Лабораторна миша

Що мене дивує в наших людях…
Після того, як росія вдерлася до України в 2014 році, стабільно продовжував існувати прошарок, що купував собі Жігулі з салону.
Вести, гранти, ніви тощо.
Логіка була проста - машини дешевші, а те, що йде війна - ну і шо?

Українські бізнесмени радо йшли назустріч простому наріду і тримали автосалони Лада, запускали на АвтоЗАЗі виробництво російських відер з російських комплектуючих.

Держустанови не відставали: купували на тендерах УАЗи, ПАЗи, ГАЗи, бо ж дешевше, а якісь формальні заборони на купівлю у країни-агресорки обходили просто: завозили сюди машинокомплекти, збирали, інколи робили надбудови українського виробництва і вуаля - зроблено в Україні.

Те саме відбувалося і з МАЗом. Наші міста заполонили автобуси і сміттєвози цієї марки, бо були непогані і дешевші.
І байжуже, що розумні люди кричали, що білорусь дотує свого виробника, щоб вибити нашого - ефективні менеджери не бачили в цьому проблем.
Скільки грошей утекло в білорусь, яка впустила в нас російські війська - годі уявити.

Прийшов 2022 рік.
Російські відра, на щастя, зникають з доріг, але цілі КАТП і автобусні парки регулярно опиняються на межі колапсу, бо ніде взяти білоруські чи російські запчастини на таку ж техніку.

Але святе місце порожнім не буває.
І що ми бачимо?
Простий люд системно купує китайців.
Громадяни радіють від китайських авто на електро чи неелектротязі.
Красіво, мультимедійно, молодьожно.

А держпідприємства охоче купують комунальну техніку на базі китайських вантажівок - джакі, хово, сітракі і т.і.

І воно ж одна справа, що Китай практично в усьому і всюди. Телефони, ноутбуки, лампочки і килимки. Вибору майже немає.

Але ж коли люди при наявності ринку європейських і американських авто системно ввалюють свої гроші в підтримку автомобілебудування країни, що підтримує росію - це вражає.

Білд йор дрім - світить ззаду напис на китайці біуайді.
Яку мрію? Яку мрію пропонує будувати китайський автовиробник?

З ностальгією згадую, як окремі унікуми тягнули в Україну Іран Кхордо - іранську копію пежо 405.
Де вони? Як себе почувають власники тих авто?
Певен, що і зараз знайшлися б підприємливі вкраїнчики, які за першої ж нагоди почали б знову тягнути той мотлох покупцям, яким «какая разніца» важливіша за питання нацбезпеки.

Сумно це все.

Якщо Україна так беззубо і далі толеруватиме китайський автопром (хоча його скоро забанить і Європа, і Штати попри всі розповіді про вільний ринок, бо, насправді, там, де Китай - ніякого вільного ринку немає) - буде така ж біда, як і з російськими тєлєжками.

Машина 60/42 вийшла з ремонту.
Дякую Вам.

Майте тиху ніч.

Власне, цю історію на власні вуха я чув давно.
Від людей, які витягли нас з оточення з Ірпеня.
Бо ці люди, і люди, описані в цій історії - одні й ті самі :)

Так, все це мені пощастило чути від тих, хто стояв навпроти мене і був до цього причетний.

Все ж неймовірно поталанило в житті особисто знати титанів, які… ні, вони не пишуть історію.
Вони переписують нібито вже написане.
Відвертають напророчене.
Доводять, що фатум - це лише слово, а вибір фатуму не підкорятися є завжди.

Нам давали 3 дні.
Ці хлопці на власному прикладі довели в лютому березні 2022 року, що ні у кого немає більшого прагнення до виживання, аніж у нас.

Майте тихий вечір.

P.S. До речі, цим хлопцям Ви допомагали лагодити тачки в реабіліТачках. Дякую.

Допис Сержа Марко https://www.facebook.com/share/p/1TE9JoM7SK/?

