Районна бібліотека

​​Увійшла в новий рік із дивною книжкою, яку знайшла в ще дивніший спосіб. Я люблю вам тут трусити про «серендипність» і «як-я-випадково-знайшла-цей-діамант-у-блозі-на-три-підписника», але насправді мій №1 метод знайти щось невідоме і неочікуване — це, бляха, відкрити в Internet Archive пошук по текстам книг, вбити туди рандомне слово під настрій — і подивитися, що з результатів мені припаде до серця.

Не пам’ятаю вже, за яким там словом мені випала The Sioux, але за інших обставин я б навряд звернула на неї увагу. Якийсь роман про багатіїв. Написаний британською акторкою штибу «міс Мурпл у ролі міс Бурпл». Не мій стиль.

Але це кайф, марожено! Англієць одружується з французькою мультимільйонеркою. Крім всеосяжної матеріальної розкоші, він отримує когорту дуже, дуже ексцентричних свояків і одного дуже, дуже хворого і янголоподібного малолітнього пасинка (який, звісно ж, носить білу матроску). The Sioux — це майже суцільні діалоги манірно-нахабних людей, тому спочатку роман сприймається як щось несерйозне штибу Саймона Рейвена (зі всією повагою до), але згодом він влізає під шкіру — тепер я розумію, що мали на увазі нечисленні рев’юери, коли називали його «смішним і моторошним». Тут багато шипів, але найгостріший — це те, що кожен у родині прагне зліпити з маленького спадкоємця свій ідеал. Дехто обирає для цього токсичні чи геть шокуючі методи — і результат виходить доволі страшний, як із тим інопланетянином у Бредбері, який поруч із кожною зустрічною людиною перетворювався на «її» хлопчика.

Але водночас це максимально всично на рівні діалогу (а тут, повторюся, майже все — діалог). Більшість дорослих говорить афектовано, а в підхоплюючого це малого виходить ще афектованіше; і я навряд чи комусь порадила б цю книжку, але мені страшенно хотілося б побачити її в перекладі — щоб подивитися, як викрутиться перекладач. Йому я не заздрю. Тут майже ніхто не спілкується через the Queen’s English, зате говорять:
- жахливим гіпертрофованим baby talk’ом;
- франкізованою англійською, іноді повноцінно переходячи на французьку — а хто не шарить, це його плебейські проблеми;
- британським сленгом: Loamshire, North Country and Cockney, all very bad;
- малий періодично переключається на "Ol' Kintuck" — сувенір від попереднього вітчима-американця;
- у слуг — креольський діалект, etc. etc.

Цікавий і людяний досвід, незважаючи на мільйонерів. І Айрін Гандл виявилася ніяка не Бурпл, а чарівна любителька чіхуашек. Коротше, я зачарована. Тобто enchanté.

Трохи хаотичних підсумків.

Головними текстами року для мене стали ті, що я читала ще у вигляді рукописів. Перший — це ціла алхімічна трансформація, яка відбувалася на моїх очах: спочатку окремі глави роману, який ще не мав назви — вони здавалися мені детективом про regular everyday normal girl, яка взяла на себе забагато, розслідуючи зникнення колеги. Потім це був уже важкенький файл з робочою назвою, яку я вам не скажу — і не стільки про розслідування, скільки про життя, в якому це розслідування наробило тріщин. А тепер це повноцінна паперова книга, яку я сприймаю в першу чергу як роман про вибір; про фаустівські мікроугоди і постійний торг із самою собою з приводу того, що для тебе етично і припустимо, і після скількох таких транзакцій посиплеться вже не твій публічний фасад, а внутрішня цілісність. А ще я обожнюю, коли белетристична легкість насправді спирається на солідний фундамент, і ще раз перевідкрила для себе цю знайому книжку, послухавши стрім Світлани про те, як вона використала в ній архетип Тіні; це, в свою чергу, змусило мене до того ж по-іншому подивитися на недавно згаданий тут Hangsaman — там є персонажка, яка одразу ж детектиться як «уявна подружка», але її функція довго лишалася для мене загадкою. Коротше, щаслива бути причетною до цієї епопеї в якості чірлідерки — і щаслива мати Світлану @balticnoir в числі своїх подруг.

Другий текст — це, насправді, збірка оповідань, яку ви ще ніде не купите, і на мій суб’єктивний погляд — це найкраще, що могло статися з українським weird’ом, це настільки класно і влучно стилізовані штуки (під готичний палп, етнографічні анекдоти, «бельгійську школу химерного»), що видавцям уже варто битися за права. Я сподіваюся, що в її автора, людини-оркестра, чий джинґл ви чуєте на початку кожного випуску «бібліотеки», теж вийде побачити заповітну паперову цеглинку.

А тепер реальний хаос!

На кого підписалася цього року: крім тих, кого вже згадувала в дописах — @reading_at_midnight, @knyhomanskibalachky, @books_and_cakes, @whispering_shelves, @anonimny_avtor.

Найкращі книжки: Лабатут, Олівер, Сабар, Брук.

Не те щоб найкращі, але зацікавили настільки, що розглядала їх для подкасту (а це, можливо, навіть більший комплімент…): The Guest Емми Клайн, The Book of X Сари Роуз Еттер, The Lonely Passion of Judith Hearne Браяна Мура.

