Історія про Україну

І про військову тактику...

(А для нових читачів традиційно звертаю увагу на тег #Епізод@histo_ukr за яким можна почитати про війни на нашій землі від скіфських часів і до середини XVII століття)

Бонусом медаль, виготовлена на честь перемоги в Смоленській війні. Московитів на колінах ніколи не буває забагато.

Син фундаторки Мгарського монастиря, і відповідно племінник Петра Могили, який нещодавно повернувся з навчання за кордоном та отримав у спадок величезні маєтності на Лівобережжі Дніпра, був одним із командувачів на "Сіверському напрямку" контрнаступу Речі Посполитої. Звали його Ярема Вишневецький, і ми ще не раз у нашій історії згадаємо це ім'я. Вишневецький командував полком із шести тисяч бійців, які разом із козаками взяли в облогу Путивль на сучасній Сумщині, що в той час був окупований Московією. Ще один персонаж наших наступних епізодів Яків Остряниця здійснив рейд на територію "БНР", де взяв в облогу Бєлгород. На жаль, обидві операції не були доведені до логічного завершення, головним чином через те, що Владислав наказав стягувати сили під Смоленськ.

Король сам очолив армію на головному напрямку, і московити доклали всіх зусиль, аби максимально відтягнути війська Речі Посполитої від Смоленська. Московська армія спробувала захопити Чернігів, однак теж не змогла досягти успіху, далі був рейд аж до Миргорода, однак залишений на захисті Лівобережжя, уже знайомий нам, Адам Кисіль уміло справлявся й наявними в нього "силами та засобами". Тоді Москва вирішила підмовити Османську імперію відкрити "другий фронт", і турки разом із буджацькими татарами та васалами з Молдови спробували перейти Дністер, але були там побиті великим гетьманом коронним Станіславом Конецпольським разом із загоном реєстрових козаків. Зрештою, Владислав таки прибув під Смоленськ, і тепер уже оборонятись мусили московити.

До дев'яти тисяч коронної армії Владислава, приєдналось двадцятитисячне козацьке військо, яке привів із собою знову обраний гетьманом Тимофій Орендаренко, відомий нам за епізодом про повстання Тараса Федоровича. Тобто козаки стали головною ударною силою тієї кампанії. Сам "бунтівник" Федорович-Трясило теж прибув "на вечірку", й відзначився тим, що завдав поразки загону донських кізяків. Загалом наші хлопці справили враження на очевидців. Так прусський посол відмітив, що всі вони на добрих конях, і кожен має рушницю, а один польський панок, хоч і крутив носа від їх сірої одноманітної одежі та журби за горілкою, написав як легко вони брали в полон ворожих офіцерів та як кілька десятків сміливців із голим торсом та одними шаблюками ходили в атаку (шах і мат невіруючі в бойовий гопак).

Ну, а справжньою легендою став козарлюга, який дізнавшись, що потрібно дістати "язика", переплив Дніпро, дочекався доки до річки підійшов москалик, схопив того за волосся і так поплив із ним назад. Утім, бої тривали ще кілька місяців, та, у кінці кінців, московська армія на Смоленщині була відрізана від постачання та оточена. Московський воєвода був змушений капітулювати, за що потім буде на болотах звинувачений у зраді й страчений. Сторони приступили до перемовин за підсумком яких у червні 1634 року був укладений Поляновський мир. Московити визнавали всі свої територіальні втрати, які вони понесли в Смутні часи, однак і Владислав ІV за двадцять тисяч рублів відмовився від претензій на царську корону (на превелику радість чиновникам, що мусили повністю виписувати той довжелезний королівський титул). Далі буде...

Мгарський монастир на Полтавщині, заснований Ісаєю Копинським за кошти двоюрідної сестри Могили, у часи, коли між ними ще панувала злагода 

#Епізод 146. Смоленська війна та "заспокоєння" православних

Станом на початок лютого 1633 року, коли відбулась коронація Владислава ІV Ваза, московити, вкотре вже наплювавши на укладене ними перемир'я, третій місяць тримали в облозі добре укріплений Смоленськ та встигли захопити кілька міст на Чернігівщині, зокрема й важливий Новгород-Сіверський. Тож тепер "з ласки Божої король Польський, великий князь Литовський, Руський, Прусський, Мазовецький, Жмудський, Лівонський, Сіверський, Чернігівський, Смоленський, спадковий король Шведський, Готський і Вандальський, обраний великий князь Московський і Темний володар Всесвіту (як звучав повний титул Владислава) першим ділом мав розібратися з війною на сході Речі Посполитої, яку від міста, біля якого відбувалися тоді основні події, називають Смоленською.

Як і завжди, усе впиралося в кеш-бабулес, тому після коронації невідкладно розпочався сейм, що мав розглянути питання виділення коштів на війну, а також інші передвиборчі обіцянки, так щедро роздані Владиславом. І тут на велике здивування православних делегатів знову піднялося питання "заспокоєння грецької віри". Православні почали протестувати, що тут уже немає про що говорити, просто треба виконувати минулорічні "Пункти...", які підписані королем, тоді як католики наполягали, що в питаннях релігії останнє слово має бути за Папою, а тому слід зачекати згоди від Риму. А там саме відбувався процес над Галілео Галілеєм (де він, за легендою, сказав своє знамените "...і все ж таки вона крутиться"), відповідь можна було чекати довго й нудно, і скоріш за все вона не порадувала б православних.

Наріжним каменем тоді стало питання повернення уніатами храмів та інших маєтностей, чого, звичайно, просто так ніхто не збирався робити. Але й православна шляхта, основним "спікером", якої тоді став Адам Кисіль, уперлась рогом і відступати теж не збиралась. Та найбільше, мабуть, справила враження позиція козацьких делегатів, які заявили, що якщо вимоги православних не будуть задоволені, то у війні з московитами король може на них не розраховувати. Зрештою, було досягнуто певного компромісу, і Владислав ІV надав додаткові гарантії дотримання прав сповідуючих "грецьку віру". Було ще раз підтверджено на посаді митрополита Петра Могилу та інших єпископів, питання розподілу храмів та інші "шкурні" моменти мали бути винесені на наступний сейм першочергово (про згоду Папи вже не говорилося).

Уся ця тяганина зайняла десь із місяць, і тільки тоді депутати змогли, нарешті, приступити до воєнних питань. Отримавши, хоч і не повну, але все ж таки перемогу, митрополит Петро Могила міг тепер повертатися в Україну, хоч і далеко не всі чекали його там із розпростертими обіймами. Не дивлячись на те, що Могила на той час уже отримав затвердження від Вселенського Патріарха, який свого часу був викладачем в Острозькій "академії", а тому добре орієнтувався в наших розкладах, попередній митрополит Ісая Копинський не збирався поступатись своїм місцем. Копинський мав достатньо прихильників, у тому числі й у козацькому середовищі, тому Могила поїхав через Львів, де в Успенській Братській церкві відбулося його висвячення (у Києві робити це він не захотів, побоюючись провокацій від Ісаї).

Тільки провівши відповідну піар-кампанію, відкрито називаючи Копинського зрадником, бо той "з Москвою має порозуміння" та організувавши відібрання в уніатів Софійського собору (до якого довелося прориватися силою), Петро Могила вирушив до Києва. В'їзд митрополита був тріумфальним, до чого доклали руку викладачі й студенти "могилянки". Слуги Могили схопили старого й хворого Копинського, закинули на коня, як той мішок картоплі, та відвезли до Печерського монастиря, де тримали доки він не підписав письмову відмову від посади (завжди тішило виконання церковниками заповіту Спасителя "возлюбити ближнього свого"). А між тим війська Речі Посполитої, значну частину яких складали наші козаки, перейшли в контрнаступ.

Чому я не люблю історичні фільми...

Бонусом портрет новообраного митрополита Могили. Молдавське коріння помітне неозброєним оком

Процедура виборів короля складалася з двох сеймів. На першому з них визначався тимчасовий уряд на період безкоролів'я, час і місце проведення виборів, а також напрацьовувався пакет умов, на які кандидати мали погодись в обмін на бажаний трон. Відправили туди своїх делегатів і наші козаки. І не просто "на людей подивитись", а з вимогою надати їм право голосувати на виборах, тим самим добиваючись по суті однакового статусу зі шляхтою. Проте, козацькому посольству в доволі жорсткій формі було відмовлено, ще й сказано, що вони як те "волосся й нігті на тілі держави": якусь користь може й приносять, та коли починають сильно рости, їх треба підрізати. Натяк аж занадто прозорий. При, чому коронному війську право прислати своїх делегатів для участі у виборах тоді було надано.

Такі результати посольства викликали справжній гнів козацького товариства, однак спрямовано його було на самих делегатів та гетьмана, яких за провал місії було засуджено... до смертної кари. Цікаво, чи отримують сучасні дипломати хоч догану якусь за свої невдачі? Натомість, православна шляхта українських та білоруських земель, маючи повне виборче право, не збиралась упускати нагоду виторгувати щось за свої голоси. А враховуючи, що Станіслав Конецпольський, що тепер уже став великим гетьманом коронним (тобто головнокомандуючим військ Речі Посполитої), а з ним і значна частина католицької "партії" висловлювались на підтримку іншого сина Сигізмунда ІІІ, голоси православних та протестантів були ой як потрібні королевичу Владиславу.

Зрештою, і православна шляхта, і козаки (раз не голосами, так шаблюками, якщо щось під не так) висловились на підтримку Владислава. Але була поставлена чітка вимога: виборчий сейм не розпочнеться доки не буде задоволено вимог православних. Католики намагались опиратися й ця тяганина тривала три тижні. Аж тут прийшла "допомога" звідки не чекали. Московити, всесвітньо відомі майстри із забивання болтів на укладені ними угоди, вирішили скористатись передвиборчим безладом безкоролів'я та, порушивши діюче Деулінське перемир'я, вторгаються в смоленські землі Речі Посполитої. Тягнути далі було вже неможливо, і в листопаді 1632 року Владислав затверджує "Пункти для заспокоєння обивателів руського народу, які сповідують грецьку релігію".

Королевич, у разі свого обрання, гарантував православним право вільного відправлення служби за грецьким обрядом, можливість будівництва нових церков, право відкривати друкарні, школи, шпиталі, засновувати монастирі та братства. Русинам усіх конфесій було відкрито доступ до посад у міських урядах (про вищі рівні влади не згадувалось). Ну і, нарешті, було підтверджено право мати свого митрополита, якому повертався Софійський собор та Видубицький монастир, а також єпископів (останнім, утім, віддали лише чотири єпархії – у Львові, Перемишлі, Луцьку та одну в Білорусі, інше залишили уніатам). Після цього королевич під іменем Владислава ІV був одноголосно обраний королем. Побоюючись, щоб він потім не змінив свою думку, православна шляхта, не зважаючи на наявність живого Ісаї Копинського в Києві, одразу ж під час сейму обирає та подає Владиславу на затвердження в якості нового митрополита київського Петра Могилу. Далі буде...

Рубенсівський портрет фаворита тих виборчих перегонів Владислава Ваза, який усім своїм виглядом нагадує нам, що тоді в самому розпалі була епоха мушкетерів. Ну чим вам не Портос?

#Епізод 145. Петро Могила та часи безкоролів'я

Настоятель Києво-Печерського монастиря Петро Могила вже епізодично з'являвся в нашій історії, але, думаю, варто нагадати деякі моменти його біографії. Від народження молдавський княжич Петру Мовіле, після поразки його батька від Буджацької орди знайомого нам мурзи Кан-Темира, разом із родиною втік до Речі Посполитої, де зростав та формувався як особистість. Навчання в Львівській братській школі, потім подорож Європою, де в перервах між юнацькими тусовками, за деякими даними, Могила слухав лекції в Паризькому університеті (це куди більш імовірно ніж байки про прохвесора-отмана Сірка в Сорбонні, хоча, теж може бути лише вигадкою пізніших авторів). Після повернення спробував себе в якості військового, бився під Хотином, та, зрештою, присвятив своє життя справам духовним.

Після смерті Йова Борецького, кандидатура Петра Могили на посаду митрополита Київського, Галицького та всієї Русі була найбільш бажаною для уряду Речі Посполитої, оскільки Києво-Печерський архімандрит був особою поміркованою та схильною до компромісів із владою. Однак, виступити прямо на його підтримку означало б, по-перше, надати легітимність православній ієрархії, а король Сигізмунд ІІІ визнавав тільки греко-католицького владику, тоді як Борецького інакше як "недомитрополит" не називав. Ну а, по-друге, протекція зі сторони уряду була б тоді Могилі тільки в мінус. Серйозно похитнула позиції настоятеля Петра спроба створити при Печерському монастирі власну школу, що дуже не сподобалося Київському братству, яке вбачало в новому закладі конкурента для своєї Братської школи на Подолі.

Особливо обурювало братство бажання Могили, щоб в його школі викладали латину (точно продався Папі Римському), але архімандрит, зрештою, йде на компроміс та в грудні 1631 року об'єднує свою школу з братською. Таким чином було засновано Києво-Могилянську колегію, що пізніше буде названа академією. Викладання латини було в ній залишено, і це був дуже важливий крок, бо це зараз ця мова "мертва", а тоді вона виконувала роль сучасної англійської, і без її знання не можливо було, ні отримати справжню освіту, ні зробити якусь нормальну кар'єру. Утім, на виборах митрополита Могила таки програв архієпископу Чернігівському та Смоленському Ісаї Копинському, що був палким прихильником ідеї Борецького про перехід "під руку" московського православного царя.

Митрополича кафедра тоді розміщувалась у Михайлівському Золотоверхому (Софію Київську зайняли уніати), але настоятель монастиря – протеже Могили певний час не пускав туди новообраного владику. Тільки втручання козаків змогло виправити ситуацію, не дивлячись на сильне роздратування з цього приводу у Варшаві. В іншому ж козацтво намагалось максимально задобрити престарілого короля, бо умови угоди, укладеної за результатами повстання Федоровича, й досі залишались не виконаними. Гетьмана Орендаренка, що підписував тоді угоду з Конецпольським замінили на ще більш лояльного персонажа, який першим ділом попалив човни запорожців, аби запобігти їх новим морським походам, а шведських послів, що пробували схилити козаків до виступу проти Сигізмунда ІІІ напоїли до чортиків, а потім здали СБУ королівським урядникам.

