Back to the Roots

Уже понад 20 років, в четверту суботу листопада о 16:00, ми вшановуємо мільйони загиблих від голоду, запаливши свічку у вікні 🕯️

Ця ідея належить дослідникові, великому другові України Джеймсу Мейсу. Саме він очолював Комісію Конгресу США з розслідування голоду 1932–1933 років в Україні у 80-х. Її результатом стала публікація у 1988 році тритомного збірника із 204 свідчень про голод та доповідь, у висновках якої зазначалося, що Йосип Сталін зі своїми поплічниками вчинили геноцид українців.

Також Комісія організувала громадські слухання в семи штатах США, під час яких виступили 57 свідків голоду 1932-1933 років.

«Мільйони жертв оплачували самим життям ціну антилюдського тоталітаризму. Інші мільйони свідків носять на душі шрами. Ми маємо перед Богом та тій великій країні не тільки не забути, а й гарантувати, що ціла людська родина ніколи не може забути», — Джеймс Мейс.

Під час наступу німецької армії у 1941 році, радянська влада встигла знищити значну частину статистики населення України в період голоду, аби ці свідчення нікому не дістались.

Сучасним українським дослідникам вдалося знайти копії знищених документів в Російському державному архіві економіки, які науковиця Наталія Левчук вивозила уже під час російської анексії Криму.

Ці дані допомогли зробити перше комплексне дослідження демографічних втрат від Голодомору у 1932-1933 роках. Вдумайтеся, лише через 80 років (!) після геноциду.

Радянська влада вбила штучним голодом 3,9 мільйонів українців!

Ще близько 600 тисяч людей не народилося.

(про шкоду маніпуляцій довкола кількості жертв, які у нас часто завищують, писала тут для УП).

Кількість жертв неможливо осягнути цілком, як і трагедії, що стоять за кожною з цих смертей. Не забудьте ввечері запалити свічку у памʼять про загиблих внаслідок голоду🕯️

«Три постаті» («Де серп і молот, там смерть і голод») і «Поневолена Україна», Казимир Малевич.

❗️ Київрада передала частину будівлі Українського інституту науково-технічної експертизи та інформації, яка відома як «Літаюча тарілка» під будівництво ТРЦ.

Згідно з проєктом реставрації пам'ятка має бути повністю збережена без зміни головного фасаду.

Про це повідомив пам’яткоохоронець та активіст Дмитро Перов.

Цілий тиждень дивлюся частини цього інтерв’ю та обговорюю з усіма. Настільки воно мене зачепило. Щодо кожного фрагмента можна дискутувати.

Бачу, що у мережі залетів шматок про те, де Павло Маков каже, чому розписувати понівечені броніки - це не ок і не є мистецтвом. Нарешті про це вголос хтось сказав.

Та мене найглибше зачепив фрагмент про Батьківщину-мати, на щиті якої замість серпа-молота повісили герб рік тому. Павло Маков зміг найкраще мабуть з усіх підібрати слова, щоб пояснити, чому так не можна було робити. Пояснюючи, він не міг стримати сліз. Впевнена, якщо вам важить наша культура та є базове розуміння того, що зараз відбувається, то і ви не зможете стриматися.

Та й загалом Павло багато й емоційно розмірковує про культуру та її інструменти. Шкода, що такі інтерв’ю набирають мінімум переглядів.

https://www.youtube.com/watch?v=yQ2jPTqj12w&t=7329s

#модніРозкопки

Інтерʼєри львівської вілли колекціонерки та світської левиці Гелени Домбчанської. Щонеділі львівське мистецьке товариство збиралося в гостях у пані Гелени на «мистецькі сніданки».

Ви не переплутали канал. Це все ще Back to the Roots, а не фешн-інсайдер.

Просто це реклама одного з найвідоміших брендів світу. А саундтрек — твір українського композитора Миколи Леонтовича «Щедрик», головний саундтрек Різдва в усьому світі.

Шкода, що про це досі мало знають у світі, як і про трагічну долю автора.

Майже рік тому художник Павло Маков дав неймовірне інтервʼю Українській правді, яке у нього в Харкові взяв Михайло Кригель. Його читали, цитували всі. І думаю, багато хто в цілому відкрив тоді для себе Макова.

Якщо не маєте планів на вечір, тут його нове інтервʼю, для Ukraїner Q.
Про українських геніїв та мистецтво.

Це більш пізніший. «Натюрморт з писанками», 1914. Теж Екстер.

Просто нагадаю, що Росія привласнює ім’я художниці собі. Хоча вона майже 40 років прожила в Києві, і тісно співпрацювала з українськими художниками, у творчості прослідковується вплив української культури. Це не тільки я кажу, а визнані мистецтвознавці.

Це один з ранніх натюрмортів Олександри Екстер. Вона його написала у 26 років.

