Історія про Україну

– А можна було останній епізод зробити якось покоротше?
– Ні слова більше!

Бонусом репліка меча, подарованого королевичем Владиславом гетьману Сагайдачному за вирішальний внесок у Хотинській битві. Принаймні, так написано на самому мечі, хоч напис той могли зробити будь-коли. Оригінал зберігається у Кракові

І поки перші з горем навпіл таки почали переправу через Дністер, а козаки тим часом в пошуках наживи порозбрідались невеликими загонами в кількасот чоловік по молдавських селах, османське командування вирішило вклинитись між ними і не допустити з'єднання. Сагайдачний, прибувши з Варшави прямо під Хотин, і побачивши, що козаків ще досі немає, з невеликою охороною вирішив їхати далі через територію, що вже кишіла турками і татарами, щоб відшукати своїх. І так посеред ночі без GPS-навігатора він помилково наткнувся на османський табір. У ході перестрілки Сагайдачного було поранено в руку, але він, залишивши коней, добу блукаючи лісами, таки вийшов на козаків. А там уже всі були добряче злі на Бородавку й на радощах проголосили Сагайдачного гетьманом знову.

Бородавці закидали розпорошення козацьких сил, через що декілька сотень запорожців, не зважаючи не героїчний опір, уже було вбито в різних місцях переважаючими силами противника. А ще не ясно чим там затарювались козаки по панських маєтках, але виявилось, що достатньої кількості сіна для коней не приготували, і тих уже просто не було чим годувати. Цей косяк теж повісили на Бородавку, якого закували в кайдани і, зрештою, узагалі стратили. А козацька армія під керівництвом нового-старого гетьмана через тиждень маршу, відбиваючись по дорозі від татарських наскоків, на другий день осені 1621 року, нарешті, добралася до Хотина. Не встигли наші хлопці нормально організувати свій табір, як надійшла османська армія, яка з ходу почала штурм ще недобудованих козацьких фортифікацій.

Три дні накочувались османські хвилі на наші позиції, і щоразу їх відбивали шквальним вогнем (хоч у масовій культурі й склався стереотип козака з оселедцем, що на коні з шаблюкою мчить ледь не в одних шароварах із голим пузом, в реальності вони були, у першу чергу, стрілки-піхотинці). Після останнього штурму козаки, підтримані поляками, навіть перейшли в контратаку, вибили турків з їх позицій, понищили ворожу артилерію, але захопилися грабуванням обозу і таким чином дали можливість противнику оговтатись. Зрештою, війна перейшла в затяжну фазу із взаємними перестрілками. Але коли Ногайска орда Кан-Темира перейшла на наш берег Дністра та перерізала логістику зі сторони Кам'янця, силам Речі Посполитої стало вже зовсім непереливки. Особливо страждали козаки, які змушені були з простягнутою рукою ходити по польському табору й просити в'язку сіна для коней, що почали дохнути. В урядових військах справи були не сильно веселіше, почалось дезертирство.

Невдоволення охопило й козацький табір, Сагайдачного почали переконувати плюнути на все й повертатись в Україну. Лише ціною надзусиль, пообіцявши добитися збільшення платні, гетьманові вдалося стримати своїх бійців, і вони потім зробили ще пару вдалих вилазок на турків. Османи теж несли дуже великі втрати, і після того як їх найбільш масштабний за майже місяць боїв наступ знову заглох, сторони почали перемовини. Було домовлено про взаємний ненапад (окремим рядком заборонялись козацькі походи) та розмежування сфер впливу по Дністру, тож Хотин Річ Посполита втрачала. Султан хотів видачі організаторів останнього рейду на Константинополь, але все звалили на мертвого Бородавку. А Сагайдачний у той час, терплячи жахливий біль у простріленій руці, уже виводив своє військо додому. Турок не пройшов. Далі буде...

