LUTSENKO.TV

Осінь видає небо уривками, шматками голубого. Я запримітив, що ніщо так не живить душу, як вільне від хмар, гарно просякнуте сонцем небо.
Ми, люди, зазвичай не дивимося у цю блакить прямо. Але вона зазвичай, особливо влітку, коли день довгий, потрапляє нам у очі і годує нашу сутність. Звісно, пейзажі планети - степи, ліси, водні гладі - вони теж потрібні нам, але небо - це як хліб до страви. Це те, що оживляє і благословляє усю іншу поживу.
В камері ізолятора і на війні я гостро відчував брак неба. Нині періодично дивлюся на нього спеціально, крізь хмари і повз сонце. Небо - зона без часу і простору, просто блакитна глибочінь; все моє життя під ним, усі місця, де я побував - під ним.
***
В мене, за часи перебування на обох наших війнах - малій і великій - були різні командири. Але добрий командир чи ні, тут справа десята. Сам принцип - що твоєю долею стовідсотково, без якихось гальм і запобіжників, розпоряджається випадкова людина - може здатися жахливим.
Мені - так точно це видається жахливим. Свого часу, коли я потрапив у полон до викрадачів у 2014-му році, я просив не вбивати мене зненацька. Бо знання про прийдешню свою долю дає крихітку влади над нею, навіть якщо доля погана. А тут, у війську, ти у руках чужої волі повністю, викрадений на термін без кінця і краю.
Але, вчергове їдучи на зустріч з війною через похмурі промзони, я подумав: яким би лихим не був командир, він все ж не більш, ніж бліда подоба тих сил, котрі керують нашими долями від імені Всесвіту; і ці сили жоднісіньким чином не "добрі".
***
Найдобріші командири мої вже загинули. Чотовий Береза, комбат Коханівський - усі вже на тому світі. Війна, за моїми спостереженнями, не надто любить добрих. Зайвість їх помітна звідусіль; звідусіль їх тиснуть видимі і невидимі обставини, що і призводить до фіналу - швидшого, ніж зазвичай.

Третій день народження на великій війні.

Тим, хто хоче мені побажати удачі - побажайте її у боротьбі з недосконалістю державно-військової системи.

Будь хто, хто стикався з армійською бюрократією, знає, який це лютий демон. Немає в мене зараз ворога сильнішого, переможу його - переможемо і росіян.

За минулий рік я розминувся з 4 ракетами. Цей показник вдвічі більший, ніж попередній. Але бюрократизм - шкідливіше і небезпечніше.

***

Війна - природнє для мене середовище і я з неї не повернуся, мабуть, ніколи. Якщо і залишу війну - то кудись далі, туди, де стихії настільки ж сильні й ставки такі ж високі.

***

А ще війна потребує багато, багато, багато грошей. Нашому підрозділу їх дуже треба. Карта для допомоги 5375414135465390

Посилання на банку https://send.monobank.ua/jar/63uSknv4fL

Нещодавно один мій колега вразив мене. Говорячи про найтяжчі речі на війні, про приниження від «вищестоячих» він згадував значно більше, ніж про втрачених друзів і навіть власну дитину (!), котра загинула на війні.

Так, він казав, що його ухилянтська більшість радо кинула у «тюрму для героїв». Без прав, без можливості оскаржити злочинні накази і беззаконні розпорядження, чи навіть просто відповісти на образи і приниження у свій бік. І той начальник, котрий при всіх на нього безпідставно кричав — тими начальницькими устами ображала і принижувала беззахисного героя більшість, правляча більшість нашого суспільства.

І я тепер думаю: цей мільйон солдатів — не знаю, чи пробачать вони усім іншим?

Їх, меншість, кинули самих воювати, а більшість — або втекли, або пішли жити таке життя, котре огидне і в мирний час, не кажучи вже про нинішній.

І навіть пояснити свою образу — навряд чи цей мільйон зможе. Бо той, хто не ходив туди, не знає, що таке воно там.