Та всі старання були марними. Король не визнав збільшення козацького реєстру навіть на ті нещасні дві тисячі. Щодо проблем православної віри, які знову озвучували козаки, Сигізмунд ІІІ відповів, що то не козацька справа й узагалі все добре в Речі Посполитій з релігією. Думаю, багато хто видихнув із полегшенням, коли цей старий та впертий як баран, монарх віддав, нарешті, Богові душу. Загалом правління Сигізмунда ІІІ Ваза тривало без пари місяців сорок п'ять років та займає четверту частину написаних епізодів нашої "Історії про Україну". Перед смертю король хотів забезпечити передачу влади своєму сину Владиславу (некоронованому царю московитів, якщо ви ще пам'ятаєте Лжедмитріаду), та де там. Король Речі Посполитої міг бути лише обраним, а тому знову тільки вибори, тільки хардкор.

І про мотивацію...

Бонусом церква Вознесіння Господнього в Чорткові на Тернопільщині, збудована в ті роки (правда, потім вона горіла й перебудовувалась). Зразків такої української архітектури в нас на каналі ще не було

Загалом за ці тижні втрати армії Конецпольського були більшими ніж за всю останню війну зі Шведським королівством, і хоч польний гетьман і хвалився, що він теж "підрізав козакам жили", стало очевидним, що час уже якось домовлятись. Спершу Конецпольський відмовлявся переглядати Куруківську угоду та зажадав видачі йому Федоровича, обіцяючи фактично лише амністію козакам. Ті відповіли дуже ввічливо, але ясно дали зрозуміти, що польний гетьман зараз не в тому становищі, щоб диктувати умови. У підсумку Федоровича ніхто так і не видав, але його було знято з посади гетьмана запорозького. Козацький реєстр залишався, але збільшувався до восьми тисяч, а ті триста випищиків, з яких і почався весь той "кіпіш", мали бути вписані знову. На Січі, про всяк випадок, завжди повинно було залишатись дві тисячі реєстровців.

Новим гетьманом козаки обрали Тимофія Орендаренка, якого Конецпольський одразу й затвердив на посаді. Це формальне затвердження зіграло з новообраним гетьманом злий жарт, бо більша частина запорожців після цього відмовилась визнавати його владу (бо не повинен гетьман подаватись козакам "із рук королівської влади") та обрала собі на Січі іншого керманича. Реєстровці далі продовжили підтримувати Орендаренка, тож фактично повністю повторилася ситуація розколу в козацькому середовищі, яка відбулась за часів гетьмана Чорного напередодні повстання. Запорожці знову вибралися в морський похід, щоб поживитись в прибережних містах Османської імперії, і можна сказати, що все повернулось "на круги своя". Новий вибух цілком міг бути зовсім не за горами.

Уряд, розуміючи, що таку масову підтримку під час останнього повстання козаки отримали не в останню чергу внаслідок жорсткої релігійної політики короля, почали задумуватися про можливість хоч якихось поступок православним. Утім, спершу, було вирішено спробувати домовитися з вищими православними ієрархами, схильними до компромісів із владою, щоб ті принаймні утримались від небезпечної для Речі Посполитої агітації серед своїх прихожан. У березні 1631 року помирає митрополит Київський, Галицький та всієї Русі Йов Борецький, тож отримати на цій посаді лояльну людину, видавалось владі хорошою ідеєю. Найкращою ж кандидатурою для цього вбачався тоді архімандрит Печерського монастиря Петро Могила. Далі буде...

У Тарасову ніч полягло до двох тисяч чоловік з обох сторін, а коронна армія втратила з три десятки знатних шляхтичів. На фото пам'ятник Тарасу Федоровичу в Переяславі

#Епізод 144. Тарасова ніч

Польний гетьман коронний Станіслав Конецпольський, украй роздратований тим, що весняне повстання 1630 року імені Тараса Федоровича зіпсувало йому приємну відпустку в Буковелі, збирався, як він сам потім писав, "гасити цю пожежу хлопською кров'ю". От тільки з достатньою кількістю "пожежників" тоді якось не склалось. Традиційні для Речі Посполитої затримки із виплатою зарплати військовим дістали коронну армію, і дуже мало хто тепер хотів воювати "в кредит". Ті ж, у кого спливав строк служби, заявили, що відбудуть лише визначене "по контракту" і ні хвилиною більше. Тому, поки Конецпольський в авральному порядку займався збором хоч якогось війська, розбиратися з повстанцями було доручено одному з його головних посіпак. Той мав свою "кишенькову армію" та був чисто Гора з серіалу "Гра престолів".

Розбій, наїзди на маєтки шляхтичів-сусідів, вбивства, катування, викрадення й ґвалтування порядних панянок... Всі ці "грішки" йому легко сходили з рук, а рішення судів просто викидались на смітник, і все завдяки протекції Конецпольського. От і тепер діяти якимись іншими методами "Гора" й не збирався. На Київщині був ледь не повністю вирізаний Димер та ще одне містечко. Вбивали, і жінок, і дітей, просто якщо ти русин-українець. Така показова жорстокість, очевидно, мала на меті залякати, але викликала лише хвилю "партизанщини" у відповідь. Козаки та селяни громили, де бачили, розквартированих по наших містах і селах солдат коронної армії та грабували урядові обози. На фоні цього до Конецпольського прибуло перше посольство від козаків, яке повідомило свої вимоги.

Повстанці хотіли скасування кабальної Куруківської угоди та видачі досі вірних урядові реєстрових козаків, яких залишалось близько двох тисяч. Конецпольський відкинув можливість будь-яких перемовин і, не чекаючи поки збереться вся армія повністю, вирушає на Київ. Основне козацьке військо тим часом облаштувалось на Лівому березі Дніпра, зробивши своєю базою Переяслав. На дніпровських переправах були залишені загони повстанців, які мали б перешкодити переходу війська Конецпольського на Лівобережжя. І в першій своїй спробі "форсування Дніпра" польний гетьман сам ледве залишився живий, однак не відступив та, хоч і з великими втратами, таки прорвався під Переяслав. А там виявилось, що "своєвільних" козаків ледь не в четверо більше ніж коронного війська та реєстровців.

Звичайно, не всі серед повстанців були такими вже "командос", вистачало й випадкових людей, що приєднались "під шумок", але все ж чисельна перевага була аж занадто великою, щоб королівським силам розраховувати на успіх без підкріплення. Але й на Правому березі вистачало "партизанів", які нападали на урядові загони, що йшли до Конецпольського, а в Києві спалили всі човни, які могли бути використані для переправи. Останнє дуже контрастувало з подіями під час повстання Наливайка та Лободи, коли кияни, пам'ятаємо, навпаки допомагали урядовим військам ремонтувати пошкоджені козаками плавзасоби. Загалом бої під Переяславом тривали три тижні, однак, на жаль, ми не маємо про них багато інформації. Відомо лише кілька цікавих епізодів та загальний хід подій.

Так на підході до Переяслава була знищена "Золота рота" польських "мажорів", що йшли на допомогу Конецпольському, яких потім так і залишили гнити в полі. Зрештою, комунікація з Правим берегом була перерізана повністю й після кількох дуже кривавих сутичок відбулась генеральна битва, що увійшла в історію під назвою Тарасова ніч, хоча достовірних даних, що вона сталась саме вночі немає. Тоді "Гора" помітив загін козаків, спробував їх атакувати, але, не досягши успіху, покликав Конецпольського на допомогу. Той з парою тисяч бійців вилетів з табору, а Федорович, дізнавшись, що тепер обоз ворога фактично беззахисний, наказує бити туди. Було захоплено найбільші гармати коронного війська, а коли польний гетьман спохватився й повернувся, зав'язалась жорстока січа на шість годин, і тільки сильна злива її спинила.

І про відключення...

Чорний з подачі гетьмана коронного вирішує під час видачі козакам щорічної платні, провести ревізію козацького реєстру та виключити з нього всіх "неблагонадійних елементів". Таких назбиралось близько трьох сотень, що засіли на Запоріжжі й посилали команди гетьмана за "русскім кораблем". Чорний ще раз наказує цим потенційним "випищикам" з'явитись до нього "на волость" та привезти з собою артилерію, яка лишилась на Січі, і яка мала належати, як вважав гетьман, реєстровим козакам. І ці триста "спартанців"... раптом погоджуються. Нічого не підозрюючи, гетьман у березні 1630 року вирушає їм на зустріч, але потрапляє в пастку. Чорного було схоплено та піддано тортурам: йому було відрубано обидві руки, ну й голову, щоб не боліла. Серед причин страти було оголошено, зокрема й перехід гетьмана в унію.

Чи, було там справді "відступництво від віри батьків", та чи мало воно вже аж таке значення, але випищики та запорожці починають розкручувати "релігійне питання" на всю котушку. Знову обраний нереєстровими козаками гетьманом Тарас Федорович-Трясило (він був скинутий з посади після невдалого походу на Крим) почав розсилати по Україні універсали, головний посил яких був: "Наша віра в небезпеці, всі за зброю!" І заклик цей відізвався в серцях дуже багатьох. Пізніше козаки розповідали, що це була не їх власна ідея, а вони просто отримали листи від якихось православних владик, імена яких залишились інкогніто (поляки звинувачували в цьому Могилу), про загрозу православ'ю, і так все й закрутилось. І це вже було справжнє повстання.

До перших трьохсот повстанців приєдналось усе Військо Запорозьке низове, яке одразу заявило бійцям коронної армії вимогу забиратися геть з Київського воєводства, як мінімум відійшовши на захід від Білої Церкви. Ті, у свою чергу, відповіли, що вони тут з волі короля, а тому нікуди не підуть. Основна частина цих королівських "квартирантів" тоді засіла в Корсуні, до них же приєдналися реєстрові козаки, і саме це місто на сучасній Черкащині стало ареною для першого раунду повстання імені Тараса Федоровича. Коли реєстрові козаки побачили, яка маса народу прийшла їх штурмувати, вони просто одразу перейшли на сторону повстанців. З урядовими силами лишилась тільки козацька старшина, яка побоювалась повторити долю Чорного.

Урядові війська спробували оборонятись, але коли прості жителі Корсуня почали стріляти з вікон власних будинків їм у спини, було вирішено якось вибиратись й відступати. Утім, живими вирватись звідти вдалось далеко не кожному. Гетьман коронний Станіслав Конецпольський у той час саме збирався десь "попити водичку в санаторії" після виснажливої кампанії в Пруссії, як йому прийшла новина про корсунський розгром. Вечір переставав бути томним, треба було терміново збирати усі можливі сили. Тим більше на козацький заклик уперше відгукнулось селянство, що під час попередніх "заварушок" було досить пасивним. Селяни радісно кинулися в ім'я віри "грабувати награбоване", і шляхта (часто така ж сама православна) мусила тікати зі своїх маєтків у більш безпечні місця. Далі буде...

Конецпольський (на портреті), що колись кров'ю схилив козаків до невигідної Куруківської угоди, порадив діяти жорстко з цими "нікчемними хлопами". До речі, прізвище коронного гетьмана походить від його родового міста Конецполь, а не те, що ви там собі подумали

#Епізод 143. Київський собор та початок повстання Федоровича

Не зважаючи на те, що спроба архієпископа Мелетія Смотрицького примирити "Русь із Руссю" (тобто православних та греко-католиків Речі Посполитої) закінчилася повним фіаско, ідея досягнення хоч якогось компромісу в питаннях віри залишалася досить живучою серед русинів-українців. Деякі православні шляхтичі, та й той же Смотрицький, зрештою, вирішили підключити "важку артилерію" та почали писати листи королю Сигізмунду ІІІ з проханням якось посприяти. І той радо включається та призначає своїм універсалом спільний церковний собор православних та уніатів, що мав відбутися в кінці жовтня 1629 року у Львові. Перед цим мали пройти окремі зібрання: православних у Києві, та греко-католиків у Володимирі на Волині, де сторони виробили б якісь спільні точки дотику.

Але фанатичний католик Сигізмунд ІІІ, не міг не підкласти православним "розкольникам" хоч якусь "свиню". У листах православних йшлося просто про "заспокоєння релігії", однак король, призначаючи собор, у своєму універсалі говорив уже про "об'єднання та приведення до спільності з католицькою церквою". Багато православних, ознайомившись із королівським розпорядженням, не безпідставно побачили в ньому спробу просунути "Берестейську унію 2.0". Першими "підняли хай" шляхтичі-русини, що воювали в складі коронного війська в Пруссії проти шведів, які заявили про готовність "пролити свою кров", якщо раптом рідній вірі щось зашкодить. Київська шляхта так узагалі висловила письмовий протест та просто забила на собор православних у Києві. А от козаки не збиралися лише пасивно спостерігати.

Коли церковний православний "менеджмент" з усіх кінців Речі Посполитої зібрався в соборі на київському Подолі, у переповнений храм почали тиснутись чубаті парубки, і лише з великими зусиллями було умовлено їх вийти (бо "тут вам не Майдан") та залишити тільки кількох представників. Але й ті, що залишились, навели кіпіш, коли один із козаків прямо за спиною митрополита Йова Борецького вигукнув: "Давайте, давайте засідайте. Буде вам унія, як ото була війтові". Нагадаю, що тому київському "меру", якого мав на увазі козарлюга, і який у намаганні вислужитись перед варшавським "начальством" почав опечатувати православні храми в Києві, запорожці просто відрубали голову. Кажуть, що при цих словах, занадто "вразливий" архімандрит Печерського монастиря Петро Могила навіть розплакався.

Зрештою, тиск з боку козацтва та православної шляхти призвів до того, що київський собор закінчився пшиком. Церковні ієрархи не прийняли жодних рішень та відмовились їхати до Львова для спільних "посиділок" з греко-католиками (ті в свою чергу також "показали дулю" й теж не з'явились). Однак, усі ці події викликали сильне бурління чуток у народі, що католики вирішили повністю викорінити православ'я, для чого хочуть просто вирізати всіх русинів під нуль аж до самих кордонів Московського царства. І як на те, королівський уряд, не знайшов нічого кращого, як розмістити в Україні коронне військо, яке поверталось з війни зі шведами (там було укладене перемир'я на шість років). Традиційно солдатам тоді не було вчасно виплачено "зарплату", а ті так само традиційно почали відриватись на обивателях.

Якогось священнослужителя й дійсно порубали за небажання ділитись добром із коронними "воїнами світла", що однозначно  було сприйнято в народі як "Почалося!". На всю цю довколарелігійну істерію наклались і козацькі внутрішні розборки між гетьманом Григорієм Чорним та козаками-нелегалами, які відмовлялись визнавати Грицька легітимним. "Опозиціонери", які в основному тусувались на Січі, обрали собі власного гетьмана, ігнорували накази Чорного, та навіть побили його посланців. Той, у свою чергу, звинувачував запорожців в "ухилянстві" під час останнього набігу татар (про який ми говорили в попередньому епізоді), усіляко "надував щоки", але загалом старався не доводити ситуацію до "точки кипіння". Усе змінилось із поверненням в Україну з Прусської війни польного гетьмана коронного Станіслава Конецпольського.

