ЮрСюр

р.

Одним із поворотних моментів мого документоскладального життя стало усвідомлення того, що немає жодної причини розшаркуватися з датами.

Сьогодні 04.02.2025.

«4 лютого 2025 року» іноді може бути доречним, наприклад, поряд з підписом чи в шапці договору.

Але точно не «04.02.2025 року».

Колись ще була спокуса прибирати нулі і писати «4.02.2025», але, як на мене, це занадто. Наше око звикло миттєво сприймати вісім цифр, розділених крапками, саме як дату. Якщо формат відмінний від ДД.ММ.РРРР, око може спотикатися й втрачати час.

Усім зрозуміло, що «2025» — це рік, тож немає жодної причини додавати те багатостраждальне «р.».

Нарадча кімната-шмімната 3

Верховна Рада таки скасувала нарадчі кімнати.

Я вже писав, чому це лише погіршить існуючу ситуацію для учасників справи.

Основний ризик закладено у цій нормі, яку так і не змінили до другого читання:
У виняткових випадках залежно від складності справи суд може відкласти ухвалення та проголошення судового рішення на строк не більше десяти днів з дня переходу до стадії ухвалення судового рішення, оголосивши дату та час його проголошення.

Що таке «винятковий випадок»? Це випадок, який є винятком, а не правилом. За моїм внутрішнім камертоном, зворот «винятковий випадок» має сенс, коли йдеться десь про 1-5% від загальної кількості будь-чого.

Але чомусь здається, що судді дуже рідко бачитимуть у цій нормі щось, окрім слів «суд може».

Так, нарадча кімната то справжній атавізм. Якщо новий закон виконувати так, як написано, то все буде не так погано.

Але його дуже рідко будуть виконувати так, як написано. Судді можуть просто сприйняти цю норму як право у кожному першому випадку відкладати ухвалення рішення на 10 днів.

Фактично цей закон лише полегшить життя суддям, прибравши над ними дамоклів меч у вигляді обов'язку одразу видавати скорочене рішення та заборони розглядати справи у час, коли вони у нарадчій.

А взагалі, якщо суддя не може/не хоче видавати рішення вчасно, його жодним законом не змусити. У Київському окружному минулого року після судових дебатів замість «суд видаляється до нарадчої» я почув, що «суд продовжить розгляд справи у письмовому провадженні», хоча таке взагалі не передбачено.

Також бентежить те, що законодавець упустив шанс по-справжньому зекономити час суду і сторін, скасувавши нікому не потрібне зачитування рішень уголос. Особливо це стосується вироків.

Тобто суд буде зобов'язаний резервувати окремий час на нікому не потрібне проголошення, на яке майже ніколи ніхто не з’являтиметься.

Такі-от авангардні реформи.

Див. також:
Нарадча кімната-шмімната

Нарадча кімната-шмімната 2

Обыкновенные пытки

Військові суди?

Частішають заклики «відродити розвалену військову юстицію».

Не беруся щось казати з приводу запровадження якоїсь спеціалізації для сторони обвинувачення. Але відродження військових судів видається помилкою.

Основний аргумент — цивільні не можуть судити військових.

За словами голови Верховного Суду, «нарікання військової спільноти стосуються перш за все того, що процеси, які відбуваються в армії, цивільна людина не завжди може зрозуміти».

А як цивільна людина може судити енергетиків за порушення правил ядерної безпеки? Вона що, знає як побудований реактор?

Як цивільний суддя може виносити вироки за кіберзлочинами? Він що, айтішник?

А як йому судити лікарів за неналежне виконання професійних обов'язків? Він же не знається на медицині!

Але у тому-то й задум. Сенс правосуддя, зокрема, у тому, що, незалежно від типу злочину, його незамиленим оком має оцінити стороння цивільна людина. У змагальному процесі, де обвинувачення і захист мають переконувати суддю, а не розраховувати на його бойовий досвід.

Суддя не має бути спеціалістом у жодній сфері, окрім юриспруденції. Він має вміти розібратися у будь-чому. У цьому сенсі незамилене око — не недолік, а перевага.

"Судові рішення виправдані, коли їх сприймає більша частина суспільства. В даному разі, якщо судять військовослужбовців за специфічною категорією кримінальних проваджень, пов'язаних із несенням військової служби, то дуже важливо, щоб було сприйняття саме військовими. А найбільше вони будуть сприймати, коли ти свій серед своїх", – підкреслює голова ВС.

Судові рішення мають бути не «виправданими», а законними і обґрунтованими. Якщо ж суддю дуже хвилює, як хтось сприйме його рішення, йдеться про консеквенціалізм. А це, як розуміють постійні читачі, суперечить методу чесного читання.

Та й який сенс запроваджувати військові суди, якщо у будь-яких справах крапку все одно ставитиме аж ніяк не військовий Верховний Суд?

А як ми можемо йти шляхом запровадження повноцінного суду присяжних, якщо до них взагалі не ставиться жодних вимог, окрім віку у 21 рік?

Здається, розмови про військові суди здебільшого викликані завантаженістю загальних судів і їх повільністю. Але це привід вирішувати цю проблему, а не створювати паралельну правову реальність зі швидким та «досвідченим» правосуддям.

В нас вже є схожий ескперимент — Дія Сіті. Замість того, аби осучаснити податкове і трудове законодавство, держава створила паралельну правову реальність і вивела деяких айтішників з-під дії «поганих» законів. Цим держава публічно визнала відсталість існуючого регулювання, але досі нічого з цим не зробила.

Чергова спроба створити «швидкі та справедливі» суди означатиме, що держава вчергове визнала власну схильність до лікування симптомів, а не причин хвороби.

Всесильна вісімка набирає обертів

Конституційний Суд дужчає у своїй новій ролі «відчувача» того, що є правильним, а що ні.

У свіжому рішенні за конституційною скаргою Петра Конторського КС визначив, що встановлений парламентом судовий збір за звернення до Верховного Суду є завеликим.

КС офіційно встановив, що платити 200% ставки судового збору, що підлягала сплаті при поданні позову, — то забагато.

Чому? Тому що такий розмір «не відповідає принципу домірності».

Було б чудово, якби судді КС у своєму рішенні пояснили простим смертним, а як власне визначати, яка сума є домірною, а яка ні?

200% ставки то забагато, ми зрозуміли. А якби вона була 190%? 180%?

А ставка 150% для апеляційного оскарження норм чи ні? Її варто спробувати оскаржити до КС?

В який момент відбувається подолання порогу домірності?

У якому виші вчать відчувати цей момент?

Чому думка 18 юристів з цього питання має більшу вагу, ніж думка парламентарів, обраних на прямих виборах?

Нагадаю, відповідно до нашої Конституції, до повноважень КС не належить визначення того, що є домірним, а що ні.

Не належить до його повноважень й оцінка законів крізь призму їх відповідності практиці ЄСПЛ чи практиці іноземних конституційних судів.

КС має лише вирішувати питання про тлумачення і відповідність актів Конституції України. Все.

Але наш КС намагається бути ЄСПЛом для внутрішнього користування. Бути «добрим» парламентом, що виправляє помилки «злого» (справжнього) парламенту.

То ж нестерпно нудно, нескінчено читати одну й ту саму Конституцію. Її текст майже не змінюється, так нецікаво.

Напевно, звідти й з'явився такий чудовий винахід, як «принцип дружнього ставлення до міжнародного права», що насправді є виправданням звільнення від оков тексту Конституції.

З роками кількість символів у рішеннях КС зростає, але від того їх обґрунтованість чомусь не збільшується. Як і повага до КС.