Питання навіть не в тому, що не всі зрозуміють, що таке жити рік суцільно у одному дні, поза часом. Втома, холод, спека, кров, смерть, страх, відступ, щодня на 100, на 200 метрів. Похорони, - тих, з ким дружив, а гірше — тих, з ким не встиг помиритися.

Але, виявляється є ще гірші речі, геть незрозумілі цивільним.

***

Я знаю, я не маю сумнівів, я відчуваю, що цей мільйон сумлінних переможе росіян — але чи не стане назавжди між ними і рештою українців образа?

Чому так багато друзів моїх кажуть, що поїдуть з країни, коли знищать ворога?

Найстрашніше, що практично всі ми з цим змирилися — що багаті і впливові уникають участі у війні, а бідні мають нести весь тягар.
Я, принаймні, не бачу особливого спротиву у суспільстві такому статусу-кво на публічному рівні. Єдине, що відбувається — то менш захищені верстви тихо кивають п’ятами, перепливають Тису чи просто ідуть додому в СЗЧ, при цьому голосно не вимагають від правлячого класу бодай вдавати жертовність та служіння.
Більше того, якщо про таке я згадую, то стикаюся з звинуваченнями у «популізмі» в гіршому випадку, в кращому — з тезою «так було завжди, це природній порядок речей».
Але це НЕ Є природній порядок!
Навпаки, складно уявити собі щось більш неприроднє. Коли більш спритні, здібні, освічені, популярні насправді використовують свої оці сильні сторони для того, щоб бути від війни подалі, щоб слати замість себе у пекло окопів когось менш обдарованого.
Але ж так не було завжди! Завжди було навпаки.
Просто відбулася певна деградація. Ще на початку минулого століття члени монарших родин ризикували загинути на фронті або працювали у госпіталях, при потребі — на простих посадах.
Навіть про імітацію зараз здебільшого не переймаються. Злочинний, неприродній і програшний порядок речей вважається природнім і раціональним.
Справжня жертовність не цінується, бо в ній не вбачається потреби, бо це — нібито примха, фантазія і «популізм», а не віками вивірений алгоритм боротьби. Тому нечисленних лідерів, хто самовіддано працює і здійснює подвиги, з легкістю мішають з лайном — з багатими та високопоставленими ухилянтами.
З цієї фундаментальної аморальності випливає усе інше: і рабська безправність солдата, і необмежена тиранія дурнів на керівних посадах, і повна відстороненність у тилу навіть тих, хто за посадою мав би працювати з повною віддачею на забезпечення фронту (не кажчи вже про усіх інших); і виправдання ухилянтів і утікачів. Все це зло, рясно посіяне, проростає зараз провалами фронтів, втратами людей, за що ще ніхто до сих пір не відповів. Бо це ж не злочин, а «природній порядок», бо «коли ж було по-іншому?».

Касетний боєприпас розкривається над сусідньою посадкою. Небо - в спалахах, потім із гори донизу повільно рухаться чорні груші; землю засіюють різного розміру уламки.

Касетний боєприпас, що направлений на мене особисто, запрограмований ворогом на мою смерть, дає помилку, влучає мимо, в сусідню посадку, де ми були щойно — що може бути ніжніше, ніж оцей рух, яким доля розвела мене з ним?

Поки чорні груші прямують додолу, поки ще осколки в повітрі, весь світ уповільнюється, я чую, як на секунду відступають металеві жорна, що перемелюють безжально моє життя.

Добра рука несе мене, безмірно малого, через прірву; в променях сяйва я мружуся, мов кошеня на сонці, я довірливо труся своєю котячою головою об цю руку, бо не знаю іншої мови.

Уламки ріжуть зелень посадки, роблять родючому чорнозему боляче своїми гострими краями, а я застиг у уповільненому світі, і з моїх очей течуть сльози, бо ця ж небесна рука забирає моїх друзів, яких я, виявляється, так любив і недолюбив. Одного за одним.

