страшно середньовічне

барвисті апокаліптичні звірі гарцюють у рукописі з межі хіі і хііі століть. ви тільки зацініть, які в них хвости з інтегрованими чоловічками — може, то приманка, як писок у мантикори?

#апокаліпсис

адам роздає імена тваринам, які точно-преточно не знайшли ніякої цікавої свіжоствореної трави й тим більше навіть на думці не мали її курити.

мініатюра з укладеного в хііі столітті бестіарію (bl sloane ms 3544, f. 15v), який живе у британській бібліотеці. а там досі все складно. і хоча вони вже відновили онлайновий доступ до тисячі своїх рукописів, повного комплекту ще, схоже, довго не буде.

#райськанасолода

янголяча дупця, домальована на маргінесі рукопису з кінця хіі століття. з вигляду дупці здається, що вона на якісь 400 років молодша за оригінальні записи.

#домальоване

читачки у французькому рукописі xv століття стараються насолодитися неділею (і хорошою книжечкою. спокуса доспати після цієї ночі, втім, дуже сильна).

#куточокбібліофіла

скляний ріг для пиття, виготовлений у ломбардії десь наприкінці vi століття.

#домашнійзатишок

ми часто уявляємо середньовічних аристократок як вишуканих жінок, які їздять на полювання, вишивають, музикують, грають у шахи й тужно дивляться у вікно з високої вежі, але, як нагадує ейлін павер у «середньовічних жінках», у них на це було не так уже й багато часу. все-таки хтось мав стежити за господарством, керувати маєтком, іноді збирати податки, а за відсутності чоловіка іще й часом опиратися облозі, бо сусіди взагалі не мали проблем із тим, щоб напасти на замок, поки його господар мандрував десь у справах.

ейлін павер згадує про кількох жінок, які лишились у хроніках саме тому, що захищали домівки від зазіхань. наприклад, про маргарет пастон, яка, готуючись до нападу на свій маєток, пише чоловікові листа з проханням купити арбалети, стріли для них, броню для слуг, полекси (мені було сьогодні років, коли я дізналася, що pole-axe отак і перекладається), а ще — фунт цукру й фунт мигдалю, бо в господарстві знадобиться. або про графиню бакенську, для якої захист замку закінчився невдало: едвард і, захопивши твердиню, наказав підвісити господарку в клітці на кпини своїм солдатам. іншому едвардові, ііі, пощастило менше — його підлеглі так і не здобули замку, який захищала агнеса данбарська, вона ж чорна агнеса, хоча облога й тривала п’ять місяців.

утім, справи не обов’язково доходили до збройних сутичок. в англійських адміністративних записах за 1461 рік є згадка про бокенгемський (sic) замок, на який поклав оком король. але еліс і джон найвети, які там жили і вважали, що замок належить їм, із цим не погодилися. тоді, поки джона не було вдома, король послав у замок десятьох підлеглих на чолі з місцевим суддею, щоб вони розібралися із ситуацією — і їх зустріли піднятий міст і господарка, яка стояла на стіні зі п’ятдесятьма озброєними чоловіками. записи фіксують промову еліс: «майстре тваєр, ви мировий суддя, то добре було б, якби ви притримувалися миру. бо я звідси не піду, а якщо ви почнете порушувати мир чи намагатиметесь здобути цей замок війною, його захищатиму, бо краще мені полягти так, ніж загинути, коли додому повернеться мій чоловік, який довірив мені берегти наше майно». ейлін павер пише, що збентежені королівські слуги після такого привітання відступили. що було далі, ми не знаємо, але легше уявити, що еліс зітхнула й пішла перевіряти, як там просувається заготівля запасів на зиму, ніж що вона повернулася до перерваної гри на лютні.

прекрасна дама з артуріанських історій, переписаних у xv столітті, теж має цілий список корисніших справ, на які могла б витратити час, — але ці консерви все лізуть і лізуть.

#хібахочешмусиш

черниця на смертному одрі з повним антуражем бісів, які чекають, коли ж можна буде вхопити її душу за якісь задавнені гріхи. але божа мама теж прийшла, то в черниці є всі шанси на таксі до раю.

(мініатюра з рукопису 1500-х років).

#гарнеякбожамама #всітамбудемо

давно сподівалася цього перекладу, то радію, що він таки з'явився — й одразу у вільному доступі (а ще ж навіть не миколайчик).

