Яна про Літературу 🫡

🌟 Як американка Енн Гетевей Джейн Остін зіграла?

У 2004 році почалася робота над британсько-ірландським фільмом про Джейн Остін. Режисер вирішив: хоче зробити не по-голлівудськи й не задушливо. На роль взяли Енн Гетевей.

Публіка поставилась спершу негативно. Та акторка була одержима творчістю Остін з підліткового віку, а тому, взялась долати страх перед роллю, який паралізував її.

✍️ Для зйомок Енн працювала над акцентом, вивчала мову жестів (бо брат Остін мав особливості слуху), опанувала піаніно, танці й перечитала всі романи авторки.

Процес виробництва був важким для акторки: вона шалено боялась погано зобразити ту постать, яку дуже поважає і любить. З образу вона не виходила навіть поза кадром і, як каже, «на кілька місяців перестала бути собою». Через місяць по завершенню зйомок Енн почали мучити напади паніки й жахи про те, як її вбиває привид Джейн Остін.

Припинилося все тоді, коли акторка побачила фільм. І він був прекрасним.

😋 Оцінити акцент (і хімію між героями) можна у цьому уривочку.

💅 Входимо в робочий плин життя, а тому спішу поділитись своїми двома останніми текстами на сайті блогу Vivat.

☺️ Перша — це поповнення нашої майже традиційної рубрики про героїв серіалу та їхні читацькі вподобання за нашою версією. Я ДУЖЕ люблю писати такі тексти, особливо коли це стосується шоу, які я люблю до глибини душі.

Цей матеріал — про те, що читали би герої серіалу «Друзі».

💛 Друга — з фільмами про письменників. Тут дійсно міцна добірка, а ще є документальна кінострічка про Стуса.

У коментарях можна й треба писати свої враження, а також сперечатись про те, чи були Рос і Рейчел on a break 😁

Мої читацькі плани на 2025 рік. 

Зізнання: я дуже тривожна людина. На читання це також впливає.

🔥 У 2025 хочу спробувати відпустити упередження, що заважають мені насолоджуватись книжками на повну. І, звісно, куди ж без списку видань зі своєї бібліотеки, які я хотіла би прочитати у 2025 році. 

1. Не відмовляти собі у задоволенні читанні нонфікшну. 

🌟 Бувають цілі місяці, коли я хочу читати тільки нехудожні книжки. Прям запійно, одне за одним поглинати таке прям моцне читання про війни, важливих діячів, винищувачі чи медицину. Натомість я змушую себе братися за художку, бо ж її «треба» читати. У 2025 році хочу читати те, що дійсно бажаю і люблю. 

2. Не оминати коротких читацьких сесій. 

🌟 У завантажені дні, коли видається кілька хвилинок на книжку, я часто обираю не читати, бо ж сеанс читання «має» тривати не менше, ніж півгодини чи й цілу добру годинку, а прочитано обов’язково понад 50 сторінок.

🤩Проблема в тому, що вдається організувати таку «канонічну» читацьку сесію мені вдається лише на вихідних. І там вже запит до себе більше — книжка, а то й дві за суботу та неділю. 

💅 Серйозно налаштована позбавитись цього токсичного підходу до свого читання й зробити час з книжкою звичкою, а не марафоном змагання з самою собою, тільки в третьому класі, коли за день могло бути прочитано й кілька книжок. 

3. Слідувати менш шаблонним патернам у виборі книжок. 

✍️ Зазвичай я обираю історії, що входять до моїх типових вподобань, а на інші навіть не дивлюся. Якщо точніше, я їх, звісно, розглядаю, але більше з науковим інтересом, ніж прагненням знайти наступну книжку серед незвичайних для мене жанрів/тем. 

🙄 Вже не один місяць думаю над тим, скільки цікавих читацьких досвідів я сама в себе забираю таким чином. А даремно. 

4. (з зірочкою) Пробувати хоч щось читати англійською. 

Постійно бачу купу цікавої історичної літератури або ж книжок про королівську родину англійською, які оминаю, бо нібито недостатньо знаю мову.

🥲 Перевірила її рівень, де знайшла, але сайт British Council сказав, що у мене цілий B2. Питання до себе: невже на цей рівень не можна підібрати книжку? Це важче читання, до якого мій страх «непродуктивного» читання братись заважає. Та скільки ж можливостей це відкриває! 

З більш абстрактними планами закінчили, тепер черга списку книжок. 

👏🏻 Соломія Павличко «Дискурс модернізму в українській літературі» — бо її текст про Агатангела Кримського зачитала майже до дірок. 

✍️ Другий том спогадів Черчилля про Другу світову. 
🔥 Проза Іздрика у виданні від ВСЛ. 
📌Вірджинія Вульф «Місіс Делловей» 
🎨 Людмила Соколюк «Вища мистецька школа Харкова»
🎭 Йосип Гірняк «Спомини». 

🤓 Курт Воннегут «Синя борода». 
💅 В. Домонтович «Доктор Серафікус»
❤️ Ірина Вільде «Сестри Річинські. Том 2»
🤞Перечитати «Буремний перевал» Емілі Бронте

Такі мої плани, тривоги у читанні й книжки, які я хотіла би побачити у своєму списку прочитаного під кінець 2025.

Чи маєте свої читацькі забобони ви? Пишіть!

«Чи знайомі ми з вами взагалі?» — подумала я.

🤞За ці три роки я встигла розповісти купу цікавих історій, але так і не представилась.

Я Яна і мені 19 років. Живу у Києві, але серце належить Сходу. Народилась у Луганську, а в 2015 вимушено переїхала до Сєвєродонецька, звідки поїхала в 2022.

Читаю з самого малечку.

Визначити коло моїх літературних інтересів важко, але до нього точно потрапляють репортажі, історичні книжки, українська класика й всілякі штучки зі світової.

🫦 Мій канал — скарбничка для тих, хто шукає нових книжок до списку читання.

• Навчаюсь в університеті Грінченка і вже третій курс лупаю сю скалу журналістики.
• Працюю копірайтеркою у Vivat: створюю тексти для нашого цікавезного блогу й описую книжки на сайт.

Що можна знайти в постах?

✍️ Шістдесятництво й Червоний Ренесанс.
🔥Критичні огляди на нонфікшн і художку.
🤓 Архівні фотографії, які відкопую у невідомих місцях.
💅 Лонгріди про літературу й мистецтво.
🫦 І просто купу цікавинок, які, я знаю, ви не знайдете на інших каналах.

Рік добігає кінця, а проводжаємо його добіркою найцікавіших постів каналу за цей рік.

😓 Микола Куліш, якого ми втратили: загублений кіносценарій і музична комедія.

🔥 Огляд речей з меморіального комплексу Ольги Кобилянської.

😯 Про «Польові дослідження з українського сексу» й гру в «перший український бестселер».

🤪 Хто ви з усмішок Остапа Вишні?

🥸 Огляд на фільм про будинок «Слово».

🥹 Невеликий цикл постів про дитячого німецького автора Торбена Кульмана.

✊Враження від курсу «Сценарна майстерність».

🙏 Критичний огляд на нонфікшн Лоренса Ріса «Гітлер і Сталін. Тирани і Друга світова війна» у двох постах.

☺️ Туве Янссон і її власний острів.

🤞Що почитати з публіцистики Івана Дзюби?

🙏 Про роман «Звіяні вітром».

🎉 Невеликий, але цікавий цикл про роман «Девід Копперфілд».

👏🏻 Що читати з публіцистики Багряного?

🔥 Огляд першого тому спогадів Черчилля про Другу світову війну.

І окремим блоком виділяю деякі свої матеріали, які вийшли за цей рік.

🫡 Матеріал про народження знакового фільму «Тіні забутих предків».

💅 У яких видавництвах читати українських класикинь?

👌Розлогий матеріал про Наталю Кобринську.

🙏 Текст про авторку прекрасних мемуарів Надію Суровцеву.

🔥 Про Зінаїду Тулуб і її «Людоловів».

💅 Матеріал про історію аудіокниг, переваги й що послухати з книжок Vivat.

📚Читацькі клуби й все, що про них варто знати.

🔥 Текст про українські читацькі клуби зі списком клубів по містах.

🪖Книжки письменників і письменниць, які служать у війську.

