страшно середньовічне

прекрасний часослов герцога беррійського (це не оціночне судження, він так справді зветься) нагадує, що цвинтар — це тихе і спокійне місце для читання.

#всітамбудемо #куточокбібліофіла

усі ми знаємо цю історію: є прекрасна діва, яка змалку присвятила себе богові; є її батько, який планує прилаштувати дочку в політично вигідний шлюб, або місцевий володар, який кидає на неї оком; є палка відмова дівчини; нарешті, є видовищна сцена мучеництва, покликана показати жорстокість язичників і побожність героїні. історія святої вільгефортіс, покровительки дівчат, які не хочуть заміж, нещасливо заміжніх жінок (зокрема тих, які хочуть перестати бути заміжніми) і — зненацька — свійських тварин, теж цілком уписується в цю канву.

вільгефортіс була португальською принцесою, яку батько-язичник вирішив видати за короля сицилії. коли вона відмовила, кажучи, що вже має нареченого (та ще й на небі), батько розлютився й кинув її в підземелля. дівчина довго молилася, щоб бог спотворив її, роблячи непривабливою для потенційного чоловіка, й отримала те, чого хотіла, — пухнасту бороду. як на мене, це не така уже й трагедія, бороди бувають дуже гарні; але португальський король, побачивши новий імідж дочки, жахнувся, бо середньовічні канони краси до такого не були готові. на питання, що з нею трапилося, вільгефортіс відповіла, що то їй подарував небесний наречений. батько розлютився: мовляв, у такому разі помри так само, як він, — і наказав розіп’яти дочку. цей момент мучеництва ми найчастіше й бачимо на зображеннях вільгефортіс — наприклад, оцьому, із часослова марії бургундської.

одне слово, загалом усе класично. от тільки є дві дрібні деталі.

по-перше, вільгефортіс — унікальна свята, відома в різних землях не просто під локальними варіаціями одного імені, як лаврентій-вавжинець, а під цілковито різними іменами: куммерніс, ліберата, анкамбер (як бачите, цим іменам притаманний мотив звільнення, про яке до вільгефортіс і молилися).

а по-друге, її не існувало.

тобто не те щоб неіснування якихось святих було великою перешкодою для побожності. он віра, надія, любов і мати їхня софія, найімовірніше, зродилися з алегорії, проте не тільки мали спільний культ, а й стали героїнями одної з перших німецьких християнських драм. а брак будь-яких історичних свідчень щодо існування святої варвари, 1969 року виселеної з цього приводу із загального римського календаря разом із купою інших мучеників і мучениць, ніяк не заважає її реліквіям чудово почуватися в києві, а самій святій — у локальних католицьких календарях. і навіть із молитвами до святих, яких насправді не було, якщо людина щиро вірить у їхнє заступництво, нема проблеми, бо ж джерело благодаті — це все одно бог; а ще існує цікава математика скарбнички добрих справ. але нині не про це — а про те, що бородата свята на хресті, та ще й схильна звільняти жінок від нещасливих шлюбів, почала знічувати освічених теологів задовго до 1969-го, тож її культ цілеспрямовано розвінчували; тільки де-не-де в центральній європі він протримався до хіх століття. утім, якщо свята вам подобається, то її спомин припадає на 20 липня ;)

ми навіть знаємо, звідки в цього образу можуть рости ноги (чи то пак борода). дослідники вважають, що вільгефортіс — це інтерпретація нетипового для західної церкви образу розіп’ятого христа-короля, вбраного в пишні шати. імовірно, джерелом плутанини був святий лик із лукки, який возили в турне європою і охоче копіювали — а згодом джерело цієї постаті в сукенці забулося, зате хороша історія лишилася. спадковість засвідчує ще й чудо про скрипаля і черевичок, спільне для святого лику й вільгефортіс, але у мене скоро закінчиться ліміт знаків, а чудо чарівне й заслуговує власної ілюстрації (зі скрипалем і черевичком, звісно), то лишімо його на потім.

вільгефортіс, до речі, була не єдиною бородатою святою. григорій великий переповідає історію ґалли, римської аристократки з vi століття, — звісно ж, багатої, вродливої і дуже побожної. вона, щоправда, один раз вийшла заміж, але дуже скоро овдовіла й вирішила далі лишатися вірною христові, хоча медики й наполягали на тому, що без скорого заміжжя в неї виросте борода. «ну й ок», — відповіла ґалла. і точно так і сталося: борода виросла, а ґаллі було цілковито ок.

#тяжкобутисвятим

це, звісно, анахронічне формулювання, але все одно: по-моєму, сумирні печерські отці були майстрами пасивної агресії.

скажімо, був собі марко, який копав могили для братів і часом просив мерців воскреснути й почекати з день, бо могила ще не готова. у той самий час жили в монастирі два брати, які дуже хотіли бути похованими разом, то марко для них викопав спільну двоповерхову могилу. і сталося, що одного разу старший брат кудись поїхав, а молодший захворів і вмер, то його в цю могилу й поклали.

повернувся старший у монастир — аж там його мертвий брат лежить на верхньому, престижнішому ярусі могили. і замість пожуритися за вмерлим чи бодай припнути язика у присутності знаного воскрешальника, монах почав нарікати, що то мало бути місце для нього. марко тоді попросив мерця встати й перелягти, щоб не ображати брата, а той так і зробив. звісно, всі трохи нажахалися, і навіть старший брат вирішив, що нє, він нічого такого не мав на увазі, най би вже було, як було, може, мрець іще раз переляже?

марко тоді сумирно (і, не сумніваюся, з дуже побожним виразом обличчя) відповів, що хотів би, «щоб ти, не виходячи звідси, скористався своїм старшинством і вже зараз тут був похований», але що ж, іди, маєш ще пару днів поготуватися до смерті, скоро покладу тебе на почесне місце, коли тебе сюди принесуть.

а потім виявилося, що це був тролинг, а старший брат ще багато років жив, повсякчасно чекаючи смерті.

(на картинці — фрагмент із оголошенням смерті, серйозно, майстерклас із убивчого смирення).

#вечірнінотатки #чудотворення

немовлята левітують у рукописі кінця хіі століття, і навіть туга спеленаність їм не заважає.

(узагалі-то це ілюстрація про народження ісава і якова, але в біблії нема нічого про те, що вони були летючими об'єктами, то я не знаю, звідки така мистецька інтерпретація).

#старозавітне

слово тридцяте києво-печерського патерика розповідає про мойсея угрина, якого одна вельми заможна й гарна жінка спокушала і тілом, і грішми, і владою, але він усіляко опирався і зрештою таки втік від неї, оселившись у печерському монастирі.

і от жив той мойсей у монастирі як взірець цноти, і прийшов до нього якось брат, одержимий тілесними бажаннями, аби просити про допомогу в цих боріннях. то, по-перше, наказав йому мойсей «ніколи в житті не казати ані слова жодній жінці». а по-друге, узяв патерицю, на яку спирався, ходячи, і «ударив нею в лоно того брата, й відразу змертвіло грішне тіло його, й відтоді не було спокуси тому братові». що, звісно, логічно, але вчить нас важливої речі: не тільки в угодах із чортами варто дуже обережно формулювати свої бажання, а й у звертаннях до святих.

#вечірнінотатки

крихітний часослов — я би навіть сказала, часословичок — роботи сімона бенінга, створений у 1530-х роках. не знаю, що чарівніше, барвисті крила в михаїла чи мікропташечки на берегах.

#манюнє

хутряний звір саламандра (про якого тут уже колись була історія) аж похекує від задоволення, гріючи животик, на мініатюрі з бестіарію хіі століття.

#бестіарії

біси лупцюють грішників будяками, а потім планують перейти на кропиву. добре тиждень почався.

мініатюра з «дзерцала людського спасіння», переписаного в 1370-х роках.