У поєднанні з неспроможністю оперативно вирішувати дійсно важливі складні справи з політичним присмаком, подібна творчість КС виглядає як намагання замаскувати власну нездатність бути справжнім бастіоном захисту Конституції.

Аби усі ми вчергове аплодували якомусь афоризму з окремої думки судді і не помічали ознак інституційної хвороби, що спіткала наше конституційне судочинство.

Див. також:
Всесильна вісімка

Підсумки конституційної мішури

Практика ЄСПЛ як необхідне зло

Breaking news

Ви от все очікуєте ту інавгурацію Трампа, а я до вас із справжніми новинами.

Обрано голову чи то Ладижинського чи то «Лажинського» міського суду Вінницької області!

(Так, на сайті суду зробили помилку у власній назві.)

«Судово-юридична газета» пише про це з посиланням на сайт суду, а «Закон і Бізнес» зазначає, що про це інформує він сам.

(Так, обидва видання переписали помилку у назві суду.)

Колектив суду щиро вітає новообрану очільницю!
Бажаємо, щоб Ваша праця завжди супроводжувалась справедливістю, виваженістю та професійним успіхом!

Яку очільницю? Голова суду — не начальник суду. Він лише представляє суд, контролює його апарат та здійснює низку технічних функцій. За законом, це доволі нудна робота, яка додає аж 10% до посадового окладу.

Тож чому всі так поспішають обійняти ту посаду? Чому колектив так щиро вітає новообраного очільника?

В України близько 700 судів. Чому всеукраїнські видання повідомляють нам про нових голів не у всіх, а лише у деяких судах? Чим так уславлений саме Ладижинський суд, в якому працюють три судді?

А все тому, що посада голови суду в нас не технічна, а «понятійна». Ну не можуть наші колективи без начальства, навіть якщо тим очільникам ще більше повноважень повідрубати. І в деяких судах та місцевих судових кластерах пієтет до цієї посади дещо вищий.

Див. також
Як не голова, то заступник

Наполегливий і сумлінний колектив

На останньому фото — будівля Ладижинського міського суду Вінницької області.

Підкреслення, курсив, жирний — коли що?

Написав, чому краще ніколи нічого не підкреслювати в документах, і не курсивити жирним.

https://kuniansky.com.ua/all/bold-italic-underline/

Експертно-людський словник, бліц-випуск

1. НАРАТИВ — використовується, коли недостатньо просто сказати «тема» чи «посил», а треба припорошити виступ налітом гуру інформаційного фронту.

2. РАМКА — слово, яке рандомно додається до прикметників у реченні з метою видалення з дискусії кухонного присмаку. Напр. стратегічна рамка, американська рамка, наративна рамка.

3. І ТАК ДАЛІ — стійкий вираз, який використовується як вигук наприкінці речення. Покликаний створити відчуття глибини думок. Ефект досягається шляхом створення враження наявності додаткових змістовних пластів, за допомогою натяку на їх наявність.

Див. також:
Політико-людський словник

Словник сучасної телеграм-пропаганди

История о мудрой судье и котике

В этом тексте будет одно грубоватое слово. Но мне было важно сохранить аутентичность.

* * *

Первый год моей адвокатской практики. Командировка в один хозяйственный суд.

Оппоненты в заседание не явились, судья, довольно взрослая женщина, позвала в кабинет.

— Ну, рассказывай.

Как я понял, заседание началось. Дверь в кабинет оставалась открытой и судья, кажется, продолжала заниматься своими делами.

Я волнительно начал выступать, доказывая святую правоту нашей позиции. Через пару минут судья остановила:

— Котик, не переживай, мы всё удовлетворим. Возьми бумажку и напиши коротенечко то, что сейчас сказал.

Я, конечно, обрадовался. Выигрывать всегда приятно. Но осталось стойкое ощущение, что если бы приехал только котик со стороны оппонентов, то выиграл бы он.

Поднялся этажом выше, устроился за столом и начал писать дополнительные пояснения. Через какое-то время услышал громкий голос откуда-то снизу:

— Эй, Индустрия! Ты там долго ещё? (Меня окликнули по названию клиента, которое, конечно, изменено).

Я торопливо закончил, спустился в кабинет, отдал бумажку и собирался уходить, но судье хотелось поговорить.

— Видно, что ты парень умный. Знаешь, что сейчас актуально? У меня вот сын занимается в Киеве медиацией, вот это тема сейчас!

Судья, похоже, ожидала, что я заинтересуюсь, но я в ответ замямлил что-то уклончивое.

— Ой, знаешь была у меня история! Одно дело у нас было и вот мы заседаем уже который месяц. А там ходит этот профессор! Такой умный и так он всё долго рассказывает, так раздражает всех! Ну реально профессор! И вот они, наконец, начали соглашаться на какое-то мировое. И этот профессор то одно попросит, то другое изменение ему нужно! И вот я не выдержала, и когда он что-то там очередное запросил, я ему говорю «Нахер пошел!». Представляешь? Он сидит в шоке, замолчал сразу! А-ха-ха! «Нахер пошел», и он с таким лицом сидит! Люда, помнишь, да?

Секретарь или помощница судьи заулыбалась и кивнула. Я сидел и не знал, что делать со своим лицом и со всё более ветшающим за́мком идеалистических иллюзий внутри меня.

* * *

Эта судья давно в отставке. Уверен, почти у каждого коллеги есть подобная история. Морали не будет, сами всё понимаете.

Коли видно, то видно

У коментарях до посту про Конституційний Суд і міжнародних експертів виникла невеличка дискусія щодо користі від тих експертів.

Серед іншого виникло цікаве питання: а як, власне, визначити «якість» одного суду порівняно з іншим? Як відрізнити «добрий» суд від «поганого»?

А от дуже просто.

У 1964 році суддя ВС США Стьюарт висловив відому окрему думку у справі, пов'язаною з легальністю порнографії. Він зазначив, що інколи доводиться визначати те, що за своєю природою не піддається визначенню.

Відповідаючи на питання, що ж таке hard-core pornography, він написав:
Сьогодні я не намагатимуся визначити, який саме матеріал, на мою думку, охоплюється цим коротким описом; і, можливо, мені ніколи не вдасться зробити це виразно. Але я впізнаю це, коли бачу...» (But I know it when I see it...).

Ось це знамените I know it when I see it можна сміливо застосовувати до всіх спроб розмити очевидні речі, коли вимагають пояснити й довести те, що і так зрозуміло.

Пройдіться коридорами Печерського суду. Поспостерігайте, як пересуваються судді та працівники апарату. Про що вони спілкуються між собою? Як вони дивляться на відвідувачів і як з ними спілкуються? Хто як стукає у двері суддівських кабінетів і з яким виразом обличчя туди заходить.

І найголовніше — як судді поводяться у процесі і як «виписують» власні рішення.

Саме в цьому суді один суддя запитував мене, чи слід йому видалятися до нарадчої кімнати для вирішення клопотання.

У приймальні того ж судді секретарка, перебираючи документи, роздратовано вигукнула помічниці «Блин, Вадимыч опять не там подпись поставил!» (по батькові судді змінено). І це при мені, сторонній людині.

Звісно, можна доволі зручно і, визнаю, об'єктивно апелювати до статистики скасувань судових рішень, завантаженості і дисциплінарних стягнень.

Але є речі, які просто видно, і вони можуть бути красномовнішими за будь-які об'єктивні показники.

Як стати суддею у США?

Там немає екзаменів для федеральних суддів, уявляєте?

Немає сайту ВККССША, на якому юристу можна дізнатися про конкурс, подати купу документів і підписатися на проходження принизливих процедур. Не потрібно зубрити нікому не потрібні тести, щоб потім майже гарантовано їх скласти.