🫦 Книжкові рекомендації для героїнь серіалу «Секс і місто».

☺️ І, певно, моя перлина — величезний текст про мисткиню Олену Кульчицьку.

Таким був мій рік. Дякую, що читали, коментували й поширювали.

Побачимося в наступному році!

🧘‍♀️ Новий рік наближається, а тому хочеться поділитись чимось особливим — своєю книжковою мрією. Коли я б мала незліченну кількість грошей, то купляла би всі дитячі видання з ілюстраціями, які попадаються мені на очі й припадають до душі.

✊ Розповідаю про деякі історії для малечі, що терпляче чекають слушного часу у моєму списку для покупок, а ви придивіться й собі книжечку. 

1. «Коли я була лисицею» авторки Тані Поставної і художниці Марії Фоє. За нібито простою фабулою про онуку, що вилюдніла з лисички до дівчини ховається глибокий сюжет на тему всиновлення, смерті й відповідальності за тих, кого ми прихистили.

Звучати може надто серйозно, але не відкладайте книжку через це: текст і ілюстрації просто пронизані затишком осені, а кольорова гама — просто принада для очей. 

2. «Зубр шукає гніздо» Оксани Були. Зазвичай зубрик блукає зимою по лісу, але цієї холодної пори довідався, що можна лягти спати! Чи так це легко для того, хто все життя робив інакше?

🥺 Зубрик зустрінеться з ведмедем, шукатиме свого місця й розбиратиметься, чого він хоче по-справжньому, не звертаючи уваги на те, коли й хто вкладається спати. Дещо філософська історія з колоритними ілюстраціями у саме серце. У книжки, до речі, є буктрейлер, отут гляньте. 

3. «Джимове небачене Різдво» Емми Томпсон й Акселя Шеффлера. Старий собака Джим живе в Музеї Вікторії та Альберта. Він працює, читає книжки й напередодні свят отримує важливе завдання — доставити листа королеві.

👏🏻 Ох, ці ілюстрації просто полонили моє серце: у них очевидний талант, майстерність художника доповнюється дещицею спеціальної незграбності. Краса, а пес просто чарівний герой!

4. Серія «Ернест та Селестина» письменниці й ілюстраторки Габріель Венсан. Це — дуже прості пригоди ведмедя Ернеста та мишки Селестинки.

🥰 Стиль художнього оформлення казок нагадує класичні теплі й затишні малюнки з казок дитинства, як оминути такий скарб! 

5. «Хрячок-лісовичок» Івонна Герґане не міг не отримати почесну згадку за абсолютно кумедного хрячка, вираз обличчя якого має великий мемний потенціал. Та й історії захопливі теж. Але хрячок — понад усе. 

6. «Мишача зимонька, ведмежий сніжище» Крістіна Андрес. Казка про ведмедика, що захотів зими й снігу, а до холодної пори року ще далеко. Тоді мишка береться за справу. Ці ілюстрації — магія для мене, не перебільшую. Досі переконана, що тваринки дійсно живуть у маленьких хатках і ведуть побут саме так, як у цих казках! 

До списку точно входять книжки письменника й ілюстратора Торбена Кульмана, про книжки якого я детально розповідала тут.

А які історії у вашому «нераціональному списку книжкових бажанок»? Пишіть!

Маю новенький і затишний книжковий телеграм-канал для вас. Варто підписатися зараз — тоді з часом можна буде заявити, що ви знали його ще до того, як він був мейнстрімом 😈

🌟whispering pages — це навколокнижковий блог Соні. У ньому ви знайдете цікавинки з літературознавства, рекомендації поезії, розвідки з читання книг в оригіналі й багато нішевого, прикольного про світову літературу, особливо азійську.

😋 Для поціновувачів нішевих каналів-крутеликів whispering pages — це саме те, що треба. Блог має особливий вайб, а авторка дійсно працює над контентом, який дійсно не знайти в інших.

#реклама

🎄Напередодні свят хочеться магії і духу свята. Розповім про книжку, яка описує процес справжнього дива науки — штучного запліднення.

🔥На огляді сьогодні — нонфікшн ембріологині Ольги Малюти «Плідна праця. Хроніки зародження життя у пробірці», яку я дуже серйозно налаштована вам продати, адже це — дотепний, змістовний, ґрунтовний і дивовижний текст.

✍️ Авторка веде нас стежками штучного запліднення, детально пояснюючи кожен з аспектів процедури: від підготовки донорів сперми і яйцеклітин, стимуляції суперовуляції, підготовки сперматозоїдів і врешті підсадки ембріона.

✊Такий науковий текст поєднується з історичним дискурсом про те, як довго ігнорувались вчені, що працювали над винайденням штучного запліднення; Ватикан, який допомагав долати безпліддя й ще безліч цікавих деталей з минулого, теперішнього й майбутнього науки.

🔥 Скільки ж цікавих речей відкриває ця книжка: я до глибини душі була вражена нею і прочитала за три дні.

❓Наприклад, знали ви, як діяли клініки штучного запліднення на початку повномасштабного вторгнення? Або як додатки для відстежування менструального циклу впливають на вірогідність завагітніти? Чи на які дива здатні ембріологи, коли справа стосується майже нерухливих сперматозоїдів? І як сеча жінок у менопаузі допомагає тим, хто намагається завагітніти?

🙏 «Плідна праця» розповідає про процес штучного запліднення й повʼязані з ним речі, відкриваючи очі на цілу низку питань, фактів і див, які ембріологи здійснюють чи не щодня. Особливо приємно було довідатись, наскільки прогресивною і технологічною у цьому питанні є Україна, експерти й експертки з якої, буває, виявляються більш «продвинутими» у питаннях фаху, а також розвивають науку своїми відкриттями.

💯 Далі додам деякі факти, які мене здивували.

1. Оральні контрацептиви спершу продавались тільки як засоби для нормалізації циклу, а про здатність запобігати вагітності згадувати було заборонено.

2. Вперше гормони ФСГ (фолікулостимулюючий) і ЛГ (лютеїнізуючий) навчились виділяти з гіпофіза мертвих людей, згодом — з сечі.

3. У лабораторії можна підготувати до запліднення сперматозоїди навіть з дуже поганими показниками: навіть якщо сперматозоїди повністю знерухомлені, серед них можна знайти живі й проробити необхідні процедури.

4. Під час хіміотерапії є жінки, що бажають зберегти свої яйцеклітини. Тоді для них проводиться стимуляція яєчників зі своїми особливостями, а якщо навіть таку не можна, то заморожують одну яйцеклітину з природного циклу.

5. Компанії на кшталт Facebook і Apple пропонують часткове покривання витрат на кріоконсервацію ооцитів своїх працівниць, щоб ті могли більш спокійно будувати карʼєру і прийти до материнства тоді, коли забажають.

🤝 І це тільки пʼять фактів! У книжці їх просто безліч. Під час читання ви дізнаєтесь стільки цікавого про штучне запліднення й дотичні до нього явища, що книжка стане для вас захопливою експедицією у світ науки, а не нудним, незрозумілим текстом.

❤️ Дуже дякую Ользі Малюті за такий нонфікшн, а вас закликаю купити й прочитати «Плідну працю» за посиланням.

P.S. Це не реклама.

Це подарунок доньці Карін на десятиріччя від Астрід Ліндґрен — «Пеппі Довгапанчоха».

Одного дня Карін попросила маму про казку. Коли Астрід запитала, про кого ж розповісти, то дівчинка відповіла: «Про Пеппі Довгапанчоху».

Це було незвичайне імʼя, отже й історії мали бути надзвичайними. У березні 1944 авторка вивихнула щиколотку. Тоді жінка вирішила записати пригоди й оформити в книжечку.

Перший надісланий рукопис вважали суперечливим. Другий, надісланий у інше видавництво, надрукували. У виправленому вигляді дебют Ліндґрен став моментальним успіхом і обʼєктом дебатів, які спалахують подеколи й досі.

Скажімо, у самій Швеції через рік після публікації виникла дискусія про негативний вплив Пеппі на дітлахів, а у Китаї 2008 року засумнівались у правильному ставленні Пеппі до поліції.

Та Пеппі Довгапанчоха стала не просто історією про бунтівну дівчинку, а гучною пропозицією Астрід кардинально змінити ставлення суспільства до дітей — сприйняти їхнє прагнення свободи й любові всерйоз. І це спрацювало.