#біси #пекельце

незавершені геральдичні мініатюри з гербовника xv століття — можна домалювати власні кольори.

#геральдичне

останніми днями я багато тут пишу, але провалилась у кролячу нору приміток і мушу вже зараз показати вам огризочок історії про святу вільгефортіс. у п'ятничний допис так чи інак поміститься не все, то нехай це буде тизер.

цитата на ілюстрації — із книжки про жіночу святість у середньовічному суспільстві, яку я купила півтора тижня тому, бо знайшла на амазоні за три фунти, соромно було не взяти (доставка коштувала більше, ніж сама книжка; так, знаю, план був читати те, що в мене вже є, але серйозно, це дуже круте дослідження, яке я давно хотіла).

у якому контексті й де саме томас мор пише про звільнення від чоловіків за мірку вівса, у цій примітці не вказано, але для таких речей є гугл. довго шукати не доводиться — у моровому полемічному трактаті 1529 року, написаному в діалогічній формі, супротивник ушанування святих наводить культ вільгефортіс як приклад дешевої забобонності.

подейкують що вона, добра душа, вдовольняється вівсом; не знаю, чому саме ним — може, тому, що садовить злих чоловіків на коней, які везуть їх у пекло. і саме по це, кажуть, до неї звертаються. аж настільки, що жінки замість «святої вільгефортіс» називають її «святою анкамбер» — бо вірять, що за мірку вівса вона не погордує звільнити [unencumber] їх від чоловіків.

у відповідь інший персонаж тексту, представник ортодоксії, визнає, що так, із вільгефортіс можна говорити про забобонність, але... — і швиденько переходить до наступних прикладів. видно, що йому незручно з оцією жіночою народною побожністю, але — що для нас важливіше — видно також, що культ вільгефортіс має нестандартні прояви й достатньо поширений в англії, щоби потребувати проговорення. і це цікаво, бо те, що я про нього раніше читала, стосувалося в основному центральної європи.

#вечірнінотатки

левик із рукопису хі століття вже не радий, що погодився на сюрприз, і хоче знати, куди його несуть, але у пса писок зайнятий, то не відповідає.

#котики #песики

або тут одрук, або я чогось не знаю про києво-печерських отців.

(погуглила, це таки одрук. навіть трохи шкода, мені вже почали вигадуватися паралелі з рогатим мойсеєм. здогадаєтеся, яке слово мало бути?)

#вечірнінотатки

я розумію умовності агіографій і їхнього зосередження на головному герої, але це не заважає мені все-таки тішитися із самовпевненості (чи, навпаки, невпевненості в усіх інших) теодосія в несторовому переказі.

теодосій на смертному одрі збирає довкола себе братів і розказує їм, як жити: «так ви довідаєтесь про заступництво моє перед богом: якщо побачите, що добро в монастирі цьому множиться, — то знайте, що я біля володаря небесного; якщо ж колись побачите убозтво й занепад у монастирі, то знайте, що я далеко від бога й не маю відваги молитися йому».

звісно, у цей момент його «пропасниця била, і в гарячці палав він», то, мабуть, сил на якісь кращі формулювання й не було вже. та на місці братів я все одно трохи засмутилася б із того, що теодосій вважає мій і всіхній вклад (матеріальний і молитовний) у добробут монастиря зникомим.

#вечірнінотатки

хтось намагався скопіювати суворого (і трошки невдоволеного) орла, який символізує євангеліста йоана в рукописі 820-х років, і в нього майже вийшло.

#домальоване

у когось дискотека, а в когось — умертвіння плоті.

ідеться, звісно, не про вбивання в буквальному сенсі. це така метафора, за якою стоїть, зокрема, теологічний сенс «умирати для гріха, щоб народжуватися для святості» (як на мене, тут має бути саме недоконаний стан — ідеться-бо про процес): ми живемо в цьому світі в тілі й на гріхи здебільшого наражаємося саме через тіло, і якщо загартовувати його всілякими аскетичними практиками, нам буде легше опиратися спокусам.

але то не єдиний сенс аскези. біль і дискомфорт тіла — одна зі справді відчутних речей, які можна пожертвувати богові в цьому світі; як тілесні істоти, ми загалом маємо небагато способів покутувати, не залучаючи тіло безпосередньо. це, до речі, той самий принцип, що стоїть за оргазмічними містичними переживаннями — бо ж уповні відчути насолоду ми так само здатні тільки із залученням тіла, а тіло відповідає на розкіш доторку бога так, як уміє.

і хай яким парадоксальним це здається, коли ми дивимося суто на зовнішні прояви умертвіння, ці практики якраз доволі послідовні для релігії, яка відкидає дуалістичний поділ людини на хорошу душу й погане тіло. ясно, що ставитися до них можна дуже по-різному, але внутрішня логіка тут таки є — середньовічні люди її точно бачили й не мали клопоту з тим, щоби по-всілякому взаємодіяти із сакральним на тілесному рівні.

за нагоду проговорити ці речі дякую манускриптові августинового «граду божого», переписаному близько 1480 року. вважайте це такою передмовою до дивовижних історій із «іконофагів» — дослідження про те, як і чому люди споживали зображення (переважно, звісно, в релігійному контексті).

#голілюди #їхнізвичаї

кабани, ведмеді й традиційні мавпи на маргінесах часослова з 1470-х років.

#маргіналії

канібали обідають людятиною (а кінь — деревом) на маргінесі рукопису з хііі століття (f. 167r).

#хрумхрум

жив собі якось лицар (у більшості версій цього чуда — цілком собі умовний анонімний лицар, але ми називатимемо його волтером, бо саме таке ім’я він носить у збірці чудес, виданій 1906 року), який дуже шанував божу маму й повсякчас до неї молився. якось, прямуючи зі своїми колегами-лицарями на турнір, волтер проїздив повз присвячене їй абатство й почув, як там служать месу; а що саме була субота, тобто марійний день, то він вирішив залишитися на службу. колеги просили його не відволікатися від планів, але лицар зліз із коня й пішов у храм; вони почекали трохи, але зрештою махнули рукою і поїхали змагатися, бо всі тут дорослі самостійні люди й можуть самі вирішувати, що їм важливіше.

а от волтер пішов до церкви й молився до божої мами так натхненно, що зовсім забув про плин часу. коли зброєносець спробував витягти його з храму, щоб, може, встигнути бодай на завершення турніру, бо ж не з’явитися там зовсім було б ударом по воїнській честі, лицар відповів, що лишиться до кінця меси, а там уже як бог дасть. вийшло так, що саме цього разу бог дав дуже довгу месу, яка тривала аж до вечора. тож коли волтер зі зброєносцем нарешті сіли на коней, щоб їхати на турнір, то побачили, що всі вже звідти повертаються.

та замість того, щоб кепкувати з колеги, який пропустив нагоду на людей подивитися і себе показати, лицарі стали вітати волтера з перемогою, вклонятися йому покірно і навперебій розповідати, як їх вразили його лицарські таланти — мовляв, пане, ти аж сяяв, коли нас перемагав, ми ще ніколи не бачили такої вправності, ніхто не міг тебе торкнути, хоч як старався, і жодному не вдалося уникнути твого списа. волтер спочатку трохи здивувався і спробував пояснити, що його не було на турнірі, але лицарі так палко запевняли, що був і в процесі бою прославляв бога оцим самим голосом, який вони зараз чують, що він зрештою зрозумів: це божа мама замінила його на змаганнях, щоб йому не довелося ні відволікатися від молитви, ні втрачати честі в очах колег.