То що треба робити? Нічого особливого — просто практикувати право. Роками. Робити собі ім'я, формувати репутацію і встановлювати ділові зв'язки. І тоді, можливо, вам запропонують стати суддею.

Навряд ви зможете стати суддею у 30 років, пропрацювавши лише помічником судді й не маючи за плечима жодної виграної справи.

Тобто це вас мають запросити, а не ви самі маєте демонструвати палке бажання стати суддею й доводити, що цього варті.

У Конституції США взагалі немає вимог до суддів, але, наскільки розумію, майже неможливо стати суддею якщо ви не склали bar exam.

От приклад завдань і відповідей з останнього Нью-Йоркського екзамену, який проводиться двічі на рік.

Завдання виглядають як реконструкція реального кейсу, а не гола фабула, до якої звикли у нас.

Наприклад, до запитань може додаватися меморандум із саммарі зустрічі з уявним клієнтом, хронологія подій, складена вашим уявним колегою, або письмові претензії, отримані клієнтом. До цього додається роздруківка релевантних нормативних актів і судової практики.

За минулий рік з першої спроби цей екзамен склало 77% кандидатів, а серед тих, кто складав повторно, лише 30%.

Складно повірити, але у правильних відповідях ви взагалі можете не знайти ЖОДНОГО посилання на законодавство. Ніхто не намагатиметься підловити вас на незнанні норм, які можна загуглити за тридцять секунд.

Можливо є штати, де це інакше, або я упускаю якісь особливості. Але загальне враження таке, що мета екзамену — перевірити вашу здатність працювати, а не зубрити.

Як писав Девід Аллен, «ваш розум для того, щоб мати ідеї, а не для того, щоб їх зберігати». Немає жодного логічного пояснення тому, що у нас вважається нормальним вимагати від потенційних суддів зубрити рандомні норми законодавства.

На жаль, наша система відбору побудована на сприйнятті судді як особливого різновиду публічного службовця, а не суб’єктного професіонала.

Тож, скільки не вигадуй визначень поняттю «доброчесність», навряд чи це суттєво щось змінить.

А якщо ні?..

Сенсаційне відео перенесено аж на 22:00. Залишається поки милуватися попередніми.

Все ж наша свобода слова квітне. Як добре, що ніхто й не здогадується про існування цієї статті КУпАП:

Стаття 173-1. Поширювання неправдивих чуток

Поширювання неправдивих чуток, що можуть викликати паніку серед населення або порушення громадського порядку, -

тягне за собою накладення штрафу від десяти до п'ятнадцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправні роботи на строк до одного місяця з відрахуванням двадцяти процентів заробітку.

Принцип близькості для юристів

Раптово я написав статтю про юридичні документи, чого не робив сто років.

Джерелом натхнення виступив напис на вході до Касаційного господарського суду, який вже багато років не дає мені спокою.

Преамбула v. іноземні експерти

Депутатка Роксолана Підласа розкритикувала конституційне подання 56 нардепів щодо визнання неконституційними норм, якими запроваджені «конкурси з міжнародниками».

Пані Підласа каже, що міжнародні експерти у конкурсних комісіях турбують не лише авторів конституційного подання, але й Путіна.

Незабаром мине два роки відтоді, як я зняв на цю тему ціле відео, де наочно показав, як дивно співпадають висловлення Путіна і Портнова щодо «зовнішнього управління».

Керуючий партнер нашого адвокатського об'єднання навіть із заявою до СБУ звертався, але там жодного «вербального сприяння підривіній діяльності» не побачили. Попри те, що перший заступник Директора ДБР О. Удовиченко, назвав таку конструкцію «ноу-хау в розслідуваннях» і новою моделлю «визначення держзради».

Що стосується самого конституційного подання, привернуло увагу посилання авторів на те, що оскаржені норми законів суперечать преамбулі Конституції.

Це ознака глибокої кризи нашого конституційного судочинства. Конституційний Суд все більше стає не захисником норм Основного Закону, а оцінювачем правильності державної політики.

Вже писав про те, як за допомогою чарівного посилання на ст. 8 Конституції можна обґрунтувати неконституційність чого завгодно.

Тож не здивуюся, якщо посилання на порушення преамбули справить враження на окремих суддів.

Але найсимволічніше те, що ті конкурсні процедури дійсно могли бути запроваджені у неконституційний спосіб. В нас взагалі майже нічого не відбувається без процедурних порушень.

Однак, який сенс взагалі обговорювати це? Репутація КС та його вивертлива здатність роками ухилятися від ухвалення рішень у резонансних справах змушують сприймати пов'язані з ним новини дедалі менш серйозно.

Висвітлення–2024

Державне бюро розслідувань оприлюднило відео, на якому:

1. З'являється логотип ДБР з пафосним «бамс!». Звук зникає.

2. 10 наступних секунд в кадрі чотири невідомі людини: три чоловіки та жінка. Облич не видно. Тобто, коли хочуть, таки вміють нормально замазувати.

3. Невідомо хто зачитує не чути що невідомо кому.

4. Жінка за цим спостерігає. У кожній руці вона тримає по одному телефону й по одній сумці. Першим телефоном розмовляє, а другим фіксує все на відео. Сумки не використовуються.

5. Чоловік, якому щось зачитують, тримає у руці сумку і пляшку «Моршинської слабогазованої». В якийсь момент він починає відходити і відео різко переривається.

6. Знову з'являється логотип ДБР. Звук повертається. Цього разу звучить музика, схожа на ту, під яку Михайло Ткач зазвичай переслідує автівки всіляких ділків.

Підпис під відео: ДБР затримало колишнього одеського військкома, а його нерухомість в Іспанії передано в АРМА.

Завіса.

Сорок тисяч голодних мужиків

Омбудсмен Дмитро Лубінець «вбачає потребу звернутися до СБУ» щодо професора КНУ ім. Шевченка Микити Василенка.

Йдеться про відео, де професор видає інсайди та інсайти рівня грандмагістра кухонної стратегічної рамки. З тривожно-криповою посмішкою пропонує уявити, як миротворці:
...решат демографическую ситуацию в Украине: как минимум 40 000 мужиков, с деньгами, голодных до женшчин...

І понеслася справедлива хвиля суспільного обурення і студентського невдоволення.

Дві думки:

1. Чи не кожен наш студент/випускник може розповісти одразу декілька історій про, щонайменше, дивакуватих викладачів, зі своєрідним почуттям гумору та ставленням до жінок.

Ці диваки можуть бути просто безневинними міськими божевільним, а можуть — злостивими шкідниками, що чіпляються до студенток чи отруюють мізки молодих людей.

Просто начепіть плащ-невидимку і пройдіться аудиторіями наших вишів. Наслухаєтеся чого завгодно: від захоплюючих розповідей про «симфонию властей, которая правильнее западного конструкта разделения властей» до простих гигикаючих балачок з викладачем про життя замість навчання.

Це не питання особистостей, а проблема нашої вищої школи як такої. В системі, де майже все «для галочки», і де «наукою» зветься те, що нею не є, поява всіляких диваків-шкідників неминуча. Постійні читачі зрозуміють, про що я. Або можна просто пошукати у цьому каналі за словом «наука».

2. Дещо хвилює зростаюча мода кликати СБУ, щойно хтось відкриє рота. Все розумію, але цього джина потім буває важко знову загнати до лампи. Так, атмосфера в нас, м'яко кажучі, не чілова. Але жага до миттєвого правосуддя та прагнення аби когось швидко поклали обличчям до підлоги, — такий собі маркер.

Усі вже, мабуть, забули жарти про «Службу брелоків України» або історію боротьби Дмитра Гройсмана.

