Книги Гриньової

На 1000й день війни пропонуємо відправити 1000 грн (або скільки зможете) донейту на один з благодійних зборів: для українських тваринок або українських дітей, що постраждали від війни. 9 важливих, термінових зборів - нижче.

Сьогодні Україна відзначає 1000 днів з початку повномасштабного вторгнення росії: 1000 днів стійкості. 1000 днів мужності. 1000 днів героїзму та відваги. 1000 днів військових злочинів росії проти цивільних, 1000 днів зламаних життів та зруйнованих міст і селищ, 1000 днів катування цивільних та військовополонених, 1000 днів страждань і надії.

Останні 1000 днів навчили нас важливому уроку: незалежно від того, що принесе майбутнє, ми будемо стійкими, подолаємо всі труднощі і зрештою переможемо. Але перемогти ми можемо тільки разом! Пропонуємо сьогодні пожертвувати 1000 грн на один із актуальних та перевірених зборів, які ми зібрали на нашій платформі bekind.ua:

1 - Збір на 350 таблеток від кліщів "Бравекто" для Гостомельського притулку. Ціль - 317 175 грн

https://bekind.ua/uk/project?id=4da8f1b8-9fcb-46a0-9a59-ae7f38c67d30

Гостомельський притулок для тварин, заснований у 2000 році на місці старого корівника, пережив окупацію та сьогодні є домом для понад 700 тварин. Мета проєкту: зібрати кошти для придбання 350 таблеток "Бравекто", які забезпечать захист тварин притулку від кліщів та бліх. Одна таблетка "Бравекто» коштує 900 грн та захищає тварину протягом 12 тижнів.


2 - Харчування та ветеринарні послуги для 240 тварин Миколаївського притулку Вікторії Бондаренко. Ціль - 193800 грн

https://bekind.ua/uk/project?id=d0665b8a-f7eb-4d0f-8209-21760c6a4c7e


Притулок Вікторії Бондаренко засновано у 2017 році у місті Миколаїв і більше 7 років допомагає безпритульним собакам: надає їм житло, їжу та лікування. Ще до початку повномасштабної війни у притулку знаходилось 300 тварин, яких знаходили на вулиці, забирали для годування та лікування та давали дах над головою. У березні 2022 року снаряд влучив у притулок, влучання припало на другий поверх будинку, де були коти, 60 тварин тоді загинули.
Наразі у притулку перебувають постійно 200-240 тварин, кожного місяця сюди прибувають нові жителі - врятовані з зон військових дій, залишені хазяєвами, поранені та збиті на трасах.


3 - Підтримка Херсонського центру служби крові: закупівля спеціалізованих медичних меблів для забору, переробки, тестування та зберігання крові. Ціль - 490 121 грн.

https://bekind.ua/uk/project?id=b566e74c-88cb-48c4-b432-401ab98252ac

В умовах війни з росією Херсонський обласний центр служби крові відіграє критичну роль у порятунку херсонців, які страждають від постійних обстрілів. Персонал центру працює безупинно, обслуговуючи донорів, які щоденно ризикують життям, щоб здавати кров для важкохворих і поранених.

Протягом 2023-2024 років, завдяки підтримці благодійників, у центрі вдалося убезпечити близько 80% робочого процесу в надійному укритті, де проведено ремонт та встановлено сучасне обладнання. Проте через постійні обстріли було втрачено значну частину медичних меблів, необхідних для забезпечення якісної роботи з донорською кров’ю.

4 - Корм і ветеринарні послуги для 300 собак Нікопольського притулку “Шанс на життя”. Ціль - 310 000 грн.
https://bekind.ua/uk/project?id=1389b4c6-4a61-4465-a9c3-48423cb8d5f8

Місто Нікополь, розташоване на Дніпропетровщині, до повномасштабного вторгнення мало населення близько 120 тисяч осіб. Під час першого року війни понад 50 тисяч людей були змушені виїхати, залишивши після себе 3000 безпритульних собак.
Притулок для тварин “Шанс на життя” у Нікополі, заснований Оленою Вошун у 2017 році, займається порятунком поранених, хворих, старих собак та котів. Він надає їм медичну допомогу та шукає нові родини для підопічних.
На даний момент у притулку постійно перебуває близько 300 тварин, щомісяця надходять 30-40 нових тварин, а 8-9 знаходять нові домівки.


5 - Реабілітація двох дітей з РАС: Назара та Антона. Ціль - 53 250 грн.
https://bekind.ua/uk/project?id=940f1199-996a-4e8f-98f8-f5d5a48b626d

Шановним пошановувачам моїх депресивних безнадійних текстів! (Спойлер: тут не буде хепіенду знову. І знову).

Останнім часом у моїй соціальній бульбашці багато людей кидають пити. Ок, перестають пити. Не пʼють. Тобто у моменті я дізнаюсь, що вони припинили пити, але у цьому немає ні драми, ні стейтменту, ні страждання, ні досягнення, ні подвигу. Просто свідоме, усвідомлене рішення. Тому що (далі ціла низка причин) здоровʼя, чиста свідомість, продуктивність, довголіття, якісний сон, контроль ваги, мінус купа ризиків для появи різних хвороб ітеде ітепе. “Я зрозуміла, що ця звичка - саморуйнівна», - сказала одна моя подруга.

І це неймовірно круто! Але.

Я відчуваю love&hate з цього приводу. Love - не треба пояснювати. Hate - тому що вони просто так взяли і можуть. А для мене це - сизифів камінь, біль, подія всього життя, збій програми у моїй голові, який я не можу подолати роками, моя несвобода і страждання. Тяжка праця і купа рефлексій щодня. Щодня!

Я можу уявити, як це все незрозуміло людині здоровій, без залежності: здається, що я (ми) «маємось дурʼю», нема шо робить. Що тут складного: от взяв і не пʼєш. «Я вже 11 років не пʼю, просто одного дня вирішив. Але навіщо писати про це у фейсбук?», коментує хтось, і зрівнює мене із асфальтом, сам того не усвідомлюючи.

Знаєте, є такі дівчата (ну і хлопці), які їдять що завгодно: відро картоплі з майонезом і чіпси з морозивом, і залишаються худі. ХУДІ! Я бачила своїми очима: колись снідала із дівчиною з обкладинок Вог, вона з України, давно живе не тут. Ми пішли з нею на олл-інклюзів сніданок у Рокфеллер центрі (донтаск, давно було), і вона зʼїла всю картоплю і млинці зі столу і ще забрала у мене яйця Бенедикт, які помилково зробили із застиглим жовтком (я гралась тоді у леді і попросила переробити, а вона забрала у мене і зʼїла). Але я відволіклась.

Я була роками (десятиліттями) дівчиною, що не справлялась зі своєю вагою, рахувала калорії, сиділа на дієтах. Заздрила худим. Дуже не любила себе, їла у кожній небезпечній ситуації. У лютому 2022 щось перемкнуло і їсти тривожно я перестала, а також рахувати калорії, їсти булшіт у несвідомій кількості, ставати на ваги щодня. І, нарешті, стала виглядати так, як завжди хотіла, хоча їм морозиво і навіть круасан. І не їла, коли не хотіла. Як ті персонажі, яким я заздрила.

Але. Зараз я той персонаж, що заздрить вам, усвідомленим людям, які не пʼють і не думають про алкоголь протягом дня. Так само, як я не згадую про шоколадне морозиво, або бургер чи снікерс.

Я заздрю людям зібраним і спокійним, заздрю тим, хто може охороняти свої кордони, не задумуючись, заздрю тим, хто не запарюється чужою думкою. Але більше все - тим, хто ніколи не думає про алкоголь. Хто може спокійно сказати «я не хочу», мені не цікаво. Хто може свідомо перестати себе руйнувати.

Я можу навести низку раціональних причин, чому пити - погано. Але звичка руйнувати себе, ескапізм, купа тригерів «чому це сталось зі мною» не дівається сама собою нікуди. Ця хвороба душі, надійно прихована депресія, що завжди з тобою. Ось що відрізняє нас від тих, хто «просто перестав». Хочете мене підтримати? Підпишіться на мій Substack- блог, там вже рік я пишу про залежність - https://tetianagrynova.substack.com/subscribe

Книги Гриньової pinned «Ці двоє хлопчиків - Назар Запорожець (5 років) і Антон Курінний (11 років). Ці чудові діти мають батьків, проживають у Києві і Білій Церкві, але для повноцінного життя у суспільстві їм потрібна реабілітація: вони обидва мають діагноз РАС (розлад аутистичного…»

Ці двоє хлопчиків - Назар Запорожець (5 років) і Антон Курінний (11 років). Ці чудові діти мають батьків, проживають у Києві і Білій Церкві, але для повноцінного життя у суспільстві їм потрібна реабілітація: вони обидва мають діагноз РАС (розлад аутистичного спектру), і спеціальні курси - лікувальної фізкультури, логопедичні та психологічні заняття - можуть значно покращити якість їх життя!
Вартість курсу на одну дитину - 26625 грн, відповідно, ми збираємо 53250 грн, щоб і Назар і Антон змогли пройти реабілітацію. Курс розрахований на 2 тижні, 10 занять. Ось тут ви можете залишити свої 50-100-500-1000 грн: https://bekind.ua/uk/project?id=940f1199-996a-4e8f-98f8-f5d5a48b626d

Про Назара

Назар народився в Києві у квітні 2019 року на 31-му тижні вагітності. На цей час хлопчик не розмовляє та не розуміє звернену мову. У нього відсутні навички самообслуговування, що значно ускладнює його щоденне життя.
Мати Назара вірить, що завдяки роботі кваліфікованих спеціалістів він зможе інтегруватися в суспільство і знайти своє місце. Однією з небагатьох речей, що приносить хлопчику радість, є музика. Можливо, саме музика стане його натхненням, і він зможе розкрити свій талант, можливо, як майбутній композитор.

