Стамбульский синдром

Вітаю усіх з Різдвом!
ܒܪܝܟ ܡܘܠܕܗ ܕܡܪܢ

Зазвичай політкоректні люди вітають тих, хто святкують, але я дозволю собі привітати всіх взагалі.

Я цілий день вітаю усіх своїх інформантів, чиї номера зберегла. І якихось рандомних людей, вочевидь. То чому б не привітати і підписників.

Цю листівку створив Олексій Чекаль - наш український каліграф. Я дуже вдячна йому за таку чудову работу, якщо вам теж подобається, підписуйтесь на нього в інстаграмі https://www.instagram.com/oleksiy_chekal?igsh=bzBodmI3dGttc2pm

На жіночій частині захоронення пророка Ноя, місто Джізре, травень 2024.

Тиждень тому робила презентацію на методологічному семінарі про своє дослідження і от там я пояснювала контекст і сказала, що за місцевим переданням, в регіоні знаходяться могили Ноя, Абрагама, Єзекіїля. І одна моя теологічна колега перепитала чи це правда, що там ось ці всі могили?
Таке питання повертає до реальності, згадуєш, що навколо не тільки релігієзнавці. Я пояснила, що мені все одно чи правда там хтось з видатних захований, чи ні. Бо дослідження не про мене, а про людей які там живуть, і досліджую я їхні думки, відчуття, ідеї. Якщо їм неважливо що каже офіційна археологія, то мені також не буде це важливо. Передання і досвід — ось це наша реальність.
А так взагалі, у цих пророків є ще могили в Іраку, щонайменше. Чим більше могил, тим краще, я вважаю.
#fieldtrip_suryoye

Друзі, зовсім скоро буду у Львові розповідати чим я зайнята останній рік. Приходьте, буду показувати світлини і може навіть жартувати якісь жарти.
А як ні, то кличте на каву (без кофеїну🥲)

Вже час рухатись далі. Завтра рано вранці літак на Стамбул, то я цю ніч проведу в Мардіні. Сиджу в долмуші, дивлюсь на вже рідну провінційну автостанцію, де ніколи не почуєш як персонал розмовляє турецькою. Дивлюсь на долмуші, що йдуть на Нусайбін, Іділь, Даргечіт. За кожним напрямком стільки вже пригод зібралося!
Намагаюсь зібрати якісь думки чи висновки і поки що в голові абсолютно пусто, тільки відлуння останньої розмови з мальфоно та його ученицями.
Певно, треба трохи відпочити, провітрити голову від усього, щоб усвідомити досвід минулого місяця.
А поки - останній раз в долмуші Мід'ят-Мардін.
#fieldrtip_suryoye

Сьогодні після дуже довгого дня побачила банки Нутелли такі чудові. Я ненавиджу Нутеллу за смак та відчуття пластилину в роті, але рука моя рипнулась в сторону банок. На щастя, я була ну дуже втомлена для таких маніпуляцій, пішла додому без Нутелли.
Вже вдома відкрила фото і подумала чи це підробка? І тут же зрозуміла - це антибойкотний хід! Перевірила - Нутелла в бойкотному листі.

В Туреччині дуже активно закликають бойкотувати компанії, які пов'язані чи можуть бути з Ізраїлем. Вочевидь, бойкот йде успішно, бо я бачила рекламу Кока-коли, де дуже щемливо розповідали про те як місцеві робітники роблять Кока-колу. Тепер Нутелла ось так підступно крадеться в холодильник.
Мені здається дуже цікаво, як компанія, яка не змінювала свого дизайну майже ніколи (я не буду перевіряти), ось так кардинально змінює вигляд на більш дешевий і душевний.
Краще б міняли рецепт.

У мене сьогодні інформанти, які живуть в величезному старому домі прям навпроти самого популярного місця Мід'яту - Sıla konağı.
#fieldrtip_suryoye

Це свята водичка з монастиря Мор Габриель.
Здивувати святою водою людину, яка виросла в православному оточені важко. Але можливо.
Щоб освятити цю воду використовують палець самого святого Габриеля. Колись ніби використовували всю руку, але щоб не тягати мерця туди-сюди, зараз беруть тільки палець.
Так мені сказали монашки, а мені все одно важко повірити.
Коли я там була, у мене сталась жахлива мігрень і одна монашка сказала, що водичка допоможе.
Я пам'ятаю як стояла і тримала в руках цю бутилку, дивилась на неї і перед очами спливали усі мощі, що я колись бачила. Я видохнула, відкрила кришку, зробила ковток, посміхнулась монахині і пішла собі.
Вже тиждень пройшов, і нічого ніби, жива.
#fieldrtip_suryoye