«Нагородження за підрив гідровузла в Козаровичах, трошки про взмах крил метелика та його наслідки, ну і подяка всім вам.

Сьогодні, не без допомоги Kateryna Chernohorenko, яка дуже багато зробила щоб це все сталося, так ось, я та мій колишній кіл-тім попав...хм, на подію, на якій нас нагородили. Чесно сказати не очікував, але ок.

Якщо хто не знає в чому річ - я поясню.
В березні 2022 року, був задіяний план по підняттю рівня в річці Ірпінь. Весь план дотягнули до того, що ворог вже тримав під вогняним контролем сам гідровузел на Козаровичах, тоді втратили час, коли цю подію можна було зробити завчасно та беспечно. Коли вже на Мощуні ми несли важкі втрати, а не те що замінувати - підползти до гідровузлу було складно, бо весь берег рівняли БТР-82 та БМП росіян - виконувати задачу скинули на 72-гу бригаду. У 72-гій було складно в той час з розвідниками/снайперами/диверсантами. І вони запропонували цю роботу нам, групі, яка добровільно прийшла до 72-гої, ну і такі "ми морпехі, снайпери, можемо стріляти, можемо не стріляти, що треба робити?"
Нам поручили цю задачу, дали саперів, КАМАЗ з вибухівкою, і ми виконали цю задачу. Після чого всі відзвітувались що 72-га все зробила своїми силами та про нас всі забули.

Сьогодні це виправлено.

Для мене ця подія є визначною завдяки двом факторам:

1) Це мої хлопці. Яких я знаю з 2016 року, які ніколи не будуть публічними. Мене і так багато хто знає, але війна -це той час, коли з'являється купа дутих героїв, коли справжні залишаються невідомими. Я хотів щоб у цих хлопців було фактичне підтвердження їх роботи, і вони могли розповісти це своїм діткам. Щоб їх діти пишались своїми непублічними батьками.

2) Це визнання всіх вас. Всіх тих хто вірив мені, і допомогав розбудовувати снайперський підрозділ 503 Окремий батальйон морської піхоти.
Всіх тих, хто донатив на цей кіл-тім. Всі ці хлопці отримали свої гвинтівки, набої, автівки, обладнання - від народу. Вони навчились стріляти завдяки народу. Вони по суті стали спеціалістами в тому числі за народний кошт. Ви стали їх спонсорами.

І народ тоді ще не знав, що один з цих хлопців - гідроінженер, який зможе проаналізувати план, сформувати замовлення на правильну кількість вибухівки, та допомогти з закладкою.

Не знав він, що другий снайпер буде стояти після першого вибуху, який нажаль не дав необхідного результату, та вспокоїть саперів, підбере правильні слова, та виходячі в повний зріст на міст гідровузла, зможе організувати другий вибух, показуючі своїм прикладом, що треба йти до кінця.

Не знали вони і про те, що третій снайпер, буде ліжати поруч зі мною годинами, не маючі теплогї снаряги, але буде вперто тримати сектор під контролем, впираючись об гвинтівку змерзлими руками. Бо роботу треба виконувати. Не дивлячись на такі дрібниці, як мороз.

Ні, ви всі цього не знали. Ви просто донатили, бачили цих хлопців іноді в балаклавах на моїх звітах, і не цікавились ними.

А вони виправдали вашу довіру.
І це.
Завдяки.
Вам.

Все що з нами було при тій операції - було волонтерське. Від автівок, до зброї та рацій.

І саме ви змогли створити той рух крил метелика, який через роки допоміг обороні Києва.

Дякую всім вам!
Честь🫡»

Шановні, доповідаю.
Діму вчора поховали.
Але Додж Нітро, переданий Силам оборони від родини Юрій Кравець і який служив Дімі вірою і правдою, продовжує нести свою варту.
Тепер в 152 бригаді.
Машина вже в роботі.

Дякуємо Вам за підтримку.
Лягайте в ліжечка, вдивляйтеся в чорне небо, рахуйте кількість бойових роздільних частин міжконтинентальних балістичних ракет і засинайте.

