Я свідомо спланувала поїздку до наших військових – тих, у кого немає свят, вихідних, навіть поняття часу, гадаю мало хто з нас уявляє, як це. Військові мають низьку моральну підтримку насправді, уявіть, сидячі в бліндажі у новорічну ніч, взяти до рук телефон з інстаграм і гортаючи стрічку бачити, як більшість твоїх друзів збираються з сімʼями, блогери гудять на вечірках, хтось обіймає своїх дітей, дружин, а ти в бліндажі, без відпусток, вночі втратив побратима і гадаєш, як витримати ще один штурм?
Я розумію, що багато хто намагається обмежити себе від цього болю, від слів «війна». Ми повторюємо собі, що треба рухатись далі. Але як можна транслювати насолоду життям у своїх соц мережах, коли інші за тебе помирають?
Дуже важко знайти цю межу, особисто мені як блогеру, але я намагаюсь не втратити свого читача, передати йому важливі цінності, які мрію, щоб він розділив зі мною і ніс також і для своїх друзів.
Сто разів у мене опускалися руки.
Я обіцяла собі, що після цього збору я відпочину. Що більше не поїду ні в Донецьку область, ні в Харківську, ні на Сумщину. Але я не можу залишатися осторонь, хоча робити це все далі стає все важче і важче.
Сьогодні вже 3 січня. Я зараз на Сумщині. Знаю, що новини не показують і 30% того, що насправді відбувається в прифронтових містах. Цілий ранок у Сумах – вибухи. І це не тільки шахеди, це і КАБи. Пишу зараз цей текст і вкотре чую автоматну чергу. Відкриваю новини – і тиша.
Ці дні важкі емоційно. Але мені хочеться, щоб кожен із вас відчував цю повагу до військових не тільки на словах.
2-3.01.2025