І про справжніх чоловіків...

Бонусом герб родини Хмелецьких. За перемогу під Бурштином Стефан отримає посаду київського воєводи, утім магнати Речі Посполитої вважатимуть його просто "вискочкою"

Три підряд походи на Крим протягом лише якогось року з хвостиком (перший був ще під керівництвом гетьмана Михайла Дорошенка), звичайно, не міг залишитись без відповіді. На кінець літа 1629 року кримські та буджацькі татари вибралися із "офіційний візитом у відповідь". Буджацькою братвою командував син сумно відомого мурзи Кантемира. Пройшовши Молдову (та поспівчувавши придністровцям через відключення газу), татари форсували Дністер та прийнялись пустошити Поділля та Галичину. Оскільки основне коронне військо на той час рубилось зі шведами в Пруссії, на захисті південних кордонів Речі Посполитої залишився один із героїв битви з татарами під Білою Церквою – Стефан Хмелецький, він і очолив тоді "антитерористичну операцію".

До війська Хмелецького приєднався й Грицько Чорний зі своїми реєстровцями. Бійцям "об'єднаних сил" уже не терпілось ввалити непроханим гостям, але все запоров руський воєвода (тобто головний по Галичині). Оскільки татари промишляли тоді в основному в галицьких землях, воєвода вважав, що він і має бути головним, а тому наказав Хмелецькому та Чорному чекати доки він прибуде, щоб узяти командування на себе. Через цю затримку, татари дізнались про те, що щось назріває й почали потроху "змотувати вудочки". Основна орда швиденько звалила, і розлюченому Хмелецькому залишалось тільки виловлювати дрібні загони. Утім, одна "жирна риба" все ж попалась на гачок. Сім тисяч татар із сином Кантемира. Ті б уже теж утекли, як би не подвиг одного неназваного козака.

Татари впіймали його та почали допитувати, де вся "бригада", але хлопчина навіть під тортурами повторював лише, що він тут один, просто змився в СЗЧ. Та був він не один. "Бусурмани" розслабили "булки" й під Бурштином на сучасній Франківщині були просто декласовані. Усі посадки довкола були усіяні ворожими трупами, звільнено з полону до десяти тисяч наших бранців. Після бою Хмелецькому показали сина Кантемира. Очевидно, в цей момент у досвідченого вояки перед очима промайнули картинки трагічної битви під Цецорою, звідки Хмелецький лише дивом вирвався живим, а його командиру, гетьману коронному Жолкевському Кантемир-мурза відрізав голову, яку потім відправив у подарунок султану. Одного сина Кантемир, пам'ятаємо, уже втратив під Кафою, тож, очевидно, дорожив другим. Та за мить був відданий наказ: відрубати голову й відправити королю Сигізмунду ІІІ. Далі буде...

Залишки рову та валів на Перекопі. Прорватись до Криму справді було не просто

#Епізод 142. Чорний гетьман та принцип "око за око"

Позаминулого разу в традиційному фото-бонусі до епізоду, я трохи поквапився показати Бахчисарайську гробницю-дюрбе, в якій, серед інших ханів із династії Гераїв, похований і Мехмед ІІІ. Через це, можливо, у вас склалося враження, що цей бунтівний хан тоді, як і гетьман Михайло Дорошенко, відправився до Всевишнього, але ніт! Станом на осінь 1628 року він ще був живий-здоровий, і досі не облишав надії повернути собі кримський престол. Головні сподівання при цьому Мехмед ІІІ Герай покладав на Річ Посполиту та наших козаків. До Сигізмунда ІІІ Вази було направлене посольство з проханням про військову допомогу, за яку Мехмед ІІІ Герай, у разі успіху майбутньої "спецоперації", обіцяв визнати себе васалом короля. На що той із понтом відповів, що за день витрачає більше ніж увесь Крим заробляє за рік, а тому такі нахлєбнікі з ЄС васали нам не потрібні.

Утім, усе це було сказано лише "про людське око" для того, аби не викликати зайвих підозр у Константинополі, де уряд Османської імперії уважно стежив за тим, щоб Річ Посполита не лізла в кримські справи, що було би прямим порушенням Хотинської угоди. Наодинці ж ханському послу було повідомлено, що "старший" козаків отримає всі відповідні розпорядження посприяти кримському вигнанцю. Тим старшим був нещодавно обраний, але далеко не всіма козаками визнаний, гетьман Григорій Чорний. Сигізмунд ІІІ направив Чорному грамоту, якою офіційно затверджував його на посаді, та наказував іти за Перекоп. Робити те козаки мали не задурно – Мехмед ІІІ пообіцяв їм кожному "на шаблю" по десять "червоних золотих" та кожуха, однак уже на переправі через Дніпро почались проблеми.

Ледь не більша частина запорожців відмовилася йти далі за Чорним, бо ж вони за нього не голосували, і взагалі де це бачено, щоб гетьмана козакам подавали "з королівської руки". Чорний нікого особливо вмовляти не став, і далі пішли тільки ті, хто хотів. Але й вони до Перекопу не добрались, бо натрапили в степах на татарські стада в кільканадцять тисяч голів і після бурхливих дискусій вирішили, що просто так залишити їх буде явною дурістю. Та поки наші парубки ганялись там за кіньми та коровами, зі сторони Криму підтягнулась орда, що була вірною новому хану, якого поставили турки, й почала атакувати "командос" Мехмеда ІІІ Герая. Зрештою, нічого окрім "організованого відступу на заздалегідь підготовлені рубежі" козакам не залишалось (добре хоч із захопленою худобою).

Після такого провалу, гетьмана Чорного було скинуто з посади на січовій козацькій раді, однак, очевидно, рішення цього він не визнав. Грицько (як його частіше називають джерела) повернувся "на волость" і продовжив вважатися, як урядом, так і більшою частиною реєстрових козаків "легітимним" гетьманом. Тим часом Мехмед ІІІ Герай попросив у короля Сигізмунда ІІІ ще один шанс відвоювати Крим, але той після першої невдачі уже охолонув до цієї затії. Тоді екс-хан звертається напряму на Запорізьку Січ, де тоді назбиралось кілька десятків тисяч бійців, яким давно вже "чесались руки". Випищики (тобто козаки, що не потрапили до офіційного реєстру) обрали гетьманом якогось Тараса й наступного року організували вилазку на Чорне море та почали готуватись до нової спроби прорватись за Перекоп.

Судячи з усього, тим Тарасом був Тарас Федорович, він же Трясило, він же Хасан-Тарас. Досить загадкова постать нашої історії. Хтось каже, що він був охрещеним татарином, хтось приписує йому подвиги під час Тридцятилітньої війни та неймовірні військові таланти, однак похід на Крим під його командуванням також вийшов невдалим. Козакам удалось прорватися за Перекоп, однак у ході подальшої битви кримські татари Мехмеда ІІІ Герая, почали залишати свого боса і переходити на сторону противника. Унаслідок цього козаки, опинились під загрозою повного розгрому, втративши, зрештою, біля п'яти тисяч чоловік. Довелось відступати до Дніпра, і добре, що татари в якийсь момент просто припинили погоню за ними. Розлючені запорожці схопили Мехмеда ІІІ та зарубали. Повернув собі трон, називається.

Сьогодні в цього хлопчика-пластуна день народження, але ніхто його не привітав...😢

З новим роком, друзі! 😉

Бонусом Дерманський монастир, в якому тоді оселився наш миротворець-невдаха

Православний митрополит та Петро Могила в принципі погодились зі Смотрицьким, що возз'єднання з уніатами цілком можливе, а як один із варіантів уперше прозвучала ідея щодо утворення незалежного від Константинополя Київського патріархату. Зрештою, було вирішено скликати на кінець літа 1628 року церковний собор у Києві для обговорення цих питань. Смотрицькому ж доручили провести перемовини з уніатським митрополитом та викласти в письмовому вигляді свої думки щодо малозначності розбіжностей між католиками та православними, щоб потім ознайомити з ними інших церковників. Архієпископ узявся за роботу, але, зрештою, дописався до того, що сучасне православ'я зайшло в тупик і вихід з нього – усім приймати католицтво (наголошуючи на тому, які бонуси отримає наша шляхта).

Борецький із Могилою ознайомились із цим опусом і цілком обачно вирішили поки його більше нікому не показувати. Та інфа про творіння Смотрицького все ж "просочилась у пресу", і коли церковний собор зібрався, замість питань примирення та усунення протиріч, він по суті зайнявся судом над архієпископом. Бідолашного хіба що з'їсти не змусили свою книжку, а в іншому рознесли його ідеї в пух і прах. Козаки, що з'явились на соборі, погрожували порубати Смотрицького, і в результаті він був змушений визнати свої помилки та покаятись. Однак, згодом, переїхавши з Києва в Дерманський монастир на Рівненщині, Смотрицький заявив, що все те було зроблено під тиском, оголосив про свій перехід в унію, а "ви всі хворі й не лікуєтесь". Гарно примирились...

Характерно, що козаки під час собору дозволяли собі безцеремонно заходити в митрополичий "кабінет", коли там церковники проводили наради, аби ті там чогось не "намахлювали". Утім, і в самому козацькому середовищі приблизно в той же самий час теж відбувся розкол. Після загибелі Михайла Дорошенка в кримському поході, певний час керував якийсь невідомий по імені гетьман, але він був швидко утоплений козаками через те, що "затаїв собі щось із військових грошей" (як бачимо й сучасні наші "гетьмани" теж в цьому плані не відстають). На нових виборах перемогу отримав Григорій Чорний із Черкас (відомий із тогочасних джерел як Грицько Чорний), прихильник "програми лояльності" до уряду Речі Посполитої, однак інша частина категорично відмовилася визнавати його владу. Далі буде...

У перший же рік перебування Могили на посаді, у Лаврській друкарні було видано "Лексикон словенороський" Памво Беринди, що містить переклад близько 7 тисяч церковнослов'янських слів на староукраїнську мову (на фото його перша сторінка)

#Епізод 141. Примирити Русь із Руссю

Після попереднього епізоду деякі давні читачі нашого каналу почали запитувати, а чи можна написати ще про щось, окрім козаків та їх перепитій? Можна, звичайно. Просто, так склалось, що саме цим, далеко не ідеальним, парубкам, з часто зовсім не благородними вчинками, судилося стати тим ядром, довкола якого й сформується наш національний історичний міф на дуже довгий час. Автор гімну України написав, що ми "браття козацького роду", не тому, що йому тоді це гарно в риму зайшло. Станом на кінець 1620-х років з іншими "родами", які могли б стати нашою елітою та рушієм історичних процесів, була справжня біда. На той час минуло вже майже триста років як у нас закінчились власні правлячі княжі династії, а місцева аристократія переживала глибоку кризу самоідентифікації.

Формула "за походженням – русин, за нацією – поляк", яку приписують Станіславу Оріховському-Роксолану, ставала все більш пануючою серед наших магнатів та шляхти. Автори-сучасники покладали провину за це на "жінок-ляшок", з якими одружувались наші шляхтичі й, зрештою, підпадали під їх згубний вплив та переходили в католицтво (а питання віри тоді було куди більш важливішим маркером "свій-чужий" аніж походження або мова). Хоча, звичайно, усе було куди прозаїчніше. Внаслідок політики, яку ось уже як сорок років методично провадив ревний король-католик Сигізмунд ІІІ Ваза, досягти вищих щаблів у суспільній ієрархії Речі Посполитої та й просто нормально примножити свої статки без переходу в католицтво та "маскування під поляка" було неможливо.

Перепис шляхти Львівщини, проведений 1628 року, гарно ілюструє в якому жалюгідному становищі перебували в ті часи шляхтичі-русини. Тоді треба було з'явитись "у повній бойовій готовності", так от, із 43 Чайківських тільки троє приїхало верхи, інші ж прийшли пішки, а, наприклад, серед сорока Витвицьких узагалі всі були "пішкарусом". Зброя шляхтичів – окрема пісня. Добре вже, якщо була шабля чи палаш, багато поприходило просто з одними киями. Якось усе це дуже контрастує з нав'язаними радянською історіографією стереотипами про казково багатих "панів", які до копійки витискають усе з бідолашного трудового селянства. Хоча й казково багаті теж були, звичайно. Матеріальне питання негативно вплинуло й ще на один важливий для русинів-українців суспільний стан – духовенство.

Давно минули ті євангельські часи, коли священники збиралися зі своєю паствою в холодних темних катакомбах та легко приймали мученицьку смерть за віру. Тепер їм теж хотілося бути обласканими увагою влади, правити службу в пишних просторих храмах, та й узагалі на ситий шлунок якось і проповідується краще. Наші православні ієрархи на чолі з митрополитом київським Йовом Борецьким, розчарувавшись у можливості їх визнання Сигізмундом ІІІ або реалізації ідеї про перехід "під руку московського царя", почали з усе більшою заздрістю споглядати в сторону їх колег-уніатів. Не сказати б, що й уніати "катались як коти в сметані", та все ж вони мали хоча б легальний статус і не боялись, що їх в будь-який момент можуть кинути за грати, як "агентів" турецького султана.

Головним натхненником ідеї пошуку компромісу між православними та греко-католиками (або, як він це сам називав, "примирення Русі з Руссю") виступив відомий нам "батько" церковнослов'янської граматики та літери "Ґ" – архієпископ Мелетій Смотрицький. Після вимушеного турне "по святим місцям", куди він відправився, щоб не "залетіти на зону" через заворушення у Вітебську, під час яких було вбито знатного уніата, Смотрицький змінився. Він став противником братств за їх надмірне втручання в церковні справи (пам'ятаємо, що саме з цього й почалась історія укладання Берестейської унії), а також прийшов до думки, що не такі вже й великі розбіжності між грецьким та латинським обрядами. Своїми думками Смотрицький поділився з Борецьким та новим архімандритом Печерського монастиря – Петром Могилою.

Які б ще словосполучення ви додали до цього переліку?