Майте тиху ніч.

Міша, у тебе День народження.
Хай бережуть тебе імовірності.
Просто добре роби свою роботу.
Просто добре роби свою роботу.

Майте тиху ніч.

P.S. Діма добре ставився до Доджа Нітро. Машина ціла і продовжить службу в Силах оборони. Ми, в свою чергу, завдяки Вам, будемо підтримувати її працездатний стан, поки стане сил. Тобто до перемоги.

Один... два... три...

Сьогодні День народження у морського піхотинця Михайла, що тоді, 5 березня 2022 року витягнув нас з оточення в Ірпені. Я, до речі...

чотири... п'ять... шість...

до речі, коли він мене нещодавно вітав з аналогічним Днем, то я йому подякував за те, що маю змогу бачити свою родину і тримати дитину на руках...

десять... одинадцять... дванадцять...

А він знаєте, що каже?
- Припини дякувати. Це, - каже, - наша робота.
- Міша, - кажу, - якби у нас в країні кожен так робив свою роботу, то ми не впізнали б країну...

двадцять чотири... двадцять п'ять... двадцять шість...

Міша довго мовчав в слухавку і коротко мовив:
- Дякую.
- Дякую за службу.

Сорок... сорок один... сорок два...

І сьогодні ж ховали Діму (на фото). Бойового медика. Я нещодавно писав.
Нітро ми йому передавали, а він побратимів витягував під Покровськом, його самого затрьохсотило, а потім він став на щиті.

Шістдесят чотири... шістдесят п'ять... шістдесят шість...

У нього, виявляється, дружина є. Чи була. Колишня, в сенсі. Я не дуже зрозумів. Молода, красива. Стояла на церемонії, плакала. Почесний караул давав залп у три постріли, грала тужливу мелодію труба, а вона стояла і плакала. Я не знав...

Сімдесят вісім... Сімдесят дев'ять... Вісімдесят...

Я не знав, що у Діми була дружина. Він так себе на війні поводив, наче завжди був сам. Шибайголова. Весь час був веселий і усміхався, навіть коли навколо був пи... було пекло.

Дев'яносто п'ять... дев'яносто шість... дев'яносто сім...

Так то побратим про нього розказував. Побратим на милицях. Так і каже:
- Це ж Дімка мене останній раз рятував. На машині вивозив, обезбол колов. Питає "Болить?", а я кажу: "Болить!", то він ще дав. Мене вивіз, всіх вивіз, а сам... а сам от...

Сто один... сто два... сто три.

Ось сто третій ряд по 8 хрестів в кожному.
Це скіки? Більше восьмиста хрестів з фотографіями в пікселі і прапорами бригад?
Це суто сектор поховань захисниць і захисників України.
Тільки один з секторів одного з цвинтарів одного з міст України, в якій алеї героїв повільно перетворюються на квартали.

П'ять свіжих могил в сто третьому ряду.
Дімкіна четверта. Третій залп. Почесний караул повільно, за правилами, згортає державний прапор.
Скоро все завершиться.
Прапор віддадуть або мамі, або дружині і все.

Але розпорядниця в пікселі чомусь іде до нашого натовпу, обіймає якогось хлопчика і виводить поперед усіх.
Вона тримає його міцно за плечі і щось шепоче на вухо.
Ніхто з решти дорослих навіть не пробує за ними іти далі.

Пекельна думка обпалює мій мозок, але вже пізно тікати у задні ряди, щоб того не бачити.

Боєць з прапором карбує кожен крок.
Земля чорна і м'яка, як той оспіваний родючий український чорнозем, але наче ввижається, що кожен удар зелених таланів віддається луною від високих сосен навколо.

Воїн стає струнко перед хлопчиком і каже щось на кшталт
"Від імені Президента України і народу України передаю тобі прапор країни, яку твій батько захищав до останньго подиху".

Твій батько.
Діма, виявляється, був батьком.
У Діми був син.

