Кит не спить

Я знав одного хлопця, який грав на скрипці посеред вулиці – і місто ластилось до його рук, а кожен, хто чув цю музику, раптом розумів, що серце в грудях – цілісіньке.

Я знав одну дівчину, яка сама вирішила всім здаватись дівчиною, а насправді була – вихор яблуневого цвіту в травні. Вона не могла всидіти на одному місці, постійно кудись летіла. Та коли починала танцювати – то це світ літав довкола неї. Хто бачив, ставав закоханим на все життя.

Я знав одне дерево, яке дарувало кожному, хто до нього підходив – відчуття своєї міці і свого коріння. І коли людина вміла взяти цей подарунок – дерево на радостях гілками розчісувало хмари, а всі знають: дощ з вичесаних хмар найдобріший в світі.

Я знав одного поета, який не написав жодного вірша, та, на щастя, це і не обов'язково. Він вмів так ходити, що кроки його римувались з серцебиттям дракона, що колись оберігав це місто з висоти; робить це і зараз, але з виворотньої сторони.

Я хотів би тебе познайомити з ними, та певно це буде лишнім.
Ти, схоже, одна із них,
живих.

Я не можу відвести від неї погляд, але чесно буде сказати, що і не хочу.
Лицарка кульбабового поля, королева лісу, приборкувачка спеки і абрикосів. Яка вона красива, коли хмуриться, коли сміється, коли розчісує комариний укус, коли пальці від ожини витирає об свої шорти, коли засмучується, як тільки хтось говорить про Велике Місто.
Як щоразу, коли я берусь про неї щось розповісти – слова виходять незграбні і хибні, та я все одно намагаюсь ще.

Як починається дощ і вона біжить по ковзкій траві босоніж. Як залазить на дерево, щоб почитати книжку й записати в блокнот секрети. Як в мене болять щоки від сміху, коли ми разом йдемо в похід лісом, річкою чи горою. Як легко з нею бути самим собою.

Як вона сперечається з усієї сили. Як йде – і в мене пустка всередині, бо я думаю, що це назавжди, а вона повертається за пів години з букетом ромашок і ще такими квітами, назви яких я, звісно, не знаю, але відтепер помічатиму всюди – і відчуватиму себе, як в обіймах.

От би їй завжди було вдосталь тепла, сонця, нектаринів і добрих див.
Ми біжимо чимдуж. Якщо дивитися згори, видаватиметься, що летим.

Поки вона спала, він придумав, що вишня має мати кісточку. І що її можна посадити в землю, і тоді виросте ще сто, або навіть двісті, точно, нехай двісті! Двісті і ще тисяча, ось так – вишень.

Поки він лежав своїм животом на животі океану, вона придумала, що всі обов’язково мають між собою спілкуватися. Потім вона трішечки подумала, і вирішила, що не обов’язково, а тільки з сильного бажання.
“Спілкуватися – це піклуватися про зв’язок”, – подумала вона.
“Я хвилююсь, бо всередині мене океан”, – подумав він.

Поки вона шукала сіль для надто солодкого місяця, він придумав, що одні слова можуть римуватися з іншими, що кожен, кого він любитиме, ніколи не зникатиме безслідно, і що листя дерев мінятиме свій колір, коли дерево хотітиме відпочити або поспати.

Поки він налаштовував радіо, вона придумала, що тіло знатиме, як загоювати подряпини, як танцювати, плавати, стрибати, тягнутись і впізнавати серед всього, що є твоє.

Поки вона гладила кота, він придумав дружбу.
Поки він збирав суницю, вона придумала, що якщо щось не виходить, можна спробувати ще.
Поки вона гладила кота (вже іншого), він придумав близько 12 мільйонів видів хмар.
Поки він мив руки, вона придумала, що все щось означатиме, окрім штук, які не будуть значити нічогісінько.

… Поки вони придумували все це, сонце придумало і собі – величезне серце.
Розділило між ними, вихопило між сміхом і снами.

Так вони й стали – нами.

Я хотів би, щоб довкола тебе – травень і леви з очима липового меду.
Щоб крізь арку з бузку й жасмину ти виходила до живота моря.
Щоб не боялась суму – бо він не визначає тебе.

Я хотів би, щоб ти знала, що твоя розгубленість – не назавжди, та розгубити її зараз було б не найкращим рішенням: тільки як слід розгубившись, можна зрозуміти, чи хочеш ти шукати сліди до додому, чи приймеш, що твоїми кроками зараз створюється новий шлях.

