Ну, і раз у нас уже вчора був останній книжковий клуб року, розкажу, про що, за версією "Укрліт!", роман Галини Пагутяк "Слуга з Добромиля".
🩸За цю книжку авторка в 2010-му отримала Шевченківську премію, і тут знову постає тема галицьких опирів (у зв'язку з чим потребую перечитати "Нечуй. Немов. Небач" Петра Яценка, бо, здається, почала заднім число відстрелювати приколи із цієї історії, не перемикайте канал — повернуся з осяяннями наступного року).
🩸"Слуга з Добромиля" — це, з одного боку, про втрачену утопію Галицького королівства, з другого — про болісну потребу кожної живої істоти мати місце у світі, а з третього — про складний шлях цієї істоти у просторі зла, де добрий — юродивий.
🩸Історія починається у ХІІІ й триває до середини ХХ століття — але зображена нерівномірно, як той мемний серіальний кінь: наративний темп під кінець зривається в галоп, і якщо про дитинство Слуги ми дізнаємося докладно, то далі його життя, імовірно, саме йому нецікаве — століттями.
🩸Так, це історія, зокрема, про безсмертних істот — і я пару разів весело крякнула, наскільки це закрите чоловіче товариство, і всі оці "пий кров мою", господи. Іноді людям треба Енн Райс на мінімалках, лише із тужно-державницькими контекстами. Пишаюся, що нікому вчора не їздила цим по мізках, але ж, камон, безсмертні дядьки люблять поговорить про роль слуги й пана, і всі оці інкарнації і спільні історії... так, Шахерезада завалила.
🩸Таємне товариство опирів — золотих бджіл, що не вмирають, жалячи (бо життя їхнє нескінченне, якщо не вб'ють, і воно, знаєте, не так складно буть добрим, маючи нескінченний запас хітпоїнтів), — дбає про якбитологічні моменти галицької історії, де все могло би піти ліпше, але не пішло. Ну, бо люди тупі і злі — а також тому, що безсмертні істоти бувають не лише добрі, а й такі, що служать Дракону.
🩸Мені сподобалися описи монастирського побуту й світогляду людей ХІІІ століття, трішки менше — частина про повоєння, де спочатку все було надзвичайно рельєфне й сумне (бо в монастирі нині психіатрична лікарня, де пацієнти голодують і жебрають, а головлікар потихеньку провалюється всередину себе, страждаючи від виразки і світоглядної кризи; а тим часом довкола війна триває, бо хлопці й дівчата з лісу продовжують лютий опір совєцьким зайдам), але далі стало туманним тлом для історії Слуги. Найменше зайшла найнапруженіша лінія ХVII століття про Лжедмитрія І: вона якась кваплива і найбідніше оснащена контекстом-у-тексті.
🩸Слуга з Добромиля — то, власне, Слуга народу здорової людини. Його основна ТТХ в тому, що він не тримає людей за бидло (того подумки всю дорогу я називала його Варісом), і це вигідно вирізняє його з-поміж могутніх. Крім того, він ще й Сіяч, тобто після нього птахи зерна не видзьобують. А отже, коли б ми посилалися на притчу про сіяча, Слуга — то такий персонаж, що помагає Слову Божому прорости в серцях людей, аби його не вирвав диявол. Але Сіяч він Позичений.
🩸Темі слова й книги присвячено чимало сторінок: слова сказаного й писаного, історії на пергаменті й папері, накресленої від руки і надрукованої. Слово не є добром, але є силою. Авторка чимало уваги приділяє темі записаного слова, і лінія Євангелій — яких було аж он скільки, а лишилися канонічними лиш ті, що обрали люди, а від Спасителя-то Євангелія і нема, — теж надзвичайно важлива. Адже саме в неканонічному переписі виникає думка, яка страшенно мені відгукнулася: ті, хто не відають, що творять, прокляті. Резонує із відмазкою "я просто виконував наказ" (і це авторка теж проблематизує).
🩸Фінал невиразний, але вкладається в загальну концепцію. Бо осьо ворогували слуги різних панів — а ось один поїв солі, та й згадав, що він сіль землі, мабуть (то багатозначний образ у романі: і про смерть, і про знання, і про оборону від нечистого). Але позаяк це був формально кацап, то я би воліла, щоби йому голову цеглиною розхерачили.
🩸Там ще чимало підтем, мотивів і проблем, але мені, відверто кажучи, лінь про це писати (у відгук не влізли антипки). Я би рекомендувала: файно, цікаво.
Дякую всім, хто розділив зі мною цю пригоду!