Про Антона
Антон живе з сім'єю у Білій Церкві. Він народився в травні 2013 року після складної вагітності через загрозу переривання. Пологи відбулися на 37-му тижні з вагою дитини 3150 г.
З раннього віку у Антона було помічено затримку психомоторного розвитку. У 2016 році йому поставили діагноз ранній дитячий аутизм, який супроводжується порушеннями соціальної взаємодії, комунікації та рецептивного мовлення (затримка мовного розвитку 1-го рівня), а також сенсорною алалією. Крім цього, у дитини виявили сколіоз і харчову алергію на глютен.

Якщо 100 людей задонатять по 500 грн - ми зберемо
Якщо 500 людей задонатять по 100 грн - ми зберемо.

Долучайтесь за посиланням: https://bekind.ua/uk/project?id=940f1199-996a-4e8f-98f8-f5d5a48b626d

Поки я читаю одночасно книжки по фандрейзингу (The essential fundraiser’s handbook), про кохання (Conversations on Love), про перші марафони () і дивлюсь у сторону попереднього призера Гонкуровської премії (Жан-Батіст Андреа - хоча не дивлюсь, прокрастиную, читаючи відгуки), я ще прокрастиную від читання, розпитуючи інших класних людей про їх улюблені чи то останні книжки. Це ще більше розфокусовує мене від моїх книжок (і роботи), але, думаючи позитивно, розширює читацький обрій і збирає деяку статистику. Наприклад, Іларіон Павлюк «Вас цікавить пітьма» зустрічається ледве чи не у половині списків. (Його я, до речі, почала читати до того, як це стало мейнстрімом, але так і не змогла дочитати).

Для розширення вашого читацького кругозору, небосхилу чи то обрію: дивіться, що начитали розумні люди.

1. Міша Нестор, гуру антропологічного лідерства та CPO Kyivstar: людина, меми якої про менеджмент та філософію я скріншотю (скріншоЧУ?) більше за всіх, читає якісь фантастичні романи, у сторону яких я ніколи і дивитись не думала, а ще - про гроші (від Фергюсона до класних прикладних інвест-навичок), а ще - про створення спільнот та стосунків. Про спільноти я навіть запросила собі у Міші персональний список, бо це - моя мрія (створити Ukrainian Running Club у всіх країнах світу, наприклад. Несподіваний камінг аут))): https://tykyiv.com/misteckij/shcho-chitaie-chief-product-officer-kiyivstar-misha-nestor/
2. Анатолій Єрема, найінтелігентніший телеведучий, якого я зустрічала (і екс-викладач української у Пенсильванському університеті!) дуже круто слідкує за новими українськими авторами та виданнями, від нього записала собі «Пісню відкритого шляху» Чеха та планую дочитати щось із Любки.
https://tykyiv.com/misteckij/shcho-chitaie-televeduchii-anatolii-iarema-5-suchasnikh-ukrayinskikh-knizhok/

3. Вірослава Новосильна, засновниця найкращого та найбільшого PR-агентства, що працює з tech, та моя подружка, яка постійно лестить мені, що читає всі книжки з моїх списків рекомендацій (тепер я знаю, що не тільки!) підкинула класні романи і серед них - Бориса Віана та улюблену Анні Ерно (і недивно, живучи у Франції)
https://tykyiv.com/misteckij/shcho-chitaie-viroslava-novosilna/

4. Максим Нефьодов - взагалі космос у прямому та переносному сенсі. Ми перетинаємось з ним тільки у одному: слухаємо книжки під час бігу. У всьому іншому - я не чула жодного автора та назви з його списку. Всі вони - про щось дуууууже дивне: ок, наприклад, про видумані мови, складнощі створення колоній на Марсі та відкриття квазікристалів. «Занурення в теми, далекі від роботи й щоденних інтересів, перемикає думки та уяву», говорить він. Воу!
https://tykyiv.com/misteckij/shcho-chitaie-maksim-nefodov-nonfikshn-pro-shtuchni-movi-inoplanetni-koloniyi-mineralogiiu-ta-pobut-astronavtiv/

5. Юля Бевзенко, найкрутіша з екскурсовидавчинь Києва, читає детективи та романи, а також рекомендує класну підбірку неочевидних творів про Київ. А ще розповідає про свій читацький куточок із кріслом-ліжком: дисципліна читання! (Там навіть фото куточка є)
https://tykyiv.com/misteckij/shcho-chitaie-menedzherka-kiieva-iuliia-bevzenko/

6. Женя Каганович, засновниця Public Kitchen та Hey Guide, читає дуже романтичні твори: там підбірка із Саллі Руні, Селінджера та Забужко. Рекомендую:
https://tykyiv.com/misteckij/shcho-chitaie-spivzasnovnitsia-public-kitchen-zhenia-kaganovich-6-romaniv/

Мій телеграм тимчасово захопили благодійні збори, але так треба: сподіваюсь, ви читаєте і реагуєте. Гостомельський притулок, нажаль, став у свій час дуже відомим: а саме, після деокупації Київської області. Тоді вони майже місяць протримались і 99% тварин вижили.

Вчора у інстаграмі притулок написав, що, нажаль, має закриватись, бо вже нема ресурсів виживати - з травня жоден збір не закривається. У притулку 636 тварин, 500 собак, багато запитів розмістити нових тварин, але такої можливості нема.

Ми, bekind.ua, збирали кошти на допомогу Гостомельського притулку майже два роки - ми встигли закупити і карантинні бокси, і таблетки від кліщів, і гроші на корм. Було би негарно і несправедливо не включитись зараз після цього крику душі, який я дуже розумію.

Потреб притулку багато, і МИ ВЗЯЛИ НА СЕБЕ ЗАКРИТИ ЗБІР саме на таблетки від кліщів Бравекто: так, кліщі є і взимку, і потрібно 350 таблеток, щоб на 3 місяці захистити собак від паразитів. Всього - 317 800 грн, 900 грн - вартість однієї таблетки.

ДОПОМОГТИ ТУТ - https://bekind.ua/uk/project?id=4da8f1b8-9fcb-46a0-9a59-ae7f38c67d30

На фотці першій - Марія Вронська, власниця притулку. Я поговорила з нею сьогодні:
"Ми розуміємо,що більшість тварин яка до нас потрапляє, ніколи не знайде сімʼї, бо не сподобаються людям. Саме тому ми не хочемо їх утримувати за залишковим принципом, а хочемо їм забезпечити гідні умови. Нормальні умови коштують грошей. Ніхто не хоче працювати безкоштовно, обробки від паразитів теж не дають нам безкоштовно, нормальна їжа - теж не безкоштовно.

З травня ми не можемо закрити жодний збір. Люди звикли, що ми за будь-яких умов утримуємо притулок на вищому рівні. Бачать наші результати і не донатять. Нажаль, якщо збори не будуть закриватися, то й утримувати тварин буде нема за що.
На сьогодні ми перейшли у режим виживання. Ми не приймаємо нових тварин. А намагаємось утримувати тих, що є. Ми не можемо їм пояснити, що їх життя стане гіршим, бо ми не закриваємо збори вже 6 місяць поспіль. Сподіваюсь ми дуже швидко відновимо наше фінансове становище та запрацюємо на повну”.

ВАШІ 100, 300, 900 чи більше грн можна лишити ТУТ: https://bekind.ua/uk/project?id=4da8f1b8-9fcb-46a0-9a59-ae7f38c67d30

Вікторія Бондаренко, її чоловік Валентин та собаки їх притулку. Миколаївська область - допомогти тут https://bekind.ua/uk/project?id=d0665b8a-f7eb-4d0f-8209-21760c6a4c7e

«Я офіційно вступила у ряди волонтерів у 2014 році, тоді ж взяла разом із сином трьох хворих щенят на лікування. Тоді у мене вже було до 20 котів і дві собаки.