Бонусом дюрбе в Бахчисараї, в якому буде похований хан Мехмед ІІІ Герай. А от де могила Михайла Дорошенка, нам, нажаль, і приблизно невідомо

Кримський хан Мехмед ІІІ Герай, який, пригадуємо, досить вдало бунтував проти турецького султана та уклав перший союз із козаками (яких майже одразу й кинув) за цей час ніби примирився з Константинополем, але продовжував воювати проти ватажка Ногайської орди, що кочувала в Буджацьких степах Одещини – мурзи Кантемира. У цій боротьбі васалів Османської імперії гору почали брати "одеські" татари, і тоді кримчани прибігли до козаків за допомогою. Не відомо, чи запитував Дорошенко Мехмеда ІІІ, де він був, коли запорожців вбивали на Куруківському озері, та вписатися за своїх невірних союзничків гетьман погодився. Очевидно, його просто цікавила можливість десь іще якось підзаробити. І допомога та була дуже своєчасною, бо Кантемир саме оточив Кримського хана в Чуфут-Кале, де останній уже забарикадувався без надії на порятунок.

Без малого чотири тисячі реєстрових козаків пройшло Перекоп і вирушило на кримську столицю. Кантемир, дізнавшись про непроханих гостей, майже з усіма своїми силами кинувся до них, залишивши меншу частину війська продовжувати облогу. Однак, козаки, будучи в меншості, шість днів із боями пробивали собі дорогу до Бахчисараю. Зрештою, Кантемир, із пошарпаною козацьким вогнем ордою, змушений був тікати до турецького гарнізону в Кафі-Феодосії. Облогу було знято. Однак, в ході того марш-кидка козаки теж зазнали суттєвих втрат (до тисячі бійців), а головне було застрелено й самого гетьмана Михайла Дорошенка та одного з його попередників – Олефіра Голуба. Бійці, що вижили, хотіли повертатись додому, та Мехмед ІІІ сипнув золота й уламав їх ще сходити на Кафу, добити Кантемира.

Гордий мурза, утім, не став відсиджуватись за стінами Феодосії, а вийшов у поле для вирішальної битви. І знову був побитий та, як той Фарамир під Мінас-Тірітом, ледь живий повернувся з двома конями за міські ворота. Сина Кантемира в тому бою було схоплено та пізніше демонстративно страчено на очах у батька, що стояв на фортечних мурах. Та всі карти сплутала османська ескадра, що привезла підкріплення, а головне свого претендента на ханський престол. Знатні кримські роди почали залишати Мехмеда ІІІ Герая та переходити на сторону нового хана. Вечір переставав бути томним, і козаки вирішують відкланятись. Із собою бійці прихопили польські гармати, які Кантемир свого часу забрав собі після розгрому війська гетьмана коронного Жолкевського під Цецорою, і вже досить скоро ядра, випущені з них, полетять у бік їх старих власників. Далі буде...

Так звана "Вежа Вітовта" біля Каховки. Єдина споруда, що залишилась там від тих часів. Слідів самого Іслам-Кермену вже не знайти

#Епізод 140. Попереду Дорошенко...

Висадка шведів в 1626 році на прусському узбережжі Балтійського моря, і явно не з метою відкрити там новий магазин ІКЕА, стала певною несподіванкою для уряду Речі Посполитої. Ось уже четверть століття минуло як ревного католика Сигізмунда ІІІ земляки-протестанти скинули зі шведського престолу й відтоді Річ Посполита та Королівство Швеція регулярно воювали між собою. Однак, бойові дії зазвичай відбувались на території сучасних Естонії та Латвії, де пам'ятаємо, встигли відзначитися й наші козаки, зокрема під керівництвом Самійла Кішки. Та цього разу "фронт" несподівано підійшов на дуже небезпечну відстань до Варшави, тож Сигізмунд ІІІ особисто очолив оборону, хоча похвалитися жодними успіхами довгий час не міг.

Тому, коли прийшла звістка про блискучий розгром козаками Михайла Дорошенка та бійцями Стефана Хмелецького татар під Білою Церквою, це викликало загальне піднесення. Хоч якісь хороші новини. Сигізмунду ІІІ було прислано знамена розбитого противника, полонені знатні татари та лист від козаків зі звітом про битву й "маленькими" побажаннями. За досить старанне виконання умов Куруківської угоди та перемогу в останньому бою, Дорошенко з компанією просили підвищення фінансування (бо виділених коштів не вистачало навіть на артилерію), можливість розквартируватись та зібрати з простого люду трохи "хліба", а також права поповнити козацький реєстр, замінивши загиблих найкращими з "випищиків". Навіть релігійну тему в листі оминули, щоб не дратувати короля зайвий раз.

Його королівська величність урочисто прийняв трофеї, вислухав послів, подякував і обіцяв козакам "свою ласку". Аудієнцію закінчено. Такий поворот розчарував навіть найбільших прихильників "програми лояльності" до королівського уряду, яку старанно втілював гетьман Дорошенко. І коли Сигізмунд ІІІ трохи згодом, як ні в чому не бувало, через свого посланця наказав козакам прислати пару тисяч бійців із тих, що не увійшли до реєстру, для війни зі шведами, Дорошенко, звичайно, у дуже ввічливій формі, з усіма належними реверансами, але послав короля. Аргументував свою відмову гетьман тим, що де ж їх візьмеш, не вписаних до реєстру, якщо всі вони тепер горбатяться на шляхту, як і було записано в дуже "справедливих" Куруківських угодах.

Хоча, звичайно, Дорошенко лукавив, і всі чудово знали, де тусуються "випищики", яких не приваблювала перспектива повернення "до панів": Великий Луг – батько та Січ – мати. Тоді прийшов запит на контингент із реєстрових козаків, та його теж відхили. Відповідь королю, так само дуже ввічлива, зводилась до одного: давай більше грошей, тоді подумаємо. А тут і турки-османи знову активізувались на півдні України, тож козаки справді стали більше потрібні вдома, ніж десь там у далекій Пруссії. Османська імперія, очевидно, розчарувавшись у здатності уряду Речі Посполитої навести порядок із морськими набігами запорожців на їх володіння, знову взялася за проєкт будівництва замків на Дніпрі, які мали б перекрити вихід козакам у Чорне море, і першим ділом було відновлено Іслам-Кермен, який ми зараз знаємо як Каховку.

Побоюючись, що за цією фортецею будуть зведені й інші, що могли б із часом стати опорними пунктами для подальшого нападу на Річ Посполиту, королівський уряд дає козакам зрозуміти, що він був би цілком не проти, якби, як і в часи гетьмана Богдана Ружинського, Іслам-Кермен трішечки б згорів. Там кажуть і гармат новеньких османи завезли. Згадувати при цьому короля, само собою, зовсім не обов'язково. Михайло Дорошенко натяк зрозумів, і вже весною 1628 року Іслам-Каховка була стерта козаками з лиця землі. Захопивши кілька десятків гармат, наші бійці повернулись на Запоріжжя. На радощах, випищики одразу спорядили новий похід на море, в якому награбували собі всякого добра та побрали невільників, а гетьман Дорошенко з реєстровцями вже збирався йти "на волость", як раптом з'явилися посли з Криму.

Браття козацького роду...

Бонусом портрет короля Сигізмунда ІІІ тих років, робота Рубенса. Усім своїм виглядом його величність показує своє роздратування тим, що "клятим козакам" знову щось потрібно

Так остаточно й закріпився розподіл козаків, що намітився ще з часів першої спроби створити реєстр, на козацтво городове (тобто, реєстрових) та низове (нереєстрових запорожців). Зрозуміло, що просто собі сидіти на Запоріжжі й "курити бамбук" низовики не стали б, і гетьман Дорошенко разом із представниками Конецпольського йде на Січ, щоб навести порядок і там. Утім, ще до того як вони прийшли на Базавлук, частина випищиків уже встигла вирушити звідти в черговий чорноморський похід, який однак не міг похвалитися масовістю, а тому був легко відбитий османським флотом. Ще одна група запорожців напала в степу на московське посольство до Криму та пограбувала його. Заробляли собі хлопці "козацький хліб", як уміли. Дорошенко першим ділом наказав спалити всі чайки, що лишались на Січі та залишив там гарнізон в тисячу реєстровців.

Ця тисяча була зібрана потроху від кожного полку й мала на меті слідкувати за "неблагонадійними елементами" з правом "карати горлом" порушників спокою. Дорошенко відзвітував Конецпольському про проведену роботу, а той одразу відписався султану, що завдяки війську, яке він направив на Січ, жодних козацьких вилазок тепер можна не боятись (про те, що "військо Конецпольського" було таке ж козацьке, гетьман польний дипломатично змовчав). Однак, чи то старань тих султан не зацінив, чи були там якісь втручання "третьої сили", але вже з початку 1626 року знову поновились татарські набіги на землі Речі Посполитої (угода в Хотині передбачала, що король стримує запорожців, а султан у свою чергу не дозволяє "бешкетувати" татарам). І вкотре козаки стали різко потрібні державі.

Знову активізувалась довгограюча війна зі Шведським королівством на Балтиці, Конецпольський майже з усім коронним військом вирушив на північ, і для захисту південних рубежів залишився Стефан Хмелецький (шляхтич русинського походження) з якоюсь нещасною тисячею-другою солдат. І одразу ж на Україну посунула нова орда. Татари планували йти на Волинь, але зупинились під Білою Церквою, де на них несподівано й вдарили Хмелецький з усіма реєстровцями Дорошенка. Тоді була сильна злива, рушниці не стріляли, тож довелось як в старі лицарські часи битись у рукопашну. Дорошенко особисто проткнув списом сімох татар (не одним ударом, звичайно), а загалом нападники були цілковито розгромлені. Натхненні цим успіхом, козаки відсилають королю захоплені трофеї, та просять за проявлену лояльність полегшити обтяжливі умови Куруківської угоди. Далі буде...

Для прикладу територія Чигиринського козацького полку, та населенні пункти, які входили до нього

#Епізод 139. Михайло Дорошенко та програма лояльності

Напад коронного війська Речі Посполитої разом із приватними арміями українсько-польських магнатів на козаків восени 1625 року (який чомусь називають "повстання Марка Жмайла"), коштував запорожцям близько восьми тисяч загиблими. І тепер герої Хотинської битви, які "розкатали губу", очікуючи, що після того як вони фактично врятували державу від турків-османів, король Сигізмунд ІІІ буде вдячний козакам як "земля колгоспу", змушені були погодитись ледь не на всі ті жорсткі умови, що висував до них уряд. Результати кількаденних перемовин проведених на березі Куруківського озера, ще усіяного тілами загиблих з обох сторін, були закріплені в протоколі, що відомий під назвою "Куруківська угода". Поступки урядової комісії були мінімальними.

Зокрема, козакам "з барського плеча" була надана амністія (очевидно за те, що не стали сидіти склавши руки, коли армія гетьмана польного Станіслава Конецпольського почала їх "трішечки вбивати") та можливість не видавати ватажків останніх морських походів. Козацький реєстр, що надавав бійцям офіційний статус та право на отримання виплат із бюджету, трохи збільшувався й мав тепер складати шість тисяч. За словами перемовників зі сторони козаків, поза реєстром таким чином залишалось близько сорока тисяч, які тепер мали повернутись до свого попереднього цивільного стану. Зовсім не було врегульовано питання статусу козацьких вдів та сиріт. Тож можете самі оцінити наскільки справедливими були ті умови. Зате козацькій старшині вдалось домовитись про підняття оплати конкретно для себе.

Утім, назначеної урядом зарплати було явно не достатньо. Якщо ж урахувати повну заборону Куруківською угодою морських походів "на турка" та поборів, які козаки любили влаштовувати в маєтках шляхти, бійців по суті садили на "голодний пайок". Цікаво, що кошти для утримання козаків мали братися з надходжень від "поголовного податку", яким обкладались "лиця єврейської національності", тож по факту козацтво мали фінансувати євреї. Пам'ятаємо, що питання складання реєстру піднімалось ще Вільшанською та Роставицькою "угодами", однак кожного разу воно спускалось "на гальмах", через це цього разу було встановлено чіткий строк у шість тижнів за який він повинен бути сформований. А щоб козаки знову не забили на це, коронна армія залишилась на розквартируванні в Україні.

Ще за шість тижнів після складання реєстру, козаки, яким пощастило до нього потрапити, мали розпродати своє нерухоме майно, якщо воно стояло на землях шляхти або духовенства, та перебратися куди інде. Старший над козаками міг обиратись самими "реєстровцями", однак після цього його кандидатура мала подаватись на затвердження гетьману польному. І одразу ж по закінченню перемовин, замість Марка Жмайла новим гетьманом запорозьким було обрано Михайла Дорошенка, якого Конецпольський тут же й затвердив на посаді. Дорошенко був вірним соратником Петра Сагайдачного та вже зустрічався нам в епізоді про похід козаків на Москву. І як наш легендарний гетьман у свої останні роки, Михайло Дорошенко так само був цілком лояльним до королівської влади.

Новообраний гетьман запорозький старанно об'їжджає міста та містечка з метою формування реєстру, і таким чином з'являються перші шість козацьких полків, розділених за територіальним принципом: Білоцерківський, Канівський, Корсунський, Чигиринський, Черкаський та Переяславський. Як бачимо, лише центр останнього із них був на Лівому березі Дніпра, інші ж розташовувались на правобережжі Київщини та Черкащини. Які тоді йшли "торги" за потрапляння до бажаного списку, можемо тільки здогадуватись. Великій кількості козаків, що "пролетіли як фанера" над реєстром, зовсім не всміхалась перспектива повернення до колишнього статусу, особливо якщо він передбачав тяжку панщину, тож для таких "випищиків" залишався лише шлях на Січ або й узагалі до Донських казаков...

Сатирична карта Європи 1871 року. Століття минають, а образ Росії як навіженого кривавого маніяка не змінюється...

Бонусом пам'ятний знак козакам, полеглим біля Куруківського озера

Десь посередині між Каневом та Черкасами козаків наздогнали, і відбулась перша збройна сутичка. Не дивлячись на явну меншість, та великі втрати від першої атаки на них, козаки не здались, а відстрілюючись та відбиваючи кавалерійські наскоки, дійшли до Черкас, де з'єдналися з місцевим гарнізоном. Там прийшла звістка, що Жмайло вже виступив із запорожцями з Січі й черкасько-канівські козаки вирішили йти до них на з'єднання, при цьому ледь не через день посилаючи Конецпольському листи з проханням не нападати поки на них, і не зачіпати їхніх жінок та дітей, що лишилися по містах та селах. Дослухалися до їх прохання не сильно, й урядові вояки наробили тоді чимало біди. Зрештою, сторони зупинилися недалеко один біля одного в районі річки Цибульник на сучасній Кропивниччині та стали чекати гетьмана Жмайла.

