Районна бібліотека

😏

​​Увага всім гобітоцентричним підписникам! Нашій Тамарі треба допомога зі збором:
https://send.monobank.ua/jar/2D3TNdPuhh

Вона там розігрує дві ілюстровані книжки Толкіна, дуже класні. Умови в дописі: https://www.instagram.com/p/DCXMbpeRd_t/

А я від себе надішлю переможцю ще такий прикол 1977 року про ельфів і решту малоросликів з дуже цікавими ілюстраціями (див. наступний пост).

Священник і мандрівник Жан де Лері у 16 столітті зафіксував для нащадків, як звучить демонічна пісня бразильських дикунів.

​​Вже давно крутилася в голові думка, що, які б приємні відкриття не чекали попереду, таких сильних вражень, як колись від знайомства з Артуром Мекеном, Томасом Овеном і ко, вже не буде. А тут хоба — і якийсь невідомий автор ламає цей песимістичний сценарій.

Збірка A Trick of the Shadow такого собі R. Ostermeier стартує настільки потужно, що я одразу запідозрила руку якогось відомого горор-письменника. Власне, перше оповідання трохи нагадує «відкривачку» з культової збірки Теодора Кляйна Dark Gods — тут теж герой балансує між думкою, що його розігрують малолітні пранкери, і думкою, що на нього полюють гностичні почвари. Але навіщо відомому письменнику публікувати не дуже якісні пейпербеки у незалежному видавництві (іноді накладом всього кілька десятків штук), під псевдонімом, серед якихось ноунеймів? Впізнати когось конкретного теж не вдалося: у «Остермаєра» є певні ідіосинкратичні звороти, але мені здалося, що вони розсипані в тексті навмисно: щоби підкреслити фейкову центральноєвропейську ідентичність автора.

На щастя, розумніша оглядачка просто подивилася в вихідні дані книжок, де всюди вказано ім’я Джеймі Волш: очевидно, це одна людина пише оповідання під різними іменами, сама малює обкладинки, сама видає і сама себе хвалить у передмовах, поступово будуючи маленький страхітливий всесвіт, свій «Півострів» — аналог Найт Вейла і Скарфолка, що однак тяжіє більше до ейкманівського полюсу химерного, з юнгіанським підґрунтям. Коли «Остермаєр» тримається цієї традиції (як у «Object», де хлопець отримує в подарунок загадково-огидний театральний реквізит, який псує його невинну дружбу з одногрупницею), то він прям дуже крутий; більш мейнстримна іпостась йому не пасує.

Це той випадок, де розкриття таємниці жодним чином не зменшило мою зацікавленість; дайте мені ще.

​​Виграла новеньку книжку Velorum publishing в конкурсі, де треба було вгадати мем (я у мами інтелектуалка). Нереально естетичне видання, чудові ілюстрації: якщо я колись щось напишу, то право першої відмови буде у Velorum.

Купити цю п’єсу Тані Калитенко можна тут: https://velorum-publishing.com.ua/product/tanya-kalytenko-agoniya/

А ще я роздала/розіграла майже всі цікаві книжки, тому сьогодні пропоную унікальну можливість закинути лерчанському на РЕБи ПРОСТО ТАК: https://send.monobank.ua/jar/2iapQjKQQW

​​The Nenoquich (2023) Генрі Біна. Ахуй + кайф. Побачила смішний жарт про найкращий і найгірший субжанр рок-пісень та подумала, що найкращий і найгірший субжанр романів — це один і той самий: «психопат, який сам визнає, що він психопат, зустрічає жінку і вирішує звабити її та зруйнувати її життя». Я ще морально не відійшла від Сіменона (розповідала в бонусному випуску), аж ось натрапляю на цього… неноквіча. Головний герой вирішує зруйнувати життя випадкової жінки, яку ще навіть не зустрів: він лише почув про якусь знайому знайомих, яка нібито живе в ідеальному шлюбі — і став потирати руки. Далі починаються стандартні махінації, але продираючись через нарочито жахливе порно («she came like a fast freight amid a thunder of vaginal puffs and belches»), я і не підозрювала, як погано — чудово — жахливо все обернеться.

Я вище написала, що роман вийшов у 2023 році, але це неправда — в 2023-му він вийшов у правильному вигляді. Коли Генрі Бін написав його в 80-х, видавці погодилися надрукувати книжку тільки під всратою назвою False Match. Ви б купили книжку з назвою False Match? Отож бо: роман ніхто не помітив, і Бін закинув письменництво, згодом ставши сценаристом і режисером (це він зняв The Believer з Гослінгом). Тішуся, що в дядьки склалася кар’єра, але шкода, що ми втратили його як письменника.

Вчергове хочеться висловити величезну повагу видавництву McNally Editions, що перевидає книжки, які читачі свого часу не помітили або не зрозуміли. Дуже вдячна їм за ніжних і жорстоких The Girls Бовена і за тендітно-моторошну They Кей Дік. А тепер і за «Неноквіча» (ні, я не скажу, що це означає, хоча сюжет це жодним чином не заспойлить; просто я мразь).