Я хотів би, щоб легкість – з тобою за праву руку, ніжність – за ліву.
Щоб ти йшла вглиб власної сили, й щоб без вагань чи надмірної обережності.
Щоб понад міру – мріяла і бажала скільки нескінченого, стільки і неможливого.

Щоб відпускала страх,
вирощувала сад (якщо що, не обов’язково ростити квіти – можна слова, чи намальовані сливи, чи нові сузір’я чи мільйон будь-яких інших речей).


я не втручатимусь, просто
не зводитиму закоханих очей.

Сьогодні я друг всім загубленим і розгубленим. Впертим і нахабним.
Всім тим, хто запізнюється, бо замість того щоб перевести годинник – проводить години, вітаючи птахів, що повернулись додому.

Сьогодні я друг всім відчайдушним. Тим, хто не поводить себе обережно від страху порушити чергове безглузде правило.
Тим, хто пробує, не маючи жодних гарантій, що результат буде саме такий – але все одно викладаючись на весь максимум своїх сил.

Сьогодні я друг всім, хто робить крок до того, в що вірить понад усе. Не з думкою: "що це мені принесе", а з цікавості, величезної, як сімсот трирічний дуб, що випускає листя щовесни, ніби ця – перша в його житті.

Сьогодні я друг всім, хто волів би "не тут, не так", та вистукує власний такт, входить – нехай незграбно – у новий ритм.
Тим, хто думав, що пролетів – а на ділі, дивись, летить, прохрускуючи небо, ніби крекер.

Друг їм,
та все ж і тобі:
від сьогодні,
і аж поки не перестанеш ховати свого хвоста, комето.

Загадав: прокинутись в місті, де йому буде місце.
Де до неба відстань – можна рукою дістати (чи хоча б поглядом). Де якщо ти є – це вже знак, що за все пробачений і врятований.

В місті, де у червні достигають черешні, а в липні місцеві і гості ставлять намети вздовж лінії моря, і з рук годують хвилі історіями про все здійснене.

Де любов проявляють так: дарують свій улюблений день, й той, хто отримує такий подарунок – сам проживає його тотожно.

Загадав: прокинутись цілісіньким. Щоб всі шрами виявились лініями майбутніх квітів, а все непідйомне – навіть не те, що легким, а просто чужим, смішним непорозумінням: переплутали багаж, випадково прийняв за свій, ледь не надірвав серце – буває! Та тепер – бувай.


Місто, у якому він прокидається зранку – розписане зеленим і золотим. Відчуває, як легко дихається. Спершу навіть думає, що це через дощ, який йшов всю ніч.

Бо весна не спитає, чи ти до неї готовий.

Їй не цікаво, чи сховав ти вже подалі зимові речі, чи вийшов на вулицю, голову вверх закинувши, щоб попрощатись з холодом.

Вона не поцікавиться, чи достатньо ти виспався, чи набрався сил, щоб тепер рости.
Не запитає, чи твоє серце готове до цієї раптової (завжди раптової!) ніжності, до нового знання про себе: що можеш ще так любити, і так відчувати, і бути захопленим зненацька цим сяйвом зеленого й золотого.

Що їй до того, що ти потребував ще трохи часу тиші?

Ні, вона не для того тут, щоб пробудити в тобі найкраще. Радше – щоб дати прорости тому, що є. Щоб витягнути з тебе кожне “хочу” і дати стільки сонця, щоб виросло до неба.
Щоб кожне “треба” – не в злість, а в блиск очей.
Щоб жодних лишніх речей з собою.
Щоб там, де раніше би втратив голову – зумів залишитися цілим.

Це була справа зими – замовчувати й берегти.
Тепер – на повний голос. На все звучання свого громового серця.

… не знаю, чи ти хотів цього. Але я бачу вже, що вдасться.

Золотошерстна моя лисице, у якої зіниці – повний місяць під час затемнення, з обідком бурштиновим.
Я не спав ночами – і це в час, коли крім ночі нічого й немає більше.
Я збирав слова для віршів (хоч я не пишу віршів), щоб з них зробити тобі сережки.
Я звів маяк і виростив невелике сузір’я з трьохпелюсткової квітки бузку, що знайшов минулого травня. Потеплішає – випущу його на небо, а поки нехай вдома гріється.

Та найважливіше – я придумав, як нам вибратися з цієї зими.
Нам треба ми.

