Історія цієї жінки вразила мене ще декілька місяців тому, і я все ж вирішила написати про це.
Влітку мені випало щастя бути дотичною до створення збірки "Містянки" - нової збірки книжок видавництва Книголав. Вона скоро вийде і я вам її вже дуже раджу. Це твори кінця 19-початку 20 століття, написані жінками про жінок, як раніше не видавалися.
Щастя було доторкнутися до цього світу - світу жінок тієї епохи. Так, усі ми знаємо Лесю Українку, Ольгу Кобилянську, Олену Пчілку, може ще пару імен пригадаємо. Родзинка цієї збірки в тому, що імена авторок для переважної більшості будуть невідомі, а героїні їхніх творів живуть у місті, а не в селі.
Для мене першим одкровенням було дізнатися про те, що вже тоді, наприкінці 19-початку 20 століття, жінки не вбачали весь сенс свого життя в дітях і родині. І мова не про одну таку "білу ворону". Жінки тієї епохи хотіли діяти, створювати, писати, творити, майструвати. І вони все це робили. Поки...
І тут ми підходимо до того, що мене вразило найбільше, а з іншого боку - я ж про це вже мільйони разів читала, але щоразу це просто розриває мені серце на шматки.
П'єсу "Крила", що входить до цієї збірки, написала письменниця Людмила Старицька-Черняхівська - поетеса, драматургиня, перекладачка, мемуаристка, громадська діячка, яка жила і працювала в Києві. Просто послухайте і уловіть цю атмосферу: вона була донькою письменника і театрала Михайла Старицького, племінницею композитора Миколи Лисенка, її сестра Оксана Сташевська теж письменниця, інша сестра - актриса і режисерка. Навчалася вона в приватній жіночій гімназії, де викладав музику її дядько Микола Лисенко. Вже тоді вона писала твори. Заміж вийшла за Олександра Черняхівського – професора Київського університету, громадського діяча, лікаря-гістолога, троюрідного брата Михайла Грушевського. На її рахунку – купа досягнень, пов’язаних з театральною, літературною, освітньою, політичною діяльністю.
Аж поки совєти не починають руйнувати її життя. У 1930-му її засуджують до 5 років тюрми за зв’язки з іноземними капіталістами. Того разу їй повезло і невдовзі покарання було замінене на умовне. А от далі починається справжня трагедія. У 1941 році Старицьку-Черняхівську заарештувало НКВС, її засудили до таборів і повезли до Казахстану. У вагоні для худоби. На той момент письменниці було 73 роки. Звісно, як завжди було і є у кцпів, етапували засуджених у страшних умовах. В дорозі Людмила Старицька-Черняхівська померла. Скоріш за все, її тіло просто викинули з вагону десь посеред безкраїх російських лісів чи степів, бо досі невідомо де і коли вона похована.
Але і це ще не все. Її сестра Оксана Стешенко, разом з якою її заарештували і вислали до Казахстану, померла за рік в одному з концтаборів, де і коли – невідомо. Її племінник Ярослав Стешенко, син сестри Оксани, книгознавець і бібліограф, теж був засуджений за антирадянську діяльність, засланий на Колиму, де помер в таборах. Її доньку, Вероніку Черняхівську, видатну поетесу та перекладачку (перекладала Діккенса, Джека Лондона, Еміля Золя), яка знала декілька мов (англійську, німецьку, французьку, латинську, давньогрецьку) і перекладала медичні праці, у 1938 році вдруге засудили (думаю, не треба уточнювати, що причини були безглузді) і посадили до в’язниці, де вона збожеволіла (бо її, скоріш за все, ґвалтували і мордували), а через півроку віддали наказ розстріляти. Її батькам, Людмилі Старицькій-Черняхівській та Миколі Старицькому, які на той час вже теж встигли відбути покарання у совєтських тюрмах, сказали, що їхня донька заслана до Сибіру. 71-річна Людмила Михайлівна намагалась розшукати доньку у таборах смерті. Але… фінал ви вже знаєте. Вбита і замордована майже вся родина Старицьких-Черняхівських.
Звісно, це не вся історія. Декому з цього талановитого роду вдалося дожити навіть до 89 років (племінниця Ірина Стешенко, донька сестри, яка стала акторкою, письменницею та перекладачкою). Але це радше виняток… Скільки ще було таких, які могли жити і творити для України і про Україну. І скільки може бути нас таких, якщо сюди дійдуть наші кнчені сусіди.
