їду потягом з Києва
буде багато літер, попереджаю одразу, але хто підписаний давно — вже знає, шо я таке люблю.
отже, почнемо з самого початку.
з Києвом ми вже знайомі — бачились нашвидкоруч у 2020 році, він тоді був зайнятий підготовкою до Дня Незалежності і особливо поспілкуватись часу не мав. Та і я поспішала, плюсом до цього національною свідомістю від мене віяло лише віддалено. Побачила б себе тоді — насипала б хуїв за шиворот.
Кажу правду, як завжди роблю — мені той візит не сподобався. Київ мене тоді геть не жалів і не хотів ні говорити, ні взаємодіяти, люди траплялись не дуже, хоча ззовні він мені дуже сподобався — і архітектурою, і будовою. Тільки от ці пагорби, ех, пагорби…не дарма він у мене має хвилясте волосся — це його нескінченні спуски і підйоми.
Але не заважаючи на мій не надто успішний візит і загальне враження, на хуманізацію Києва я свою субʼєктивщину не переносила (ви мої свідки), бо розумію, що то тільки мені так не пощастило і він геть у тому не винен. Але все ж таки трохи це сказалось на його образі у мене: я рідко малювала його усміхненим.
З сьогоднішнього дня це кардинально зміниться.
Цей візит я не забуду ніколи. Київ розцілував мене з ніг до маківки, погладив по голові і весь час говорив. Говорив, говорив, купою голосів, людьми, машинами, музикою, і навіть тишею. А я досі не можу наговоритись, бо він ще так багато мені не розповів.
На цей раз я нікуди не спішила, і їхала в першу чергу щоб змінити своє враження і дізнатись його краще, і саме поговорити. Якщо ви колись читали інтервʼю зі мною, я частенько кажу, що щоб якнайкраще відчути місто — треба до нього поїхати. Спілкуватись з ним, через випадкових перехожих, через продавців і продавчинь, через образи і звуки — воно говорить, треба тільки прислухатись.
Він говорив поглядами, коли я боялась стати на ці ультрашвидкі для моєї запорізької душі сходи ескалатора у метро, і якийсь чоловік мені показував палець вгору, щоб я не переживала. Чоловіком з сигаретою, який так щиро переживав, щоб ми знайшли потрібний будинок, що ледь не сам збирався вести нас, куди треба. Пані у парку біля памʼятника Володимиру, яка так натхненно і гарно грала на піаніно, що зачарувала всіх, хто підходив до неї. Яка зіграла la vie en rose, яку вона навчилась грати сама. Музикантом в переході, що грав «мелодію» Скорика так красиво, що довів мене до сліз. Вдруге — перший раз був на Майдані, біля незліченних прапорів, що майоріли над землею.
Чомусь, ці два дні я чула тільки свої улюблені пісні. Чомусь, завжди пропускали на переходах. Чомусь, сонце так пащіло в лице, що воно досі горить. Чомусь, Курбас так приязно дивився зі свого постаменту, що хотілось сісти поряд з ним. Може, він би теж заговорив?
Але окрім усього цього, Київ також мені дав один важливий урок: 40 тисяч кроків за день — важко, але вони завжди того варті. Можна лишитись тут, унизу, йти по прямій дорозі і побачити вкотре те ж саме: воно гарне, так, але це те ж саме.
А можна піти вгору його незліченними пагорбами, і не знаючи, що буде в кінці, йти і йти, поки не набʼєш собі мозолів на ногах і вони не почнуть горіти, як розпечені вогнем. І дійшовши до вершини, побачити те, від чого дух перехопить і ти точно скажеш собі: так, чорт забирай, це було того варте.
Бо воно завжди того варте. І завжди буде вищий підйом, і завжди знайдеться новий і новий пагорб, що нагадує цілу гору, на який ти сам захочеш залізти — і ти завжди маєш вибір, лишитись на місці, яке ти вже добре знаєш, чи піти у незвідане, але таке прекрасне. Вирішувати лише тобі.
За це я його покохала. Бо нарешті, поговорила.