👀 Сподіваюсь, що вам окей з цими тематичними гойдалками на каналі, бо зупинятись я поки не планую.

📍Цей пост — про шлях художника Тоні Валенте і його манґи Radiant до успіху.

📝 Він походить з родини іммігрантів-португальців, а народився у Франції. Скільки себе памʼятає, то завжди малював, щоб розповідати історії. У дитинстві створював фанфіки з ілюстраціями на основі улюблених аніме, коміксів або вигадував власних героїв. Зростав у бідності, тому вчився малюванню самотужки: постійно аналізував мистецтво й історії, які припадали до душі.

🤍 Батьки не могли підтримувати фінансово, але заохочували хлопця, що ще в 11 років всерйоз заявив про свої плани створювати комікси. Вони заробляли менше мінімальної зарплатні, а тому до експериментів сина підходили так:

«Спробуй малювати, це точно краще, ніж те, що ми робимо, і якщо це не спрацює, в гіршому випадку, ти будеш схожий на нас».

🥲 Свою першу угоду з видавцем підписав у 18 і, здавалось би, це починає звучати як історія миттєвого успіху дебютанта, але не все так просто.

😓 Після публікації першого тайтлу художник перестав заходити в інтернет, щоб «уникнути депресії». Всі його проекти з тріском провалювались. Ба більше, як каже сам Тоні, щоразу продажі ставали все більш мізерними. Він був готовий на бідність, бо звик до неї змалечку. Та роки ігнорування від публіки — от що було нестерпно.

❕Не одразу Тоні знайшов правильну творчу доріжку для себе. Він почав з європейських коміксів, а коли побачив «Наруто», то сказав собі: «Чорт забирай, насправді це те, що я повинен був зробити одразу».

🔥 «One Piece» став ще одним визначальним відкриттям. Хоча, до прориву було далеко, бо період розчарувань і помилок тривав цілих 13 років, але Тоні зрозумів: його стихія — це не європейські комікси, а манґа і японський стиль.

📍Індустрія і безуспішні спроби отримати визнання виснажили Тоні. Наостанок, як розвагу для себе він вирішив створити манґу «Radiant».

🥹 Це був мікс усіх ідей, що вирували в голові митця ще з дитинства. Магічні сили завжди були тим, що вабило Тоні. Для створення цієї манґи він занурився у дослідження про чаклунство в Європі й інквізицію. Так з усього, що було в голові Валенте й чекало свого часу народилась манґа, яка нарешті зробила талановитого художника відомим.

🔥 Французька манґа — ризикований проект. Для видавництв країни тоді вона була абсолютно неприбутковою річчю. Та у 2013 перший том Radiant таки опублікували. Зараз серія вже продана тиражем понад мільйон примірників і є першою французькою манґою, виданою в Японії. Ба більше, японська студія ще й зробила аніме за історією Валенте!

Невдалі часи його карʼєри залишилися трьом реченнями у Вікіпедії. Втім, тільки вдумайтесь: тринадцять років продовжувати робити справу, результати якої стають тільки гірше й гірше. Ця впертість вартує бути прикладом, яким я хотіла поділитися з вами 🫡

🎉 На Дівочому медіа вийшов мій матеріал, можливості яким поділитись я дуже чекала.

🤝 Вперше про мисткиню Олену Кульчицьку я дізналась, коли писала текст «Яка вона? Україна крізь жіноче мистецтво».

🔥 Цієї осені я повернулась до художниці й взялася писати великий матеріал. Наважилась відкинути хронологію (такого зазвичай не роблю), бо хотіла розкрити кожен напрям мистецтва, у якому працювала Кульчицька.

✊Найбільше у історії Кульчицької вражає те, що роботи, виконані нею, завжди мали чітку місію, яка проходить червоною ниткою крізь всю невпинну працю.

🫡 Метою мисткині було зробити українське мистецтво доступним для всіх, принести його в кожну хату й заповнити прогалини національної культури обсягом у цілі напрями й закинуті види творчості.

👏🏻Перетинчаста емаль, традиція якої перервалась ще за Київської Русі? Пані береться за це. Український офорт з трьома представниками? Не біда, Кульчицька створить сотні робіт!

І така впертість у своєму покликанні чіпляє.

Читайте про Кульчицьку ТУТ.
Дякую!

💪 Українською у видавництві «Човен» вийшли поки лише три книжки польського репортажиста Войцеха Тохмана — «Сьогодні ми намалюємо смерть» (тицніть тут, щоб прочитати мій огляд), «Піяння півнів, плач псів» (відгук буде) і «Ти наче камінь їла».

У його доробку є ще вісім книжок з різних куточків світу. Розповім про останню з них. 

🙏 «Historia na śmierć i życi» вийшла у 2023 році й знайомить з життям Моніки Осінської — першої жінки в Польщі, що була засуджена до довічного ув’язнення за резонансне вбивство 1996 року. 

📝Перед вбивством Моніка зустріла своїх однокласників у магазині — Йогі і Голомба. Наближався випускний, а грошей на вбрання не було. Йогі запропонував Голомбу пограбувати невеличку компанію, яка розповсюджувала кросворди. Він там працював, а тому знав це місце. Для нападу їм потрібен був хтось третій.

❕Тоді, коли хлопці говорили про це, до крамниці зайшла Осінська. Дівчина пристала на їхню пропозицію. 

😓 Двадцятидворічна Йоланта тоді була на роботі. Хлопці вбивали її ударами ножем, битою і ніжкою стола, поки дівчина грабувала офіс. Йогі й Голомба засудили на довічне, Моніку — теж. У в’язниці Осінська провела 25 років, звільнившись достроково. 

📍У своїй книзі Тохман повертається до гучного злочину, що гримів тоді в усіх медіа країни й аналізує трагедію життя Моніки Осінської. Репортажем Войцех розкриває фактори вироку для дівчини, які дають можливість вже зовсім по-іншому поглянути на судову справу. 

На чому наголошує Войцех: 

1️⃣ Спершу підозрюваним був власник компанії Криштоф Оршаг, який був Йоланті шурином. У процесі він став громадським представником, а його дружина — помічницею прокурора.

2️⃣ Криштоф формував суспільну думку про процес: саме з його руки у пресі тиражувався образ Моніки як холодної вбивці. 

3️⃣ Крім того, на Моніку газети «повісили» роль організаторки нападу й дуже неврівноваженої дівчини. Насправді ж дівчина була тією, хто приєднався до двох ініціаторів. Щодо морального стану й приписуваних агресивних нахилів: Осінська була під наглядом у психіатричній лікарні три місяці, де спеціалісти підтвердили її адекватність і притомність. 

4️⃣ Про те, чому Криштоф обрав саме Моніку для створення негативного образу в пресі, невідомо. У межах написання Тохман пробував зв’язатись з ним, а також суддею. Ніхто відповіді не дав. На мою думку, дівчину, звісно ж, обмовити легше, ніж хлопців. 

5️⃣ Йому не йдеться про абсолютну невинуватість Осінської, бо це неправда. Вона мала понести відповідальність, але таку, що відповідала би скоєному саме нею (не напарниками!) злочину. Чи справедливим був вирок? Як він вплинув на Моніку? Чи має «довічне ув’язнення» існувати як можливе покарання взагалі? Про ці та інші питання рефлексує Тохман у репортажі. 

6️⃣ Йогі і Голомб мали намір вбити, їхні дії були спланованими. Моніка йшла на пограбування. Навіть її спільники свідчили про те, що дівчина взагалі не тримала в руках знаряддя вбивства! 

7️⃣ Книга у жодному випадку не применшує жорстокості злочину. Радше ставить інші питання про нього. 

‼️«Historia na śmierć i życie» вшановує працю польської журналістки Лідії Осталовської.

Вона першою зафіксувала цю трагедію і була першою з медіа, кому Моніка довірила свою історію. Коли Лідія починала писати, жінка була ще у в’язниці. Авторка хотіла написати книгу, що визволила би Осінську. Лідія померла й не встигла. Тохман був другом їй, тому взявся за цю справу й довів до кінця. 