​​Bødy (2012) Аси Нонамі. Так буває, коли придбана книжка роками маринується в кіндлі: відкриваєш її зрештою і думаєш — точно, це ж якийсь дуже брутальний боді горор з сюжетами а-ля «Чорне дзеркало» від мужика з прикольним псевдонімом (non ami?) Ні, Марино. Аса Нонамі — це жінка, японка. Ці п’ять оповідань анітрохи не брутальні — навіть старомодні. А анотація прямо каже, що вони нагадують «Сутінкову зону» (звідки я взяла «Чорне дзеркало»?..) Всі п’ять історій присвячені людям, чиї стосунки з власним тілом неочікувано ускладнюються. В першій, наприклад, ідеться про сім’ю, де жінки стають наввипередки робити пластичні операції (починаючи з трендового «вертикального пупка»). Коли рісерчила текст про «Субстанцію», дізналася, що у феномену, коли жінкам не подобаються власні здорові, гарні тіла, і оточуючі підтримують їх у бажанні «виправити недоліки», є наукова назва: нормативна невдоволеність. Нездоровий перфекціонізм заохочується: жінка має себе критикувати, ето норма! Але чоловікам у книжці теж дістається: тут є дрищ, який прагне жизнь поімєть в очко, молодик у пошуках ліків від облисіння, і фроттер у пошуках цікавіших досвідів. Непогана збірка, але на теґи не ведіться: вона навіть не horror-adjacent.

​​Rouge (2023) Мони Авад. Фрейдистське суперництво дочки й матері переростає в дуель за право вважатися найгарнішою. На маминому боці — досвід, брендовий косметос і перепустка в (підозріле) люксове спа. На боці дочки — молодість… і демонічний Том Круз?

Давно відомо, що видавці віддають перевагу романам, а не короткій прозі — і в результаті ми маємо купу потенційно непоганих історій, штучно розтягнутих до безформності. Уявляю, яким класним це було пітчем: готична казка про Goop! арджентівські кольори! танцюючі медузи! Але як блідо виглядають ці «Рум’яна», тонко розмазані по майже 400 сторінках… До того ж, мене бентежить ця тенденція горору/фантастики 2020-х: використовувати фемінізм як баласт — чи як, прости господи, пуш-ап для надання тексту бажаного об’єму. В Rouge все не так погано, як у Madam Фібі Вінн, де вчителька закритої школи для дівчат читає їм лекції про ґьорл павер античних міфів (читачко, ти прослухаєш ці лекції в повному обсягу!) — але теж доволі неоковирно. Недавно натрапила на статтю, де критик підсумував, чому він не любить т.зв. elevated horror: «класичні горор-фільми несли приховані сенси, як контрабанду… а ці — підносять підтексти на рівень тексту». У мене така ж претензія до феміністської speculative fiction останніх років.

А ще так співпало, що останнім часом читала книжки теж про різні тілесні досвіди, тому бонусом розкажу про кожну.

Я теж не змогла пройти повз. Розчехлила улюблених теоретикинь кіно (і спогади про гоління ніг у старших класах) 🫠

https://divoche.media/2024/10/21/ne-tilky-substantsiia-krasa-i-starinnia-v-b-iuti-horori/

Це реально якийсь брейн демедж: британка видає новий альбом, написаний під враженнями від того, що «environment is rapidly becoming less habitable, all while powerful nations occupy and commit genocide».

І як вона піарить цей альбом? Дає інтерв’ю, повністю присвячене вєлікой російськой культурє.

Хот тейк: криві котики мають бути національною культурною спадщиною і експонуватися в моднєйших музеях, а не продаватися за 200 грн на олх (кому треба посилання, звертайтеся).

​​Люблю видавництво Zone Books за небанальні культурологічні тексти, і дуже чекала на їхній переклад Les Iconophages Жеремі Кьорінга — книжки про поїдання зображень. Не розчарована. Беріть, якщо вам цікаво:

- як церква додумалася продавати своєрідні фіджет-іграшки («шкряб-Мадонни») і «їстівних святих»;
- чому Езекіїля та Іоанна Богослова зображають у процесі поїдання сувіїв;
- навіщо тірольські жінки жерли пилюку з фрески, на якій намальовано диявола;
- за яких обставин у статуї одного сумнівного святого стерся в нуль писюн;
- навіщо італійські черниці печуть тістечка у вигляді жіночих грудей;
- чим Ісус схожий на пряник;
- чому крекери в формі літер — це старовинна і дуже символічна традиція.

Іноді «поїдання» ікони — це не буквальний процес, а різні прояви релігійної ненаситності. Окремо сподобалася історія про те, як паломники використивували люстерка. Коли церква стала поступово обмежувати доступ до реліквій, і мацати/розшматовувати святі мощі було вже складніше, паломники брали дзеркальце, наводили його на реліквію здалека, і таким чином заволодівали частиною її сили і увозили з собою. В певному сенсі — крали зображення. Дарую ідею для оповідання в стилі М.Р. Джеймса: паломник привозить із подорожі люстерко з частинкою такої сили, тільки «святий» був геть не святим…

На честь спукі сізон хочу допомогти закрити банку одній спукі дівчині, тому традиційно пропоную вам книжки-за-донат!

Зібрала свої вінтажні приколи про фольклор, магію, відьом etc.

• Witchcraft in England (1977) Крістіни Гоуп з ілюстраціями Мервіна Піка;
• Її ж A Dictionary of British Folk Customs (1978) — з фоксінгом, але дуже стильна;
• The Little Good People (1940-і чи 1960-ті) — ілюстрована збірка про фей;
• The Weird Gathering (1979) — різні легенди ХІХ століття про шабаш;
• І ота п’ята — книжка русинською (!) мовою про відьом, з репринтами старих етнографічних статей, купила в Ужгороді, ніде в продажу більше не бачила.

Можна забрати все разом за 2500, писати мені @good_old_Maryna

UPD Забрали миттю.