RomPonomarenko

Всю свою історію українці боролися за свободу. Ми добре знаємо, що свобода не дається просто так, а вимагає дій! І в нашому 6-му батальйоні ваші дії будуть максимально ефективними! Найкращі командири та інструктори, озброєння та екіпірування, мотивація та ідея. Долучайтеся до наших лав!

Заповнюй анкету за посиланням (в коментарях вказуй 6-й батальйон):
https://azov.org.ua/anketa/

Невелике читання вам на вечір, до 85-річниці початку Зимової війни, яку у нас в Україні дуже люблять

https://localhistory.org.ua/texts/kolonki/zimova-viina-roman-ponomarenko/

Після чотирьох днів інтенсивного розвитку подій наразі в Сирії все призупинилося. Вслід за символічним приливом бойовиків, розпочався відлив. Урядові війська зайняли низку втрачених нещодавно пунктів, зокрема мільйонне місто Хама. Воно й закономірно – невеликі мобільні групи ісламістів на пікапах, що вирвалися вперед, не мають сил для закріплення в містах, тому відступають при появі значних сил ворога. Тож, прориву до російських військових баз в Сирії в Хмеймімі та Тартусі не вийшло.

З Сирії зараз надходить багато непідтвердженої інформації, на кшталт вчорашніх заяв про «військовий переворот в Дамаску». Об’єктивна картина наразі наступна – бойовики зупинили просування та намагаються перетравити захоплене. Дуже багато світлин та відео захоплених трофеїв – літаки, гелікоптери, бронетехніка, і навіть ЗРПК «Панцир». Проте малоймовірно, що вони зможуть поставити всю її в стрій – для цього в них нема фахівців. За традицією, полонених асадистів страчують на місці. Одночасно бойовики посилили тиск на курдські райони на північ від Алеппо, де розпочались інтенсивні бої. В кількох районах Алеппо так само йдуть бої курдів з ісламістами. ІДІЛ поки ніяк себе не проявляє, мабуть вичікуючи слушного моменту для удару, чи то по асадістам, чи то по їхнім ворогам (особливість всіх цих близькосхідних воєн – всі воюють проти всіх, а всі альянси – недовговічні).

З боку урядових сил йде накопичення резервів, в тому числі іранських проксі. Активно працює російська штурмова авіація. Звітують про «сотні вбитих та десятки знищених командних пунктів та складів». Насправді ж авіаудари мають локальний характер – в росіян нема ресурсу покрити всю пустелю. Вирішувати має піхота. Тому наразі сторони збираються з силами і вже скоро розпочнеться новий етап цієї війни.

З цікавого – вчора Асад повернувся з Москви, але подробиць його перемовин з Путіним не оприлюднили. З посади зняли командувача російським угрупуванням в Сирії генерала Сергія Кіселя. Для РФ їхній форпост в Сирії критично важливий – звідти вони можуть просувати свій вплив на Середземному морі та в Африці. Тому є надія на виділення Кремлем певного ресурсу на цю війну, що неминуче вплине на українські фронти.

Опозиційні режиму Асада бойовики фактично захопили 4-мільйонний Алеппо. Місцева влада втекла, а переможці дрифтують на міських вулицях на БМП. При цьому більшість районів ще формально не захоплені, але картинки які бачимо звідти не залишають сумнівів в повному розпаді влади асадістів у місті.

В 2015-2016 роках сирійська армія, за активної підтримки російської авіації та сил ССО, витратила на штурм Алеппо більше року. Зараз він впав за три дні. Сирійські урядові війська посипалися, і тікають, кидаючи техніку та озброєння. «Контрнаступ» Республіканської гвардії Асада так само провалився. Повідомляється про підкуп деяких сирійських командирів, і навіть про вибухи пейджерів та рацій, як то нещодавно було з Хезболлою. Відмічені лише окремі вузли спротиву урядових військ, які не впливають на загальну картину повного розпаду фронту, з перспективою подальших територіальних втрат асадівського режиму. Бо проблемних районів для Асада занадто багато, а утримувати фронт немає ким. Навіть повноцінний контроль Асада над столицею, Дамаском, під питанням.

Російських військ наразі в Сирії майже немає – там діють дрібні загони ССО, трохи штурмової авіації та невеликі підрозділи забезпечення. Російські пропагандисти вже кричать про «серйозний іміджевий удар по Росії та Ірану», порівнюючи це з оповитою легендами Пальмірою-2016. Новини про результати перемовин Асада з Путіним наразі відсутні.