📍Ця книга глибоко вкорінена у польський контекст, але я впевнена, що стане цікавою для українського читача, та й світового читача. Бо де взагалі зараз неактуальні проблеми впливу медіа на суспільство й системи покарання за злочин?

Прямо пропорційно з наближенням сесії знаходити час на читання стає все важче. Втім, вже хочеться сказати дещо про книжку «У пошуках Єви» Максима Беспалова.

Я давно не відчувала такого звʼязку з сучасною українською книжкою. Думаю, його витворює одержимість дивним пошуком, спровокованого дрібницею, на яку більшість і не звернули би увагу. Адже саме така «зачіпка» починає історію пошуків Єви для Беспалова.

Вогонь цієї обсесії, що тягнеться роками, відчувається крізь сторінки й робить автора правдивим, відвертим і абсолютно захопливим у своїй подорожі минулим українського народу.

«Назавжди-назавжди». 

Ділюся з вами думкою про ще один новенький (у прокаті) український фільм. Про зав’язку коротко. На дворі дев’яності, головна героїня Тоня переводиться до нової школи, де знаходить друзів. Ми ще мусимо довідатись, чому дівчина покинула попередню школу та як складеться життя у новому колективі. 

Почну з хорошого — картинка. Мій великий уклін всім, хто працював над нею, адже то є справжнє мистецтво в усьому: від композиції до світла й обраної кольорової гами. Закладений візуал настільки правдивий, але при цьому кінематографічний, що хочеться роздрукувати чи не кожен кадр, повісити на стіночку й роздивлятись. Можу навіть сказати: на «Назавжди-назавжди» слід сходити заради естетичного задоволення, навіть окупає частину сюжетних прогалин. Та не всі. 

Намагаючись сумувати свої знання про героїв після фільму, я зрозуміла: не знаю про них майже нічого. Отримані відомості про кожного можна сумувати в два, у кращому випадку, три речення. Нам неодноразово дають зачіпки, за якими, здавалось би, має слідувати занурення у бекграунд/психологію персонажа, але ця стежка веде у нікуди. 

Журік, Жмурік чи Зек от ніяк не вписується своїм типажем зовнішності у ландшафт цього фільму й роль, яку йому намагаються нав’язати. Журік виглядає ніби вийшов за лавандовим лате на Золотих, слухаючи при цьому в навушничках Сабріну Карпентер. Окей, я дещо перебільшила для зрозумілості, але його обличчя й образ ніяк не поєднується. Можливо, це не так впадало би в очі, якби його кращим другом не був Саня з такою трушним, маскуліним лицем. 

Спершу я дивилась усе це з зацікавленням. Та стався момент, після якого сюжет втратив для мене сенс (далі спойлер). Журік і Тоня в стосунках. На дачі в парубка у пари стається перший раз, а на наступний ранок приїжджає Саня з поганою новиною. Його зустрічає Тоня, бо Журік кудись пішов. Дівчині вистачає кількох хвилин агресивної розмови з Саньком, щоб пристрасно почати зраджувати свого хлопця і, не втрачаючи ні секунди, зайнятись сексом просто на кухні. Журік повертається з пакетом печива, за яким ходив у сільський магазин, майже застукавши двох. 

Чому? Які для цього були причини в головної героїні? Додам, що Саньок десь п’ятнадцять хвилин хронометражу тому намагався при ній згвалтувати однокласницю, що виявилась «стукачкою» на Журіка. І Тоня, побачивши це НА ВЛАСНІ ОЧІ й маючи такий самий травматичний досвід, вирішує переспати з цим хлопцем. Що до цього спонукало? Зазвичай нам принаймні показують період проблем, складнощів у стосунках, який стає спусковим гачком зради. Тут — абсолютно нічого подібного. 

З цього моменту наслідки, з якими Тоня стикається через це, перестають викликати у мене співчуття. Зрада, а ще й безглузда, не змушує пройматися почуттями до головної героїні. Сам фільм ніяк не хоче заглиблюватись у мотиви дівчини, залишаючи її та інших персонажів пласкими фігурками. 

Наступне невдоволення — суцільна суб’єктивщина, але хочу поділитись. 

Чи не кожен фільм про підлітків (і цей теж) перетворює їхні репліки на порожні, однотипні й шаблонні розмови ні про що. Герої за весь час «Назавжди-назавжди» майже і не говорять нормально, спілкуючись фразами-філлерами. 

Дивлячись на цю картонність, я згадувала розмови на балконах підліткових тусовок на квартирах. Ми стояли, мерзнули по кілька годин, але між нами схоплювався такий емоційний і душевний зв’язок, що ми продовжували говорити далі. Про навчання, про майбутнє, про дитинство, про свої переживання, про перші закоханості й про сумніви в собі, які шалено гризли тоді. Ми не викладали думки складними пасажами, але говорили про сутнісне для нас. Невже такі цінні спогади вивітрюються, коли дорослішаєш? Невже забувається, а уява про підлітків скочується до рядків про сігі, касєту, попсу й стукачів? 

«Назавжди-назавжди» — дуже гарний візуально фільм. Та й по всьому. 

Мої скромні закупи на Чорну пʼятницю. І гном.

Бо вже грудень, громадяни.

Чим поповнили бібліотеку ви?

🎭 У читанні іноземного нонфікшну про Другу світову війну завжди мене турбує така проблема: навіть найрозумніший автор при обговоренні комунізму, Радянського союзу, України перетворюється на інтелектуальну амебу.

🥲 Відомий Лоренс Ріс, наприклад, за свідченнями про колабораціонізм українців Львова звертається до спогадів Бенке, що служив у «Ваффен-СС» і зовсім не бачить проблеми такої джерельної бази.

🙄 Остогидла мені ця дурість, тому я пішла читати книгу, певно, найбільш переконаного опонента комунізму тієї епохи — Вінстона Черчилля і його перший том «Спогадів про Другу світову війну».

📝 Свою розповідь чоловік починає дещо здалеку: повертається до 1919 року й підписаного Версальського договору, про який маршал Фош зауважив: «Це не мир. Це перемир’я на двадцять років». Черчилль уважно веде стежкою тих подій, що поступово зробили Другу світову невідворотною, приділяючи увагу очевидним факторам і менш відомим причинам лиха.

🥶 Перша половина книги присвячена переважно аналізу того, як трагедія насувалась, а британський уряд продовжував ігнорувати очевидність цього, навіть коли сам Ріббентроп сказав Черчиллю особисто про те, що війні бути й фюрер все вирішив.

🔥 Черчилль не робить лише про себе частину спогадів про той час, коли передбачав не один поворот Другої світової, розгортаючи панораму всього, що відбувалось у політиці того часу. Його тодішні заяви й виступи про силу Німеччини також знаходять місце в спогадах Вінстона.

👀 Втім, значно менше, ніж того можна очікувати від посадовця, що стільки зусиль витратив на спроби донести пацифістському уряду істину — й залишався непочутим аж до того часу, поки пророцтва не почали справджуватись.

🙌 Друга частина книги має назву «Самі» й занурює у морок тієї доби, коли Англія залишилась наодинці з Німеччиною і її смертоносними нальотами, що тривали майже безперервно. Черчилль чесно викладає свої перемоги й поразки, розповідаючи про ті непрості рішення, які доводилось приймати.

😱 Я була вражена, наскільки цікавим автор робить текст, такий повільний за темпом, насичений військовими й технічними деталями. Спостереження Черчилля дають поглянути на відомі історичні факти під іншим кутом і довідатися більше від самого прем’єр-міністра Великої Британії.

💪 За всіх заслуг Вінстон не перетворює спогади на переважно прославлення своїх діянь, вшановуючи гідні вчинки навіть тих, хто був по інший бік барикад. Чоловік віддає честь усім, хто тієї доби виконував свої обов’язки при владі й розповідає про героїзм простих людей, без якого перемоги неможливо уявити.

😭 Наприклад, письменник ділиться епізодом з «Бліцу», коли країну почали знищувати бомбами уповільненої дії. Тоді добровольці в кожному містечку єднались у бригади для знешкоджень, які були тоді смертельною і непередбачуваною грою. Граф Саффолк, його секретарка, старенький шофер взялися за цю справу — і злетіли в повітря на знешкодженні тридцять п’ятої бомби на своєму рахунку.