Ми ризикуємо втратити пильність, якщо продовжимо оцінювати правоохоронців лише з огляду на мемчики з Малюком і росіянами.

Так, можна щоразу кричати «вовки!». Але тоді є ризик не встигнути оговтатися, як нам організують цілодобову охорону від тих вовків. А охоронцям нададуть надзвичайні повноваження. З метою забезпечення державної безпеки, звісно.

​Тру континьюіті

Осяяна континуїтетом НААУ нарешті дозволила адвокатам витрачати більше часу на підвищення кваліфікації.

Відтепер треба набрати не 10, а 15 балів на рік.

Звісно ж, такий прогрес пов'язаний із тим, що «Україна розпочала переговори щодо вступу до ЄС, і одним з ключових напрямів цих переговорів є забезпечення дотримання професійних стандартів у всіх галузях, зокрема й у сфері правосуддя».

У новині на сайті НААУ навіть наведено табличку з прикладами європейських країн, де ще більш прогресивно вимагається й по 20 балів на рік набирати. Тож добре, що ми, нарешті, не будемо відставати.

Також, кажуть, що судді законом зобов'язані проходити підготовку для підтримання кваліфікації. Прокурори теж зобов’язані вдосконалювати свій професійний рівень. А оскільки доля з'єднала нас усіх в одному розділі Конституції, то й адвокатам варто зважати на колег.

Але скільки грошей сплатили судді і прокурори Національній школі суддів та Тренінговому центру прокурорів, а також скільки отримала від адвокатів Вища школа адвокатури, чомусь не уточнюється.

Також не пам'ятаю аби хтось пояснював, чому самоосвіта давно зникла із способів підвищення кваліфікації, а от «робота в органах адвокатського самоврядування» є повноцінним видом підвищення професійного рівня адвокатів.

Вічно невдоволені критики НААУ можуть дошкуляти тим, що, за даними того ж Council of Bars and Law Societies of Europe, не треба обов'язково підвищувати кваліфікацію в Австрії, Чехії, Кіпрі, Німеччині, Греції, Угорщині, Ісландії, Ліхтенштейні, Мальті, Португалії, Словаччині, Словенії та Іспанії.

Ті самі злі язики будуть звертати увагу на Туреччину, в якій закон зобов'язує Союз Турецьких адвокатських асоціацій вживати «всіх можливих заходів для заохочення та забезпечення професійного професійного розвитку адвокатів». Але де також немає обов'язкового підвищення кваліфікації.

Загалом, комусь може здатися, що усі роки свого існування НААУ займалася здебільшого винаходженням все нових способів «обилечивания» адвокатів.

Хтось може й звернути увагу, що нещодавно, здається, вперше НААУ змінила розподіл адвокатських внесків на власну користь. Замість співвідношення 70:30 відтепер вже 50% внесків київських адвокатів відправлятиметься до центральної скарбниці НААУ.

Ще хтось може сказати, що НААУ третій рік не оприлюднює фінансову звітність. Але то ж зрозуміло — росіяни ж тільки й чекають на її публікацію, а тому не можемо їм дозволити заволодіти такою чутливою інформацією.

Так само як третій рік не можемо провести з'їзд, бо війна і континуїтет.

12 років історії НААУ — суцільна success story.

Інше питання — чий то success.

З Днем адвокатури, авжеж.

Квадратні проти круглих

Немає нічого безглуздішого у світі, ніж священна війна між цивілістами і господарниками.

Більше двадцяти років вони поливають один одного отрутою, намагаючись довести, чи потрібен Господарський кодекс.

У запалі абсолютно безпредметних і висмоктаних з пальця суперечок сторони наче не розуміють, що практикуючим юристам начхати на назву книжечки, у якій записані норми права. Їм не начхати лише на якість цих норм і їх практичний зиск.

Рівень дискусії можна оцінити за статтею судді Марини Барсук «Господарський кодекс України: реальна статистика використання у судовій практиці».

Там в якості аргумента на користь помилування Господарського кодексу наводиться кількість згадувань (!) ГК у рішеннях Верховного Суду.

Мовляв, Інститут правотворчості та науково-правових експертиз НАН України каже, що згадок замало. Пані ж Барсук стверджує, що багато.

Обидві сторони наче не розуміють, що в наших судових рішеннях згадування≠застосування. Судді в нас часто наче на автоматі набивають рішення не нормами, які застосовують, а тими, що хоч якось стосуються справи.

А тому ломання списів навколо кількості згадувань виглядає як відчай.

Як відчай виглядає й кількість явно проплачених публікацій на захист Господарського кодексу в «інсайдерському» сегменті тг.

Ця суперечка є не корисною дискусією, а тліючою війною двох амбіційних таборів, для яких значення мають лише власні відірвані від реальності теоретичні напрацювання.

Якщо скасувати ГК — небо не впаде не землю, а економічні відносини навіть не здригнуться.

Якщо не скасувати ГК — нічого також не зміниться. В нас просто збережеться один з безлічі законів, 80% змісту якого не має жодного практичного значення.

Це не питання ЦК і ГК, а проблема засилля законодавчого спаму, який іноді підгрівається юристами-«науковцями».

* * *

Див. також попередній пост на цю тему

«Хто я»?

Війна загострила проблему самоідентифікації нашої судової влади.

Поясню на прикладі фб-сторінки Київського апеляційного суду.

По-перше, цей суд переглядає не лише кримінальні справи, але спробуйте знайти там новину щодо справ цивільних. Суцільний кримінал.

По-друге, подивіться на ці новини і відчуйте атмосферу:
Київський апеляційний суд залишив під цілодобовим домашнім арештом...
Київський апеляційний суд залишив під вартою...
Київський апеляційний суд залишив без змін рішення суду...
За результатами апеляційного розгляду апеляційну скаргу прокурора задоволено...

Складається враження, що апеляційний суд пишається своєю роллю карального меча.

Що він ніколи нікого не виправдовує і не відпускає. Що обвинувачення в тому суді ніколи не програє.

Звісно, це не так, але ж навіщо суд сам створює такий образ?

Чому суду так важливо акцентувати на тому, що він скоріше гроза злочинності, ніж принциповий і безсторонній арбітр?

От уявіть, що ви суддя и проходите дуже тупий психологічний тест:
Ви у морі. Навколо лютий шторм. Оберіть свій образ: досвідчений помічник капітана або непорушний маяк на березі?

Правильна відповідь є очевидною для того, хто хоч трохи розуміє природу судової влади.

То хто ти, рідна судова владо?

Помічник капітана чи маяк?

Частина правоохоронної системи чи самостійна гілка влади?

Перше правило чиновницького клубу

Ректор КНУ імені Шевченка Володимир Бугров заборонив встановлювати та використовувати телеграм на службових пристроях університету.

Важливим інстинктом чиновника будь-якого штибу є те, що він завжди намагається прикритися папірцем.

В наказі про заборону телеграму ректор послався на рішення Національного координаційного центру кібербезпеки при РНБО. Навіть навів солідну абревіатуру — НКЦК, яка далі у документі не вживається. Хоча скорочення вводяться в документ лише якщо вони використовуються далі за текстом. Але хто я такий, аби повчати поважний університет?

З точки зору права рішення цього органу не є обов'язковими для виконання, а лише «обов'язковими для розгляду». Хоча навіть цей обов'язок не дуже в'яжеться з законом.

У наказі ректора реквізити рішення НКЦК взагалі не згадуються, а лише чомусь зазначається посилання на лист Міносвіти.

Але ж чиновник не може не послатися на папірець. Навіть якщо цей папірець є юридично сумнівним.