Цікаві події розгортаються в Сирії. 27 листопада військові угрупування антиасадівської опозиції «Гаят Тахрір аш-Шам» та «Сирійська національна армія» розпочали масштабний наступ на Алеппо. Момент для удару обрали вдало, бо союзники президента Башара Асада наразі послаблені. Північні та східні райони Сирії, і зокрема Алеппо, контролює ліванська Хезболла (під проводом іранського КВІР, звісно), але її керівництво наразі знищено Ізраїлем. Тому загони Хезболли здебільшого тікають, а не чинять спротив. На цьому фоні малоймовірно, що Іран відправить свої польові війська підтримувати маріонетковий сирійський уряд. Інший «меч Асада», російська армія, зав’язла в Україні. Тому бойовики просуваються доволі бадьоро, арабські джерела повідомляють, що урядові війська Асада за 1,5 дні втратили понад 50 поселень, 15 військових укріплених пунктів та всю провінцію Західне Алеппо.

У відповідь, вчора ввечері асадисти розпочали контрнаступ. В ньому задіяли єдиний наявний потужний кулак – Республіканську гвардію, яку очолює брат президента Махер Асад. Боєздатність її непогана, але це дуже обмежений ресурс. Інші підрозділи урядових військ мають сумнівну боєздатність. Якщо фронт впаде, а режим почне хитатися, вони відразу розбіжуться (це є традиційним для урядових близькосхідних армій).

Втрата Алеппо може поставити режим Асада в критичне становище. В Сирії є ще два потужні місцеві гравці, які поки спостерігають – курди та до ІДІЛ (до 3000 бойовиків, кістяк з яких складають бійці елітного підрозділу Халіфату «Джейш аль-Осра», досконало навчених партизанській війні в пустелі). Все це в комплексі швидко обвалить хитку конструкцію «дамаської стабільності». Вчора Асад терміново вилетів в Москву, просити Путіна про допомогу. Проте момент для сирійського президента максимально невдалий, бо його російський колега зараз зайнятий грою в «Орешнік», і йому явно не до сирійських проблем.

В чому значення цих подій для України? Можливе падіння режиму Асада і черговий віток сирійської війни різко підкосить позиції РФ на Близькому Сході та її реноме «впливового міжнародного гравця». Послабляться і місцеві позиції Ірану. Для нас все це буде вигідним в усіх сенсах. Будь-який ресурс, який Путін скерує на підтримку свого союзника, ослабить російські воєнні зусилля проти України. Тому нам максимально вигідна затяжна війна в Сирії, з залученням російських людських і матеріальних ресурсів (без яких Асад просто не втримається).

Також важливо розуміти, що для України в цьому конфлікті друзів немає. Всі противники Асада – це не романтичні «борці за свободу», а радикальні ісламські терористичні рухи, які здебільшого фінансуються ззовні (Туреччина, Катар, Саудівська Аравія) та нічого конструктивного в собі не несуть.

Наразі бої тривають, і як і за всіма близькосхідними війнами, за ними дуже цікаво спостерігати.

Зараз багато говорять про управлінський хаос в ЗСУ. На третьому році повномасштабної війни це однією з ключових проблем українського війська. І одна з причин складного становища на фронтах.

Покажу як це виглядає на практиці на прикладі однієї зі спокійних нині ділянок фронту, де діють кілька бригад та купа доданих їм окремих підрозділів – батальйонних та ротних тактичних груп. Єдиної системи управління ними немає, наслідком є повний хаос та дезорганізація.

Коли на цю ділянку прибула нова РТГР, то за перший два дні в неї тричі змінилося підпорядкування – її просто передавали то одній, то іншій бригаді, за якоюсь незрозумілою логікою. Так само мінявся сектор відповідальності. Причому штаби бригад, а одного разу і самої цієї РТГР, забували про це попередити. І вони дізнавалися про це вже постфактум.

Як налагоджувати зв’язок, постачання, забезпечення в таких умовах? Управління боєм та взаємодію? Питання риторичні. Чисельні випадки friendly fire, які вже не для кого не є секретом, саме з-за цього, бо окремі підрозділи не знають, хто де знаходиться і хто за який сектор відповідає. В результаті на папері на цій ділянці маємо потужне угрупування. А по факту там просто збірка окремих підрозділів, командири яких не розуміють, кому підпорядковуються та не мають спільного плану дій.

Всі зміни військових структур та принципів управління потрібно було робити ще позавчора. Під час війни щось подібне змінювати та впроваджувати дуже складно, бо потрібно долати не лише опір ворога на фронті, але і опір наших бюрократів в погонах, які зацікавлені в зберіганні нинішньої системи. Проте іншого виходу у нас все одно немає.

Чергова зброя «судного дня». Українську владу охопила паніка після вчорашнього демонстраційного удару російської ракети РС-26 «Рубіж-Орешнік» по Дніпру. Верховна Рада скасувала засідання, бо з’явилися повідомлення, що сьогодні буде такий же удар по урядовому кварталу в Києві.