Хотинська фортеця на Дністрі. Найбільш популярна локація для зйомок історичних фільмів 

#Епізод 135. Хотинська битва

Три дні тривала козацька рада в Сухій Діброві, де вирішувалося питання "бути чи не бути" участі козаків в обороні Речі Посполитої від величезної армії Османської імперії, що насувалась з півдня. Спершу перед товариством виступив митрополит Київський, Галицький та всієї Русі Йов Борецький, який яскраво описав як нашу "стару і святу віру гнітуть, нищать, топчуть", натякаючи також і на провину в цьому ревного католика короля Сигізмунда ІІІ. Наступного дня слово надали королівському послу, який дуже завбачливо приїхав не з пустими руками. Із собою він привіз платню козакам за минулий рік у розмірі 20 тисяч золотих. Після промови посла, за командою гетьмана Якова Бородавки козаки влаштували довгу стрілянину в небо в стилі кавказького весілля та присяглись таки допомогти королю й державі, але за умови виконання їхніх прохань.

Головним із козацьких "прошень" було затвердження королем Борецького та інших владик, нещодавно висвячених Патріархом Єрусалимським, тобто офіційне визнання владою відновленої православної ієрархії із поверненням належного їм майна. Було визначено делегацію на чолі з Петром Сагайдачним (що, як пам'ятаємо, тоді був понижений до статусу полковника), яка мала вирушити на переговори з королем щодо цього питання. А козаки, після кількох організаційних моментів, приступили до найголовнішого: розподілу грошей. Двадцять тисяч було неабиякою сумою, і професійних європейських найманців ними заманили б не багато, але невибагливі запорожці розділили їх по одному золотому на два бійця за умови, якщо в них є нормальна зброя та досвід участі в кількох морських походах "на турка".

Тепер Річ Посполита могла додатково розраховувати на сорок тисяч козаків, які одразу продовжили підготовку до походу. При чому в ході тої "підготовки" попали під роздачу білоцерківські євреї, через те, що в одного з них знайшли якимось чином "збещещену" ікону (і це один із перших зафіксованих у часи козаччини єврейських погромів). Шляхта теж скаржилась королю на надмірні побори "на військові потреби", які влаштували козаки в їх маєтках, але Сигізмунд ІІІ, хоч і висловив глибоке занепокоєння із цього приводу, просто розвів руками та запропонував поскаржитись в Радбез ООН. А тим часом делегація Сагайдачного прибула до Варшави. Король виказав їм свою ласку, навіть дав єпископу Володимирському поцілувати собі руку та на словах обіцяв владнати всі релігійні суперечки.

Якось незручно, мабуть, було питати в монаршої особи, коли саме він збирається виконати свою обіцянку, тож Сагайдачний, досить задоволений і таким результатом, поїхав. Проте, між собою у католицьких колах тоді були впевнені: "король краще дозволить корону в себе відібрати, ніж розкольнику посісти в київській митрополії". Війна ж продовжувалась... Ще перед аудієнцією Сагайдачного, козаки теж нанесли свій "візит", але вже до османської столиці. Було то лише шістнадцять чайок, які прослизнули повз османський флот, що чатував на них біля гирла Дунаю. Особливої шкоди наробити така кількість козаків не могла, але в якості такої собі ІПСО усе було зроблено чудово. Константинополь охопила паніка, бо ж "усі пішли на фронт", утім наші лише спалили околиці, "прибарахлились турецькими шмотками" й змились.

На жаль, на зворотному шляху частину чайок таки перехопили, і запорожців, що були на них, віддали султану Осману ІІ, який саме переправлявся з військом через Дунай. Доля тих хлопців була незавидною. Когось використали як мішень для стрільби з лука, когось розірвали слони, когось просто порубали. Тим часом на зустріч османській армії окремими колонами вийшли урядові війська Речі Посполитої та козаки під командуванням гетьмана Бородавки. Запорожці перейшли Дністер першими, і почали пустошити Молдавське князівство, господар якого втік до турецького табору. Урядові ж війська стояли навпроти Хотина, і можливо, пам'ятаючи про катастрофу під Цецорою, на інший бік не поспішали та кликали до себе козаків. Але ті відмовились прибути, доки коронна армія не перейде Дністер.

І до новин спорту...