Сьогодні в Мардіні трохи погуляла після інтерв'ю.
Щоразу так приємно повертатися в цей хаос великого міста і кожного разу я жахаюсь, як швидко Мардін стає для мене великим містом після села й Мід'ята.
#fieldtrip_suryoye

Трапляються й такі камінчики на шляху

Йшла й думала про своє, аж раптом помітила, що земля блищить під ногами. Я зайшла так далеко, що натрапила на ділянку з кристалами.
Минулої весни я стала дівчиною, що тягне кристали до себе додому. Правда, з умовою, що я маю їх сама на землі підібрати.
Земля тут правда багата на всякі копалини і мінерали. Але цього разу повезу маленький камінчик, бо лякають перевірками на контрабанду.
#fieldrtip_suryoye

Віконечко між жіночим та чоловічим світом в монастирі.
Через нього монахині (їх 14 в монастирі Мор Габриеля) приймають замовлення на чай, каву, якщо хтось прийшов, передають чай, каву для гостей. Також передають їжу тричі на день, забирають брудний посуд і іноді спілкуються (сьогодні через нього питали чи не повертається хтось з християн в місто, щоб мене підвезли).
На тому боці два монахи і церковні ієрархи, священики, вчителі, учні, гості, туристи. Усі кому монахині готують чай і миють після них склянки.
#fieldrtip_suryoye

І звісно питання,
Чи колись запишу я інтерв'ю
без дитячого плачу
Без їх бешкетування
Без курячого гоміру
Без козячого мекання
Без супружого перебивання
Без того чия вина в тому що
сир пропав з'ясування
Без вітру
Без крику
Без шуму
Без сусідів і випадкових людей.
І чи буде таке інтерв'ю справжнім?

Сьогодні розмовляла... я навіть не знаю що сказати, так жахливо було. Розмова - 10/10, але антураж - жах. Весь час мили величезні металеві баки з-під вина. Це так голосно було, я не знаю що зможу почути. Хочеться плакати.
А в цілому, так добре бути в Мідині, ніде так добре не було мені.
#fieldrtip_suryoye

Я вийшла в останнє на балкон, окинула оком усе навколо: пластикові стільці, пластиковий стіл, які рухаються по цьому величезному відкритому східному вітру простору вслід за тим як пересувається тінь.

Старе відро з-під фарби, там лежать гранати, що ми зібрали вчора в саду. Усі потріскані, порепані, але такі солодкі.

Зліва розвішені буси з волоського горіха, сьогодні мати зварить сироп виноградний і буде макати ці буси в нього, щоб вийшла заготовка на зиму — ʕoliqе, або чурхчела по-нашему. Під цими бусами я щовечора кидала свій матрац і спала там, на свіжому повітрі. Вночі температура падає до +16 і так солодко спиться після виснажливого дня і +34.

Справа старий продавлений диван. Тут завжди сидять гості, п'ють каву, пригощаються чимось. А вночі це теж ліжко. Поруч з диваном кидають ще один матрац, міста тут достатньо, щоб все село (10 домів) розляглося.

Цей дім — один з перших на дорозі, тому вид, якщо не зважати на розвалюху попереду, захопливий.

Я дивлюся на гори — суворі та голі пагорби Ізла, такі важливі для місцевих. На підступах село Марбобо, до нього можна і пішки дійти — 3 км. А між Марбобо та нами — Шовковий Шлях. Он поїхала фура з місцевою кавою Artukbey в Ірак, он якісь безіменні фури з Іраку. Цілий день каравани туди-сюди їздять, а ти сидиш собі і дивишся. Затягує.

Тут ще лежить бінокль, на випадок, якщо щось підозріле є на горизонті. Історична пам'ять зобов'язує завжди бути готовим до проблем.

Не так багато піде в мій щоденник з цього села, єдине інтерв'ю взагалі незрозуміло чи згодиться на щось. Але я увезу з собою багато досвідів, багато нових знань. І цей вид.

Є таке відчуття, що сніданок сьогодні я заслужила.
Думаю тепер як додати в CV, що випасала кіз вздовж Шовкового Шляху.
#fieldrtip_suryoye

О. натягує на себе доволі теплу кофтину з довгими рукавами та капюшоном. Зараз +34, але кофтина - то засіб безпеки. Це її перша спроба робити хліб в печі, тому з нею її старша сестра, керує нею, ми спостерігаємо з тіні. Тануро - піч - приблизно така сама як і тандир. Тобто потрібно кріпити ці хлібини на розпечені стінки, а потім, коли вони набувають приємного золотистого кольору, знімати їх.