Почався обмін посольствами та чергове обговорення всіх тих же питань "за рибу гроші", про які ми вже не раз тут писали, тож не будемо повторюватись. Єдине, що уряд забажав видачі учасників посольств до московського царя з метою допиту на предмет того, про що там домовлялись. На це відповіли, що мова йшла лише про виплати, які Москва ще з часів Дмитра Байди-Вишневецького час від часу платила козакам за стримування татар, ні про які ідеї Борецького про перехід "під царську руку" уряду не озвучувалось. Зрештою, Конецпольський зрозумів, що поступатись козаки не збираються, і затримавши останніх послів у себе (для ефекту несподіванки), віддав коронному війську наказ про наступ. Козацький табір було атаковано з трьох сторін, а коли його захисники відступили до обозу, його піддали жорсткому артилерійському обстрілу.

Позиція у козаків була явно не найкраща й Жмайло вирішує змінити її. Як колись князь Ізяслав ІІ Мстиславич у своєму поході на Київ, козаки запалили вогнища на ніч, щоб створити у таборі ефект присутності, а самі під покровом темряви вирушили до Куруківського озера (що навпроти сучасного Кременчука), де було якесь старе городище з валами. Проте німецькі найманці довідались про цей трюк, і знову була організована погоня. Щоб виграти час для облаштування позицій біля Куруківського озера, Марко Жмайло залишає кілька тисяч бійців по трьом заслонам, які мали стримати наступаючих, а по суті принести себе в жертву, бо шансів у них потім прорватись живими до своїх було обмаль. І жертва була принесена, хоч хлопці й забрали за собою на той світ багато противників. Та все ж толком добудувати новий табір так і не встигли.

Розуміючи це, урядові війська вирішили з ходу розгромити козаків, однак жорстоко за це поплатились і були відкинуті зустрічним вогнем. Тоді знову почався масований обстріл табору, та цього разу вже пішла й конкретна "отвєтка" від запорожців. Навіть сам Конецпольський дивом уник тоді смерті. Назрівала затяжна облога, а якщо зважати на те, що стояли вже перші холодні дні листопада 1625 року, легкою вона не була б ні для кого. Влаштовувати "другу Ла-Рошель" в степах України явно не збирались. Тоді Конецпольський відправив козакам грізного листа, погрожуючи що він "єщє даже нічєго нє начінал", а ще прозоро натякав, що поки козаки тут сидять, його жовніри розправляться з козацькими жінками та дітьми. Та основний посил був очевидний: давайте вже швидше "сідати за стіл переговорів"! І, зрештою, козаки таки направили до гетьмана польного нових послів. Далі буде...

Мовчазний свідок тих подій – Успенський собор міста Канева, збудований ще в часи Русі, утім відтоді дуже сильно перебудований 

Про козаків стереотипних і справжніх...

Послання митрополита було цілком прозоре: "Другий Єрусалим" (як тоді в церковних колах почали називати Київ) мав бути взятий самозваним "Третім Римом – Москвою" під захист від католиків та уніатів, а тому Борецький просив московського православного царя прийняти наші землі та військо Запорозьке "під свою руку". Московських чиновників здивувало таке прохання, і хоч цар Михайло Романов і передав Борецькому коштовну ікону та двісті шкур соболів, а козакам оголосив прощення їх "провин" часів Смути та походу Сагайдачного, питання загалом було визнано таким що зараз явно "не на часі". Але ідея Борецького, висловлена тоді вперше, серед нашого народу, що тільки продовжував шукати свою ідентичність, нажаль, не згинула остаточно. Поки ж православним доводилося й далі вирішувати свої проблеми власними силами.

На початку 1625 року помирає архімандрит Печерського монастиря, засновник першої київської друкарні, Єлисей Плетенецький, й одразу пішли чутки, що король Сигізмунд ІІІ планує передати цю святиню уніатам, а тут ще й київський війт почав опечатувати православні храми. До Києва оперативно прибули козаки й війту просто... відрубали голову. Якісь убивства на релігійному ґрунті були здійснені також у Корсуні та Богуславі. Градус протистояння явно зростав, і королівський уряд більше не міг закривати очі на це козацьке "свавілля", їх союз із Кримом, що через постійні морські походи запорожців на Константинополь загрожував новою війною з Османською імперією, а також на зносини з московським царем, що взагалі тягнули на державну зраду. Король вирішує діяти.

Магнатам українських земель нагадали про необхідність мобілізації їх "приватних армій" для проведення роз'яснювальної бесіди" з козаками, а гетьман польний Станіслав Конецпольський, що прийшов на зміну загиблому Жолкевському, почав готувати урядові війська. Але першим ділом Конецпольський вирішує вивести з гри кримських союзників запорожців. І, не зважаючи на наявність на той час уже офіційних листів, якими козаки з татарами засвідчили угоду про союз та взаємодопомогу, хан уперше, та, нажаль, далеко не в останнє зраджує цю дружбу. Ціна зради – "упоминки" (так називали фактичну данину татарам, щоб король не ображався) за два роки, що були виплачені гетьманом польним у Кам'янці-Подільському. Далі буде...

Титулка Густинського літопису, в якому, по суті, вперше й була висловлена єресь про "трієдіний народ". У п'ятому рядку можемо побачити й про "россійский народ" також

І про перемовини...

Бонусом ілюстрація до «Віршів на жалісний погреб шляхетного рицаря Петра Конашевича Сагайдачного» авторства Касіяна Саковича. Видано в рік смерті гетьмана. Тут уперше бачимо зображення герба Війська Запорозького і, можливо, узагалі найперше зображення козака

Після смерті Сагайдачного, його наступником обрали Олефіра Голуба, що був довіреною особою померлого гетьмана, але й близько не мав такого ж авторитету. При цьому всі спірні питання щодо правового статусу козацтва та православної церкви залишились відкритими. Не отримавши бажаної платні, козаки почали погрожувати новими походами на Османську імперію, бо ж вони із султаном ніяких мирних угод не підписували, а жити то за щось треба. Стали вони й забивати на прикордонну службу в степу, і татари безперешкодно пройшлися рейдом по нашим землям. Щоб знайти козакам якусь "роботу" пробували їх залучити до нової війни зі шведами, що розгоралась у Лівонії, але литовська шляхта злякалась перспективи розквартирування у себе цих непередбачуваних хлопців, і туди взяли зовсім малу їх кількість.

На зимовому сеймі наступного року про козацькі заслуги в Хотинській битві Сигізмунд ІІІ уже навіть не згадав і просто почав вимагати від них покірного виконання умов Роставицької угоди. Офіційно передати цей по суті ультиматум були призначені магнати українських воєводств, що для більшої переконливості мали привести на розмову з козаками свої "приватні військові компанії". І що характерно, православні "депутати", які у церковних справах виступали на сеймі з козаками єдиним фронтом, у питанні цього ультиматуму радо підтримали короля. Але спочатку підтримка та була тільки на словах, збирати свої армії шляхта не поспішала, тоді як козаки, не отримавши бажаного на сеймі (очевидно, через це Голуба було скинуто з гетьманства), таки виконали свою погрозу й знову почали виходити в море.

Утім, походи ті були не дуже масштабні, хоч і наробили переполоху в Константинополі. Мабуть, це була просто демонстрація козацьких можливостей, з надією, що король таки передумає. З метою заспокоїти своїх підданих, новий султан демонстративно виставив на загальний огляд кілька десятків відрубаних голів, тих бідолах-запорожців, яким не пощастило потрапити в полон, але новою війною з Річчю Посполитою вже ніхто не погрожував. Польським послам дипломатично натякнули, що час уже навести обіцяний Хотинською угодою порядок із запорожцями, бо ж скільки можна, і тоді Сигізмунд ІІІ наказує заморозити й ті виплати козакам, щодо яких були старі домовленості. Ситуація явно зайшла в глухий кут, і можливість її мирного вирішення ставала все більш примарною.

У цих умовах у козацтва з'являється новий неочікуваний союзник. У період певного управлінського хаосу під час перетурбацій із султанами, до влади в Кримському ханстві прийшов Мехмед ІІІ Герай, який одразу заходився провадити реформи. І головною метою нового хана було позбутись обтяжливого статусу васала турків та відновлення самостійності Криму. Звичайно, такі розклади не могли влаштовувати Константинополь, і влітку 1624 року на Кримський півострів була відправлена каральна експедиція з метою скинути Мехмеда ІІІ. Тоді хан, через свого брата, звертається до запорожців за допомогою. І козаки, які свого часу й виникли як явище саме для боротьби з кримською ордою, несподівано дають згоду прийти на виручку своїм одвічним ворогам. Далі буде...

Цей портрет Петра Сагайдачного став еталонним, хоча написаний він уже в 19 столітті. Та й гетьман тут щось зовсім не скидається на 42-річного чоловіка (десь саме стільки йому було на момент смерті)

#Епізод 136. Королівська вдячність Сигізмунда ІІІ

У світовій історії війни не раз закінчувались без очевидної перемоги якоїсь із сторін, хоча при цьому кожен із супротивників починав на весь світ волати про свій неймовірний тріумф. Так і після Хотинської війни султан Осман ІІ оголосив, що всі "целі СВО виполнєни": невірні покарані, Річ Посполита більше не буде втручатись у справи Молдавського князівства, а козаки припливатимуть на чайках лише щоб відпочити в готелях all inclusive. Однак, народу це щось не сильно зайшло. Планували ж легко перемогти "за трі дня", а потім привезти нових роксолан у гареми, по факту ж зазнали значних втрат без особливих здобутків. Тож, авторитет султана було суттєво підірвано, і за кілька місяців Осман ІІ, в результаті заколоту яничар, буде вбитий (генералам РФ на замітку).

Король Сигізмунд ІІІ теж підключив своїх піарників на повну. Правителя Речі Посполитої зображали на лихому коні, який копитами б'є бусурман, а сам Сигізмунд при цьому наштрикує на спис якогось турка, можливо й самого султана... Хоча, як пам'ятаємо, жодної участі в Хотинській битві король не приймав. Усі чудово розуміли, кому насправді належить заслуга в тому, що османська армія була зупинена, і турки тепер змушені робити вигляд, що так все й було задумано. Справжніми героями Хотина були наші козаки та їх гетьман Петро Сагайдачний. І герої, що й так погодились на участь у тій війні лише за умови виконання їх побажань, вирішили "не відходячи від каси", одразу накатати лист на ім'я Сигізмунда, де нагадали про свої прохання й досипали ще трохи нових.

За свої ратні подвиги та відмову на майбутнє "ходити морем на турка" козаки просили підвищити їм платню більш ніж удвічі (до ста тисяч золотих на рік), право й надалі проживати на землях шляхти та духовенства, а також передачу їм Борисполя з околицями для потреб старих козацьких ветеранів. Окремо згадувалось про необхідність "успокоєння нашої релігії грецької", а ще щоб урядові війська не допускались на розквартирування туди, де вже "пасуться" козаки (особливо в Київське воєводство). Король те все прочитав... і викинув у смітник. По грошах було вирішено докинути козакам нещасну десятку тисяч, що вибив їм додатково Сагайдачний під Хотином за те, щоб бійці не залишили своїх позицій у найважчий момент. І на цьому все. Інші "хотілки" королем були просто проігноровані.

У своїй інструкції до послів, які мали вести з козаками подальші перемовини, Сигізмунд ІІІ пропонував просто підкупити Сагайдачного та іншу старшину, а ті вже хай самі якось заспокоюють "чернь". Не відомо як би відреагував наш гетьман, на те, що король його кинув із обіцянкою відновлення православної ієрархії, і тепер просто намагається відкупитись, бо перемовини ті так і не відбулись. У квітні 1622 року, від рани отриманої під Хотином, гетьман Петро Сагайдачний помирає. У своєму заповіті він виділив великі кошти на потреби Київського та Львівського братств та іншу благодійність. А от те, що до нас не дійшли відомості про майно, яке залишилось його вдові, і що вона за рік уже одружилась знову, породило чутки, що щасливим у шлюбі гетьман не був і "проміняв жінку на тютюн та люльку".

– А можна було останній епізод зробити якось покоротше?
– Ні слова більше!

Бонусом репліка меча, подарованого королевичем Владиславом гетьману Сагайдачному за вирішальний внесок у Хотинській битві. Принаймні, так написано на самому мечі, хоч напис той могли зробити будь-коли. Оригінал зберігається у Кракові

І поки перші з горем навпіл таки почали переправу через Дністер, а козаки тим часом в пошуках наживи порозбрідались невеликими загонами в кількасот чоловік по молдавських селах, османське командування вирішило вклинитись між ними і не допустити з'єднання. Сагайдачний, прибувши з Варшави прямо під Хотин, і побачивши, що козаків ще досі немає, з невеликою охороною вирішив їхати далі через територію, що вже кишіла турками і татарами, щоб відшукати своїх. І так посеред ночі без GPS-навігатора він помилково наткнувся на османський табір. У ході перестрілки Сагайдачного було поранено в руку, але він, залишивши коней, добу блукаючи лісами, таки вийшов на козаків. А там уже всі були добряче злі на Бородавку й на радощах проголосили Сагайдачного гетьманом знову.

Бородавці закидали розпорошення козацьких сил, через що декілька сотень запорожців, не зважаючи не героїчний опір, уже було вбито в різних місцях переважаючими силами противника. А ще не ясно чим там затарювались козаки по панських маєтках, але виявилось, що достатньої кількості сіна для коней не приготували, і тих уже просто не було чим годувати. Цей косяк теж повісили на Бородавку, якого закували в кайдани і, зрештою, узагалі стратили. А козацька армія під керівництвом нового-старого гетьмана через тиждень маршу, відбиваючись по дорозі від татарських наскоків, на другий день осені 1621 року, нарешті, добралася до Хотина. Не встигли наші хлопці нормально організувати свій табір, як надійшла османська армія, яка з ходу почала штурм ще недобудованих козацьких фортифікацій.

Три дні накочувались османські хвилі на наші позиції, і щоразу їх відбивали шквальним вогнем (хоч у масовій культурі й склався стереотип козака з оселедцем, що на коні з шаблюкою мчить ледь не в одних шароварах із голим пузом, в реальності вони були, у першу чергу, стрілки-піхотинці). Після останнього штурму козаки, підтримані поляками, навіть перейшли в контратаку, вибили турків з їх позицій, понищили ворожу артилерію, але захопилися грабуванням обозу і таким чином дали можливість противнику оговтатись. Зрештою, війна перейшла в затяжну фазу із взаємними перестрілками. Але коли Ногайска орда Кан-Темира перейшла на наш берег Дністра та перерізала логістику зі сторони Кам'янця, силам Речі Посполитої стало вже зовсім непереливки. Особливо страждали козаки, які змушені були з простягнутою рукою ходити по польському табору й просити в'язку сіна для коней, що почали дохнути. В урядових військах справи були не сильно веселіше, почалось дезертирство.