«непочуті жінки: чернечі мережі в середньовіччі» — це книжка про життя в пізньосередньовічних німецьких жіночих монастирях, зіткана не тільки з офіційних документів, а й із листів, щоденників (багато з яких узагалі вперше опрацьовані) і різних повсякденних дрібничок. має бути цікаво.

обкладинка і назва англомовного видання, звісно, сильно поступаються оригінальним, але, з другого боку, ця книжка зроблена для вільного доступу, то не час вередувати.

#книжказабезплатно

сильно збентежений ісус (мабуть, дізнався, за що цьогоріч дали букера, і не може зрозуміти, якого дідька) в ініціалі з молитовника 1300-х років. одразу видно, що в будь-якій незрозумілій ситуації в нього перший порух — благословляти: тиць вам усім, а далі розберемося. або ні.

#гарнібукви #перстгосподній

напрочуд геометричне видіння єзекиїла з рукопису xiv століття.

#старозавітне

янгол прийшов до євангеліста матея і підказує йому, що ще неодмінно треба написати. матей, звісно, втішений із божественної присутності й усього такого, але, ну, можна ж і не стояти отак над головою.

#робочібудні

музичні мальовидла з берегів англійського бревіарію 1320-х років.

#звукимузики #маргіналії

насичений робочий рік (із кількома, зрештою, моментами відпочинку) — весь на тлі яскравого, безхмарного неба — в рукописі 1425 року.

#робочібудні #навсесвійчас

архангел михаїл флегматично коле біса на мініатюрі з часослова середини xv століття. хай там як знають, а нам своє робить.

#війнавнебесах

часом середньовічні штуки — як, наприклад, оцей оптичний обман із рукопису xv століття — мене страшенно зворушують.

ви тільки уявіть, як багато любові хтось вклав у цю маленьку примітку. як він, мабуть, радів, коли вимальовував шнурочки на двох боках аркуша, і бганки пергаменту навколо них. як чекав, щоб хтось помітив цю дрібну маргіналію, одну з десятків у 15-кілограмовій книжці, і як тішився, коли вона справляла враження. (яке ж воно чудове навіть через пів тисячоліття).

такі думки не обов'язково повертають віру в людство тут і тепер, але трошки допомагають із загальною перспективою. теж непогано.

#вечірнінотатки

жаби з хробаками повзають по мементо морі, вирізьбленому десь у 1520-х роках.

#всітамбудемо

півтора тижня тому ми трошки говорили про манікули — а тут знайшлася ще одна, багатозадачна, тицяє в текст навіть не грабельками, а восьминожкою якоюсь.

#куточокбібліофіла

єзекиїл у рукописі хіі століття їсть книжку, яка в його вустах солодка, як мед, і навряд чи здогадується, що це колись буде педагогічним прийомом.

у примітці до книжки про іберійські рукописи (яку, до речі, можна безплатно забрати на амазоні — і це чудова книжка, дуже раджу) кетрін бравн пише, що в середні віки в юдеїв існувала мальовнича церемонія початку навчання: вчителі писали на табличці літери й мастили їх медом, а учень (хлопчик, звісно), злизував мед, щоб дізнатися, якими солодкими можуть бути слова писання. (в апокаліпсисі є щось про те, як солодке в роті перетворюється на гірке в животі, але то вже новий завіт і зовсім інша навчальна програма).

#старозавітне #книжказабезплатно

дивні люди й народи з «книги про властивості речей», переписаної 1475 року. (а ті, що зовні не дивні, дуже вже незвично залицяються).

#голілюди #різнілюди

не дуже привітні звірята з іспанського рукопису xv століття. мабуть, хтось їх витяг із ліжка в суботу вранці.

#песики #котики

в абатиси к’яри з монтефалько, що жила наприкінці хііі століття, бували цікаві видіння. вона розмовляла зі святими і з душами в чистилищі, бачила бога-суддю, а якось узріла очима душі втомленого христа, який ніс хрест, шукаючи, де б його поставити. тоді к’яра запропонувала ісусові своє серце — нехай залишить хрест там.

ця зустріч стала темою гарної фрески й джерелом трохи змішаної метафори. штука в тому, що християнські автори часом описували присутність христа в людському серці або розумі як своєрідну вагітність. наприклад, амвросій медіоланський називає ісуса «хлопчиком, який народжується з того, хто приймає духа спасіння в матку свого розуму»; а франциск ассізський пише про те, що «ми — христова мати, коли носимо його в себе в серці й тілі з чистою любов’ю і щирим сумлінням». тож к’ярине серце внаслідок видіння доволі буквально завагітніло ісусом — а водночас від ісуса.