Мій син також дуже любив тваринок і йому «щастило» на постраждалих: він їх тягнув додому, ми разом їх доглядали та лікували. У 2014 році нас і назвали «мініпритулком».
У 2016 році моє життя розділилось на до і після: нашу квартиру підпалили вночі, мій син Ілля загинув 28 липня 2016 року. Загинуло також багато тварин…».

Це Вікторія Бондаренко із Миколаєва. Вона з чоловіком тримає притулок для тварин, де вони тримають собак та котів (переважно великих собак) - поранених від обстрілів, збитих машиною, кинутих хазяєвами. Всю повномасштабну війну вони вдвох (Вікторія і Валентин) займаються цією справою, собак у них 180, котів - 60.

Я запитую Вікторію про те, як і коли почав роботу її притулок, бо почали вони задовго до 2022го. Я розмовляю так із кожним притулком, для якого ми збираємо кошти: всі історії різні, насправді, а стан майже всіх притулків схожий. Всі переповнені, бо тварин безхатніх (за статистикою, яку неможливо звести з очевидних причин) збільшилось в 2 рази (може і в 3? Ми не знаємо). Евакуйованих тварин розміщувати нема де, треба нові вольєри, утеплення, ліки, вакцини, стерилізація.
Потім - адаптація, у ідеальному світі. Завжди потрібні - корм, ліки (гепатопротектори, вітаміни, кровоспинні, сорбенти, розхідні матеріали тощо), оплата ветеринарних послуг. В ідеальному світі - коли у притулок не прилетіла ракета, не обстріляли, тощо.

У березні 2022 року снаряд влучив у притулок, влучання припало на другий поверх будинку, де були коти, 60 тварин тоді загинули. Зараз 240 тварин живуть на трьох локаціях, Вікторія з чоловіком щодня їздять між ними, щоб годувати, лікувати, носити воду…

Для притулку Вікторії Бондаренко ми збираємо напочатку на місяць корму та базових ліків: це 203 000 грн на всіх. 500 грн у середньому - корм на одну тварину (це сухий + вологий, для деяких тваринок - дієтичний).

Допомогти можна і потрібно за посиланням: https://bekind.ua/uk/project?id=d0665b8a-f7eb-4d0f-8209-21760c6a4c7e
Резвізити:
ГО «Кайнд Челендж»
ЄДРПОУ 43865212
IBAN: UA073206490000026004052769183
в АТ КБ «Приватбанк» МФО 320649

Призначення платежу: «Благодійний внесок для притулку Бондаренко».

Прочитала «Вегетаріанку» (так, Хан Канг, що 10 днів тому отримала Нобелівську премію).
Перед тим передивилась «The Substance”.
Перед тим прочитала «Шеггі Бейн» про мати хлопчика, яка померла від алкоголізму.
У фоновому режимі читаю «Тіло веде лік».

Всі ці сюжети настільки важкі, сумні, про безвихідь і соціальний тупік, що після них хочеться не просто прийняти душ, а бажано зробити лоботомію.

Про «The Substance” мені декілька жінок сказали, що після перегляду їм було фізично погано ще пару годин, хтось здовив панічну атаку, а хтось (і я) це дуже тяжке відчуття безнадійності, коли нічого вже немає сенсу і всі графіки - тільки вниз, що б ти не робив.

Про «Вегетарианку» (авторка якої отримала і Букера і тепер - Нобеля) можна подумати, що це у цілому драма про божевілля «когось іншого», але насправді - про тяжкість життя всіх жінок, які тягнучи відповідальність без будь-яких умов та альтернатив, не мають навіть ідеї про те, що можна робити вибір для себе - навіщо жити. Про загубленість у просторі чоловічого світу, навіть коли він доволі цивілізований.

Після цих історій я бачу постійні сни про свою «комфортність» для суспільства та особливо для чоловіків. Я перебираю спогади про чоловіків, яких я чомусь не обирала, - тільки вони мене, а я дозволяла цьому статись, тому що а як інакше.

Я думаю про те, що хочеться накритись ковдрою і проспати годин так 72! Але хто ж мені дозволить? Кажуть, такий довгий сон, його бажання свідчать про депресію, вигорання або втому.

Але ні, я використовую всі можливі способи повернення себе у ресурс: від рутини Хубермана, звукових додатків з білим шумом для гарного сну і коричневим шумом - для глибокої роботи.
Холодний душ, рівно дві хвилини, - перед тим, як почати день. Розминку перед бігом, каву через 1.5 години після сну. Медитацію Джо Діспензи, journaling, лягати спати до 23-00, блокувати додатки до 9 ранку…

Вітаміни B12, B100, коензім, гінкго білоба, магнезіум у промислових масштабах. 2 літри води, чай з імбиром, ягоди, рукода, свіжий шпинат. Йога аштанга, hot flow і я вже майже записалась на йогу нідру тривалістю 90 хвилин.

І це все працює, звичайно! Але як тільки я розслабляюсь, я хочу знову спати, бажано 72 години, я хочу не бачити цих чоловіків, яких я не вибирала, я хочу забути ці фільми і книжки, я не розумію, чому я раніше не розуміла, що можна інакше, що з нами можна інакше? Що ми можемо вибирати інакший, свій світ? Чому ніхто не сказав?! І тепер я маю слухати Джо Діспензу, пити воду і намагатись зрозуміти, чого я хочу, коли і як, намагаючись піднятись на голову, впираючись на свої лікті.

Скільки ще поколінь потрібно, щоб жінки _насправді_ були рівні з чоловіками? Щоб питання «що зі мною не так» не було викликане соціальними очікуваннями і безумовними правилами псевдо цивілізованого світу?

Але є така чудова жінка Олена, яка у 2017 році відкрила у Нікополі притулок "Шанс на життя»: він зараз рятує поранених і покинутих тварин, надає їм допомогу і шукає домівки. Зараз тут перебувають 300 тварин. Щомісяця прибуває 30-40 нових собак, і для них потрібні наші спільні зусилля - допомога на їжу та ветеринарні послуги.
Ми зідзвонились з Оленою і порахували всі її витрати на місяць: порахували 310 000 грн. 150 000 грн з яких - це їжа, 100 000 грн - це борг за ветеринарні послуги, приблизно 50000 - 60000 грн потрібно щомісяця на нових тварин, ліки і аналізи.

Тож приєднуємось будь-якою гривнею, небайдужі мої читачі!
Збираємо 310 000 грн для покриття витрат на корм і ветеринарну допомогу. Долучайтесь за збором за лінком:
🍲 Нагодувати одну собаку на тиждень: 125 грн
🍲 Нагодувати одну собаку на місяць: 500 грн
🏥 Медичні послуги для однієї собаки: 500 грн

ОТУТ ПОСИЛАННЯ НА ЗБІР!
https://bekind.ua/uk/project?id=1389b4c6-4a61-4465-a9c3-48423cb8d5f8

Дякую!

Любі мої читачі!

Знаю, що ви тут звикли (хоч і несистемно) читати про книжки, але зараз у мене знову етап благодійності. Після довгої перерви (рік та три місяці) я знову пірнаю з головою у благодійний фандрейзинг (хто пам’ятає платформу bekind.ua - то це ж я придумала), і цього місяця мій фокус - на допомозі безхатнім тваринам України: тим, що постраждали від війни (а хто ні?), кого, евакуюючись, кинули хазяєва, хто опинився на прифронтовій території та багатьом іншим.

Війна вдарила по всім: безхатніх тварин стало (каже статистика) у два рази більше, але, здається, це неможливо підрахувати. Притулки переповнені і ледве виживають. Їм потрібна їжа, ліки, допомога ветеринарів, нові вольєри, обігрів… Але сьогодні - про конкретний притулок: Нікопольський, на Дніпропетровщині. Він майже на лінії фронту і там несолодко, м’яко кажучи. На початку повномасштабного вторгнення з Нікополю (120 000 населення) виїхало 50 000 людей, які залишили більше 3000 тварин :(

Ну що, Нобель пішов у Південну Корею: отримала його 53-річна письменниця Хан Кан. Це перший літературний Нобель Південної Кореї!
Премію дали за «інтенсивну поетичну прозу, яка протистоїть історичним травмам і викриває крихкість людського життя». Народилася вона в місті Кванджу, Південна Корея, у сім'ї письменника Хан Сонг-вона. Хан здобула освіту з корейської літератури в Університеті Йонсе, що стало початком її творчого шляху.

Серед основних літературних робіт Хан Канг — романи «Вегетаріанка», «Людські діяння» та «Біла книга». «Вегетаріанка» розповідає про жінку, яка вирішила відмовитися від м'яса, що призвело до соціального і психічного конфлікту. У 2016 році англійський переклад цього роману, виконаний Деборою Сміт, приніс Хан міжнародну Букерівську премію.