Ми, що міцно тримаються за руки в порожньому залі кінотеатру.
Ми, що вміють влаштувати театр посеред гучної вулиці.
Ми, котрі просто бачаться і цілуються – і в парку Кіото зацвітають сакури.
Ми, щоб я обіймав тебе, а ти плакала, щоб як в тій книжці, ну, ти маєш знати: “Ніколи не плачте наодинці”.
Ми, які де б не засинали, а прокидались завжди в одному ліжку (це звісно, я й не про ліжко зовсім).
Ми, котрі для майбутнього дому збирають колекцію сонячних відбитків й химерних силуетів гілок й хмар.
Ми, голосами яких світ розповідає собі казки, що одразу стають улюбленими (бачиш, і тут – ми).

Тут би мені звісно, сказати, як я тебе люблю.
Я і скажу.
Прийду додому, і скажу, з порога.

– Ти назвав мене, – говорить вона, а тому я тепер лишаюсь з тобою.
І що з того, що я вперше почула своє ім'я, я одразу його згадала, як тільки ти вимовив.
І що з того, що тут такі імена не прийняті.
В сенсі, потрібні літери? Ні, я не заперечую, нехай тут такі традиції, але ти ж сам казав – з життям тут кожен отримує і свободу.

Саме так, ти подивився на повний рожевий місяць, перевів погляд на засніжений дах, відчув всередині, ніби тобі вісім, а завтра – Різдво, і це було щастя та водночас туга по тому, що ти сам не знаєш – і я одразу згадала, що так мене звати. Що на це я відгукуюсь.
Це ім’я мені за розміром, і для мене зшито. Це ж очевидно.

Ти назвав мене, і я все згадала. Клянусь, я усе згадала.

Чому обрала тут зараз бути.
Що чорний ліс за містом – ніяка не отрута, а єдині потрібні ліки.
Що кожна ріка тут – моя сестра.
Що немає часу, недоречного для любові.
Що відкладати на потім – це множити нездійснене.
Що любити – це любити з усім химерним.

Ми красиві і вперті, і не дивно, що нас дратує весь стан речей. Та, за щасливим збігом обставин, в тих, хто не готовий миритися, що попереду добра сотня темних ночей – в очах все сяйво світу, на кінчиках пальців – іскри, на ногах… Чесно кажучи, на ногах звичне взуття, та коли вони йдуть, зі сторони здається, що летять.

Я вдома.
Коли скидаю взуття, й кидаю його в правий куток.
Коли скидаю страх, й кидаю його в лівий куток.
Коли з кишені пальто дістаю знайдені дорогою скарби: листочок дерева гінкго, світло-блакитне пір’я, чиєсь вихоплене з розмови: “я не знав, чи її полюблю, а тепер не знаю, як не любив раніше”. Кладу на маленьку тарілочку для знахідок.

Я вдома.
Коли навіть з вимкнутим світлом я легко доходжу з кімнати до кухні, ставлю на вогонь каву.
Коли відчуваю вогонь всередині: часом такий, що довкола нього можна танцювати, часом – іскорку, якої ледь вистачає, щоб тримати відкритими очі і серце.
Коли чую за стінкою: “невідомо, чи щось з цього взагалі вийде”.
Коли кажу вголос: “ну, це ми ще побачимо”.

Я вдома.
Коли дістаю до верхівки дерева, просто стаючи на носочки.
Коли пересаджую слова з маленьких нотаток у більші блокноти, бо вони ростуть і їм потрібно трішки більше місця.
Коли можу пройтись до мотузці – від балкона до місяця, щоб провідати його темну сторону.
Коли свою темну сторону мені й провідувати не треба – он вона, перепитує, як різати яблука на пиріг.

Врешті, дім – це не “де”, а “коли”.
Так коли тебе чекати вдома?

Це – не текст.
Це рука, якою я беру твою руку і міцно тримаю, поки ми вбігаємо в океан.

Це – не текст.
Це каштан, який почав квітнути в жовтні. Одні перехожі пройшли повз (вони ніколи такого не помічають), інші – роздратувались (нехай і несвідомо) від порушеного порядку, та деякі (і це уже багато) відчули себе свідками дивовижного.

Це – не текст.
Це карта скарбів, яку ти намалював у свої 5, поставивши всі необхідні мітки, позначивши повороти і важливі точки. Що, якщо я скажу, що найдорожче – ціле й на місці?
Не камінці і кольорові скельця. Твоє серце.