Найгірша: Bezill Джона Саймондса, псевдоготична комедія про вчителя, якого наймають для сексуального виховання хлопця-підлітка. Максимальний крінж: в одній сцені, дізнавшися про самогубство дівчини-служниці, персонаж хапає піджопну подушку, яку вона завжди надувала для господаря, і в істериці випускає звідти «подих».

Найдивніша книжка: про сектантські лавки, безумовно.

Найдовша, якщо вірити goodreads: They Flew Карлоса Ейре (512 с., і кожна безцінна).

Найїбанутіша: Where I End.

Найменш відома: ця і ще літературознавчий текст про Марі де Франс, у обох по одному (крім мене) читачу на GR — і обидві я, очевидно, читала для подкасту, як і більшість книжок цього року. Хто не зазирав у бібліографії, які я додаю в описи епізодів — рекомендую 🚬

​​Але маю ще невеличке святкове прохання: не пройдіть повз цю доп. банку, яку збирає на РЕБ наша Тамара, це дуже сильна дівчина, яка цього року вивозила і впрягалася в нереальних масштабах.

https://send.monobank.ua/jar/5oAyqgSbpg

Її акк зі звітами:
https://www.instagram.com/pdgvsk

Кидайте їй скріни донатів — є шанс виграти манюнього Дарта Вейдера-сніговичка:

Досі не видалила твіттер тільки тому, що це б означало відмовитися від регулярних ґуд тейків пані Олександри (ви її знаєте по подкастам Vertigo), а тут побачила, що вона тепер ще й подкаст про книжки веде. Тому сьогодні жінка, яка релізнула свій останній епізод 2024-го року, сідає чіліти з чужими...

​​Voodoo: The History of a Racial Slur (2023)

Маючи юридичну+історичну освіту, Даніель Боаз провела унікальне дослідження. Вона дослідила, як американська преса на початку XX ст. вживала слово «вуду» у зв’язку з кримінальними новинами, щоби роздмухувати моральну паніку. Штибу «Адепти вуду з’їли білого полісмена в трусіках!» (незалежно від того, яку релігію насправді практикували злочинці).

І вона з’ясувала таку річ: коли в США зростали імперіалістичні наміри стосовно Карибів, і коли влада планувала чергову інтервенцію на Кубу чи Гаїті, то будь-яка кримінальна подія, яка сталася там, обставлялася як «вуду». А коли таких намірів не було, або США навпаки планували повернути тій чи іншій державі самоуправління, в пресі використовувалися менш знайомі назви: обеа, брухерія, наніґо, тощо — або автентичне написання vaudoux. Тобто слово «вуду» використовувалося як dog whistle, щоби сказати: «ці чорні не здатні самі собою керувати». А екзотичніші для американського вуха терміни наголошували: «так, у них там щось дивне коїться, але це не наша справа і не варто туди лізти».

Окремі цікаві моменти:

✦ В 1930-х ФБР розслідувало чутки про те, що організаціями чорних мусульман, які тоді почали набирати популярність, керують… японці. Цьому передувало те, що якийсь нестабільний мужик убив білу соцпрацівницю, бо вона скасувала виплати його сім’ї — але преса зробила з нього Верховного Жерця ісламської секти, якого ідеологічно обробили вороги білої раси.

✦ Відомо, що учасники повстання Мау-Мау в Кенії давали жерцям священну клятву про те, що йтимуть до кінця. Потенційні зрадники так боялися наслідків, що колоніальні чиновники... самі наймали чаклунів, які «знімали» з ренегатів клятви.

✦ Недавно в Нігерії пропонували зробити богиню Айелалу частиною судочинства: місцеві настільки вірять у її силу справедливо карати злочинців і корупціонерів, що соціологи радили впровадити клятву перед нею в судові процеси. До того, як стати богинею, Айелала була несправедливо страченою жінкою: власне, «Айелала» — це не її прижиттєве ім’я, а її останні слова, які означають «світ незбагненний».

#ШирокеСаргасовеМоре

​​Obeah: Witchcraft in the West Indies (1889)

Цей текст про обеа (карибську магію) написаний британським колоніальним чиновником і цікавий радше не як дослідження феномену, а як самовикривальний документ про упередження автора. Гескет Белл, наприклад, жаліється, що не може знайти хорошу повариху — та лінива, та вміє лише варити овочі, інша приводить на кухню своїх корів, а жінка, яку він зрештою найняв — О ЖАХ! — «називає всякого старого н***ра джентльменом. Не раз вона лякала мене, коли я відпочивав у піжамі, — гукаючи „Сер, до вас тут прийшов джентльмен!“ Накинувши на себе щось пристойне, я виходив зі спальні й бачив, що то якийсь Quashie [слюр для чорношкірих бідняків] шукає роботу чи продає кукурудзу». Ще гірше, коли хазяйка просила цю повариху покликати когось із прислуги чи торговців: та кричала «гей, леді з ямсом! вас кличе біла жінка».

Але є і цікаві спостереження по темі — наприклад, він зібрав описи деяких «фортівських» феноменів, типу того, як у певній хаті зі стелі сиплються камені, а над однією місцевою дівчинкою постійно йде дощ (навіть у приміщенні).

Окремі цікаві моменти:

✦ Крадіїв виявляли «тестом на одеколон»: підозрюваним давали пригубити парфум, і той, хто дійсно вкрав річ, мав негайно зізнатися, інакше він «роздується і лусне». В «Іконофаґах» недавно якраз читала про iudicium panis — «випробування хлібом», коли винувата людина не могла проковтнути запропонований шматочок хліба, бо почувалася недостойною брати участь у такому єднальному ритуалі, як ділення їжі. Але одеколон!

