ній на заздрість нещастям і лиходіям.
І цей порятунок як човен, якого не стримати жодною мірою.
Зрештою, історія не вчить нас нічому, крім віри.
Зрештою, народити чи народитися – що складніше?»
Марія дивиться у вікно, небо за ним світлішає.
Марія красива – красою божевільною, майже дикою.
Живіт її ніби планета – рухається, живе, дихає.
Таня Власова
#таняпише
Губи Марії ніби попечені, очі її припухлі.
Я п’ю біле сухе, Марія п’є чай без цукру.
Говорить: «Війна, звичайно, неабияка сука».
І це, в принципі, все, що Марія говорить уголос.
Живіт її обіймає змією широкий пояс.
Я знаю Марію тисячі років, вона не живе за штампами –
взяла і завагітніла вже під час повномасштабної.
І я запитую в неї: «Маріє, а тобі взагалі не страшно?
Світ кожного дня інакший, ніж учорашній.
Душі, як скло, побиті, ніяк не загоюються.
Хіба ти не бачиш, що тут насправді коїться?
Смерть непривітна, але до біса тепер гостинна.
Хіба такого світу ти бажаєш своїй дитині?
Хіба ти не бачиш, скільки навколо болю?
Маріє, ти ж ніби розумна жінка, що із тобою?».
Марія дмухає в чашку, зітхає: «Оце ти гониш.
Давай припинимо цю розмову, краще підемо гуляти босоніж.
Будемо дивитися вгору, змагатися хто скільки нарахує зірок.
Хай люди подумають, ніби я – їхній пророк.
Хай шукають розраду чи лють, я говоритиму їм про спасіння.
До пророків бо ж люди ідуть при кожному потрясінні.
Я не відновлю їхні втрати, не поверну їм життя.
Але раптом цей світ зможе порятувати саме моє дитя?
Раптом під серцем у мене зараз – чиясь надія,
і я ходжу при ній на заздрість нещастям і лиходіям.
І цей порятунок як човен, якого не стримати жодною мірою.
Зрештою, історія не вчить нас нічому, крім віри.
Зрештою, народити чи народитися – що складніше?»
Марія дивиться у вікно, небо за ним світлішає.
Марія красива – красою божевільною, майже дикою.
Живіт її ніби планета – рухається, живе, дихає.
Таня Власова
#таняпише
Храм поезії
25 Dec, 18:02
Вечір вичавлює сік із чорничних запасів,
Глечик сметани не встиг небокрай заплескати.
Спати лягайте, не бійтесь, нічник не погасне.
Сон вже готує видіння веселі, строкаті.
Хочете чути про чари чи справи звичайні?
Щастя та смуток знаходять усюди причали.
Їхні човни прибувають до серця зненацька.
Добре, як є з ким радіти чи бурям пручатись.
Гірка-нічник, що виблимує стокольорово,
Це чарівний подарунок з далекого сходу.
В ньому привільно казки караванами бродять,
Я розповім вам одну, що про сили природні.
Сонячний син, невсипущий, веселий Промінчик,
Бігав по схилах, не знаючи втоми, зажури.
Здалека гори, на диво блискучі, помітив.
Доли, що поруч, вкривали узори ажурні.
Дух авантюрний окутує пильність туманом.
Так, що баюрами мчишся у справах незнаних.
І хоч пригоди прикрасити можуть синцями.
Та бездіяльність, буває, кривавіше ранить.
Коло ставку осоки колихала Вітриця,
Вербам заплутати коси могла непомітно.
В час, коли ладно під зорями плесо іскриться,
Промінь у мандрах до сяючих гір її стрітив.
— Чи ти не знаєш секрет полум'яного краю?
Вогнерозмаєм бескеди палають постійно!
— Певно, Вулканова донька не спить, а все грає.
Матір-гора відпочити давненько хотіла.
Рушили разом на поміч Вітриця і Промінь.
Град негараздів одну парасольку простромить.
А як подвійна броня, то і вціліти змога.
Правило це і для стін, як під обстрілом вдома.
Швидко дійшли до скляної гори подорожні.
Кулі з колиски злітають, виблискує скеля.
— Донька у темені зовсім заснути не може!
Тільки упевнено робить жаринки пекельні.
Заколисати малятко взялася Вітриця,
Листя у вальс увела, мелодійно кружляла.
Промінь у ритмі своєму по небу носився —
Мов майоріла з волошок та маків поляна.
Очі заплющила донька під іскри кармінні.
Як підросте, то й сама морок світлом замінить.
Палахкотіти для всіх — не нагальна потреба.
Бачити сяйво в собі — надважливе уміння.
@literospletinnia
#приходченко
Глечик сметани не встиг небокрай заплескати.
Спати лягайте, не бійтесь, нічник не погасне.
Сон вже готує видіння веселі, строкаті.
Хочете чути про чари чи справи звичайні?
Щастя та смуток знаходять усюди причали.
Їхні човни прибувають до серця зненацька.
Добре, як є з ким радіти чи бурям пручатись.
Гірка-нічник, що виблимує стокольорово,
Це чарівний подарунок з далекого сходу.
В ньому привільно казки караванами бродять,
Я розповім вам одну, що про сили природні.
Сонячний син, невсипущий, веселий Промінчик,
Бігав по схилах, не знаючи втоми, зажури.
Здалека гори, на диво блискучі, помітив.
Доли, що поруч, вкривали узори ажурні.
Дух авантюрний окутує пильність туманом.
Так, що баюрами мчишся у справах незнаних.
І хоч пригоди прикрасити можуть синцями.
Та бездіяльність, буває, кривавіше ранить.
Коло ставку осоки колихала Вітриця,
Вербам заплутати коси могла непомітно.
В час, коли ладно під зорями плесо іскриться,
Промінь у мандрах до сяючих гір її стрітив.
— Чи ти не знаєш секрет полум'яного краю?
Вогнерозмаєм бескеди палають постійно!
— Певно, Вулканова донька не спить, а все грає.
Матір-гора відпочити давненько хотіла.
Рушили разом на поміч Вітриця і Промінь.
Град негараздів одну парасольку простромить.
А як подвійна броня, то і вціліти змога.
Правило це і для стін, як під обстрілом вдома.
Швидко дійшли до скляної гори подорожні.
Кулі з колиски злітають, виблискує скеля.
— Донька у темені зовсім заснути не може!
Тільки упевнено робить жаринки пекельні.
Заколисати малятко взялася Вітриця,
Листя у вальс увела, мелодійно кружляла.
Промінь у ритмі своєму по небу носився —
Мов майоріла з волошок та маків поляна.
Очі заплющила донька під іскри кармінні.
Як підросте, то й сама морок світлом замінить.
Палахкотіти для всіх — не нагальна потреба.
Бачити сяйво в собі — надважливе уміння.
@literospletinnia
#приходченко
Храм поезії
25 Dec, 14:01
Він сердиться на мене, каже - "Що ти бачила взагалі?
Ти не виносила на собі поранених і загиблих,
Ти не була на нулі.
Літати здалеку - це не бій, це не та війна
Котрої кожен із тут присутніх хильнув до дна.
Ви приїзджаєте, чисті, в погонах і орденах.
Маю за честь вашу всрату контору послати нах.
Дивиться в очі, погляд його тяжкий
Погляд його важить більше,
Ніж всі барикадні мішки.
Беззахисно тліє жарина в його руці.
"Нізащо до вас не перейдуть мої бійці.
Вони зріли смерть. Смерть трималась за їх хребти.
Кожен з них вартий сотні таких, як ти.
Що ти розкажеш мені , знов матюччя насиплеш гострого?
Не по дорозі нам з вашим фіктивним геройством
Літати за кілька кілометрів від нуля.
Де не горить, не кровить і не стогне від ран земля"
Стою перед ним, мов хлопчиськом розібране лего.
Тамую в собі свою слабкість, тамую его.
Забувши, що вже не палю, закурюю.
І скімлить мій вовк під важкою овечою шкурою.
А цей чоловік - так по-справжньому чоловічний.
Стою і дивлюся. Дивлюся йому у вічі.
... І я бачу біль. Бачу смуток. І бачу злість.
Несправедливість, що глибоко ранить, довкола й скрізь.
І я чую крики. І вибухи.
Кров і піт.
І чоловічі сльози. Гарячі І нескупі.
І як вишукує рештки життя серед поля крук...
І помічаю уперше ледь видимий тремор рук...
" - Я не твій командир. Не дружина тобі, не мати.
Лишатися, йти - хто ж посміє тебе тримати.
За кілька кілометрів, виждавши часу, свідомо,
Ти карою з неба до ворога прийдеш додому.
І білого дня, й найтемнішої чорної ночі
Немов Прометей, випікатимеш ворогу очі.
Його літаки, кораблі, і склади, і казарми -
Ти в божій руці понесеш супостату карму.
Дай бог, щоб ці пару кілометрів, про котрі ти говорив,
Ні разу не взяв на око орлан згори.
А раптом наш бог не прикриє нас і зіл'є -
За кожне життя твоїх хлопців я радо віддам своє"
Безсилиться гнів, що нарешті сам себе вимістив...
" ... Я жили порву, щоб підняти тебе і винести... "
Мальва Кржанівська
Ти не виносила на собі поранених і загиблих,
Ти не була на нулі.
Літати здалеку - це не бій, це не та війна
Котрої кожен із тут присутніх хильнув до дна.
Ви приїзджаєте, чисті, в погонах і орденах.
Маю за честь вашу всрату контору послати нах.
Дивиться в очі, погляд його тяжкий
Погляд його важить більше,
Ніж всі барикадні мішки.
Беззахисно тліє жарина в його руці.
"Нізащо до вас не перейдуть мої бійці.
Вони зріли смерть. Смерть трималась за їх хребти.
Кожен з них вартий сотні таких, як ти.
Що ти розкажеш мені , знов матюччя насиплеш гострого?
Не по дорозі нам з вашим фіктивним геройством
Літати за кілька кілометрів від нуля.
Де не горить, не кровить і не стогне від ран земля"
Стою перед ним, мов хлопчиськом розібране лего.
Тамую в собі свою слабкість, тамую его.
Забувши, що вже не палю, закурюю.
І скімлить мій вовк під важкою овечою шкурою.
А цей чоловік - так по-справжньому чоловічний.
Стою і дивлюся. Дивлюся йому у вічі.
... І я бачу біль. Бачу смуток. І бачу злість.
Несправедливість, що глибоко ранить, довкола й скрізь.
І я чую крики. І вибухи.
Кров і піт.
І чоловічі сльози. Гарячі І нескупі.
І як вишукує рештки життя серед поля крук...
І помічаю уперше ледь видимий тремор рук...
" - Я не твій командир. Не дружина тобі, не мати.
Лишатися, йти - хто ж посміє тебе тримати.
За кілька кілометрів, виждавши часу, свідомо,
Ти карою з неба до ворога прийдеш додому.
І білого дня, й найтемнішої чорної ночі
Немов Прометей, випікатимеш ворогу очі.
Його літаки, кораблі, і склади, і казарми -
Ти в божій руці понесеш супостату карму.
Дай бог, щоб ці пару кілометрів, про котрі ти говорив,
Ні разу не взяв на око орлан згори.
А раптом наш бог не прикриє нас і зіл'є -
За кожне життя твоїх хлопців я радо віддам своє"
Безсилиться гнів, що нарешті сам себе вимістив...
" ... Я жили порву, щоб підняти тебе і винести... "
Мальва Кржанівська
Храм поезії
25 Dec, 12:29
Паризькі пні шепочуться про нас.
Ти уявляєш, вони мають пам'ять!
Такий чіткий зробили реверанс –
Звабливий «па» у контурах на плямах.
Ті ж самі ми у посмішці на двох,
Міцне – подвійне з пінкою еспресо
У формі серця, а у зернах Бог.
І погляд твій на обрії не стерся.
Пречисте плесо – пластиром до ран,
Нестерпний сум стікає по краплинах.
Таким чітким здається реверанс –
Дорожнім знаком з сенсом докорінним.
В країні капелюхів «от-кутюр»
І одягу на втомлених підборах
Під зливою відроджених тортур
Зриваюся французьким мухомором.
Плямує «па» червоне плато сліз,
Віспини – в спину. Вулиці забуті.
Ти пам'ятаєш наш таємний ліс –
Bon Appetit із присмаком отрути?
Оксана Мовчан
Ти уявляєш, вони мають пам'ять!
Такий чіткий зробили реверанс –
Звабливий «па» у контурах на плямах.
Ті ж самі ми у посмішці на двох,
Міцне – подвійне з пінкою еспресо
У формі серця, а у зернах Бог.
І погляд твій на обрії не стерся.
Пречисте плесо – пластиром до ран,
Нестерпний сум стікає по краплинах.
Таким чітким здається реверанс –
Дорожнім знаком з сенсом докорінним.
В країні капелюхів «от-кутюр»
І одягу на втомлених підборах
Під зливою відроджених тортур
Зриваюся французьким мухомором.
Плямує «па» червоне плато сліз,
Віспини – в спину. Вулиці забуті.
Ти пам'ятаєш наш таємний ліс –
Bon Appetit із присмаком отрути?
Оксана Мовчан
Храм поезії
25 Dec, 10:01
Зима цього року - наче старі погреби
Темна, похмура, повна вологи й журби
Посеред тої зими розлігся сільський базар
Там баба Надька хоче купить картуза
Бабі Надьці наснився її дід Іван
Геть молодий, років зо двадцять два
Дід усміхався, сяяло сонце, шуміли гаї
Дід дивився на бабу замріяно, наче вперше побачив її
Дід стояв серед лугу, навколо цвів молочай
Дід сказав: "Надю, моє золоте дівча!
Іди поцілую тебе, іди пригорну
Всеньке життя я кохав тільки тебе одну!"
Раптом насунулись хмари і почалася гроза
Дід забідкався: "Надю, у мене ж нема картуза"
А тоді випав сніг і розсипався по землі
Баба прокинулась.
Баба лежала купою снігу в ранковій імлі
Над базаром висять насуплені небеса
Тут продається чарзілля і ковбаса
І філософські камені, й квашені огірки
І еліксири, що повернуть молоді роки
Кажуть, можна купити кохання, чисте, наче роса
І ще на базарі можна купить картуза
Картузи продає баба Манька, закутана у хустки
Голос у неї прокурений і хрусткий
Манька говорить: "Надько, віриш мені чи ні
Бачила я Івана твого уві сні
Він стояв серед поля й навколо така благодать
І каже мені - Маню, хочу тебе осюди забрать
І обійняв мене так, як умів лише він один
Надько, хіба ж ти не знала, що він до мене ходив?
То ж про нас все село й увесь хутір гудів
Твій Іван обіцявся по мене прийти через сорок днів"
Баба Манька сміялась, мекаючи, як коза
Баба Надька стояла серед базару, стискаючи картуза
Уночі падав сніг і загоював рани на тілі землі
Тихо було, як буває під час снігопаду в селі
Люди спали спокійно, як гори, що їх укриває сніг
Баба Надька все думала: "Іване, як же ти міг
Я ж тебе так кохала, що солов'ї прилітали слухать мої пісні
Я ж була така ніжна, як ліс, що прокидається навесні
Я ж була гаряча й безмежна, як поле, що у червні чекає дощу
Якщо Маньку першою забереш - я тобі не прощу"
Баба заснула.
Залишалося сорок днів до кінця цієї зими
Справжнє кохання не помирає. Помираємо тільки ми
Марина Пономаренко
#пономаренко
Темна, похмура, повна вологи й журби
Посеред тої зими розлігся сільський базар
Там баба Надька хоче купить картуза
Бабі Надьці наснився її дід Іван
Геть молодий, років зо двадцять два
Дід усміхався, сяяло сонце, шуміли гаї
Дід дивився на бабу замріяно, наче вперше побачив її
Дід стояв серед лугу, навколо цвів молочай
Дід сказав: "Надю, моє золоте дівча!
Іди поцілую тебе, іди пригорну
Всеньке життя я кохав тільки тебе одну!"
Раптом насунулись хмари і почалася гроза
Дід забідкався: "Надю, у мене ж нема картуза"
А тоді випав сніг і розсипався по землі
Баба прокинулась.
Баба лежала купою снігу в ранковій імлі
Над базаром висять насуплені небеса
Тут продається чарзілля і ковбаса
І філософські камені, й квашені огірки
І еліксири, що повернуть молоді роки
Кажуть, можна купити кохання, чисте, наче роса
І ще на базарі можна купить картуза
Картузи продає баба Манька, закутана у хустки
Голос у неї прокурений і хрусткий
Манька говорить: "Надько, віриш мені чи ні
Бачила я Івана твого уві сні
Він стояв серед поля й навколо така благодать
І каже мені - Маню, хочу тебе осюди забрать
І обійняв мене так, як умів лише він один
Надько, хіба ж ти не знала, що він до мене ходив?
То ж про нас все село й увесь хутір гудів
Твій Іван обіцявся по мене прийти через сорок днів"
Баба Манька сміялась, мекаючи, як коза
Баба Надька стояла серед базару, стискаючи картуза
Уночі падав сніг і загоював рани на тілі землі
Тихо було, як буває під час снігопаду в селі
Люди спали спокійно, як гори, що їх укриває сніг
Баба Надька все думала: "Іване, як же ти міг
Я ж тебе так кохала, що солов'ї прилітали слухать мої пісні
Я ж була така ніжна, як ліс, що прокидається навесні
Я ж була гаряча й безмежна, як поле, що у червні чекає дощу
Якщо Маньку першою забереш - я тобі не прощу"
Баба заснула.
Залишалося сорок днів до кінця цієї зими
Справжнє кохання не помирає. Помираємо тільки ми
Марина Пономаренко
#пономаренко
Храм поезії
25 Dec, 06:01
ЛІСОВИЙ БОГ
Ранок шорстким язиком облизує кіптяву із дерев
Вудлищем променів з обрію тягнучи немічне і старе
Коло, що стало холодним спомином ніби забута честь
Доки ще вітер не згас як полум'я доки ще час тече
Довго і міцно принцеса спатиме зграю повівши в тінь
Не потривожить більш вовчими лапами трави обабіч стін
Тиша бездонна як очі мертвого сиплеться їм у сни
Й нікому більше тепер молитися Богові цих лісів
Стежки звірині розвіються попелом стане вогонь дощем
Й нікому більше тепер піднятися спершись на їх плече
Тільки підніме рогату голову той хто лишився сам
І буде йти по кістках і згарищах хмарою на міста
А під копитами стебла чорнітимуть плавлячись як асфальт
З неба здираючи ніби посмішку хмар посірілий скальп
Смерть розіллється стираючи вулиці криками стихне день
Згаснуть вогні ніби іскри полум'я поглядами людей
А коли дим крізь туман розвіється, зникне як перший сніг
Білі хранителі лісу піднімуться шелестом у імлі
І розчахнеться як зливами небо стебел волога пам'ять
А із сухого як попіл пня
виросте новий
пагін
@rudyipoetry
#рудий
Ранок шорстким язиком облизує кіптяву із дерев
Вудлищем променів з обрію тягнучи немічне і старе
Коло, що стало холодним спомином ніби забута честь
Доки ще вітер не згас як полум'я доки ще час тече
Довго і міцно принцеса спатиме зграю повівши в тінь
Не потривожить більш вовчими лапами трави обабіч стін
Тиша бездонна як очі мертвого сиплеться їм у сни
Й нікому більше тепер молитися Богові цих лісів
Стежки звірині розвіються попелом стане вогонь дощем
Й нікому більше тепер піднятися спершись на їх плече
Тільки підніме рогату голову той хто лишився сам
І буде йти по кістках і згарищах хмарою на міста
А під копитами стебла чорнітимуть плавлячись як асфальт
З неба здираючи ніби посмішку хмар посірілий скальп
Смерть розіллється стираючи вулиці криками стихне день
Згаснуть вогні ніби іскри полум'я поглядами людей
А коли дим крізь туман розвіється, зникне як перший сніг
Білі хранителі лісу піднімуться шелестом у імлі
І розчахнеться як зливами небо стебел волога пам'ять
А із сухого як попіл пня
виросте новий
пагін
@rudyipoetry
#рудий
Храм поезії
05 Dec, 21:02
в кишені біля серця, на споді випаленої землі
мене собі вигадай сонячну і забирай хоч на край світу.