божа мама загалом відома своїми перевтіленнями; я колись переповідала, наприклад, чудо, у якому марія роками підміняла в монастирі черницю, що пішла в загул. але в усіх чудесах вона перетворюється на жінку — і тільки в цьому на чоловіка. а в марійних кантиках альфонса х кастильського є ще радикальніша версія чуда (кантика 63): там божа мама їде не просто лицарем на турнір, а цілковито собі воїном на поле бою, щоб під час облоги міста сан-естебан-де-гормас допомогти кастильському графові гарсії білорукому відбитися від нападу маврів. як і в стандартній версії чуда, поки божа мама б’ється, лицар молиться у храмі, а потім, вийшовши, чує від графа про свої подвиги: «якби не ти, клянуся богові, мене і моє військо б дощенту розбили, але ти вбив стільки маврів короля альманзора, що він здався».

одне слово, святі жінки — і навіть головна пресвята жінка — теж уміють послуговуватися зброєю.

лицар на ілюстрації з укладеного в xv столітті гербарію гербовника так задрапований, що там під латами цілком може й божа мама виявитися. серйозно, ніколи не знаєш.

#чудотворення

(майбутня) божа мама і її свята родичка єлизавета обіймаються за німби в рукописі хіі століття.

#новозавітне

сивіли прийшли в книгарню, роздивляються новинки, зітхають про ціни (хоча кому, як не їм, знати, що книжки — це дорого; спитайте бодай луція тарквінія, як йому вдалося поторгуватися).

мініатюра з рукопису xv століття.

#куточокбібліофіла

сьогодні #вечірнінотатки — знову з києво-печерського патерика. у слові восьмому, тобто житії святого теодосія, яке записав нестор, ми дізнаємося насамперед про те, що теодосія в дитинстві страшенно била мати. але, по-перше, це й так був божий план, по-друге, сам теодосій з цього приводу тішився, бо то ж покута, а по-третє, мати його всілякими чеснотами славилась і лупила сина суто тому, що любила його дуже, то, може, не так воно й страшно 🙄.

цитати:

• тринадцятилітній теодосій ходить працювати в поле із селянами: «мати ж його утримувала від такої роботи й забороняла йому так чинити, благаючи вбратись в одяг чистий і йти гратися з однолітками. [...] та він не слухав її, тож вона не раз, вельми лютуючи, гнівалась на нього й била його — була-бо тілом міцна й дужа»;

• трошки старший теодосій вирішує втекти у прощу, але не в той бік, який запланував для нього бог: «довго вона гналась, перш ніж наздогнала його, і з люті й гніву великого схопила його за волосся, й повалила на землю, й почала топтати ногами. [...] і так вона гнівом сповнилася, що вдома била його аж до знемоги» (а потім на два дні замкнула в кімнаті без їжі, але зрештою змилувалася й випустила надвір — тільки в кайданах на ногах, щоб він ніде не втікав);

• згодом теодосій вирішує умертвляти себе, носячи на поясі ланцюг, який ранить його до крові: «вона, пильно дивлячись на нього, побачила на сорочці кров і зрозуміла, що то кров від ран, натертих залізом. і, розгнівавшись і розлютившись, розірвала на ньому сорочку і, б'ючи, зірвала ланцюг із тіла його».

зрештою теодосій іде до києва, як бог для нього й запланував, і там йому вдається сховатися, а коли мати його таки знаходить — домовитися з нею без побоїв. але воістину, #тяжкобутисвятим.

змій із бестіарію хіі століття помітив, що ви дивитеся, як він порпається хвостом у вусі, то тепер усім своїм виразом писка показує, що йому байдужа суспільна думка (і поради отоларингологів).

#бестіарії

якщо ви бачите в середньовічному рукописі трьох чоловіків, які сплять в одному ліжку голі, зате в коронах, а над ними — янгола із серйозним виразом обличчя, то це історія не про розпусту, а про царів (вони ж волхви), які повертаються додому з візиту в новонародженого ісусика й отримують божественне попередження не заходити до ірода й нічого більше йому не розказувати, бо вже й так достатньо наговорили.

(і в трьох царів сьогодні свято, а їх ніхто не привітав 😔).

мініатюра з псалтиря королеви марії, створеного в 1310-х роках (bl royal ms 2 b.vii, f. 131v).

#новозавітне #голілюди #соннілюди

мавпи з маастрихтського часослова xiv століття (bl stowe ms 17) досі святкують і бавляться, і хто може їм заборонити?

#маргіналії

бог покликав царя давида купатися, але той соромиться роздягатися при русалках.

мініатюра з біблії 1390-х років.

#глибоківоди

❌ січень: йоган гейзінґа, «осінь середньовіччя» (1919) — не здужала; імовірно, спробую в українському перекладі, анонсованому на наступний рік у «стилеті і стилосі».

📌 лютий: ейлін павер, «середньовічні люди» (1924) — реконструкції шести дуже різних середньовічних життів, від селянина з іх століття до марко поло. приємний бонус — передмова про пізньоантичних інтелектуалів, які наполегливо вдають, що імперія довкола них не кришиться. дуже грайливо написаний, вкрай читабельний текст, нам усім треба більше ейлін павер (to whom it may concern: вона вже в паблік домейні).

❌ березень: бернетт гіллман стрітер, «прикута бібліотека» (1931) — корисний, але дуже зосереджений на технічних деталях текст, який я намагалася читати в електронці вечорами, а тому безнадійно швидко засинала; утім, передмова чарівна.

📌 квітень: режін перну, «сяйво середньовіччя» (1944) — дочитала, багато лаялася, пізня перну мені подобається значно більше.

❌ травень: айріс оріго, «торговець із прато» (1957) — травень прийшов і пішов так швидко, що я й не помітила, то тільки встигла вполювати за недорого видання від «фоліо» здорової людини; буде мені на наступний рік.

📌 червень: антоніна єліч, «повсякденне життя в середньовічному кракові» (1966) — книжка про міський побут із купою захопливих деталей: корумпованого чиновника виганяють із міста, студенти різних націй об'єднуються, щоб закидати каменюками німецьку бурсу, святий, похований у римських катакомбах, висловлює бажання поїхати до кракова в ролі покровителя, оце усе. приємна і легка книжка.

📌 липень: патрік ґірі, «furta sacra: крадіжки реліквій у високому середньовіччі» (1978) — дослідження традиції викрадення реліквій, у якому, звісно, є багато захопливих прикладів, але ґірі й історичні контексти пояснює не менш цікаво. для стереоефекту раджу поєднати з читанням роману м. т. андерсона «nicked», прекрасної крутійської історії про перенесення (крадених) реліквій святого миколая до барі.

📌 серпень: ганна заремська, «негідне ремесло. кат у польському суспільстві xiv–xvi століть» (1986) — невеличке й доволі сухе дослідження катівського ремесла; мені, звісно, найбільше сподобалося те, як детально авторка переповідає документи — з цього можна зробити кілька оповідань дописів.

❌ вересень: діан елліотт, «упалі тіла» (1999) — книжка, фрагмент із якої — про секс у храмі — я тут уже колись переповідала. досі хочу прочитати повністю, але у вересні якось зовсім не склалося.

📌 жовтень: «середньовічні непристойності» (2006) — збірник статей про ті аспекти середньовічної культури, які ми зараз вважали би непристойними, від загадок про секс до паломницьких значків із пенісами; починаючи 2023 року на його основі #конспект_про_непристойне, я жартувала, що такими темпами читатиму цю книжку до різдва — і мудро зробила, що не уточнила рік.
як зазвичай буває зі збірниками, вміст доволі неоднорідний.

📌 листопад: жак ле ґофф, «у пошуках освяченого часу. яків де ворагіне і "золота легенда"» (2011) — пізній текст ле ґоффа, у якому він в основному коротко переказує «золоту легенду», час від часу (не обов'язково в найдоречніших місцях) додаючи щось про те, які важливі для її структури уявлення автора про час. але погодьмося, що в такому віці (майже 90) й із таким статусом (живої легенди медієвістики) цілком можна дозволити собі low-effort книжку.