✦ Dancing in the moonlight? Ні, дякую! На багатьох островах місяцеві промені вважалися такими шкідливими, що люди пересувалися вночі з парасольками.

✦ Белл просить знайомого священника розповісти про відомі йому випадки чаклунства. Священник розповідає, як його підселили в будинок, де одну кімнату займала стара жінка, що нібито займалася обеа. Священнику дісталася прохідна кімната, і він переживав, що жінка буде йому заважати. Але того ж дня він почув з її кімнати щось на кшталт колискової, заснув під неї — і коли прокинувся, з’ясував, що жінка не тільки сама покинула свою кімнату, але й винесла звідти всі важчезні меблі, які навіть кілька чоловіків навряд би підняли; вона якимось чином пронесла їх повз нового сусіда, не потурбувавши його. Белл дивується і жартує, що її методи стали б у пригоді мувінговим компаніям. Але мені більше сподобався натяк на те, що жінка і дня не захотіла жити поряд із священником.

#ШирокеСаргасовеМоре

Можливо, ви бачили недавно фото Нацполу, де в Києві в’яжуть непогано вдягнених молодиків, бо ті за гроші спалили автівку військових. Це було авто друзів мого підписника, якого я знаю багато років і поважаю — тому прошу за можливості долучитися до збору на нову тачку.

Ось подробиці того, що сталося:
https://t.me/culture_contact/6131

А ось власне банка:
https://send.monobank.ua/jar/AWWR72hczo

У найдовшу ніч року я призвичаїлася читати тематичні горори Мішель Пейвер — вони короткі й на диво комфортні. Але ж халепа: старі всі прочитані, а новий ще не вийшов.

Тому цього року вибір припав на «Великий страх у горах» (1926) Рамю. Це такий сільський саспенс з вайбом «як жеж природі на нас похуй»: група пастухів тимчасово релокується на гірське пасовище з поганою репутацією і за лічені дні накручує себе до рівня «Відьми з Блер». Під кінець це майже комедія — тільки не ясно, хто має сміятися; хіба що «все, що не пахне, не думає, не говорить — повітря, камінь, вода». Задоволена; додаю в свій короткий список «романи 1920-х про забобонних альпійців» (насправді там крім нього лише Буссон) і в безкінечний список «бібліотека юного антинаталіста».

(Ну, перепочили — треба повертатися на Кариби.)

Візьміть Еріха і Ремарка!

Ні, це не чергова роздача книжок, це пропозиція прихистити бойових песиків.

https://tinyurl.com/y5pn573f

​​Tell My Horse: Voodoo and Life in Haiti and Jamaica (1938)

Ну, Зора Ніл Герстон — це легенда, і від цього чуйного тревелоґу просто не відірватися. Але в ньому знайшлося місце і старим добрим жовтим байкам, що робить його… тільки кращим! Візьміть хоча б історію про президента Гаїті, чия дочка Селестіна нібито вступила в сакральний шлюб із козлом (буквальним): коли сім’я переїхала до президентського палацу, їх заради декоруму розлучили і почали шукати дівчині справжнього чоловіка, але нікому з учасників це не принесло щастя.

Герстон була на Гаїті приблизно одночасно з Данем, і я здогадуюся, на кого вона кидає шейд, коли пише, що «хтось» вивчав місцеві танці і витратив купу грошей на те, щоб подивитися штучно організовані церемонії (сама Герстон відмовляється дивитися постановки і прагне спостерігати за танцями тільки в автентичній обстановці).

Окремі цікаві моменти:

✦ Спостереження про меншовартість — безцінні. На Гаїті кажуть, що це країна, де півень кладе яйце, бо ті, хто народився від білого батька і чорної матері (а їх дуже багато), роблять вигляд, що матері в них не було взагалі. Я випала з історії про те, як президент одного американського університету, дуже світлошкірий мулат, виступав перед гаїтянами і почав тост із фрази «Ми, н***ри…»: Герстон пише, що деякі присутні майже втратили свідомість.

✦ Прото-«Гремліни»: казка про обряд «ba moun» («віддай людину»). Коли хтось бажає розбагатіти, то проводить обряд, під час якого зобов’язується віддавати щороку когось із своєї сім'ї. Герстон записала варіант казки, в якому темні сили дають просителю коробку з «тварючками»; тварючок треба годувати гостіями для причастя — якщо ж вчасно не погодувати або не віддати обіцяну жертву, тварючки стануть велетенськими ТВАРЮКАМИ і покарають свого доглядача.

✦ Надзвичайно поетичне уявлення: на Гаїті кажуть, що на дев’яту ніч після похорону дух людини повертається і забирає зі своєї кімнати тіні тих речей, які вона любила.

#ШирокеСаргасовеМоре

​​Island Possessed (1969)

Кетрін Данем — афроамериканська хореографка, яка вирушила на Гаїті, щоб вивчати місцеві танці, і — хоба! — пройшла посвяту як адептка вуду. Данем пише трохи заплутано, бо тут мемуари (хто з місцевої еліти на неї запав) не завжди органічно переплітаються з історичним нарисом і етнографічним дослідженням. Але серцевина книжки — власне, вуду-посвята — це дивовижний документ.