Здавалося б, університет цілком може визначати режим користування власним майном. Наказ пана Бугрова стосується лише майна самого університету, тож чому не можна просто запровадити певні обмеження, без посилань на аби що?

А тому, що це буде суперечити флюгерно-трендовому інстинкту. Бажанню вловити настрій і плани начальства і наввипередки з іншими їх впроваджувати. Чиновнику навіть не завжди потрібно щось нав'язувати, він сам вельми ініціативний «відчувач».

Шкода від цих проявів у тому, що вони роз'їдають право і легітимізують в суспільстві напівлегальні папірці, на які у правосвідомої людини має бути алергія.

Про папірцеві інстинкти див. також: Національна комісія з важливих справ.

Сторінка паспортної культурології

Можливо, ви не помічали, але у вашому закордонному паспорті є сторінка з таким текстом:
Іменем України Міністр закордонних справ України просить усіх, кого це може стосуватися, всіма можливими заходами полегшити поїздку пред’явника паспорта і надавати йому необхідну допомогу та захист.

Подібні написи є у паспортах чи не усіх держав, але тексти різні і вони можуть характеризувати країну.

Зазвичай у паспорті є заклик уповноваженого чиновника дозволити пред'явнику вільно перетнути кордон (to pass freely) і надавати йому допомогу і захист.

В нашому ж паспорті куди більше хитрозробленої турботи, адже наш міністр просить саме «полегшити поїздку» як таку, а не просто впустити-випустити.

Тут можна було б зупинитися на можливостях практичного використання такого заступництва міністра, але я не буду.

Показовими є дипломатичні закляття російського паспорта:
Министерство иностранных дел Российской Федерации просит все гражданские и военные власти Российской Федерации и Дружественных Государств пропускать беспрепятственно предъявителя настоящего дипломатического паспорта, граждан(ина/ку) Российской Федерации, отправляющ(егося/уюся) за пределы Российской Федерации, и оказывать ему/ей всяческое содействие.

Тобто російська держава звертається не до іноземців, а лише до самої себе і сателітів. Просить власну цивільну і чомусь військову владу саме випустити з країни.

Подібні формулювання були й до війни, тож на мілітаризацію не списати — це базові налаштування нашого миролюбного сусіда.

Але тут уважний читач заперечить, що це ж вимоги до дипломатичного паспорта, а не звичайного. І буде правий.

Тому що у паспортах для звичайних росіян замість цього тексту розміщується лише «розетка (элемент, состоящий из замкнутых и пересекающихся в определенной последовательности линий)». Тобто нічого.

Диверсифікована категоричність

Напрочуд дивно вибудована комунікація Верховного Суду.

Минулого тижня у Бігуса вийшов сюжет про «про ймовірну недоброчесність» судді ВС Ігоря Дашутіна.

У відповідь ВС вийшов з публікацією, зазначивши:
Суддя Верховного Суду у Касаційному адміністративному суді Ігор Дашутін вважає, що інформація, наведена в сюжеті, є недостовірною, а сформульовані натяки про його недоброчесність не мають жодних підстав.

Тобто пресслужба ВС, вочевидь, отримала коментар судді і оприлюднила його на сайті. Питань немає.

Але вже вчора ВС прокоментував «новину про затримання працівника однієї з обласних прокуратур у зв’язку з імовірним вчиненням кримінальних правопорушень»:
У зв’язку із цим звертаємо увагу, що суддя Євген Синельников не знайомий із затриманим і ніколи не мав з ним жодних відносин, у тому числі «спільного бізнесу». Крім того, суддя Євген Синельников не займається та з огляду на вимоги закону не має права займатися підприємницькою діяльністю. Суддя ніколи не здійснював і не здійснює вплив у кримінальних провадженнях.

Коли на сторінці Верховного Суду звучить «звертаємо увагу», виникає питання, а хто власне цю увагу звертає? Пресслужба? Усі судді? Окремі судді? Керівництво суду?

Схоже, хтось у Верховному Суді ухвалює рішення, коли та щодо яких колег робити категоричні заяви, а коли давати обережні коментарі.

Так зазвичай буває, коли хтось один знімає слухавку і наказує, що і в який формі «вішати» на сайт.

«Колектив» міцнішає.

Робоча травма

Юрій Бутусов написав, що 51 прокурор Хмельниччини на чолі з обласним прокурором Олійником оформили інвалідність:
Майже всі прокурори Хмельницької області виявились… пенсіонерами, а також інвалідами 2-ї групи - згідно з рішенням головного лікаря МСЕК Т.Крупи. І багато років отримували та продовжують отримувати від держави пенсії за інвалідність – згідно з рішеннями начальника Пенсійного фонду О.Крупи.

На це прокурор Олійник рішуче заперечив:
Чисельний склад прокуратури області складає 225 прокурорів. А інвалідність мають лише 48, тому стверджувати що уся прокуратура складається з осіб з інвалідністю не є правильним. (...) Особисто я маю проблеми зі здоров’ям. У 2005 році отримав травму на робочому місці вивчаючи матеріали кримінального провадження.

Я, звісно, підозрював, що прокуратура в нас є дуже інклюзивною, але так щоб там був аж 21% людей з інвалідністю... Знімаю капелюха.

Яку ж саме травму можна отримати, вивчаючи матеріали кримінального провадження?

Відповідь може бути на поверхні — психологічну.

Всі юристи читають на роботі тисячі сторінок канцелярщини, маячні і тупих відмовок. Тож психологічні травми від ознайомлення з чиновницькими документами — наше професійне захворювання.

Взагалі ж пропоную ввести процедуру добровільної відмови від групи інвалідності, за аналогією із науковими ступенями. Адже є відчуття, що ці категорії є доволі близькими — іноді отримуються за мутними оборудками і надають необґрунтовані привілеї.

З Днем юриста

вас вітатимуть в інших місцях. Тут — лише псуватимуть святковий настрій.

Показово, що всі ми, світочі права, вітаємо один одного зі святом, яке встановлене у протиправний спосіб. Під ним, як і під рештою професійних свят, немає жодної правової основи.

Але ми роками закидуємо один одного привітаннями з пишномовних слів, за якими майже нічого не стоїть.

Всі ці пасажі про справедливість, шляхетну місію і почесну працю, звісно, стосуються професії юриста як такої. Але з нашою правничою спільнотою не настільки все добре, аби примазуватися до світових надбань.

Ніхто про це не напише, тож доведеться мені.

Наша професія стагнує. Вона майже не розвивається ані світоглядно, ані професійно.

Вона здатна перетравити і понівечити майже будь-якого молодого юриста-випускника з палаючими очима і жагою до праці. Отруїти його наївні (правильні) погляди. Згасити вогонь в очах, перетворивши його на втомлено-веселий мудрий погляд.

Ніхто не обговорює концептуальних речей.

Немає лідерів, флагманів професії, візіонерів, про яких напишуть книги і яких цитуватимуть наступні покоління колег.

Зате є чиновники, що спілкуються з юридичною спільнотою наче з тупуватими підопічними. Їх імен ніхто не згадає вже за декілька років, як вони залишать посаду.

Є судді, які, схоже, теж відчувають себе чиновниками, а тому дозволяють владі відкрито зневажати себе.

Є адвокати, які аморфно пливуть за течією. А є ті, які просто отримують задоволення від життя і вже третій рік не можуть провести з'їзд.

Є прокурори, з якими досі асоціюється образ мутних державних ділків, що час від часу встрягають у якість скандали.

Є вчені-юристи, що називають себе «науковцями», і взагалі живуть в якомусь своєму світі.

І от всі ми, українські юристи, вітаємо один одного з неіснуючим святом і робимо вигляд, що в нас все добре, наче той песик з мему, що сидить в пожежі і каже this is fine.