щоб не зійти з розуму, сьогодні знову невідомо куди, аби тільки разом,
там, де ти моя поміркованість та безбашеність,
і я твоя пам'ять, настільки глибока, що не потребує жодної знімки на згадку,
і я твоя віра, безмежна та непохитна, хоч ніколи не знала, що на ці крихкі плечі можна покластись —
вибери мене і розвідай, як наступну точку на мапі.
на березі річки, якої немає,
на межі столичних околиць,
на схилах п'яного Кайзервальду,
під охороною кар'єрів та териконів,
під зоряним небом вітру північно-східного
цілуй мене, ніби нікого немає навколо,
суть бо не в переліку місць, а в недостатності лексикону
для опису спокою, коли ми поряд і цей день не останній —
наважся і втілюй зі мною все, що маєш тільки в уяві.
близькість не виміряти статусом, не умістити в статути,
радість не ескалувати, все, що потрібно — це бути тут,
і потім стане так само довірливо, пристрастно, впевнено —
я за тебе заріжу весь світ, в цьому, напевно, найбільша проблема,
ще одна здійснена мрія,
звичайний подих з одного келиху,
ти моя ностальгія,
я твоя муза, що сталася в тему —
тримаємо міцно (ми просто друзі),
мені приємно.
мене собі вигадай сонячну і забирай хоч на край світу.
щоб не зійти з розуму, сьогодні знову невідомо куди, аби тільки разом,
там, де ти моя поміркованість та безбашеність,
і я твоя пам'ять, настільки глибока, що не потребує жодної знімки на згадку,
і я твоя віра, безмежна та непохитна, хоч ніколи не знала, що на ці крихкі плечі можна покластись —
вибери мене і розвідай, як наступну точку на мапі.
на березі річки, якої немає,
на межі столичних околиць,
на схилах п'яного Кайзервальду,
під охороною кар'єрів та териконів,
під зоряним небом вітру північно-східного
цілуй мене, ніби нікого немає навколо,
суть бо не в переліку місць, а в недостатності лексикону
для опису спокою, коли ми поряд і цей день не останній —
наважся і втілюй зі мною все, що маєш тільки в уяві.
близькість не виміряти статусом, не умістити в статути,
радість не ескалувати, все, що потрібно — це бути тут,
і потім стане так само довірливо, пристрастно, впевнено —
я за тебе заріжу весь світ, в цьому, напевно, найбільша проблема,
ще одна здійснена мрія,
звичайний подих з одного келиху,
ти моя ностальгія,
я твоя муза, що сталася в тему —
тримаємо міцно (ми просто друзі),
мені приємно.
Храм поезії
05 Dec, 18:01
***
Сніг. Люди виносять чистити килими,
позбуваються нарешті цноти і зайвини.
В ці холодні дні, довгі, як білі дими,
все стає на свої місця, покружлявши в повітрі.
Втім, а що нам лишається в такий снігопад:
перечікувати, озираючись знов назад,
споглядати дива й не знати, як називати
зірку бліду, з якої ще світло не витекло.
З неї все почалося — щойно з'явилась, туди
відчайдухи ходили шукати власні сліди,
поверталися, шаленоокі й задивнені.
Кожен, хто в них впізнав себе, був спасенний.
Тільки забув про це. Стежка замерзла на скло.
Озеро тягне вище до неба гладке чоло.
Пси нюшать коло воріт, їм ввижаються лови.
У нутрощах дому — китовому череві — тепло й темно.
Рік за поріг виносять, як зношене взуття,
снігопадіння довкіл очищує до нестями.
Чиста сторінка — ніщо інше, як білий стяг,
змовкни, не рухайся — хай говорять синці і садна.
Боже, чогось забарилась твоя сигнальна ракета.
Горлом іде відчуття народження, гостре й гірке.
Це сніжинка, метальна зірка, це сюрикен
застрягає в кошлатому комірі
і не тане.
@musakovska
#мусаковська
Сніг. Люди виносять чистити килими,
позбуваються нарешті цноти і зайвини.
В ці холодні дні, довгі, як білі дими,
все стає на свої місця, покружлявши в повітрі.
Втім, а що нам лишається в такий снігопад:
перечікувати, озираючись знов назад,
споглядати дива й не знати, як називати
зірку бліду, з якої ще світло не витекло.
З неї все почалося — щойно з'явилась, туди
відчайдухи ходили шукати власні сліди,
поверталися, шаленоокі й задивнені.
Кожен, хто в них впізнав себе, був спасенний.
Тільки забув про це. Стежка замерзла на скло.
Озеро тягне вище до неба гладке чоло.
Пси нюшать коло воріт, їм ввижаються лови.
У нутрощах дому — китовому череві — тепло й темно.
Рік за поріг виносять, як зношене взуття,
снігопадіння довкіл очищує до нестями.
Чиста сторінка — ніщо інше, як білий стяг,
змовкни, не рухайся — хай говорять синці і садна.
Боже, чогось забарилась твоя сигнальна ракета.
Горлом іде відчуття народження, гостре й гірке.
Це сніжинка, метальна зірка, це сюрикен
застрягає в кошлатому комірі
і не тане.
@musakovska
#мусаковська
Храм поезії
05 Dec, 14:02
як тобі пояснити
в голові відтепер
гуркотить феєрверк
стоять потяги у сум‘ятті
і шумить океан розпромінено-синій
як тобі розказати
що уперше в житті
місто стало таким нестерпно красивим
як тобі пояснити
що коли ти не тут
я гублю свій маршрут
я збиваюся з колій
і тьмянішає колір
світ втрачає контраст
я дивлюся неначе без окулярів і лінз
і до зустрічі відлік зворотній:
три
два
раз
і - «привіт» протинає наскрізь
як тобі розказати
час рушає назад, і
мені лише п‘ять
я чекаю на іменини
буде сніг, нові книги,
мені стане шість
і збереться велика сім‘я
і в цей день кожен гість
радий просто тому, що я є
але я
я шукаю того, хто завжди буде радий
хто завжди захищає своє,
бачить шлях і не бачить завади
як тобі пояснити
Аріадна дала мені нитку
нитка вибралась тут
мені тісно в словах
як же розповісти
як спіліє вірша схвильована суть
від удара весла, наче плесо води
як тобі пояснити
як же розповісти
@buryanpoetry
#хопта
в голові відтепер
гуркотить феєрверк
стоять потяги у сум‘ятті
і шумить океан розпромінено-синій
як тобі розказати
що уперше в житті
місто стало таким нестерпно красивим
як тобі пояснити
що коли ти не тут
я гублю свій маршрут
я збиваюся з колій
і тьмянішає колір
світ втрачає контраст
я дивлюся неначе без окулярів і лінз
і до зустрічі відлік зворотній:
три
два
раз
і - «привіт» протинає наскрізь
як тобі розказати
час рушає назад, і
мені лише п‘ять
я чекаю на іменини
буде сніг, нові книги,
мені стане шість
і збереться велика сім‘я
і в цей день кожен гість
радий просто тому, що я є
але я
я шукаю того, хто завжди буде радий
хто завжди захищає своє,
бачить шлях і не бачить завади
як тобі пояснити
Аріадна дала мені нитку
нитка вибралась тут
мені тісно в словах
як же розповісти
як спіліє вірша схвильована суть
від удара весла, наче плесо води
як тобі пояснити
як же розповісти
@buryanpoetry
#хопта
Храм поезії
05 Dec, 10:02
***
мої ластівки бояться, що холод впаде їм у вічі
і вони не розпізнають головного, себто Бога
я кличу їх
теплішаю і ховаю у себе
я боюсь, що мене розіллють та так і залишать, тому тікаю їм під крила
вони мене огортають до краю
мої риби не живуть без води
ти їм скажи, щоб поселилися в мене під серцем
де це? там холодно й вогко, там їм буде добре пливти
я не живу без моря, тому риби мені його творять
десь всередині мене є безодня з риб і солоних хвиль
пам’ятаєш ти їх колись любив?
@novakain_poetry
#новакаїн
мої ластівки бояться, що холод впаде їм у вічі
і вони не розпізнають головного, себто Бога
я кличу їх
теплішаю і ховаю у себе
я боюсь, що мене розіллють та так і залишать, тому тікаю їм під крила
вони мене огортають до краю
мої риби не живуть без води
ти їм скажи, щоб поселилися в мене під серцем
де це? там холодно й вогко, там їм буде добре пливти
я не живу без моря, тому риби мені його творять
десь всередині мене є безодня з риб і солоних хвиль
пам’ятаєш ти їх колись любив?
@novakain_poetry
#новакаїн
Храм поезії
05 Dec, 06:00
мені наснилось, що мого старого дому більше немає на своєму місці.
там все змінилось, я плутаю двері та поверхи,
раніше улюблені речі більше не приносять втіхи.
раніше кохані люди напрочуд щільно закривають за собою двері,
раніше важливе обертається картонною коробкою з-під піци,
раніше суттєве зараз видається по щиколотки, неглибоким.
я памʼятаю усі ці коробки, горщечки, сухі квіти,
повторюю назви всього, що бачу, наче скоромовку, щоб зберегти все, що осипається додолу.
я памʼятаю
Я памʼята
Я памʼя
Я пам
Я па
Я п
Я
як добре, що я прокинулась.
@just_morty
там все змінилось, я плутаю двері та поверхи,
раніше улюблені речі більше не приносять втіхи.
раніше кохані люди напрочуд щільно закривають за собою двері,
раніше важливе обертається картонною коробкою з-під піци,
раніше суттєве зараз видається по щиколотки, неглибоким.
я памʼятаю усі ці коробки, горщечки, сухі квіти,
повторюю назви всього, що бачу, наче скоромовку, щоб зберегти все, що осипається додолу.
я памʼятаю
Я памʼята
Я памʼя
Я пам
Я па
Я п
Я
як добре, що я прокинулась.
@just_morty
Храм поезії
05 Dec, 04:32
хтось, хто бачив тебе
дику оголену
торкався шкіри і родимок
зазирав у найтаємніше
тепер читає не твої думки
тримає не тебе міцно за руку
тримається подалі тісно та напружено
зводить всі болі до однієї твоєї — найсильнішої
цілунки що квітли орхідеями на шиї
перетворилися на холодних змій
майже дотики крижаних пальців
коли на вулиці холодно
але поряд — гаряче
кінчиками мандрувала під сорочкою
ніжно нетерпляче лоскотно
і губи віддавали тепло серця
так багато, як тільки могли відчути
вітер розкурює твої сигарети
заповзаючи під спід плаща
швидке кохання за крок до щастя
почуття дощового ліктя
мокрий світ, мокрий сніг, перебиті коліна бруківки
щось значно сильніше за,
але сил більше немає
хтось залишив тобі корінь на згадку
проріс глибоко — не витягнути, не зламавшись
так і висітиме в повітрі гіркими парфумами,
розбавляючи міцним алкоголем спогади.
порожнеча з'їсть все що маєш зсередини,
розколюючи голову, наче волоський горіх.
порожнеча має властивість звучати, бо
в порожній кімнаті — найголосніший сміх,
і найгучніше відлуння —
у глибочезному
спорожнілому чані.
чи то сніг, чи то пір'я бродячих птахів...
тверді рішення — жорсткий наст.
це місто більше не приймає нас,
і я відкрила би таємниці й архіви,
але ти пишеш "південний вітер", і час засипає піском,
бо згас
останній ліхтар.
віддати борги,
щоб написати їдкою тушшю
на дикому полі відбитки ніг
так, ніби ми щасливе подружжя
так,
ніби березень
і сходить сніг.
дику оголену
торкався шкіри і родимок
зазирав у найтаємніше
тепер читає не твої думки
тримає не тебе міцно за руку
тримається подалі тісно та напружено
зводить всі болі до однієї твоєї — найсильнішої
цілунки що квітли орхідеями на шиї
перетворилися на холодних змій
майже дотики крижаних пальців
коли на вулиці холодно
але поряд — гаряче
кінчиками мандрувала під сорочкою
ніжно нетерпляче лоскотно
і губи віддавали тепло серця
так багато, як тільки могли відчути
вітер розкурює твої сигарети
заповзаючи під спід плаща
швидке кохання за крок до щастя
почуття дощового ліктя
мокрий світ, мокрий сніг, перебиті коліна бруківки
щось значно сильніше за,
але сил більше немає
хтось залишив тобі корінь на згадку
проріс глибоко — не витягнути, не зламавшись
так і висітиме в повітрі гіркими парфумами,
розбавляючи міцним алкоголем спогади.
порожнеча з'їсть все що маєш зсередини,
розколюючи голову, наче волоський горіх.
порожнеча має властивість звучати, бо
в порожній кімнаті — найголосніший сміх,
і найгучніше відлуння —
у глибочезному
спорожнілому чані.
чи то сніг, чи то пір'я бродячих птахів...
тверді рішення — жорсткий наст.
це місто більше не приймає нас,
і я відкрила би таємниці й архіви,
але ти пишеш "південний вітер", і час засипає піском,
бо згас
останній ліхтар.
віддати борги,
щоб написати їдкою тушшю
на дикому полі відбитки ніг
так, ніби ми щасливе подружжя
так,
ніби березень
і сходить сніг.
Храм поезії
04 Dec, 21:55
Комікси про @sashko_nehrych, @helen_halu, @YanaMoro3 і @catania13_11, які я малювала в потягах до Львова і до Сум😄
Храм поезії
04 Dec, 20:40
вулиці мертвого міста шепочуть
притчі минулого
серед квартир.
доля з цікавістю бродить
щоночі у пошуках
правди.
десь вдалині поспішає тривога
додому.
до лячного дому страхів.
у хованки грають брати
поміж смутку і втоми.
подихом ночі гойдаються
макові стебла в імлі.
Тáнатос всмоктує душі
у мареннях снів,
хоч давно вже згорів
смолоскип.
сім бездоганних відтінків
загуби офір
офарбовують дивні сади.
стогони болі затьмарили
світ на околиці виру тортур.
Гíпнос зімкнувши повіки
ліниво питає у брата:
"я гінко забув,
то кажеш, що скін є
початком утрати?"
#дуель
притчі минулого
серед квартир.
доля з цікавістю бродить
щоночі у пошуках
правди.
десь вдалині поспішає тривога
додому.
до лячного дому страхів.
у хованки грають брати
поміж смутку і втоми.
подихом ночі гойдаються
макові стебла в імлі.
Тáнатос всмоктує душі
у мареннях снів,
хоч давно вже згорів
смолоскип.
сім бездоганних відтінків
загуби офір
офарбовують дивні сади.
стогони болі затьмарили
світ на околиці виру тортур.
Гíпнос зімкнувши повіки
ліниво питає у брата:
"я гінко забув,
то кажеш, що скін є
початком утрати?"
#дуель
Храм поезії
04 Dec, 19:47
~ Леді та джентльмени! ~
• Сумували? І ми також ! Тому ми повертаємося разом з вечорницями 3.0!
> Умови тут <
• Чекаємо вас в нашому боті @ET_uabot
~ Вдалих вам вечорниць! ~
• Сумували? І ми також ! Тому ми повертаємося разом з вечорницями 3.0!
> Умови тут <
• Чекаємо вас в нашому боті @ET_uabot
~ Вдалих вам вечорниць! ~
Храм поезії
04 Dec, 18:01
Вона йшла. Ще по суті дівчинка.
Дочка степу. Мала воїтелька.
Така горда. Цариця в розквіті.
Перемога звучить у поступі.
Вона йшла. Під ногами босими
Хрускотів кістяк Македонського.
А небесна пантера шкірячись
Позіхала у пору місячну.
Чи розбудить донька Атеєва
Сонну кішку борнею ревною?
Ні. Проспала богиня. Косами
В'ються стрічки кривавих споминів.
Та цариця жива. Не зломлена.
Вона йшла. Ні! Плила княгинею.
Юна серцем. З хрестом за спиною.
У кумирах навік зневірена.
Загартована втрати відчаєм.
Вона йшла. І тремтіли зрадники,
Чувши кроки своєї владарки.
Та розбещені діти владою
Материнську корону втратили.
Ними зронена в марних сутичках,
Покотилась Орді назустріч. Так
Бог гартує чи то сторицею
Віддає за роки язичництва?
Та княгиня жива. Не скорена.
Вона йшла, а козацтво з шаною
Віддавало салюти шаблями.
І гриміли гармати голосно
Над неволею влучним посміхом.
Та нажахані світлом Фенікса,
Сильні світу сказали: "Скресни-но!"
Та гетьманша жива. Не здолана.
Вона йшла. І лютневим холодом
Зародилось бажання потайки
Повернути б свободу втрачену:
Це єдине, що має значення.
Вона йшла. Її тіло зболене
Нещодавно було оновлено.
"Братська" кров не прийшла на врочення
Й проводжає очима вовчими,
Щоб під волі сяйною зіркою
Увіп'ятись у шию іклами.
Скільки років минуло. Зможемо
Чи зарадити знову злочину?
Ми не маємо права помилки
Залишити княгиню мороку.
Вона йшла. Вона йтиме. Вічністю
Крокуватиме гідна й цілісна
Та, що нині є Україною,
Що була та що буде вільною.
@zapyskyneofitky
#неофітка
Дочка степу. Мала воїтелька.
Така горда. Цариця в розквіті.
Перемога звучить у поступі.
Вона йшла. Під ногами босими
Хрускотів кістяк Македонського.
А небесна пантера шкірячись
Позіхала у пору місячну.
Чи розбудить донька Атеєва
Сонну кішку борнею ревною?
Ні. Проспала богиня. Косами
В'ються стрічки кривавих споминів.
Та цариця жива. Не зломлена.
Вона йшла. Ні! Плила княгинею.
Юна серцем. З хрестом за спиною.
У кумирах навік зневірена.
Загартована втрати відчаєм.
Вона йшла. І тремтіли зрадники,
Чувши кроки своєї владарки.
Та розбещені діти владою
Материнську корону втратили.
Ними зронена в марних сутичках,
Покотилась Орді назустріч. Так
Бог гартує чи то сторицею
Віддає за роки язичництва?
Та княгиня жива. Не скорена.
Вона йшла, а козацтво з шаною
Віддавало салюти шаблями.
І гриміли гармати голосно
Над неволею влучним посміхом.
Та нажахані світлом Фенікса,
Сильні світу сказали: "Скресни-но!"
Та гетьманша жива. Не здолана.
Вона йшла. І лютневим холодом
Зародилось бажання потайки
Повернути б свободу втрачену:
Це єдине, що має значення.
Вона йшла. Її тіло зболене
Нещодавно було оновлено.
"Братська" кров не прийшла на врочення
Й проводжає очима вовчими,
Щоб під волі сяйною зіркою
Увіп'ятись у шию іклами.
Скільки років минуло. Зможемо
Чи зарадити знову злочину?
Ми не маємо права помилки
Залишити княгиню мороку.
Вона йшла. Вона йтиме. Вічністю
Крокуватиме гідна й цілісна
Та, що нині є Україною,
Що була та що буде вільною.