Боєць кладе йому у руки згорнутий прапор.
І зверху ще медаль Ветерана війни.
Дитина, що миттєво стала дорослою, притискає прапор до грудей, а вже за секунду його притискають до себе мама, бабуся і усі оточуючі.

Ви можете мені не вірити, хоча у мене є свідки, але в цей момент по небу пролетів ключ з шести лелек.
Хай орнітологи розбираються, як-то в листопаді трапилося.
І чи лелеки то були, а може білі журавлі.

Знаєте, яке найкраще привітання для мене було на мій День народження?
"Сьогодні на твою честь ми когось знищимо".
Ви цього бійця, до речі, всі знаєте. Серйозно.
Але я не скажу, хто це.
Скажіть мені десять років тому, що мені таке казатимуть і я усміхатимусь - не повірив би.
Скільки я не дотикаюсь до всього цього жаху, інколи не можу повірити, що все це відбувається насправді.

Мене вражають люди, які досі живуть минулим життям, імітують його і вважають, що все може просто зупинитися та якось налагодитися.
Десь посередині. І всьо. Ніколи знову.

Знову. Завжди. Допоки існує росія.

Дмитрий Лагойко, позивний Гінеколог, вічна пам'ять.

Одного разу один мешканець боліт вирішив піти зі зброєю - чи-то через гроші, чи-то через відсутність мозку - на нашу землю.
І йому "ЖЕНА СКАЗАЛА ВЕРНУТЬСЯ ЖИВЬІМ".
Але трапилась йому на шляху наша 38 окрема бригада морської піхоти і шеврон опинився у мене.
Власне, я не просив, але саме таким був обмін на ключі від тачки 58/42.

Це вже п'ята машина.
Нє, вона п'ятдесят сьома, яку ми із Вами та Мартин Брест ремонтуємо і передаємо від проєкту 42 тачки на ЗСУ у війська, але саме п'ята, яку придбала спільнота Evhen Zborowski для нас же.

Anastasiia Vasenko, Данило Карнацький, Iryna Dzhola, Olga Schilling, Yura Kononenko, Andrii Omelchenko, Oleh Fishchuk, Yaroslav Smolin, Dima Kononenko і Євгене, дякую Вам.
Ви сумасшедші.

Що характерно, ця банда має традицію з машиною фотографуватись на згадку.
Але цю тачку ми так швидко ремонтували і бригада її так похапцем забирала, що фоткались вони прямо біля підйомника у знятого підрамника.

Загалом, дякую усім. Тачка вже працює кілька днів у військах і цілому підрозділу стало легше змушувати росіян порушувати дані жьонам обєщанія.

Yevhenii Movchaniuk, традиційно дякую за інструмент.
Олександр Радченко, пам'ятаю про килимки і т.і. Не встигаю поки. Шось все весь час несеться.
Андрей Рошу і Андрій Калєнченко - дякую за комплект шин з дисками. Поїхали разом з цією тачкою.

Завдяки Вашій підтримці, сподіваюсь, що скоро будуть теж хороші новини.
А Ви поки не забувайте брати участь в розіграші "Мистецький", бо у мене на балконі тупо немає місця.
https://t.me/mouselab/7188

Майте тиху ніч.

Альтернативно обдаровані водії, що існують на наших дорогах, давно всі класифіковані.
Дехто найбільше ненавидить любителів пограти в «шашечки», бо, імовірно, в дитячому садочку виховательки не дали їм змоги вільно набігатися.
Хтось терпіти не може любителів їзди по узбіччям. Любителів повертати з другого ряду, коли повернути можна тільки з одного.
Окремо - стоять ласі до алкоголю за кермом.

Але широкомасштабка вносить свої корективи в ієрархію «Мудаки на дорозі».

Так, в лідери впевнено вилітають любителі прямотоків та інших модифікацій вихлопної системи і… любителі паркуватися на місцях для людей з інвалідністю.

Автор відео дуже ввічливо і доступно пояснив, чому ці місця існують і чому вони більші за розміром.