📌 грудень: чентрі вествелл, «діви чи монстриці? історії про амазонок, королев і спокусниць у середньовічних манускриптах» (2024) — неймовірно барвисте видання британської бібліотеки про героїнь, яких можна зустріти на рукописних мініатюрах, бо ж головні тут, звісно, мініатюри. основна функція книжки — познайомити і захопити, тож не варто шукати в ній якихось відкриттів, якщо ви вже знаєте, хто такі клеопатра, беатріче й мелюзина. утім, авторка зібрала не тільки очевидних героїнь (у книжці є, наприклад, кілька східних історій, на які я раніше не натрапляла), та й про тих відоміших спробувала розповісти ще й небанальні сюжети, то вийшло цікаво.

#рікчитання #вечірнінотатки

передостанній день року — це прекрасний час для підсумків річного челенджу, про який я вам уже давненько не розповідала (перепрошую), то ви, мабуть, і забули. ідея полягала в тому, щоби щомісяця читати медієвістику з певної декади: 1910-х у січні, 1920-х у лютому й так далі, доки в грудні не доберуся до 2020-х. утім, цього року з моїми планами знову трохи трапилося життя (яка несподіванка), тож не всім десятиліттям дісталося порівну уваги.

найбільше постраждала перша половина року: у січні ми не подружилися з «осінню середньовіччя» гейзінґи, а потім весна була повна інших клопотів. і ще виявилося, що в тексту разюче меншає шансів на прочитаність, якщо він є в мене тільки в електронці; власне, сім із восьми книжок, які я в межах челенджу таки дочитала, були паперові — і їх ви бачите на фотографіях. виняток — липневе дослідження патріка ґірі про крадіжки реліквій (до речі, моя улюблена книжка зі списку).

основна мета челенджу полягала в тому, щоб таки сісти й почитати (і подочитувати!); я, звісно, не передбачала, що мені аж так бракуватиме уваги на електронки, але то, схоже, просто зсув у сприйнятті, із яким треба змиритися: цього року в мене вперше, відколи я почала фіксувати таку статистику, серед прочитаних більше паперових книжок, ніж електронних.

друга мета була в тому, щоби подивитися, як змінюється медієвістика впродовж хх століття. не можу похвалитися тут особливими досягненнями: про те, що дослідження поступово конкретизуються, стають менш філософсько-есеїстичними й обростають ретельнішими посиланнями, можна було й так здогадатися, а інші висновки з моєї малесенької вибірки робити складно. та й ретельність більше залежить від людини, ніж від часу: скажімо, ейлін павер навіть на початку хх століття розуміє, як важливо подавати примітки й уникати зайвих узагальнень.

(ну гаразд, що ближче до нашого часу, то менше автори соромляться говорити про секс, частини тіла й усілякі біологічні процеси, але це теж було очевидно).

хай там як, вважаймо, що дві третини запланованого — то непоганий результат. пишаюся собою, готова спробувати ще раз. наступним дописом — трохи деталей про те, із чого складався цей #рікчитання, а за кілька днів розкажу, що вигадала на 2025-й.

святий гелайм (гелейн? гугл знаходить згадки про нього тільки на сайті французької бібліотеки, поза кількома французькими манускриптами цієї постаті, здається, не існує) перепливає річку на крокодилі в рукописі 1463 року.

історія, проілюстрована цією мініатюрою, воістину трагічна. одного разу гелайм зустрів ченців, які не могли служити недільну месу, бо не було серед них священника. гелайм запропонував привести якого-небудь, але на перешкоді йому (як і всім ченцям цієї спільноти, які вирушали раніше зі схожою місією) стала річка, де жив страхітливий людожерний крокодил. порядні крокодили, кажуть бестіарії, принаймні шкодують про те, що їдять людей, і тому жують і плачуть, а цей узагалі не мучився докорами сумління, коли наминав слуг божих, які підходили заблизько до річки.

утім, гелайм був не просто ченцем, а святим, тому, коли тварюка підпливла до берега з виразним наміром підживитися, просто помолився — і крокодил одразу посумирнішав настільки, що дав на себе стати і спокійно поплив через річку. на іншому березі гелайм знайшов священника і покликав його їхати до ченців. коли той зауважив, що не бачить жодного транспорту, яким це можна було би зробити, гелайм відповів: «не переймайся», — і викликав крокодила.

священникові такий човен, звісно, не дуже сподобався, то він чемно подякував за пропозицію і вшився подалі. (я майже чую, як у цей момент гелайм розчаровано зітхає). довелося святому їхати назад без другого пасажира. прибувши до берега, він сказав крокодилові: «краще тобі вмерти, ніж чинити стільки зла», — і той миттю сконав. а шкода, така барвиста звірина була, та й приручена вже, ченцям би на господарстві, мабуть, знадобилася.

(що там далі було з недільними месами, чудо не розповідає, бо, погодьмося, на тлі крокодилячих пригод це не так уже й принципово).

#чудотворення #бестіарії

захоплені читанням святі в ініціалах з італійського рукопису xv століття.

#гарнібукви #куточокбібліофіла

зимове полювання у французькому рукописі 1480-х років. здається, песикові подобається гарцювати у снігу (а от щодо чоловіка сумліваюся).

#змерзлілюди #песики

лімозький релікварій із 1210-х років, виготовлений із позолоченої міді з емалями і прикрашений фігурками апостолів. ви тільки подивіться, які барвисті в них німби на другій фотографії.

апостоли, до речі, недокомплектовані: на лицьовому боці шестеро (в описі на сайті музею сказано, що оригінально їх було вісім — двох зняли, щоб зробити віконечко, крізь яке було б видно реліквії), а на звороті — десятеро. на бічних поверхнях янголи, то вони не рахуються. утім, ці фігурки все одно годі розрізнити, то кожен власник міг преспокійно собі вважати, що найважливіші апостоли в нього є навіть у двох екземплярах — і байдуже, хто саме того разу був у списку найважливіших.

#требабільшезолота #дрібкасвятості

єпископ у молитовнику 1300-х років дуже наполегливо не дивиться в бік дракона, який прийшов надгризати його ініціал. якщо його ігнорувати, воно саме пропаде, правда?

правда ж?

#гарнібукви #повнабентега

оце написала я про віслючка з волом, що вони радісні на всіх мініатюрах, і подумала, що то ж не зовсім правда, як і будь-яке узагальнення. насправді на їхніх писках можна знайти цілий спектр емоцій — і запланованих, і не зовсім.

тому ловіть спеціальний різдвяний квіз: яка ви сьогодні велика рогата худобина вертепна тварина?

хвилинка щирості: з різдвяних мініатюр я найбільше люблю ті, на яких марія читає, а йосиф бавить ісусика. а на другому місці — ті, де йосиф із марією збентежено тримаються за голови, наче кажучи: «боже, що нам з тобою робити?»

а віслюк із волом на всіх мініатюрах радісні.

світлого й тихого усім нам різдва.

#дитятковяслах

янголи аж сяють на тлі вечірнього неба, поки злітаються до вертепу на різдво. пастухи і їхні песики теж помітили, що тут щось цікаве коїться (тяжко не помітити, коли тобі над головою янгол гуде), то й собі скоро підуть подивитися.

#дитятковяслах

бог не вклався в жоден дедлайн і ще навіть не створив ялинок, тому на свята мусить прикрашати те, що є під рукою, — землю з небозводом. нічого, наступного року вже матиме все готове і зможе відсвяткувати по-людськи.

мініатюра з французького часослова кінця xiv — початку xv століття.

#робочібудні

дивовижні звірі з часослова початку xvi століття.

#маргіналії #непришийкобиліхвіст

комахи, схоплені в ініціалах французького часослова з 1500-х років, наче в бурштині.

#гарнібукви

останніми днями я трохи нуджу світом і своїми книжковими полицями, із давніше початого якось нічого не дочитується, то вирішила витягти з шафи два дослідження, теми яких вселяють у мене багато надій.