Бонусом замок Станіслава Жолкевського, довкола якого з часом виросло сучасне місто Жовква на Львівщині

Після того погрому татари перейшли Дністер і почали грабувати Поділля, Галичину та Волинь. Зупинити їх уже було нікому. Однак, турки далі не пішли і залишились чекати підходу султана Османа ІІ з основним військом. Уряд Речі Посполитої в авральному порядку спробував сколотити хоч якусь коаліцію "проти бусурман", апелюючи до спільних християнських цінностей. Однак, імператор Священної Римської імперії Фердинанд ІІ Габсбург був аж надто зайнятий війною з протестантами, з іншими сусідами ще не встигли висохти чорнила на документах про перемир'я після довгих війн, тож довелось розраховувати лише на свої внутрішні сили. Сейм підвищив "військовий збір" у вісім разів, але ще треба було знайти, тих хто буде воювати за ці гроші, а варіант лишався лише один...

Щоб переконати козацтво взяти участь у відбитті османського нападу, в уряді вирішили підключити всі можливі канали: король Сигізмунд ІІІ особисто написав Єрусалимському Патріархові Теофану, який уже збирався їхати додому, і той просив козаків послужити на благо державі. Одним із аргументів на користь допомоги уряду, Патріарх називав те, що вдячний за допомогу король буде змушений підтвердити нещодавнє висвячення православного митрополита та єпископів. Наостанок Теофан ще видав грамоту, якою вказував на невідповідність церковним правилам української традиції "гробків" із пируванням на могилах, та ще й з музикою, і поїхав (як бачимо, за чотириста років, що минули, у більшості регіонів у кращому випадку відмовились лише від використання музики на провідну неділю).

Але наших хлопців-запорожців й умовляти сильно було не треба. Ще б пак, раніше ж усіляко забороняли їм ходити "на турка", а тут самі пропонують та ще й грошей за це дають. І в якості репетиції козаки спершу сходили на Білгород-Дністровський та звільнили там три тисячі невільників. Далі уряд їх почав агітувати напасти з моря на сам Константинополь, на що отримав відповідь із підколкою, що за дуже "розумними" вказівками з центру козацькі чайки було спалено, тому звиняйте. У результаті було вирішено, що козаки доєднаються до сухопутного походу, і вони з радістю розбрелися по містах та маєтках шляхти безкоштовно "затарюватись" кіньми, порохом та провізією в дорогу. Та раптом посеред усіх цих приготувань прийшла неприємна звістка.

Коли про відновлення православної церковної ієрархії стало відомо всім, уніатська верхівка, побоюючись за своє майбутнє, почала бити на сполох: Патріарха Теофана називали самозванцем та турецьким агентом (Єрусалим тоді був під владою султана), а висвячених ним владик – шпигунами та зрадниками. Зрештою, король Сигізмунд ІІІ на вимогу греко-католицького митрополита, видає універсал про арешт його православного "колеги" Йова Борецького та єпископа Смотрицького. У принципі, перебуваючи в Києві під захистом Сагайдачного, Борецький міг не боятись арешту, але сам факт такої лицемірної поведінки короля поставив участь наших бійців у війні під велике питання. І щоб вирішити його, на середину червня 1621 року було скликано загальну козацьку раду в урочищі Суха Діброва на Київщині. Далі буде...

Картина "Загибель гетьмана Жолкевського". Ватажок ногайців Кан-Темир відрізав Жолкевському голову та разом із його шаблею та сідлом відправив султану в подарунок

#Епізод 134. Від Цецори до Сухої Діброви

Плануючи війну проти Речі Посполитої, османським урядом було вирішено в першу чергу нейтралізувати неблагонадійного господаря Молдавського князівства. Він числився васалом султана, але по факту чітко подавав сигнали королю та великому князю Литовському і Руському Сигізмунду ІІІ про готовність змінити "хазяїна". А після розгрому господаря мали б підтягнутись основні сили Османської імперії, щоб продовжити генеральний наступ уже зі зручного "молдавського плацдарму". Однак, цей план не був секретом для військового командування Речі Посполитої, і великий гетьман коронний, добре відомий нам, Станіслав Жолкевський вирішує прийти на допомогу молдавському союзнику та переходить із наявними у нього на той момент військами Дністер. Хоча тих "сил і засобів" було явно недостатньо.