@zapyskyneofitky
#неофітка
Храм поезії
04 Dec, 14:00
Настрій
читати вірші лише про любов
пити чай з медом та прянощами
і уявляти нас разом
у інших
альтернативних
реальностях
де у мене більше годин
а у тебе руки не зайняті
Животом притискатися до твоєї ноги
голову покласти на плече і відчути
як вітер холодить спину
а рука твоя
на скроні пече
і у мене ціла торба з хвилинами
а ти відкладаєш свій меч
І коли знову по різних кімнатах
не встигаємо разом сміятись
у голові тихо заграє
та сама пісня
водитиме по колу у грудях
голкою грамофона
і скрутить спогад про тебе в паху
клубок зі змій
і скорпіонів
бо секунди розлетілись метеликами
а руки наосліп шукають горе
Піду до тебе наживо
впертись лобом у груди
щоб стояти так хоча б
маленьку вічність
пальці мережитимуть пасма
а потім знов
сьогодення
поверне до себе
обличчя не відвернути
і не можу я не скоритись
коли воно знову
кличе
і хвіст із вельону митей
махне перед носом і зникне
печатки доторків залишаться
у моїй фантомній
пам'яті
@lysychkazlisu
#лисичка
читати вірші лише про любов
пити чай з медом та прянощами
і уявляти нас разом
у інших
альтернативних
реальностях
де у мене більше годин
а у тебе руки не зайняті
Животом притискатися до твоєї ноги
голову покласти на плече і відчути
як вітер холодить спину
а рука твоя
на скроні пече
і у мене ціла торба з хвилинами
а ти відкладаєш свій меч
І коли знову по різних кімнатах
не встигаємо разом сміятись
у голові тихо заграє
та сама пісня
водитиме по колу у грудях
голкою грамофона
і скрутить спогад про тебе в паху
клубок зі змій
і скорпіонів
бо секунди розлетілись метеликами
а руки наосліп шукають горе
Піду до тебе наживо
впертись лобом у груди
щоб стояти так хоча б
маленьку вічність
пальці мережитимуть пасма
а потім знов
сьогодення
поверне до себе
обличчя не відвернути
і не можу я не скоритись
коли воно знову
кличе
і хвіст із вельону митей
махне перед носом і зникне
печатки доторків залишаться
у моїй фантомній
пам'яті
@lysychkazlisu
#лисичка
Храм поезії
04 Dec, 10:35
Запис на PLAIDFEST відкрито!!!!
Перший дводенний музично-літературно-художній захід від PLAIDPOETRY
І ти не маєш його пропустити!
🔝Дуже потужний лайн-ап з поетів та музикантів
⭐️Виставка талановитих художників
⬆️Благодійний аукціон
🤙Тепла та комфортна атмосфера
🥰І, звісно, ви! Найкращі люди Столиці.
Запис глядачів відбувається у гугл-формі
А за афішу і допомогу повага летить Елвісу
Чекаємо на Вас)
Перший дводенний музично-літературно-художній захід від PLAIDPOETRY
І ти не маєш його пропустити!
🔝Дуже потужний лайн-ап з поетів та музикантів
⭐️Виставка талановитих художників
⬆️Благодійний аукціон
🤙Тепла та комфортна атмосфера
🥰І, звісно, ви! Найкращі люди Столиці.
Запис глядачів відбувається у гугл-формі
А за афішу і допомогу повага летить Елвісу
Чекаємо на Вас)
Храм поезії
04 Dec, 10:19
Мені сьогодні виповнюється 30, а Воксику річок🥳 і ми відкрили допоміжну міні-банку для зборів на спорядження Каричу, та Веронічці на авто для 21 ОМБр. Привітати можна отут:
https://send.monobank.ua/jar/Aau4jD9Xeo
https://send.monobank.ua/jar/Aau4jD9Xeo
Храм поезії
24 Nov, 17:29
***
Кричу імʼя твоє на вухо сусідам зверху і знизу
Поки то я
То ти,
зверху і знизу
Будемо міняти позиції,
Що доведеться шукати милиці
Й дисками ватними змивати тушшю
Й хіттю
Очі замилені
Вже відчуваю цю гіркоту прослинену
Ковтаю
Чому ні?
То зверху, то знизу я
Ковтаю
Чому ні?
То зверху, то знизу ти
Ловиш мої ліниві і ніжні
Книжані доторки з вокалізмами
Коли то зверху, то знизу
Кричу імʼя твоє на вухо
Сусідам
Й вони,
Чують концерт
Граєш партії лиш нові
Я — гітара твоя
І ми
Чергуємо каподастр
Рухаємо на лади,
Кричу піснею імʼя твоє
Зверху й знизу
Чутно всім,
Як заграли мажорні ми…
@poetrypozharska
#роніка
Кричу імʼя твоє на вухо сусідам зверху і знизу
Поки то я
То ти,
зверху і знизу
Будемо міняти позиції,
Що доведеться шукати милиці
Й дисками ватними змивати тушшю
Й хіттю
Очі замилені
Вже відчуваю цю гіркоту прослинену
Ковтаю
Чому ні?
То зверху, то знизу я
Ковтаю
Чому ні?
То зверху, то знизу ти
Ловиш мої ліниві і ніжні
Книжані доторки з вокалізмами
Коли то зверху, то знизу
Кричу імʼя твоє на вухо
Сусідам
Й вони,
Чують концерт
Граєш партії лиш нові
Я — гітара твоя
І ми
Чергуємо каподастр
Рухаємо на лади,
Кричу піснею імʼя твоє
Зверху й знизу
Чутно всім,
Як заграли мажорні ми…
@poetrypozharska
#роніка
Храм поезії
24 Nov, 16:04
Upd. 47 людей
Увага!!!
Розшукую 49 людей, які задонатять по 50 грн!
Знайдіться!
Ставте сердечко, якщо це ви!
https://send.monobank.ua/jar/3CUoAr9Bsf
Увага!!!
Розшукую 49 людей, які задонатять по 50 грн!
Знайдіться!
Ставте сердечко, якщо це ви!
https://send.monobank.ua/jar/3CUoAr9Bsf
Храм поезії
24 Nov, 08:07
Творчого вечора, альтернативники 👋🏼
Ваша улюблена рубрика #творче_завдання ✍🏼 повертається! 🎉🥰🥳
До вашої уваги Нуарна виставка, що налічує аж 100 експонатів для вибору 🖼️
🪶 Ваше завдання: написати віршовий або прозовий твір (до 5-6 сторінок) за мотивами однієї з ілюстрацій Нуарної галереї (за вашим вибором).
❗І найголовніше: у роботі має обов'язково простежуватися ТРАНСФОРМАЦІЯ (ментальна або фізична) ліричного героя/героїні (для поезії) чи одного з персонажів (для прози й ліро-епосу).
🎁 Кожен, хто здає твір, отримує:
🥁 публікацію
🥁 ідейно-художній аналіз від мене та Мурки
🥁 шанс "підзаробити" трохи бонусів до другого сезону поетичного квесту "Ігри Несписаних" (будуть нагороджені автори найкращих робіт)
📖 Роботи здавайте Колекціонерці Фантазій 📚 Кількість творів від одного автора — необмежена. Дедлайн — через місяць 🌙
Чекатиму з нетерпінням ваших робіт 🥰🔥
Надхнення 💜🩵
Ваша улюблена рубрика #творче_завдання ✍🏼 повертається! 🎉🥰🥳
До вашої уваги Нуарна виставка, що налічує аж 100 експонатів для вибору 🖼️
🪶 Ваше завдання: написати віршовий або прозовий твір (до 5-6 сторінок) за мотивами однієї з ілюстрацій Нуарної галереї (за вашим вибором).
❗І найголовніше: у роботі має обов'язково простежуватися ТРАНСФОРМАЦІЯ (ментальна або фізична) ліричного героя/героїні (для поезії) чи одного з персонажів (для прози й ліро-епосу).
🎁 Кожен, хто здає твір, отримує:
🥁 публікацію
🥁 ідейно-художній аналіз від мене та Мурки
🥁 шанс "підзаробити" трохи бонусів до другого сезону поетичного квесту "Ігри Несписаних" (будуть нагороджені автори найкращих робіт)
📖 Роботи здавайте Колекціонерці Фантазій 📚 Кількість творів від одного автора — необмежена. Дедлайн — через місяць 🌙
Чекатиму з нетерпінням ваших робіт 🥰🔥
Надхнення 💜🩵
Храм поезії
24 Nov, 06:50
мені так самотньо,
наче я — ровер “Curiosity” на поверхні Марсу
шукаю сліди життя, що давно згасло
у цілковитій тиші іржавих пейзажів
роблю селфі свого іржавого корпусу
гарячково вимірюю коливання метану
від пів тисячних відсотка до ще менше
ніби сподіваючись знайти пульс
на зап’ястку мертвої планети
мені так самотньо,
наче я — привітання мертвою мовою,
записане на золоту платівку “Вояджера”,
блукаючого по глухих околицях Сонячної системи,
давно за межами геліосфери і сподівань
знайдіть і почуйте мене, інопланетяни
знайдіть і почуйте мене, хоч хтось
мені так самотньо,
наче найближча людина не за стінкою кімнати,
а за мільйони паралакс-секунд,
і контакт давно втрачено
я в’язну в тягучій темній матерії,
і найближча людина не чує, як я плачу —
вакуум гасить звукові хвилі
зрештою, мої сльози висушує
потік іонізованої плазми,
який ніжно кличуть сонячним вітром
але ми-ж то знаємо:
немає ніякої ніжності
немає ніякого контакту
є тільки кімната у ведмежому куті Всесвіту
а крок до сусідньої кімнати,
як і прохання про допомогу —
маленький крок в очах людства,
але величезний стрибок для мене
квітень 2024
наче я — ровер “Curiosity” на поверхні Марсу
шукаю сліди життя, що давно згасло
у цілковитій тиші іржавих пейзажів
роблю селфі свого іржавого корпусу
гарячково вимірюю коливання метану
від пів тисячних відсотка до ще менше
ніби сподіваючись знайти пульс
на зап’ястку мертвої планети
мені так самотньо,
наче я — привітання мертвою мовою,
записане на золоту платівку “Вояджера”,
блукаючого по глухих околицях Сонячної системи,
давно за межами геліосфери і сподівань
знайдіть і почуйте мене, інопланетяни
знайдіть і почуйте мене, хоч хтось
мені так самотньо,
наче найближча людина не за стінкою кімнати,
а за мільйони паралакс-секунд,
і контакт давно втрачено
я в’язну в тягучій темній матерії,
і найближча людина не чує, як я плачу —
вакуум гасить звукові хвилі
зрештою, мої сльози висушує
потік іонізованої плазми,
який ніжно кличуть сонячним вітром
але ми-ж то знаємо:
немає ніякої ніжності
немає ніякого контакту
є тільки кімната у ведмежому куті Всесвіту
а крок до сусідньої кімнати,
як і прохання про допомогу —
маленький крок в очах людства,
але величезний стрибок для мене
квітень 2024
Храм поезії
23 Nov, 19:41
Сьогодні все до банальності просто:
ти вирізав любов хірургічним ножем,
із серця свого ти вирізав щем.
Ти легко і швидко обтяв мої крила,
і так професійно наклав усі шви.
Бо вирішив ти, що я — то Даліла,
і гірше за смерть — мені жити без крил.
Ти залишив мене розбиту і кволу
битись в агонії ще тисячі днів,
щодня умирати і жити - по колу,
як титан, що розгнівав богів.
@yapenumbra
#ірен_нокс
ти вирізав любов хірургічним ножем,
із серця свого ти вирізав щем.
Ти легко і швидко обтяв мої крила,
і так професійно наклав усі шви.
Бо вирішив ти, що я — то Даліла,
і гірше за смерть — мені жити без крил.
Ти залишив мене розбиту і кволу
битись в агонії ще тисячі днів,
щодня умирати і жити - по колу,
як титан, що розгнівав богів.
@yapenumbra
#ірен_нокс
Храм поезії
23 Nov, 15:38
мереживо часу в плацкарті густе, аж скляне
вагон поміж станцій як поміж планет
у вікнах брудними мазками написане небо:
вечірня заграва (ти ж дивишся? де би ти не…)
маршрут в Севастополь, нас купа, нас двадцять
в одному купе, і чотири гітари на варті
заде́рикувато дуркуємо, хто б нас не сварив
нам кожен за двадцять здається страшенно старим
вагон нас ненавидить! (заздрять нам просто)
…ми теж колись станем нудними дорослими?..
ні! потяг летить, розриваючи миті на клаптики
десята космічна – тепер ми навіки-віків старшокласники
це наш вагон, наша ніч, ми – повелителі Всесвіту
ніколи нікого не слухаєм! (чуєш, нам все одно)
теорію струн транформуємо гучно у практику
ми стільки ще всього хочемо, стільки прагнемо
а зараз – співати (бліін, знову порвали струну),
тоді – крадькома цілуватись, коли всі заснуть
заснуть астронавти на верхніх полицях,
як діти в притулку – куди ми? коли це скінчиться?
об’єднані Шляхом Молочним і все ще самотні
смієшся: хіба я, по суті, хоч щось знати можу
про
самотність? дитина вербових сережок і серпня
дитина любові в футболці ОЕ (знайшла серед
ганчір’я у ятках місцевого ринку “Юність”)
лишилась остання непройдена дещиця дюймів
до себе; ми – сплячі галактики верхніх поличок
хай потяг несе нас крізь зоряне море спекотного липня
крізь темні поля порожнечі нехай мій вагон долетить
туди, де чекаєш на мене доросла вражаюча
ти
17.07.24
Святкую перше місце у конкурсі «Юність»🥹❤️
вагон поміж станцій як поміж планет
у вікнах брудними мазками написане небо:
вечірня заграва (ти ж дивишся? де би ти не…)
маршрут в Севастополь, нас купа, нас двадцять
в одному купе, і чотири гітари на варті
заде́рикувато дуркуємо, хто б нас не сварив
нам кожен за двадцять здається страшенно старим
вагон нас ненавидить! (заздрять нам просто)
…ми теж колись станем нудними дорослими?..
ні! потяг летить, розриваючи миті на клаптики
десята космічна – тепер ми навіки-віків старшокласники
це наш вагон, наша ніч, ми – повелителі Всесвіту
ніколи нікого не слухаєм! (чуєш, нам все одно)
теорію струн транформуємо гучно у практику
ми стільки ще всього хочемо, стільки прагнемо
а зараз – співати (бліін, знову порвали струну),
тоді – крадькома цілуватись, коли всі заснуть
заснуть астронавти на верхніх полицях,
як діти в притулку – куди ми? коли це скінчиться?
об’єднані Шляхом Молочним і все ще самотні
смієшся: хіба я, по суті, хоч щось знати можу
про
самотність? дитина вербових сережок і серпня
дитина любові в футболці ОЕ (знайшла серед
ганчір’я у ятках місцевого ринку “Юність”)
лишилась остання непройдена дещиця дюймів
до себе; ми – сплячі галактики верхніх поличок
хай потяг несе нас крізь зоряне море спекотного липня
крізь темні поля порожнечі нехай мій вагон долетить
туди, де чекаєш на мене доросла вражаюча
ти
17.07.24
Святкую перше місце у конкурсі «Юність»🥹❤️
Храм поезії
23 Nov, 12:33
Друзі, вже багато хто знає, тож можна спойлерити назагал)
21 грудня ми плануємо благодійний ярмарок
Хто робить крафт і хоче взяти участь — пишіть мені або @ioshhi
Хто має таких знайомих — поділіться контактами, будь ласка
21 грудня ми плануємо благодійний ярмарок
Хто робить крафт і хоче взяти участь — пишіть мені або @ioshhi
Хто має таких знайомих — поділіться контактами, будь ласка
Храм поезії
23 Nov, 11:29
🌾🕯️🍞
Я іду поміж трав,
там, де хтось помирав,
неодмінно хтось жив
серед війн, поміж жнив.
Тихо йду по стерні —
крики впали до ніг,
пар над ставом застиг,
сформувавши хрести.
Під землею — скарби
тих, хто бачив Сибір,
колоски тихо крав,
щоб померти між трав.
Над землею — слова,
хтось колись їх стирав
і казав: «Це брехня», —
щогодини, щодня.
Чую/п’ю ці слова,
мов брунатний узвар.
Чуєш біль голосів?
Свічку час загасив.
З правди зріють плоди
у дерев молодих,
щоб не впали між трав,
там, де світ помирав.
Олена Галунець
@virshoplitkarka 🚢
#олена_галунець
Я іду поміж трав,
там, де хтось помирав,
неодмінно хтось жив
серед війн, поміж жнив.
Тихо йду по стерні —
крики впали до ніг,
пар над ставом застиг,
сформувавши хрести.
Під землею — скарби
тих, хто бачив Сибір,
колоски тихо крав,
щоб померти між трав.
Над землею — слова,
хтось колись їх стирав
і казав: «Це брехня», —
щогодини, щодня.
Чую/п’ю ці слова,
мов брунатний узвар.
Чуєш біль голосів?
Свічку час загасив.
З правди зріють плоди
у дерев молодих,
щоб не впали між трав,
там, де світ помирав.
Олена Галунець
@virshoplitkarka 🚢
#олена_галунець
Храм поезії
22 Nov, 23:20
Крихка омана сніжних мантій листопада —
Сльозами скотиться гіпюрове вбрання.
Завчасно грудень чорнобривці обійняв.
Бо хто там знає, що зустрітися завадить?
Вихриться листячко у білих простирадлах.
Та ікебани оживляються на пнях.
Крихка омана сніжних мантій листопада —
Сльозами скотиться гіпюрове вбрання.
Хай увірвалися в буденність канонади,
Постійно змінюються корені рівнянь,
Що у житті готує з казкою нам яв.
Та серед мороку часів така відрадна
Крихка омана сніжних мантій листопада.
#рондель, #поезія, #осінь
Сльозами скотиться гіпюрове вбрання.
Завчасно грудень чорнобривці обійняв.
Бо хто там знає, що зустрітися завадить?
Вихриться листячко у білих простирадлах.
Та ікебани оживляються на пнях.
Крихка омана сніжних мантій листопада —
Сльозами скотиться гіпюрове вбрання.
Хай увірвалися в буденність канонади,
Постійно змінюються корені рівнянь,
Що у житті готує з казкою нам яв.
Та серед мороку часів така відрадна
Крихка омана сніжних мантій листопада.
#рондель, #поезія, #осінь
Храм поезії
22 Nov, 21:17
ЮНІСТЬ ФРЕНКІ
весна минула з димом і вином.
у цьому місті щось було негоже.
тут наша юність – біла, як фантом,
просила прикурити в перехожих.
життя було не наше, як в кіно,
ми всі застрягли між вогнем і Богом.
на ранок проклинаючи його,
ми ввечері верталися до Нього.
і ми то гнили, то горіли знов
і у безодню на шляху летіли.
єдине, що лишалося, - любов,
але й вона роз’ятрювала крила.
плодили жарти вже минулих днів,
курили найдешевші сигарети,
а все ж для когось – схожі на богів -
здавались в юності своїй безсмертні.
а смерть ж минає. як життя. як сон.
любов і крила розривають тіло.
весна минула з димом і вином.
цілуйте кого взимку не посміли.
весна минула з димом і вином.
у цьому місті щось було негоже.
тут наша юність – біла, як фантом,
просила прикурити в перехожих.
життя було не наше, як в кіно,
ми всі застрягли між вогнем і Богом.
на ранок проклинаючи його,
ми ввечері верталися до Нього.
і ми то гнили, то горіли знов
і у безодню на шляху летіли.