утім, дізналися про це тільки після її смерті. 1308 року, коли абатиса померла після тривалої хвороби, черниці постановили забальзамувати її «через її святість і через те, що бог так сильно втішався її тілом і серцем». вони, отже, розітнули к’яру зі спини й вийняли внутрішні органи, спершу не звертаючи на них особливої уваги, — а потім згадали, що варто придивитися прискіпливіше.

пам’ятаєте, ми колись говорили про те, чи можна молитися у вбиральні? так от, ідея про диявола в лятрині в деяких випадках поширювалась і на кишки, бо де ж іще може жити зла сила, як не в місці переробки відходів. додайте до цього те, що містицизм — то явище ненадійне, бо ж ніколи зовсім точно не знаєш, оселився в містичці дух святий чи біс, і стане зрозуміло, чому сестри вирішили перевірити к’ярині органи на наявність знаків: якби вони знайшлися в кишках, це означало б підступи диявола; якби в серці, монастир отримав би серйозну заявку на власну святу.

перемогло таки серце. розрізавши його, сестри побачили там мініатюрне розп’яття (під час канонізаційного процесу, який, щоправда, не увінчався успіхом, одна з черниць описувала його як «фігурку крихітного чоловічка, хоча й не зовсім сформованого», тобто знову маємо метафору вагітності) й дрібні об’єкти — ніби інструменти страстей. а в жовчному міхурі к’яри знайшли три камінці, які проінтерпретували як знак трійці (і які, мабуть, за життя завдавали абатисі чималого дискомфорту). на розтин жовчного навіть покликали місцевого лікаря, але він, потримавши міхур у долоні, сказав, що недостойний такої честі, то сестрам довелося все робити самим; зате потім лікар запевнив черниць, що камінці в жовчному точно чудесні й природного пояснення не мають.

іще одним доказом того, що к’яра таки скоріше свята, ніж навпаки, стали чудеса. уже невдовзі після розтину її серце оздоровило чоловіка з хворою ногою. а інший чоловік, який насміхався з чудотворного серця, сильно поранив руку — і вирішив, що варто надалі тримати скепсис при собі.

усі ці події, щоправда, не допомогли під час канонізаційного процесу; серед його учасників знайшлося достатньо скептиків, які вважали фігурку в серці справою не божественного втручання, а земної майстерності, та й загалом локальні містички в xiv столітті були далеко не пріоритетними кандидатками на канонізацію. тож к’ярі довелося чекати папського схвалення аж до 1881 року (сумніваюся, що вона цим сильно переймалася). але цікаво, що під час процесу ні в церковної влади, ні в к’яриних родичів не було претензій до розтину й ретельного дослідження органів абатиси — усі питання стосувалися хіба того, чи не підробили сестри знаків божественної присутності.

фреску і к'ярине серце досі можна побачити в присвяченій їй церкві, але знайти їх фотографії в нормальній якості мені не вдалося, тож доведеться обмежитися чорно-білими ілюстраціями з книжки катарін парк, якій дуже дякую за цей чудовий сюжет.

#дрібкасвятості #ніжнапобожність

якщо вам, як і мені, для повного щастя бракує нормального розуміння латини, але ви, на відміну від мене, готові з цим браком таки щось робити, то я вам принесла плани на довгі зимові пообіддя: курс із класичної латини від печери платона.

схема курсу теж цілком класична: починається з фонетики (після якої ви ще більше закочуватимете очі на латинські фрази в американських фільмах), під час вивчення граматики напрацьовується словниковий запас, а полірується все синтаксисом — зброєю, із якою не страшно ставати до герцю із філософськими текстами. викладатиме це все марія остапенко, а після курсу вам дадуть сертифікат про завершення, який можна буде показувати людям на побаченнях.

сам курс відбуватиметься від 24 листопада, по неділях о 17:00. загалом зустрічей буде 25, тобто ви перейдете зиму, потихеньку набуваючи нових знань, і випурхнете в літо вже цілковито олатиненими. приєднуватися можна як офлайн (зустрічі відбуватимуться в києві, в офісі печери платона), так і онлайн (через зум). прогулювати, звісно, не варто, але якщо дуууже треба буде, то не страшно: для учасників усі лекції існуватимуть у записах.