Данем описує кожного з неофітів, хто разом із нею проходить ініціацію, і кожна історія стосунків людини з богом (лоа), який її обрав, нереально цікава. Наприклад, тут є бутч-лесбійка Джорджина, чий лоа — грізний бог перехресть Папа Ґєде. Він карає Джорджину за те, що вона «користується» місцевими дівчатами: однієї ночі він змушує її голяка прибігти в сусіднє село, купити в крамниці червоного перцю і втерти собі в очі й геніталії, після чого командує, щоб вона влізла на «динамітне дерево» з колючою корою.

Сама Данем з її знаменитою пластичністю, звісно, є адепткою зміїного бога Дамбалли. Одного дня вона виступає перед гаїтянами як танцівниця. Це довгий складний концерт з багатьма перевдяганнями, і щоб дати Данем можливість перевести подих, її на деякий час підміняє на сцені оперна співачка зі своєю програмою. Це жінка, аж ніяк не схожа на Данем — огрядна, з золотавими кучерями… зрештою, біла. Але після концерту знайомі селяни засипають Данем компліментами, бо думають, що це співала вона. Вони переконані, що під час концерту нею заволоділа одна з богинь вудуїстського пантеону, La Sirène.

Окремі цікаві моменти:

✦ Один місцевий унган (жрець вуду) колись учився в семінарії, але відрікся від католицизму після того, як поспостерігав за поведінкою священників.

✦ Данем купує на острові маєток і плантацію, що свого часу належали сумнозвісному генералу-губернатору Гаїті Рошамбо, який полюбляв оргії і закопувати бунтівних рабів живцем. Звісно ж, згодом тут починається справжній haunting, і Данем доводиться організувати місцевий аналог екзорцизму.

✦ Моторошна історія про те, як Данем вночі під час релігійного свята натрапляє на кавалькаду: вершники з закритими обличчями везуть дев’ятьох дітей в напрямку священного джерела. Пізніше вона бачить, як процесія повертається — і дещо в ній лякає її ще сильніше, але я не спойлитиму для тих, хто захоче почути це з перших рук.

#ШирокеСаргасовеМоре

​​Новий двогодинний випуск подкасту присвячений «Широкому Саргасовому морю» — «деколоніальному» приквелу до «Джейн Ейр», де розказана історія Берти, знаменитої madwoman in the attic. Мене засмучувало, що прекрасний роман Джин Ріс породив так багато нудних сухих текстів — тому я захотіла зробити щось трохи панкушне. І зробила випуск, де порівнюю «…море» з карибськими казками і оголошую Рочестера чорним магом.

Епізод наразі в ранньому доступі для патронів: я безмежно вдячна тим, хто підтримує подкаст і дав можливість зробити вже 10 випусків (+4 бонусних). Без цих людей я б навряд займалася цим недешевим гобі (купувати кожного разу стільки книжок, підписок на сервіси, і монстур енержі — це не жарти). Але решту підписників я теж хочу якось розважити, тому до загального релізу розповідатиму тут про книжки, якими надихалася для цього випуску. Їх з кожним разом все більше 🚬

​​Так, ну і поки готичні панянки не розбіглися — дивіться, яка крута подія! Майстриня ювелірної справи розповідатиме про символізм прикрас епохи ар-нуво. Я знаю, що Анастасія привозить на свої лекції книжки по темі і показує прикраси з власної колекції, тому це ваша можливість сходити в бар, бібліотеку і музей одночасно. Бронюйте, поки є квитки.

https://www.instagram.com/sur.kyiv/p/DDeTPgQtv0O/

​​Моє знайомство з Ширлі Джексон проходило дуже передбачувано: в юності натрапила на «Лотерею» в якійсь антології, потім бездумно проковтнула «Привидів…», дійшла до «Ми завжди жили в замку» під час нетривалої готичної фази, потім перечитала «Привидів…» з дорослою оптикою (і прифігіла). Джексон мені завжди подобалася, але я ніколи до кінця не розуміла, чому саме вона вважається гранд-дамою горору і чому саме на її честь вручають відповідну нагороду.

А зараз не можу змусити себе дочитати останню третину Hangsaman, бо це суцільна панічна атака в формі тексту — і розумію. Це взагалі не горор, а тривожна історія про дорослішання, неможливість комунікації, жіночі колективи, гейзинг, моббінг і взагалі потрапляння з домашньої теплиці в зовнішній світ (спойлер: теплиця токсичніша). Місцями потік свідомості навіть відгонить Кларисою нашою Ліспектор.

І паралельне чтиво трапилося дуже влучно: The Sleeping Beauties неврологині Сюзанни О’Салліван про масові психогенні хвороби, в тому числі серед дівчат підліткового віку. Йшло XXI століття, а хворих дівчат досі звинувачували в тому, що вони відьми: колумбійським школяркам, у яких почалася масова «падуча», закидають, що вони догралися з дошкою Віджа. Як варіант, звинуватити можна якісь зовнішні сили — скажімо, «неякісні імпортні вакцини від ВПЛ». Ніхто не скаже: це ми, дорослі, з вами таке зробили. Ніхто не зніме прокляття.

​​Ще не роздуплилася, щоб написати красиво, тому просто: привітайте, будь ласка, Катрю з 30-літтям донатом на РЕБ:

https://send.monobank.ua/jar/AdLdQNb2fv

Іменинниця традиційно не приймає, а дарує подарунки. Умови тут.