єдине, що лишалося, - любов,
але й вона роз’ятрювала крила.
плодили жарти вже минулих днів,
курили найдешевші сигарети,
а все ж для когось – схожі на богів -
здавались в юності своїй безсмертні.
а смерть ж минає. як життя. як сон.
любов і крила розривають тіло.
весна минула з димом і вином.
цілуйте кого взимку не посміли.
Храм поезії
22 Nov, 21:01
Привіт!
триває набір на поетичний конкурс Зима близько
тут умови конкурсу
триває набір на поетичний конкурс Зима близько
тут умови конкурсу
Храм поезії
22 Nov, 18:01
Твоє волосся в перший день знайомства
Нагадувало стиглі клементини.
Відбилася годинником настінним
На кухні маминій затишна шоста —
Проникла ти крізь панцир мій дорослий.
Від кавунового до барв бургунді
На пасмах вигравали місяцями,
Тим часом всесвіт проростав між нами —
Та скрижанів, на жаль, з початком грудня.
Ми думали чомусь, що всемогутні.
Упізнавав я зародки зажури:
У вплетених у сині коси мушлях,
У клятвах, що твій біль скороминущий,
У сукнях завеликих, втім, ажурних —
Усіх, крім мене, мала ти за дурнів.
Воліла бути схожою на море —
Натомість в смоляний пірнула раптом.
Я бачив і спинити був нездатний,
Мов в прірву, зазирав у душу хвору
В надії, що ти колір свій відтвориш.
Твоє волосся в другий рік взаємин
Відтінків набуло весняно-м'ятних.
Ти рештки меж і зайвої помади
Із себе стерла наче щось нікчемне.
Змінила сенс. Насамперед — для мене.
@the_poemed_one
#завіршована
Нагадувало стиглі клементини.
Відбилася годинником настінним
На кухні маминій затишна шоста —
Проникла ти крізь панцир мій дорослий.
Від кавунового до барв бургунді
На пасмах вигравали місяцями,
Тим часом всесвіт проростав між нами —
Та скрижанів, на жаль, з початком грудня.
Ми думали чомусь, що всемогутні.
Упізнавав я зародки зажури:
У вплетених у сині коси мушлях,
У клятвах, що твій біль скороминущий,
У сукнях завеликих, втім, ажурних —
Усіх, крім мене, мала ти за дурнів.
Воліла бути схожою на море —
Натомість в смоляний пірнула раптом.
Я бачив і спинити був нездатний,
Мов в прірву, зазирав у душу хвору
В надії, що ти колір свій відтвориш.
Твоє волосся в другий рік взаємин
Відтінків набуло весняно-м'ятних.
Ти рештки меж і зайвої помади
Із себе стерла наче щось нікчемне.
Змінила сенс. Насамперед — для мене.
@the_poemed_one
#завіршована
Храм поезії
22 Nov, 14:00
***
Усі вдома,
ну а може і не всі.
Усвідомлюй,
як на цукор сипле сіль
хтось нерідний,
ну а може і свої.
Пульс нерівний,
почерк ніби хтось споїв.
Список істин
залишає світлий щем.
Alta vista
під невидимим дощем.
Сни — рідини,
висихають, як світи.
Ти — з родини
Божевільних і святих.
Йди босоніж,
не торкаючись землі.
Від безсоння
ранок ледве не зомлів.
Хто зарадить?
Чий непотріб грає в сенс?
Все заради
порожнечі, де є все.
@asyashevtsova_txt
#ася_шевцова
Усі вдома,
ну а може і не всі.
Усвідомлюй,
як на цукор сипле сіль
хтось нерідний,
ну а може і свої.
Пульс нерівний,
почерк ніби хтось споїв.
Список істин
залишає світлий щем.
Alta vista
під невидимим дощем.
Сни — рідини,
висихають, як світи.
Ти — з родини
Божевільних і святих.
Йди босоніж,
не торкаючись землі.
Від безсоння
ранок ледве не зомлів.
Хто зарадить?
Чий непотріб грає в сенс?
Все заради
порожнечі, де є все.
@asyashevtsova_txt
#ася_шевцова
Храм поезії
09 Nov, 21:22
Тримайте запис 🔥
вірші на вечорі Альтернативності:
Катерина Ріхтер
Олена Галунець
Оксана Приходченко
Voloshka
Олеся Репа
Оксана Лихогляд
Іван Бережний
пан Роман
Лана д'Арк
Джессі Галлівел
Іляна Лисиця
Яна Мороз
Ольга Ритик
Остап Кудлатий
Дякую всім за цей прекрасний вечір — це була велика насолода вас слухати.
Ви чудові 💜
Надхнення вам, гарного вечора — і до нових зустрічей 🤗
вірші на вечорі Альтернативності:
Катерина Ріхтер
Олена Галунець
Оксана Приходченко
Voloshka
Олеся Репа
Оксана Лихогляд
Іван Бережний
пан Роман
Лана д'Арк
Джессі Галлівел
Іляна Лисиця
Яна Мороз
Ольга Ритик
Остап Кудлатий
Дякую всім за цей прекрасний вечір — це була велика насолода вас слухати.
Ви чудові 💜
Надхнення вам, гарного вечора — і до нових зустрічей 🤗
Храм поезії
09 Nov, 19:43
Я знову проспав вибухи
У рідному місті.
Я знову проспав вибухи,
Коли діти пречисті
Загинули
У власних ліжках.
Дахи зірвало, вікна розбиті.
Долі...
Скалічені, поневолені, долоні у крові,
На лиці гематоми, до скону
Не забути цей жах.
І пилюка опала, і цегла розсипались
Люди невиспані, навколо гасають карети
Швидкої.
Гул голосів, какофонія страху
Плач стелиться над бруківкою,
Заплітається мелодикою
Первісного тваринного розпачу.
Розламує віру, руйнує надію
Розриває любові нутро.
Під завалами люди, схожі на маріонетки,
Бог знову підкидає монетку
Життя та смерті.
Стертими гранями монетка падає на ребро
І уповає на ремесло
Рятувальників.
Війна знову вальсує моїм рідним містом.
Знищує його цілими сім'ями.
Січе безжалісно кинджалами
Мені страшно, що я так звик до цього танцю
Що на його кульмінації
Я не прокидаюся,
Лиш бачу треті сни.
@ Кудлатий
У рідному місті.
Я знову проспав вибухи,
Коли діти пречисті
Загинули
У власних ліжках.
Дахи зірвало, вікна розбиті.
Долі...
Скалічені, поневолені, долоні у крові,
На лиці гематоми, до скону
Не забути цей жах.
І пилюка опала, і цегла розсипались
Люди невиспані, навколо гасають карети
Швидкої.
Гул голосів, какофонія страху
Плач стелиться над бруківкою,
Заплітається мелодикою
Первісного тваринного розпачу.
Розламує віру, руйнує надію
Розриває любові нутро.
Під завалами люди, схожі на маріонетки,
Бог знову підкидає монетку
Життя та смерті.
Стертими гранями монетка падає на ребро
І уповає на ремесло
Рятувальників.
Війна знову вальсує моїм рідним містом.
Знищує його цілими сім'ями.
Січе безжалісно кинджалами
Мені страшно, що я так звик до цього танцю
Що на його кульмінації
Я не прокидаюся,
Лиш бачу треті сни.
@ Кудлатий
Храм поезії
09 Nov, 19:25
занурюю пальці в грудину
розм'якшену іржею втрат
і не зустрічаю супротиву
шукаючи серце
чи може той вогник
який колись злетить
щоб злитися
з іншими такими ж
не знаю
чи матиме значення
хто з нас де
чи зможуть наші вогники
відшукати один одного
впізнати
і притулитися лобами
***
не знаходиться серце
чи все вислизає з пальців
крихкотіле
знаю
ти сказав би як завжди
облиш. дай собі спокій. відпочинь
тож залишаю його
зарюмсане і зморшкувате
десь у кутку грудної клітки
хай буде так
по твоєму слову
дам собі спокій
але колись
мій вогник точно
наздожене твій
@lysychkazlisu
#лисичка
розм'якшену іржею втрат
і не зустрічаю супротиву
шукаючи серце
чи може той вогник
який колись злетить
щоб злитися
з іншими такими ж
не знаю
чи матиме значення
хто з нас де
чи зможуть наші вогники
відшукати один одного
впізнати
і притулитися лобами
***
не знаходиться серце
чи все вислизає з пальців
крихкотіле
знаю
ти сказав би як завжди
облиш. дай собі спокій. відпочинь
тож залишаю його
зарюмсане і зморшкувате
десь у кутку грудної клітки
хай буде так
по твоєму слову
дам собі спокій
але колись
мій вогник точно
наздожене твій
@lysychkazlisu
#лисичка
Храм поезії
09 Nov, 18:50
/reason/
яка різниця що далі буде
(вони лежали на ліжку голими)
там так багато вогню та бруду
що я
напевне
вернуся
ґолемом
там так багато крові та м'яса
що я
напевне
вернуся
стерв'ятником
(вони ховались під ковдрою разом)
і буду літати десь над хрещатиком
там лінії часу та простору стерті
(вони тягнули на двох папіросу)
там стільки болю що просять смерті
як бідні
поїсти
на паперті
просять
там з-під землі розтікається лава
а з неба
градом
іде
метал
(вони варили ранкову каву)
там в кожного є своя власна мета
там в кожного є своя власна віра
(вони заправляли зім'яту постіль)
доки в молитвах світ просить миру
там просять
правди
та
помсти
не треба спиняти
будь ласка
не треба
в мене вагомі причини іти
(вони обіймались до болю між ребер)
наприклад
ти
Іван Бережний
яка різниця що далі буде
(вони лежали на ліжку голими)
там так багато вогню та бруду
що я
напевне
вернуся
ґолемом
там так багато крові та м'яса
що я
напевне
вернуся
стерв'ятником
(вони ховались під ковдрою разом)
і буду літати десь над хрещатиком
там лінії часу та простору стерті
(вони тягнули на двох папіросу)
там стільки болю що просять смерті
як бідні
поїсти
на паперті
просять
там з-під землі розтікається лава
а з неба
градом
іде
метал
(вони варили ранкову каву)
там в кожного є своя власна мета
там в кожного є своя власна віра
(вони заправляли зім'яту постіль)
доки в молитвах світ просить миру
там просять
правди
та
помсти
не треба спиняти
будь ласка
не треба
в мене вагомі причини іти
(вони обіймались до болю між ребер)
наприклад
ти
Іван Бережний
Храм поезії
09 Nov, 18:22
Ще можна заснути, та тільки на правому боці.
Багато напруги. Папуги надмірних емоцій
злітають до лампи, згорають у нервах-бараках.
Квадратом дихай, дихай, бляха, квадратом!
Блакитному стукоту місця забракло.
“Мерщій в укриття”, “кинджали, КР, пуски КАБів”!
Одеса, Дніпро, Суми, Львів, Київ, Харків,
Франківськ, Запоріжжя, Чернігів, Хмельницький,
і села довкола — багряні коралі в монисті.
“Дорозвідка”, тиша сичить, “локаційно чисто”.
Ти падала, наче у сні, а тепер не падай,
вбирай силу роду, бо слабкість — зболіла вада.
Це гра у міста, називай їх до біса чітко,
накривши тривогу лляною тканиною, жінко,
на мапі потроху ясніють у плямах намітки.
Шахедно-ракетні привіти набрякли
в повіках.
Відбій. На подушці донатів ще мʼяко.
Повільно
на вістрі скрутили думки й відпустили, напалмом
просякло повітря, людей і надії замало
на опіках міста, в приміщенні, де нещодавно
було гучно-лячно, і скло вилітало,
бариста Марія заварює каву.
Терпіння — роками шліфований камінь,
вдягаєш на шию, до всього звикаєш.
Олена Галунець
@virshoplitkarka
#олена_галунець
Багато напруги. Папуги надмірних емоцій
злітають до лампи, згорають у нервах-бараках.
Квадратом дихай, дихай, бляха, квадратом!
Блакитному стукоту місця забракло.
“Мерщій в укриття”, “кинджали, КР, пуски КАБів”!
Одеса, Дніпро, Суми, Львів, Київ, Харків,
Франківськ, Запоріжжя, Чернігів, Хмельницький,
і села довкола — багряні коралі в монисті.
“Дорозвідка”, тиша сичить, “локаційно чисто”.
Ти падала, наче у сні, а тепер не падай,
вбирай силу роду, бо слабкість — зболіла вада.
Це гра у міста, називай їх до біса чітко,
накривши тривогу лляною тканиною, жінко,
на мапі потроху ясніють у плямах намітки.
Шахедно-ракетні привіти набрякли
в повіках.
Відбій. На подушці донатів ще мʼяко.
Повільно
на вістрі скрутили думки й відпустили, напалмом
просякло повітря, людей і надії замало
на опіках міста, в приміщенні, де нещодавно
було гучно-лячно, і скло вилітало,
бариста Марія заварює каву.
Терпіння — роками шліфований камінь,
вдягаєш на шию, до всього звикаєш.
Олена Галунець
@virshoplitkarka
#олена_галунець
Храм поезії
09 Nov, 15:38
Люба, цей ліхтарик — мандрівник у часі.
Швидше-но злітаймо у минуле, в нас тоді
Почуття палали, та й тепер не згасли,
Осяваючи дороги через призму дій.
Ти усе згадаєш, знаю, неодмінно,
Може й ні, та далі все одно іти
Нам с тобою поруч. На одне коліно
Став би знову щоби, серед всіх світил
Ти була найближче. Пам'ятаєш гори
Та як вітер нищив зачіску тобі?
Та ти йшла невпинно, граціозно, гордо.
Виграє настирність будь-який двобій.
Нумо у період, коли вдома тишу
Берегли надмірно, поки спав малюк.
Та уже синок наш і своїх колише
Діточок щоночі. Хоч не без жалю
Згадую роки всі, бо не все збулося,
Наш старий противник — невгамовний час.
Хай він захурделив нам обом волосся,
Та до того, де ми, бережно примчав.
Пам'ять — річ примхлива, щось ховає пильно,
Щось із неї лине в недоречну мить.
Хай тобі ліхтарик освіжить картину,
Вибач, як любов'ю, я тебе стомив.
@literospletinnia
#приходченко
Швидше-но злітаймо у минуле, в нас тоді
Почуття палали, та й тепер не згасли,
Осяваючи дороги через призму дій.
Ти усе згадаєш, знаю, неодмінно,
Може й ні, та далі все одно іти
Нам с тобою поруч. На одне коліно
Став би знову щоби, серед всіх світил
Ти була найближче. Пам'ятаєш гори
Та як вітер нищив зачіску тобі?
Та ти йшла невпинно, граціозно, гордо.
Виграє настирність будь-який двобій.
Нумо у період, коли вдома тишу
Берегли надмірно, поки спав малюк.
Та уже синок наш і своїх колише
Діточок щоночі. Хоч не без жалю
Згадую роки всі, бо не все збулося,
Наш старий противник — невгамовний час.
Хай він захурделив нам обом волосся,
Та до того, де ми, бережно примчав.
Пам'ять — річ примхлива, щось ховає пильно,
Щось із неї лине в недоречну мить.
Хай тобі ліхтарик освіжить картину,
Вибач, як любов'ю, я тебе стомив.
@literospletinnia
#приходченко
Храм поезії
09 Nov, 11:26
Хижих ракет зграя —
Знов над дахами вкраїнського світу.
Поки богів ранять,
Йди у мій храм, бо занадто ти свій тут.
Теплий плацдарм — постіль,
Танки не з феруму,
а з феромонів.
В пеклі сто днів постив —
Дай тепер спалаху ніжній бавовні.
Пікселі тіл — спільні,
І замість перцю ми маємо порох.
Витисни гнів, біль мій,
Вицілуй страх, що затримався в порах.
Творять дива сили
Протиповітряної оборони...
Ти ж бо себе вилий
Стиглим вином в мої вистиглі грона.
Зараз забудь жахи —
Кину розряди по нервах зі сталі.
Дика війна жадно
Вчить нас кохатися, наче востаннє.
До гостроти зброї,
До німоти, до правічного крику...
І на полях бою
Так, як мене, Перемогу бери ту.
Наталка Меленишин
#інтимнірядки
#меленишин
#поезія
Знов над дахами вкраїнського світу.
Поки богів ранять,
Йди у мій храм, бо занадто ти свій тут.
Теплий плацдарм — постіль,
Танки не з феруму,
а з феромонів.
В пеклі сто днів постив —
Дай тепер спалаху ніжній бавовні.
Пікселі тіл — спільні,
І замість перцю ми маємо порох.
Витисни гнів, біль мій,
Вицілуй страх, що затримався в порах.
Творять дива сили
Протиповітряної оборони...
Ти ж бо себе вилий
Стиглим вином в мої вистиглі грона.
Зараз забудь жахи —
Кину розряди по нервах зі сталі.
Дика війна жадно
Вчить нас кохатися, наче востаннє.
До гостроти зброї,
До німоти, до правічного крику...
І на полях бою
Так, як мене, Перемогу бери ту.
Наталка Меленишин
#інтимнірядки
#меленишин
#поезія
Храм поезії
09 Nov, 05:00
Творчого вечора, альтернативники й альтернативниці 👋🏼
Пишете вірші, пісні або прозу? Хочете поділитися своєю творчістю із публікою? Тоді ви попали за адресою 🔥
‼️ Усіх зацікавлених сердечно запрошую 9 листопада на літературний вечір! 📖
Початок — о 20:00 в голосовому чаті Студії 🎙️
Приходьте! Почитаємо, порефлексуємо, насолодимося теплою атмосферою 🎤🤩🥰
👉🏼 Записуємось у чергу на виступ (до 5 творів з автора) + буде вільний мікрофон 🔥
Усіх дуже чекаю, кожного/кожну буду рада чути 💜🤗
Пишете вірші, пісні або прозу? Хочете поділитися своєю творчістю із публікою? Тоді ви попали за адресою 🔥
‼️ Усіх зацікавлених сердечно запрошую 9 листопада на літературний вечір! 📖
Початок — о 20:00 в голосовому чаті Студії 🎙️
Приходьте! Почитаємо, порефлексуємо, насолодимося теплою атмосферою 🎤🤩🥰
👉🏼 Записуємось у чергу на виступ (до 5 творів з автора) + буде вільний мікрофон 🔥
Усіх дуже чекаю, кожного/кожну буду рада чути 💜🤗
Храм поезії
08 Nov, 22:23
Привіт!
триває набір на поетичний конкурс Зима близько
тут умови конкурсу
триває набір на поетичний конкурс Зима близько
тут умови конкурсу
Храм поезії
08 Nov, 18:02
Три плани
Перший план. Санчик сидів на стільці в сірому костюмі у півоберта, наче за мить мав підірватись і бігти за двері, потім ще за якісь двері, потім ще кудись, забризкуючи все довкола своїм сірим костюмом і язиком. БіглО якесь. БіглО, яке не може нормально всістись за стіл, розвернути таз і виправити хребет на рівно. На йогу, до речі, ходить. Отам і вирівнюється. Увесь інший час сидить кривожопо за своїм макбуком у інфантильних наклейках і вже, здається, що й ходить він так само кривожопо у наклейках, викривлює простір і все довкола нього стає рагульним, як його постава і посидва.
Санчик сидів криво, але дивився прямо. Із-за його спини визирав Юр-ра.
Юр-ра, був його заспинним мозком, кривоспинним жгутом і серцеспинним паразитом, який підгрібав своїми мандибулами його дівчат, жінок і молодих мам із дітьми. Санчик був не проти. Він все одно ось-ось мав зісковзнути і бігти далі поки не зачепиться випадково своїм викривлено-горбатим організмом об тужливі очікування кам’яних баб.