Під керівництвом Жолкевського було лише щось біля шести тисяч, розраховувати ж на допомогу, ненависного гетьманові коронному, козацтва тоді взагалі не доводилось (низовики просто б не послухались, а відносно лояльний до уряду Сагайдачний, як пам'ятаємо з минулого епізоду, тоді саме возився з Патріархом Єрусалимським). Утім, півтори тисячі з гаком "козаків наємних", зрештою, таки прибули. Зараз залишається лише гадати, чим керувався Жолкевський, приймаючи те своє рішення про перехід Дністра. Очевидно, він розраховував, що основний удар має взяти на себе армія молдавського господаря, а вони будуть лише "на підхваті", і ще, мабуть, дуже хотілось щось довести своїм критикам, які давно наїжджали на гетьмана коронного за надміру обережну тактику під час минулих розборок з османами.

Але побачивши, що із Жолкевським так мало людей, молдавське боярство "поплило". Хтось згадав, що ще "виноград не зібраний" і терміново треба додому, а хтось відкрито перейшов на сторону турків. Господар сам хотів утікати, але гетьман коронний його затримав. І так, маючи в підмогу всього кілька сотень сміливців із місцевих, Жолкевський у середині вересня 1620 року приймає бій з османами під Цецорою в сучасній Румунії. Крім турків прийшли ще й кримські татари та ногайці, загалом до п'ятидесяти тисяч. Після двох битв нерівність сил стала очевидною геть усім, у стані Речі Посполитої почалася паніка й гетьман наказав прориватись назад до Дністра. І як колись, зчепивши вози, відступали від армії Жолкевського козаки Лободи й Наливайка, так і він сам тепер під захистом возів тікав від турків.

Карма все ж таки працююча штука, хоч і діє не так швидко, як би нам того хотілось. Ми безперечно шануємо Жолкевського за розгром московитів під Клушино, окупацію столиці Мордору та полон московського царя... але кров козацьких жінок та дітей під Солоницею назавжди залишаться чорною плямою його біографії. І та Солоницька різанина теж певною мірою повторилася, коли Дністер уже був так близько, а на тому березі виднівся наш Могилів-Подільський. Османи в той момент таки прорвали "пересувну фортецю" Жолкевського, і гетьмана коронного, його заступника та ще багатьох знатних командирів було вбито. Серед загиблих у тій невдалій кампанії був і чигиринський підстароста Михайло Хмельницький, а його молодий син Богдан, як і сотні інших, потрапив тоді у турецьку неволю.

І про досвід минулих поколінь...

Бонусом титулка Граматики Мелетія Смотрицького

Тож, вирішивши не чекати більше королівської милості, Петро Сагайдачний бере церковні справи у свої руки. Ще під час московської кампанії наш гетьман мав можливість познайомитись із Патріархом Єрусалимським Теофаном ІІІ, який під час мирних перемовин із московитами перебував на болотах із "робочим візитом". Тепер, коли Патріарх повертався назад, Сагайдачний запропонував йому поїхати через українські землі, гарантуючи тут теплий прийом та повну безпеку. Прийом виявився настільки теплим, що Теофан залишився в Києві на цілий рік. Маючи "довіреність" від свого Константинопольського колеги, Патріарх роздавав грамоти та благословення братствам, монастирям та церквам, але Сагайдачного цікавило дещо інше.

Уже майже четверть століття православна церква в Речі Посполитій була обезголовлена внаслідок укладання Берестейської унії та переходу в "греко-католицтво" митрополита київського та майже усіх православних єпископів, і саме для відновлення церковної ієрархії так потрібен був Сагайдачному Єрусалимський Патріарх. Теофан ІІІ довго "віднєкувався", не безпідставно побоюючись королівського гніву (біля Патріарха постійно крутився представник Сигізмунда ІІІ, що за всім слідкував), але Сагайдачний знайшов слова, які його переконали. Була придумана ціла схема за якою Патріарх зробив вигляд, що вже їде з Києва, королівський представник провів його до Білої Церкви і поїхав собі на Польщу, але Теофан швиденько розвернувся назад і висвячення почалось.