🤓 Вінстон не боїться здаватися в очах читачів надто суворим, тому відверто говорить про військові операції, яких вимагало виживання: тут мені йдеться про бомбардування французького флоту, щоб такий скарб не потрапив до нацистських рук.

📌 Переконливо, гостро й чесно у першому томі Черчилль витворює портрет епохи, за якої Друга світова з його попереджень місцевого божевільного в уряді пацифістів стала реальністю, а Франція, що на неї так сподівалась Британія, швидко пала, поливши англійців наодинці з ворогом.

❕Не бійтесь братись до такого читання, адже воно змістовніше й ґрунтовніше, ніж десятки сучасних нонфікшн-книжок про війну, які ви можете прочитати.

Вінстон — один з небагатьох, хто розумів рівно людожерську природу і нацизму, і комунізму, а тому бачив речі наскрізь.

Сьогодні — День памʼяті Голодоморів. Нашому народу довелося пройти через трагедію, жах якої щоразу видається тільки більш неосяжним і хворим. Голод було свідомо використано, щоб позбавити українців всього, що робить нас окремою нацією.

Геноцид радянська влада замовчувала. Та знайшлися люди, що готові були донести правду.

Миколі Лемику (перше фото) не було й двадцяти, коли він вбив начальника канцелярії радянського консульства у Львові Олексія Майлова, щоб привернути увагу світової спільноти до Голодомору.

Ґарет Джонс натомість був першим, хто у міжнародній пресі сказав правду про геноцид українців. Журналісти йому не вірили: ба більше, брехливий і прорадянський Дюранті отримав Пулітцерівську премію за свої брехливі репортажі з Союзу.

Правдиве слово — це сила, яка є в кожного. Ті, хто жертвували заради істини, дали жертвам геноциду право на памʼять. Тепер зберігати й передавати її — обовʼязок, від якого залежить існування нашої нації.

Посольства закрились, ядерка летить, світ вибухає — але книжечка на ніч за розкладом. Сьогодні починаю читати книжку Максима Беспалова «У пошуках Єви». Це розлогий есей і родинна сага в одному флаконі про понад сто років української історії з усієї її буремністю, непередбачуваністю і втраченою памʼяттю, яку слід відновити.

Замовити можна тут.

Книжка вже потрапила до довгого списку премії Шевельова 👀

🔥Переконана, що й без політичної кар’єри Вінстон Черчилль увійшов би в історію, як талановитий письменник. Читаю його спогади про Другу світову й дивуюсь, наскільки цікавим і захопливим можна зробити текст такого доволі повільного темпу.

🤌 У процесі цього читання помандрувала шукати цікаве про Черчилля як письменника. 

👀 Одним з його досягнень як автора є Marlborough: His Life and Times — чотиритомна біографія Джона Черчилля, першого герцога Мальборо, прямим нащадком якого є Вінстон Черчилль. Дід прем’єр-міністра був сьомим герцогом Мальборо. 

💪Написанню такої великої праці сприяли «десять років пустелі». Так називають період з 1929 по 1939 роки, коли Черчилль не мав посади в уряді й дотримувався надто непопулярних поглядів на статус Індії і майбутню велику війну, тож на хід справ не впливав і подався знову в письменництво. 

🤓 До майбутньої праці про першого герцога Мальборо підійшов серйозно: найняв талановитого молодого дослідника Моріса Ешлі, який допомагав збирати інформацію і писати. Втім, це не означало для Черчилля неробство: він все ще писав близько двох тисяч слів на день, а найнятий парубок працював на півставки.

👁️ Поки він проводив дні у родовому йменні Мальборо — Блейнгемському палаці — шукаючи матеріали, Черчилль відпочивав у Штатах і Канаді. Коли повернувся, то відправив Моріса до Відня за текстами вісімнадцятого століття, а сам взявся дописувати останній том своєї епопеї про Першу світову війну. 

😊 Черчилль і Ешлі здружились: майбутній прем’єр цінував розум і старанність молодого помічника, але терпіти не міг його соціалістичні погляди. Представляючи Моріса одному фельдмаршалу, Вінстон сказав:

«He's a terrible socialist, but he's an awfully nice man».

🤪З політичною позицією парубка пов’язана ще одна оказія. Поки начальник мучився від проблем зі здоров’ям по поверненню зі Штатів, Ешлі продовжував збирати матеріали. Один архів, до якого він завітав, належав герцогу Портлендському.

😎 Шокований аристократ поспішив наскаржитись Черчиллю на хлопака з «дуже передовими ідеями», на що отримав відповідь:

«Сподіваюся, мій молодий чоловік не завдавав собі неприємностей дурницями. Однак вони не є перешкодою для його компетентності як історичного дослідника». 

🙂Після публікації першого тому Ешлі покинув роботу з Черчиллем, щоб побудувати власну кар’єру історика. Масив архівних паперів, віднайдених помічником, був настільки великим і глибоким джерелом для написання наступних трьох, що Вінстон найняв асистента, який жив би з ним і займався впорядкуванням усього цього добра. 

📝 1968 року Ешлі видав працю «Черчилль як історик», у якій аналізує підхід письменника до дослідження й вивчення історії. У автобіографічному вступі про нього Моріс пише:

«Він очікував, що людина буде важко працювати, але й не на чверть так важко, як працював сам».

🔥 На Ешлі його літературний штаб не обмежувався: на постійній основі працювали інші випускники Оксфорду й півдюжини секретарів, два з яких лишались до третьої ночі — саме тоді Черчилль творив найбільш продуктивно. Навіть ті з помічників, хто був на роботі допізна, мали прийти вчасно — о 8:30 ранку того ж дня! 

😊 У спогадах на Черчилля за це ніхто не гнівається: те, що він працював у такому ж темпі, певно, змушувало притлумити незадоволення, адже вся команда робила воістину масштабну історичну працю. 

Хотіли би побачити тут огляд на «Божевільних»?

🤓Натякніть доступними вам засобами.

🤍 Що читають королівські особи?

Я обожнювала Кейт Міддлітон змалечку. Задумалась: «Що читає одна з улюблених королівських персон?»

🔥З фото впізнаються:

«Чуття й чуттєвість», «Нортенгерське аббатство», «Менсфілд-парк» Остін,
«Буремний перевал» Емілі Бронте,
«Тесс із роду дʼЕрбервіллів» Томаса Гарді,
«Міддлмарч» Джордж Еліот, «Холодний дім», «Різдвяна пісня» Діккенса,
The Sonnets and a Lover's Complaint Вільяма Шекспіра,
«Портрет Доріана Грея» Вайльда,
«Собака Баскервілів» Шерлока Голмса,
і «Одіссея» Гомера.

🤌 Та це не все. У 2016 Кейт розповіла, що закінчила «Дівчину в поїзді». Папараці також бачили її з романом «Клуб любителів книжок та пирогів з картопляного лушпиння» — про молоду письменницю Джулієт, що, шукаючи сюжету для нової книжки, довідається про таємний клуб, а життя зміниться назавжди. Українською виходила у Vivat.

Також Кейт помічали з книжкою When God was a Rabbit.

👆Звісно, члени королівської родини небагато говорять про книжки, адже це напрямок роботи Камілли, про що писала ТУТ!

У мене з відомих тільки вищим силам полетів ноутбук під час перегляду нового «Холостяка», тому ні з навчання, ні з роботи я нічо робити не можу 🥲

Щоб не сидіти тривожно без діла й не гризти себе за це, вирішила трошки розповісти про останнє прочитане/куплене. (Діліться у коментарях своїм теж)

Перше фото. Купила на вихідних у Сенсі художку від Черчилля «Савролу» і дослідження Ґульнари Бекірової про півстоліття опору кримських татар. Випадково взяла з полиці й прочитала 40 сторінок одним ковтком. Вирішила придбати. Коштувало всього ≈ 230 гривень.

Друге фото. Дочитала перший том спогадів Черчилля про Другу світову й конспектую (посміхаюсь, бо знаю, що вийде смішна фотографія. власне, я була права). Ввела практику виписувати головне й цікаве з нехудожньої літератури в кінці літа й поки дотримуюсь цього!

Третє фото. Почала читати «Піяння півнів, плач псів» Войцеха Тохмана про життя Камбоджі після геноциду й не тільки. Маю її з автографом.