Після першої спроби О. трохи взвизгує, усі глядачі сміються - вона сотні разів бачила як випікають хліб, але засовувати руки в середину значно складніше, ніж здається. Треба мати силу, швидкість та робити правильних захват тіста.

Тож жінки прикривають руки і, однією рукою тримаючись за край печі, майже по пояс ниряють в піч, щоб за один раз можна було випікати якомога більше хлібу.

О. зробила п'ять хлібин, інші робила старша сестра. Я дивлюся на їхній одяг і думаю про те, що закритий одяг для них не просто вибір, але необхідність. Щоб захиститися від сонця, не обпекти шкіру, не забруднитися.

Мені б хотілося почути якісь історії, розмови про значення хліба для людей, може щось фолкльорне. Але іноді випікання хліба - просто випікання хліба. На тиждень родині можна не турбуватися про це.

До розпеченого тануру підходить сусідка, у неї теж заготовки на тиждень.
#fieldrtip_suryoye

Ось я повноцінно вже повернулась в поле. Навідалась в родину, з якою святкувала Пасху цього року. Вони дуже класні, і знов у них гостять друзі-єзіди. Я ніде не зустрічала стільки єзидів, як у них вдома.
#fieldrtip_suryoye

Тим часом мардінська адміністрація знає якими мовами розмовляти зі своїм одним народом. Тут і курманджі, і арабська, і süryanici. І турецькою трапляються білборди, але по відчуттям на паритетних засадах. Цікаво, мені здається.

Ататюрк, на вході в старе арабське місто Естель, нам каже: один прапор, одна держава, одна родина, один народ. А про мову нічого не каже 🤷‍♀

Тим не менш, я дуже часто чую здивування (особливо від турків), що в Туреччині живуть люди, які народились тут і не розмовляють турецькою.
Вочевидь, їх в школах вчать, що імперія пала. А вона он, стоїть, як сам батько нації струнко і непохитно.

Дивлюся я останню серію Kızılcık şerbeti (не збираюся виправдовуватся) і от бачу, як дами гуляють біля Айя Софії, раптом набігають туристи і починається давка. Сцена дуже комічна і надумана, але нехай. Дами рятуються від тих туристів, кудись несе їх цей akış і зненацька вони опиняються в церкві.

Я відриваю голову від пачки чіпсів (не збираюся виправдовуватися) і дивлюся куди це їх могло занести з Султанахмет. Придивляюся — Kırım kilisesi (приблизно 4 км по схилам та ще й міст проходити треба).

Тільки но я хотіла обуритися, що ця церква бо зна де, як бачу, там стоїть православний священик! Але ж церква англіканська.

Церква повна, ніби то Пасха чи Різдво. Частина людей робить фото, частина сидять на стільцях. Сидять рівненько, не рипаються. Чи то сильно нагрішили, чи то бояться, що зараз їх громом довбане. На диво напружені.

Papaz bey бачить жінок і наближається до них, каже — ви тут єдині покриті, привертаєте увагу (правда?).
Далі триває помірно дебільна бесіда (заношу собі в нотатник söyledikleriniz kulağımıza küpe olacak) і дами поспішають на вихід.

І тут вони роблять щось дуже дивне — йдуть в бік алтарної частини церкви і виходять кудись в бік від алтарю, при тому що двері прямо у них за спинами.

Після цього у мене немає питань як то вони чи не годину бігли до тієї церкви по схилам Стамбулу з візочком і маленькою дитиною. Зрештою сакральна географія працює поза логікою буденного життя.

Три дні вмовлянь і моє відрядження таки узгодили.

З якогось дива в цей раз замість того щоб отримати автоматичне узгодження мого Der Dienstreiseantrag, мені написав клерк з відділу і повідомив, що Мардін занадто близько до кордону з Сирією і вони не можуть узгодити цю подорож просто так.

Заповнила форму чому так важливо мені їхати зараз і саме туди. Написала де саме буду. Вказала офіційні органи, що приймають мене (звісно, немає ніяких органів).

А він мені знов пише — ну я здогадуюсь, що ви поїдете ще кудись окремо Мардіну та Мід'яту, напишіть скільки кілометрів від кордону ті місця 🤦‍♀️ Від цього, каже, буде залежати авторизація поїздки.

Я обрала, звісно, най північніші можливі села і сьогодні зранку таки прийшло узгодження. Можна видихати.

Тепер моя подорож десь в списку ризикованих в міністерстві.

Не можу зрозуміти чи то вони не помітили куди я прямую минулого разу, чи то вони розширили зону небезпеки 🤷‍♀