Другий план.
Тіна пройшла в одну сторону.
Тіна пройшла в другу сторону.
Підійшов Юр-ра.
Тіна сіла біля дверей так, наче не плече. Санчик пози не змінив.
Між ними пройшов Лоша. Він торкався свого обличчя лівою і виглядав так ніби думав і соромився. Санчик теж думав і визирав нишком. Потім щось набирав нишком.
Лоша входив у курс справи, тому продовжував м’яти бороду і ще щось переважно лівою.
Прибіг веселий Іго-гор.
Санчик почав набирати інтенсивніше.
Іго-гор вже 14 років не відпочивав та працював у тцк і прицмокував так: «Т-ц-ц-к».
Над усіма здійнялася руда голова Тіни, мов світанок. Всі Вклонилися. Тіна розтанула.
— Мені в голові весь час хочеться прикрашати, дофантазовувати, — вгадував Іго-гор.
— Приголомшувати! — додав Лоша і вони поцілувалися.
— Клас, чуваче! Ти, Санчик-незмінна-поза, лише 8 занять узяв, а пишеш вже пришвидшено, — відволікся Іго-гор.
Лоша знову орудував лівою.
Тіна бігала туди-сюди і лунала як чух-чух-чух.
Санчик невизначено присвиснув.
Юр-ра створив подію чобітьми.
Тіна обрала дивитися в одну точку, а потім така:
— А у мене нічого не відбулося, ха-ха!
Третій план провалився.
2016-2024
@ankolesan
#лібротелінг
#анґа_зелена
Перший план. Санчик сидів на стільці в сірому костюмі у півоберта, наче за мить мав підірватись і бігти за двері, потім ще за якісь двері, потім ще кудись, забризкуючи все довкола своїм сірим костюмом і язиком. БіглО якесь. БіглО, яке не може нормально всістись за стіл, розвернути таз і виправити хребет на рівно. На йогу, до речі, ходить. Отам і вирівнюється. Увесь інший час сидить кривожопо за своїм макбуком у інфантильних наклейках і вже, здається, що й ходить він так само кривожопо у наклейках, викривлює простір і все довкола нього стає рагульним, як його постава і посидва.
Санчик сидів криво, але дивився прямо. Із-за його спини визирав Юр-ра.
Юр-ра, був його заспинним мозком, кривоспинним жгутом і серцеспинним паразитом, який підгрібав своїми мандибулами його дівчат, жінок і молодих мам із дітьми. Санчик був не проти. Він все одно ось-ось мав зісковзнути і бігти далі поки не зачепиться випадково своїм викривлено-горбатим організмом об тужливі очікування кам’яних баб.
Другий план.
Тіна пройшла в одну сторону.
Тіна пройшла в другу сторону.
Підійшов Юр-ра.
Тіна сіла біля дверей так, наче не плече. Санчик пози не змінив.
Між ними пройшов Лоша. Він торкався свого обличчя лівою і виглядав так ніби думав і соромився. Санчик теж думав і визирав нишком. Потім щось набирав нишком.
Лоша входив у курс справи, тому продовжував м’яти бороду і ще щось переважно лівою.
Прибіг веселий Іго-гор.
Санчик почав набирати інтенсивніше.
Іго-гор вже 14 років не відпочивав та працював у тцк і прицмокував так: «Т-ц-ц-к».
Над усіма здійнялася руда голова Тіни, мов світанок. Всі Вклонилися. Тіна розтанула.
— Мені в голові весь час хочеться прикрашати, дофантазовувати, — вгадував Іго-гор.
— Приголомшувати! — додав Лоша і вони поцілувалися.
— Клас, чуваче! Ти, Санчик-незмінна-поза, лише 8 занять узяв, а пишеш вже пришвидшено, — відволікся Іго-гор.
Лоша знову орудував лівою.
Тіна бігала туди-сюди і лунала як чух-чух-чух.
Санчик невизначено присвиснув.
Юр-ра створив подію чобітьми.
Тіна обрала дивитися в одну точку, а потім така:
— А у мене нічого не відбулося, ха-ха!
Третій план провалився.
2016-2024
@ankolesan
#лібротелінг
#анґа_зелена
Храм поезії
08 Nov, 14:01
останнє сонце літа зловлене –
рудий метелик порхнув у долини,
і ти, бурштином заходу цілований,
прямуєш схилом.
враз гілка усмішки зігнулась й тихо бриньче,
й морщинок павутинка у кутках очей стиха –
блиснула й зникла, ніжність в мене сіючи –
всміхнувся, як давно вже не всміхавсь.
в яке врожайне літо тебе зрощено?
оту зернистість рис й гречáну теплість ока.
котрим гірським дощем був зрошений,
що виріс так доладно і висóко?
цяткú на щóках – сонцем розмальований,
і кожен штрих – нежданий вигин втіхи,
і міміка така летка й знайома,
що нею дихаю.
а гори – і звабливі, й неприступні,
як тіло й дух любовей неприхильних.
іди, по-птáшому легкий і вдумливий,
мене минаючи,
спускайся схилом.
@thunder_in_july
#липнева
рудий метелик порхнув у долини,
і ти, бурштином заходу цілований,
прямуєш схилом.
враз гілка усмішки зігнулась й тихо бриньче,
й морщинок павутинка у кутках очей стиха –
блиснула й зникла, ніжність в мене сіючи –
всміхнувся, як давно вже не всміхавсь.
в яке врожайне літо тебе зрощено?
оту зернистість рис й гречáну теплість ока.
котрим гірським дощем був зрошений,
що виріс так доладно і висóко?
цяткú на щóках – сонцем розмальований,
і кожен штрих – нежданий вигин втіхи,
і міміка така летка й знайома,
що нею дихаю.
а гори – і звабливі, й неприступні,
як тіло й дух любовей неприхильних.
іди, по-птáшому легкий і вдумливий,
мене минаючи,
спускайся схилом.
@thunder_in_july
#липнева
Храм поезії
08 Nov, 13:17
Хто донатив за останні лотереї можете тут залишити коментар для розіграшу прикраси за добрі справи https://www.instagram.com/p/DB3rySSNMdP/?igsh=bDR1c2x0ZGp3bzl3 🙌
Храм поезії
08 Nov, 13:02
/за мотивами пісні Avril Lavigne - Nobody's Home/
***
ізнов повірила
ізнов простила
впустила в серце
у душу
в дім...
слова красиві
слова брехливі
туманять очі
стирають пам'ять
тож не побачу
і не згадаю
що це усе
колись уже було
життя по колу
біда і горе
погнали в морок
не в засвіти
подякую
що хоч жива!
веселий голос
весняний настрій
вервечка фото
з веселкою із пелюстків —
себе запевнюю
що не здалася
іще тримаюсь
достатньо сильна
щоб поновити
свої коралі —
всі двадцять п'ять разків!
але до того
сховаю мрії
замкну чуття
бо надто сильно
додому тягне
незрима нитка
но-
-сталь-
-гі-
-ї
лише здається
що з волосину
насправді ж
надміцний зв'язок!
і навіть зараз
коли немає
нікого в домі
й самого дому
також немає
я досі бачу
і стіни й стелю
я досі чую
пташине "тьох"...
у пальцях — клямка
скрипливі петлі
обійми теплі
і колискова
яку співає
чумацький шлях
в букеті спогадів
лише троянди
їх шпичаки
дошкульно-гострі
уразять віру
надія скрапує
сльозами й кров'ю
однак любов
квітує й далі
її підживлює
безмежна пам'ять
про те як добре
було удома...
можливо нині
печатка болю
таврує пам'ять
аби ніколи
не йняла віри
словам брехливим
не дарувала
себе і долю
рукам жорстоким
які завиграшки
руйнують світ.
і більш ніколи
вже не повірю
і більш ніколи
я
не
прощу!
29.09.2024
(с) Яніта Владович
#владович #ключиці
***
ізнов повірила
ізнов простила
впустила в серце
у душу
в дім...
слова красиві
слова брехливі
туманять очі
стирають пам'ять
тож не побачу
і не згадаю
що це усе
колись уже було
життя по колу
біда і горе
погнали в морок
не в засвіти
подякую
що хоч жива!
веселий голос
весняний настрій
вервечка фото
з веселкою із пелюстків —
себе запевнюю
що не здалася
іще тримаюсь
достатньо сильна
щоб поновити
свої коралі —
всі двадцять п'ять разків!
але до того
сховаю мрії
замкну чуття
бо надто сильно
додому тягне
незрима нитка
но-
-сталь-
-гі-
-ї
лише здається
що з волосину
насправді ж
надміцний зв'язок!
і навіть зараз
коли немає
нікого в домі
й самого дому
також немає
я досі бачу
і стіни й стелю
я досі чую
пташине "тьох"...
у пальцях — клямка
скрипливі петлі
обійми теплі
і колискова
яку співає
чумацький шлях
в букеті спогадів
лише троянди
їх шпичаки
дошкульно-гострі
уразять віру
надія скрапує
сльозами й кров'ю
однак любов
квітує й далі
її підживлює
безмежна пам'ять
про те як добре
було удома...
можливо нині
печатка болю
таврує пам'ять
аби ніколи
не йняла віри
словам брехливим
не дарувала
себе і долю
рукам жорстоким
які завиграшки
руйнують світ.
і більш ніколи
вже не повірю
і більш ніколи
я
не
прощу!
29.09.2024
(с) Яніта Владович
#владович #ключиці
Храм поезії
08 Nov, 10:01
у цього хліба
хрустка скоринка
в яблука
кругле тіло
а вино
бордового кольору
звечора не скінчилось
молоко це
ще трохи тепле
в кукурудзи
парна кількість зернят
полуниця
пускає пагони
картопля висаджена
в рівномірно прокопаний ряд
кава ця
з плямами бензину
цукор
розсипався на столі
печиво
крихтами вʼїлось у вуса
дим
щільно й затхло стоїть
щоки ці
зсередини пошматовані
губи
покусані і сухі
підборіддя
із саднами знизу
під очима
синьо-зеленуваті синці
плечі ці
згорблені серпом
руки
вільно висять
долоні
шорсткі і зморщені
пальці
не зігнути в кулак
вікна ці
поплямовані скотчем
сонце
світить рівно в анфас
кухня
з напівтонами радости
ранок —
римований кіно-пейзаж
🥱🛌☀️
@nesvidomo
#оля_духота
хрустка скоринка
в яблука
кругле тіло
а вино
бордового кольору
звечора не скінчилось
молоко це
ще трохи тепле
в кукурудзи
парна кількість зернят
полуниця
пускає пагони
картопля висаджена
в рівномірно прокопаний ряд
кава ця
з плямами бензину
цукор
розсипався на столі
печиво
крихтами вʼїлось у вуса
дим
щільно й затхло стоїть
щоки ці
зсередини пошматовані
губи
покусані і сухі
підборіддя
із саднами знизу
під очима
синьо-зеленуваті синці
плечі ці
згорблені серпом
руки
вільно висять
долоні
шорсткі і зморщені
пальці
не зігнути в кулак
вікна ці
поплямовані скотчем
сонце
світить рівно в анфас
кухня
з напівтонами радости
ранок —
римований кіно-пейзаж
🥱🛌☀️
@nesvidomo
#оля_духота
Храм поезії
08 Nov, 06:01
* * *
на початку квітня біля метро масельського народилася жінка семидесяти шести років
після народження погодувала вуличну кішку
набрала доньку спитала ну як ви а я тримаюсь ні не поїду
згодом в свої шістдесят вийшла робити на турбоатом
а ще потому у двадцять три всміхнулась студенту хімфака
десь у серпні на місці де був магазин продукти
народився павло тридцяти двох років
напередодні більше десятка новинних сайтів запостили ту світлину де він з джавеліном
гарні дівчата репостнули ту ж світлину де він з джавеліном
один проросійський канал теж запостив все ту ж світлину бо там джавелін
написали найомник пабло
за півроку він став фронтендером
купив хату на оболоні
заповнив анкету на тіндері
мамі так і не пояснив коли в неї будуть онуки
осінньої ночі народилося немовля
а імʼя його не народилося
акушери сказали хлопчик
очі як той дніпро
посередині грудня на пʼятому поверсі народився кіт
більш половини наступних життів він проспав
утім як і більш половини життів попередніх
навесні народилося місто з сестер довгоногих сосен
улітку народжено місто що водить охлялу ріку
восени народини міст між слідів степового зайця
за рік народилося місто мари
поки не народилися
не знала жодного
уявляла барбі і кенів в будиночках без однієї стінки
а потім вони народилися про них написали і показали
в них косівські кухлики постер скорпіонз червоний гельлак борг в приватбанку непрочитані в телеграмі збір на мавік штучна ялинка запис до стоматолога кіло корму роял канін кролик із овочами пʼять зірок в застосунку таксі батін кітель на антресолях пляшка з-під хлібного дару у зйомній двушці сусід гітарист
народилися,
правда
?..
славімо їх
Дар'я Зоріна
#зоріна
на початку квітня біля метро масельського народилася жінка семидесяти шести років
після народження погодувала вуличну кішку
набрала доньку спитала ну як ви а я тримаюсь ні не поїду
згодом в свої шістдесят вийшла робити на турбоатом
а ще потому у двадцять три всміхнулась студенту хімфака
десь у серпні на місці де був магазин продукти
народився павло тридцяти двох років
напередодні більше десятка новинних сайтів запостили ту світлину де він з джавеліном
гарні дівчата репостнули ту ж світлину де він з джавеліном
один проросійський канал теж запостив все ту ж світлину бо там джавелін
написали найомник пабло
за півроку він став фронтендером
купив хату на оболоні
заповнив анкету на тіндері
мамі так і не пояснив коли в неї будуть онуки
осінньої ночі народилося немовля
а імʼя його не народилося
акушери сказали хлопчик
очі як той дніпро
посередині грудня на пʼятому поверсі народився кіт
більш половини наступних життів він проспав
утім як і більш половини життів попередніх
навесні народилося місто з сестер довгоногих сосен
улітку народжено місто що водить охлялу ріку
восени народини міст між слідів степового зайця
за рік народилося місто мари
поки не народилися
не знала жодного
уявляла барбі і кенів в будиночках без однієї стінки
а потім вони народилися про них написали і показали
в них косівські кухлики постер скорпіонз червоний гельлак борг в приватбанку непрочитані в телеграмі збір на мавік штучна ялинка запис до стоматолога кіло корму роял канін кролик із овочами пʼять зірок в застосунку таксі батін кітель на антресолях пляшка з-під хлібного дару у зйомній двушці сусід гітарист
народилися,
правда
?..
славімо їх
Дар'я Зоріна
#зоріна
Храм поезії
08 Nov, 04:44
* * *
повір, Бітлз — це наша юність духмяна, як відчинене вікно в порожній кімнаті масового мистецтва і стерильно очищеної класичної музики,
але чуєш — квартал живе, живуть люди, коти, дерева, живе над кварталом велике сонце, живуть пісні, і тому
ти роздягаєшся — джинси і светер летять у куток, і без одягу ти стаєш така жіночна, що я починаю любити твої плавні несміливі рухи і стриману радість передчуття, що затуманила твої очі
тому, повір, Бітлз — це наша юність, але про нашу любов ми напишемо самі
Атилла Могильний
#могильний
повір, Бітлз — це наша юність духмяна, як відчинене вікно в порожній кімнаті масового мистецтва і стерильно очищеної класичної музики,
але чуєш — квартал живе, живуть люди, коти, дерева, живе над кварталом велике сонце, живуть пісні, і тому
ти роздягаєшся — джинси і светер летять у куток, і без одягу ти стаєш така жіночна, що я починаю любити твої плавні несміливі рухи і стриману радість передчуття, що затуманила твої очі
тому, повір, Бітлз — це наша юність, але про нашу любов ми напишемо самі
Атилла Могильний
#могильний
Храм поезії
07 Nov, 20:47
втрачай мене помалу
отак, як вмієш
з кожним не сказаним словом
із кожною не надісланою посмішкою і «доброго ранку»
із кожним «не сьогодні»
втрачай мене
мовчки
втрачай, як океан відпускає своїх мешканців
розкидає їх своїми хвилями на розпечений пісок і вони тануть
або довго і спустошено палають під пекельним сонцем за крок
до своєї солоної мрії і зневірливо отак вмирають
а він споглядає
мовчки
втрачай, як непотріб, як річ
брендову, хоч і не нову але доступну і наче таку бажану
яку взяв і носиш на тремпелі з собою по залу в секонді, а в підсумку
повертаєш на місце
і йдеш
мовчки
втрачай всі миті зі мною, від яких відмовляєшся
від погляду… голосу… доторків
від оголеного силуету
на твоєму ліжку… балконі… в телефоні…
втрачай свідомо
і зараз
як вмієш
мовчки
© ольга ритик
#вірш#текст #думки
отак, як вмієш
з кожним не сказаним словом
із кожною не надісланою посмішкою і «доброго ранку»
із кожним «не сьогодні»
втрачай мене
мовчки
втрачай, як океан відпускає своїх мешканців
розкидає їх своїми хвилями на розпечений пісок і вони тануть
або довго і спустошено палають під пекельним сонцем за крок
до своєї солоної мрії і зневірливо отак вмирають
а він споглядає
мовчки
втрачай, як непотріб, як річ
брендову, хоч і не нову але доступну і наче таку бажану
яку взяв і носиш на тремпелі з собою по залу в секонді, а в підсумку
повертаєш на місце
і йдеш
мовчки
втрачай всі миті зі мною, від яких відмовляєшся
від погляду… голосу… доторків
від оголеного силуету
на твоєму ліжку… балконі… в телефоні…
втрачай свідомо
і зараз
як вмієш
мовчки
© ольга ритик
#вірш
Храм поезії
31 Oct, 18:02
Олеандри узбіччя застелять,
піймаєш пелюстку,
Розтікається сонце по скелях
теплом і думками.
Ти чекаєш на дощ... та в пустелі
від спеки лиш пустка
Стоголоссям пісків між ущелин
звучить безугавно.
Невгамовно, нестримно, нестерпно
аговкає смуток.
Залишається спогадів безліч
в печерах з богами,
Що святилища мали тут древні
та капища душні,
Що ловили цей світ й амулети
на шиї чіпляли.
Дотліватиме спокій в безмежжі
обвуглених вражень:
Дивосвіт не стрічає воскреслих
щасливим цілунком.
Чи зустрінеш світанок і вечір,
чи далі блукаєш
Пілігримом у закутках сенсів?..
Ти збився з маршруту.
Розростається снами міцелій підшкірно і трунком
Осідає в зіницях, майстерно
сперізує зайве,
Огортає крізьмаревним зелом
надії безглузді.
Мозок запах землистий у жменях
грибниць вирізняє,
Щоб нові віднайти паралелі,
споріднені сумом,
Заплітати шнурки повсякдення
й минулого клапті.
Дихай знов, діставай себе з пекла,
вчорашнє і згуби.
Хто ти нині? Вирішуй. Всі смертні.
Чи будеш вигнанцем?
Йди до світла, у гротах крізь темінь
не видно, а звуки,
Відколовшись від стін чи безсмертя
чужого, зникають.
Прокидайся, інакше затерпнеш,
збирайся докупи,
Хай життя проникає у вени.
Будь сам собі Майстром.
23.08.2024
© @olesya13r
Вірш написано на 1 тур 7 сезону Віршометрії. Сезон грибний. Завдання: написати вірш про що завгодно, але він має пахнути грибами.
Набрав 37 балів, 1 місце в турі.
Лаковиця аметистова - псевдонім
#репа
піймаєш пелюстку,
Розтікається сонце по скелях
теплом і думками.