Хвиля ракетного вибуху пестить мене по щоках; касетні боєприпаси летять повз по суворо визначених траекторіях, їх дорога тисячу разів вивірена і затверджена у найвищих інстанціях.

Десять років перед цим вибухом пішов перший друг. Я тоді упав горілиць і дивився на небо, старався зрозуміти. З тих пір навколо мене ставало більше порожнечі, а що є ця порожнеча без друзів, як не смерть?

***

Нарешті усі касетні груші осідають на землю, вітер відносить дим і я йду купатися в море, змивати з подряпин свою солону кров такою ж солоною водою. Мої рухи у воді звичні — так, ніби й не було цих трьох років, ніби вчора я купався тут же, в нічній воді, перемішаній із зорями і сріблом. В далечині сходить місяць, в товщі води пливуть риби, з моїх підводних рук обриваються планктонні іскри.

Я вдихаю море, стараюся ним надихатися чи то на наступні три роки, чи то на вічність.

Україна перетворюється в Іспанію. Інше повітря тепер панує над нашим грунтом; інші, гарячіші вітри дмуть.

Небесні світила дивляться на нашу землю під іншим кутом і звертаються новим іменем.

Африка тепер не у дитячих казках, а поруч, пече і скрипить піском на зубах наших солдатів.

Нові вітри неминуче породять нові соки у грунті, у рослинах і у наших тілах; з нових соків виростуть нові думки і нові пісні.

Спогади про дуже давні часи раптового з'являться у наших головах; майбутнє переповнить несподіваною новизною все навколо.

Ми почуємо про нашестя нових рослин, тварин, а також геть нових істот. Причинні шептатимуть, що на наших лугах і болотах оселилися нові, прибулі з далеких космосів духи.

По-новому, іншою ходою ми підступатимемо до наших жінок; в їх голосах з'явиться бринкий тембр пустелі.

Водовороти на небі і на морі закрутяться швидше.

Зелений слиз вже котиться крізь наші русла, душить все живе. Або зірвемо греблі з наших рік і випросимо пробачення, або станемо пустелею.

УВАГА, РЯТУЄМО ФАХІВЦІВ!
За останні кілька тижнів усі інженери, котрі працюють на мій підрозділ, отримали повістки.
Практично у всіх моїх колег з підрозділів БПЛА, котрі працюють з розробками і виробництвом, аналогічна ситуація, високотехнологічні виробничі потужності перетворюють у піхоту.
Я знаю випадок, коли, приміром, технічного директора (!) українського представництва всесвітньо відомої компанії відправляють в ДШВ.
Я знаю чимало інших подібних випадків.
Ми як частина Сил опору намагаємося покращувати політику залучення кадрів у ЗСУ. Ми маємо для цього деякі можливості.
Нам потрібні усі, дотичні до виробництва дронів та супутнього обладнання, професії. Список нижче — це зокрема і наприклад, а не вичерпний.
- Інженер-конструктор- знання технології виробництва матеріалів, досвід впровадження технологій в виробничий процес.
- Формовщик- дотримання технології виробництва, використання матриць, виготовлення матеріалів ( досвід в автотюнінгу - перевага) карбонові бампери , капоти майже не відрізняються від крила.
- Звʼязок- базове розуміння високочастотного обладнання.
- Програміст С++, базове розуміння прошивки Ardupulot буде плюсом.
- Python розробник
І ще два застереження.
Перше. Безпечну роботу не пропонуємо. У ворога є засоби, котрими він б’є на сотні кілометрів, і на ті ж сотні км веде розвідку. Ми пропонуємо роботу цікаву і складну.
Друге. На жаль, ми не всесильні у бюрократичному просторі. Але будемо намагатися. Нам дещо вдається.
Тож якщо ви відчуваєте, що підходите — маякуйте в особисті. Буду слідкувати за повідомленнями.
PS Хто не може бути бійцем, але може допомагати на інших умовах «поза» ЗСУ — теж цікаво.
PPS Хто не може допомогти особисто, допомагайте за реквізитами в фб-профілі))
PPS море для ілюстрації виключно!;)

На асфальті середмістя з кожним роком все більше стільців.