"Вегетаріанка" є українською - https://nashformat.ua/products/vegetarianka-704383?srsltid=AfmBOopAsZIHKlpFBCkVc9HehhgJbQ_rfYboMUMTgbkN4HPCQvo87xdH Хан також відома своєю здатністю поєднувати літературу з іншими формами мистецтва, зокрема музикою. Вона створила кілька музичних композицій, які випустила разом із книгою есеїв «Тихо проспівані пісні». Крім того, у своїх романах письменниця часто досліджує взаємодію між мистецтвом та людськими почуттями. У романі «Твоя холодна рука» вона розповідає історію скульптора та його моделі. Ну що, як швидко розпродадуть тираж "Вегетаріанки"?

Вже завтра у Стокгольмі оголосять лауреата Нобелівської премії з літератури, і це окремий пласт роботи для букмекерів (новина для мене, хоча справа очевидна). Так от, за даними шведської букмекерської контори Betsson Sweden, яка вже більш як десять років пропонує ставки на премію, нинішніми фаворитами є австралійський письменник Джеральд Мурнейн, китайська авторка Цань Сюе, за ними йде Салман Рушді. Здається, до цих прогнозів можна ставитись серйозно, бо протягом останніх двох років переможці — Анні Ерно (2022) і Йон Фоссе (2023) входили до трійки найкращих кандидатів за їхньою версією.

Взагалі у списку претендентів на перемогу цього року - 26 авторів, там є Стівен Кінг, Харукі Муракамі, Мішель Уельбек, Маргарет Атвуд. Хто такі головні три (ну Рушді ви знаєте) - пишу тут: https://tykyiv.com/misteckij/khto-otrimaie-nobelivsku-premiiu-z-literaturi-u-2024-rotsi-tri-favoriti/ А ви що думаєте? Чи отримає Нобеля Китай? )

Дуглас Стюарт, «Шеггі Бейн»

Цю книжку читати настільки ж боляче, наскільки неможливо відірватись: це історія шотландського хлопчика, мама якого була алкоголічкою. Історія біографічна: автор був тим хлопчиком, наймолодшим у сімʼї, третьою дитиною він останнього чоловіка мами, до якого вона втікла, бо кохання, пристрасть, мрії. Дофамін (тепер знаємо ми).

Зрештою, для мене ця книга - про нестерпне бажання кохання та близькості (мами Шеггі, яка все хотіла бути бажаною та коханою), про безумовне прийняття (хлопчика, який любив та піклувався про маму більше за всіх на світі, незважаючи ні на що), та про нелюбов до себе, про травми дитинства (які до цієї нелюбові привели) та про нестерпну самотність. Алкоголізм - це завжди про самотність та нелюбов, про дірку всередині, яку хочеться заповнити хоч чимось.

Книжка отримала Букерівську премію у 2020: Дуглас Стюарт став другим шотландським письменником, який став лауреатом Букера (за 60-ти річну історію премії для англомовних книжок, на хвилиночку). Це була його перша книжка, яку він писав після своєї роботи дизайнером (!) у Banana Republic, так, - у юному віці він переїхав до Нью-Йорка і став успішним дизайнером відомих брендів, - Calvin Klein та Ralph Loren, наприклад. Йому було 40 років (це місце, в якому у мене розквітає надія), коли книжку опублікували і вона стала відомою.

В «Шеггі Бейн» багато неприємних, огидних деталей: опис життя немитого, брутального, жорстокого робочого класу Глазго, бідності 80-х. І розкішної принцеси, мами Шеггі, Аґнес, яка втрачаючи обличчя та репутацію під 12 банками пива, намагалась тримати десятиріччями (!) свій стиль і манери: підбори, панчохи, зачіска, манікюр, навіть шуба: здається, її надія жила до останнього. Зрештою, більше року вона провела разом з АА, але, без спойлерів, алкоголізм не лікується, з ним можна тільки навчитись жити: у Аґнес не вийшло.

Я читала відгуки на книжку: весь спектр емоцій - від захоплення до огиди і нерозуміння. Нерозуміння, чому розповідати так детально про речі неприємні, брутальні, жорстокі і навіть фізіологічні (так, там багато описів відвертих - не тільки сексу, навіть, переважно, не сексу: але це дуже «поміщує» читача у картинку і дає відчуття присутності). Я, напевно, розумію це нерозуміння: важко прийняти нелогічність рішень людини, хворої ментально. Будь-які спроби раціоналізувати це - провальні (я про алкоголізм). Це і є причиною стигматизації хвороби залежності: неможливість і небажання зрозуміти. Нажаль, суспільство і нездатне вилікувати цю душевну пустоту, але може, принаймні, підтримати і не топити людину глибше.
Цікаво, чи менше таких Шеггі Бейнів зараз, коли ми трошки почали дестигматизувати залежності…

«Уна і Селінджер», Фредерік Бегбедер

«Задля розваги склав я список славетних подружніх пар з великою віковою різницею:
1 Хью Хефнер і Крістал Гаррне (шістдесят років різниці)
- Йоган Вольфганг фон Гете й Ульріка фон Левен-цов (пʼятдесят пʼять років різниці);
- Пабло Пікассо і Франсуаза Жіло (сорок років різниці);
— Хорхе Луїс Борхес і Марія Кодама (тридцять вісім років різниці);
— Магомет і його третя дружина Аїша (від тридцяти до сорока років різниці, за свідченнями істориків — коли він уперше її зустрів, вона ще гуляла з ляльками);
— Вуді Аллен і Сун-ї Превін (тридцять чотири роки різниці);
- Білл Мюррей і Скарлетт Йогансон у «Труднощах перекладу» (тридцять чотири роки різниці);
— Роман Поланскі й Еманнуель Сеньє (тридцять три роки різниці);
- Чарльз Буковскі й Лінда Лі (двадцять пʼять років різниці);
- Гумберт і Долорес Гейз, так звана Лоліта (двадцять пʼять років різниці);
- Ромен Гарі та Джин Сіберг (двадцять чотири роки різниці);
- Адольф Гітлер і Єва Браун (двадцять три роки різниці);
- Джонні Депп і Амбер Гьорд (двадцять три роки різниці)…»
(Там ще пару десятків таких прикладів).

Це з книги «Уна і Селінджер» Бегбедера, про любовну історію, яка не склалась: між, відповідно, письменником Джеромом Селінджером та Уною ОʼНіл, але стосунками та памʼятью, які пронесли вони до смерті, а Бегбедер відкопав (і це, здається, найкраща його книжка, від якої я очікувала «гілті плежер», а виявилось це трагічним романом про травму війни).

Між Уною і Селінджером насправді було всього 6 років, а от між Уною та її чоловіком, Чарлі Чапліном, з яким вона почала зустрічатись у 17, одружилась у 18, було 36 років різниці. Вона народила йому 8 дітей і була разом до його смерті.

Любовним історіям, що не склались, ми схильні надавати над-важливість та над-глибину, насправді, надаючи фантазіям та вигадкам супер-силу та значущість. Селінджер і Уна познайомились у барі довоєнного Нью-Йорку: вона була 15тирічна «дебютантка», популярна дівчина, дочка нобелівського лауреата, він - ну майже ніхто, починаючий письменник. Вони зустрічались півроку, потім він пішов на війну, а вона залишилась, просячи його не писати до неї, ні як до дівчини, ні як до майбутньої дружини (можна здогадатись, що так він не зробив і все тільки почалось гг). Потім вона переїзджає в ЛА, зустрічається в Чапліним. Селінджер тим часом переживає мʼясорубку в Нормандії, визволяючи Францію від нацистів, роками бачить, як поруч гинуть його побратими, на штурмах залишається серед третини тих, хто вижив, і пише оповідання. І листи Уні, яка вже народжує першу дитину від Чапліна.

Зустрічає Хемінгвея у Парижі, закінчує війну, визволяє концтабір у Дахау і повертається в Нью-Йорк, героєм і письменником, що пише про свою війну, і публікує «Ловець у житі» про весь відчай ветерана Другої Світової. Так, і «назавжди лишається на полі бою», із-за агресивних епізодів його виганяють з модних Нью-Йоркських барів: тоді ще не знали слова ПТСР…

До речі, від «Ловця у житі» відмовився «Нью-Йоркер», та інші видавці. Джером не робив жодного промо книжки («Я не здатен пояснити, що хотів написати» і не дає інтервʼю). Зараз ця книжка в топі романів 20-го сторіччя, 60+ мільйонів копій…

З Уною він, звичайно, зустрінеться, вже сильно пізніше, після смерті Чапліна. В «Ойстер барі» на центральному вокзалі Нью-Йорку.