Невдоволення охопило й козацький табір, Сагайдачного почали переконувати плюнути на все й повертатись в Україну. Лише ціною надзусиль, пообіцявши добитися збільшення платні, гетьманові вдалося стримати своїх бійців, і вони потім зробили ще пару вдалих вилазок на турків. Османи теж несли дуже великі втрати, і після того як їх найбільш масштабний за майже місяць боїв наступ знову заглох, сторони почали перемовини. Було домовлено про взаємний ненапад (окремим рядком заборонялись козацькі походи) та розмежування сфер впливу по Дністру, тож Хотин Річ Посполита втрачала. Султан хотів видачі організаторів останнього рейду на Константинополь, але все звалили на мертвого Бородавку. А Сагайдачний у той час, терплячи жахливий біль у простріленій руці, уже виводив своє військо додому. Турок не пройшов. Далі буде...

Хотинська фортеця на Дністрі. Найбільш популярна локація для зйомок історичних фільмів 

#Епізод 135. Хотинська битва

Три дні тривала козацька рада в Сухій Діброві, де вирішувалося питання "бути чи не бути" участі козаків в обороні Речі Посполитої від величезної армії Османської імперії, що насувалась з півдня. Спершу перед товариством виступив митрополит Київський, Галицький та всієї Русі Йов Борецький, який яскраво описав як нашу "стару і святу віру гнітуть, нищать, топчуть", натякаючи також і на провину в цьому ревного католика короля Сигізмунда ІІІ. Наступного дня слово надали королівському послу, який дуже завбачливо приїхав не з пустими руками. Із собою він привіз платню козакам за минулий рік у розмірі 20 тисяч золотих. Після промови посла, за командою гетьмана Якова Бородавки козаки влаштували довгу стрілянину в небо в стилі кавказького весілля та присяглись таки допомогти королю й державі, але за умови виконання їхніх прохань.

Головним із козацьких "прошень" було затвердження королем Борецького та інших владик, нещодавно висвячених Патріархом Єрусалимським, тобто офіційне визнання владою відновленої православної ієрархії із поверненням належного їм майна. Було визначено делегацію на чолі з Петром Сагайдачним (що, як пам'ятаємо, тоді був понижений до статусу полковника), яка мала вирушити на переговори з королем щодо цього питання. А козаки, після кількох організаційних моментів, приступили до найголовнішого: розподілу грошей. Двадцять тисяч було неабиякою сумою, і професійних європейських найманців ними заманили б не багато, але невибагливі запорожці розділили їх по одному золотому на два бійця за умови, якщо в них є нормальна зброя та досвід участі в кількох морських походах "на турка".

Тепер Річ Посполита могла додатково розраховувати на сорок тисяч козаків, які одразу продовжили підготовку до походу. При чому в ході тої "підготовки" попали під роздачу білоцерківські євреї, через те, що в одного з них знайшли якимось чином "збещещену" ікону (і це один із перших зафіксованих у часи козаччини єврейських погромів). Шляхта теж скаржилась королю на надмірні побори "на військові потреби", які влаштували козаки в їх маєтках, але Сигізмунд ІІІ, хоч і висловив глибоке занепокоєння із цього приводу, просто розвів руками та запропонував поскаржитись в Радбез ООН. А тим часом делегація Сагайдачного прибула до Варшави. Король виказав їм свою ласку, навіть дав єпископу Володимирському поцілувати собі руку та на словах обіцяв владнати всі релігійні суперечки.

Якось незручно, мабуть, було питати в монаршої особи, коли саме він збирається виконати свою обіцянку, тож Сагайдачний, досить задоволений і таким результатом, поїхав. Проте, між собою у католицьких колах тоді були впевнені: "король краще дозволить корону в себе відібрати, ніж розкольнику посісти в київській митрополії". Війна ж продовжувалась... Ще перед аудієнцією Сагайдачного, козаки теж нанесли свій "візит", але вже до османської столиці. Було то лише шістнадцять чайок, які прослизнули повз османський флот, що чатував на них біля гирла Дунаю. Особливої шкоди наробити така кількість козаків не могла, але в якості такої собі ІПСО усе було зроблено чудово. Константинополь охопила паніка, бо ж "усі пішли на фронт", утім наші лише спалили околиці, "прибарахлились турецькими шмотками" й змились.

На жаль, на зворотному шляху частину чайок таки перехопили, і запорожців, що були на них, віддали султану Осману ІІ, який саме переправлявся з військом через Дунай. Доля тих хлопців була незавидною. Когось використали як мішень для стрільби з лука, когось розірвали слони, когось просто порубали. Тим часом на зустріч османській армії окремими колонами вийшли урядові війська Речі Посполитої та козаки під командуванням гетьмана Бородавки. Запорожці перейшли Дністер першими, і почали пустошити Молдавське князівство, господар якого втік до турецького табору. Урядові ж війська стояли навпроти Хотина, і можливо, пам'ятаючи про катастрофу під Цецорою, на інший бік не поспішали та кликали до себе козаків. Але ті відмовились прибути, доки коронна армія не перейде Дністер.

І до новин спорту...

Бонусом замок Станіслава Жолкевського, довкола якого з часом виросло сучасне місто Жовква на Львівщині

Після того погрому татари перейшли Дністер і почали грабувати Поділля, Галичину та Волинь. Зупинити їх уже було нікому. Однак, турки далі не пішли і залишились чекати підходу султана Османа ІІ з основним військом. Уряд Речі Посполитої в авральному порядку спробував сколотити хоч якусь коаліцію "проти бусурман", апелюючи до спільних християнських цінностей. Однак, імператор Священної Римської імперії Фердинанд ІІ Габсбург був аж надто зайнятий війною з протестантами, з іншими сусідами ще не встигли висохти чорнила на документах про перемир'я після довгих війн, тож довелось розраховувати лише на свої внутрішні сили. Сейм підвищив "військовий збір" у вісім разів, але ще треба було знайти, тих хто буде воювати за ці гроші, а варіант лишався лише один...

Щоб переконати козацтво взяти участь у відбитті османського нападу, в уряді вирішили підключити всі можливі канали: король Сигізмунд ІІІ особисто написав Єрусалимському Патріархові Теофану, який уже збирався їхати додому, і той просив козаків послужити на благо державі. Одним із аргументів на користь допомоги уряду, Патріарх називав те, що вдячний за допомогу король буде змушений підтвердити нещодавнє висвячення православного митрополита та єпископів. Наостанок Теофан ще видав грамоту, якою вказував на невідповідність церковним правилам української традиції "гробків" із пируванням на могилах, та ще й з музикою, і поїхав (як бачимо, за чотириста років, що минули, у більшості регіонів у кращому випадку відмовились лише від використання музики на провідну неділю).

Але наших хлопців-запорожців й умовляти сильно було не треба. Ще б пак, раніше ж усіляко забороняли їм ходити "на турка", а тут самі пропонують та ще й грошей за це дають. І в якості репетиції козаки спершу сходили на Білгород-Дністровський та звільнили там три тисячі невільників. Далі уряд їх почав агітувати напасти з моря на сам Константинополь, на що отримав відповідь із підколкою, що за дуже "розумними" вказівками з центру козацькі чайки було спалено, тому звиняйте. У результаті було вирішено, що козаки доєднаються до сухопутного походу, і вони з радістю розбрелися по містах та маєтках шляхти безкоштовно "затарюватись" кіньми, порохом та провізією в дорогу. Та раптом посеред усіх цих приготувань прийшла неприємна звістка.

Коли про відновлення православної церковної ієрархії стало відомо всім, уніатська верхівка, побоюючись за своє майбутнє, почала бити на сполох: Патріарха Теофана називали самозванцем та турецьким агентом (Єрусалим тоді був під владою султана), а висвячених ним владик – шпигунами та зрадниками. Зрештою, король Сигізмунд ІІІ на вимогу греко-католицького митрополита, видає універсал про арешт його православного "колеги" Йова Борецького та єпископа Смотрицького. У принципі, перебуваючи в Києві під захистом Сагайдачного, Борецький міг не боятись арешту, але сам факт такої лицемірної поведінки короля поставив участь наших бійців у війні під велике питання. І щоб вирішити його, на середину червня 1621 року було скликано загальну козацьку раду в урочищі Суха Діброва на Київщині. Далі буде...

Картина "Загибель гетьмана Жолкевського". Ватажок ногайців Кан-Темир відрізав Жолкевському голову та разом із його шаблею та сідлом відправив султану в подарунок

#Епізод 134. Від Цецори до Сухої Діброви

Плануючи війну проти Речі Посполитої, османським урядом було вирішено в першу чергу нейтралізувати неблагонадійного господаря Молдавського князівства. Він числився васалом султана, але по факту чітко подавав сигнали королю та великому князю Литовському і Руському Сигізмунду ІІІ про готовність змінити "хазяїна". А після розгрому господаря мали б підтягнутись основні сили Османської імперії, щоб продовжити генеральний наступ уже зі зручного "молдавського плацдарму". Однак, цей план не був секретом для військового командування Речі Посполитої, і великий гетьман коронний, добре відомий нам, Станіслав Жолкевський вирішує прийти на допомогу молдавському союзнику та переходить із наявними у нього на той момент військами Дністер. Хоча тих "сил і засобів" було явно недостатньо.

Під керівництвом Жолкевського було лише щось біля шести тисяч, розраховувати ж на допомогу, ненависного гетьманові коронному, козацтва тоді взагалі не доводилось (низовики просто б не послухались, а відносно лояльний до уряду Сагайдачний, як пам'ятаємо з минулого епізоду, тоді саме возився з Патріархом Єрусалимським). Утім, півтори тисячі з гаком "козаків наємних", зрештою, таки прибули. Зараз залишається лише гадати, чим керувався Жолкевський, приймаючи те своє рішення про перехід Дністра. Очевидно, він розраховував, що основний удар має взяти на себе армія молдавського господаря, а вони будуть лише "на підхваті", і ще, мабуть, дуже хотілось щось довести своїм критикам, які давно наїжджали на гетьмана коронного за надміру обережну тактику під час минулих розборок з османами.

Але побачивши, що із Жолкевським так мало людей, молдавське боярство "поплило". Хтось згадав, що ще "виноград не зібраний" і терміново треба додому, а хтось відкрито перейшов на сторону турків. Господар сам хотів утікати, але гетьман коронний його затримав. І так, маючи в підмогу всього кілька сотень сміливців із місцевих, Жолкевський у середині вересня 1620 року приймає бій з османами під Цецорою в сучасній Румунії. Крім турків прийшли ще й кримські татари та ногайці, загалом до п'ятидесяти тисяч. Після двох битв нерівність сил стала очевидною геть усім, у стані Речі Посполитої почалася паніка й гетьман наказав прориватись назад до Дністра. І як колись, зчепивши вози, відступали від армії Жолкевського козаки Лободи й Наливайка, так і він сам тепер під захистом возів тікав від турків.

Карма все ж таки працююча штука, хоч і діє не так швидко, як би нам того хотілось. Ми безперечно шануємо Жолкевського за розгром московитів під Клушино, окупацію столиці Мордору та полон московського царя... але кров козацьких жінок та дітей під Солоницею назавжди залишаться чорною плямою його біографії. І та Солоницька різанина теж певною мірою повторилася, коли Дністер уже був так близько, а на тому березі виднівся наш Могилів-Подільський. Османи в той момент таки прорвали "пересувну фортецю" Жолкевського, і гетьмана коронного, його заступника та ще багатьох знатних командирів було вбито. Серед загиблих у тій невдалій кампанії був і чигиринський підстароста Михайло Хмельницький, а його молодий син Богдан, як і сотні інших, потрапив тоді у турецьку неволю.

І про досвід минулих поколінь...

Бонусом титулка Граматики Мелетія Смотрицького

Тож, вирішивши не чекати більше королівської милості, Петро Сагайдачний бере церковні справи у свої руки. Ще під час московської кампанії наш гетьман мав можливість познайомитись із Патріархом Єрусалимським Теофаном ІІІ, який під час мирних перемовин із московитами перебував на болотах із "робочим візитом". Тепер, коли Патріарх повертався назад, Сагайдачний запропонував йому поїхати через українські землі, гарантуючи тут теплий прийом та повну безпеку. Прийом виявився настільки теплим, що Теофан залишився в Києві на цілий рік. Маючи "довіреність" від свого Константинопольського колеги, Патріарх роздавав грамоти та благословення братствам, монастирям та церквам, але Сагайдачного цікавило дещо інше.

Уже майже четверть століття православна церква в Речі Посполитій була обезголовлена внаслідок укладання Берестейської унії та переходу в "греко-католицтво" митрополита київського та майже усіх православних єпископів, і саме для відновлення церковної ієрархії так потрібен був Сагайдачному Єрусалимський Патріарх. Теофан ІІІ довго "віднєкувався", не безпідставно побоюючись королівського гніву (біля Патріарха постійно крутився представник Сигізмунда ІІІ, що за всім слідкував), але Сагайдачний знайшов слова, які його переконали. Була придумана ціла схема за якою Патріарх зробив вигляд, що вже їде з Києва, королівський представник провів його до Білої Церкви і поїхав собі на Польщу, але Теофан швиденько розвернувся назад і висвячення почалось.

Усе робилося в суворій таємниці вночі: вікна церкви Київського братства були забиті дошками та зашторені, щоб світло з середини не привертало увагу, хору не було – тихенько співав лише один чоловік. Митрополитом Київським, Галицьким та всієї Русі було висвячено ректора Київської братської школи Йова Борецького, другим за статусом в ієрархії – архієпископом Полоцьким став ще один викладач братської школи, уже відомий нам Мелетій Смотрицький. До речі, за рік до цього Смотрицький також видав свою "Грамматіку Славенския", перший повний навчальний курс церковнослов'янської мови, важливий для сучасної української мови тим, що в ньому вперше введено літеру Ґ та "узаконено" вживання літери Й. Теофан же невдовзі поступово заповнив усі "вакантні" місця єпископів, і православна церква знову отримала можливість для свого повноцінного функціонування.

А тим часом, запорожці Бородавки в липні 1620 року таки вибралися на море. Козаки пройшлися околицями Константинополя та пограбували їх, далі пішли на Варну та спалили це місто ледь не до тла. Не сказати, що це стало прям останньою краплею: ще з весни молодий султан Осман ІІ наказав готуватись до походу на Річ Посполиту (формальною причиною був розгром польськими "іхтамнєтами" трансильванського васала турків у ході Тридцятилітньої війни), та після тої вилазки запорожців шляху назад уже точно не було. Відчуваючи, що наближається "великий шухер", посол Речі Посполитої просто втік із Константинополя. Повномасштабну операцію, яку мав очолити особисто Осман ІІ, запланували на наступну весну, а поки що була відправлена "перша хвиля", яка мала підготувати для нього зручний плацдарм. Султану програвати не личить. Далі буде...