Дякую всім причетним! До кінця року ще має вийти один епізод. Про Джейн Ейр і зомбі 😅

​​Купилася на чудову обкладинку навіть попри те, що вона кричить: «DANGER! АВТОФІКШН!» Останнім часом (не?) щастить мені на ці концептуальні антижанрові книжки. Ніяк не могла дочитати The Unwritten Book, яка є коментарем до недописаного роману покійного батька письменниці Саманти Гант і в цілому коментарем до ідеї недописаних/безкінечних історій. Вирішила перепочити з чимось коротеньким — а тут ті самі кренделя.

Craft: Stories I Wrote for the Devil — це збірка-не-збірка невеличких оповідань, між якими затиснуті коментарі Ананди Ліми до власної творчості і власного досвіду буття імігранткою в США. Іноді оповідання стають коментарями до коментарів. Одне, наприклад, складається з вигаданих відгуків на (неіснуюче) оповідання Ліми, написане як один великий реверанс перед «Майстром і Маргаритою». Бачите, що вона зробила? Що б я зараз не написала про цю книжку, включно з насмішками над вибором «великого» твору для наслідування, письменниця мене випередила. Якщо я скажу, що формат авторефлексій, відтанцьовуючих від фантазії «до речі, диявол — мій таємний бойфренд», вигадала 18-річна Мері Маклейн сто з гаком років тому і їй це було дозволено, зважаючи на вік — Ліма мене перевершить, знайшовши в своєму письмі набагато гірший гріх.

Для мене це чесна книжка навіть не про те, що письменник — це часто найлютіший власний критик, а про те, що він/вона часто поняття зеленого не має, що робить, і є навіть розгубленішим/ою, ніж критики (це орейро, що в анотації авторку порівнюють одночасно з Ліспектор і Тедом Чаном). Тому мені найбільше сподобалося останнє оповідання: три версії однієї чернетки, навіть не однієї історії, бо чернетка щоразу прямує в новому напрямку — виходить такий собі рашомон-ефект, де автор сам не знає, якому з голосів внутрішнього ненадійного оповідача довіритися.

Мій вердикт:
2/10, претензійна самозакохана хуїта,
або ж
8/10, чудова самонищівна рефлексія.

UPD Забрали

Знаю, що ця рубрика вже підзадовбала, а геловін давно позаду, але хочу знову допомогти подружці, тому: три out of print книжки про відьом за донат.

The King is a Witch (1965) — історичний роман про Едварда ІІІ і old religion;

Witch Bane (1967) — окультний горор теж на історичному тлі;

Історія з відьмами (2008) — знаю, що багато хто її шукає, бачила на олх за дурні гроші, тому це ваш шанс.

2000 грн і будуть ваші, писати мені @good_old_Maryna.

Випуск про живі камені був найцікавішим з усіх, над якими я працювала, але ж який діамант (фігурально кажучи) я пропустила!

Читаю Tell My Horse Зори Ніл Герстон про гаїтянські легенди і звичаї. Гаїтяни вважають, що камінь, який «пітніє», якщо на нього дмухнути, має душу. Один із місцевих жителів володів каменем, який навіть мочився: через це власник тримав його не в хаті, а надворі на ланцюгу (!). Коли США окупували Гаїті, один із американських морських піхотинців забрав камінець собі і, мабуть, хотів використовувати як декор чи прес-пап’є. Гаїтяни попереджали, що цей могутній камінь засцить йому всі документи. Той не вірив, але щодня стіл навколо камня дійсно ставав мокрим. Вирушаючи назад до США, чоловік все одно забрав сувенір із собою; гадаю, цей камінь і досі сцить на папери в когось із наших шановних партнерів — це взагалі багато чого б пояснило.

😏

​​Увага всім гобітоцентричним підписникам! Нашій Тамарі треба допомога зі збором:
https://send.monobank.ua/jar/2D3TNdPuhh

Вона там розігрує дві ілюстровані книжки Толкіна, дуже класні. Умови в дописі: https://www.instagram.com/p/DCXMbpeRd_t/

А я від себе надішлю переможцю ще такий прикол 1977 року про ельфів і решту малоросликів з дуже цікавими ілюстраціями (див. наступний пост).

Священник і мандрівник Жан де Лері у 16 столітті зафіксував для нащадків, як звучить демонічна пісня бразильських дикунів.

​​Вже давно крутилася в голові думка, що, які б приємні відкриття не чекали попереду, таких сильних вражень, як колись від знайомства з Артуром Мекеном, Томасом Овеном і ко, вже не буде. А тут хоба — і якийсь невідомий автор ламає цей песимістичний сценарій.

Збірка A Trick of the Shadow такого собі R. Ostermeier стартує настільки потужно, що я одразу запідозрила руку якогось відомого горор-письменника. Власне, перше оповідання трохи нагадує «відкривачку» з культової збірки Теодора Кляйна Dark Gods — тут теж герой балансує між думкою, що його розігрують малолітні пранкери, і думкою, що на нього полюють гностичні почвари. Але навіщо відомому письменнику публікувати не дуже якісні пейпербеки у незалежному видавництві (іноді накладом всього кілька десятків штук), під псевдонімом, серед якихось ноунеймів? Впізнати когось конкретного теж не вдалося: у «Остермаєра» є певні ідіосинкратичні звороти, але мені здалося, що вони розсипані в тексті навмисно: щоби підкреслити фейкову центральноєвропейську ідентичність автора.