Це – не текст.
Це дерево, яке ти ще тільки вирішиш посадити, і берегтимеш, поки не зміцніють гілки й коріння, і часом, пізньої осені, сни вам снитимуться одні на двох.

Це – не текст.
Це легкість, що з’являється в повітрі.

Це кроки, якими повертаєшся до себе.

Врешті, серпень лащиться до рук кудлатим левом, падає до ніг кометою, в якої дев’ять хвостів і одне життя – й те вона вирішила прожити з тобою разом.

Ми сидимо на даху, з якого видніється усе місто. В мене намисто на шиї з ввімкнених ліхтарів, у неї – тисяча приводів бути не тут, не разом, займатися будь-якими іншими своїми справами: ростити дерева, в лісі відшукувати колискові, уявне перетворювати у дійсне, безутішно плакати, берегти назавжди втрачене, відпускати втрачене назавжди.

Але зараз вона тут, і я можу торкнутися віями її сміху.

— Чого ти боїшся?

— Що в темряві розівчусь бачити таємниці, що байдужість сприйматиму як належне. Що обиратиму знайоме і обережне, що стану тим, хто “для прогулянок надто пізно”, “ні, ми не лишимось ночувати в лісі”, “що ж, далі не підемо, бачиш, тут огорожа”. Тепер моє питання. Що б ти хотіла вміти?

— Робити вибір в користь дивовижного.

Що було потім?
Місяць медовий.
Вино з троянд й туману.
І всі ті, хто хотіли би бути нами – прокидались і ставали на нас трішки більше схожими.

Дратувавсь через червоний на світлофорі – починали пританцьовувати, наспівуючи під ніс.
Йшли на нараду в офіс, а опинялися біля ріки.
Розмовляли з птахами й деревами, впавші зірки прилаштовували в добрі руки.

Що й казати, світу потрібні щасливі і диваки.
Це йому нагадує, що і він таким вміє бути.

І вони говорять їй: "Раз ти вже тут, коли прийшла, нехай і босою, під наш дах – значить знала, куди ідеш, куди приведе твій шлях".

"От тільки ми не будем тебе втішати", – говорить старша.

"Не знайдемо тобі когось, хто заповнить пустку серця", – це вже середня.

Молодша сміється і наче в повітрі хтось розливає сонце: "Оце ви розвели тут сирість, тобто строгість! Тобто звісно, все так і є. Але треба додати: "Ми не будемо всього цього робити, пташе, бо в нас приготоване дещо краще".

Що відбувається далі?

Солона вода і свіжий липовий мед.
Сукня на спинці стільця, яка так і залишається там висіти – тут замість одягу прийнято носити радість.
Дощові хмари, натягнуті над головою як барабани – знак, що час виходити танцювати.
Доторки до шкіри, землі, кори і трави.
Шрами, що спершу печуть, а потім загоюються.
Світло нарешті дає простір темряві, що рятує – деяким дивам не хочеться ставатися під палким сонцем, їм для народження треба ніч.
Очі, які свій повертають колір – із блакитного на зелений.

Тут би вже сказати, як вона повертається додому, яку несе в собі силу і ніжність, які історії – для правди і для снів.

Але, по чесному, їй і не треба навмисно кудись повертатися.

Дім тепер – де вона кохає або сміється.
Сад тепер – де вона росте, щоб дорости самій до свого серця.

Я знаю, що мені доведеться за тебе поборотися, і я готовий.

Я хочу вибороти тебе у темного лісу твого смутку.
Я знаю, ти любиш цей ліс, і знаєш дерева у ньому поіменно: дерево Загубленого Квитка, Поцілунку, якого не сталось, Невиконаних Обіцянок, Голосів, яких більше не будеш чути. Дерево, на якому замість листя – слова, що не були сказані вчасно; дерево, у якому на корі, замість янтарних крапель смоли – сльози.
Я знаю, що коли ти не зі мною – тебе треба шукати там.

Я хочу вибороти тебе у твоїх ночей без снів.
Ночей, коли тобі здається, що ти зовсім сама і немає нікого, хто б.
Ночей, коли світанок видається надто далеким і неможливим.
Ночей, у які сни не йдуть, а якщо й підходять до краю ліжка – то пальці у них холодні, а тіло їх – суцільний докір.
Я знаю, бо сам відганяв їх колись від себе. Тепер я готовий вибороти тебе у них.