🤍 Писати біографії на книжковий сайт буває дуже цікавою роботою, адже змушує зазирнути до життів тих письменників, на яких зазвичай не звертаю уваги.

🤌 Так, шукаючи інформацію про Желязни, автора «Хронік Амбера», я зауважила цікавий факт. Навіть після того, як Роберт отримав дві премії Nebula, якими нагороджують за заслуги у фантастичній літературі, він не покидав своєї роботи в офісі Адміністрації соціального забезпечення в Балтіморі. 

👀 Ще у шість років Роджер зрозумів, що хоче писати. Малий читав оповідання й подумав: він міг би повестись з героями інакше й краще. З персонажами міфології, якою хлопчик захоплювався, теж провадив такі розумові експерименти. 

👆Перший раз Желязни отримав гроші за історію, коли йому було п’ятнадцять чи шістнадцять років. Це був текст для письменницького конкурсу. 

🫡 Ще підлітком письменник почав підходити до питання своєї творчості серйозно. Дізнавшись якомога більше про сторітелінґ (як би ми це назвали зараз), він зрозумів, що має мало досвіду для створення глибокої історії. Роджер постановив почекати до часів дорослішання. Усі свої шкільні роки він читав наукову фантастику й пообіцяв у коледжі покинути цей жанр. Вирішив, натомість, більше читати й вчити віршів. 

🔥 У 25 він вперше продав оповідання для публікації. Селе Ґолдсміт купила текст. Того року, протягом кількох місяців ця жінка надрукувала перший твір Пірса Ентоні, Томаса Діша й Урсули Ле Ґуїн. Згодом автори погоджувались у тому, яка уважна пані натрапила на них. 

🤓 Заборону самому собі на читання улюблених книжок було знято: Роджер прочитав десять науково-фантастичних романів і взявся методично надсилати свої історії за власноруч складеним списком журналів — від високооплачуваного до найдешевшого. 

😎 Письменник пообіцяв не робити нічого надто амбітного, адже було для автора лише навчанням. Минуло кілька років і Желязни презентував публіці свій перший роман This Immortal. Роджеру не сподобалась би така класифікація, адже у наступні роки він змішував романи й оповідання, фентезі й фантастику. Не хотів підпадати під якусь класифікацію. 

🤍 Весь цей час письменник працював на повну зайнятість. Чоловік пообіцяв собі, що залишатиметься на посаді, доки його заробіток від написання не зрівняється з грошима від роботи держслужбовцем. Коли це сталося, Желязни злякався й залишився в офісі Адміністрації соціального забезпечення в Балтіморі ще на рік. 

Це був 1969 рік. Желязни мав дві премії Nebula і дві — Г’юґо. 
Але не мав одразу достатньо рішучості, щоб покинути державну роботу. 

❤️‍🔥 Коли створюєте щось поза роботою і відчуваєте — це ваше покликання; то продовжуйте. На все свій час. 

2/2
І другий цікавий факт.

Донна Тартт знайома з Кендіс Бушнелл — авторкою колонок, що слугували основою для серіалу «Секс і місто», а сама жінка стала прототипом Керрі Бредшоу.

Авторка «Таємної історії» була запрошена на вечірку на честь «Щоденників Керрі Бредшоу» у 2010 році, але є спільні фото жінок і на інших заходах.

Не знаю як для вас, а для мене ці письменниці походять з настільки різних літературних бульбашок, що навіть уявити не могла їхнього знайомства взагалі.

1/2

Нещодавно дізналась два цікавих для себе факти про Донну Тартт.

Найбільше її читають у Нідерландах. Люди там просто обожнюють письменницю — і це не перебільшення.

Її «Таємна історія» продалась у Нідерландах тиражем у 770 тисяч примірників, а чисельність населення складала тоді 15.9 мільйонів.

«Маленький друг» дебютував саме нідерландською мовою і за перший тиждень було продано 150 тисяч примірників. Коли Донна прибула до країни, то зрозуміла масштаби фан-бази у цій країні: човнарі з каналів махали їй, а студенти вибігали з пабів за письменницею.

«Вони також не знають, чому їм так подобаються мої книги. Інтерв'юери запитують у мене відповідь. (…) що я можу зрозуміти, це те, що нідерландці є хорошими читачами, які багато читають, і вони дуже логічні люди. Мої книги, як правило, мають логічну послідовність подій. Але справжня відповідь така: я не знаю», — каже Донна Тартт.

(Фотографії з презентації Донни Тартт у Нідерландах)

Надґризане, покинуте, неоголошене прочитане.

Розповідаю про книжки, якими ще не ділилась тут. 

🤌 «Блудний метеор» Наталі Кобринської.

Не зустрічала ще збірки, в якій кожне оповідання тримало рівну планку якості й цікавості. Тексти Кобринської не стали винятком: найбільше я вподобала “Виборець”, “Судильниці”, “Душа” і “Полишений”.

Якщо спрощено розділити періоди творчості письменниці на Феміністичну Кобринську, Антивоєнну Кобринську й Містично-психологічну Кобринську, то найбільше я вподобала останню. Є щось у цих сюжетах особливо глибоке й пронизливе, чого мені не вистачало в інших. 

❤️‍🔥 «Жінки їхніх чоловіків. Старі люди» Софії Андрухович. 

Захопливе нерозбірливе божевілля, яке достатньо химерне й зрозуміле водночас для продовження читання. Це такий поток мистецтва й енергії життя, що просто занурюєшся у цю подорож з головою. Не варто змушувати себе розбирати весь символізм і алюзії, коли це й так розкішний читацький досвід. 

🐑 «Погоня за вівцею» Харукі Муракамі. 

Цю книжку я успішно закинула. З минулого разу читання Муракамі перестав мені подобатись абсолютно.

Сюжет такий: якийсь мужчина використав вівцю у рекламі на замовлення, а інший мужчина дуже таємничо й загадково викликає його у своє розкішне дивне помешкання, бо він проти використання випадкового зображення з вівцею.

О боже, як все химерно і як мені начхати на причини цього! Знаючи ставлення автора до жінок, я впевнена: там би слідувало пояснення про те, як ця тварина нагадує чоловіку його першу дружину чи щось таке. Відклала цю книгу геть і мені зовсім не соромно. 

🙏 «Сад відпливає» Іди Фінк. 

Її “Подорож” я купила колись у поїздці до Львова в років дванадцять і прочитала, поки ми їхали додому. Сюжет не пам’ятаю, але було щось таке пронизливе, відверте й оголене в цій книзі, що я запам’ятала її назавжди.

Збірка оповідань не справила такого враження й нагадувала однакові варіації на тему пережитого. Прочитала половину текстів. Якщо мені переказати зміст якогось з них, то я назву всі інші, перш ніж доберусь до правильного: все воно одноманітне й очевидне. 

💋«Ідентичність» Мілана Кундери. 

Прочитала за вечір і знову згадала, чому так люблю цього автора. Я би сказала, що ця його річ — найменш кундерівська з усіх інших за прийомами й манерою, але від того не менш принадна. Хочете познайомити близьку людину з творчістю Кундери? Почніть з цього й тоді знайомство пройде, ймовірно, добре. 

🔥«Хто ти такий» Артем Чех. 

Болісне й талановите читання про війну, її наслідки, дев’яності й бідність. Ностальгійне настільки, що може навіяти ностальгію навіть на тих, хто у той період навіть не жив. Прочитала за два вечори й покинула нечитуна, навіяного мені книжкою, що була до Чеха. 

А що з останнього прочитаного у вас?

Сьогодні в мене найбадьоріший ранок за все життя, бо почався з прильоту у мій будинок.

Ви, мабуть, вже бачили його в новинах - прилетіло в мій поверх, але в іншу квартиру 💔

Тож повертаюсь до вас з проханням трохи задонатити на збір на ППО, бо це неймовірно важливо🙏

Збір 🖇 https://t.me/sashas_reads/3286

Банка 🖇 https://send.monobank.ua/jar/74rz9MW1hs

Він майже завершений, та якщо вийде більше, всі кошти перекажу фонду, зайвими вони точно не будуть.

Дуже всім дякую і бережіть себе🙏

🤍🤍🤍 Отака моя стаття вийшла в блозі Vivat. Дещо фантазую, раджу книжки, які, можливо, прийшлися б до душі героїням серіалу «Секс і місто».