На щастя, розумніша оглядачка просто подивилася в вихідні дані книжок, де всюди вказано ім’я Джеймі Волш: очевидно, це одна людина пише оповідання під різними іменами, сама малює обкладинки, сама видає і сама себе хвалить у передмовах, поступово будуючи маленький страхітливий всесвіт, свій «Півострів» — аналог Найт Вейла і Скарфолка, що однак тяжіє більше до ейкманівського полюсу химерного, з юнгіанським підґрунтям. Коли «Остермаєр» тримається цієї традиції (як у «Object», де хлопець отримує в подарунок загадково-огидний театральний реквізит, який псує його невинну дружбу з одногрупницею), то він прям дуже крутий; більш мейнстримна іпостась йому не пасує.

Це той випадок, де розкриття таємниці жодним чином не зменшило мою зацікавленість; дайте мені ще.

​​Виграла новеньку книжку Velorum publishing в конкурсі, де треба було вгадати мем (я у мами інтелектуалка). Нереально естетичне видання, чудові ілюстрації: якщо я колись щось напишу, то право першої відмови буде у Velorum.

Купити цю п’єсу Тані Калитенко можна тут: https://velorum-publishing.com.ua/product/tanya-kalytenko-agoniya/

А ще я роздала/розіграла майже всі цікаві книжки, тому сьогодні пропоную унікальну можливість закинути лерчанському на РЕБи ПРОСТО ТАК: https://send.monobank.ua/jar/2iapQjKQQW

​​The Nenoquich (2023) Генрі Біна. Ахуй + кайф. Побачила смішний жарт про найкращий і найгірший субжанр рок-пісень та подумала, що найкращий і найгірший субжанр романів — це один і той самий: «психопат, який сам визнає, що він психопат, зустрічає жінку і вирішує звабити її та зруйнувати її життя». Я ще морально не відійшла від Сіменона (розповідала в бонусному випуску), аж ось натрапляю на цього… неноквіча. Головний герой вирішує зруйнувати життя випадкової жінки, яку ще навіть не зустрів: він лише почув про якусь знайому знайомих, яка нібито живе в ідеальному шлюбі — і став потирати руки. Далі починаються стандартні махінації, але продираючись через нарочито жахливе порно («she came like a fast freight amid a thunder of vaginal puffs and belches»), я і не підозрювала, як погано — чудово — жахливо все обернеться.

Я вище написала, що роман вийшов у 2023 році, але це неправда — в 2023-му він вийшов у правильному вигляді. Коли Генрі Бін написав його в 80-х, видавці погодилися надрукувати книжку тільки під всратою назвою False Match. Ви б купили книжку з назвою False Match? Отож бо: роман ніхто не помітив, і Бін закинув письменництво, згодом ставши сценаристом і режисером (це він зняв The Believer з Гослінгом). Тішуся, що в дядьки склалася кар’єра, але шкода, що ми втратили його як письменника.

Вчергове хочеться висловити величезну повагу видавництву McNally Editions, що перевидає книжки, які читачі свого часу не помітили або не зрозуміли. Дуже вдячна їм за ніжних і жорстоких The Girls Бовена і за тендітно-моторошну They Кей Дік. А тепер і за «Неноквіча» (ні, я не скажу, що це означає, хоча сюжет це жодним чином не заспойлить; просто я мразь).

​​Bødy (2012) Аси Нонамі. Так буває, коли придбана книжка роками маринується в кіндлі: відкриваєш її зрештою і думаєш — точно, це ж якийсь дуже брутальний боді горор з сюжетами а-ля «Чорне дзеркало» від мужика з прикольним псевдонімом (non ami?) Ні, Марино. Аса Нонамі — це жінка, японка. Ці п’ять оповідань анітрохи не брутальні — навіть старомодні. А анотація прямо каже, що вони нагадують «Сутінкову зону» (звідки я взяла «Чорне дзеркало»?..) Всі п’ять історій присвячені людям, чиї стосунки з власним тілом неочікувано ускладнюються. В першій, наприклад, ідеться про сім’ю, де жінки стають наввипередки робити пластичні операції (починаючи з трендового «вертикального пупка»). Коли рісерчила текст про «Субстанцію», дізналася, що у феномену, коли жінкам не подобаються власні здорові, гарні тіла, і оточуючі підтримують їх у бажанні «виправити недоліки», є наукова назва: нормативна невдоволеність. Нездоровий перфекціонізм заохочується: жінка має себе критикувати, ето норма! Але чоловікам у книжці теж дістається: тут є дрищ, який прагне жизнь поімєть в очко, молодик у пошуках ліків від облисіння, і фроттер у пошуках цікавіших досвідів. Непогана збірка, але на теґи не ведіться: вона навіть не horror-adjacent.

​​Rouge (2023) Мони Авад. Фрейдистське суперництво дочки й матері переростає в дуель за право вважатися найгарнішою. На маминому боці — досвід, брендовий косметос і перепустка в (підозріле) люксове спа. На боці дочки — молодість… і демонічний Том Круз?

Давно відомо, що видавці віддають перевагу романам, а не короткій прозі — і в результаті ми маємо купу потенційно непоганих історій, штучно розтягнутих до безформності. Уявляю, яким класним це було пітчем: готична казка про Goop! арджентівські кольори! танцюючі медузи! Але як блідо виглядають ці «Рум’яна», тонко розмазані по майже 400 сторінках… До того ж, мене бентежить ця тенденція горору/фантастики 2020-х: використовувати фемінізм як баласт — чи як, прости господи, пуш-ап для надання тексту бажаного об’єму. В Rouge все не так погано, як у Madam Фібі Вінн, де вчителька закритої школи для дівчат читає їм лекції про ґьорл павер античних міфів (читачко, ти прослухаєш ці лекції в повному обсягу!) — але теж доволі неоковирно. Недавно натрапила на статтю, де критик підсумував, чому він не любить т.зв. elevated horror: «класичні горор-фільми несли приховані сенси, як контрабанду… а ці — підносять підтексти на рівень тексту». У мене така ж претензія до феміністської speculative fiction останніх років.

