Чернігів. Невигадані історії війни
Галина Іванівна здригнулась від різкого телефонного дзвінка, який розірвав важку тишу квартири літньої жінки на шмаття. Щось несамовите було у тому дзвінку, щось терпке. Щось недобре.
З поганим передчуттям жінка тремтячою рукою потягнулась до телефону. Нарешті.
Дзвонив син.
Із Росії.
Роман оженився на вертлявій Альоні заледве познайомившись, коли дівчина приїхала разом із подругою до її бабусі у славне місто Чернігів. Як зізнавався сам юнак, це було кохання з першого погляду. Спалах. Галина Іванівна раділа за сина та бажала молодим достатку та любові, дарма, що син поїхав до Оленки, як ласкаво називала російську невістку жінка, аби лишень був щасливий.
І він був. Горів коханою, з подачі тестя-ректора вступив до Московського авіаційного інституту, адже в рідному Чернігові закінчив кафедру військової підготовки при Академії ДПТС. Згодом пішов працювати за покликом душі, адже завжди горів небом та літаками. Незабаром у молодої сім'ї сталося поповнення, а через три роки ще одне і Галина Іванівна стала щасливою бабусею для двох білявих онучок, залюбки їздила до сина та приймала найдорожчих у себе.
Все змінив ранок 24 лютого 2022 року. Україна здригнулася від ракетних ударів, а того ж дня під Черніговом здався у полон розвідувальний взвод 74-ї мотострілецької бригади ЗС РФ.
Весь цей день Галина Іванівна була сама не своя не стільки від шоку та паніки, що охопила місто, скільки через те, що не змогла додзвонитися до сина, який жив у Таганрозі та працював на місцевому летовищі. Ні його телефон, ні телефон невістки не відповідав. А згодом зв'язок взагалі майже зник.
Вона так і просиділа перший день війни біля вікна з телефоном у руках, байдуже спостерігаючи за хаосом на вулиці, довжелезними чергами біля АЗС, банкоматів та аптек. Хоча серце жінки з несамовитим болем стискалося у грудях від хвилювання за Романка, її єдиного сина, білявого "грибочка" як ніжно вона називала його в дитинстві.
Там її і застав вечір. А згодом і ніч. Важка, неприємна, сповнена липкого страху та жахливих передчуттів.
В першу ніч війни Україна не спала.
Ранок. Днів тижня більше не залишилось. 2 день війни.
Жінка здригнулася. Телефон. Дзвонить її Романко. Нарешті.
Вона натиснула на зелений кружечок та хрипким тремтячим голосом, в якому ніяк не впізнавала свій, простогнала:
- Романку, у нас війна. Романку, приїжджай, сину.
- Тебе нужно уезжать из города. - почула жінка байдужий голос сина.
Вона не впізнавала цей голос, завжди такий живий, сповнений вогню та позитиву. А зараз із нею розмовляв робот. Далекий. Холодний. Байдужий.
- Романочку, ти чуєш мене?! Вчора до нашого порогу прийшла війна! Романку, росіяни у нас під містом!
- А ты меня слышишь? Так надо. Тебе нужно уехать как можно скорее и желательно как можно дальше.
Він навіть не спитав як вона, він не запропонував забрати її, він не буде їхати рятувати матір та свою Батьківщину.
Так надо.
Жінка відчула невимовну слабкість, десь у скронях загупали відбійні молотки, ноги підкосилися. Вона сповзла по стінці та ледь не впала на холодну підлогу вітальні.
За вікном йшов сніг.
- Ты слышишь? Уезжай, говорю! К вечеру наши будут в городе. - цей металевий байдужий голос не міг належати її Романку. Її білявому "грибочку", якого вона носила під серцем.
Наши. В городе. К вечеру.
- Я нікуди не поїду, сину. Я залишаюсь. - тихо, проте твердо відповіла жінка.
Телефон відповів їй мовчанкою, а за кілька секунд вдарив струмом у саму душу:
- Это твой выбор.
Затим Роман відключив зв'язок.
А ввечері 25 лютого Чернігів важко застогнав, прийнявши на себе перші ракетні удари.
Важка, кровопролитна битва за Чернігів тривала рівно один місяць, один тиждень та один день. Славне місто зазнало значної руйнації, війна зібрала свою криваву жатву у цій квітучій області.
Весь цей час Галина Іванівна залишалась в місті.
Роман їй більше не дзвонив.
©️ Ірина Панекало
Написано: березень, 2022
#війна_історії