Читайте тут!

А ще зазирайте до нас у блог: там багато тематичних цікавинок, експлейнерів, добірок і новин 👀

Яна про Літературу 🫡 pinned «🤍 Здійснила свою маленьку мрію: створила невеличкий канал про британську королівську родину! З дитинства любила королівську родину й періодично поверталась думками до створення такого каналу. І от, наважилась! Доєднуйтесь.»

Невеличка відпустка. Подружилась з ще однією вуличною кішкою. Почала читати спогади Черчилля про Другу світову.

Що читаєте ви?

🤍 Здійснила свою маленьку мрію: створила невеличкий канал про британську королівську родину!

З дитинства любила королівську родину й періодично поверталась думками до створення такого каналу. І от, наважилась! Доєднуйтесь.

🔥 Міранда з серіалу «Секс і місто» дуже любила шоколадні десерти, китайську їжу й історичні біографії. Прекрасно розумію останній пункт просто зараз, коли пишу відгук на біографію «Черчилль» Себастіана Гаффнера, прочитану буквально за вечір.

😊 Я вам словами не передам (взагалі-то зроблю це далі), яким розумовим задоволенням наповнює цей текст про премʼєр-міністра Великобританії, що змінив світову історію.

🤌 Себастіан Гаффнер лаконічно й талановито розповідає біографію однієї з найпотужніших політичних фігур, карʼєра якої здається мала закінчитись ще в 1930 — та зоряний час Черчилля прийшов тоді, коли люди зазвичай вже залягають на дно й доживають роки старості в спокої.

🙌 Це, вочевидь, зовсім не науковий текст: навіть навпаки, автор перетворює біографію Черчилля на дещо гостросюжетний фільм, не відступаючись, втім, від історичної достовірності. Це публіцистична книжка, але написана так, що за подіями стежиш ніби за сюжетом кінострічки.

🔥 Не цураючись метафор і сміливих припущень, Гаффнер змушує пройнятися змістом і сутність кожної важливої події/ життєвого періоду Черчилля.

👀 Скажімо, журналіст міг написати «премʼєр-міністр вів напружене листування з Рузвельтом у 1940 році».
Так, тепер ми знаємо факт, але не більше. Одним прикметником і нейтральним тоном не донести причин напруги Черчилля в той період.

Натомість Гаффнер пише так:

«Його завдання було складним, власне, неможливим. З одного боку, він мусив переконати Рузвельта, що Англія в жодному разі не втрачена. З іншого боку, він, знову ж таки, мусив переконати його, що допомога потрібна терміново, бо Англія не повинна зазнати краху. З одного боку, він мусив заспокоїти Рузвельта щодо того, що Британська імперія ніколи не піде на капітуляцію, навіть якщо цей острів буде втрачено; а з іншого боку, він мав не надто присипляти його запевненням»

🙏 І це перетворює теоретично нудну біографію з назв посад (а їх у Черчилля було багато) на захопливу мандрівку життям легендарного премʼєр-міністра, який кілька разів поставав зі стану політичного небіжчика до важливої фігури знову.

🙄 Без промахів у Гаффнера не обійшлося. Наприклад, на 72-ій сторінці він називає Черчилля фашистом за те, що той не схвалив більшовицької революції росії. На 112-ій сторінці стверджував: Черчилль поставив на карту життя Англії з честолюбства. Втім, таких зауважень я маю мало, а наявні не змогли перевершити мого захоплення стилем Гаффнера.

❤️‍🔥 Раджу книжку безмежно, бо це 150 сторінок концентрованих особисто-політичних пригод Черчилля, які значно цікавіші, ніж хтось міг подумати.

🤍 На днях у блозі Vivat вийшла моя стаття про українські книжкові клуби і їхнє розмаїття.

Читати тут.

Є ще одна моя про книжкові клуби, але ця зі світовою історичною панорамою і добіркою всіляких сучасних спільнот книголюбів.

Читайте теж тут.

👀 Вересень став місяцем мого активного книжкового шопінгу. Винуватці: Книжкова країна, знижки в Жупанського, знижки в Книголав. Я тут ні до чого.

Особливо радію за покупку спогадів Черчилля. Перед тим, як засинаю, думаю про те, що було б цікавим завданням зібрати людей за ними на книжковий клуб 💭🐺

Публіцистика Багряного: що читати?

🔥Продовжую знайомити себе й вас з нехудожніми текстами українських авторів і авторок.

Ви читайте і думайте, про кого чекаєте наступний пост (бо ваші бажанки я прийму до уваги). 

1. «Народження книги».

🤌 Маст-гев читання для всіх, хто так само, як і я, обожнює дізнаватись про джерела натхнення, історію написання культових книг. У цьому тексті Багряний, на прохання читачів, розповідає про те, як творився роман «Тигролови». 

🙏 Це просто шалено цікавий і глибокий текст не лише суто про названий вище роман (бо який би то був тоді Багряний), а й буття українців, митців за часів Другої світової війни, коли «смерть гналася за нами назирці і чигала нас і там, куди ми бігли».

👀 Тоді, у Моршині 1943 року, письменник заявив товаришу Аркадію Любченку, що візьметься писати великий роман, а не якусь там збірку оповідань. Минула осінь. Любченка заарештувало гестапо  — і шукало тепер другого редактора з Харкова, що ним звісно ж був Багряний. 

💭 Івана Павловича прихистив і сховав знайомий поет-початківець. Спочатку Багряний викурив незліченну кількість цигарок, хвилюючись і міряючи помешкання кроками, а згодом взявся виливати емоції на папері. Так він почав писати «Тигроловів». 

2. «Крокви над табором. Нова Рябина». 

🙏 Це перша публіцистична творчість Багряного, видана вже після його арешту в 1932 році. Письменник у формі ідеологічно правильного репортажу розповідає про колгоспне будівництво в Сумській області. Звісно, на контрасті з виразністю «Народження книги», та «Крокви над табором. Нова Рябина»  — цікавий експонат для дослідження Багряного. 

😔 Те, як описується колгосп 1931 року, нагадує перший типово соціалістичний фільм Параджанова «Перший парубок»: тверезі вбрані жінки серед білого буднього дня водять хороводи, співають пісень, а панує в селі  «досконаліша нова форма соціалістичного співжиття».

3. «Україна біля Тихого океану». 

🇺🇦 Була в українців ще одна Україна  — на далекому сході росії. Багряний ємко й глибоко розповідає про неї, розкладаючи свій текст на відповіді на питання.

Коли почалась колонізація тієї території? Чому обрано було українців? З яких причин наш народ обирав туди рушати? Яке географічно-господарське значення? Чим жили українці того краю? 

🔥 Такий лаконічний, інформативний і, втім, дещо художній текст досі може стати в нагоді тим, хто вперше почув про Зелений Клин і хоче дізнатись більше на цю тему. Минули роки, а тези цієї статті зовсім не втратили актуальності, а й навпаки  — отримали друге життя. 

4. «Чи розламає нас ворог?» 

🔥Питання, яке лунало й лунає постійно. Багряний відповідає на нього в контексті боротьби імперської еміграції з українською, говорячи про те, що варто робити нашому народу за кордоном заради національної держави й представлення її Європі.

Аналізує також шлях (і розлам) Української революційно-демократичної партії, одним із засновників якої був. Текст гармонійно складають уривки аналізу поточної ситуації і політичного маніфесту для українців багатьох поколінь.

Наприклад: 

«В кожному разі ворог вдаватиметься до багатьох метод розламування нас, бо його метою є й буде побороти й знищити нас. А ми знаємо, що таке ваш ворог: це той історичний ворог, що завжди був вірний тезі російських насильників і безжалісних загарбників: "МОСКВА СЛЄЗАМ НЄ ВЄРІТ"».

5. «Фаєрверк колективної демагогії»

👀 Багряний висловлюється з приводу історичної промови Хрущова, що розпочала відлигу. Ні, він зовсім не радіє, а жахається тому, як ефектно радянський вождь маскує і «затушковує» жахливий масштаб злочинів проти народів.

Я і до читання цього тексту розуміла  — не з безмежного милосердя Микита Сергійович зробив це, та гострий, дотепний і розгніваний текст письменника змусив розгледіти сповна цинічність хрущовської промови. 