Ти чекаєш на дощ... та в пустелі
від спеки лиш пустка
Стоголоссям пісків між ущелин
звучить безугавно.
Невгамовно, нестримно, нестерпно
аговкає смуток.
Залишається спогадів безліч
в печерах з богами,
Що святилища мали тут древні
та капища душні,
Що ловили цей світ й амулети
на шиї чіпляли.
Дотліватиме спокій в безмежжі
обвуглених вражень:
Дивосвіт не стрічає воскреслих
щасливим цілунком.
Чи зустрінеш світанок і вечір,
чи далі блукаєш
Пілігримом у закутках сенсів?..
Ти збився з маршруту.
Розростається снами міцелій підшкірно і трунком
Осідає в зіницях, майстерно
сперізує зайве,
Огортає крізьмаревним зелом
надії безглузді.
Мозок запах землистий у жменях
грибниць вирізняє,
Щоб нові віднайти паралелі,
споріднені сумом,
Заплітати шнурки повсякдення
й минулого клапті.
Дихай знов, діставай себе з пекла,
вчорашнє і згуби.
Хто ти нині? Вирішуй. Всі смертні.
Чи будеш вигнанцем?
Йди до світла, у гротах крізь темінь
не видно, а звуки,
Відколовшись від стін чи безсмертя
чужого, зникають.
Прокидайся, інакше затерпнеш,
збирайся докупи,
Хай життя проникає у вени.
Будь сам собі Майстром.
23.08.2024
© @olesya13r
Вірш написано на 1 тур 7 сезону Віршометрії. Сезон грибний. Завдання: написати вірш про що завгодно, але він має пахнути грибами.
Набрав 37 балів, 1 місце в турі.
Лаковиця аметистова - псевдонім
#репа
Храм поезії
31 Oct, 17:03
Усім привіт!
Колись я створила цей канал для трансляції власної творчості, занотованих римованих та неримованих текстів, роздумів, замальовок тощо.
В якийсь момент я зневірилася та все видалила.
Минув майже рік; писати я не перестала, хоча думала покинути цю справу.
Зараз, щоб мене не накрило остаточно (оскільки чоловік на війні), вирішила відновити «Хвилястий нотатник», адже саме він надихнув мене на ідею створення цього каналу й на його назву.
🌊♥️
Колись я створила цей канал для трансляції власної творчості, занотованих римованих та неримованих текстів, роздумів, замальовок тощо.
В якийсь момент я зневірилася та все видалила.
Минув майже рік; писати я не перестала, хоча думала покинути цю справу.
Зараз, щоб мене не накрило остаточно (оскільки чоловік на війні), вирішила відновити «Хвилястий нотатник», адже саме він надихнув мене на ідею створення цього каналу й на його назву.
🌊♥️
Храм поезії
31 Oct, 14:02
Лісунка для украдених дітей:
Батьки їх прокляли ще до річниці,
Пухнастого міцелію візьме
Й плете спец маскування — по спідничці.
Поглянеш наче гриб, а підійдеш,
Здивуєшся та з облизнем в торбині
Бродитимеш із блудом поміж меж —
Забави це дитячі, хоч і дивні.
І батько їх не сварить — Лісовик,
Не злий, але погратися охочий,
То крикне на весь голос, він так звик
Й цикадою між трав дзвінкоголосить.
Ночами павутину він ще тче
І ловить в неї зорі на світанку,
В шапчину назбирає, аж ущерть,
Щоб висипати в трави — обіцяв їм.
Та й мати лісова також навчить
Звірину та рослини поважати.
Життя, як найсолодшу для всіх мить,
Цінити в найдрібніших діамантах.
Ps: У спорах непомітних доглядати...
@Raramina
#RaminaRa
Батьки їх прокляли ще до річниці,
Пухнастого міцелію візьме
Й плете спец маскування — по спідничці.
Поглянеш наче гриб, а підійдеш,
Здивуєшся та з облизнем в торбині
Бродитимеш із блудом поміж меж —
Забави це дитячі, хоч і дивні.
І батько їх не сварить — Лісовик,
Не злий, але погратися охочий,
То крикне на весь голос, він так звик
Й цикадою між трав дзвінкоголосить.
Ночами павутину він ще тче
І ловить в неї зорі на світанку,
В шапчину назбирає, аж ущерть,
Щоб висипати в трави — обіцяв їм.
Та й мати лісова також навчить
Звірину та рослини поважати.
Життя, як найсолодшу для всіх мить,
Цінити в найдрібніших діамантах.
Ps: У спорах непомітних доглядати...
@Raramina
#RaminaRa
Храм поезії
31 Oct, 10:01
Вхопи її за капелюху! Швидче!
Бо пудра розповзається бліда,
Маскує у шляхетність красий відчай
Відтінками пісочних сповідань.
Віспини – круглі пластирі на скронях –
Подряпини приховують грибні,
Обірваними стрічками у жовтні
Чіпляються за кінчики брехні.
Я побачив її серед хащів у лісі величному.
Аманіта мускарія – мускус оманливих спор.
Мускарин в поведінці, в очах – ореоли чутливості.
Мус зі смутком. Смугаста кутикула. Ніж. Мухомор.
Мушу, мушу поранити здобич безгрішну – знедолити.
Нерухома зворушлива постать – грибниця свята.
Затягнула у пастку міцелієм, звабила поглядом.
Гостре лезо навскіс – і в обіймах навіки відтак.
Вхопи її, вдягни в червону сукню!
Серпанком танго. Розчинився ґрунт.
Провалююсь, лише краси відлуння
У голій правді, саморідній. В ню.
Гірка на смак. До тіла доторкнувся.
Нове створіння невиразних барв
У танці зла тенетником отруйним
Сплітає чорний траурний рукав.
Оксана Мовчан
Вірш на 3й тур ВМ7.
P.s. Завданням було написати грибний вірш за однією з чотирьох картин. Я обрала картину Валентини Мартинюк «Ню».
@sarahwatsonrhymes
#мовчан
Бо пудра розповзається бліда,
Маскує у шляхетність красий відчай
Відтінками пісочних сповідань.
Віспини – круглі пластирі на скронях –
Подряпини приховують грибні,
Обірваними стрічками у жовтні
Чіпляються за кінчики брехні.
Я побачив її серед хащів у лісі величному.
Аманіта мускарія – мускус оманливих спор.
Мускарин в поведінці, в очах – ореоли чутливості.
Мус зі смутком. Смугаста кутикула. Ніж. Мухомор.
Мушу, мушу поранити здобич безгрішну – знедолити.
Нерухома зворушлива постать – грибниця свята.
Затягнула у пастку міцелієм, звабила поглядом.
Гостре лезо навскіс – і в обіймах навіки відтак.
Вхопи її, вдягни в червону сукню!
Серпанком танго. Розчинився ґрунт.
Провалююсь, лише краси відлуння
У голій правді, саморідній. В ню.
Гірка на смак. До тіла доторкнувся.
Нове створіння невиразних барв
У танці зла тенетником отруйним
Сплітає чорний траурний рукав.
Оксана Мовчан
Вірш на 3й тур ВМ7.
P.s. Завданням було написати грибний вірш за однією з чотирьох картин. Я обрала картину Валентини Мартинюк «Ню».
@sarahwatsonrhymes
#мовчан
Храм поезії
31 Oct, 09:22
Дякую всім, хто підписав петицію родичів зниклих безвісти і полонених. Якщо раптом ще є бажаючі, ось посилання на неї.
https://petition.president.gov.ua/petition/236068?fbclid=IwY2xjawGPjBRleHRuA2FlbQIxMQABHZ0Pxf_YGmzyyOPKEIUocruX2VuSNZuRiPVH6IUUcuUdhTNsMqU3AbtBGg_aem_wGj19B45DqvLO_Ve-DwO2g&sfnsn=mo
https://petition.president.gov.ua/petition/236068?fbclid=IwY2xjawGPjBRleHRuA2FlbQIxMQABHZ0Pxf_YGmzyyOPKEIUocruX2VuSNZuRiPVH6IUUcuUdhTNsMqU3AbtBGg_aem_wGj19B45DqvLO_Ve-DwO2g&sfnsn=mo
Храм поезії
31 Oct, 09:21
Молоко і вода розлилúся по вулиці млявій.
Цокотять чобітки, проганяють думки дурнуваті.
Відпускати минуле ще вчора не думала навіть,
А сьогодні дорогу до серця берусь торувати.
Одягалась даремно у мамині мрії про щастя.
Чепурилася татовим "треба", ридаючи ридма.
То ж не дивно, що розум зі мною давно попрощався,
І природно, що імпульси тіла збивалися з ритму.
Заборони, режими і правила так остогидли!
Розбиваю їх, наче підбори — бруківку холодну.
Доконало щодня промовляти даремну молитву.
Наостанку скидаю з плечей я грубезну колоду...
Військкомат відчиняє масивні обшарпані двері.
Відчуваю: змінила життя доленосна війна ця.
Приєднаюсь до строю героїв сучасних і древніх.
Чи не вперше окрилена щастям. Мені вісімнадцять.
@sashkonehrych
#негрич
Цокотять чобітки, проганяють думки дурнуваті.
Відпускати минуле ще вчора не думала навіть,
А сьогодні дорогу до серця берусь торувати.
Одягалась даремно у мамині мрії про щастя.
Чепурилася татовим "треба", ридаючи ридма.
То ж не дивно, що розум зі мною давно попрощався,
І природно, що імпульси тіла збивалися з ритму.
Заборони, режими і правила так остогидли!
Розбиваю їх, наче підбори — бруківку холодну.
Доконало щодня промовляти даремну молитву.
Наостанку скидаю з плечей я грубезну колоду...
Військкомат відчиняє масивні обшарпані двері.
Відчуваю: змінила життя доленосна війна ця.
Приєднаюсь до строю героїв сучасних і древніх.
Чи не вперше окрилена щастям. Мені вісімнадцять.
@sashkonehrych
#негрич
Храм поезії
31 Oct, 06:00
秋
плаче самотня ерху — слів не лишилось зовсім.
бачу, як блискавиця б'ється в замки зіниць...
ех, розпростерши руки, впасти б у траворосся,
стати б сузір'ям, видимим
виключно
восени
.
впасти б отак, щоб в поля сон обірвався раптом;
щоб затремтіли краплі в стеблах зім'ятих трав.
те, що в мені спалило все, чого-небудь варте,
десь на твоїх долонях вкотре вже догора...
.
пухом тополь самотніх, жовтим кленовим листям
зранку пірнуть за обрій зграї старих стрижів.
я помічаю кожен люмінісцентний відблиск,
як покидають небо ті, хто уже пожив
.
затанцювали іскри, ніби рвонули струни.
ехо те, або ерху — в попіл щезає звук.
тільки трясеться колос, мнуться стеблинки гулом.
більше немає рук.
@murkametoff
#мурка
плаче самотня ерху — слів не лишилось зовсім.
бачу, як блискавиця б'ється в замки зіниць...
ех, розпростерши руки, впасти б у траворосся,
стати б сузір'ям, видимим
виключно
восени
.
впасти б отак, щоб в поля сон обірвався раптом;
щоб затремтіли краплі в стеблах зім'ятих трав.
те, що в мені спалило все, чого-небудь варте,
десь на твоїх долонях вкотре вже догора...
.
пухом тополь самотніх, жовтим кленовим листям
зранку пірнуть за обрій зграї старих стрижів.
я помічаю кожен люмінісцентний відблиск,
як покидають небо ті, хто уже пожив
.
затанцювали іскри, ніби рвонули струни.
ехо те, або ерху — в попіл щезає звук.
тільки трясеться колос, мнуться стеблинки гулом.
більше немає рук.
@murkametoff
#мурка
Храм поезії
30 Oct, 18:20
Halloween night
Цукерки?
Смерть?
Чи, можливо, сімейні мелодрами?
В переддень Геловіну вісім яскравих персонажів готові боротися за вашу увагу та визнання. Тож пропонуємо разом поспостерігати за взаємодією героїв із різних моторошних всесвітів.
Бу! Готові?
Емілі Х Вікторія
Мортіша Х Гомес
Мевіс Х Дракула
Джейкоб Х Едвард
#вірші #дуель
Цукерки?
Смерть?
Чи, можливо, сімейні мелодрами?
В переддень Геловіну вісім яскравих персонажів готові боротися за вашу увагу та визнання. Тож пропонуємо разом поспостерігати за взаємодією героїв із різних моторошних всесвітів.
Бу! Готові?
Емілі Х Вікторія
Мортіша Х Гомес
Мевіс Х Дракула
Джейкоб Х Едвард
#вірші #дуель
Храм поезії
30 Oct, 18:02
Вітраж, однак, теплішає на взір –
жовтіють кецики між зелені троїсто.
Здригає тілом трохи змерзле місто,
молочний мряк чогось раптово згірк...
Однак, вітраж тепліє лиш на взір –
на кожне око холод гострить вістря.
Студені пальці горнуться до шиб –
вхопити б затишку бодай найменшу дрібку.
До лиць осяйних ластиться жарівка,
а я і вітер у стрімкий порив
вкладаємо останки сліз і сил –
впадаємо в осінні дощоріки.
Так ширшає мій погляд, як рівчак;
вихапує порфірний шалик миттю
з грудей гарячих. В тій несамовиті
носив його б по вицвілих світах –
нехай когось зігрів би, як вітраж
чи скельця яблук червоняві биті.
Та вся барвінь живе до часу й вже
осьо брунатіє, чорнішає і меркне.
Різьбить до крові вітер шкіру вперше –
прикметно це між безлічі прикмет,
не вгледить штуки в тім анальфабет.
Лише на взір холодні пальці – теплі.
@snih_n_g
#сніг_на_голову
жовтіють кецики між зелені троїсто.
Здригає тілом трохи змерзле місто,
молочний мряк чогось раптово згірк...
Однак, вітраж тепліє лиш на взір –
на кожне око холод гострить вістря.
Студені пальці горнуться до шиб –
вхопити б затишку бодай найменшу дрібку.
До лиць осяйних ластиться жарівка,
а я і вітер у стрімкий порив
вкладаємо останки сліз і сил –
впадаємо в осінні дощоріки.
Так ширшає мій погляд, як рівчак;
вихапує порфірний шалик миттю
з грудей гарячих. В тій несамовиті
носив його б по вицвілих світах –
нехай когось зігрів би, як вітраж
чи скельця яблук червоняві биті.
Та вся барвінь живе до часу й вже
осьо брунатіє, чорнішає і меркне.
Різьбить до крові вітер шкіру вперше –
прикметно це між безлічі прикмет,
не вгледить штуки в тім анальфабет.
Лише на взір холодні пальці – теплі.
@snih_n_g
#сніг_на_голову
Храм поезії
30 Oct, 14:00
я би побудував тобі місто
щоб м‘яка бігова доріжка починалась біля твого будинка
і не закінчувалась
щоб вона тягнулася блідо-червоною пуповиною
і живила тебе нескінченними джоулями енергії
щоб ти викинула свої кляті антидепресанти
щоб фонтани співали
і місто співало
і ти співала
щоб водоспади не турбували шумом крапель,
бо вода ставала легкою парою,
долітаючи до нагрітих каменів
щоб ти лежала на круглих теплих каменях
і ставала легкою
щоб ти дивилася на крони величезних рожевих дерев
щоб дерева світилися
і хмари світилися
і ти світилася
я би побудував тобі місто з тридцятьма гілками метро
щоб тобі було зручно їхати в гості до твоїх тридцяти друзів,
і у твої тридцять улюблених ботанічних садів,
де білі польові квіти
і доріжки з камінців через маленькі круглі озера
але ж ти любиш свої три непрацюючі гілки
і два скуйовджені ботсади
я би побудував тобі місто за високим парканом
міцністю в тисячі мегапаскаль
щоб заховати тебе від лихих очей і ворогів
щоб жоден мерзотник не торкнувся тебе
без твоєї активної згоди
щоб ти не носила ні кастет,
ні газовий балончик,
ані страх, що потім скажуть: "сама винна!"
але ж ти хочеш бачити світ
через величезні кварцові склопакети
і щоби світ бачив тебе
я би побудував тобі місто під землею
щоб ніколи не лунала в ньому повітряна тривога
тільки звук повітряних поцілунків
гучністю в нуль децибел,
які б ми посилали одне одному
з різних берегів підземної річки
щоб не турбував тебе ані дощ,
ані палюче сонце,
ані смерть, що падає з неба
ми б лежали в печері і дивилися,
як на стелі формуються кристали
але ж ти любиш небо
Господи, як же ти любиш небо
Олександра Хопта / @buryanpoetry
#хопта
щоб м‘яка бігова доріжка починалась біля твого будинка
і не закінчувалась
щоб вона тягнулася блідо-червоною пуповиною
і живила тебе нескінченними джоулями енергії
щоб ти викинула свої кляті антидепресанти
щоб фонтани співали
і місто співало
і ти співала
щоб водоспади не турбували шумом крапель,
бо вода ставала легкою парою,
долітаючи до нагрітих каменів
щоб ти лежала на круглих теплих каменях
і ставала легкою
щоб ти дивилася на крони величезних рожевих дерев
щоб дерева світилися
і хмари світилися
і ти світилася
я би побудував тобі місто з тридцятьма гілками метро
щоб тобі було зручно їхати в гості до твоїх тридцяти друзів,
і у твої тридцять улюблених ботанічних садів,
де білі польові квіти
і доріжки з камінців через маленькі круглі озера
але ж ти любиш свої три непрацюючі гілки
і два скуйовджені ботсади
я би побудував тобі місто за високим парканом
міцністю в тисячі мегапаскаль
щоб заховати тебе від лихих очей і ворогів
щоб жоден мерзотник не торкнувся тебе
без твоєї активної згоди
щоб ти не носила ні кастет,
ні газовий балончик,
ані страх, що потім скажуть: "сама винна!"
але ж ти хочеш бачити світ
через величезні кварцові склопакети
і щоби світ бачив тебе
я би побудував тобі місто під землею
щоб ніколи не лунала в ньому повітряна тривога
тільки звук повітряних поцілунків
гучністю в нуль децибел,
які б ми посилали одне одному
з різних берегів підземної річки
щоб не турбував тебе ані дощ,
ані палюче сонце,
ані смерть, що падає з неба
ми б лежали в печері і дивилися,
як на стелі формуються кристали
але ж ти любиш небо
Господи, як же ти любиш небо
Олександра Хопта / @buryanpoetry
#хопта
Храм поезії
30 Oct, 13:51
У тероборонців, що працюють на Курському напрямку, згоріло авто, підбите ворожим дроном. На щастя, хлопці всі живі — обійшлося "всього лише контузіями". Але машина потрібна нова й дуже терміново.
Збираю 10 000 грн на нове авто🫙
Кидайте скільки можете, ваші 2 грн надзвичайно потрібні. Загальна сума — 350к, тож можете також відкривати дружні банки.
Заздалегідь усім спасибі за кожну копієчку і за поширення ❤️🩹
Збираю 10 000 грн на нове авто🫙
Кидайте скільки можете, ваші 2 грн надзвичайно потрібні. Загальна сума — 350к, тож можете також відкривати дружні банки.
Заздалегідь усім спасибі за кожну копієчку і за поширення ❤️🩹
Храм поезії
30 Oct, 10:01
У Всесвіті великому, в Волоссі Вероніки,
Щоб стати повнолітніми, був певний ритуал.
Потрібно було кущ знайти, який різноманітні,
Прості або зі смужками, суцвіття випускав.
Із кольорових квіточок робили потім зілля,
Щоби волосся підлітка отримало тих барв.