Я хочу вибороти тебе у твоєї зневіри.
Вона зв’язує руки і не дає вільно й безстрашно робити кроки. А ти вільна і безстрашна, і я хочу, щоб ти про це згадала. Я хочу, щоб ти підрізала квіти і годувала з руки левів. Я хочу, щоб ти давала імена сузір’ям, травам і тому, що ніколи ще не мало власного імені.

Я хочу вибороти тебе у кожного твого “неможливо” і “ідея чудова, але нічого не вийде”.
Хочу, щоб знала, на що ти здатна.
Хочу, щоб прийшла від цього у захват.

Заради цього я готовий боротися за тебе, виборювати у холоду, сумніву, днів, коли не складається нічого, коли розсипається все.

Не щоб ти стала моєю.
Щоб стала сама собою.

Я люблю тебе, а на вулиці знову йде дощ і час.

Йде велика вода.
Так, на великі і на малі міста, навіть на ті, де моря і не було ніколи.
Де серед мешканців — ані капітанів, ані рибалок, ні дружин, котрі б їх чекали під ранок, виглядаючи човен на горизонті.

Вода вже прибуває, й хто ігнорує — нічим не краще тих, хто тепер мріє жити в пустелі: вода підійде до порогу кожної із осель.

У води немає вух, нема очей — вона не почує жодного із прокльонів, або прохань. Їй буде байдуже на сад троянд, на дитячу гойдалку біля дому, на те, що їй тут ніхто не радий, ніхто не кликав (а що міські шамани часом закликали дощ — то це міські шамани, їх тут і не сприймають всерйоз вже чверть століття).

Вода прибуватиме далі. Від постійної вологи в нас зміниться колір очей, шкіра на пальцях зморщиться, як сувій, й треба мати достатньо внутрішнього вогню, щоб залишатись собою.

Втім, з вогнем в нас проблем не буде — це видно вже, а діти наші народжуватимуться й одразу зможуть дихати під водою.

Йде вода. Вона хоче забрати все — і може забрати практично все, окрім... Немає "окрім". Забере все, чого торкнеться.

Вистоять маяки, ті, хто міцно тримаються за руки й хто за сотні кілометрів приїде, щоб на руках з води винести собаку, відчепивши його з ланцюга.

Хто запалюватиме вогонь і повертатиме вогонь (і, звісно, повертатиме – вогнем).

А потім вода піде — бо вона обов'язково піде, а усе це світло — залишиться.

Кажуть, коли ти закоханий – забуваєш, як дихати.
Я переконався в іншому. Тільки тоді і згадуєш: кожен вдих, як суцільне “люблю”, кожен видих, як “дякую, що відчуваю все це”.

Кажуть, не можна закохуватися в темні часи.
Я переконався в іншому: немає іншого шляху вийти на світло. Варто мені промовити подумки твоє ім’я – і бог сонця прокидається з довгого сну, згадує, що в нього тут повно справ. Варто мені лише подумати, що ти – поруч (а допоки ти є – ти і є поруч), як починаю помічати усе довкола: не очима, усім собою.

Кажуть, любов робить того, хто любить, беззахисним і вразливим.
Я переконався в іншому. Беззахисність переростає у впевненість, що зможеш захистити в разі чого. Вразливість обертається вмінням відчувати більше, сприймати гостріше, відроджує те, що легко вмів у дитинстві: отримувати радість від нових вражень, захват від впізнавання дива.

Сказати чесно, я не збирався закохуватися.
Та що там, навіть не думав, що міг – так.
Але тепер, коли я знаю, як звучать твої кроки, твій голос, твій сміх,
я – твій.


Кажуть, любов не перестає.
Не перестає — от в цьому переконався. Стає сильнішою.

Я думала квіти ростуть так: саджаєш насіння в землю, слідкуєш, щоб було достатньо води, тепла і світла, оберігаєш від вітру й протягів.

Я не знала, що якщо той, кого ти любиш, дивиться в твої очі — всередині розквітає сад.


Я думала вірші пишуться так: відчуваєш те, що не вміщається у слова; шукаєш потрібних слів, підбираєш їх по кольору і звучанню, в кожне із них — віриш.

Я не знала, що якщо той, кого ти любиш, торкається твого волосся — це і є вірш.


Я думала абрикоси достигають так: на деревах, під палким сонцем, при високих температурах.

Я не знала, що якщо той, кого ти любиш цілує твій ніс і щоки — повітря стає абрикос і мед.