Та цінний він не тільки тим, що зберігся до наших днів. Але й тим, що на ньому зображено білі дибинецькі керамічні вироби, у які Екстер була закохана з першого погляду, коли побачила 1905 року під час експедиції. Тоді вона брала участь у підготовці першої виставки (!) для першого міського музею Києва (сьогодні це Національний художній музей України). Олександрі довірили збір експонатів у Київському повіті Київської губернії для напряму «Гончарство».

Цю кераміку вона навіть вивезла з собою в еміграцію до Парижа. Та надихалася нею, створюючи власню кераміку, якою заробляла собі там на життя.

Називається він «Натюрморт з українською мискою», 1908 рік.

#якбикартиниговорили

Дорогі, щоразу мене вражає, як швидко ви відгукуєтеся на прохання долучитися до зборів. І як ми нашим міні-комʼюніті можемо за пів дня обʼєднатися та допомогти.

Я обіймаю кожного з вас за будь-який внесок🫂 Бо ви часом пишете, вибачаєтеся, що не змогли закинути більше.

Та завдяки вашим донатам, маленьким та великим, ми допомогли закрити збір на великий дрон! Який допомагатиме знищувати цих клятих окупантів.

Мільйони разів дякую! 🫶🏼

Фото зі сторінки Тали Пристаєцької, якій ми допомагали закрити цей збір.

У такі дні, як сьогодні, у мене немає слів. Суми, Одеса… стільки загиблих й поранених.

На фоні цього, збори йдуть неймовірно повільно. Так не має бути.

Збір на дрон, для якого я розігрувала пляшку вина 2 тижні тому, досі не закритий.

Якщо ви відчуваєте те саме, що я, якщо ви так само злі, сповнені ненависті й розпочу водночас, задонатьте будь ласка. Це перевірений збір моєї товаришки.

Update: збір закрито🙏🏼❤️

https://send.monobank.ua/jar/2CgKa9PUyU?fbclid=IwZXh0bgNhZW0CMTEAAR2g2Il2h7qSB9WX3AaOmN-7pjhE21LnehYQag5WggSrZg-ccy085P3YCvo_aem_hywmtTtdcpW4gW_lJBhMLA

Ось так камерно й затишно пів року тому ми бачилися з вами на лекції-коктейлі про Сержа Лифаря🍸

А вже завтра запрошую вас зазирнути у світ Олександри Екстер, художниці, яка влаштовувала гучні вечірки у себе вдома, дружила з Малевичем та Богомазовим, організовувала скандальні виставки і майже 40 років жила в Києві.

📍17 листопада, 16:00, бар Who&Why, фантастичне меню натхненне реальним, яке подавали вдома у художниці (входить у вартість квитка), 1100 грн.

Взяти квиток тут.

До зустрічі✨

Автопортрет, 1920-ті. Малюнок Зінаїди Серебрякової.

Ще одна ідентифікована робота, викрадена росіянами з Херсонського обласного художнього музею. Росія називає Серебрякову своєю художницею, попри масу фактів, які це заперечують. Народилася художниця на Харківщині.

Спостереження. На одній зі сторінок Мінкульта вийшов пост про Соню Делоне. У ньому допущено фактичну помилку. Про те, що батько Соні рано помер, тому її на виховання взяв заможний дядько в Петербурзі.

Але це не так, батько Соні ще багато років жив, навіть дав життя ще двом дітям.

Така маленька деталь, але за нею ж ціла історія. Як раз днями писала. Адже Соня уже робила свої перші виставки в Парижі, а її батьки голодували в Одесі. Соні фактично пощастило. Є цілі стоси листів батьків до неї в Париж, зокрема, від батька.

Цього немає у вікіпедії, тільки кілька окремих статтей дослідника, який отримав архів Соні, опрацював і оприлюднив інформацію. Це було десь 5 років тому.

Це довгий спіч про те, що якщо в Мінкульті про це ще не знають, то скільки часу має пройти, щоб відкриття дослідників опинялися на сторінках шкільних підручників? І це лише один мікро-приклад.

Боюся подумати, що буде, якщо піти в історію України.

Софійська площа, 1917 рік.

Нарешті! Інтерв’юер, якому вдалося зробити перше за багато років публічне інтерв’ю Ліни Костенко 🔥 Чекаємо.

Поки чекаємо на пуски ракет, які сподіваюся, будуть знищені на підльотах🙏🏼 дуже хочу, щоб ви запланували в цей вікенд сходити на нішевий книжковий фестиваль «Фундамент: історії про культуру».

Якби могла, то жила б ці 3 дні в Українському домі, щоб побувати на усіх дискусіях. Програма тут.

Крім книжок, тут 2 експозиційні зали: одна присвячена Соломії Павличко, друга про унікальний харківський «Універсальний журнал», учасники якого потім в більшості стали жителями Будинку «Слово».

А ще тут є рідкісна можливість побачити кілька робіт Михайла Бойчука, Івана Падалки, Анатоля Петрицького та інших.

Більше не розказуватиму, #требайти