Я розповім вам про сестер, що виросли й зустріли
На двох один важливий день, коли їх час настав.
Хоч схожа була зовнішність як в росяних краплинок,
Та норов - як у кожної сніжинки вигляд свій.
Одна весела й запальна, хоч іноді кваплива,
Здавалось часом, що змогла б здійняти буревій.
А інша більше мовчазна та витримку залізну
Постійно мала й як вода у повний штиль була.
В дорогу вони рушили не рано і не пізно,
Та щось були напружені як ні одна струна.
В думках перебирали все, якими ж кольорами
Вже стануть відрізнятися, у світі ж стільки фарб.
Та ниті долі сплетені, напевно, що не нами,
Бо квітку фіолетову магічний кущ лиш мав.
І що ж поробиш? Чарівний напій цей вдвох зварили,
І по ковточку випили, а далі диво лиш,
Бо полум'яні локони та сині пасма-хвилі,
Вже обрамляли контури двох вражених облич.
Бо що б не улаштоване було для нас спочатку,
Все буде відфільтроване крізь дії та думки,
І написати власну ми картину щастя здатні,
Під настрій підбираючи відтінки залюбки.
Вірш на конкурс Віршометрія, з яким пройшла у півфінал.
@literospletinnia
#приходченко #вм
Щоб стати повнолітніми, був певний ритуал.
Потрібно було кущ знайти, який різноманітні,
Прості або зі смужками, суцвіття випускав.
Із кольорових квіточок робили потім зілля,
Щоби волосся підлітка отримало тих барв.
Я розповім вам про сестер, що виросли й зустріли
На двох один важливий день, коли їх час настав.
Хоч схожа була зовнішність як в росяних краплинок,
Та норов - як у кожної сніжинки вигляд свій.
Одна весела й запальна, хоч іноді кваплива,
Здавалось часом, що змогла б здійняти буревій.
А інша більше мовчазна та витримку залізну
Постійно мала й як вода у повний штиль була.
В дорогу вони рушили не рано і не пізно,
Та щось були напружені як ні одна струна.
В думках перебирали все, якими ж кольорами
Вже стануть відрізнятися, у світі ж стільки фарб.
Та ниті долі сплетені, напевно, що не нами,
Бо квітку фіолетову магічний кущ лиш мав.
І що ж поробиш? Чарівний напій цей вдвох зварили,
І по ковточку випили, а далі диво лиш,
Бо полум'яні локони та сині пасма-хвилі,
Вже обрамляли контури двох вражених облич.
Бо що б не улаштоване було для нас спочатку,
Все буде відфільтроване крізь дії та думки,
І написати власну ми картину щастя здатні,
Під настрій підбираючи відтінки залюбки.
Вірш на конкурс Віршометрія, з яким пройшла у півфінал.
@literospletinnia
#приходченко #вм
Храм поезії
30 Oct, 06:01
чи можу я щось вимагати від жінки,
в якої прекрасне - все?
заходить в кімнату посеред тихої ночі,
мов вода, розтікаючись в невіді.
у легкому тумані ховається сад,
до котрого не кожен потрапити здатен.
складаю навпомацки фрукти у кошик:
горішні й долішні яблука,
грушки,
персики.
запитаю в неї, чи не померзне врожай
з настанням зими,
і припаду до нього цілунками.
на ранок же застану сад в тобі,
гіллям на тілі моєму,
змучений і щасливий.
@stavozero
#ліщук
в якої прекрасне - все?
заходить в кімнату посеред тихої ночі,
мов вода, розтікаючись в невіді.
у легкому тумані ховається сад,
до котрого не кожен потрапити здатен.
складаю навпомацки фрукти у кошик:
горішні й долішні яблука,
грушки,
персики.
запитаю в неї, чи не померзне врожай
з настанням зими,
і припаду до нього цілунками.
на ранок же застану сад в тобі,
гіллям на тілі моєму,
змучений і щасливий.
@stavozero
#ліщук
Храм поезії
29 Oct, 21:00
Я була нещасливою у великих містах і у маленьких містах,
я через всі ці вулиці несла
свій біль. Ходила довгою дорогою,
записувала лінією друкованою
у телефоні все, що зі мною ставалося.
Я бувала в інстаграмі радісною і в житті радісною.
А бувала в інстаграмі радісною, а в житті пригніченою.
Я мала звичку звинувачувати.
Я зичила
у знайомих книги та не читала їх роками,
але зрештою читала.
Я була чутлива
до чужої думки, хоча здебільшого робила вигляд, що не чутлива.
Я чинила
опір там, де було потрібно, і там, де було не потрібно.
Я відмовлялася від солодкого, але булки з повидлом
і заварний крем займають надто багато місця у моєму серці —
відмовитися не вдається.
Я жила вдома і далеко від дому, колись я навіть жила біля моря.
Я дослідила, що час лікує, нехай не повністю, та лікує.
Я хочу вміти писати тексти і говорити в них не про себе,
але приходить чергове слово,
я придивляюсь — це знову «я».
@gromovayapoetry
#громова
я через всі ці вулиці несла
свій біль. Ходила довгою дорогою,
записувала лінією друкованою
у телефоні все, що зі мною ставалося.
Я бувала в інстаграмі радісною і в житті радісною.
А бувала в інстаграмі радісною, а в житті пригніченою.
Я мала звичку звинувачувати.
Я зичила
у знайомих книги та не читала їх роками,
але зрештою читала.
Я була чутлива
до чужої думки, хоча здебільшого робила вигляд, що не чутлива.
Я чинила
опір там, де було потрібно, і там, де було не потрібно.
Я відмовлялася від солодкого, але булки з повидлом
і заварний крем займають надто багато місця у моєму серці —
відмовитися не вдається.
Я жила вдома і далеко від дому, колись я навіть жила біля моря.
Я дослідила, що час лікує, нехай не повністю, та лікує.
Я хочу вміти писати тексти і говорити в них не про себе,
але приходить чергове слово,
я придивляюсь — це знову «я».
@gromovayapoetry
#громова
Храм поезії
29 Oct, 17:10
Теорія відносності:
хтось комусь мізки виносить, що
той недостатньо
Хтось недостатньо…, бо не може дістати:
зірку з неба
перлину з океану
монету з-під ліжка
скалку з ока
зубами до ліктя
гроші на нове авто
до стандарту чиїхось очікувань
Теорія від- безсилля носити насилля
носності
Теорія до- вести, що я кращий сусіда
носності
Ідея фікс – наблизитися до злизаної моделі досконалості
до сконалості
Теорія абсурду: абсорбувати в собі негатив,
щоб на тижні на першого-ліпшого висипати —
нагадати людині,
що він чи вонане відповідає чиїмось уявленням не до ста
тньо…
Не 10 із 10
Відносність – це гра у тіні:
хто кого більше затьмарить
Заздрість викручує руки досягненням
Після десятого
чорнильного проникнення яду оточення — точиш
нагостро характер
і вже, як раніше, не сяєш
Пластинки і трубочки твоєї паперової моделі світу
прогинаються під чужі ефемерні стан дар ти
Ти більше не впізнає ту людину у дзеркалі
Взяти спонжик і змити міцелярною водою
усі надумані ідеали?
Іде! Але
…хто тут безгрішний?
Хай вийде — я можу своїх позичити —
в твій депозит самоцінності
Серед рейтингів і най-най-най-
дуже легко згубити себе —
і тобі вже здається, що ти недостатньо:
розумний
старанний
сміливий
талановитий
донатиш
батько/мати
громадянин
Ти недостатньо робиш.
Що би ти не робив. Завжди.
Недостатньо.
Та хто встановлює межу достатнього?
Чи це просто черговий привід,
аби між сторонами розпалити спори?
Споришіють слова-бур’яни
на городі насадженої свідомості
Не існує ніякого “достатньо”
Теорія відносності: нема абсолютної величини
як і істини
@tysha_poems
#тиша
хтось комусь мізки виносить, що
той недостатньо
[тут має бути ваш прикметник]Хтось недостатньо…, бо не може дістати:
зірку з неба
перлину з океану
монету з-під ліжка
скалку з ока
зубами до ліктя
гроші на нове авто
до стандарту чиїхось очікувань
Теорія від- безсилля носити насилля
носності
Теорія до- вести, що я кращий сусіда
носності
Ідея фікс – наблизитися до злизаної моделі досконалості
до сконалості
Теорія абсурду: абсорбувати в собі негатив,
щоб на тижні на першого-ліпшого висипати —
нагадати людині,
що він чи вона
тньо…
Не 10 із 10
Відносність – це гра у тіні:
хто кого більше затьмарить
Заздрість викручує руки досягненням
Після десятого
чорнильного проникнення яду оточення — точиш
нагостро характер
і вже, як раніше, не сяєш
Пластинки і трубочки твоєї паперової моделі світу
прогинаються під чужі ефемерні стан дар ти
Ти більше не впізнає ту людину у дзеркалі
Взяти спонжик і змити міцелярною водою
усі надумані ідеали?
Іде! Але
…хто тут безгрішний?
Хай вийде — я можу своїх позичити —
в твій депозит самоцінності
Серед рейтингів і най-най-най-
дуже легко згубити себе —
і тобі вже здається, що ти недостатньо:
розумний
старанний
сміливий
талановитий
донатиш
батько/мати
громадянин
Ти недостатньо робиш.
Що би ти не робив. Завжди.
Недостатньо.
Та хто встановлює межу достатнього?
Чи це просто черговий привід,
аби між сторонами розпалити спори?
Споришіють слова-бур’яни
на городі насадженої свідомості
Не існує ніякого “достатньо”
Теорія відносності: нема абсолютної величини
як і істини
@tysha_poems
#тиша
Храм поезії
29 Oct, 14:20
тут така справа, в мене сьогодні день народження 🎂
хочу побути нахабною і замовити у вас подарунок: розкажіть сьогодні, будь ласка, хоча б одній людині про мою творчість, про мої вірші
або підпишіться на мою інсту, якщо ви ще ні (інста: g.krukk)
усіх люблю ♥️
хочу побути нахабною і замовити у вас подарунок: розкажіть сьогодні, будь ласка, хоча б одній людині про мою творчість, про мої вірші
або підпишіться на мою інсту, якщо ви ще ні (інста: g.krukk)
усіх люблю ♥️
Храм поезії
29 Oct, 11:43
ДУМА ПРО ТИСЯЧУ
День цей в граніті історія висіче,
не припиняя від щастя ридать:
ось тобі, націє, Вовина Тисяча —
Манна Небесна й Земна Благодать!
Слава незламності західних донорів,
слава потужним скілам Єрмака!
щедрі турботливі двадцять п'ять доларів
Вовина нам простягає рука!
Й тішаться люди з багатства вселенського,
а вечорами, як стихнуть свята,
Вова знімає перуку Зеленського
й бубликом косу назад запліта...
Юрко КОСМИНА
#поезія
День цей в граніті історія висіче,
не припиняя від щастя ридать:
ось тобі, націє, Вовина Тисяча —
Манна Небесна й Земна Благодать!
Слава незламності західних донорів,
слава потужним скілам Єрмака!
щедрі турботливі двадцять п'ять доларів
Вовина нам простягає рука!
Й тішаться люди з багатства вселенського,
а вечорами, як стихнуть свята,
Вова знімає перуку Зеленського
й бубликом косу назад запліта...
Юрко КОСМИНА
#поезія
Храм поезії
26 Oct, 13:55
Білизна – додолу. Багаття – до неба!
Тікає з-під дотиків, мов навісне.
Ми рідні. Ми вірні. Ми ніжні. То все, бо
Кохаємо. Дуже. Десь вислизнув день.
Спокусниця-ніч, в зорях-родимках тіло,
Прийшовши, відклала всі справи за нас.
Штовхнула в обійми, і ми полетіли,
Бо то не обійми – чотири крила!
Білизна згубилася в темряві стиглій,
Служила нам одягом ковдра м'яка.
Негода у серці й за вікнами стихла,
Не стало ні сліду від скарг-нарікань.
Такий, що до неба, вогонь насолоди.
Цілунковий струм – до тремтіння клітин.
Ми пісня без слів, котрій авторка – доля.
Ми те, що у Всесвіті більш не знайти.
@tettios
#інтимнірядки
Тікає з-під дотиків, мов навісне.
Ми рідні. Ми вірні. Ми ніжні. То все, бо
Кохаємо. Дуже. Десь вислизнув день.
Спокусниця-ніч, в зорях-родимках тіло,
Прийшовши, відклала всі справи за нас.
Штовхнула в обійми, і ми полетіли,
Бо то не обійми – чотири крила!
Білизна згубилася в темряві стиглій,
Служила нам одягом ковдра м'яка.
Негода у серці й за вікнами стихла,
Не стало ні сліду від скарг-нарікань.
Такий, що до неба, вогонь насолоди.
Цілунковий струм – до тремтіння клітин.
Ми пісня без слів, котрій авторка – доля.
Ми те, що у Всесвіті більш не знайти.
@tettios
#інтимнірядки
Храм поезії
26 Oct, 11:53
Upd. Ще 2500 грн
Я знаю, що я максимально ахуїла, але...
Треба ще добрати кріплення на алінтек і чохол
Треба ще 2500 грн (в мене там на вчора на 100 грн більше прийшло)
Кидайте одразу на картку!
Я знаю, що я максимально ахуїла, але...
Треба ще добрати кріплення на алінтек і чохол
Треба ще 2500 грн (в мене там на вчора на 100 грн більше прийшло)
Кидайте одразу на картку!
5375411424237183
Храм поезії
26 Oct, 06:56
вулиця Магістратська
на плівці відзнятій в часи окупації
магда посміхається у немигаюче око камери
ніби у нас питає
навіщо ця непотрібна річ існуватиме замість неї
і не отримує відповіді
вона не загубила посмішку навіть тоді
коли палиця виштовхнула її з кадру
і магда вилетіла за чорну рамку
важке підборіддя досі легко впізнати
іноді магда вибирається на сонце
і тоді розламує навпіл хліб і збирає крихти пальцем
коли народжується хлопчик всі радіють
коли народжується дівчинка всі плачуть
на безіменному надгробному камені
заховалась вибита у граніті Blume
сто років
чекає і не може розквітнути без пролитих сліз
сто років
вона не може народитися
встає серед кущів дротів і не знає де схід
ой люди добрі
за якими ознаками дізнатися в котру сторону вставати
Анна Грувер
#анна_грувер
на плівці відзнятій в часи окупації
магда посміхається у немигаюче око камери
ніби у нас питає
навіщо ця непотрібна річ існуватиме замість неї
і не отримує відповіді
вона не загубила посмішку навіть тоді
коли палиця виштовхнула її з кадру
і магда вилетіла за чорну рамку
важке підборіддя досі легко впізнати
іноді магда вибирається на сонце
і тоді розламує навпіл хліб і збирає крихти пальцем
коли народжується хлопчик всі радіють
коли народжується дівчинка всі плачуть
на безіменному надгробному камені
заховалась вибита у граніті Blume
сто років
чекає і не може розквітнути без пролитих сліз
сто років
вона не може народитися
встає серед кущів дротів і не знає де схід
ой люди добрі
за якими ознаками дізнатися в котру сторону вставати
Анна Грувер
#анна_грувер
Храм поезії
26 Oct, 04:38
🌬 Ешлі 💨
Ешлі входить в кав'ярню на березі сірого моря,
мокрий плащ огортає вішак. Еш сідає за стіл,
замовляє горнятко гарячої кави. Говорить,
що найкраще смакує із ромом. Навколо пусті
узбережжя, до них наближається вітреним кроком
перший шторм цьогорічний, ховайся, мій друже, углиб.
Тільки Ешлі не буде ховатись, він вип'є до строку
п'яну каву. Тривожні, наразі не знають, коли
піде шторм: «Тож сиди, якщо нам пощастить, не потоне
напівтемна кав'ярня». «Та добре, — відказує, — ще
трохи рому та сиру, і може, що рибу солону.
Де я був, там схолов, зголоднів, як гуляти натще?
Де я був, там світанки червоні, як серце дракона,
а опівночі темрява — мов каракатиці кров,
де я буду, там північ куватиме зоряні грона,
там крижини ловитимуть тіні замислених сов».
В Ешлі арфа. «Зіграєш?» «Та ні, не у стінах, повірте...»
Тут сховалось від шторму чимало замерзлих людей.
Поглинають налякані гості запінені пінти,
та для Ешлі достатньо вже піни. У грудях гуде.
Дістає безсоромно сто гульденів ще Вільгельміни,
та ніхто не звертає уваги. Цей голос манкий
просякає до серця. Танцюють примари на стінах,
білокосі русалки плетуть за дверима вінки.
В пальцях Ешлі пляшки із листами, уламки та мушлі,
сива грива туманом на протязі хистко струмить.
«Я посиджу із вами і далі поквапливо рушу».
Темний край капелюха обличчя ховає умить,
ніби хмари лягли на околиці дюн прибережних.
Потім Ешлі встає. Треба далі повз обрій іти.
«Не лякайтеся, — каже, — у мене просохла одежа,
я зігрівся та викинув з моря забуті листи.
Вам ніщо не загрожує». Дякує їм за частунок
та іде. За дверима спалахує, виє, штормить.
Білі пальці музики пірнають у яросні струни
блискавичної арфи. Звертають часи до зими.
@worldscrossroads
#alldoroga
Ешлі входить в кав'ярню на березі сірого моря,
мокрий плащ огортає вішак. Еш сідає за стіл,
замовляє горнятко гарячої кави. Говорить,
що найкраще смакує із ромом. Навколо пусті
узбережжя, до них наближається вітреним кроком
перший шторм цьогорічний, ховайся, мій друже, углиб.
Тільки Ешлі не буде ховатись, він вип'є до строку
п'яну каву. Тривожні, наразі не знають, коли
піде шторм: «Тож сиди, якщо нам пощастить, не потоне
напівтемна кав'ярня». «Та добре, — відказує, — ще
трохи рому та сиру, і може, що рибу солону.
Де я був, там схолов, зголоднів, як гуляти натще?
Де я був, там світанки червоні, як серце дракона,
а опівночі темрява — мов каракатиці кров,
де я буду, там північ куватиме зоряні грона,
там крижини ловитимуть тіні замислених сов».
В Ешлі арфа. «Зіграєш?» «Та ні, не у стінах, повірте...»
Тут сховалось від шторму чимало замерзлих людей.
Поглинають налякані гості запінені пінти,
та для Ешлі достатньо вже піни. У грудях гуде.
Дістає безсоромно сто гульденів ще Вільгельміни,
та ніхто не звертає уваги. Цей голос манкий
просякає до серця. Танцюють примари на стінах,
білокосі русалки плетуть за дверима вінки.
В пальцях Ешлі пляшки із листами, уламки та мушлі,
сива грива туманом на протязі хистко струмить.
«Я посиджу із вами і далі поквапливо рушу».
Темний край капелюха обличчя ховає умить,
ніби хмари лягли на околиці дюн прибережних.
Потім Ешлі встає. Треба далі повз обрій іти.
«Не лякайтеся, — каже, — у мене просохла одежа,
я зігрівся та викинув з моря забуті листи.
Вам ніщо не загрожує». Дякує їм за частунок
та іде. За дверима спалахує, виє, штормить.
Білі пальці музики пірнають у яросні струни
блискавичної арфи. Звертають часи до зими.
@worldscrossroads
#alldoroga
Храм поезії
25 Oct, 18:12
Привіт!
триває набір на поетичний конкурс Зима близько
тут умови конкурсу
триває набір на поетичний конкурс Зима близько
тут умови конкурсу
Храм поезії
25 Oct, 17:02
Ткатиму до світанку, а тоді розпущу.