Питання смерті почало турбувати мене три з половиною роки тому: тоді в мене був триденний досвід аяуаски, яку називають "напоєм смерті". Це був важкий, ні на що не схожий, трансформуючий досвід, про який можна одночасно розповідати багато, але не варто нічого насправді (if you know, you know). Ті ночі стали точкою відліку, коли я почала думати про те, що є смерть, як відчувається це "всередині смерті" і як виглядає ця складка реальностей взагалі, коли хтось залишається у світі живих, а інший "переходить". І чи переходить він, чи, все-таки, просто "вимикають світло", і далі - нічого?

Колись я прочитала велике інтерв’ю з тюремним пастором, який приходить на останню розмову (чи то службу, чи то сповідування) до засудженого на смертну кару злочинця, перед виконанням вироку. Він сказав, що ті, хто _вірить_ у Бога, чи у життя після смерті, чи у _щось_, переживають цей час простіше. Звучить логічно: потойбічний світ хоч і є чимось містичним, але наявність можливого продовження себе все-таки менш бентежить…

Через рік після мого досвіду почалась повномасштабна війна і думати про смерті стало більше приводів. Скажу, що та аяуаска була дуже допоміжною: розуміння (чи то віра) того, що навіть коли ти втрачаєш все, у тебе завжди залишається найцінніше - ти сам, твоя свідомість, твоя надія, тримає і надає сенс. Про це говорив, звичайно, і Віктор Франкл (всі читали?), і Едіт Егер, та інші виживші після Аушвіцу. Звичайно, ми думали, що ті жахи - пікові в історії людства, але…
Я пишу ці абзаци і відчуваю, що формулювання будь-яких моїх думок буде комусь занадто незграбним, чи навіть грубим або примітивним. Зрештою, це правда: говорити про чутливі теми неможливо так, щоб порозумітись з кожним і бути _достатньо_, універсально чутливим і коректним. Для цього я уважно слухаю і читаю, і прислухаюсь до себе.

Я зібрала 7 книжок про проживання втрати: тобто, смерті когось з близьких. Нас цього не вчили, і навчитись можна тільки самому (якщо можна), але вони точно допоміжні: там і відомий «Вибір» Егер, яка врятувалась з концтабору, і книга про цінність смутку, і сповідь лікарки, що працювала у паліативному відділенні, і моя улюблена Джоан Дідіон з «Роком магічного мислення», яка вела щоденник після смерті чоловіка впродовж року. А ще - книжки про дітей, у яких у свідомому віці померла мама або молодший брат. Тут підбірка: https://tykyiv.com/misteckij/tsinnist-smutku-7-knizhok-iaki-dopomagaiut-perezhiti-vtratu/

Казка про неправильні вибори

Спочатку я хотіла написати про втрачений час: про те, як приймаючи хибні рішення і ставлячи хибні приорітети (або дозволяючи іншим приймати рішення та приорітети) я втратила багато найціннішого - часу! Звичайно, помітити це можна було тільки з рівня гелікоптера: 40 років - той час, коли вибірки досвіду назбиралось вже достатньо для будь-яких рівнів та висновків, і (майже) кожний знаходить якісь свої «часікі», які все ще тІкають.

Потім я зрозуміла, що говорити про втрачений час не зовсім вірно: деякі типу хибні дні, місяці, роки та досвіди були для того, щоб отримати знання. А от найкримінальніше (по відношенню до себе) у цьому - це саме неправильні вибори. Тобто завчасно неправильні: коли ми їх приймали, то знали, що це безперспективняк, булшіт, компроміс, щось тимчасове, або - найгірше! - «нехай буде». Байдужість, вибір без вибору, злочинна халатність. Рух по течії: не плутати з потоком! Хоча і потік іноді - безвідповідальна підміна поняття «лінь».

Завчасно знати про хибність вибору, який робиш - глупство, але я завжди себе виправдовувала тим, що «якось воно вийде», «ну завжди виходило», вірила у свою удачу і називала це презумпцією довіри до життя і позитивним мисленням. Як результат неправильних виборів, я втрачала час, і страхувала його тим, що потім чимось компенсувала «в умі»: подальшим правильним вибором, додатковими годинами, місяцями, роками роботи. І крала, крала, крала час у самої себе, розмінюючи його на дешевий дофамін і підліткову легковажність (яка вже не дуже сексі, коли тобі, наприклад, 40).

Не памʼятаю, щоб мене вчили у дитинстві робити вибори (тут також може бути когнітивне викривлення, принаймні я просто не памʼятаю). Вибори робив хтось за мене: батьки, вчителі, викладачі, роботодавці, потім - чоловіки, друзі, суспільство. Різноманіття давало ілюзію того, що ти дійсно вибираєш себе, але насправді було течією, яка зносила на шляху, підхоплюючи рандомно те, що погано трималось. Я трималась погано. Бо ніхто не сказав, що _так_можна_: триматись, не погоджуватись, казати «ні». Хтось завжди знає краще!

Невміння вибору - це і лінь, і страх відповідальності, і невігластво, і погана звичка, вибирай своє. Можна прочитати Деніела Канемана про мислення швидке та повільне, але навіть знаючи про глибоке мислення, не почнеш його використовувати, якщо немає як і навіщо: коли маєш комплекс меншовартості, коли не знаєш, куди йти і чого взагалі хочеш. В принципі, вибирати, чого саме хочеш, також не особливо вчили.

Я хотіла перерахувати список того, що я недоотримала, втратила із-за того, що робила неправильні вибори у надії на те, що «якось воно само», без відповідальності за результат, але 1) залишу це собі. До речі, гарна вправа - рекомендую! 2) Я ніколи не дізнаюсь у повній мірі, де саме я не опинилась, тому що будь-який вибір, і правильний і неправильний, - це ефект метелика. Ніколи не знаєш, як зміниться вектор руху у цьому нескінченно-вимірному просторі.

Рутгер Брегман, популярний нідерландський письменник (хтось, ким я не стала, до речі 😁), говорить про те, що найбільша втрата нашого часу - це втрата таланту. І що на Землі є мільйони людей, які могли би змінити світ на краще, але цього не роблять. І є умовні ліки від цього марнотратства: називаються МОРАЛЬНІ АМБІЦІЇ. Це амбітність зі здоровою долею ідеалізму: ідеалізм активіста та амбіції підприємця. Це допомогає визначати сферу, в якій ти нестерпно хочеш щось покращити, і підсвідомо вже прораховуєш роудмеп до цих змін.

Рутгер Брегман навіть придумав Школу Моральних Амбіцій, яка робить великі альтруістичні зміни: але я тут не про це, а про те, що якщо ви відчуваєте, що просрали вже багато часу, тому що наробили занадто багато несвідомих, нечесних, злочинних для себе виборів, - прямо зараз перестаньте це робити. Як казав наш геній Конотопський:
«Кожен ранок питай себе: чи не роблю я гівно? Якщо відповідь «так» - миттєво переставай це робити».

Амінь :)

Знайома нещодавно у розмові сказала «хочу порекомендувати тобі книжку, правда, не знаю, чи має сенс це робити для такої начитаної людини, як ти…».

Тут одразу хочу сказати дві речі. По-перше, мені стало трохи соромно, тому що за останні півроку я дочитала до кінця 4-5 книжок. (От так і начитаність!). Не буду виправдовуватись, чому: не можу сфокусуватись, зайнята іншим. Читаю або за один вечір, або не можу закінчити місяцями. В принципі, від цього не має бути соромно - періоди бувають різними, але вплив відсутності нормального системного читання я помічаю. Він негативний: без нових книжок я втрачаю здатність мислити ширше, втрачаю абстрактність мислення. Здається, навіть писати я стала якось НЕ ВІЛЬНО, не потоком, неначе хожу після перелому. Треба повертатись.