Юні обличчя виносять скляні меблі і скляний посуд з квітами на тротуар; в боротьбі за своє щастя будують на вулицях ці тендітні, кульбабкові барикади.

А на висоті невпинно дмуть вітри; а варто якомусь вітру випадково помилитися висотою - знесе це все.

Які ж вони тендітні, щоразу думаю я. В Сільпо між освітлених полиць - одні лиш молоді, одні лиш красиві люди; де діли своїх старих і дітей?

Мені од тої краси тривожно за кожного з них, бо тоді смерть їх буде ще більш трагічною; молодість і уквітчаність буде обтяжуючою обставиною.

Вони такі незахищені від трагізму, знову думаю; не те що я.

Смерть, ймовірно, до сих пір оминала мене - чому? Може, бо я трохи теж смерть? Може, бо я трохи зріднився з потойбіччям, бо я чую звідти музику і радію їй?

А вони, уквітчані молодістю й красою, люди навколо, вони як на пляжі, вони ніби голі посеред невидимих лез.

Які ж вони сміливі, знову думаю я. Такими тендітними вийти на боротьбу за своє щастя, посеред вітрів; зайняти місце за скляними барикадами, як місце навідника в БМП.

Вони, ці киці-навідниці і котики-наводники, покоління кав'ярень скляної хвилі - вони, мабуть, і не уявляють, як жорстоко боролися ми за своє щастя, як вбивали і гинули самі, але все ж відступили з цих вулиць, нині їхніх.

Які тоді шанси у цієї вічної малечі?

***

Я ховаю свій погляд, бо боюся, що ним здує ці кульбабки. Я вдаю з себе сліпого, обманюю їх, дивлюся кудись повз, а сам ніжно, ласкавою думкою торкаюся їх пуху, згадую звук скрипки і ним огортаю їх.

Повільно їду крізь натовп швидких і цивільних машин, на яких люди приїхали розбирати завали. Люди виходять з авітвок і йдуть працювати, вивантажують пачки з пляшками з водою; швидкі носяться проспектом, сонце горить у небі, земля палає гнівом.

Крізь цей натовп я везу крила для літака — відремонтовані після випробувань. Це, мабуть, найкраще, що я можу зробити: везти повз це лихо крила, два шматка з карбоном і пластиком. Везти крила, надію на відплату, повз розбомблені міста, підірвані греблі і спалені поля з хлібом.

Мої пташки, скоріш уже злетіть за своїм призначенням! У кузнях ми куємо вам найкраще пір’я, вістря ваші ми вмочуємо, як в отруту, в горе цієї землі. Пір’я то легке, як повітря, але в ньому — весь наш гнів, весь наш заклик до творця простору і часу, всі наші скарги до небес на порушений закон.

Святі землі цієї, ви пили соки з цих вишень, на зорепадах цих зростали ваші сильні душі, з садів і річок цих малих зріла ваша праведність; нині ви, вознесені, сидите коло вищого престолу — згадайте нас, згляньтеся над болями нашими! Наша кров кричить до вас, безкарне зло роздирає небозвід, землю судомить від мерзенних злодійств.

Води Дніпра, зазвичай дзеркальні, наїжачилися: у місто приїхав ворог, обговорювати умови нашої поразки.

Мою війну розторговують; я це відчуваю по вібраціях власної непотрібності, котрі наростають, я це відчуваю по зненацьких цивільних бажаннях: купити квартиру на Подолі чи човна. Щось у мені знає більше про майбутнє, ніж я.