У тому ж 1619-му, після двох років волокити, Сигізмунд ІІІ офіційно визнав Луцьке православне братство (як і Київське створене завдяки пожертвам Гальшки Гулевичівни), та загалом якоїсь більшої подяки за участь у Московському поході православні так і не отримали. На фото Братська церква у Луцьку

#Епізод 133. Гість із Єрусалима та проблеми від Бородавки

Московський похід гетьмана Петра Сагайдачного лише відстрочив для уряду Речі Посполитої необхідність вирішення давнього питання: що робити з кількома десятками тисяч озброєних запорізьких мужиків, які на словах клялись у вірності королю, а на ділі нікого не слухались і ледь не довели державу до війни з Османською імперією? Вільшанська угода між урядовою комісією та козаками так і залишилася лише на папері, ніким остаточно не погодженою. Сагайдачний, правда, сам добровільно списав кілька тисяч бійців, ще невеличка їх частина залишилась у Московії "на заробітках" (утім, щось там пішло не так, і сімдесят запорожців разом з отаманом Скибою, зрештою, стали одними з перших українців засланих до Сибіру, де вони потім обороняли від місцевих племен Томськ), але все рівно їх лишалося дуже багато.

Сагайдачний тоді взагалі почав виступати за компроміс із офіційною владою та суворо заборонив морські походи "на турка", які йому ж самому свого часу й принесли славу та визнання. Король Сигізмунд ІІІ спеціальною грамотою хвалив гетьмана за це, дякував за похід на Москву та обіцяв усіляку підтримку йому та його родині, однак загалом на козацтво знову було вирішено натиснути силою. Головним ідеологом того, що немає чого панькатися з тими "розбійниками та наволоччю" (як він сам висловлювався) був
Станіслав Жолкевський, що на той час змінив посаду з воєводи київського на великого гетьмана коронного (тобто головкома усієї армії Королівства Польського). Він же очолив військо, підсилене приватними арміями магнатів, яке вирушило на "стрілку" з козаками восени 1619 року.

Сторони зустрілись на річці Роставиця на Житомирщині, і хоч козаків теж прибуло більше десяти з половиною тисяч, розпочинати бійку вони не наважились, тож почалися довгі й нудні перемовини. У результаті, за основу було взято умови "Вільшанської угоди" з певними змінами. Кількість козаків тепер хотіли обмежити трьома тисячами (раніше збирались дозволити лише тисячу), усі інші повинні були бути позбавлені козацьких привілеїв, тобто можливості підкорятися лише своєму "старшому" та козацькому суду. Більш того, володіти цим правом можна було лише за умови, що ти не проживаєш на землях шляхти чи духовенства. Тому, або виселяйся, або привіт панщина й кріпацтво. Ну й, само собою, слід  було ще допалити усі чайки, які досі залишались "на ходу".

Як "пряник" після такого "батога" пропонувалось збільшення платні тим козакам, яким буде підтверджено їх статус. І Сагайдачний, разом з іншою козацькою старшиною в цілому погоджується на такі умови, що зараз відомі як "Роставицька угода", хоч і робить певні застереження, очевидно, сподіваючись покращити позиції в ході подальших перемовин. Щоб народ від байдикування не почав "чухати ріпу", розмірковуючи: "а що то взагалі таке було?", гетьман організовує сухопутний похід на Крим, щоб там трошки підзаробити, прийнявши участь у ханських міжусобицях. Але трюк не спрацював. Поки Сагайдачний ходив за Перекоп, на Січі, невдоволені перспективою "виписки з реєстру" запорожці, оголосили його скинутим та обрали новим гетьманом Якова Бородавку.

Бородавка підкупив своїх "виборців" тим, що першим ділом обіцяв організувати новий масштабний морський похід "хоч у пекло", і на Низу одразу закипіла робота з його підготовки. Сагайдачний офіційно залишився полковником у підпорядкуванні нового гетьмана, але по факту козаки, що сиділи тоді по містах і селах підкорялись йому, а не Бородавці. Так уперше явно проявився розподіл козацтва на "городове" (зі школи більш нам відоме як реєстрове) та "низове" (тих, що "тусувались" на Січі). І якщо низовиків, як бачимо, і надалі цікавило лише здобуття "козацького хліба" шляхом чесного грабунку різних бусурман, то городова старшина на чолі із Сагайдачним узялась за реалізацію куди складнішого та важливішого для наших людей проєкту.

Якось так

Бонусом мапа Речі Посполитої станом на початок 1619 року, з нанесеними кордонами сучасних держав. Кольорами виділено її складові частини: 1. Королівство Польське; 2. Прусське герцогство; 3. Велике князівство Литовське; 4. Лівонське герцогство; 5. Герцогство Курляндії)

Московити спробували зашкодити переправі Сагайдачного через Оку, але, побачивши марність цієї затії, почали потроху розбігатись. Дорога на Москву була вільною, і там козацьке військо, нарешті, об'єдналось із армією Владислава, який уже майже був втратив надію дочекатись підмоги. Гетьману були даровані булава, знамено та литаври, а Сагайдачний презентував королевичу захоплених московських вельмож. Не відкладаючи справу в довгий ящик, уже наступного дня об'єднані "воїни світла" приступили до штурму столиці Мордору. План операції був складений непоганий, але в ніч перед атакою до московитів перебігли два французьких інженери, які виклали на стіл усі наміри атакуючих. Ефект несподіванки було втрачено.

Частина війська змогла прорватись через Арбатські ворота, але без належної підтримки змушена була відступити. Довелось перейти до виснажливої в умовах зими, що насувалась, облоги. Щоб не мерзнути під стінами без діла, козаки роблять успішний рейд до Калуги, де захоплюють та знищують її посад. Але Москва стоїть неприступною. Затягування бойових дій на невизначений час здавалось неминучим, тож одразу різко активізувались "деескалатори" з обох сторін, і хоч той же Сагайдачний стояв на позиціях щоб "з Московської землі не виходити", почались розмови про перемир'я. І в перший день зими 1618 року, після тривалих дискусій, воно таки було укладено в селі Деуліно біля Троїце-Сергієвого монастиря строком на чотирнадцять років.

За умовами тої угоди армія Речі Посполитої та козаки Сагайдачного виходили з території Московії, хоча королевич Владислав не визнавав Михайла Романова царем і не відмовлявся від своїх претензій на московську корону. Натомість московити уступали Чернігів, Новгород-Сіверський, Стародуб, Смоленськ та ще 25 міст, хоча той же Путивль залишився в окупації. Як би там не було, після Деулінського перемир'я Річ Посполита досягла найбільшого розширення у своїй історії, а Петро Сагайдачний із тріумфом повертається до Києва. У подальшій російській імперській та радянській історіографії за цей московський похід, гетьман буде записаний ледь не до когорти зрадників та "польських прихвостнів", проте народ дав свою оцінку, і важко знайти популярнішу пісню про Військо Запорозьке, ніж та, де "попереду Дорошенко, а позаду Сагайдачний". Далі буде...

Зразки козацької артилерії різних часів

#Епізод 132. Московський похід гетьмана Сагайдачного

Сто років минуло відтоді як уперше у весь голос зазвучали ідеї Мартіна Лютера, які без перебільшення призвели до справжньої революції свідомості в християнському світі. За цей час католицька церква, оговтавшись після першого "нокдауну", коли вона втратила північну частину Європи, де країни масово перейшли у протестантство, провела свій досить успішний "контрнаступ". На ідеологічному фронті вдало спрацювали "воїни Ісуса" – єзуїти, але в Римі, зрештою, знову прийшли до думки, що замість безкінечної полеміки з опонентами, простіше тупо заборонити усю "крамолу". Так, наприклад, інквізицією було сформовано список єретичної літератури, куди потрапила, зокрема й книга Коперника про рух небесних тіл (хоч Галілео Галілей й спробував якось її захистити, але від гріха подалі замовк).

Єзуїтство, утім, теж із часом стало синонімом лицемірства, інтриг та підступності, а їх вихованці з числа монарших осіб, аби відновити панування католицької церкви у своїх державах, усе більше були схильні діяти силою й натиском. Саме таким любителем пертись напролом був і новообраний імператор Священної Римської імперії з династії Габсбургів – Фердинанд ІІ. Але його "старання" майже одразу вилізли боком. У травні 1618 року в Празі, чехи, які ще з часів Гуситських війн мали свою особливу думку щодо Святого Письма, повикидали з вікон посланців Фердинанда, які вижили лише завдяки тому, що впали на купу гною. Римська церква, правда, оголосила їх спасіння втручанням янголів небесних, а подія ця стала тригером до початку довгої Тридцятилітньої війни в Європі.

Таким же ревним католиком був ще один вихованець єзуїтів, правитель Речі Посполитої Сигізмунд ІІІ Ваза. І точно так само почали "вилазити боком" і його надміру активні заходи, спрямовані на посилення католиків та уніатів на наших землях. За розпорядженням Сигізмунда ІІІ греко-католикам мав бути переданий Михайлівський Золотоверхий собор у Києві, та коли за декілька місяців до подій у Празі "спецпредставник" уніатів Грекович спробував утілити указ короля в життя, одразу втрутились козаки. Пам'ятаємо, як вони свого часу оголосили себе захисниками православ'я, тож тепер козаки "розрулили" конфліктну ситуацію як уміли... Грековича було втоплено в ополонці навпроти Видубицького монастиря, в якому він облаштував собі резиденцію.

Але, на відміну від чехів, "витівка" ця цілком зійшла з рук нашим шибеникам. Королю Сигізмунду ну вже дуже потрібні були ці безбашенні та невибагливі хлопці у поході його сина Владислава за московською короною. Владислав тоді безнадійно застряг на Смоленщині за дві сотні кілометрів від Москви, а тому сейм Речі Посполитої виділяє 20 тисяч золотих, щоб заохотити запорожців прийти на допомогу королевичу. Одразу "під шумок" почали збиратись різноманітні загони, які часом мали дуже віддалене відношення до козацтва, що особливо не поспішали на Москву, а почали обдирати цивільне населення. Зрештою, волинській та київській шляхті доводилось зі зброєю розганяти ті "добробати". Справжні ж запорожці виступили в похід під проводом гетьмана Сагайдачного лише влітку.

Близько двадцяти тисяч відбірного війська рушило через Сіверщину, намагаючись долати шлях максимально швидко, не витрачаючи час на виснажливі облоги міст та фортець. Перша серйозна сутичка з московитами відбулась аж біля містечка Лівни на Орловщині (це триста кілометрів від сучасного кордону з РФ). Лівни були взяті штурмом і спалені, місцевий воєвода захоплений у полон. Далі був Єлець, де козаки захопили московських послів, що йшли у Крим із кругленькою сумою грошенят. Потім військо розділилось, і одна його частина під командуванням Михайла Дорошенка пройшлась Рязанщиною, захоплюючи та спалюючи міста, назви яких вам ні про що не скажуть, але просто приємно про це писати. А на початку осені козаки дісталися ріки Ока – останньої природньої перешкоди на шляху до Москви.

І трошки самокритики на каналі

Але слава Сагайдачного саме як морського командира закріпилась за ним назавжди, і підтоплений зараз флагман нашого флоту носить його ім'я, а в Севастополі стояв (хоч і дещо специфічний) пам'ятник гетьману. Після анексії Криму його демонтували, та прийде ще час, і гетьман туди повернеться.

#Епізод 131. Цар без корони та Вільшанська угода

З моменту вимушеного виходу військ Речі Посполитої з Москви, не дивлячись на подальше вінчання на царство першого з Романових, думка посадити на московський трон свого сина так і не полишала короля Сигізмунда ІІІ. Пам'ятаємо, що королевич Владислав був обраний московитами царем в умовах, коли їх проклята столиця була окупована воєводою київським Станіславом Жолкевським, але тоді Сигізмунд через власні амбіції довго не відпускав сина на коронацію, момент було упущено, і вся та авантюра накрилась мідним тазом. І от того ж літа 1616 року, коли козаки гетьмана Петра Сагайдачного брали штурмом Кафу-Феодосію в Затоці работорговців, сейм Речі Посполитої надає згоду на новий похід за фейковою "шапкою Мономаха", що московитами використовувалась як корона.

Активні бойові дії відновились уже того ж року в районі Смоленська, але Владислав виступив зі своїм військом лише наступної весни. Та не встиг він ще навіть дійти до Смоленщини, як більшу половину його армії терміново довелось відкликати й перекидати на південні рубежі Речі Посполитої, в Україну. Причиною знову була османська загроза, що нависла над державою внаслідок чергових "бешкетів" наших запорожців. Після захоплення Кафи та звільнення з полону тисяч невільників (подейкують, що козаки викидали захоплену здобич, аби всі їх земляки могли розміститись у чайках), ніхто й не збирався зупинятись на досягнутому, і вже за кілька місяців було організовано новий вояж. Правда, через сильні вітри, чайки віднесло трішки не туди, куди планувалось спочатку.

Висадившись на турецькому березі Чорного моря, козаки Сагайдачного пройшли маршем до міста Трабзон (футбольні вболівальники чудово знають місцевий Трабзонспор), легко захопили та пограбували його. Вислана на допомогу місту турецька флотилія, теж була погромлена, три галери затоплено. На зворотному шляху запорожці ще й обчистили узбережжя Боспору, а дізнавшись, що біля Очакова на них чатує ще одна ворожа ескадра, звернули до Азовського моря і безперешкодно дістались наших країв. Османський командир, так і не дочекавшись козаків біля входу в Дніпро, вирушив прямо на Базавлук, де тоді була Запорізька Січ. Оскільки частина козаків була в поході, а інші розійшлись на зимівлю, там лишалось усього кілька сотень бійців, тож результат був передбачуваний.

Османи без проблем захопили порожню Січ, забрали з собою козацькі гармати та чайки, що там були, і повернулись до Константинополя, розповідаючи про свої "неймовірні" подвиги та, очевидно, ще й вимагаючи за це премію. Однак, після зими козаки напали на володіння Османської імперії знову. Дуже мало відомо про той похід, але скоріш за все Сагайдачний тоді вже був не біля керма. Причини, з яких його було скинуто з гетьманства, достеменно не відомі. Є підстави думати, що Сагайдачний разом з іншою козацькою старшиною, після "візиту" турків на Січ, почав схилятись до пошуку компромісу з урядом Речі Посполитої, зокрема, й щодо того, щоб припинити дражнити "османського тигра". Принаймні, про якісь подальші визначні морські походи під його проводом ми не знаємо.