Усе робилося в суворій таємниці вночі: вікна церкви Київського братства були забиті дошками та зашторені, щоб світло з середини не привертало увагу, хору не було – тихенько співав лише один чоловік. Митрополитом Київським, Галицьким та всієї Русі було висвячено ректора Київської братської школи Йова Борецького, другим за статусом в ієрархії – архієпископом Полоцьким став ще один викладач братської школи, уже відомий нам Мелетій Смотрицький. До речі, за рік до цього Смотрицький також видав свою "Грамматіку Славенския", перший повний навчальний курс церковнослов'янської мови, важливий для сучасної української мови тим, що в ньому вперше введено літеру Ґ та "узаконено" вживання літери Й. Теофан же невдовзі поступово заповнив усі "вакантні" місця єпископів, і православна церква знову отримала можливість для свого повноцінного функціонування.

А тим часом, запорожці Бородавки в липні 1620 року таки вибралися на море. Козаки пройшлися околицями Константинополя та пограбували їх, далі пішли на Варну та спалили це місто ледь не до тла. Не сказати, що це стало прям останньою краплею: ще з весни молодий султан Осман ІІ наказав готуватись до походу на Річ Посполиту (формальною причиною був розгром польськими "іхтамнєтами" трансильванського васала турків у ході Тридцятилітньої війни), та після тої вилазки запорожців шляху назад уже точно не було. Відчуваючи, що наближається "великий шухер", посол Речі Посполитої просто втік із Константинополя. Повномасштабну операцію, яку мав очолити особисто Осман ІІ, запланували на наступну весну, а поки що була відправлена "перша хвиля", яка мала підготувати для нього зручний плацдарм. Султану програвати не личить. Далі буде...

У тому ж 1619-му, після двох років волокити, Сигізмунд ІІІ офіційно визнав Луцьке православне братство (як і Київське створене завдяки пожертвам Гальшки Гулевичівни), та загалом якоїсь більшої подяки за участь у Московському поході православні так і не отримали. На фото Братська церква у Луцьку

#Епізод 133. Гість із Єрусалима та проблеми від Бородавки

Московський похід гетьмана Петра Сагайдачного лише відстрочив для уряду Речі Посполитої необхідність вирішення давнього питання: що робити з кількома десятками тисяч озброєних запорізьких мужиків, які на словах клялись у вірності королю, а на ділі нікого не слухались і ледь не довели державу до війни з Османською імперією? Вільшанська угода між урядовою комісією та козаками так і залишилася лише на папері, ніким остаточно не погодженою. Сагайдачний, правда, сам добровільно списав кілька тисяч бійців, ще невеличка їх частина залишилась у Московії "на заробітках" (утім, щось там пішло не так, і сімдесят запорожців разом з отаманом Скибою, зрештою, стали одними з перших українців засланих до Сибіру, де вони потім обороняли від місцевих племен Томськ), але все рівно їх лишалося дуже багато.

Сагайдачний тоді взагалі почав виступати за компроміс із офіційною владою та суворо заборонив морські походи "на турка", які йому ж самому свого часу й принесли славу та визнання. Король Сигізмунд ІІІ спеціальною грамотою хвалив гетьмана за це, дякував за похід на Москву та обіцяв усіляку підтримку йому та його родині, однак загалом на козацтво знову було вирішено натиснути силою. Головним ідеологом того, що немає чого панькатися з тими "розбійниками та наволоччю" (як він сам висловлювався) був
Станіслав Жолкевський, що на той час змінив посаду з воєводи київського на великого гетьмана коронного (тобто головкома усієї армії Королівства Польського). Він же очолив військо, підсилене приватними арміями магнатів, яке вирушило на "стрілку" з козаками восени 1619 року.

Сторони зустрілись на річці Роставиця на Житомирщині, і хоч козаків теж прибуло більше десяти з половиною тисяч, розпочинати бійку вони не наважились, тож почалися довгі й нудні перемовини. У результаті, за основу було взято умови "Вільшанської угоди" з певними змінами. Кількість козаків тепер хотіли обмежити трьома тисячами (раніше збирались дозволити лише тисячу), усі інші повинні були бути позбавлені козацьких привілеїв, тобто можливості підкорятися лише своєму "старшому" та козацькому суду. Більш того, володіти цим правом можна було лише за умови, що ти не проживаєш на землях шляхти чи духовенства. Тому, або виселяйся, або привіт панщина й кріпацтво. Ну й, само собою, слід  було ще допалити усі чайки, які досі залишались "на ходу".