По-друге, я вважаю, що не існує людей, яким не можна рекомендувати книжки. Ми всі настільки різні, книжок настільки багато, що завжди знайдеться ЩОСЬ, що знаєте ви і що не знає інша людина, навіть та, що читає 365 книжок на рік. Ну хіба що та людина - сноб і закрита до порад та нового. Так я вважаю 🙂

А взагалі про книжки я останні півроку багато читаю і пишу. Такий час. У окрему колонку на «ТиКиїв». І збираю книжкові рекомендації чудових людей! Читаю ті рекомендації і страждаю, як діабетчик перед тортом-морозивом: хочеться одразу прочитати все, що вони нарадили, але то часу немає, то фокусу. Можливо, хоч ви прочитаєте, ділюсь останніми рекомендаціями:

Ось тут - список письменника Олександра Михеда (трилогія про геноциди Войцеха Тохмана, дебютна книжка Голубовського, збірка оповідань про війну Тіма О’Брайана, «великий» роман Жузе Сарамаґу, який мені нестерпно хочеться прочитати і самій): https://tykyiv.com/misteckij/shcho-chitaie-pismennik-oleksandr-mikhed/

Ось тут - список Каті Кузьменко, засновниці Smartass, сім художніх книжок, від класики до нових українських романів про 90-ті (читала тут Артема Чеха, і, напевно, багато хто з вас читав. Заздрю такій кількості художки і хочу звідти шведського Юнаса Юнассона та давно відкладену Едіт Егер): https://tykyiv.com/misteckij/shcho-chitaie-zasnovnitsia-smartass-katerina-kuzmenko/

Ось тут - список Яни Панфілової, ВІЛ-активістки і дуже крутої і сміливої дівчини (в неї серйозні книжки про серйозних людей - Шеріл Сендберг та Стів Джобс, автобіографія йога та «Плаский світ» Фрідмана - хотіла би все звідти): https://tykyiv.com/misteckij/shcho-chitaie-vil-aktivistka-iana-panfilova-6-knizhok-pro/

Ось тут - список Валерія Пекара, якого дуже люблю і уважно читаю і слухаю багато років (тут все про історію та війну, що зараз у адженді всіх нас, звичайно, але все, що рекомендує Пекар, перевірено на 1000% і треба читати. Там Снайдер і Грицак і Сапольскі): https://tykyiv.com/misteckij/shcho-chitaie-valerii-pekar/

Порекомендуйте свою останню книжку, будь ласка, яка вас дуже дуже вразила, так, що не можна стриматись, щоб не порекомендувати! Дякую!

Кидати пити просто тільки у одному випадку: у вас немає залежності. Кидати складно, бо це назавжди: інакше це не рахується. Якщо ви залежні, у вас немає інакшого способу продовжити це життя, ніж перестати пити назавжди. Ви не зможете модерувати, тому що 1) все ваше життя буде побудоване навколо контролю і думок про алкоголь (пекло, правда?), 2) ви просто не зможете, обіцяю. Історія не знає таких прикладів, це неможливо ні психологічно, ні фізіологічно.

Ситуація ще така: наркологи говорять, що вдається кинути з першого разу менше ніж 10%. Вдається кинути взагалі - ненабагато більше. Кожен наступний «раз», тобто зрив і початок пиття заново - гірше ніж попередній. Звучить не дуже позитивно, так? Чесно кажучи, це звучить саме так, яким це і є: якщо ви залежні, вам жопа у будь-якому випадку.

Фокус замикається на тому, щоб «не думати про білу мавпу». Як тільки ви вирішуєте кинути, все навколо нагадує вам тільки про це, ретикулярна формація (такий спеціальний участок у мозку, який звертає вашу увагу саме на речі, про які ви думаєте частіше за все) бачить лише вашу БІЛУ МАВПУ: щасливих людей з келихами ігристого на бранчі, щасливих людей з пивом на фестивалях, щасливих бабусю з дідусем на літній терасі з келихом червоного, ноу мартіні ноу парті щасливих людей на яхті, ось хтось має випускний в Університеті, має весілля, ці всі щасливі люди… Ви ж також хочете бути щасливим: подивіться, всі вони не страждають, не залежні, вони звичайні щасливі люди, можливо, ви то все собі нафантазували, немає ніякої залежності, ви також «нормальний» і можете бути щасливим просто так? З КЕЛИХОМ?… Це коло неможливо розірвати, я клянусь.

Вже 8.5 місяців я маю свою безалкогольну пригоду, 258 днів, говорить мій лічильник. Я бачу щасливих людей з келихами, я періодично вірю, що можу так само. Не намагайтесь довести мені, що у вас все інакше, що «от ВИ би змогли, що от ВИ одного разу перестали і більше ніколи не повертались і не думали»: я вам вірю, не треба мені це доводити. Як і не требе доводити мені, що кинути, не думати, не звертати увагу просто, легше легкого. Ця біла мавпа буде довго у моїй кімнаті, з нами. А ви її не побачите, вам пощастило, ви молодець. А я ні, я - не молодець і ніколи їм не буду. Тут не допоможе Just Do It.

Людям з нормальним харчуванням неможливо зрозуміти людей з РХП (розлад харчової поведінки). У мене була колись подружка, що планувала свої дні навколо сніданків, обідів, вечерь і перекусів. Вона старанно планувала свої закупи, говорила, що планує готувати кожен вечір (на тиждень вперед), вона могла сунути свої зустрічі і відміняти, тільки щоб поїсти, вона дізнавалась меню у закладах та на подіях заздалегідь, щоб знати, що вона зможе там замовити і СКІЛЬКИ. І так, вона страждала від зайвої ваги, вона роками мріяла скинути 15+ кіло, але у неї наврядчи виходило більше за 1-2, і все поверталось назад.

Мені було незрозуміло, чому вона так фіксується на тій їжі, я була з тих, хто міг елементарно забути пообідати чи повечеряти, недоїсти, не їсти весь день і таке інше. Але здогадайтесь, про що я ніколи не забувала? Звичайно, про вино.

Ми не розуміли одне одного. Ми не розуміємо, не можемо відчути зсередини, від яких думок страждає людина, у чому її справжній демон і як він зʼявився. З деякими доводиться боротись все життя. Або - вчитись з ними жити. Якщо у вас немає демонів або у вас вони інші - не знецінюйте сусідніх. Ви ніколи не знаєте, з чим наразі приходиться справлятись іншій людині. І якщо вам хочеться підтримати мою творчість про безалкогольний світ, підпишіться на мій блог тут: https://tetianagrynova.substack.com/subscribe

Минулого року мала час і натхнення і почала цікавитись Нобелівськими лауреатами (з літератури). Почала "з кінця", тобто з останніх років: купувала їх книжки і пробувала дегустувати, щоб розібратись - за що давали їм премію, і чи відчую я їх генія, чи сподобається мені. Чесно кажучи, купила я більше, ніж прочитала: не новина, що купувати книжки та їх читати - це два різні хобі, що не перетинаються.

Встигла прочитати Юна Фоссе (2023), Ані Ерно навіть полюбити, Петера Хандке, Патріка Модіано, Луїзу Глик. Токарчук та Алексієвич читала давно... До Ісігуро ніяк не доберусь. Купувала і читала книжки англійською: по-перше, бо я в Амстердамі, по-друге - українських перекладів майже немає (Токарчук, Алексієвіч та Ісігуро є!): не всі Нобелівські лауреати однаково сексі для широкої аудиторії, очевидно. Англійська ускладнює, звичайно, і швидкість читання і глибину розуміння взагалі, але я не здаюсь: з кожною книжкою все краще. Українська версія сильно би допомогла.

Менше з тим, зібрала у своїй колонці останніх десять лауреатів з примітками: за що дали Нобеля + навіть знайшла український переклад! Дещо є тільки онлайн, але ділюсь: можливо, хтось з вас також розділить моб цікавість. https://tykyiv.com/misteckij/perekladi-tvoriv-nobelivskikh-laureativ-z-literaturi-ostannikh-10-rokiv-na-ukrayinsku-ta-komu-i-za-shcho-yiyi-prisudili/

"Ненавиджу бігати", "біг — це не моє": коли я чую такі думки від людей (доволі часто), то запитую, чи бігали ці люди раніше. Виявляється, що більш ніж половина ніколи не пробували або робили це в останній раз у школі. Як амбасадорка бігу з 11-річним досвідом, фінішерка 42-х марафонів та авторка бігової колонки відчуваю необхідність зробити так, щоб ти не тільки спробував, а й закохався у біг. Коли я їду за кермом зранку і бачу бігунів, я відчуваю радість і заздрість одночасно. Радість - тому що знаю, який кайф вони відчувають прямо зараз, заздрість - тому що я б зараз хотіла би так само, а не стояти у трафіку.

Це неочевидно пересічному водію чи перехожому: памʼятаю себе, пролітаючу свій десятий кілометр під снігом о 7 ранку, десь повз зупинку на Арсенальній, під ліхтарями, і сумні обличчя людей у великих пуховиках та пальтах. На них було більше співчуття чи здивування, ніж заздрості… Я би дуже побажала їм дізнатись, якою щасливою та енергійною була я у тому стані, під снігом, у тоненькій флісці та лосінах.

Коли я біжу, мені неважлива погода. Так, вона має значення перед виходом з дому, але вже за 5-10 хвилин тобі неважливо - то вітер, сніг, дощ чи туман. За пару кілометрів ти входиш у ритм, за пʼять - входиш у той самий омріяний «потік», де вирішуються всі проблеми і задачі.

Коли я біжу, я відчуваю свободу думок: я можу подумки писати тексти, генерувати ідеї, на які не наважилась би у ліжку чи кріслі. Іноді я думаю, що було би непогано працювати на пробіжці. Іноді я саме так і робила: щоправда, я писала тексти, поки йшла на доріжці.