по-перше, la conquistadora емі ременснайдер — про божу маму як покровительку воєн, відвоювань і завоювань у середземномор'ї і в новому світі (мені вона цікава насамперед у контексті святої джавеліни — пам'ятаєте, скільки галасу було через мурал із нею?).

по-друге, magia posthuma даніеля войтуцького — про посмертні суди і страти в сілезії і моравах у xvi–xviii століттях (так, якщо ви вмерли, це ще не причина вас не стратити; чекаю, що буде про чарівників, упирів та інших захопливих повертанців).

обидві ці книжки — то вже сильно пізнє середньовіччя й новий час, але якщо знайду там щось захопливе, ділитимусь. а поки я їх надгризаю, розповідайте, що нині читаєте і що робите із зимовою меланхолією.

#вечірнінотатки

кізлики, єдинороги й один вухобровий слон із німецької тори xiv століття.

#бестіарії

олександр македонський і його військо підозрюють, що їм на цій вечірці не раді, але проїхати повз душа чомусь не лежить. може, таки покличуть, якщо попроситися?

(мініатюра з «роману про олександра» (f. 68r), переписаного на межі хііі й xiv століть).

#голілюди #свояатмосфера

сьогодні в нашій нерегулярній рубриці «сови, які бачили чимало лайна» — сова, яка побачила, що в бестіарії хіі століття її назвали кваком (nicticorace / у сучасній таксономії nycticorax), записавши в такий спосіб до чаплевих, і поки що не може від цього оговтатися.

#совоньки

марія магдалина, покровителька неголеного всього, колись уже з'являлася на цьому каналі (в інтерпретації тільмана ріменшнайдера). зазвичай художники вважають цей її образ самодостатнім і не доповнюють ніякими атрибутами чи додатковими сюжетами, але мініатюра з часослова бони сфорци, створеного в 1510-х роках, розповідає ще й про доволі дивне (і трохи моторошне) чудо.

ідеться про отой кораблик і жінку з немовлям, які сховалися в печері ліворуч.

трапилося все у французький період життя марії магдалини. ви, мабуть, і не знали, але, за французькими переказами, після смерті ісуса її — разом із лазарем, марією і мартою, яка згодом виявилася ефективною драконоборицею, — вигнали з юдеї, посадивши на човен без весел. його зрештою прибило до берегів провансу, а звідтіля вигнанці помандрували вглиб франції чинити чудеса.

у той час жило в марселі заможне подружжя, яке дуже побивалося через свою бездітність. марія магдалина з’явилася жінці вві сні й обіцяла, що завагітніти вдасться, якщо роздати надмірні багатства вбогим і зробити дім прихистком для нужденних (цікаво, що про навернення на цьому етапі не йдеться, тільки про благодійність). пара так і зробила — і скоро спромоглася зачати сина.

тоді марія магдалина — так само уві сні — натякнула чоловікові, що йому варто вирушити в паломництво, щоби подякувати за це чудо святому петрові, тоді ще цілком живому мешканцеві єрусалима. подружжя вирішило, що попливе разом, і під час мандрівки сталася прикрість: жінка померла, народжуючи дитину. чоловікові довелося (може, супутники змусили? легенда не каже) лишити тіло дружини й немовля, яке плакало від голоду, на скелястому острові посеред моря. він вкрив їх плащем, прикликав на допомогу марію магдалину та продовжив подорож, хоча, мабуть, подячна проща після такого трохи втратила сенс.

через два роки вештання відвідування єрусалимських святинь разом зі святим петром чоловік сів на корабель, який повертався до марселя. зворотний шлях пролягав повз той самий острів — і виявилося, що там досі лежить нетлінне тіло жінки, біля якої бавиться вже трошки підрослий малюк. чоловік іще раз помолився до марії магдалини, яка, виявляється, протягом цих двох років годувала його сина, — і свята вчинила ще одне чудо, воскресивши дружину. (може, вона не зробила цього раніше, щоб жінка там на острові не сильно нудьгувала? чи в неї була їжа тільки для дитинки?).

повернувшись додому, подружжя зустрілося з марією магдалиною, яка саме проповідувала в марселі, і з нагоди її великих чудес охрестилося та поруйнувало всі язичницькі храми в місті. а про те, ким після такого раннього досвіду виріс хлопчик, легенда не розповідає.

#чудотворення

двобій на динозаврах на маргінесі фламандського часослова з 1460-х років.

#маргіналії #голілюди

робочий тиждень щойно почався, а від євангеліста матея вже чогось хочуть. аби то тільки не був якийсь свіжий проєкт, заради якого треба все кинути й кудись бігти.

мініатюра з ліндісфарнського євангелія, переписаного в 710-х роках.

(спокійного понеділка нам усім).

#робочібудні

у страшно середньовічного сьогодні день народження (і куди тільки ці три роки втекли?), тому танцюють усі.

усе-таки добре, що ми тут зібралися разом. дякую вам :)

#грайливілюди

дві несподівані речі, які я дізналася про святу олену, матір імператора костянтина й відкопувачку ісусового хреста, із учорашньої книжки:

• у середньовічній англії популярними були перекази про те, що олена — дочка короля коула колчестерського, тобто й сама англійка (а ми ще кепкуємо з галилеї-галичини);

• її вважають покровителькою розлучених.

#вечірнінотатки

ведмеді з плюмажами, військовим оркестром і власним гербом у хроніці 1480-х років.

ну гаразд, герб не зовсім їхній, а бернський, але на ньому ведмідь? ведмідь. то й усе.

#геральдичне #звукимузики

праворуч — недочитані книжки, за які я планувала взятися цих вихідних.

ліворуч — свіжесеньке видання від британської бібліотеки про жіночі образи в середньовічних рукописах, яке приїхало годину тому (це такий подарунок собі самій на день народження страшно середньовічного, трохи завчасний, звісно, але я не готова була чекати з розпаковуванням до неділі).

а тепер поміркуймо: скільки недочитаних книжок цього разу так і лишиться недочитаними?

#вечірнінотатки

елегантна гарпія підгодовує мнясом улюбленого сокола, а поруч гарцюють звірята, які, мабуть, сподіваються, що їм теж перепаде щось поживне.

скидається на те, що маргінальні ілюстрації в переписаній у 1330-х роках книзі одкровення (f. 22v) малював хтось інший, ніж мініатюри з апокаліптичними сценами, — дуже вже вони мінімалістичні в порівнянні.

#маргіналії

знайомтеся: це фрагмент мого наплічника, а на ньому — поруч з іншими пінами, які свідчать про бездоганний смак власниці, — крилатий пеніс у чобітках і короні. тобто класичний паломницький значок, яких чимало знаходять на півночі європи, відтворений в україні за середньовічними технологіями.

живе він на цьому рюкзаку вже рік, від минулого листопада, не боїться ні морозу, ні дощу, і регулярно тішить людей, які завдають собі клопоту роздивитися, що ж там у мене за спиною. (дехто, втім, вважає, що це такий дракончик, — я їх не виправляю).

якщо вам теж треба паломницьких значків (або перснів і кулонів. або листівок. або мечів і луків — там є навіть луки), підписуйтеся на середньовічну барахолку, де не тільки показують гарне, а ще й продають його. якщо замовлятимете штукенції з неї зараз, ще можете встигнути з подарунками на різдво й новий рік — а я не сумніваюся, що у всіх нас у житті є людина, якій хочеться покласти геніталію під ялинку.

то не вагайтеся (і не відкладайте): @MedievalMarketInUA

#безсоромнареклама

сімдесятий пункт статутів святого бенедикта каже, що не можна бити людей без дозволу.

пункт, щоправда, стосується монастирського життя, тож під людьми має на увазі насамперед братів (хоча можна припустити, що на осіб з-поза монастиря він так само поширюється), та й то з деякими нюансами.

