Наші 1920-ті

Обкладинки Борис Крюкова (1895–1967) для двох видань книжки «Таємниця малого Кіша» Джека Лондона (1928, 1929). Переклад Вероніки Черняхівської (1900–1938). Обидві книжки містять також ілюстрації Крюкова.

#наші20

Японські танка в наших 20-х

Трави й дерева
Вже змінили свій колір.
Дарма. Квітів, хвиль
Неосяжного моря,
Осени не змінити.
(Kokinshu, Х вік)

На гілку сливи
Прилетів соловейко.
І xoч про весну
Пісні співає, але
Сніг все йде без кінця.
(Kokinshu, І, 5, Х вік)

Ти, гора Фудзі,
Що не знає змін часу.
Яка ж це пора,
Що, як плями оленя,
Сніг укриває тебе?
(Іse monogatari, епізод 8, Х вік)

Япанська лірика февдальної доби / Переклад з япанської мови та стаття Ол. Кремена. — Х.: Рух, 1931. — 87 с.
Обкладинка Бориса Фрідкіна.

#наші20

Ювілей Остапа Вишні — 135

Наближається «ювілей» Остапа Вишні
Це ювілей не багатодесятирічної праці (почав друкуватися 1919 р. в кам’янецькій газеті «Трудова громада», а перша книжка його гуморесок «Кому веселе, а кому й сумне» вийшла 1924 р. у вид-ві «Червоний шлях»), а ювілей великої народної популярности. Про це свідчать цифри його видань — аж 42 видання за ці чотири роки 1924–1927. До них треба долучити ще 2 російських, перекладних. Усього написано Вишнею 23 різні книжки, з них 7 вийшло двома виданнями, 6 — чотирма, 4 — п’ятьма, а одна — «Діли небесні» — вийшла оце шостим виданням, усього налічуючи 55000 примірників — як добрий підручник для трудової школи. Весь же тираж книжок ОВ на кінець 1927 року виносить рівнісенько 400.000 примірників.

ДВУ днями випускає 1-й том зібрання творів ОВ (цього року передбачається випустити всього 3 томи) та ще серію дрібних книжечок. З цим виданням загальний тираж творів ОВ виноситиме півмільйона примірників. Оце ми називаємо ювілеєм.

(«Плуг», 1928, № 1, с. 78)

#наші20

Наші 20-ті і голлівудські актори

Фото з допису @ukraine_monarchy, точніше з рілз, тому підпис до останнього — Євген Плужник і Джуд Лоу — заскрінити не встигла.

https://www.instagram.com/reel/DCJM_p6oTqH/?igsh=MTVwajlua2Q5aHd2Zw%3D%3D

Терень Масенко: цемент із будинку «Слово»

10 листопада — день народження Тереня Масенка (1903–1970). Торік відсвяткували ювілейні 120 років. З цієї нагоди ми тоді записали цікаву розмову про поета, про вірші, про любов і про наші 20-ті.

Цей майже забутий нині поет у 20-х дивовижно пов’язував усіх на світі. Якби уявити письменників цеглинками будинку «Слово», то Масенко був би в цій споруді цементом. У майбутній книжці про «Слово» він буде у квартирах Куліша, Лісового, Йогансена... Ось кілька цікавих фактів про нього.

Героям і героїням світової літератури присвячено чимало віршів. Наприклад, Гамлету й Офелії, Дон Кіхоту, Чайльд-Гарольду. А про кого з героїв і героїнь української літератури ви знаєте поетичні рядки? А Масенко написав вірші про доктора Леонардо! Так-так, про того самого, який блукав з прекрасною Альчестою по Слобожанській Швейцарії в романі Йогансена.

У Масенка одні з найкращих віршів про Харків. І свіжа, незатерта рима до нього!
Чорним поїздом літ тисячі
не здолають титана
Верхарна...
........................................................
В Бабаях феодальних вночі
чую:
дихає здалека Харків.

У Масенка відверті й чуттєві еротичні вірші. Виявляється, у наших 20-х еротичну поезію писали не тільки Троянкер і Сосюра.

Цього у відео не буде. Зате будуть інші цікаві сюжети, ба навіть про Анну Ахматову, а ще про правотроцькістський блок, сексота в «Слові», про любов, зраду, знову любов, життя і ніжність. Раритетні книжки, питання й жарти. І вірші.