А ще так співпало, що останнім часом читала книжки теж про різні тілесні досвіди, тому бонусом розкажу про кожну.

Я теж не змогла пройти повз. Розчехлила улюблених теоретикинь кіно (і спогади про гоління ніг у старших класах) 🫠

https://divoche.media/2024/10/21/ne-tilky-substantsiia-krasa-i-starinnia-v-b-iuti-horori/

Це реально якийсь брейн демедж: британка видає новий альбом, написаний під враженнями від того, що «environment is rapidly becoming less habitable, all while powerful nations occupy and commit genocide».

І як вона піарить цей альбом? Дає інтерв’ю, повністю присвячене вєлікой російськой культурє.

Хот тейк: криві котики мають бути національною культурною спадщиною і експонуватися в моднєйших музеях, а не продаватися за 200 грн на олх (кому треба посилання, звертайтеся).

​​Люблю видавництво Zone Books за небанальні культурологічні тексти, і дуже чекала на їхній переклад Les Iconophages Жеремі Кьорінга — книжки про поїдання зображень. Не розчарована. Беріть, якщо вам цікаво:

- як церква додумалася продавати своєрідні фіджет-іграшки («шкряб-Мадонни») і «їстівних святих»;
- чому Езекіїля та Іоанна Богослова зображають у процесі поїдання сувіїв;
- навіщо тірольські жінки жерли пилюку з фрески, на якій намальовано диявола;
- за яких обставин у статуї одного сумнівного святого стерся в нуль писюн;
- навіщо італійські черниці печуть тістечка у вигляді жіночих грудей;
- чим Ісус схожий на пряник;
- чому крекери в формі літер — це старовинна і дуже символічна традиція.

Іноді «поїдання» ікони — це не буквальний процес, а різні прояви релігійної ненаситності. Окремо сподобалася історія про те, як паломники використивували люстерка. Коли церква стала поступово обмежувати доступ до реліквій, і мацати/розшматовувати святі мощі було вже складніше, паломники брали дзеркальце, наводили його на реліквію здалека, і таким чином заволодівали частиною її сили і увозили з собою. В певному сенсі — крали зображення. Дарую ідею для оповідання в стилі М.Р. Джеймса: паломник привозить із подорожі люстерко з частинкою такої сили, тільки «святий» був геть не святим…

На честь спукі сізон хочу допомогти закрити банку одній спукі дівчині, тому традиційно пропоную вам книжки-за-донат!

Зібрала свої вінтажні приколи про фольклор, магію, відьом etc.

• Witchcraft in England (1977) Крістіни Гоуп з ілюстраціями Мервіна Піка;
• Її ж A Dictionary of British Folk Customs (1978) — з фоксінгом, але дуже стильна;
• The Little Good People (1940-і чи 1960-ті) — ілюстрована збірка про фей;
• The Weird Gathering (1979) — різні легенди ХІХ століття про шабаш;
• І ота п’ята — книжка русинською (!) мовою про відьом, з репринтами старих етнографічних статей, купила в Ужгороді, ніде в продажу більше не бачила.

Можна забрати все разом за 2500, писати мені @good_old_Maryna

UPD Забрали миттю.

​​Хотіла встигнути записати новий випуск до Міжнародного дня подкастингу — так, це сьогодні. Встигла, але тільки під ранній доступ — тому наразі він лише на патреоні і купикаві, в загальному доступі буде трохи згодом.

А ще давно обіцяла написати одну штуку для патронів, які теж хочуть робити якийсь наративний продукт чи просто цікавляться моєю, ееее, методологією — тому показую там свої чернетки (крінж) і алгоритми того, як я створюю випуски (задротство).

​​UPD Забрали

Олексій @kinoklubb нагадав, що вийшов новий фільм братів Квей. На честь цього віддам книжку про них за донат на збір Катрі: https://t.me/folklore21/1167

Пишіть мені @good_old_Maryna

​​Мені сподобалося знайомство з нонфікшном видавництва Tramp Press, і я полізла в їхній каталог художки.

Май дюдс, у мене не вистачить триґер ворнінґів («-изм», «-цид» etc.), щоб закликати вас не повторювати моїх помилок. Книжка з поетичною назвою Where I End жінки з невагомим ім’ям Софі Вайт — це потужна робота (з премією імені Ширлі Джексон '22), але я нікому-нікому її не пораджу. Спочатку це просто потік образів, які змусять вас зіщулитися всередині; потім він оформлюється в щось більш жанрове — фолк- і боді-горор, але настільки об’ємний і текстурований, що навіть моя афантазія здатна роздивитися ці діорами з усіх боків. Уявіть собі (не уявляйте) сцени селф-харму Енні з Hereditary в декораціях найдепресивнішого ірландського острова, побачені очима і прокоментовані ротом психопатичної дитини.