річ у тім, каже святий бенедикт, що неприпустимо, щоб у монастирі хтось самовільно брався панувати. а тому ніхто не має права відлучати від церкви або бити будь-кого з братів, якщо не має на це дозволу абата. тих же, хто таким завинить, належить шпетити привселюдно, щоб інші бачили, що лиха поведінка має наслідки.

за послушниками, яким іще не виповнилося п’ятнадцяти років, належить суворо наглядати й за потреби фізично карати (вочевидь, на це окремий дозвіл абата не потрібен), але помірковано й розсудливо.

якщо ж хтось дозволить собі відлупцювати дорослого без санкції абата або виявить надмірну жорстокість до дітей, то має понести покарання, передбачене статутами, — утім, нам тут не уточнюють, яке саме. написано-бо (ще в старому завіті навіть): не роби іншим того, що тобі не любе.

(абат із рукопису кінця хіі століття попереджає ченців, що взагалі не має проблем із роздаванням дозволів, то нехай шануються).

#їхнізвичаї

діва знайомиться з єдинорогом у рукописі початку xiv століття (f. 51r), і поки що їм обом усе подобається. потім єдиноріг, звісно, дізнається, що голі дівки в лісі просто так не бігають (чи принаймні не з його щастям), але хай собі порадіє, доки може.

#голілюди

ангели тицяють у маленького ісусика інструментами майбутніх мук — загартовують, чи що.

мініатюра з фламандського молитовника 1520-х років.

#життяісуса

біс у рукописі 1400-х років запасається душами на зиму і навіть трошки переймається, що з таким урожаєм грішників йому казанів не вистачить.

#біси #пекельце

химери в каптуриках із рукопису 1410-х років.

#маргіналії #бабевини

барвисті апокаліптичні звірі гарцюють у рукописі з межі хіі і хііі століть. ви тільки зацініть, які в них хвости з інтегрованими чоловічками — може, то приманка, як писок у мантикори?

#апокаліпсис

адам роздає імена тваринам, які точно-преточно не знайшли ніякої цікавої свіжоствореної трави й тим більше навіть на думці не мали її курити.

мініатюра з укладеного в хііі столітті бестіарію (bl sloane ms 3544, f. 15v), який живе у британській бібліотеці. а там досі все складно. і хоча вони вже відновили онлайновий доступ до тисячі своїх рукописів, повного комплекту ще, схоже, довго не буде.

#райськанасолода

янголяча дупця, домальована на маргінесі рукопису з кінця хіі століття. з вигляду дупці здається, що вона на якісь 400 років молодша за оригінальні записи.

#домальоване

читачки у французькому рукописі xv століття стараються насолодитися неділею (і хорошою книжечкою. спокуса доспати після цієї ночі, втім, дуже сильна).

#куточокбібліофіла

скляний ріг для пиття, виготовлений у ломбардії десь наприкінці vi століття.

#домашнійзатишок

ми часто уявляємо середньовічних аристократок як вишуканих жінок, які їздять на полювання, вишивають, музикують, грають у шахи й тужно дивляться у вікно з високої вежі, але, як нагадує ейлін павер у «середньовічних жінках», у них на це було не так уже й багато часу. все-таки хтось мав стежити за господарством, керувати маєтком, іноді збирати податки, а за відсутності чоловіка іще й часом опиратися облозі, бо сусіди взагалі не мали проблем із тим, щоб напасти на замок, поки його господар мандрував десь у справах.

ейлін павер згадує про кількох жінок, які лишились у хроніках саме тому, що захищали домівки від зазіхань. наприклад, про маргарет пастон, яка, готуючись до нападу на свій маєток, пише чоловікові листа з проханням купити арбалети, стріли для них, броню для слуг, полекси (мені було сьогодні років, коли я дізналася, що pole-axe отак і перекладається), а ще — фунт цукру й фунт мигдалю, бо в господарстві знадобиться. або про графиню бакенську, для якої захист замку закінчився невдало: едвард і, захопивши твердиню, наказав підвісити господарку в клітці на кпини своїм солдатам. іншому едвардові, ііі, пощастило менше — його підлеглі так і не здобули замку, який захищала агнеса данбарська, вона ж чорна агнеса, хоча облога й тривала п’ять місяців.

утім, справи не обов’язково доходили до збройних сутичок. в англійських адміністративних записах за 1461 рік є згадка про бокенгемський (sic) замок, на який поклав оком король. але еліс і джон найвети, які там жили і вважали, що замок належить їм, із цим не погодилися. тоді, поки джона не було вдома, король послав у замок десятьох підлеглих на чолі з місцевим суддею, щоб вони розібралися із ситуацією — і їх зустріли піднятий міст і господарка, яка стояла на стіні зі п’ятдесятьма озброєними чоловіками. записи фіксують промову еліс: «майстре тваєр, ви мировий суддя, то добре було б, якби ви притримувалися миру. бо я звідси не піду, а якщо ви почнете порушувати мир чи намагатиметесь здобути цей замок війною, його захищатиму, бо краще мені полягти так, ніж загинути, коли додому повернеться мій чоловік, який довірив мені берегти наше майно». ейлін павер пише, що збентежені королівські слуги після такого привітання відступили. що було далі, ми не знаємо, але легше уявити, що еліс зітхнула й пішла перевіряти, як там просувається заготівля запасів на зиму, ніж що вона повернулася до перерваної гри на лютні.

прекрасна дама з артуріанських історій, переписаних у xv столітті, теж має цілий список корисніших справ, на які могла б витратити час, — але ці консерви все лізуть і лізуть.

#хібахочешмусиш

черниця на смертному одрі з повним антуражем бісів, які чекають, коли ж можна буде вхопити її душу за якісь задавнені гріхи. але божа мама теж прийшла, то в черниці є всі шанси на таксі до раю.

(мініатюра з рукопису 1500-х років).

#гарнеякбожамама #всітамбудемо

давно сподівалася цього перекладу, то радію, що він таки з'явився — й одразу у вільному доступі (а ще ж навіть не миколайчик).

«непочуті жінки: чернечі мережі в середньовіччі» — це книжка про життя в пізньосередньовічних німецьких жіночих монастирях, зіткана не тільки з офіційних документів, а й із листів, щоденників (багато з яких узагалі вперше опрацьовані) і різних повсякденних дрібничок. має бути цікаво.

обкладинка і назва англомовного видання, звісно, сильно поступаються оригінальним, але, з другого боку, ця книжка зроблена для вільного доступу, то не час вередувати.

#книжказабезплатно

сильно збентежений ісус (мабуть, дізнався, за що цьогоріч дали букера, і не може зрозуміти, якого дідька) в ініціалі з молитовника 1300-х років. одразу видно, що в будь-якій незрозумілій ситуації в нього перший порух — благословляти: тиць вам усім, а далі розберемося. або ні.

#гарнібукви #перстгосподній

напрочуд геометричне видіння єзекиїла з рукопису xiv століття.

#старозавітне

янгол прийшов до євангеліста матея і підказує йому, що ще неодмінно треба написати. матей, звісно, втішений із божественної присутності й усього такого, але, ну, можна ж і не стояти отак над головою.

#робочібудні

музичні мальовидла з берегів англійського бревіарію 1320-х років.

#звукимузики #маргіналії

насичений робочий рік (із кількома, зрештою, моментами відпочинку) — весь на тлі яскравого, безхмарного неба — в рукописі 1425 року.

#робочібудні #навсесвійчас

архангел михаїл флегматично коле біса на мініатюрі з часослова середини xv століття. хай там як знають, а нам своє робить.

#війнавнебесах

часом середньовічні штуки — як, наприклад, оцей оптичний обман із рукопису xv століття — мене страшенно зворушують.