Терень Масенко
ТУГА ЖИВИХ

В олов’янім тумані вузькі коридори химерні,
під важкими дротами на мить остовпіли трамваї шалені.
Тоскна оркестра хлюпоче за ним безіменним,
проводжає туди, звідки повік він не верне...
Туга за листям померлим
листя зеленого
туга живих — плач Шопена.

Чи проросте через тисячу літ він у травах росистих?
Чи сонце побачить над садом і власним надгробком?
Чи на дерево злізе комашнею хороброю?
Чи вуста його в квітці дівча поцілує колись?..
Туга за мертвим листям
листя зеленого,
туга живих — плач Шопена...

#наші20
https://www.youtube.com/watch?v=GVgu9H57e-g&ab_channel=%D0%92%D0%B8%D0%B4%D0%B0%D0%B2%D0%B5%D1%86%D1%8C%D0%9E%D0%BB%D0%B5%D0%BA%D1%81%D0%B0%D0%BD%D0%B4%D1%80%D0%A1%D0%B0%D0%B2%D1%87%D1%83%D0%BA

​​Харків. Йогансен. Держпром

Сьогодні виповнюється 129 років з дня народження Майка Йогансена — поета, прозаїка, перекладача, кіносценариста, лінгвіста, літературознавця, футболіста, тенісиста і більярдиста. Майстра літератури і найкращого поета української оновленої землі.

Майк народився і виріс у Харкові. І сьогодні, в день його народження, ворожа бомба влучила в Держпром — символ не лише Харкова, а символ наших 20-х і футуристського пориву в майбутнє.

Майк Йогансен
СКОРО FORTE

Скоро forte.
Плачте, нищії духом,
Миротворці,
Ридайте в сильних і гордих
Над вухом.
Значить, вище,
Вище пінись, хвиля мелодій,
Скоро forte.
Плюй же
В очі погоді.
Буря штурму,
Шквалу сигнали,
Скоро forte.
Чуєш, сурми?
Чуєш,
Заграли?

Держпром уночі. 1928. Фото Дана Сотника

#наші20
#Йогансен

​​Лист Мини Мазайла до наркома Миколи Скрипника

Вельмишановний тов. Скрипник!
До вас звертаюсь як до народного комісара освіти, що мусить турбуватися про забезпечення національних потреб національних меншостей України. Чому на цьому тижні знову засновано один єврейський національний район, а про справу російської національної меншости ви не турбуєтеся? Нічого там говорити про російські національні сільради та російські національні райони, бо то на селі. А от чому не вживаєте заходів для забезпечення наших національних інтересів от таких громадян, як я, Мина Мазайло, та й узагалі інші службовці наших установ.
До речі, я спростовую клеветницький виступ проти мене письменника Куліша, що у формі своєї п’єси написав на мене доноса та ще й повідомив, що буцімто мене звільнено. Нічого подібного! У наших установах ще є досить людей, цілковито свідомих у справжній національній політиці, що розуміють, що вони не мають права торкатися моїх особистих справ, як-от зміна прізвища тощо. Я на службі свої обов’язки виконую і вживаю отую українську мову, коли треба писати до Наркомосу чи до якоїсь місцевої української установи. Але до мого приватного життя нікому немає діла. Тому мене й залишили на роботі.
Однак мої національні культурні потреби цілковито нищать. Дійсно. Я чесний радянський громадянин, служу старанно, ніякого опору українізації не веду, живу собі тихенько на Холодній горі! До того я член ДД і Т-ва «Геть неписьменність», одно слово, від мене нічого кепського Радвлада не має. А однак мене на кожнім кроці врізують і давлять. Перейшов я до обновленської церкви — я ж не реакціонер. Але не пройшло й місяця, як церкву нам забрали, й звідтіля тепер замісць нашого живого церковного російського слова йде по радіо українська мова.
Бувало після служби щовечора читаємо «Вечернее радио». Сидиш собі дома в приватнім життю й читаєш газету. Узнаєш з неї все, що треба: де що в кого вкрали, хто кого побив, що коїться на білому світі! Тоді я відчував, що радянська влада забезпечує мої національні потреби. Свій куток. Своя газета пише про своє життя своєю мовою. А тепер на тобі! І ту останню газету українізували! Мене цілковито позбавлено культурного знаряддя для моїх національних потреб.
Тепер говорять, буцімто хотять українізувати ще й оперету. Де ж тоді діватися? Навіть у суботу чи в неділю піти нікуди буде. Бо яка ж це буде оперета, коли в ній танцюватимуть по українськи? Як же можна буде тоді піти на «Прекрасную Елену», коли вона промовляти буде по-українськи? Ну, та я сподіваюсь, що тут все-таки не удасться. Наші всі службовці, що ходять до оперети, цілковито проти її українізації. Нехай собі українці будують нову оперету, з новим репертуаром, ще ліпше, коли це буде оригінальний репертуар, але ж наші національні інтереси мусять бути забезпечені.
Я гадаю, що скоро влада зрозуміє, що з українізацією «Радіо» вона зробила помилку. Нехай собі робітники пролетаризуються й українізуються, але ж треба забезпечити національні інтереси й нашого російського службовця, російського міщанства, всіх тих, що складають величезну більшість міста Харкова й визначають його культурне обличчя.
От тепер я перестав передплачувати «Радіо». ... Читач не сприйме українізації «Вечірнього радіо». Треба ясно сказати: удень на роботі хай буде українізація, але вечір — то приватна справа. Оперета, «Вечірнє радіо» мусять бути російською мовою. Без сумніву, так і прийдеться повернути до цього.
Але навіщо ж тоді все це затівають? Навіщо дьоргать нас і чіплять за наші національні культурні інтереси? Я гадаю, що ви як народний комісар освіти мусите втрутитися в ту страву й виправити отеє перекручення правильної партійної лінії. Бо ж український націоналізм — це є зараз основна загроза й дійсно права небезпека, — як то мені передавали, правильна говорив в Інституті марксизму проф. Шпунт.
Прошу вас покласти резолюцію й повідомити мені.