Мало що залежить від нас. Ми, живі, тут і мертві наші брати на тому світі — ми переглядаємся розгублено. Великі стерна небесних тіл скриплять і повертаються, що їм наші життя і смерті?

Водами Дніпра іде дрібне тремтіння, дощ то падає, то не падає з неба, ворог стомився і не стомився, а я бачу, що уже не встигну довоювати свою війну; прозора субстанція сковує рухи.

Київ, величезна моя машина часу, на кожному кроці мене небезпечна щільність спогадів; чорні води Дніпра і чорні води небес на краю комендантської ночі. Яка була тут попередній раз 80 років тому.

Самокатники завмирають у русі, як пам’ятники, і цим подобаються: ось мчить пам’ятник закоханій парі, ось їде скульптура батька з дитиною.

Я йду точно тими ж доріжками, котрими ходив десятки років тому, слухаю ті ж ноти, і порівнюю: виявляється, раніше певним нотам було легше підкинути мою душу у політ; зараз моя душа важча, ось і весь підсумок.

Війна ніколи не закінчиться; тим більше не закінчиться, якщо ми її виграємо.

За півгодини дванадцята ночі. Пара повертається з Труханового, до свого мотоцикла, вони радісні і бадьорі. Спочатку сідає за кермо він; вона ходить навколо у шоломі навколо; стрункі голі ноги світяться у темряві; потім теж сідає на залізного звіра. Попереду мотоцикла спалахує жовта пляма від фари, мотоцикл і пляма стартують, зливаються у єдине, розганяються і щезають на швидкості за вигином Дніпра.

Могилянка все така ж на вигляд, але всередині трохи чужа. Чи думали ми тоді, що майбутні ночі стануть жаркішими, що по вулицях буде нескінченна карусель з самокатів, що кав'ярні захоплять тротуари, а соціальні мережі боротимуться з потворними новобудовами?

Я ходжу навколо нашого Гостиного двору, і вже не бачу нас у ньому.

Наша боротьба, наша росплескана коло нього кров давно щезли.

Ось тут був заїзд у Двір, тут ми відбивали штурм тітушок, Андрій Іванович відмовився стрибати до мене в машину, набіглі спортсмени збили його з ніг і втоптували у сніг, а там стояла машина з беркутами, котрі байдуже на це дивилися.

Я їм потім пообіцяв вкинути гранату в їх лендкрузер. Я тепер грішний, бо так і не спромігся виконати свою обіцянку.

Хто тепер, крім мене, знає про цей подвиг Андрія Івановича?

Кому розказати про те, яким вмить суворим і прекрасним стало тоді його обличчя - справжнього воїна? Хто пам'ятатиме про це, проходячи повз Двір, коли не стане і мене?

А скільки ще таких історій я можу розказати, стоячи на кожному з кутів Подолу, верхнього міста, лівого і правого берегів?

Моє життя тече надто швидко, я не встигаю розказати про всіх, кого я бачив і кого я хотів би трошки надовше залишити на цьому світі.

Страшний, страшний на мені цей тягар нерозказаного. А моє волосся стає сивим так стрімко, а на руках вже по-старечому здуваються вени, час невмолимо летить. Скільки ще війни воювати, коли про це все писати?

Ми ходимо містами, де минуле кричить до нас, не в силах бути почутим. Одиниці з нас мають оосбливий нерв, щоб прийняти бодай тисячну долю децибел того крику?

Наші міста заросли джунглями часу. Те, що сталося тут колись, всі видатні доблесті і всі великі ницості, все це таке тепер недоступне. Ми, попри те, що кожного дня ступаємо тут, від нього далекі.

Ми у містах-мільйонниках так само несвідомі щастя і горя попередників, як і ті дикі звірі, що зараз ходять у містах мезоамерики, зарослих тропічним лісом.