Але це не може тривати вічно і серед нас є агенти змін. На них і сподіваємося.

Аби не чіпали. Аби черв'яків давали...

Міністр фінансів Сергій Марченко заявив, що виконувати судові рішення, за якими держава має виплатити громадянам 140 мільярдів гривень — «досить непомірна ціна в мирних умовах»:
Я вважаю, це потенційним злочином в умовах військового часу намагатися вирішувати питання з виплатами такими і шукати ці кошти. (...) Інше питання, що варто було б провести окреме обговорення, чому у нас такі рішення виникають, чому суди України приймають рішення, які фактично шкодять інтересам держави Україна, розбалансовуючи бюджет і створюючи передумови, коли ми не зможемо профінансувати базові потреби.

Тобто міністр вважає виконання судових рішень потенційним злочином. А суди України, які насмілюються стягувати кошти з держави — шкідливими розбалансовувачами бюжету.

На захист судової влади голова Ради суддів України Богдан Моніч заявив:
Такі висловлювання ставлять під сумнів конституційний принцип незалежності судової влади, гарантований Конституцією України. (...) Заборгованість за судовими рішеннями є наслідком невиконання державою своїх зобов'язань перед громадянами. Рішення судів, які захищають права громадян, не можуть вважатися злочинними чи такими, що шкодять державі. Навпаки, невиконання таких рішень є прямим порушенням прав людини і шкодить державі як інституції.

Сильна заява. Я б навіть сказав «потужна», але в нас серйозна тема, а не змагання з мемів.

А знаєте, чого не буде після цієї заяви пана Моніча?

Процесуальної відповіді.

Не буде нікого притягнуто до відповідальності за неповагу до суду.

Не буде жодних заяв про загрозу незалежності суддів і протиправне втручання у здійснення правосуддя.

Ніхто з суддів не поставить питання про притягнення міністра до реальної юридичної відповідальності. Жоден. І найстрашніше те, що у цьому немає сумнівів.

Виглядає так, що судді не бажають вступати у реальний клінч з іншими гілками влади. Так було і до війни — жодної реальної протидії приниженню судів.

Дійсно, а навіщо протидіяти?

А раптом влада ще більше розізлиться? Раптом вона сприйме реальне відстоювання авторитету судів, як ескалацію? Як перехід червоних ліній?

Так, держава вже демонстративно і зневажливо зменшує суддям зарплату, знаючи, що це незаконно.

Так, вона вже не дотримується строків призначення суддів.

Так, вона вже придумує все більш принизливі і безглузді вимоги до суддів.

То може, краще не ризикувати? А раптом вона ще щось придумає? Краще тихенько допрацювати до відставки, а далі най цілий світ пропаде...

* * *

Повагу законом не встановити. Її треба ростити, наче дерево. І якщо дерево доводиться саджати прямо в асфальт, то треба не насіння на бетон кидати, а спочатку скористатися бульдозером.

​Куточок душних чіплянь-2

Вітаю, Мінцифро!

Дякую за можливість зареєструвати шлюб онлайн.

Але краще писати «освідчитися» чи «попросити руки», а не «зробити пропозицію».

Сподіваюся, ти виправиш це швидше, ніж «пошук по назві» у проєктах цифрової трансформації. Вже 3,5 роки минуло.

Куточок душних чіплянь-1

​Про що просите суд?

В судовому процесі є стадія, що промовисто називається «судові дебати».

За законом, у судових дебатах учасники справи виступають з промовами (заключним словом). Тривалість дебатів визначається головуючим, виходячи з розумного часу для викладення учасниками справи їх позиції по справі. Головуючий може зупинити промовця лише тоді, коли він виходить за межі справи, повторюється, або перебирає час. Також закон передбачає обмін репліками між сторонами.

Як це на практиці часто відбувається у некримінальних процесах?

Головуючий: Суд переходить до судових дебатів, слово надається позивачу. Про що просите суд?

Позивач: Прошу позов задовольнити.

Головуючий: Дякую, слово для виступу у судових дебатах надається відповідачу. Про що просите суд?

Відповідач: Прошу відмовити у задоволенні позову.

Головуючий: Суд видаляється до нарадчої кімнати (шум стільців, крокуючі звуки).

Диво, але повноцінні дебати в нас чомусь майже ніколи не проводяться. Судді, здебільшого, наче вважають цю стадію непотрібною і роблять все, аби звести її до беззмістовного ритуалу.

Звісно, ви можете спробувати всерйоз виступити: демонстративно начепити окуляри, дістати заготовлену промову на тридцяти сторінках, відкашлятись і розпочати безсмертне «Шановний суд! Аби не займати багато часу, я не буду повторюватись, а лише коротко пройдуся...» годинки на дві.

Але з початком дебатів головуючий може демонстративно закрити теку зі справою і наче трохи податися тілом вперед, показуючи, що він воліє швидше встати і вийти до нарадчої.

Тобто ви будете почувати себе максимально незручно, від того, що затягуєте засідання своїм невгамовним бажанням виступити тоді, коли вже наче всім все зрозуміло.

Так, звісно, сторони дуже часто задовбують суд повторами тих самих аргументів різними словами.

Але у суду достатньо правових інструментів для припинення процесуальних філабастерів. Зневажливе ставлення до встановлених законом процедур таким інструментом не є.

Та скорочуйте вже

У документі можна написати так: «Цивільний процесуальний кодекс України» (Відомості Верховної Ради України (ВВР), 2004, № 40-41, 42, ст.492) зі змінами і доповненнями».

Можна написати «Цивільний процесуальний кодекс України» (далі — ЦПК України)».

І ще безліч варіантів із згадуванням повної назви закону і зазначенням «далі — коротка назва».

А можна просто написати «ЦПК».

Одразу.

Без розшифрування.

Три символи замість тридцяти восьми, порівняно із «Цивільний процесуальний кодекс України».

Роблю так багато років і ще жодного разу жоден суд не перепитав, що то за загадкові скорочення, і що саме я маю на увазі.

Те саме стосується ЦК, КК, КАС, ГК, ГПК, КУпАП, КПК тощо. Усім все зрозуміло, то навіщо витрачати папір і час?

Черговий привіт передається Нацкомісії зі стандартів державної мови, яка вже п'ятий рік затверджує стандарти української правничої термінології.

Якісь гайдлайни зі скорочення та, наприклад, таблицю стандартних абревіатур міг би затвердити й Верховний Суд, як рекомендаційне роз’яснення.

Годі витрачати час і множити слова там, де це зайве.

Привітання для дорослих

Вчора вся стрічка була завалена дуже оригінальними словами про «наш стяг, що символізує свободу, єдність, незламність...».

І сьогодні, в День Незалежності, державні установи теж торпедують всілякими «Шановні колеги!... Бажаю всім нам бути гідними нашої Незалежності!».

У всі свята держава розмовляє з громадянами, як зі школярами: повчально, шаблонно і трохи зверхньо.

Кожне привітання — змагання з використання найбільшої кількості однорідних членів речення.

Але чи не найбільше неспівпадіння у нашому культурному житті — суперечливість між українськими рисами і нашими патріотичними піснями.

Найяскравіший приклад — «Україно» Тараса Петриненка. Ця пісня свого часу була джинглом першої кнопки радіоточки, яку слухав у дитинстві. Але за чарівною мелодією 90-х ховається дещо рабський текст.

Мені не можна не любити,
Тобі не можна не цвісти,
Лиш доти варто в світі жити,
Поки живеш і квітнеш ти!

Чи дуже останні два рядки відрізняються від «зачем нам мир, в котором нет России?».