Бо вона є повністю вимушеним актом розлогої брехні до народів, які за роки побудову ленінізму-сталінізму-тероризму були просто винищені. Хрущовська милість несла такі ж репресії  — і це Багряний побачив одразу. 

😊 Публіцистика Багряного стане в нагоді всім, хто хоче пізнати історію зі слів розумного й талановитого очевидця. 

Професійно фотографую чужих песиків у книгарнях. От один з останніх.

👀 А ще ми з блогерами й блогерками зібрали добірку книжкових каналів, на всі з яких можна підписатись одним кліком ТУТ.

😊 Не проґавте крутого контенту й надсилайте добірку друзям!

💋Якщо вас раптом теж наздогнала фаза захоплення Чарльзом Діккенсом, то я прийшла ще з однією (і останньою) цікавинкою.

🔥Є музей Діккенса. Всі експонати відцифровані й розміщені у вільному доступі. Там цілих 173 екземпляри. Показую те, що припало мені до душі й даю посилання вам для самостійного розглядання! 😈

1 — дзеркало Чарльза Діккенса. Їх письменник дуже любив і мав не менше пʼяти у письмовій кімнаті літнього будинку в шале.

Використовував його, щоб тренувати міміку під час розробки персонажів романів👀

2 — театральний пропуск до Театру Її Величності, яким користувався Діккенс, коли був редактором своєї газети The Daily News.

3 — це Діккенс у костюмі чарівника, з казанка якого піднімаються герої. Створив зображення художник Джоні Клейтон Кларк.

4 — гарний керамічний глечик, привезений Діккенсом з французького курортного містечка. Я б хотіла мати такий (тому і винесла це фото в пост хехе)

5 — письмовий стіл і крісло для курця. Виглядає елегантно.

🔥Тепер ваша черга роздивлятись — гайда всі СЮДИ!

🙌 Побачила на Закнижжі пост про збір для бібліотеки на деокупованих територіях. Від себе закинула, доєднуйтесь і ви.

Крім того, книжки можна відправити. Деталі шукайте у пості.

🙆‍♀️ Починати писати «Девіда Копперфілда» було для Діккенса важким випробуванням. Назву він відшліфував на шістнадцяти аркушах: протягом цього брейншторму змінювались не лише заголовки, а й жанр, метод оповіді майбутньої історії. Друге фото — один саме з тих аркушів.

💭 Є кілька загальних спільних рис у історіях Девіда й Чарльза, та є кілька конкретних автобіографічних інцидентів. Наприклад, Діккенс вперше і востаннє розповідає тут про свої болісні переживання з раннього початку дорослого життя.

🔥Хочу поділитися своїм найбільшим відкриттям у шуканнях про «Девіда Копперфілда»: є сайт, на якому ви в інтерактивному форматі можете розглядати робочі нотатки Діккенса про цей роман з повними, розлогими поясненнями.

🥹 Відкривається стільки глибокої праці й витонченого символізму цієї історії, що суцільне задоволення вивчати все.

Зверніть увагу й гайда РОЗГЛЯДАТИ нотатки і ТИЦЯТИ ТУТ!

Станом на час написання посту я читаю книжку «Девід Копперфілд» Чарльза Діккенса й розумію-згадую, чому так шалено любила класику в підлітковому віці.

🔥 Це — перше повне видання 1850 року, обтягнуте шкірою теляти, доповнене позолоченими заголовками на корінці і 40 ілюстрованими офортами Габлота Найта Брауна, який своїм мистецтвом доповнив ще девʼять книжок Діккенса.

👀 Роман по праву вважають найбільш автобіографічним: деякі сцени Діккенс цілком взяв зі свого життя. У одній з нотаток (лише одній!) він навіть використовує займенник «я», говорячи про Девіда, тобто ж ідентифікуючи себе з героєм абсолютно.

Я безмежно закохана в цю історію: її повільний темп і поєднання темних тонів з комедією від першої особи змушує відчувати до читання щось, що я не відчувала дуже давно! 🥹

Для всіх, хто хотів тут побачити короткий огляд.

🐺 «Книга на війні» — прекрасне читання. Воно було б ще кращим, якби автор місцями не був надто наївним і обмеженим, почав викладати тему дослідження одразу, а не зі 150 сторінки й обережніше поводився з джерелами. Втім, ця праця варта уваги книголюбів і я розповім детальніше чому. 

Тепер довгий огляд. 

💭Ендрю Петтіґрі говорить про роль різноманітного друкованого слова у війнах. Це дослідження не лише про книги, а ще листівки, постери, мапи, глобуси, навчальні посібники, підручники й всіляке інше за списком.

🙄 Проблема в тому, що десь до 150 сторінки автор намагався згадати, про що ж він хоче нам розповісти. Тому навсяк випадок написав про військові навчальні заклади, кадетські корпуси й атласи: склалось враження, ніби у переказ світової історії Петтіґрі ні сіло ні впало додавав згадки будь-чого друкованого. 

🤌 Та з третьою частиною оповідь вирівнялась і стала дійсно цікавою для того, хто прийшов у очікуванні теми «Книга на війні». Петтіґрі аналізує те, як видавнича індустрія різних країн пристосувалась до воєнних умов, якими стали її пріоритети, наскільки бібліотечна система ефективно впоралась з викликами нового часу й що сталося з книжками різних країн під час лиха. Автор балансує між викладом масштабних фактів і ділиться особистими історіями про читання книжок під час війни. 

🥲 Буває, Ендрю навіть смішить оказіями з життя письменників: скажімо, Івлін Во у січні 1944 року просив у командування тримісячну відпустку на написання роману. Відпустити його слід було негайно, бо «коли ідея повністю сформувалася в думках письменника, її не можна не писати, бо вона зіпсується». 

🤯 Враження від цієї книжково-бібліотечної мандрівки псувала вестернська дурість автора і дивне поводження з джерелами. Маю понад п’ятнадцять стікерів, якими позначаю зауваження.

Наприклад, 

🔥 Сторінка 30: 

«У якомусь джерелі згадується, що тільки в Німеччині за перший місяць війни писали по 50 тисяч віршів за день».

🙆‍♀️ Сторінка 297: 

«Саме тоді було знищено 200 тисяч книжок із бібліотеки Неаполя, бо командир вермахту надто буквально сприйняв наказ Гітлера залишити від міста бруд і попіл». 

(А є багато варіантів сприйняття цієї фрази? У чому сенс цього а-ля применшення наказу?)

🙄 Сторінка 344:

«Америка неухильно вважає книжки важливою ознакою цивілізації. І от, у розпал звільнення ще мільйони книжок хотіли спалити на славу свободи». 

(Неодноразово автор намагається нам впихнути наратив, що спалення книг нацистами і спалення нацистських книг союзниками — це одне й те саме)

І отака річ трапилась. 

😔 Сторінка 281: 
«Книжки Penguin у таборах були повсюди, хоча на певний час справи у видавництва пішли гірше після того, як книжка з рекламою ручки Penguin потрапила до рук вартового, а той очікувано обурився, побачивши малюнок з Адольфом Гітлером, насадженим на багнет. Після цього всі книжки Penguin у таборах заборонили». 

І на 284 сторінці, поруч з зображенням цієї реклами бачимо такий текст: 

«Реклама чорнильної ручки Penguin з усміхненим солдатом, який штрикає
карикатурно зображеного Адольфа Гітлера. Надсилати книжки з цією рекламою в табори військовополонених вважали нетактовним: якби її побачили, то могли б заборонити розповсюдження книжок Penguin».

🥲 (Так заборонили чи ні? Могли б чи зробили це?) 

🔥Втім, зі 150 сторінки ця книжка була справді корисним читанням. Я зрозуміла, наприклад, що ми не перша держава, яка тупить з евакуацією культурних цінностей і дізналась багато неочевидних речей про читання на війні.

👀 Раджу працю й щиро сподіваюсь на вчених Заходу, які от-от зможуть подивитись далі свого носа.

Інакше людство дарма сподівається на інтелектуальний потенціал тих, хто вважає, що масштабні бомбардування міст під час Другої світової спричинені лише відсутністю точної зброї, а не задумом і метою такого смертоносного ураження. Так-так, це теж з книжки Петтіґрі.