Коли я біжу, я відчуваю сміливість мріяти! Я сама собі СЕО, фаундер, астронавт і доктор наук. Я нобелівський лауреат і володар Оскара. Я володар всіх Кілець, я Королева-Мать, я Опра Уінфрі і Маргарет Тетчер, я Меріл Стріп і Анна Вінтур. Я можу напланувати і намріяти собі неймовірні речі, і навіть якщо вони збуваються потім всього на 0,1%, мені подобається цей імпакт…

Коли я біжу, я відчуваю себе дуже сильною, ВСЕсильною, я можу що завгодно. Ні, це не сектанство і я не зійшла з розуму: про такий ефект фізичних тренувань та бігу зокрема говорять психотерапевти також. Той факт, що ви змогли перемогти себе і пробігти 2-5 км або 10-20 (кому що) дає очевидний результат «на табло» і буст впевненості у собі, якщо він вам зараз потрібен. Коли мені погано - я біжу. Бо знаю, що після точно буде краще!

Коли я біжу, я відчуваю себе привабливою: я дика кішка, Зендая і Томб Райдер одночасно. Я знаю, що можу більше, краще, довше, швидше, я знаю, що можна докачати прес, біцепс, що завгодно, - але нічого не порявняється з легкістю вранішнього бігу, коли відчуваєш себе першою людиною на Землі, найкрасивішою за замовченням, бо рух - і є сама природа. Неважливо на кубіки, - я дуже вдячна собі за те, що колись, 11 років тому, я вибрала цю звичку (а вона - мене?). Я не уявляю, ким би я була, якби не біг…

Коли я біжу, я зустрічаю багато потенційних друзів: нових, незнайомих, але вже для мене цікавих і дуже красивих. Так, я кажу про бігунів, яких я зустрічаю. У нас є мовчазне правило, соціальний договір бігунів всього світу: всі бігуни - хороші люди, всі бігуни заслуговують на підтримку, всі бігуни - красиві (all runners are beautiful!). Так, якщо ви вперше виходите на пробіжку і вам страшно, що досвічені бігуни вас будуть зневажати за ваш темп, техніку, маленьку дистанцію - забудьте. Бігова солідарність - це підтримка кожного, неважливо, бігає він 20 років чи 1 день. Якщо ти вийшов бігати сьогодні - ти вже бігун. І наш друг! Мій син каже про бігунів на вулицях будь-якого міста: «дивись, мам, твій друг!». І так, він правий! ___ повний текст: https://tykyiv.com/zdorovij/esei-shcho-zakokhaie-tebe-u-big-de-znaiti-supersilu-ta-vpevnenist-u-sobi/

Про події минулого, які я вирішила не запам’ятовувати: де я була невдячна, нещасна і випивша

Я так довго рефлексувала про свою шкідливу звичку вживання, що, здавалось, згадала вже всі свої історії, думати про які було соромно і неприємно.
Але зовсім ні: кожен новий підхід, прицілений або випадковий, приносить нові спогади. Ті, які я вирішила не просто забути, стерти і сховати: я вирішила їх не запам’ятовувати. Незручні події, невдалі знімки: ніби їх ніколи не було у моєму житті. Бо вони зовсім не личили моєму уявленню про себе, моєму уявленню про те, як інші мають уявляти мене. Нажаль, мої наміри не особливо впливали на сприйняття інших, я грала у «голого короля» так багато, що поступово я залишалась єдиною, хто у нього вірив.

Ні, десь периферійним думанням я бачила, я знала, що я не така, насправді, і класна: тут забуваю, там недопрацьовую, тут мені дали довгостроковий кредит довіри, тут просто зустрілись гарні люди і пощастило. Я закривала очі, я забувала, що у будь-якої кредитної лінії є ліміт. Я вірила в те, що я безсмертна, безгрішна, _особлива_, цей образ, який я малювала зранку у дзеркалі, маскуючи все, що було вночі. Я була невдячна і нещаслива. Нещаслива у своїй невдячності і не хотіла памʼятати нічого з того нещастя.

На днях товариш у пошуку якоїсь інформації нагадав мені нашу переписку пʼятирічної давності. Я полізла подивитись на неї сама і віднайшла цілу скриню Пандори, зайшла в якусь страшну Нарнію. Я не памʼятала половину людей, з якими я спілкувалась тоді: інтервʼю, робочі зустрічі, побачення, короткі знайомства з класними людьми, які чомусь не перетворились на дружбу. Я читала переписки і на моїй голові рухалось волосся: я була грубою, неуважною, злою, зверхньою, жорстокою. Неприємною, ненадійною людиною.

Я запізнювалась на інтервʼю на години, я забувала про зустрічі, я ображала людей після першого побачення, я залишала повідомлення без відповіді, я не вибачалась за свої грубі вчинки. Я була неймовірно недисциплінованою. При цьому мій бізнес і мій образ тримався, ніби янгол-охоронець тримав мене за руку: незрозуміло, чому? Заради чого? Щоби зберегти мене для чогось гідного, корисного (позитивне мислення)? Чи потримати подовше у ілюзіях «голого короля», щоб чим болючіше було падати вниз, не розуміючи свою мізерність?

Друг, до речі, сказав, що пʼять років тому я спілкувалась нормально і чемно. Що, можливо, ми всі були іншими, більш безтурботними та безвідповідальними, як підлітки. Раптом ми подорослішали і посерйознішали, але це не значить, що ми були поганими людьми. (Позитивне мислення, так? Добрий друг, з яким мені пощастило? Якому я невдячна?)

На днях я жалілась подрузі, що мені стало важко жити: важко працювати, я почуваюсь самотньою і покинутою, що від мене очікують чомусь більше, ніж я обʼєктивно можу. Що мені складно з людьми: багато несправедливості, недооцінювання, невдячності, безвідповідальності, злості і грубості, на які я не заслуговувала, інвестицій моїх зусиль, які не перетворюються навіть на «дякую» і залишаються без відповіді.

Подруга взяла мене за руки і сказала:
⁃ Танєчка, все так. Просто пʼять (сім, десять) років тому тобі дуже щастило. Ти жила життям, яке всім подобалось, у всіх викликало захоплення: у тебе правда було багато уваги, можливостей, відкритих дверей і гарних людей. Ти опинилась у накращому місці у найкращий час. Ти, напевно, думала, що так буде завжди. А тепер, - вітаємо у реальному світі.

(За посиланням - мій блог алкоголіка і повний пост, велкам та підписуйтесь, будь ласка. Це дуже важливо для мене - https://tetianagrynova.substack.com/p/about-the-events-of-the-past-that)

Краще пізніше, ніж ніколи: зібрала книжки видавництва Vivat (майже всі - свіжі), які хотіла би купити собі. Там неймовірні скарби: розслідування справи Василя Стуса, антологія української фантастики, «Моя мама - гора» (для мам, як я, які постійно відчувають себе винними), автобіографічний роман про Донбас, збірка «Мотанка» (жіноча укр фантастика!!!) і свіжа підбірка класики (там Кобилянська, Пантелеймон Куліш і інші). Про Vivat і Фактор друк ви знаєте: там друкувалась третина українських книжок. Давайте підтримаємо і купимо собі те, що дуже потрібно: https://tykyiv.com/misteckij/10-znakovikh-knizhok-vid-knigarni-vivat-iak-pidtrimati-zruinovane-rosiieiu-knigovidavnitstvo/

«Зі мною такого не буде»: ми всі народились без залежності. Що потрібно було знати чи робити, щоб ніколи не «підсісти»?

Нещодавно зі мною звʼязалась одна міжнародна організація і попросила розповісти свою історію відмови від алкоголю, але «без драми».
Я, звичайно, погодилась. Але спочатку було купа питань: як? Чому ви не хочете говорити про мій досвід, він же справжній? Відповідь була дуже простою: для того, щоб достукатись до тих людей, які залежності ЩЕ не мають, не потрібно розповідати їм про жахи залежної людини, бо цю картинку вони жодним чином не зможуть проасоціювати з собою. Потрібно (напевно) «продавати» їм переваги життя безалкогольного, - те, «який чудовий світ без наркотиків».

Як говорити про ризик залежності людям без залежності, не говорячи про залежність?

Філософсько-наукове питання у мене виникло впродовж цих роздумів: якщо залежність - це все-таки про «хворобу душі», то чи можемо ми попередити це, просто уникаючи алкоголю? Чи «свиня скрізь знайде своє болото», - тобто причина не в речовині, а глибше, - і людина у стражданні все одно знайде свою залежність - не від алкоголю, так від куріння, їжі, ігр, сексу?..

Я думала про те, що би могло попередити мою залежність, перебираючи кожний етап життя, де я могла зробити інакше. Чому крок за кроком я вибирала алкоголь, не замислюючись про його вплив, і що могло вплинути на мій вибір? Чи це все було ефектом метелика, або послідовністю рішень, яку можна було стратегічно перепрошити? І, найголовніше, - ХТО міг вплинути на ті вибори? Чи я сама, чи хтось інший, «відповідальний» за мене? І чи існують у цьому випадку якісь інші відповідальні, крім мене?