ось тут — посилання для реєстрації.
отут — подія на фейсбуку.
отут — канал київської школи давніх мов, якщо вам раптом треба не тільки латина.

#безсоромнареклама

зненацька ведмідь у хроніці дібольда шиллінга (1484 або 1485 рік).

тобто не такий уже цей малюнок і раптовий — хроніка загалом багата на ведмедів, вони там є і як звичайні звірі, і як геральдичні символи (на мініатюрах часто трапляється герб берна), то не дивно, що в когось із читачів з'явилося натхнення саме на такі карлючки.

#домальоване

побачила цю ілюстрацію в часослові xv століття й одразу згадала класику. то спонсори цього допису — віктор неборак, віктор морозов і «мертвий півень», а дракона ми будемо звати джульбарсом.

#свояатмосфера

ранньосередньовічна пряжка з позолоченої бронзи, знайдена в похованні жінки на теренах сучасної угорщини. красень у центрі (й у гарному дизайнерському шалику зі змії) — це, ймовірно, син одіна тюр.

#требабільшезолота

коли 25 coffee roasters написали мені, питаючи, чи хочу я їхньої кави в обмін на відгук, я сказала, що ниньки дуже далеко живу.

«не страшно, у нас якраз відкрилося представництво в європі», — відповіли вони.

тоді я чесно попередила, що до кави ставлюся вкрай вередливо, маю свою рутину і не визнаю кислинки.

«не страшно, ми вам усе підберемо», — відповіли вони. люблю, коли люди вірять у себе.

і підібрали. і кава приїхала. і була заварена й чудово пахла. і навіть вирушила зі мною на перекладацький семінар, що було дуже хорошою ідеєю, бо там, звісно, стояла кавамашина, але ж ну (втім, маю визнати, що після кількох діб із п’ятьма годинами сну в кожній навіть кавамашинне американо заходило, як у суху землю). і посприяла розширенню перекладацьких горизонтів, бо як би я ще дізналася, що деколи в польщі каву, запарену в горнятку, називають «плюйкою» — вочевидь, через спльовування кавинок. одне слово, виявилося дуже приємно.

якщо ви теж хочете приємного, то в 25 coffee roasters є п’ятдесят із гаком варіантів свіжообсмаженої кави навіть для вередливих каволюбів. а в мене є промокод середньовічне, який дає 20% знижки на їхню каву (крім дріпів, комбо і наборів) і діє до святих факунда і примітива (я не вигадую, можете самі глянути в літургійному календарі), тобто до 27 листопада. і вам навіть не обов’язково бути в україні, щоб кава до вас приїхала свіженькою і запашною, можна замовити її на європейському сайті.

книжка на ілюстрації — це розслідування ігнація дудкєвича про владу й корупцію в польській церкві, нічого нового, та неможливо відірватися. кава в горнятку — сальвадор санта ана, яка пахне так, як я в дитинстві була певна, що мають смакувати медунки (і вічно розчаровувалася), — рожевими цукерками. на семінар їздила (і звідти не повернулася) аравія, чудова й осіння, із легким ароматом диму.

#безсоромнареклама

янголи цього року щедро вродили. цікаво, їх треба рвати чи струшувати?

(мініатюра з часослова маргарити орлеанської, створеного в xv столітті).

#цвітеіпахне

флоральні ініціали з англійського псалтиря 1420-х років.

#гарнібукви

бог із рукопису початку xiv століття (f. 36r) позбирав усіх своїх подруженьок і влаштував пентхаусну вечірку, бо, власне, чом би й ні.

(якось читала лекцію про адвент, жартувала там про численних наречених христових, то на мене трохи з підозрою дивилися. але що ж я вдію, коли воно справді якось отак).

#грайливілюди #зненацькабог

знайомтеся: довколасередньовічні книжечки, які я знов бозна-коли читатиму приїхали мені сьогодні вранці. розпаковувала їх із таким ентузіазмом, що примудрилася порізатися картоном.

отже, у нас тут:
• «християнські матеріальності» керолайн вокер байнам — дослідження того, як пізньосередньовічні віряни взаємодіяли із сакральними предметами (і як народна побожність тут розминалася з офіційною);
• «секрети жінок» катарін парк — розвідка про ставлення до жіночих тіл і анатомічні дослідження в середньовіччі (і заразом розвінчання міфу про те, що церква забороняла розтини);
• «іконофаги» джеремі керінга (переклад із французької) — історія споживання зображень: від ковтання шматочків пергаменту з образками святих до печіння тістечок святої агати, від облизування статуй до фантазій про молоко божої мами.