На жаль, з часом, наше суспільство потребуватиме їх все в більшій кількості.
І ремарка від мудаків «де ви бачили тих інвалідів? Покажіть хоч одного? Нащо їм стільки місць?» має завершуватись невідворотністю законного покарання.

А поки - може кому пошепче.

Майте гарний день.

https://www.facebook.com/share/r/1XbeTMB7FD/?mibextid=UalRPS

Певен, що кожен з Вас натрапляв на математичні задачки в стилі «Неймовірно, але 230-220*0,5 =5!».
І, що характерно, відповідь вірна.
Я такі дуже люблю, бо в коментарях стоїть такий срач до неба, що трохи відволікаєшся від нашої потужної та незламної об‘єднаної української реальності.

Є і більш цікаві приколи про човен, козла, вовка і капусту, яких треба перевезти на інший берег, про подвоєння кількості зернин на шаховій дошці, або про продуктивність копачів траншеї.

Що характерно, у більшості задач відповіді контрінтуїтивні, очевидні рішення - неправильні, а над розв‘язком слід добряче пометикувати.

Штош.
Вдруге за цей місяць я пропоную Вам звернути увагу на книгу, яку я ще не читав, але продивився по-діагоналі.
І ця книга теж з математики, як і рекомендований мною десь у попередніх дописах журнал У світі математики.

Кateryna Terletska та Катерина Антошина випустили книжку Навчання на основі головоломок.
Це не класична проста підбірка задачок, а, фактично, інструкція для батьків, які типи головоломок бувають, як їх вирішують і, власне, самі головоломки.

По собі знаю, що розмірковування в голові над якоюсь цікавою задачкою чудово вирішує три задачі:
А) тренує мозок
Б) «скорочує» час в київських заторах
В) допомагає міцніше заснути 🙂

Пост Катерини про книгу https://www.facebook.com/share/p/1DXNAfTEkG/?

Посилання на книгу - https://api.man.gov.ua/api/assets/man/d9c3e838-9129-4485-9fcb-5d2c89926d50/

Загалом, якщо Ви - тати, мами, бабусідідусі - воно для Вас.

Майте тиху ніч.

Інколи навіть просте контактування людей між собою допомагає фронту.
Стукнувся мені в особисті власник зеленої Лади.
Тачка у вогнях, в Дніпрі, готовий пригнати до Києва.
Мовляв, заберіть на проєкт Зомбітачки.

Я, в своб чергу, стукаюсь в 120 бригаду і питаю:
- Машина треба?
- Треба! Де? В Дніпрі? Ми самі заберемо.

Самі забрали, самі перевірили на СТО, самі повезли до позицій.
+1 маленька машина в логістику - одна вивільнена повнопривідна тачка для виконання задач за профілем.

Пане Максиме Вергун!
Дякуємо, що задонатили свою ластівку, та ще й територіальній обороні, бо, як показує досвід, це найменш технічно забезпечені бригади.

Ruslan Galkin, дяка, що невтомно продовжуєш тягнути в свою бригаду все, що рухається, а те, що не рухається - рухаєш, а потім тягнеш в бригаду.

Шановні, якщо маєте подібні апарати в робочому стані - передавайте їх підрозділам Сил оборони.
Самохідні возики ніколи не бувають зайвими.
Звісно, перед тим, як передавати - переконайтесь, що отримувачі точно вміють ладнати з подібною технікою.

Майте гарний день.

Все, можна було б починати розповідати, що Сененко був куплений Банковою, а передвиборчі перегони в столиці - стартували, але ж нє.
Все страшніше: я живу в Києві і я в шоці від того, що на 1000-й день широкомасштабки світлофори не працюють, а я Марку в садочку підсвічую сходи ліхтарем.

Шановні інопланетяни, дайте Кличку і Київраді, нарешті, повноваження щось почати робити.

Майте тиху ніч.

P.S. Тачка 60/42 пройшла обкатку. Дякую Вам за підтримку.