Як "пряник" після такого "батога" пропонувалось збільшення платні тим козакам, яким буде підтверджено їх статус. І Сагайдачний, разом з іншою козацькою старшиною в цілому погоджується на такі умови, що зараз відомі як "Роставицька угода", хоч і робить певні застереження, очевидно, сподіваючись покращити позиції в ході подальших перемовин. Щоб народ від байдикування не почав "чухати ріпу", розмірковуючи: "а що то взагалі таке було?", гетьман організовує сухопутний похід на Крим, щоб там трошки підзаробити, прийнявши участь у ханських міжусобицях. Але трюк не спрацював. Поки Сагайдачний ходив за Перекоп, на Січі, невдоволені перспективою "виписки з реєстру" запорожці, оголосили його скинутим та обрали новим гетьманом Якова Бородавку.

Бородавка підкупив своїх "виборців" тим, що першим ділом обіцяв організувати новий масштабний морський похід "хоч у пекло", і на Низу одразу закипіла робота з його підготовки. Сагайдачний офіційно залишився полковником у підпорядкуванні нового гетьмана, але по факту козаки, що сиділи тоді по містах і селах підкорялись йому, а не Бородавці. Так уперше явно проявився розподіл козацтва на "городове" (зі школи більш нам відоме як реєстрове) та "низове" (тих, що "тусувались" на Січі). І якщо низовиків, як бачимо, і надалі цікавило лише здобуття "козацького хліба" шляхом чесного грабунку різних бусурман, то городова старшина на чолі із Сагайдачним узялась за реалізацію куди складнішого та важливішого для наших людей проєкту.

Якось так

Бонусом мапа Речі Посполитої станом на початок 1619 року, з нанесеними кордонами сучасних держав. Кольорами виділено її складові частини: 1. Королівство Польське; 2. Прусське герцогство; 3. Велике князівство Литовське; 4. Лівонське герцогство; 5. Герцогство Курляндії)

Московити спробували зашкодити переправі Сагайдачного через Оку, але, побачивши марність цієї затії, почали потроху розбігатись. Дорога на Москву була вільною, і там козацьке військо, нарешті, об'єдналось із армією Владислава, який уже майже був втратив надію дочекатись підмоги. Гетьману були даровані булава, знамено та литаври, а Сагайдачний презентував королевичу захоплених московських вельмож. Не відкладаючи справу в довгий ящик, уже наступного дня об'єднані "воїни світла" приступили до штурму столиці Мордору. План операції був складений непоганий, але в ніч перед атакою до московитів перебігли два французьких інженери, які виклали на стіл усі наміри атакуючих. Ефект несподіванки було втрачено.

Частина війська змогла прорватись через Арбатські ворота, але без належної підтримки змушена була відступити. Довелось перейти до виснажливої в умовах зими, що насувалась, облоги. Щоб не мерзнути під стінами без діла, козаки роблять успішний рейд до Калуги, де захоплюють та знищують її посад. Але Москва стоїть неприступною. Затягування бойових дій на невизначений час здавалось неминучим, тож одразу різко активізувались "деескалатори" з обох сторін, і хоч той же Сагайдачний стояв на позиціях щоб "з Московської землі не виходити", почались розмови про перемир'я. І в перший день зими 1618 року, після тривалих дискусій, воно таки було укладено в селі Деуліно біля Троїце-Сергієвого монастиря строком на чотирнадцять років.

За умовами тої угоди армія Речі Посполитої та козаки Сагайдачного виходили з території Московії, хоча королевич Владислав не визнавав Михайла Романова царем і не відмовлявся від своїх претензій на московську корону. Натомість московити уступали Чернігів, Новгород-Сіверський, Стародуб, Смоленськ та ще 25 міст, хоча той же Путивль залишився в окупації. Як би там не було, після Деулінського перемир'я Річ Посполита досягла найбільшого розширення у своїй історії, а Петро Сагайдачний із тріумфом повертається до Києва. У подальшій російській імперській та радянській історіографії за цей московський похід, гетьман буде записаний ледь не до когорти зрадників та "польських прихвостнів", проте народ дав свою оцінку, і важко знайти популярнішу пісню про Військо Запорозьке, ніж та, де "попереду Дорошенко, а позаду Сагайдачний". Далі буде...