Україно, Україно,
Після далечі доріг
Вірне серце твого сина
Я кладу тобі до ніг!

Звідки це бажання класти своє серце до чиїхось ніг? Особливо до ніг держави?

Як можна цим культивувати дух свободи, волелюбності, субʼєктності?

Так, можна заперечити, що у пісні мається на увазі країна, а не держава.

Але небезпека у тому, що задача начальства будь-якої держави — прикинутися країною. А ще краще — Вітчизною і Батьківщиною.

Про ставлення українців до начальства як такого найкраще сказав наш Митець. Якщо дуже коротко, в нас його не люблять як явище.

Виспівувати ірраціонально-емоційні речі не так складно.

А от про верховенство права, зрілість, холодний розум та відповідальність пісень не складають.

Незалежність — це зрілість. Це особиста свобода, без якої не буває свободи суспільної.

З Днем Незалежності.

* * *

Поки зорить Чумацький Шлях
Усі дороги добре видно
Класти серце до ніг, присягати в сльозах
Не кажи мені. Це огидно

Не кажи мені, що робити
Кому можна/не можна цвісти
Чи від тебе іти, чи до тебе іти
Сам я вирішу. Самостійно

Україно,
Моє серце в вогні
Від любові і роздратування

Україно,
Там де я, там і ти
Але не навпаки
Вибачай, то твоє виховання

Реформа гаяння часу

Багато реформ в нас було, окрім однієї — раціоналізації процесу будь-яких засідань.

Йдеться саме про засідання як такі, незалежно від їх типу: судові, парламентські, дорадчі, конкурсні. Засідання вчених рад, загальних зборів товариств; проведення з'їздів, нарад тощо.

Усі ці дійства, як правило, побудовані за радянсько-демонстративною моделлю, в основу якої закладені формально-показушні цілі, що не мають нічого спільного із раціональним використанням часу.

Головний недолік цієї моделі — довге, нудне і, найголовніше, безглузде зачитування папірців вголос.

Для чого годинами зачитувати вироки в судах? В чому проблема просто роздрукувати і видати їх сторонам?

Навіщо членам поважних комісій особисто, вголос і під камери зачитувати якісь списки?

Коли суд оголошує скорочене рішення, навіщо йому оголошувати вступну частину? Усі ж присутні пам'ятають, про що була справа і хто був присутній. Чому просто не оголошувати «суд вирішив позов задовольнити...»?

Чому купа людей на умовному з'їзді має годинами слухати якийсь звіт, що був розданий їм заздалегідь?

Золоте правило має бути таким: якщо всі мають можливість ознайомитися завчасно з будь-якими папірцями — не потрібно їх читати вголос.

Для цього є Google Text-to-Speech і інші способи трансформації тексту в голос.

В основі будь-якого зібрання професіоналів має бути процес живого обговорення і питань/відповідей. Має презюмуватися, що усі виконали домашню роботу.

Коли люди збираються з робочою метою, має відбуватися сутнісний процес, а не перехресне запилення текстами.

​2876 ознак гарного судді

Вища кваліфкомісія суддів оприлюднила переліки питань для охочих стати суддями апеляційних судів.

Відкриваємо питання для суддів адмін. судів. Їх там 2876. Гортаємо.

Питання 114. Який базовий податковий (звітний) період установлений для рентної плати за транспортування нафти магістральними нафтопроводами?
Місяць? Квартал? Півріччя? Рік?

Питання 336. Який максимальний термін розгляду документів про призначення державної допомоги сім’ям з дітьми з дня відповідного звернення?
Звісно ж, 10 днів. А ви що подумали, 15? 20? 25? Але, шановна Комісіє, тут правильно не «термін», а «строк».

Питання 1302. Які профспілки мають статус регіональних?
Які мають організації в більшості областей? Чи лише в більшості адміністративно-територіальних одиниць двох або більше областей?

Питання 2211. З чого складаються пенсійні активи у фінансових інструментів?
Деривативних фінансових інструментів в Україні чи з облігацій̈ міжнародних фінансових організацій, що розміщуються на території України?

Вибачте, але суддя не має знати нічого з цього напам'ять.

Суддя має лише досконало знати процес і мати вільну навігацію в морі законодавства.

Впевнений, що абсолютно ніхто в країні не зможе відповісти бодай на третину цих питань, якщо його посадити за ці тести просто зараз.

Тобто держава вимагає від дорослих, амбітних і, звісно ж, доброчесних юристів, зубрити нікому не потрібну інформацію.

Аби що? Що це скаже про потенційного кандидата, окрім того, що він вміє себе ламати і забивати голову інформацією, яка змінюється по 100 разів на рік?

Це відкидає тінь на усю процедуру добору, адже демонструє абсолютну безглуздість обраних державою критеріїв.

​Захист-шмахист

Я сі не заспокою з тою «юридичною наукою».

Вже розбирав, як в Україні відбувається захист дисертаці і що його неможливо провалити.

Показував, скільки грошей спалюється на надбавки за ту титанічну і дуже корисну для суспільства працю.

І от фб мені знову підкинув свіженький захист докторської дисертації Таш'ян Р. І. на проривну тему «Недійсність правочинів у цивільному праві України».

На початку головуючий попросив членів ради «якнайменше відлучатись від процесу захисту». Згодом, зрозумів, до чого це.

Подальші три години захопливої наукової дискусії головуючий підсумував словами «Хто ще бажає висловитись? Сподіваюсь, ніхто не бажає».

Далі обирали лічильну комісію, без якої у 2024 році, звісно ж, нічого порахувати не можна.

«Хто за цю пропозицію, прошу голосувати».

Руки явно підіймають не всі члені ради.

«Прийнято одноголосно», констатує головуючий.

Те саме відбувається ще декілька разів, включно з питанням про присудження наукового ступеня. Всі начебто не голосують, але чути «одноголосно».

Попри таємність голосування, один з членів ради з посмішкою каже, що йому хочеться швидше проголосувати «за».

І от ступінь присуджено. А з ним пожиттєвий почесний статус і потенційні грошові надбавки.

Панове, але для кого ж ці вистави?

Кому потрібні ці відверто бутафорські процедури?

Яким боком це наука?

Див. також про тяжку колегільну працю «старої» ВККС

Викладацька мудрість і анекдот

В нашому рідному ДонНУ був викладач, відомий тоді суддя, який вчив студентів:

Перше, що робить суддя, коли отримує ваш позов — думає, як би його не розглядати.

Останні декілька років я здебільшого веду такі справи, де цей вислів яскраво підтверджується. Звісно, це всілякі «чутливі» позови до владних органів та посадовців.

За свою не таку вже й велику практику, я бачив стільки відчайдушних, оригінальних і «відморожених» спроб не розглядати справу, що навіть соромно.

Якщо почитати ухвали судів, якими «загортають» мої документи, то можна не лише здивуватися, яким чином мені видали адвокатське свідоцтво, але й замислитися, яким дивом мені досі не обмежили цивільну дієздатність і не призначили піклувальника.

Адже якщо вивчати такі ухвали і не володіти контекстом, то може скластися враження, що я взагалі якийсь неук-ледар.

Що пропускає строки, і не вміє заповнювати квитанції. Що «умнічає» і користується електронним судом так, як зручно. Що чомусь намагається просити суд неефективно захистити права позивача, яких «ніхто не порушував». Що регулярно ініціює «спори, які не підлягають розгляду в порядку жодного судочинства».

* * *

Якось один суддя вирішив екзотично відволіктись і провести відпустку, працюючи на ранчо успішного фермера.

Першого дня фермер доручив йому вичистити до блиску завалений навозом корівник. До вечора корівник блищав.