Вчора президент прокоментував ідею використання лотереї у призові, за зразком США або Литви. Чесно кажучи, цьому коментареві я зрадів, бо, на мою думку, вирішити нинішні проблеми з призовом можна, просто донісши Зеленському деякі додаткові ідеї.
Отже, верховний головнокомандувач не вважає лотерею доцільною, бо, цитую «там, де стоїть "вижити" і "лотерея" – в мене немає знаку дорівнює». Я так розумію, що Зеленський трактує лотерею так: хто витягнув щасливий квиток, той не йде служить, хто не витягнув — підлягає призову.
Але ж ідея лотереї зовсім не в цьому, вона зовсім не заперечує принцип «воювати мають усі». З допомогою лотереї можна визначити ЧЕРГОВІСТЬ призову. Тобто люди, котрі народилися у визначені лотереєю дні, підлягають призову у найближчий місяць. Наступного місяця — наступні дати, знову-таки, визначені випадковим чином.
Чому нам потрібна черговість? Тому що зараз під ризиком спонтанної мобілізації ходять УСІ військовозобов’язані. Це створює у їх життєвих планах величезну невизначеність, і винувата в цьому держава — фактично, мобілізація залежить від того, «піймають» людину, чи ні. Так не має бути, має бути визначеність.
Отже, якби президенту хтось це пояснив, то, я думаю, за допомогою лотереї можна було зменшити скажену корупцію в цій сфері. І, головне, дати можливість сотням тисяч фахівців спокійно займатися забезпеченням тилу армії, зокрема, працювати в численних підприємствах, котрі забезпечують військові підрозділи усім необхідним, зокрема, і озброєнням. Я, як представник такого підрозділу, котрий на 100% залежить від благополуччя і спроможності цивільних інженерів та майстрів, у цьому зацікавлений — щоб випадкова мобілізація припинилася, а почалася впорядкована, прогнозована і чесна.

***
Окремо ще хочу звернути увагу на фразу Зеленського з приводу лотереї, що це «не дуже етично щодо тих, хто на фронті».

Я хотів би усім нагадати, що нині склалася ситуація, що понад 80% військовозобов’язаних не воюють. Натомість ті, хто на фронті, зобов’язані служити без перестанку — до смерті, тяжкого каліцтва або демобілізації за віком. На мій погляд, це є перша етична проблема, котру слід розв’язати.

І якщо цим не займається держава, то слід зайнятися активній частині суспільства.

У цьому році два літа. Як у деяких яйцях - два жовтка.

Щодня спостерігаю, як земля від спеки все дужче позкриває свої тріщини.

Як пташеня розчепірює дзьоба, просячи їжу, так грунт Донбасу хижо ловить своїми щілинами вологу, вмить готовий випити кров подорожнього.

В Києві дороги ночами причепурюють, вимальовуючи білими візерункам - колись так, у часи імперії, учениці у школі надягали білі передники на коричневу форму.

Донбаські ж дороги - змії, з лусковим візерунком і звивистим землистим тілом.

Жіночки Донеччини, дарма що в зоні ураження кабів, в кінці тижня співають підряд пісні; в Харкові, попри наступ росіян, 5 чи 6 пар незмінно, щотижня збираються у розкішному підвалі на Сумській і танцюють латину.

Вчителька латиноамериканських танців Катя каже: в Києві на першу вечірку після того, як новий закон про мобілізацію набув чинності, прийшло троє партнерів, один із котрих була я (Катя - інструктор, тому вміє танцювати за партнера).

Катя каже, шо вечором в парку Шевченка в Києві танцюють ледь не 30 пар. Чи то закон не такий і суворий, чи то не такий вже і обов'язковий.

Вечором кияни йдуть Рейтарською зі своїми мікроскопічними собаками; в цей час коло Костянтинівки пастухи женуть додому дивну суміш череди корів, овечої отари, козячого стада і собачої зграї.

Ввечері донецький степ видихає, сотнею запахів - від сотні трав.