Зразки козацької артилерії різних часів

#Епізод 132. Московський похід гетьмана Сагайдачного

Сто років минуло відтоді як уперше у весь голос зазвучали ідеї Мартіна Лютера, які без перебільшення призвели до справжньої революції свідомості в християнському світі. За цей час католицька церква, оговтавшись після першого "нокдауну", коли вона втратила північну частину Європи, де країни масово перейшли у протестантство, провела свій досить успішний "контрнаступ". На ідеологічному фронті вдало спрацювали "воїни Ісуса" – єзуїти, але в Римі, зрештою, знову прийшли до думки, що замість безкінечної полеміки з опонентами, простіше тупо заборонити усю "крамолу". Так, наприклад, інквізицією було сформовано список єретичної літератури, куди потрапила, зокрема й книга Коперника про рух небесних тіл (хоч Галілео Галілей й спробував якось її захистити, але від гріха подалі замовк).

Єзуїтство, утім, теж із часом стало синонімом лицемірства, інтриг та підступності, а їх вихованці з числа монарших осіб, аби відновити панування католицької церкви у своїх державах, усе більше були схильні діяти силою й натиском. Саме таким любителем пертись напролом був і новообраний імператор Священної Римської імперії з династії Габсбургів – Фердинанд ІІ. Але його "старання" майже одразу вилізли боком. У травні 1618 року в Празі, чехи, які ще з часів Гуситських війн мали свою особливу думку щодо Святого Письма, повикидали з вікон посланців Фердинанда, які вижили лише завдяки тому, що впали на купу гною. Римська церква, правда, оголосила їх спасіння втручанням янголів небесних, а подія ця стала тригером до початку довгої Тридцятилітньої війни в Європі.

Таким же ревним католиком був ще один вихованець єзуїтів, правитель Речі Посполитої Сигізмунд ІІІ Ваза. І точно так само почали "вилазити боком" і його надміру активні заходи, спрямовані на посилення католиків та уніатів на наших землях. За розпорядженням Сигізмунда ІІІ греко-католикам мав бути переданий Михайлівський Золотоверхий собор у Києві, та коли за декілька місяців до подій у Празі "спецпредставник" уніатів Грекович спробував утілити указ короля в життя, одразу втрутились козаки. Пам'ятаємо, як вони свого часу оголосили себе захисниками православ'я, тож тепер козаки "розрулили" конфліктну ситуацію як уміли... Грековича було втоплено в ополонці навпроти Видубицького монастиря, в якому він облаштував собі резиденцію.

Але, на відміну від чехів, "витівка" ця цілком зійшла з рук нашим шибеникам. Королю Сигізмунду ну вже дуже потрібні були ці безбашенні та невибагливі хлопці у поході його сина Владислава за московською короною. Владислав тоді безнадійно застряг на Смоленщині за дві сотні кілометрів від Москви, а тому сейм Речі Посполитої виділяє 20 тисяч золотих, щоб заохотити запорожців прийти на допомогу королевичу. Одразу "під шумок" почали збиратись різноманітні загони, які часом мали дуже віддалене відношення до козацтва, що особливо не поспішали на Москву, а почали обдирати цивільне населення. Зрештою, волинській та київській шляхті доводилось зі зброєю розганяти ті "добробати". Справжні ж запорожці виступили в похід під проводом гетьмана Сагайдачного лише влітку.

Близько двадцяти тисяч відбірного війська рушило через Сіверщину, намагаючись долати шлях максимально швидко, не витрачаючи час на виснажливі облоги міст та фортець. Перша серйозна сутичка з московитами відбулась аж біля містечка Лівни на Орловщині (це триста кілометрів від сучасного кордону з РФ). Лівни були взяті штурмом і спалені, місцевий воєвода захоплений у полон. Далі був Єлець, де козаки захопили московських послів, що йшли у Крим із кругленькою сумою грошенят. Потім військо розділилось, і одна його частина під командуванням Михайла Дорошенка пройшлась Рязанщиною, захоплюючи та спалюючи міста, назви яких вам ні про що не скажуть, але просто приємно про це писати. А на початку осені козаки дісталися ріки Ока – останньої природньої перешкоди на шляху до Москви.