Репортерське пальто

​​Це можливо найкращий випуск Reporters, і точно — найтяжчий. Залишає складні відчуття, так що епіграфом могли б стати слова одної з героїнь мого репортажу в цьому журналі: «Я не знаю, як називаються ці відчуття, в яких ми живемо».

Влучно сказано. Саме цих слів у репортажі немає, але є схожа думка. Тут справа і в тому, що ми не завжди маємо словник, щоб цей досвід назвати. І в тому, що його у всій повноті словами не опишеш.

Там є дуже гіркі тексти, а є легкі, які їх ніби врівноважують. І в них дуже добре видно, з якої точки ми пишемо ці тексти. Хоча зі сторони насправді не знаєш, чи не є чиясь легкість нестерпною важкістю і навпаки.

Здається, журнал задумували як число про порозуміння і оці всі наші різні досвіди, що далі то різніші. Не всім українським автор(к)ам написати це вдалося (мені — не надто), зате прямо про це пишуть іноземці: Решка і Дракуліч. Якщо перший нейтральний: видно, що замовили текст на певну тему, написав, якось так вийшло ні те ні се, ну добре, пишемо далі. Дракуліч, хоч і починає банальністю, всередині розганяється і пише хороші речі, хороші — читай близькі мені. Я бачу, як це зараз відбувається: замовкання в компанії, за столом, коли хтось згадує, наприклад, про втрачений дім на окупованій території, а інші того досвіду не мають. Або коли повертаюся з відряджень і згадаю якусь історію про пережите людьми в окупації, в компанії, за столом... Ця мовчанка, коли присутні не хочуть чи не можуть продовжити тему, мене щоразу турбує.

Хоча Дракуліч мені вже абсолютно не цікава як авторка, яка пробує писати про щось, окрім балканських воєн.

Не всі тексти в журналі я дочитала, не всі починала (він справді насичений і важкий). Від окремих я буквально відчуваю, як скручує всередині. Журнал тривожить, і так має бути.

P.S. А мій репортаж там порівняно легкий. Для мене він знаковий, бо після тої поїздки в Посад-Покровське в мене з'явився гель-лак на нігтях вперше від 2014-го, мабуть. Дякуючи Вікторії, Валі та Олені. На бльостки, правда, поки не зважилася.

​​Привіт! Завтра прочитаю онлайн-лекцію про те, як інтерв'ювати людей, які пережили травматичні події. Запрошую, якщо тема для вас актуальна.

Поділюся досвідом репортажної роботи та інтерв'ювання свідків воєнних злочинів, розповім про те, як починати, завершувати й вести інтерв'ю, як слухати людину, що говорити, а чого під час інтерв'ю казати не слід. Буду рада почути і про ваш досвід (можете писати й у коментарях).

📆 15 березня, 16:00 — 18:00
📍 online
Реєстрація — за посиланням https://forms.gle/7DM4C7kfn7J3QPrMA

Вийшла аудіоверсія моєї книжки про Сєверодонецьк. Купити і слухати тут.

​​Вже розучилася фото прикріплювати. Ось, тримайте)

Привіт! Моя епізодична поява в цьому каналі означає, що запрошую вас на офлайн-подію. Сьогодні о 18:00 на Промприладі — на розмову про репортерство на звільнених територіях, разом із Богданом Логвиненком. Приходьте!

А тут розповідаємо, про що для нас Old Khata Book. Вийшло зворушливо, бо для цього відео ми попросили людей надсилати нам свої дитячі фото. Люди присилали фото й описи до них, а я читала ці описи і розплакалася)

Аня каже, що начитала це відео і подолала бар'єр сприйняття свого голосу. А я не начитувала, тому не подолала ще (хоча по-чесному, вона подолала цей бар'єр ще коли завела ТікТок для Old Khata Project)

Якщо серед вас є ті, хто надсилали нам фото, я вам тут ще раз дякую!

​​Почали передпродаж "Old Khata Book. Фотокнига про хати і людей"!

Почали ще позавчора, але я була у відрядженні в Миколаївській області і тільки зараз дісталася Репортерського пальта. Це символічно, бо хати на Миколаївщині були одною з приємних несподіванок для нас із Анею. Ми не знали, що вони такі гарні, а вони були й чекали на нас, аж поки ми доїхали до них минулого літа.

"Old Khata Book. Фотокнига про хати і людей" виходить у співпраці Old Khata Project і видавництва "Човен". Замовити книжку по Україні: https://cutt.ly/Fwz1nJWM . А закордон тут: https://cutt.ly/Cwz1my9n (вартість доставки закордон включена в ціну книжки, тому там різні ціни).

До 28.09 діє знижена ціна передпродажу. Реліз книжки — 29 вересня.

Фотографка Анна Ільченко й журналістка Світлана Ославська провели великі експедиції селами, щоб зазнімкувати різноманітні хати по всій Україні та записати історії людей. У вересні у них разом із видавництвом «Човен» виходить фотокнига — результат трирічної роботи над Old Khata Project.

Світлана та Анна в інтерв'ю для Суспільне Культура розповіли про особливості фотокниги, відкриття під час експедицій та вплив повномасштабної війни на роботу.

Книжка про хати вже на фінальному етапі — друкарня замовила матеріали, вони їдуть в Україну, ми з дизайнеркою доробляємо верстку і в серпні віддаємо в друк. Наприкінці серпня хочемо почати передпродаж. А це інтерв'ю з нами Суспільному. Хто не в курсі про що це я, дивіться Old Khata Project

Продовження історії Ягідного. З'їздили в село і в Чернігів, дізналися, як триває розслідування, яких тувинців судитимуть за підвал. Відвезли героям TIME, спитали, як справи. Справи йдуть, яблуні цвітуть. Текст тут (із туманними фото, бо ми трапили якраз на розлив Десни і навіть разочок прокинулися о 5 ранку, щоб на це подивитися).