Зробиться трохи легше після дощу.
Сонце повільно сходить, мов жінка воду несе.
Світ, у якому ти не смієшся, не має сенсу.
Світ, у якому хтось інший, але не ми,
має життя, але не має миру,
має три пари стертих залізних чобіт
і нескінченну дорогу – без нас не схожий
на світ.
Що нам дісталося – те і буде нехай,
тільки рухайся поруч і в темряві не зникай.
Я не ткатиму жодних чорних вітрил,
тільки лишайся близько, смійся і говори.
Дихання – як початок усіх небесних вітрів.
Боже блакитне око мружиться угорі.
Катерина Калитко
#калитко
Зробиться трохи легше після дощу.
Сонце повільно сходить, мов жінка воду несе.
Світ, у якому ти не смієшся, не має сенсу.
Світ, у якому хтось інший, але не ми,
має життя, але не має миру,
має три пари стертих залізних чобіт
і нескінченну дорогу – без нас не схожий
на світ.
Що нам дісталося – те і буде нехай,
тільки рухайся поруч і в темряві не зникай.
Я не ткатиму жодних чорних вітрил,
тільки лишайся близько, смійся і говори.
Дихання – як початок усіх небесних вітрів.
Боже блакитне око мружиться угорі.
Катерина Калитко
#калитко
Храм поезії
25 Oct, 16:25
Тобі неймовірно личить
Асфальтово-сірий колір.
Стає на тобі яскравим –
Як очі мені відвести?
Немає подяки на світі,
По-справжньому гідної Бога,
Щоб висловити за те, що
З'явивсь в мене лагідний Ти.
Тобі фантастично пасує
Хвиляста, густа шевелюра,
Немов Чорне море, мов тиша
Нічних непорушних небес.
Занурюючись, чарівнію.
Зринаючи, в щасті літаю.
Неначе в волоссі тім темнім
Загойдано Всесвіт увесь.
В тобі діамантово сяють
І сонце, і місяць, і зорі.
В очах, у душі таємниче
Палає небесний вогонь.
Гріхи в тебе є? Так, напевне.
Бо лиш один Бог є безгрішним,
Але всі вони невідчутні
Мені за теплом двох долонь.
В тобі поєдналася сила –
Як то чоловіку належить.
Але ж яка ніжність із нею
Також поєдналась в тобі!
Коктейль цей пила б і пила б я
Без розуму і без упину
Із погляду. З голосу. З серця.
У радості та у журбі.
@tettios
#віршеняв
Асфальтово-сірий колір.
Стає на тобі яскравим –
Як очі мені відвести?
Немає подяки на світі,
По-справжньому гідної Бога,
Щоб висловити за те, що
З'явивсь в мене лагідний Ти.
Тобі фантастично пасує
Хвиляста, густа шевелюра,
Немов Чорне море, мов тиша
Нічних непорушних небес.
Занурюючись, чарівнію.
Зринаючи, в щасті літаю.
Неначе в волоссі тім темнім
Загойдано Всесвіт увесь.
В тобі діамантово сяють
І сонце, і місяць, і зорі.
В очах, у душі таємниче
Палає небесний вогонь.
Гріхи в тебе є? Так, напевне.
Бо лиш один Бог є безгрішним,
Але всі вони невідчутні
Мені за теплом двох долонь.
В тобі поєдналася сила –
Як то чоловіку належить.
Але ж яка ніжність із нею
Також поєдналась в тобі!
Коктейль цей пила б і пила б я
Без розуму і без упину
Із погляду. З голосу. З серця.
У радості та у журбі.
@tettios
#віршеняв
Храм поезії
25 Oct, 15:13
Сонячний гриб
Ми – заховані діти на порозі нашої юності,
ще розгублені, знічені
перед грозою та буревіями,
у пошуках дому.
Кожного літа: наплічник на спину, сісти бажано біля вікна.
Сонце зі шляхом, як брат і сестра, в танку за обрій.
Поля розтікаються жовтим і зеленим: від кукурудзи, пшениці, гороху.
Осінні дими ще далеко,
а ми — юні безсмертні безбожники,
наче з Олімпу втекли, щоб пізнати цей світ.
Наша юність палала яскраво — місток у дорослість.
А ми такі світлоокі, рум'яні, невинні.
Наші села здавались чимось правічним,
омитими росами, сонцем в зеніті, а ночі – духмяними травами прокрадались у хвіртку.
Мандрагора манила у танці.
Скільки тут стоптано стопами пилу і трав.
Сміх та голоси розтікались рікою в понадвечір'я.
Та зрештою нас чекає дорога назад.
Ранковий автобус, що віз нас уперше малими, поцупить тебе, немов Прометей жаринку багаття, і востаннє поринемо в вирій.
я повернусь сюди лиш за років десять, коли хата від суму похилить стріху в знемозі, а трави, як трави – собі проростуть крізь подвір'я.
лише пам'ять непевна залишить на згадку те, що колись тут жило.
Джессі Галлівел
#джессі #вм
Ми – заховані діти на порозі нашої юності,
ще розгублені, знічені
перед грозою та буревіями,
у пошуках дому.
Кожного літа: наплічник на спину, сісти бажано біля вікна.
Сонце зі шляхом, як брат і сестра, в танку за обрій.
Поля розтікаються жовтим і зеленим: від кукурудзи, пшениці, гороху.
Осінні дими ще далеко,
а ми — юні безсмертні безбожники,
наче з Олімпу втекли, щоб пізнати цей світ.
Наша юність палала яскраво — місток у дорослість.
А ми такі світлоокі, рум'яні, невинні.
Наші села здавались чимось правічним,
омитими росами, сонцем в зеніті, а ночі – духмяними травами прокрадались у хвіртку.
Мандрагора манила у танці.
Скільки тут стоптано стопами пилу і трав.
Сміх та голоси розтікались рікою в понадвечір'я.
Та зрештою нас чекає дорога назад.
Ранковий автобус, що віз нас уперше малими, поцупить тебе, немов Прометей жаринку багаття, і востаннє поринемо в вирій.
я повернусь сюди лиш за років десять, коли хата від суму похилить стріху в знемозі, а трави, як трави – собі проростуть крізь подвір'я.
лише пам'ять непевна залишить на згадку те, що колись тут жило.
Джессі Галлівел
#джессі #вм
Храм поезії
25 Oct, 14:17
Є проблємка
Треба ще 900 грн на щоглу.
Потрібних розмірів нема, тому я братиму довшу, вона дорожча на 1к
Я розбила банку, там було 14600 грн (500 з них мені треба на доставку генератора).
Хто може закрити 900 грн чи скинутись?
Треба ще 900 грн на щоглу.
Потрібних розмірів нема, тому я братиму довшу, вона дорожча на 1к
Я розбила банку, там було 14600 грн (500 з них мені треба на доставку генератора).
Хто може закрити 900 грн чи скинутись?
5375411424237183 сюда одразу, бо банка вже розбита
Храм поезії
25 Oct, 13:00
Парк затягнуло туманом
Я - грудочка в каші манній
по стежці з обпалого листя
вперше в садочок іду.
Там будуть чужі мені лиця,
там сльози мої будуть литись,
але я там друзів знайду.
На вулиці вогко. Канаву
з болотом і мохом як лаву
я подолаю стрибком.
На східцях пахло узваром,
при вході- ведмедів пара
пилú щось смачне за столом.
Була я дуже налякана,
мене поманили лялькою
до шафки з малюнком радісним,
що гордо звався грибом.
У нього шапка червона, у нього спідничка-корона
і плямки білі рядком.
І так мені стало розуму
поглинути в свої роздуми,
де захопила повністю мене ота дивина...
Минули роки, і не скоро
взяла я до рук мікроскопа
вивчати грибкові спори.
Із гордим званням- міколог
в душі я залишуся завжди
здивованим світом малям.
Вірш написано на 1 тур 7 сезону Віршометрії. Сезон грибний. Завдання: написати вірш про що завгодно, але він має пахнути грибами.
Писала під псевдонімом Мікологиня.
P.S. фото прислала мама❤️
@katrin_tsymbal
#цимбал
Я - грудочка в каші манній
по стежці з обпалого листя
вперше в садочок іду.
Там будуть чужі мені лиця,
там сльози мої будуть литись,
але я там друзів знайду.
На вулиці вогко. Канаву
з болотом і мохом як лаву
я подолаю стрибком.
На східцях пахло узваром,
при вході- ведмедів пара
пилú щось смачне за столом.
Була я дуже налякана,
мене поманили лялькою
до шафки з малюнком радісним,
що гордо звався грибом.
У нього шапка червона, у нього спідничка-корона
і плямки білі рядком.
І так мені стало розуму
поглинути в свої роздуми,
де захопила повністю мене ота дивина...
Минули роки, і не скоро
взяла я до рук мікроскопа
вивчати грибкові спори.
Із гордим званням- міколог
в душі я залишуся завжди
здивованим світом малям.
Вірш написано на 1 тур 7 сезону Віршометрії. Сезон грибний. Завдання: написати вірш про що завгодно, але він має пахнути грибами.
Писала під псевдонімом Мікологиня.
P.S. фото прислала мама❤️
@katrin_tsymbal
#цимбал
Храм поезії
25 Oct, 09:00
Ти питаєш мене, чи затерті відбиті орнаменти,
Що уламками голосу склінно тримались за пульс,
Не затерлись – вкривають добу своїм попелом – спалені.
Вечоріють слова почорнілими фразами з вуст.
У далекому небі натягнуті струни сузір'ями,
Недогучність іржава чіпляє музичні рядки.
Зорепадом зривається вишите блиском «повір мені»
І ритмічно чергує «повір» із «не вір» й навпаки.
Елементи художні повторені втомленим рапортом.
Не із неба – зі шкіри комети знімають чохли.
Липнелике шатро, до якого маршрути не втрачені,
Розгортає обійми – тримайся і душу схили.
Від численних малюнків алюром в курбеті позбав мене,
Бо прогулянка кінна довіку не має кінця
По провулку Молочному в місці міцної туманності,
Де у серці Галактики світить сузір'я Стрільця.
@sarahwatsonrhymes
#мовчан
Що уламками голосу склінно тримались за пульс,
Не затерлись – вкривають добу своїм попелом – спалені.
Вечоріють слова почорнілими фразами з вуст.
У далекому небі натягнуті струни сузір'ями,
Недогучність іржава чіпляє музичні рядки.
Зорепадом зривається вишите блиском «повір мені»
І ритмічно чергує «повір» із «не вір» й навпаки.
Елементи художні повторені втомленим рапортом.
Не із неба – зі шкіри комети знімають чохли.
Липнелике шатро, до якого маршрути не втрачені,
Розгортає обійми – тримайся і душу схили.
Від численних малюнків алюром в курбеті позбав мене,
Бо прогулянка кінна довіку не має кінця
По провулку Молочному в місці міцної туманності,
Де у серці Галактики світить сузір'я Стрільця.
@sarahwatsonrhymes
#мовчан
Храм поезії
25 Oct, 07:01
Оксана Лихогляд:
Усім привіт!🙌🏻
Я також не можу бути осторонь, коли й мій чоловік воює. Завтра він з хлопцями їде до Донбасу.❤️🔥❣️💔
Всі свої хвилювання, емоції, занепокоєння я вирішила конвертувати в цей збір.🥹
Тому дуже прошу вашої підтримки. Я відкриваю мікробанку на 1000 грн. Хочу допомогти Азовцям.
Кажуть:
"Якщо хліб пустити по воді, він до тебе з добром повернеться. Роблячи добро без очікування нагороди, ти знайдеш його тоді, коли найменше чекаєш."
Якщо нам вдасться зібрати більше, буде ще краще, зібрані кошти перешлю на загальний збір, про який йдеться нижче в дописі. З Богом!🪽
🔽🔽🔽
Ціль моєї команди - 2,350,000
📍Моя ціль – 1000 грн + скільки встигну до зібрання потрібної суми
монобанка
*INFINITY БАНКА - допоміжна банка без цілі, на яку збиратимуться кошти до закриття основного збору. Якщо хочеш також відкрити банку і допомогти - пиши мені, або @incredible_dmytro
МІСІЯ: «СТАЛЕВА ХМАРА» НАД АЗОВОМ
Я — Тиловик і я відкриваю збір на РЕБи.
Азовці міцно стоять на захисті нашої країни і щоденно ризикують найціннішим — своїм життям. Тож найменше, що ми можемо зробити — це забезпечити Героїв доступом до сучасного радіоелектронного захисту.
РЕБ — це збережені життя.
А ще — це захищені автомобілі, бронетехніка, позиції, командні пункти та склади боєприпасів.
Ти теж можеш стати Тиловиком! Для цього реєструйся в чат-боті телеграм tylovyky_bot і отримуй необхідну інформацію для збору.
Слідкувати за ініціативою на сторінках @tylovyky @che.darja @mzhnsk_ @ask.merry
*Ініціатива затверджена єдиною офіційною платформою по забезпеченню Бригади НГУ «АЗОВ» @azov.one
Усім привіт!🙌🏻
Я також не можу бути осторонь, коли й мій чоловік воює. Завтра він з хлопцями їде до Донбасу.❤️🔥❣️💔
Всі свої хвилювання, емоції, занепокоєння я вирішила конвертувати в цей збір.🥹
Тому дуже прошу вашої підтримки. Я відкриваю мікробанку на 1000 грн. Хочу допомогти Азовцям.
Кажуть:
"Якщо хліб пустити по воді, він до тебе з добром повернеться. Роблячи добро без очікування нагороди, ти знайдеш його тоді, коли найменше чекаєш."
Якщо нам вдасться зібрати більше, буде ще краще, зібрані кошти перешлю на загальний збір, про який йдеться нижче в дописі. З Богом!🪽
🔽🔽🔽
Ціль моєї команди - 2,350,000
📍Моя ціль – 1000 грн + скільки встигну до зібрання потрібної суми
монобанка
*INFINITY БАНКА - допоміжна банка без цілі, на яку збиратимуться кошти до закриття основного збору. Якщо хочеш також відкрити банку і допомогти - пиши мені, або @incredible_dmytro
МІСІЯ: «СТАЛЕВА ХМАРА» НАД АЗОВОМ
Я — Тиловик і я відкриваю збір на РЕБи.
Азовці міцно стоять на захисті нашої країни і щоденно ризикують найціннішим — своїм життям. Тож найменше, що ми можемо зробити — це забезпечити Героїв доступом до сучасного радіоелектронного захисту.
РЕБ — це збережені життя.
А ще — це захищені автомобілі, бронетехніка, позиції, командні пункти та склади боєприпасів.
Ти теж можеш стати Тиловиком! Для цього реєструйся в чат-боті телеграм tylovyky_bot і отримуй необхідну інформацію для збору.
Слідкувати за ініціативою на сторінках @tylovyky @che.darja @mzhnsk_ @ask.merry
*Ініціатива затверджена єдиною офіційною платформою по забезпеченню Бригади НГУ «АЗОВ» @azov.one
Храм поезії
25 Oct, 05:00
🌱 Коли йдеш наверх 🌱
Найважче –
ні, не підніматися
знову і знову
після падіння,
поразки,
втрати.
Найскладніше –
ні, не триматися
на плаву, коли тиск
обставин шалений.
Найтяжче –
пробачати себе
за години,
дні чи роки,
коли плутав у пітьмі
та думав – все, приплив,
не виплутаю.
Найболючіше –
не падати униз,
а боятися падіння,
коли ти нагорі
та гарантовано знаєш,
що впадеш.
І доведеться йти туди знову.
І пробачати себе.
І пробачити раз і назавжди.
На все минуле назад.
На все майбутнє вперед.
@worldscrossroads
#alldoroga
Найважче –
ні, не підніматися
знову і знову
після падіння,
поразки,
втрати.
Найскладніше –
ні, не триматися
на плаву, коли тиск
обставин шалений.
Найтяжче –
пробачати себе
за години,
дні чи роки,
коли плутав у пітьмі
та думав – все, приплив,
не виплутаю.
Найболючіше –
не падати униз,
а боятися падіння,
коли ти нагорі
та гарантовано знаєш,
що впадеш.
І доведеться йти туди знову.
І пробачати себе.
І пробачити раз і назавжди.
На все минуле назад.
На все майбутнє вперед.
@worldscrossroads
#alldoroga
Храм поезії
24 Oct, 19:28
Нарооод!!!
Збір закрито!
Але!!!
Треба ще 500 грн, щоб оплатити доставку генератора!
Пліз, давайте докидаємо ще цю суму і я показую всьо шо у мене є!
Татуіровки😏
https://send.monobank.ua/jar/APSvXq2T1Q
Збір закрито!
Але!!!
Треба ще 500 грн, щоб оплатити доставку генератора!
Пліз, давайте докидаємо ще цю суму і я показую всьо шо у мене є!
https://send.monobank.ua/jar/APSvXq2T1Q
Храм поезії
24 Oct, 19:06
Надзвичайно атмосферний осінній вірш Оксани Приходченко https://t.me/literospletinnia
Один з кращих для мене у марафоні #винонадихає
В трійці кращих
Читаю я
Один з кращих для мене у марафоні #винонадихає
В трійці кращих
Читаю я
Храм поезії
24 Oct, 18:54
Вином червоним по небесній скатертині
Розлився вечір і дивується: "Де гості?"
В осінні сквери кличе йти. Медитативно
Шепоче листя під ногами, клени гострят
На зиму профілі свої. До грудня встигнуть.
Вино червоне на дубах. Чи лиш здається?
Он жвавий жолудь пострибав у коло друзів.
Щоб не бентежила журба душі фортецю,
Я залюбки вбираю свіжозбите смузі
З яскравих барв, допоки жовтень грає скерцо.
Вином червоним просочились хризантеми,
Джмелі в пилочку майже сплять. І темінь швидко
Стирає плями навкруги. Вночі натхненно
Горіхи знов перешиватимуть накидки.
Що стало краще, вранці сонце їх запевнить.
Вином червоним майоріє горобина.
Так серед чорних днів вкрапляються моменти,
Що витягають з негативу й не набридне
В свою палітру фарбувати дні, бо стерти
Все завжди легше, ніж бої вести постійно.
А поки місяць у картатих кронах тоне,
Доносить вітер від зими колючі звістки.
Жене додому ніч крізь листяні затори,
Десь поруч гілкою сосни зненацька трісне.
Проведемо ж у вічність час вином червоним.
@literospletinnia
#приходченко #винонадихає
Розлився вечір і дивується: "Де гості?"
В осінні сквери кличе йти. Медитативно
Шепоче листя під ногами, клени гострят
На зиму профілі свої. До грудня встигнуть.
Вино червоне на дубах. Чи лиш здається?
Он жвавий жолудь пострибав у коло друзів.
Щоб не бентежила журба душі фортецю,
Я залюбки вбираю свіжозбите смузі
З яскравих барв, допоки жовтень грає скерцо.
Вином червоним просочились хризантеми,
Джмелі в пилочку майже сплять. І темінь швидко
Стирає плями навкруги. Вночі натхненно
Горіхи знов перешиватимуть накидки.
Що стало краще, вранці сонце їх запевнить.
Вином червоним майоріє горобина.
Так серед чорних днів вкрапляються моменти,
Що витягають з негативу й не набридне
В свою палітру фарбувати дні, бо стерти
Все завжди легше, ніж бої вести постійно.
А поки місяць у картатих кронах тоне,
Доносить вітер від зими колючі звістки.
Жене додому ніч крізь листяні затори,
Десь поруч гілкою сосни зненацька трісне.
Проведемо ж у вічність час вином червоним.
@literospletinnia
#приходченко #винонадихає
1,178
subscribers
1,571
photos
134
videos