оцю останню книжку я підгледіла в районній бібліотеці в марини гекторівни (дякую), то пішла її замовити, а далі традиційно: о, і це мені треба, і це я давно хотіла. і раз вони так зручно у п'ятницю приїхали, пропоную для наступного довгочиту покопатися в якійсь із них.

учорашній рукопис не припиняє мене тішити: якщо в попередньому випадку фалос у чоловічка був цілком передбачений оригінальним художнім задумом, то на цій сторінці його точно домалювали пізніше. довкола є кілька манікул, і страшенно цікаво, чи він виконує ту саму функцію, що й вони, — бо виразно ж указує на рядок. і якщо це так, то виходить, що перед нами рідкісний зразок, еее, фалікули?

(усе, завтра буде про якусь іншу книжку. мабуть, навіть без пенісів).

#куточокбібліофіла

середньовічні скриптори й читачі знали чимало способів привабити увагу, й один із них ви бачите на цьому фрагменті сторінки з юстиніанового кодексу, переписаного в італії у хііі столітті.

ідеться, звісно, про манікулу — ☛ — долоньку, що тицяє пальцем у певний фрагмент тексту. тут їх аж дві, над і під вбраним у синє чоловічком. (так, у нього там пеніс). потрібні манікули для того самого, що й сучасні маркерні підкреслення: вони нагадують читачеві (і підказують наступним, бо, як ви бачите, з цією книжкою працювала далеко не одна людина), що тут написане щось важливе.

у рукописах манікули вкрай рідко були вбудовані від початку: їх домальовували читачі, іноді (як у цьому кодексі) — очевидячки різні, тож можна уявляти цілі покоління людей, які знаходили для себе в тексті щось нове, варте запам’ятовування, і тішилися з його багатих ілюстрацій. малювали манікулу сильно по-різному — від двох рисочок, що умовно позначали пальці, до анатомічно точних долонь у вишуканих рукавах; keith houston, автор книжки про незвичні типографські знаки, пише, що манікули петрарки мають, окрім великого, іще п’ять додаткових пальців, треба буде якось пошукати цю цікаву мутацію.

потім, коли книжки стали друковані, манікула перетворилася на типографський символ: спершу нею пов’язували фрагменти тексту з відповідними поясненнями, а згодом, із розвитком апарату посилань, вона стала в основному прикрасою. але звичка тицяти в текст мальованими пальцями зникла не одразу, і трапляються й друковані книжки з манікулами на берегах.

#куточокбібліофіла

свята женев'єва із французького часослова 1480-х років тримає свічку, за яку змагаються сили земні й небесні: ангел із кресалом і біс із ковальськими міхами. читати в такому освітленні, звісно, не дуже просто.

#тяжкобутисвятим

іще один робочий день у пеклі.

ілюстрація з «божественної комедії», переписаної десь у xiv чи xv столітті.

#пекельце #біси

бог вистромив із неба руку й укладає з ноєм заповіт під гарною двоколірною веселкою. усі позакидали голови й зачудовано дивляться на ці атмосферні явища.

мініатюра з книги буття, переписаної в першій половині vi століття.

#старозавітне #перстгосподній

мавпячі клопоти на маргінесах фламандського часослова xiii–xiv століть.

#перевернутийсвіт #магіналії

не знаю, нащо це вам, але «ангелуса» (і трошки понад півтора мільйона гривень) цього року дали не андрієві куркову, а австрійці моніці гелфер за роман «галастра».

а нагороду читацьких симпатій (і письменницьку стипендію у вроцлаві) отримала молдовська авторка татіана цибуляк за роман «скляний сад» (це, наскільки пам'ятаю, її другий переклад польською, я його вже давно купила, тепер треба читати).

цікаво, чи в нас когось із них перекладуть.

#вечірнінотатки

чарівні песики з природничого рукопису xv століття (f. 12r). набігалися за тиждень, то сьогодні відпочивають.

#песики

цар давид і його слуги влаштовують дискотеку в ініціалі з псалтиря 1200-х років.

#звукимузики

адам і єва з мініатюри кінця xv століття слізно просять змію, щоб злізла нарешті з дерева і дала їм спокійно поїсти яблук.

#райськанасолода #голілюди