І в продовження останнього епізоду...

Бонусом будинок Галшки Гулевичівни на Подолі, в якому спочатку проводились заняття Братської школи. Це найстаріша збережена цивільна будівля у Києві

Для потреб друкарні, архімандритом було зведено у Радомишлі першу паперову фабрику (кажуть, що сучасний розкручений замково-музейний комплекс, збудовано на місці саме тої папірні, але достеменно це невідомо), та й в принципі це була найперша фабрика в Україні. Як і гетьман Сагайдачний, Єлисей Плетенецький був родом із Галичини, а тому на їх запрошення до Києва потягнулися й інші галичани, що вдихнули нове життя в нашу древню столицю, перетворивши її на новий культурний центр українських земель. Серед них були: вже відомий нам автор першого словника Лаврентій Зизаній, найперший "гуру" музики та церковного співу Тарасій Земка, ну і, само собою, яка ж друкарня без типографа – ним став Памво Беринда.

1616 року вийшла в світ перша книга, надрукована у Києві – "Часослов", що містив молитви щоденних церковних служб, але часто використовувався як своєрідна "читанка" для навчання дітей грамоті. А разом із галичанами до Києва прийшла й ідея створення власного церковного братства за зразком Львівського. Багата киянка Галшка (Єлизавета) Гулевичівна пожертвувала свою земельну ділянку на Подолі разом із будинком для створення монастиря, названого Богоявленським, при якому й було організоване Київське Богоявленське братство. А де братство, там і Братська школа, першим ректором якої став ще один галичанин – Йов Борецький. І хоч на той час православні братства в інших містах відчували серйозний тиск з боку влади, "столичному" тоді дуже пощастило.

Бажання стати членом київського братства висловить сам гетьман Петро Сагайдачний, який одним махом запише до його складу також й усе Військо Запорозьке. Хотів би я подивитись на того, хто б після цього вирішив вставляти братству якісь "палки в колеса". Але то буде пізніше, а влітку того ж 1616 року майбутні "братчики" на чолі із Сагайдачним, перехрестившись, посідали на свої козацькі чайки, кількістю під півтори сотні, та рушили вниз по Дніпру. У його гирлі на запорожців уже чекала османська флотилія, втім вона була швидко розгромлена. Але цього разу Сагайдачний пішов не на Константинополь, а звернув у бік Криму. Козаки посеред ночі висадилися біля головного гнізда работорговців Кафи-Феодосії та раптовим штурмом захопили її. Тисячі християн тоді було звільнено, а ім'я Петра Сагайдачного стало легендою. Далі буде...

Грошей стало більше і Плетенецький, окрилений цим успіхом, організовує першу друкарню в Києві. Ця будівля Лаврської друкарні, збудована вже століттям пізніше, а в ті часи вона була ще дерев'яною 

#Епізод 130. Чайки Сагайдачного, Плетенецький і Київське братство

Не дивлячись на побоювання короля та шляхти Речі Посполитої, що прихід військ Османської імперії в причорноморські степи восени 1614 року, насправді має на меті подальше вторгнення в українські землі, турки тоді дійсно хотіли лише припинення козацьких нападів на їх володіння. За наказом султана, на всіх можливих шляхах, якими запорожці могли б вирушати у свої походи на південь, мали бути побудовані фортеці, які б раз і назавжди перекрили їм таку можливість. І "велике будівництво" почалось, зокрема на місці сучасної Каховки на Херсонщині. Втім, наближалась зима, постійні дощі та багнюка чорноземів почали бити по моральному духу османських бійців, які й без того не були раді, що їх використовують в якості "стройбату". Назрівав бунт.

Зрештою, османський командувач відводить армію за Дунай на зимівлю, тим більше король Сигізмунд ІІІ вкотре обіцяв самотужки щось вирішити з козацькою проблемою. За королівським наказом, під Житомир було стягнуто залишки урядових військ, які ще були у розпорядженні київського воєводи та гетьмана польного Станіслава Жолкевського (більшість "кадрових бійців" тоді була у "СЗЧ" через невиплату зарплатні за московську кампанію), а також приватні армії Януша Острозького та інших магнатів та шляхти. Туди ж на перемовини приїхали козацькі делегати, де їм були озвучені умови подальшого життя-буття запорожців. Основною з яких було те, що вони продовжують нести прикордонну службу, отримують за це плату, але нікуди із Запоріжжя без відома короля не рипаються.

Козаки відповіли, що їм треба кілька тижнів подумати, а щоб цим парубкам краще думалось, королівські сили залишились на розквартируванні між Києвом та Черкасами. Але, насправді, і шляхта, і козаки чудово розуміли, що коли турки справді нападуть, усі вони будуть в одній упряжці, а тому міжусобиці зараз точно нікому не потрібні. Тож, у результаті,  Сигізмунд ІІІ отримав розлогу відповідь від козаків, що вони завжди вірні його величності, але виконати поставлені вимоги, на превеликий жаль, не можуть бо не хочуть. І вже навесні наступного року флотилія з 80-ти козацьких чайок з'явилася в околицях самого Константинополя. Все, що там "погано лежало" було розграбовано, після чого козаки спалили порти і відкланялись. Сам султан, що в той час був на полюванні, на власні очі побачив дим від тих згарищ.

Будучи не в собі від гніву, султан віддає наказ відправити османський флот у погоню. І козаків таки наздоганяють навпроти гирла Дунаю, але чайки несподівано розвертаються, атакують та розбивають своїх переслідувачів. Флагманська галера була взята на абордаж, а османський адмірал потрапляє в полон. Потім кілька захоплених кораблів козаки притягнули під Очаків, де їх демонстративно спалили на очах у турецького гарнізону міста, яке потім теж почали штурмувати, утім без успіху. Це все вже було не просто "смикання тигра за вуса", а цілий ляпас йому. І він таки вкусив. За командою султана, кримський хан восени здійснив масштабний набіг на Поділля. Сигізмунд віддав наказ шляхті перешкодити цьому, але ніхто не наважився, і татари безперешкодно прокотилися з вогнем і мечем аж до самої Волині.

Як хвалився потім хан, на одного кримчака тоді припало 7-10 наших невільників, а худоби так просто не злічити. Більшість із тих бранців опинились на невільничому ринку Кафи-Феодосії, турки продовжили зведення своїх фортець, а Сигізмунду ІІІ була надіслана вимога забезпечити їх харчуванням та матеріалами. Король мусив те все мовчки терпіти, але зовсім іншої думки був гетьман запорожців Петро Сагайдачний, який почав розробляти план помсти. Поява паралельного "центру прийняття рішень" в Речі Посполитій, що може йти наперекір головній "лінії партії", ставала все більш очевидною. Такою ситуацією одразу скористалось православне духовенство, яке, пам'ятаємо, козаки взяли під своє крило. Так, архімандрит Печерського монастиря Єлисей Плетенецький з допомогою запорожців повертає маєтності, захоплені уніатами, і влада у відповідь лише розводить руками.

І про вигорання на роботі...

Петро Конашевич (прізвище, яке носив Сагайдачний до приходу на Січ) був родом із Самбора на Львівщині та, судячи з усього, походив із місцевої дрібної православної шляхти. Він отримав освіту в Острозькій школі, але від початку 17 століття пов'язав усе своє життя з козацтвом. Сагайдачний брав участь у Лівонській війні, очевидно, під керівництвом відомого нам Самійла Кішки, а десь починаючи з 1610-х і сам досягає найвищих щаблів у козацькій ієрархії. Заслугою нового гетьмана вважається те, що він із напіванархічних козацьких "добробатів" зробив справжню подобу регулярного боєздатного війська з чіткою структурою, із розбивкою на полки і сотні, та суворою дисципліною (наприклад, тих, кого застукали з пляшкою під час морського походу, просто викидали за борт).

Коли інфа про прорив у Курській області розорення Синопу дійшла до султана, він просто "рвав і метав" і ледь не повісив свого візиря. Але візир швидко відзвітував, що османський флот уже вийшов на перехоплення та чекає козаків на вході у Дніпро, і тим урятував собі життя. Козаки, утім чекали цього, тому вони розділились, і одна частина пішла іншим шляхом, а друга здійснила спробу прориву через Очаківський лиман. І це їм вдалось. Турки змогли захопити лише з два десятки козаків, яких відправили у Стамбул, де султан віддав їх на розтерзання потерпілим жителям Синопу (часи тоді були ще дуже жорстокі, наприклад, у той же період помирає трансільванська княжна Єлизавета Баторій, занесена до Книги рекордів Гіннеса як жінка, що скоїла найбільшу кількість убивств в історії).

Султан направив Сигізмунду ІІІ листа, написаного у дуже ввічливій формі, але зміст його нагнав жаху на весь королівський уряд. Османський володар зауважив, що вже не раз  правителі Речі Посполитої, на прохання розібратись із козаками, морозились, зазначаючи, що офіційна влада не має можливості у повній мірі контролювати запорожців, а тому султан направляє "трохи війська", яке розрулить цю проблему самостійно. Сигізмунд не безпідставно побоювався, що під приводом боротьби з козаками турки просто захоплять землі Речі Посполитої, а тому почав усіляко вмовляти султана не слати сюди свої війська та обіцяв створити чергову спеціальну комісію по цим порушникам спокою. Але тигра вже занадто довго смикали за вуса і йому це, зрештою, набридло. Восени того ж року османська армія прибула. Далі буде...

Це єдине зображення гетьмана Петра Сагайдачного, що залишилось із тих часів. Уперше джерела про нього згадують двома роками пізніше, але цілком вірогідно, що й напад на Синоп був спланований саме ним

#Епізод 129. Смикаючи тигра за вуса або Петро Сагайдачний

Останні епізоди ми з вами, головним чином, приділяли увагу подіям початку буремного 17-го століття, пов'язаним із нашим прибацаним північно-східним сусідом, але це зовсім не означає, що на інших напрямках тоді було якесь особливе затишшя. Сусіднє Молдавське князівство, наприклад, також уже традиційно продовжувало бути предметом пильного інтересу наших та польських магнатів. У першу чергу, це було пов'язано зі шлюбними зв'язками аристократів Речі Посполитої зі знатним молдавським родом Мовіле. Так, наш головний православний князь – Михайло Вишневецький, володар ледь не усього Лівобережжя Дніпра, був одружений із представницею цього роду, яка народила йому сина, названого на честь свого молдавського діда – Єремія, але нам цей хлопчина куди більш відомий як Ярема.

Також смуглянку-молдаванку мав собі за дружину й польський шляхтич із роду Потоцьких, які мали володіння на нашому Поділлі. Тож і сам Бог велів Вишневецькому та Потоцьким постійно втручатись у внутрішні справи Молдавського князівства. За підтримки цих магнатів, представники роду Мовіле не раз сходили на молдавський престол, що постійно викликало відверте роздратування в столиці Османської імперії – Константинополі. Турецькі султани вважали молдаван своїми васалами, а тому ці "шури-мури" Мовіле з Річчю Посполитою постійно призводили до того, що турки або їх вірні посіпаки періодично атакували територію Молдови, щоб показати, хто насправді "в домі хазяїн", ну і заодно коронувати якусь свою чергову маріонетку.

І от десь у той самий час, коли залишки війська Речі Посполитої з останніх сил тримали облогу в Москві, Ногайська орда Кан-Темира, про яку ми згадували в минулому епізоді, за наказом султана вторглась у Молдавське князівство та розгромила об'єднані війська Мовіле та Потоцьких. Більшість тоді загинула або потрапила у полон, але декому, як, наприклад, шістнадцятирічному Петру Мовіле з матір'ю, таки вдалося утекти на територію Речі Посполитої. Тут Петру вступив до школи православного Львівського братства (офіційне діловодство та служба Божа у Молдавському князівстві тоді велись церковнослов'янською, тож із мовним бар'єром проблем не було), і у нас його стали називати – Петро. Ну а Мовіле, що з молдавської перекладається як "пагорб", у нас трансформувалось у прізвище Могила.

Та цього разу султан так легко не заспокоївся і почав "пред'являти" королю та великому князю Сигізмунду ІІІ, правителю Речі Посполитої, за молдавську "самодіяльність" його підданих, і обидві держави реально опинились на межі війни. Кримські татари за вказівкою султана здійснили набіг та спустошили Поділля, а частину кримчаків занесло аж під Білу Церкву, де вони, правда, були побиті козаками, які звільнили близько 5 тисяч уже захоплених бранців. Маючи серйозні проблеми зі Шведським королівством та Московією, Сигізмунду ІІІ точно не потрібне було відкриття ще одного фронту на півдні. Тож королю коштувало серйозних дипломатичних зусиль, щоб якось зам'яти ситуацію, але раптом усі його миротворчі зусилля ледь не пішли прахом.

І знову все через наших бравих козаків. Запорожці й самі до того, як пам'ятаємо, неодноразово втручались у молдавські справи та нападали з метою чесного грабунку на османські міста на узбережжі сучасної Одещини та навіть Болгарії, але тепер усе це вийшло на новий якісний рівень. Після Московської кампанії кількість козаків із реальним бойовим досвідом (та ПТРС на додачу) виросла в рази, і якщо хтось сподівався, що вони тепер будуть просто собі сіяти хліб і ловити рибу, то він був дуже наївним. Улітку 1614 року дві тисячі запорожців десь на сорока чайках уперше перетинають усе Чорне море, захоплюють та грабують багате турецьке місто Синоп, чого не траплялося від самого моменту приходу туди турків. Така блискавична зухвала операція явно потребувала дуже сміливого та вмілого керівника...

А ви вже прочитали епізоди про Київську Русь? Якщо ще ні, нагадую, що можна скористатись тегом #Епізод, щоб знайти цікаву вам тему

Замість традиційного бонусу, сьогодні знову будуть вітання... Рівно два роки тому було створено наш канал "Історія про Україну". Те, що починалося з питання мого двоюрідного брата про гетьмана Мазепу в контексті взаємовідносин між Україною та Московією, і моєї відповіді: "Ну тут треба починати з самого початку...", за цей час виросло в непоганий блог із більш ніж тисячною аудиторією та місією розповісти про нашу складну історію простими словами. Я дуже радий і вдячний, що ви з "Історією про Україну"! А якщо комусь захочеться зробити "імениннику" якийсь подаруночок – просто поширте інформацію про канал серед своїх рідних та друзів. До нових епізодів!