На другий день фермер доручив судді відкрутити голови всім куркам у курнику. До вечора обезголовлені курячі тушки були розкладені по коробках і готові до відправлення замовникам.

На третій день фермер вирішив дати судді перепочити і доручив відкалібрувати картоплю. Уранці він дав судді мішок картоплі і велів дрібну класти праворуч, а велику — ліворуч.

Коли він повернуся увечері, суддя так і сидів перед повним мішком, за весь день не відсотрувавши жодної картоплини.

— Як так?! Коли я тебе попросив вичистити корівник, який не чистили років п'ять, до вечора він блищав. Коли я попросив тебе відкрутити голови цілому курнику, до вечора все було виконано. Але коли я попросив тебе лише розкласти картоплю за розміром — ти не впорався?!

— Шефе, копатися в лайні і відрубувати голови — моя професія. Але тут ти просиш мене ухвалити рішення...

Процесуальна турбота і піратство

Вибачте, що продовжую псувати свято, але щойно отримав від Кабінету Міністрів відзив на позов клієнта.

Звісно ж, Кабмін турботливо надіслав відзив менш ніж за один робочий день до засідання. І звісно ж, поза встановленим судом строком.

Може хто не знає, але офіційної електронної пошти в Кабміну немає. І заводити її він, схоже, теж турботливо не збирається. Бо в нас же рівність сторін. За винятком суб'єктів владних повноважень, яким поталанило не мати код ЄДРПОУ, і яких законодавець по-державницьки врятував від обов'язкової реєстрації в електронному суді.

Ще раз. Уявіть, що прямісінько в судовому засіданні представник Кабміну встає і каже судді, що у 2024 році офіційної електронної пошти в нашого уряду немає. А тому, будь ласка, всі документи надсилайте нам на папері, поштою. І ні, на електронну адресу представника не можна. Ну добре, вмовили, ми вам можемо електронкою, але ви нам — все одно ні.

Ок, читаю я той відзив, надісланий у вордівському форматі. Відкриваю властивості файлу і бачу там старі добрі ознаки використання піратського софту. Зазначено, що відзив Кабміну написала компанія MultiDVD Team.

За запитом «MultiDVD Team» гуглиться стаття «Министерства и федеральные службы РФ активно используют пиратское ПО».

Ну, буває. Така вже ера діджиталізації.

Загальне свято загальних фраз

Президент традиційно привітав зі святом:
(...) Всі, хто думав насамперед не про себе, хто розуміє, що в часи війни на перший план виходить ключовий обов’язок. 17-та стаття Конституції. Захист України – це найважливіші функції держави та справа всього українського народу. (...)

Головнокомандувач теж привітав:
(...) Втім, варто пам’ятати, що Конституція передбачає не лише права і свободи, але й покладає на кожного громадянина України обов’язки!
Так, стаття 65 Конституції України встановлює, що Захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов'язком громадян України. (...)

З цим не посперечаєшся, йде війна, ці норми актуальні як ніколи.

Але коли посадовці звертаються до закону, часто можна спостерігати цікаве роздвоєння.

Якщо йдеться про права громадян, то зазвичай цитуються максимально загальні і красиві норми-принципи, які неможливо взяти і виконати. Невиконання або порушення яких, не можна пред'явити конкретному чиновнику.

Коли ж йдеться про обов'язки громадян, норми стають дуже конкретними. Обов'язки людей вимальовуються дуже чітко, а наслідки невиконання нависають усім тяжінням державного примусу.

Саме тому цитати норм Конституції, якими сьогодні рясніє стрічка постів представнків влади, традиційно зосереджені на другому розділі «Права, свободи і обов'зки людини і громадянина».

Як і минулого року, наведу деякі цитати і я. В дусі часу.

Суспільне життя в Україні ґрунтується на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності.
Жодна ідеологія не може визнаватися державою як обов'язкова.
Цензура заборонена.

Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент - Верховна Рада України.

До повноважень Верховної Ради України належить (...) визначення засад внутрішньої і зовнішньої політики, реалізації стратегічного курсу держави на набуття повноправного членства України в Європейському Союзі та в Організації Північноатлантичного договору.

Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення.

З Днем Конституції.

День Конституції 2023

2022

2021

2020

2019

Чому нам потрібна нова конституція

Саміт миру і складнощі перекладу прийменників

За підсумками мирного саміту у Швейцарії на сайті президента оприлюднене Спільне комюніке про основи миру, прийняте, як зазначено на «Саміті високого рівня про мир для України».

Однак, в англомовних джерелах немає жодних згадок про «високий рівень» та про мир «для» України.

Натомість йдеться про Саміт про мир «в» Україні.

Саме таким є офіційний логотип Саміту і саме так він згадується в офіційних повідомленнях швейцарських організаторів та англомовних учасників Саміту.

Відмінність між миром «для України» і миром «в Україні» є суттєвою, адже «в» віддає присмаком «внитриукраинского кризиса».

Схоже, нашій дипломатії не вдалося переконати організаторів у більш вдалій назві. Можливо, саме тому наше начальство натомість вирішило ігнорувати дійсність і послуговуватися власним неймінгом.

Цікаво, що наші журналісти до цих деталей виявилися байдужими і, здебільшого, називають цей саміт «Глобальним самітом миру», хоча у його оригінальній назві немає нічого глобального.

Дрібниці завжди варті уваги, оскільки дуже часто вони дрібницями не є.

Денацифікація узурпації

The New York Times оприлюднила проект договору, про який ми начебто майже домовилися з росіянами у 2022 році.

Про нашу позицію нічого писати не буду, адже затверджені президентом Зеленським директиви делегації України залишаються таємними.

А от на рівень підготовки російської сторони вказує стаття 13, яку ми, як зазначено, відмовилися обговорювати.

Росіяни хотіли аби ми засудили і заборонили «будь-яку пропаганду та всі організації», засновані на ідеях або теоріях расової переваги і всілякий фашизм, нацизм та інші відомі їм атрибути нашої буденності.

З цією метою ми мали б скасувати нормативні акти, які містилися у відповідному додатку, який так і називався «Перечень законов Украины о нацификации и героизации нацизма».

Серед законів, що героїзують нацизм, опинився (сюрприз-сюрприз) Закон України «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного тоталітарних режимів та заборону використання їх символіки».

Тобто в рамках денацифікації росіяни хотіли аби ми скасували закон, який, серед іншого, забороняє символіку та пропаганду нацистського тоталітарного режиму.

(Тут йде кліп з Микитою Міхалковим, який каже «Иронично!»)

А от наш відомий «нацистський» закон «Про очищення влади», який опинився аж на першому місці переліку, російські перемовники хотіли покромсати лишень на дві норми. Але ж які!

Перша норма — ч. 7 ст. 1 цього закону. Вона звільняє від люстрації учасників бойових дій.

А люстрація, нагадаю, здійснюється з метою недопущення до участі в управлінні державними справами осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України Віктором Януковичем.

Тобто наш дуже послідовний противник забув, що, за його версією, усунення Януковича від влади було державним переворотом, а не наслідком узурпації влади.

Інакше не пояснити, з якою метою вони зажадали люстрації для учасників бойових дій.

Друга норма, від якої росіяни хотіли нас звільнити, вартує цитування:
Заява подається не пізніше ніж на десятий день з дня початку проведення перевірки у відповідному органі, на підприємстві згідно з планом проведення перевірок, затвердження якого передбачено пунктом 3 частини другої статті 5 цього Закону.

Тобто просто якась рандомна норма.

Отже, пропрацювання «мирних» ініціатив у росіян було дуже професійним і увага до дрібниць стирчала з кожної літери.

Ну а наші директиви колись почитаємо.