У нового перевидання була заявлена дуже вдала обкладинка, але по ходу вони зупинилися на нуднішій. А оригінальну телега красиво обрізає:

​​Зацініть інтуїцію Валерії: подарувала мені книжку, яка мені 100% буде цікава, про постійного героя мого каналу, якої у мене немає – і про існування якої я навіть не знала! З книжок, присвячених Найджелу Нілу, у мене є We Are the Martians, але Beasts – то, як кажуть, a different beast!

Ця геніальна людина (Валерія, не Найджел Ніл), до речі, цікаво пише про кіно і театр в інстаграмі.

Недавно до мене звернулася редакторка журналу Verbum з пропозицією написати щось для випуску, присвяченого біографіям. Раніше я один із бонусних подкастів присвятила «горор-мемуарам» (When We Were Ghouls, Blue Light of the Screen, House of Psychotic Women), тому запропонувала продовжити тему — бо якраз зустріла нову книжку такого формату, Night Mother: A Personal and Cultural History of The Exorcist.

Її авторка Марлена Вільямс розповідає про матерів із фільму «Екзорцист» і про свою матір, яка комічно намагалася захистити дочку від цієї жахливої стрічки. А ще це історія про боротьбу матері з раком. Вийшло так, що поки я читала книжку, ця хвороба навідалася і в мою сім’ю — тому замість стандартного огляду «культурного продукту» вийшов несподіваний текст про те, як горор сприяє емпатії. Цікаво, що це вперше, здається, важлива для мене і «нішева» публікація виходить без купюр десь, крім мого власного бложика — і виходить у католицькому журналі.

https://www.verbum.com.ua/08/2024/autobiographies/horror-memoirs/

Можу і для вашого видання щось написати, звісно — а де мене шукати, ви знаєте.

Мішель Вельбек дав інтерв’ю, в якому заявив, що підтримує Трампа і припинення допомоги Україні, бо «буде краще, якщо природа зробить своє». «На початку війни я взагалі здивувався, бо думав, що Україна — це і є Росія», — каже він.

Я б мала обуритися, але натомість дуже сміюся, бо ніколи не могла відрізнити письменника Вельбека від письменника Беґбедера. Пропоную вирізати письменникові Вельбеку нирку (для початку) і подарувати Беґбедеру. Проти природи не попреш.

А цей роман, я так розумію, тепер всюди мене переслідуватиме...

​​Сподобалася книжка засновника The Quietus Люка Тернера Out of the Woods: тут і про дорослішання в релігійній сім’ї, і про прийняття власної бісексуальності, і про (токсичні) стосунки з навколишнім ландшафтом. Колись звернула увагу на ці мемуари тільки тому, що один ревьюер порівняв їх із фільмом Penda’s Fen: Люк дійсно схожий на Стівена, тільки замість Едварда Елґара в нього Suede і Coil. Нова книжка Тернера, до речі, присвячена сексуальності британських військових у часи Другої світової — це як мінімум цікаво (хоча я ще від цієї fever dream не відійшла). А, ну і з приємного: Тернер дуже за нас, без вотебаутізма — судячи з твіттера, в нього є друзі з країн Балтії, і інформаційну роботу вони явно провели на 5+.

А це просто фрагмент. Якщо ваша вечірка не схожа на цю…

​​Нє, ну раз уже згадала вірд фікшн, то не можу не привернути вашу увагу до цього офігенного розіграшу, де (крім готичних прикрас) можна отримати підсвічник і свічку, які наче зійшли зі сторінок Weird Tales і Джеффа Вандермеєра відповідно.

Подробиці тут:
instagram.com/murmures_jewelry/p/C_Li0Ywt1xo/
Сам збір для підрозділу «Ягуар» на Покровськ тут:
send.monobank.ua/jar/2Ef76DPQ9S

​​У моїй голові спектр умовно-химерних жанрів виглядає приблизно так, за убуванням відчуття реальності: сліпстрім → магічний реалізм → вірд → сюрреалізм. Але ця невеличка книжка сплутала мені карти, бо попри механіку, що схиляється до сюрреалістичного полюсу, вона абсолютно земна і життєва по духу. The Book of X Сари Роуз Еттер — приклад сучасного фем-письма про тілесно-фантастичне: героїня книжки, Кессі, вдень вкалує з батьком у кар’єрі, видобуваючи з землі м’ясо, а вночі фантазує про однокласників, які оминають її через дивну генетичну особливість — живіт Кессі зав’язаний вузлом. Насичене внутрішнє життя дівчини супроводжується видіннями, де вона гуляє в полях ший і плаває в ріках стегон; але найдивнішою фантазією в цьому потоці плотської розкоші є видіння про те, як хлопець екчюалі просить її згоди на секс. Воїстину, що для Данте — пекло, те для дівчини-підлітка — буденність.

Черговий випадок, коли текст не сильно «мій», але я б миттю кинулася робити про нього подкаст, якби не працювала вже над іншою темою (тут був натяк, btw).

До речі, днями твітер на честь річниці виходу синглу Шакіри Whenever, Wherever вчергове збиткувався над рядками «Lucky that my breasts are small and humble / So you don’t confuse 'em with mountains», і я подумала, що це цілком могло б бути пасажем у книжці типу цієї і не викликати жодного глуму. Добре, що ти засліплений моєю буденністю, любий, і не помічаєш, яке я космічне диво, яка хтонічна істота.

We are eating chicken. We are sharpening our minds. We are expanding our skill sets. One day, someone will happen upon us and love us genuinely and truly for these motions.

Сука