Хочу сьогодні поділитися матеріалом, який зробили мої колеги по The Reckoning Project. Це фільм про обстріл вокзалу в Краматорську. 8 квітня 2022 року, рік тому, Росія вдарила Точкою У з касетними снарядами по краматорському залізничному вокзалу. Загинули 61 людина, понад сотню поранило. На вокзалі було три тисячі людей, переважно жінки, діти, старші люди. Це був головний евакуаційний пункт з Донбасу. Постраждали ті, хто був на пероні, бо касетні снаряди не руйнують будинки, вони призначені для ураження великої кількості людей (і взагалі вони заборонені; звучить абсурдно, що одна зброя дозволена, а інша ні, але так є).

Фільм дивитися тяжко. Але якщо маєте в собі сили, то його варто дивитися зараз, бо рік тому ми за всім на встигали. Рік тому одночасно було стільки болю і шоку, що ми — ті, кому пощастило бути непрямими свідками — просто не могли це все сприйняти.

А це подія на фейсбуці, там трохи більше деталей.

​​Першу публічну розмову про "Сєверодонецьк. Репортажі з минулого" зробимо наступного вівторка, 28 лютого, у Франківську, на Промприладі.

Буду разом із Катериною Зарембо, авторкою книжки "Схід українського сонця", та співзасновником видавництва "Човен" Ігорем Балинським. Модеруватиме Тарас Малий, координатор програми «Читай» Теплого міста.

Організатори просять про коротку реєстрацію у гугл-формі.

Буду рада бачити вас — думаю, зараз багато хто є у Франківську, про кого я не знаю, що ви тут. Офлайн зустрічі такі цінні, що я можу говорити про цю їхню цінність безкінечно. Але зараз не буду. Просто приходьте.

А це подкаст Мандрівної бібліотеки, у якому розповідаю про книжку і про Сєвердонецьк.

YouTube: https://youtu.be/K1uwq-BFO9g

Anchor: https://anchor.fm/loungeek/episodes/ep-e1v88s3

Вчора в TIME вийшов мій репортаж про одну з найжахливіших історій початку російського вторгнення — як росіяни майже місяць тримали жителів цілого села (понад три сотні людей, старі, хворі, немовлята) в шкільному підвалі. Це Ягідне біля Чернігова.

Коли росіяни вийшли, Ольга Меняйло відкопала захований телефон і зробила це історичне фото. Його публікували вже різні медії, і тепер воно на обкладинці міжнародної версії TIME. Ольга провела 25 днів у підвалі з чоловіком, сином, невісткою і 4-місячним онуком.

Ольга вела щоденник. У підвалі не було світла майже всі дні, і вона писала в темряві. Щоб не писати по написаному, відміряла ширину наступного рядка пальцем. Вона розуміла, що щоденник росіяни можуть зайти. Вони називані там "чужі". А ягіднянці названі "люди".

Валентина Данілова, до якої в квартиру росіяни прийшли, відкрили холодильник, сказали "Вари нам пельмені", а потім її з 83-річною мамою і чоловіком також тримали в підвалі школи, вирішила вести на стіні календар. Спершу це були дати, а потім - імена загиблих. Перша людина, Дмитро Музика, помер на п'ятий день. Йому було 92 роки. Від браку кисню, догляду, надії в підвалі померли десятеро людей, вони були старшого віку, але про більшість із них вцілілі згадують: до підвалу вони були живчики, один чоловік щоранку, вже коли росіяни їх тримали в підвалі, робив ранкову гімнастику.

Ольга говорила мені в інтерв'ю, що розказати всього про той місяць неможливо. В Ягідному побували багато журналістів, після Київщини це мабуть, найчастіше відвідуване журналістами місце в Україні. А що село мале (там до війни було до 400 жителів), то для них це небачена навала. Але навіть якщо зібрати докупи всі наші репортажі, не можна буде відтворити повну картину того, що пережили там люди. Проте думаю, частину передати вдалося.

Ця публікація стала можливою завдяки роботі багатьох людей із The Reckoning Project: Ukraine Testifies, яким я неймовірно вдячна. І яких я тут не перераховую, бо затегала на фб.

Але найбільша моя вдячність усім людям, чиї імена є в цьому тексті, і чиїх немає, усіх, з ким ми говорили в Ягідному і тим, хто говорити відмовився. Валерію і його родині, Світлані, Лілі, Ользі, Валентині, Марії, Ігорю, Дмитру, Василеві, Світлані, Дмитру, Іванові, Євгенії, Тамарі. Ви дуже сильні, і я захоплююся тим, якими світлими ми вийшли з темряви.

Я також маю надію, що цей репортаж вийде українською в більшому обсязі, і з більшою кількістю деталей, зокрема про росіян. Тому що в тексті Тайму маємо тільки одного злочинця - це Кльон, садист, "фашист фашистом", той хто "почав концтабір організовувати". Але були інші, і про них є, що сказати.

Лінки:

Текст англійською (може бути потрібна реєстрація, вона швидка).

Також є українська версія на сайті (це виняток, але вони його зробили).

​​Час плине, а уважні читачі не дають розслабитися і на хвилинку.

Відповідаю ще тут. В назві книжки помилки немає.
Зате всередині є цілих два тексти на цю тему.

​​В мене дуже короткий шлях від того, щоб побачити таке фото в книжці, і вже йти забирати її з пошти.)

Видання з нагоди виставки «Параска Плитка-Горицвіт Подолання гравітації», 2020, Київ, Мистецький арсенал.