Я думала забагато там, де треба було — відчувати й дихати.

Я не пишу тобі вдень, не пишу вночі.
Не пишу, що загубила ключі, що біля дому виросли жовті крокуси, що бачила хмару, схожу на велику білу собаку – і прийняла її за хороший знак.

Я не можу так.

Це раніше я була – легкість, вишневий сміх. А тепер я одна із тих, хто в собі носить сум, не знаходить потрібних слів. Я свою сукню улюблену з відблиску гірських зірок розпустила на промені – сенс було її одягати, якщо ти її не знімав?

Я спільну мову знаходжу з морем, я з водоспадами п’ю вино, я знаю, яку руну накреслити на піску, щоб зупинити шторм, яку – на корі дерева, щоб вистояло при будь-якій погоді.

Нічого з цього не може стати тобі в нагоді, і це руйнує.

Я вмію повертати людей до самих себе – але ти й не залишав себе.
Вмію зцілювати – та ти цілий.
Вмію виводити з лісу тих, хто заблукав – але тобі подобаються ліси і ти завжди знаєш, як повернутися, коли захочеш.

Тобі треба – дім, відчуття свого місця, простір, щоб чути серце.
Мені, щоб почувати себе як вдома – потрібна дорога, дерева і трави, і щоб можна ходити босоніж.

По всім правилам ми не мали би бути разом.
Ніжність моя, як добре, що ми не читали правил.

Повітря буде зелене і золоте, сяятиме, небо проливатиметься на обличчя, вії, лоскотатиме невагомо це місце зразу за вушком.
Ми стоятимемо, піднявши голову вверх і не буде слів, не буде сліз, тільки – сміх, що з’являтиметься з луночки між ключицями й підійматиметься вище й вище.

Коли я кажу, що люблю тебе, я кажу: “хочу збирати з тобою яблука в нашому саду”.

Море торкатиметься нас так, як ти торкаєшся мене зранку: обережно й сміливо водночас. Коли від ніжності зводить лопатки й збивається подих. Коли дивишся на лінію горизонту над морем і не розумієш де починається небо, бо хвилі переходять в хмари. В мене з тобою – так само.

Коли я кажу, що люблю тебе, я кажу: “я хочу знати, що тебе болить, я хочу знати, як тебе зцілювати”.

Подорожні й перехожі, що бачать нас разом – не розуміють, чому після зустрічі в них всі справи ідуть на лад. Чому знаходяться загублені слова і рукавички, починає квітнути вишня, яку хотіли зрізати, але тепер – нізащо, як тільки думалося про таке.
В тих, хто знає наші імена – повертається посмішка, повітря сяє зеленим і золотим, паморочить голову, як поцілунки або глінтвейн.

Коли я кажу, що люблю тебе, я кажу: “я почуваю себе живою”.

Знаєш, як я впізнаю закоханих?
Вони не помітили, що вже почалась весна, бо вона і так зимувала в них.

Ще зима (мушлі торкаються пальців, коли входиш зі спеки в море)
Ще темрява (вона розлітається на мільйон частин і падає вглиб води, коли…)
Ще річка вкрита кригою (пам’ятаєш, де тут ростуть водяні лілії?).

Ще бракує слів (пригадуєш, як ми говорили, що треба вигадати таку мову, яка була б безшумною, але зрозумілою; щоб не “голосні і приголосні”, а “доторкові й відчуттєві”? І як сперечалися, що це неможливо, а потім цілувалися).
Ще не зрозуміло, що далі (достеменно знаєш, з ким хочеш ближче).
Ще треба продовжувати домовлятися зі страхом (нагадувати йому, що, звісно, може бути тут скільки завгодно, але йому ніколи не завоювати твоє серце).

Ще не поруч (ти знаєш, як звучать її кроки в твоїй кімнаті, знаєш, як вона сміється, як злиться і де залишила речі).
Ще розгублено (як буває за крок до того, щоб знайтись).
Ще сумно (яблука з саду важкі й солодкі; він напише, що все в порядку; в загубленої собаки — новий господар, він її дуже любить; та, за ким скучаєш – ніжно скучає теж; місто, від якого ти ще далеко – авжеж пам’ятає тебе, тому радо сниться; те, що здалося вогнем пожеж – виявиться вогнем світанку; будуть ранки, в яких ти прокидатимешся і плакатимеш – от тільки в цей раз від вдячності і краси).

Ще точно лю(тий).
Вже схоже, що лю(бов).