З повною пошаною, службовець Мина Мазайло.

Резолюція: Листа розглядати як фейлетон і направити до «Вечірнього радіо». Микола Скрипник

Вечірнє радіо. — 1929. — 22 червня. — С. 2. Фото: Йосип Гірняк у ролі Мини Мазайла. Проєкт Open Kurbas.

​​130 років Петрову й «Іванову»

Сьогодні 130 років Віктору Домонтовичу, Віктору Беру, іншим Вікторам і не тільки, а також агенту «Іванову» — всім іпостасям Віктора Платоновича Петрова (1894–1969).

Людина так звикла містифікувати і брехати, що навіть після її смерти не можуть домовитися про день її народження. А він якраз достеменно відомий — 10 жовтня за юліанським календарем, або 22 жовтня за григоріанським.

Частина причетних кинулася святкувати ще 10 жовтня, інші привітали ювіляра сьогодні. А позаяк Петров-«Іванов» усіх інтригує своєю вже не так творчістю, як діяльністю, назбиралося всього цікавого.

- Роман «Доктор Серафікус» В. Домонтовича в липні вийшов у серії «Vivat класика» (упорядник В’ячеслав Левицький). Уперше опубліковано завершальні розділи і недруковані фрагменти, які збереглися в чернетках автора. Нагадаю, що одиноке прижиттєве видання роману закінчувалося фразою «Кінець першої частини». Так от другої частини не існувало або ж автор її так і не написав. Існував кінець, і тепер його можна почитати.

- У ЦДАМЛМ відкрилася онлайн-виставка до ювілею героя.

- У Національному музеї історії України відкрилася невеличка виставка «Сім облич Віктора Петрова», можна сходити подивитися.

- Дослідник історії спецслужб Олександр Скрипник стисло написав про агентурну діяльність «Іванова» у статті «Людина, яка повернулася в холод» на Історичній правді.

- Видавництво «Прометей» заявило про книжку Валентини Корпусової «Віктор Петров-Домонтович. Творчість і доля».

- Видавництво «Vivat» анонсувало книжку історика й журналіста Едуарда Андрющенка «Агент із ведмедиком», обіцяють наступного року. Пишуть таке: «Цього разу все теж обертається навколо розсекречених архівних справ. Але майбутня книжка не тільки про Петрова. Автор розкаже і про людей навколо нього — видатних науковців та письменників, агентів, об’єктів розробки, жертв репресій та співробітників спецслужб». Будемо чекати.

Дуже цікаво, чи спливе десь у цих книжках і документах Сидоров для повної компанії ;-)

#наші20

Екслібрис Дмитра Фальківського

Зберігається у «вещдоках» справи як «фотоснимок браунинга».
Ні, це не жарт.