Ліричний відступ про відповідальність: Відповідальність на тому, хто розуміє (що відбувається). Таку аксіому ми колись вивели на парах kmbs, коли обговорювали природу лідерства та відповідальності. Питання було у тому, хто має брати на себе відповідальність за рішення у певній групі людей: найстарший, чи найбагатший, чи за статусом, чи за голосуванням, чи ще якось. Прогресивна модель очевидна: якщо розумієш, що відбувається, розумієш, що це потребує твого втручення і проактивності - ти маєш діяти відповідно. Якщо ти нічого не робиш, - то або не розумієш, або вибираєш не робити (просто не хочеш, або чекаєш: «моя хата скраю», це має робити хтось інший - держава, багаті, розумні, сильні, а чому я ітд).

У контексті залежності висновки такі: з моменту, коли ти зрозумів, як все працює, - відповідальність на тобі. За всі наслідки - діяльність та бездіяльність. Тому схема проста: розвивати обізнаність, не приховувати, не відвертатись, не ховати голову у пісок. Світогляд «зі мною такого не буде» - безвідповідальність, звичайно, я там була. Світогляд «не хочу про це знати, це жахливо, неприємно, не маю на це часу» - безвідповідальність, але, звичайно, і питання людської обмеженості часу і фокусу, знати про все і думати про все - складно. Повертаємось до двох рішень: культурний код (чи соціальний договір) і відповідальність тих, хто розуміє.

Культурний код/ соціальний договір - дуже довгострокова штука, але ми самі бачили, як воно працює. Памʼятаєте, ще у 60-70 було норм, що вагітна жінка курить або випиває? Дослідження вчених та наліпки про «куріння може спричинити рак/ втрату вагітності/ ранню смерть» і заборони алкоголю вагітним зробили свою справу, у голові вже не метчиться жінка при надії з келишком або цигаркою. Але скільки років чи десятиліть роботи було пройдено для цього…

У Нідерландах цигарки продають або у спеціальних магазинах, або взагалі «з-під прилавку» буквально. Тобто вони є, але у зачинених непрозорих шафах, а всі пачки виглядають однаково - з жахливими фотками прокурених легенів та нагадуванням про імпотенцію, бренд не можна впізнати на пачці, він заліплений. Це я випадково побачила, коли хтось запитав на касі: так ніколи б не подумала, що там продають цигарки. Ну і я мовчу про ціну: можна купити собі набір на вечерю або квиток у музей замість пачки.

Про «тих, хто розуміє» та їх відповідальність: думаю, що це база змін.

Я зараз говорю про себе, людину, яка не вірила, «що це може бути зі мною», потім повірила, потім пішла лікуватись і вчити матчасть. Ми, залежні, що вижили і лікуємось, є тими картинками легенів на цигарках, тобто, наші історії і переживання. Тому що умовним безхатьком під парканом лякати простіше але зовсім неефективно: це вже зовсім інакша реальність, на яку ми всі дуже сліпі, на жаль (але до якої також пара кроків, просто «з нами такого не може статись»).

І загальна відповідь (складна у реалізації) про те, як попередити залежність у людей (поки) без залежності: вчити мат. частину. Знання завжди перемагають темряву, - принаймні потім ти не можеш сказати, що «не знав».

На мій алкогольний блог англійською (завдяки якому мене знайшла міжнародна організація- ОМГ, це буде моя найбільша коллаба ever) можна підписатись тут. Очевидно, це важливо для багатьох: https://tetianagrynova.substack.com/subscribe

Мистецтво йти вперед (і відпускати минуле).

Не так давно я обговорювала з подругою успіхи одної спільної знайомої: справжні великі досягнення у дуже довгостроковому сенсі. Ми аналізували, чому у неї ВСЕ виходило (і, звичайно, те, чому у нас - ні). Звичайно, ми бачили багато недоліків у її діях, багато помилок і рішень некоректних до інших (як дівчата, нам дуже потрібно було це помітити, ви знаєте): але факт залишався очевидним - у неї виходило, не дивлячись на всі ці помилки, опинитись дуже дуже далеко.
Висновок був простим (хоча і не таким очевидним): вона завжди рухалась вперед. Вона вибирала ніколи не зупинятись на досягнутому: тобто, помилки вона також виправляла, але якось не стопорилась на них, не робила з них великого слона.

Я зрозуміла (незадоволено), що саме у цьому була наша відмінність: я так не вміла. Я залипала на помилках, на неідеальностях, на факапах і невдачах, я приймала свій негативний досвід за частину себе, яку не в силах змінити. Так було не з усім і не завжди, але переважно - так.
Моя реальність була такою: рухатись вперед було страшно, триматись за минуле було набагато приємніше.

Я не просто так пишу про це у блозі про алкоголь: залежність так чи інакше стає частиною нас, минулим, у яке ми вросли і яке вросло в нас. І чим ми старші (i’m sorry), чим більше часу ми провели разом з цією хворобою, тим складніше відпустити те минуле, яке в нас було - бо хто ми без нього?

Психотерапевти говорять, що частина подорожі з одужання складається саме у розумінні минулого та русі уперед. Це легше сказати, звичайно, але є навіть спеціальна техніка того, як з цим справитись (пишу у блозі алкогольному, а ви підписуйтесь, якщо ще ні - https://tetianagrynova.substack.com/p/the-art-of-moving-forward-and-letting? )

1. Прийняти рішення: яке саме минуле потрібно відпустити (у випадку з алкоголем - спосіб життя, конкретний набір звичок, себе у стані випивання)
2. Звільнення: розслаблення та прийняття поточних обставин та відпускання контролю. Це не означає здаватися! Коли звільняємося, то даємо собі простір для просування вперед у більш позитивний спосіб, без бічування себе. До речі, моєю найбільшою помилкою було саме невміння розслабитись у цьому місці: я занадто себе пресувала і карала за все, заповнювала весь простір. Нічого не виходило.
3. Справитись з опором: щоразу, коли ми відпускаємо, частина нас може підсвідомо хотіти триматися за те, що більше не служить нам — наприклад, пити. Ми можемо навіть відчувати певний опір змінам, але варто пам’ятати, що, зрештою, все минуще, і тримання може принести нам більше шкоди, ніж користі.

Нейронаука відпущення (це я переповідаю прочитане, звичайно)
‍
У нашому мозку відпущення стосується трьох основних областей. Розуміння цього структурно дає нам більшу ясність щодо трьох основних аспектів відпущення, які ми щойно розглянули.

4. Префронтальна кора головного мозку (PFC): розташована прямо за нашими очима та відповідає за участь у когнітивних процесах, таких як прийняття рішень, PFC вибирає, від чого відмовитися. Це також сигналізує емоційним ланцюгам мозку заспокоїтися та рухатися далі, ініціюючи та підтримуючи нашу рішучість.
‍
5. Парасимпатична нервова система: ця мережа нервів сприяє розслабленню та задоволенню, особливо після стресових ситуацій. Це допомагає нам відпустити/розслабитися, коли відпускаємо.

6. Передня поясна кора головного мозку: у формі пальця, розташована ближче до центру голови, вона контролює, наскільки добре ми здатні підтримувати нашу мету відпустити. Якщо ми починаємо триматися, це посилає попереджувальні сигнали. Ця область модулює частину відпускання, що залишається з нею.

А тепер прийомчик з магічного мислення: для того, щоб «відпустити», дехто пропонує виписати свої уроки з минулому на папері та спалити чи викинути. Можуть допомогти такі питання:
‍
7. Які люди були у вашому житті під час «алкогольного періоду», які вас не цінували і поводились з вами негідно? Кого ви боялись? З ким не хотіли би більше бути?
8. Як ви поводились з тими людьми: вразливо, сильно, або здавались?
9. Чи був хтось, хто порушував ваші кордони?
10. Чи показували ви себе після відмови від алкоголю так, як думали, що не зможете? Що це було?
11. Згадайте речі, повʼязані з алкоголем, яких ви більше не хочете у своєму житті…

Ці питання здаються простими, але задаваючи їх собі знову і знову, я іноді пригадую події і людей, які були глибоко закопані у свідомості, але формували моє ставлення до себе. Самозвинувачення, сором, провину, невпевненість. Розуміння того, що більше такого я вибирати не буду, символічне «викидання» цього зі свого життя (важливо - без переобдумування, без розбирання на супер-деталі про те, що ви винні і чому так вийшло) допоможе прийняти себе як новенького.

В принципі, так працюють і психологи: ви згадуєте якийсь факт, негативне переконання про себе, і психолог запитує - чи це правда? Розуміючи, що ні, це все надумане і непевне, можна одне за одним викинути ці спогади про себе. І навіть звичку пити. Тільки якщо захотіти!