ви тільки уявіть, як багато любові хтось вклав у цю маленьку примітку. як він, мабуть, радів, коли вимальовував шнурочки на двох боках аркуша, і бганки пергаменту навколо них. як чекав, щоб хтось помітив цю дрібну маргіналію, одну з десятків у 15-кілограмовій книжці, і як тішився, коли вона справляла враження. (яке ж воно чудове навіть через пів тисячоліття).

такі думки не обов'язково повертають віру в людство тут і тепер, але трошки допомагають із загальною перспективою. теж непогано.

#вечірнінотатки

жаби з хробаками повзають по мементо морі, вирізьбленому десь у 1520-х роках.

#всітамбудемо

півтора тижня тому ми трошки говорили про манікули — а тут знайшлася ще одна, багатозадачна, тицяє в текст навіть не грабельками, а восьминожкою якоюсь.

#куточокбібліофіла

єзекиїл у рукописі хіі століття їсть книжку, яка в його вустах солодка, як мед, і навряд чи здогадується, що це колись буде педагогічним прийомом.

у примітці до книжки про іберійські рукописи (яку, до речі, можна безплатно забрати на амазоні — і це чудова книжка, дуже раджу) кетрін бравн пише, що в середні віки в юдеїв існувала мальовнича церемонія початку навчання: вчителі писали на табличці літери й мастили їх медом, а учень (хлопчик, звісно), злизував мед, щоб дізнатися, якими солодкими можуть бути слова писання. (в апокаліпсисі є щось про те, як солодке в роті перетворюється на гірке в животі, але то вже новий завіт і зовсім інша навчальна програма).

#старозавітне #книжказабезплатно

дивні люди й народи з «книги про властивості речей», переписаної 1475 року. (а ті, що зовні не дивні, дуже вже незвично залицяються).

#голілюди #різнілюди

не дуже привітні звірята з іспанського рукопису xv століття. мабуть, хтось їх витяг із ліжка в суботу вранці.

#песики #котики

в абатиси к’яри з монтефалько, що жила наприкінці хііі століття, бували цікаві видіння. вона розмовляла зі святими і з душами в чистилищі, бачила бога-суддю, а якось узріла очима душі втомленого христа, який ніс хрест, шукаючи, де б його поставити. тоді к’яра запропонувала ісусові своє серце — нехай залишить хрест там.

ця зустріч стала темою гарної фрески й джерелом трохи змішаної метафори. штука в тому, що християнські автори часом описували присутність христа в людському серці або розумі як своєрідну вагітність. наприклад, амвросій медіоланський називає ісуса «хлопчиком, який народжується з того, хто приймає духа спасіння в матку свого розуму»; а франциск ассізський пише про те, що «ми — христова мати, коли носимо його в себе в серці й тілі з чистою любов’ю і щирим сумлінням». тож к’ярине серце внаслідок видіння доволі буквально завагітніло ісусом — а водночас від ісуса.

утім, дізналися про це тільки після її смерті. 1308 року, коли абатиса померла після тривалої хвороби, черниці постановили забальзамувати її «через її святість і через те, що бог так сильно втішався її тілом і серцем». вони, отже, розітнули к’яру зі спини й вийняли внутрішні органи, спершу не звертаючи на них особливої уваги, — а потім згадали, що варто придивитися прискіпливіше.

пам’ятаєте, ми колись говорили про те, чи можна молитися у вбиральні? так от, ідея про диявола в лятрині в деяких випадках поширювалась і на кишки, бо де ж іще може жити зла сила, як не в місці переробки відходів. додайте до цього те, що містицизм — то явище ненадійне, бо ж ніколи зовсім точно не знаєш, оселився в містичці дух святий чи біс, і стане зрозуміло, чому сестри вирішили перевірити к’ярині органи на наявність знаків: якби вони знайшлися в кишках, це означало б підступи диявола; якби в серці, монастир отримав би серйозну заявку на власну святу.

перемогло таки серце. розрізавши його, сестри побачили там мініатюрне розп’яття (під час канонізаційного процесу, який, щоправда, не увінчався успіхом, одна з черниць описувала його як «фігурку крихітного чоловічка, хоча й не зовсім сформованого», тобто знову маємо метафору вагітності) й дрібні об’єкти — ніби інструменти страстей. а в жовчному міхурі к’яри знайшли три камінці, які проінтерпретували як знак трійці (і які, мабуть, за життя завдавали абатисі чималого дискомфорту). на розтин жовчного навіть покликали місцевого лікаря, але він, потримавши міхур у долоні, сказав, що недостойний такої честі, то сестрам довелося все робити самим; зате потім лікар запевнив черниць, що камінці в жовчному точно чудесні й природного пояснення не мають.

іще одним доказом того, що к’яра таки скоріше свята, ніж навпаки, стали чудеса. уже невдовзі після розтину її серце оздоровило чоловіка з хворою ногою. а інший чоловік, який насміхався з чудотворного серця, сильно поранив руку — і вирішив, що варто надалі тримати скепсис при собі.

усі ці події, щоправда, не допомогли під час канонізаційного процесу; серед його учасників знайшлося достатньо скептиків, які вважали фігурку в серці справою не божественного втручання, а земної майстерності, та й загалом локальні містички в xiv столітті були далеко не пріоритетними кандидатками на канонізацію. тож к’ярі довелося чекати папського схвалення аж до 1881 року (сумніваюся, що вона цим сильно переймалася). але цікаво, що під час процесу ні в церковної влади, ні в к’яриних родичів не було претензій до розтину й ретельного дослідження органів абатиси — усі питання стосувалися хіба того, чи не підробили сестри знаків божественної присутності.

фреску і к'ярине серце досі можна побачити в присвяченій їй церкві, але знайти їх фотографії в нормальній якості мені не вдалося, тож доведеться обмежитися чорно-білими ілюстраціями з книжки катарін парк, якій дуже дякую за цей чудовий сюжет.

#дрібкасвятості #ніжнапобожність

якщо вам, як і мені, для повного щастя бракує нормального розуміння латини, але ви, на відміну від мене, готові з цим браком таки щось робити, то я вам принесла плани на довгі зимові пообіддя: курс із класичної латини від печери платона.

схема курсу теж цілком класична: починається з фонетики (після якої ви ще більше закочуватимете очі на латинські фрази в американських фільмах), під час вивчення граматики напрацьовується словниковий запас, а полірується все синтаксисом — зброєю, із якою не страшно ставати до герцю із філософськими текстами. викладатиме це все марія остапенко, а після курсу вам дадуть сертифікат про завершення, який можна буде показувати людям на побаченнях.

сам курс відбуватиметься від 24 листопада, по неділях о 17:00. загалом зустрічей буде 25, тобто ви перейдете зиму, потихеньку набуваючи нових знань, і випурхнете в літо вже цілковито олатиненими. приєднуватися можна як офлайн (зустрічі відбуватимуться в києві, в офісі печери платона), так і онлайн (через зум). прогулювати, звісно, не варто, але якщо дуууже треба буде, то не страшно: для учасників усі лекції існуватимуть у записах.

ось тут — посилання для реєстрації.
отут — подія на фейсбуку.
отут — канал київської школи давніх мов, якщо вам раптом треба не тільки латина.

#безсоромнареклама

зненацька ведмідь у хроніці дібольда шиллінга (1484 або 1485 рік).

тобто не такий уже цей малюнок і раптовий — хроніка загалом багата на ведмедів, вони там є і як звичайні звірі, і як геральдичні символи (на мініатюрах часто трапляється герб берна), то не дивно, що в когось із читачів з'явилося натхнення саме на такі карлючки.

#домальоване

побачила цю ілюстрацію в часослові xv століття й одразу згадала класику. то спонсори цього допису — віктор неборак, віктор морозов і «мертвий півень», а дракона ми будемо звати джульбарсом.