Собаки йдуть, гордо висолопивши язики, кози збилися у щільний натовп з козенятами; вечірнє сонце пронизує хмари, куряву і коров'ячі круглі боки. Десь за кілька кілометрів гупає артилерія; війна і солов'ї сперечаються: чи буде знов молодість, чи ні?

Без малого за 40 років вищі інстанції розглянули мої дитячі молитви. Я просив більше літа, більше ''войнушок''і я їх отримав.

Ну, от тепер я б мав би бути задоволений. Значна частина країни віддана під біганину з автоматами; нам дають все, що треба для гри - машини, їжу, одяг, нам дають тисячі пустих будівель і квадратні милі лісів; нашій грі не видно кінця і краю.

Звук вибуху завжди очікуваний, несподіваними у нас можуть бути тільки спалахи.

Колись ми бігали з автоматами - тоді іграшковими, а дорослі чекали нас, щоб нагодувати і вимити.

Нині вибухи прогнали посивілих дорослих з цих країв, лишилися після них лише троянди і черешні - і нам, автоматникам, тепер належить властвувати пустими кілометрами - з дірчастих доріг, зі зморщених будинків, з квітів з червоними ягодами.

Дорослі пішли звідси, тепер тут тільки ми, наші запилені машини мчать зеленими тунелями, наші іграшки дзижчать у розпечених небесах, бджоли атакують їх, плутаючи з шершнями.

Світ дорослих зазнав катастрофи, зіткнувся з несподіваним айсбергом . Позакривалися шахти, нікому тепер досипати терикони, нікому нас загнати зранку на роботу , а ввечері - додому; нікому нас нагодувати і вкласти врешті спати.

Автомат - тепер наш закон і благодать; радше вже не зброя, а символ і атрибут гри, посох чародія і терези судді.

Весь світ працює, а ми - граємо в гру, і не випадково ми саме тут, поруч з глибокими дірками в землі, поруч з аспидного кольору нутрощами землі, витягеними на сонце із розпоротого земного пуза.

Довгий час для мене Запоріжжя було лише одною вулицею, вулицею на війну.

В 14-му році ми їхали відбивати Маріуполь, я вперше промчав Соборним проспектом, маючи в багажнику снайперську гвинтівку і автомат.

І лише нещодавно я зважився вступити в бік від своєї звичної стежки. Звісно, на Хортицю.

Хтось каже, що це якесь особливе ''енергетичне'' місце.

Я нічого такого не відчував, але менше з тим, все одно вважаю Хортицю і Запоріжжя чудом.

Ахметов, котрий досі отруюється місто своїм ядом, не зміг свого часу зробити з нього другий Донецьк. Український дух з нього не вибила ні радянська індустріальна, ні нова космополітична мода.

Попри те, що місто свого часу було майже мільйонником, Хортиця лишилася практично незайманою. А могла б перетворитися у подобу київського Гідропарку. Хто вберіг?

Там бігають зайці і пасуться коні, там спокійно, велично і тихо. І це всього лише в 10 хвилинах від центру величезного індустріального міста.

Чи відчував я щось особливе на острові?

Я відчував лише те що я геть не знаю, як там було чотири сторіччя тому. Сучасні люди намагаються набудувати якихось карикатурних будівель, а я думаю, що це все нічим нам не допоможе.

Те, що там було - не схоже ні на що сучасне, що ми знаємо. Факторія вікінгів, база релігійного ордену. Край світу, куди втікають ті, хто не від світу цього.

***

Я ходив стежками, і, звісно, як Тарас Шевченко 150 років тому, плакав за минулим. Але, на відміну від Шевченка, одночасно і сміявся крізь сльози.

Бо дещо, що чудом залишилося нам від Хортиці, від предків, нині живе і тримає фронт - звично, впевнено і спокійно.

Якщо стати на Хортиці з боку Дніпрогесу, то можна почути, як якийсь велетень гупає в землю знизу.

Ніби просить пустити на війну, на ще одне, знайоме земне коло.