#наші20

Диспут про сатиру. «Іван Іванович»

31 січня і 6 лютого 1927 року в Будинку літератури ім. Блакитного в Харкові відбувся диспут про сатиру в українській літературі.
На початку диспуту Микола Хвильовий зачитав свою нову сатиру «Сім’я Івана Івановича».
У диспуті взяли участь головно партійні й культурні діячі: Юрій Озерський, Петро Лакиза, Микола Новицький, Сергій Пилипенко, Веніамін Фурер, Микола Любченко та ін. Як писали в пресі, «жваву участь взяла також студентська молодь».

Сатиричну повість «Іван Іванович» Хвильовий уперше опублікував лише через два роки в «Літературному ярмарку» (1929, книга 7, с. 5–59). Ще за рік вийшло окреме видання:

Хвильовий, Микола. Іван Іванович / Передм. М. Майорова. — Х.: Пролетарій, 1930. — 84 с. Обкладинка Адольфа Страхова.

#наші20

​​Поет і фотограф Андрій Панів

30 вересня минуло 125 років з дня народження Андрія Панова (1899–1937), поета, фотоаматора, активного діяча Спілки селянських письменників «Плуг».

У проєкті «Сандармох. Незабуті імена» на сайті «Локальної історії» розповідають про п’ятьох розстріляних у Сандармоху діячів, чиї імена не на слуху. Андрій Панів теж загинув у Сандармоху, але йому ще довго чекати свого часу на згадування.

У його біографії найцікавіше — географія. Його батько, Степан Панов, був родом із Курщини. Тож хоч Андрій і народився в Сумському повіті на Харківщині (нині те село в межах містечка Білопілля), він ще малим переїхав із батьками у Курську губернію, в Рильський повіт.

Закінчив Курську учительську семінарію, якраз 1918 року, і поїхав учителем української мови на станцію Лиман Донецької залізниці (нині це місто, самі знаєте). Під час денікінщини 1919 року з Лиманської залізничної школи його звільнили, і він поїхав в Ізюм (теж місто, теж знаєте), так само влаштувався вчителем української мови і літератури в школі. Потім ще рік учителював у рідному селі Коров’яковка на Курщині, а далі вступив до Харківського інституту народної освіти і перебрався в Харків.

Ще влітку 1991 року в Коров’яковці Глушковського району Курської області жив його брат Наркис Степанович Панів.

Як поет Андрій Панів нічого визначного не дав, але був він цікавим, активним і недурним учасником літпроцесу наших 20-х. Захоплювався фотографією — про це часто згадували письменники-плужани в мемуарах. Багато знімав краєвидів у поїздках на Дніпрельстан, у Білорусь, робив фотопортрети і групові фото українських письменників.

Як з’ясувалося, його роботи нерідко друкували в журналі «Фото для всіх». Фото Панова «Базар» редакція супроводила таким коментарем:
«Харківський фотоаматор А. Панів, з роботами якого ми вже знайомили наших читачів, дав на цей раз прекрасне фото “Базар”. Свідомо чи мимоволі, автор, подаючи малюнок “людської комашні” — базару, дав оригінальну орнаментальну роботу».

Андрій Панів
- - -
На місто стомлене здаля дихнула осінь:
Повітря вніч пило міцную прохолоду,
А ранком почепилась блідо-сиза вогкість
На будинки, мости, на води...
Там, десь за обрієм, вона спросоння дише,
її цю ніч поцілувало літо.
Прийшло, промовило: «Ще спиш?» —
І нахилилося, в тумани оповите.
Спросоння кліпнула й зітхнула —
Приснились: золото і листя шелест,
І роси ранкові, й дзвінкі лісові луни,
Коли кривавий лист дорогу стеле...
Зітхнула ласково, промовила «цілуй».
Змутніла неба синяя емаль,
І вулиці повив серпанком ніжний сум,
Заводи одягли вуаль...

А вдень буяла літа перемога,
Останні ласки огневі...
Будинки літу цілували ноги
І слали погляди з-під довгих вій...
Асфальти дихали жадібно і смолисто
І заховатися спішили в тінь:
Востаннє літо цілувало місто,
Йдучи в прозору далечінь.

1923

#наші20

Життя як воно є
Малюнок М. Глухова для дитячої книжки