#свояатмосфера

ранньосередньовічна пряжка з позолоченої бронзи, знайдена в похованні жінки на теренах сучасної угорщини. красень у центрі (й у гарному дизайнерському шалику зі змії) — це, ймовірно, син одіна тюр.

#требабільшезолота

коли 25 coffee roasters написали мені, питаючи, чи хочу я їхньої кави в обмін на відгук, я сказала, що ниньки дуже далеко живу.

«не страшно, у нас якраз відкрилося представництво в європі», — відповіли вони.

тоді я чесно попередила, що до кави ставлюся вкрай вередливо, маю свою рутину і не визнаю кислинки.

«не страшно, ми вам усе підберемо», — відповіли вони. люблю, коли люди вірять у себе.

і підібрали. і кава приїхала. і була заварена й чудово пахла. і навіть вирушила зі мною на перекладацький семінар, що було дуже хорошою ідеєю, бо там, звісно, стояла кавамашина, але ж ну (втім, маю визнати, що після кількох діб із п’ятьма годинами сну в кожній навіть кавамашинне американо заходило, як у суху землю). і посприяла розширенню перекладацьких горизонтів, бо як би я ще дізналася, що деколи в польщі каву, запарену в горнятку, називають «плюйкою» — вочевидь, через спльовування кавинок. одне слово, виявилося дуже приємно.

якщо ви теж хочете приємного, то в 25 coffee roasters є п’ятдесят із гаком варіантів свіжообсмаженої кави навіть для вередливих каволюбів. а в мене є промокод середньовічне, який дає 20% знижки на їхню каву (крім дріпів, комбо і наборів) і діє до святих факунда і примітива (я не вигадую, можете самі глянути в літургійному календарі), тобто до 27 листопада. і вам навіть не обов’язково бути в україні, щоб кава до вас приїхала свіженькою і запашною, можна замовити її на європейському сайті.

книжка на ілюстрації — це розслідування ігнація дудкєвича про владу й корупцію в польській церкві, нічого нового, та неможливо відірватися. кава в горнятку — сальвадор санта ана, яка пахне так, як я в дитинстві була певна, що мають смакувати медунки (і вічно розчаровувалася), — рожевими цукерками. на семінар їздила (і звідти не повернулася) аравія, чудова й осіння, із легким ароматом диму.

#безсоромнареклама

янголи цього року щедро вродили. цікаво, їх треба рвати чи струшувати?

(мініатюра з часослова маргарити орлеанської, створеного в xv столітті).

#цвітеіпахне

флоральні ініціали з англійського псалтиря 1420-х років.

#гарнібукви

бог із рукопису початку xiv століття (f. 36r) позбирав усіх своїх подруженьок і влаштував пентхаусну вечірку, бо, власне, чом би й ні.

(якось читала лекцію про адвент, жартувала там про численних наречених христових, то на мене трохи з підозрою дивилися. але що ж я вдію, коли воно справді якось отак).

#грайливілюди #зненацькабог

знайомтеся: довколасередньовічні книжечки, які я знов бозна-коли читатиму приїхали мені сьогодні вранці. розпаковувала їх із таким ентузіазмом, що примудрилася порізатися картоном.

отже, у нас тут:
• «християнські матеріальності» керолайн вокер байнам — дослідження того, як пізньосередньовічні віряни взаємодіяли із сакральними предметами (і як народна побожність тут розминалася з офіційною);
• «секрети жінок» катарін парк — розвідка про ставлення до жіночих тіл і анатомічні дослідження в середньовіччі (і заразом розвінчання міфу про те, що церква забороняла розтини);
• «іконофаги» джеремі керінга (переклад із французької) — історія споживання зображень: від ковтання шматочків пергаменту з образками святих до печіння тістечок святої агати, від облизування статуй до фантазій про молоко божої мами.

оцю останню книжку я підгледіла в районній бібліотеці в марини гекторівни (дякую), то пішла її замовити, а далі традиційно: о, і це мені треба, і це я давно хотіла. і раз вони так зручно у п'ятницю приїхали, пропоную для наступного довгочиту покопатися в якійсь із них.

учорашній рукопис не припиняє мене тішити: якщо в попередньому випадку фалос у чоловічка був цілком передбачений оригінальним художнім задумом, то на цій сторінці його точно домалювали пізніше. довкола є кілька манікул, і страшенно цікаво, чи він виконує ту саму функцію, що й вони, — бо виразно ж указує на рядок. і якщо це так, то виходить, що перед нами рідкісний зразок, еее, фалікули?

(усе, завтра буде про якусь іншу книжку. мабуть, навіть без пенісів).

#куточокбібліофіла

середньовічні скриптори й читачі знали чимало способів привабити увагу, й один із них ви бачите на цьому фрагменті сторінки з юстиніанового кодексу, переписаного в італії у хііі столітті.

ідеться, звісно, про манікулу — ☛ — долоньку, що тицяє пальцем у певний фрагмент тексту. тут їх аж дві, над і під вбраним у синє чоловічком. (так, у нього там пеніс). потрібні манікули для того самого, що й сучасні маркерні підкреслення: вони нагадують читачеві (і підказують наступним, бо, як ви бачите, з цією книжкою працювала далеко не одна людина), що тут написане щось важливе.

у рукописах манікули вкрай рідко були вбудовані від початку: їх домальовували читачі, іноді (як у цьому кодексі) — очевидячки різні, тож можна уявляти цілі покоління людей, які знаходили для себе в тексті щось нове, варте запам’ятовування, і тішилися з його багатих ілюстрацій. малювали манікулу сильно по-різному — від двох рисочок, що умовно позначали пальці, до анатомічно точних долонь у вишуканих рукавах; keith houston, автор книжки про незвичні типографські знаки, пише, що манікули петрарки мають, окрім великого, іще п’ять додаткових пальців, треба буде якось пошукати цю цікаву мутацію.

потім, коли книжки стали друковані, манікула перетворилася на типографський символ: спершу нею пов’язували фрагменти тексту з відповідними поясненнями, а згодом, із розвитком апарату посилань, вона стала в основному прикрасою. але звичка тицяти в текст мальованими пальцями зникла не одразу, і трапляються й друковані книжки з манікулами на берегах.

#куточокбібліофіла

свята женев'єва із французького часослова 1480-х років тримає свічку, за яку змагаються сили земні й небесні: ангел із кресалом і біс із ковальськими міхами. читати в такому освітленні, звісно, не дуже просто.

#тяжкобутисвятим

іще один робочий день у пеклі.

ілюстрація з «божественної комедії», переписаної десь у xiv чи xv столітті.

#пекельце #біси

бог вистромив із неба руку й укладає з ноєм заповіт під гарною двоколірною веселкою. усі позакидали голови й зачудовано дивляться на ці атмосферні явища.

мініатюра з книги буття, переписаної в першій половині vi століття.

#старозавітне #перстгосподній

мавпячі клопоти на маргінесах фламандського часослова xiii–xiv століть.

#перевернутийсвіт #магіналії

не знаю, нащо це вам, але «ангелуса» (і трошки понад півтора мільйона гривень) цього року дали не андрієві куркову, а австрійці моніці гелфер за роман «галастра».

а нагороду читацьких симпатій (і письменницьку стипендію у вроцлаві) отримала молдовська авторка татіана цибуляк за роман «скляний сад» (це, наскільки пам'ятаю, її другий переклад польською, я його вже давно купила, тепер треба читати).

цікаво, чи в нас когось із них перекладуть.

#вечірнінотатки

чарівні песики з природничого рукопису xv століття (f. 12r). набігалися за тиждень, то сьогодні відпочивають.

#песики

цар давид і його слуги влаштовують дискотеку в ініціалі з псалтиря 1200-х років.

#звукимузики

адам і єва з мініатюри кінця xv століття слізно просять змію, щоб злізла нарешті з дерева і дала їм спокійно поїсти яблук.

#райськанасолода #голілюди