Недооцінювати проблему не варто. В Україні немає ні радарів, які здатні виявити такі ракети, ні систем ППО, здатних їх збивати. Проте і раніше російські ракети долали столичну ППО, прицільний удар по «Охматдиту» тому підтвердження. І урядовий квартал, при бажанні, росіяни могли б вже давно знищити.

Що з тим робити? Варіантів у нас небагато. Або продовжувати панікувати, і, як наслідок, схилятися до капітуляції (бо РФ тепер з нами говорить з позиції сили, якій ми нічого не протиставимо). Або нарощувати подальші удари по російським воєнним об’єктам, якщо маємо на то відповідний ресурс, звісно.

Загалом, протягом наступних двох місяців градус ескалації досягне свого піку. При чому підпитувати його будуть здебільшого гучні заяви політиків та заголовки ЗМІ, а не реальна шкода від тих чи інших дій. Ліддел Гарт якось написав, що не втрати військ, а втрата надії, вирішує результат війни. Проте в нинішню епоху інформаційних та гібридних воєн вбивати надію стало ще простіше, ніж будь-коли раніше.

Посол України в Великобританії Валерій Залужний нагадав про себе гучною заявою про те, що третя світова війна вже почалася.

Когось заспокою, когось розчарую, але жодної глобальної світової війни наразі не передбачається. Бо відсутня ключова умова такого конфлікту: немає двох ворогуючих коаліцій приблизно рівних за економічною та військовою силою. Протистояння США vs Китай, про яке завжди згадують в цьому контексті, безпідставне. Китай зі своїми сателітами типу КНДР та Росії на роль потужної коаліції, що протистоїть США та її союзникам, м’яко кажучи, «не тягне». Я вже мовчу про Росію як «самостійного гравця».

Нинішня російсько-українська війна ніяк не випадає з контексту обмеженого, регіонального протистояння. Яке в Третю світову, при всьому бажанні певних персонажів, ніколи не переросте. Як і будь який інший регіональний конфлікт, на кшталт Ізраїль vs Іран. Те що і нас, і росіян, підтримують відповідні партнери, теж не робить нашу війну світовою. Бо світова війна – це не про те.

Популярна риторика про третю світову, яка чи то вже йде, чи то ось-ось почнеться, вигідна саме росіянам. Як я вже писав, регулярні російські погрози ядерної війни, попри свою очевидну недолугість, знаходять чимало відданих слухачів на Заході. В тому числі і серед лідерів думок, на кшталт Маска. Тому там активно тиражують меседж: «війна має швидко закінчитися на умовах Росії. Інакше – третя світова». А періодичні спроби України «грати на цьому полі» заздалегідь приречені на провал. Що ми і спостерігаємо в контексті нашої дипломатії та сприйняття нашої війни багатьма західними політиками.

Коротко:

1.Дозвіл бити західною далекобійною зброєю по цілям в РФ (якщо цей дозвіл дійсно є, бо на ранок ні Вашингтон, ні Лондон з Парижем, офіційно це не підтверджують), Третю світову не спровокує та до додаткової ескалації в нашій війні з РФ не призведе.

2. Попри чисельні заяви про участь військ КНДР в боях у Курській області, досі немає жодного достовірного підтвердження цьому.

3. Запасів ракет у РФ вистачить ще мінімум на 2-3 масованих обстріли, проте виробництво їх не зупиняється. Це на додачу до фактично необмежених запасів «Шахедів», які ледве не щодня створюють чимало труднощів нашій ППО.

4. Фронт на Донбасі на більшості ділянок наразі стабілізувався. Війська противника потроху просуваються в районі Курахове, але на тому і все.

5. Впровадження наративів про швидке завершення війни надзвичайно шкідливе, бо створює зайву ілюзію, та сильно підточує волю до спротиву. Сподіватися на заморожування війни чи на якесь перемир’я прямо наразі немає жодних підстав. Навпаки, грудень та січень будуть важкими, як для фронту, так і для тилу.

Сьогодні річниця завершення Першої світової війни. З цього приводу повчальна історія від мене, як я війна закінчувалася для Німеччини

https://localhistory.org.ua/texts/kolonki/vse-malo-buti-inakshe-do-106-yi-richnitsi-zakinchennia-pershoyi-svitovoyi/

Багато говорять про мобілізацію до ЗСУ додатково 500 000 чоловіків. Паралельно все більше апелюють до необхідності зниження призовного віку до 20 чи навіть 18 років. Інакше – поразка, бо по іншому нам російський наступ не зупинити.

Іншими словами, пропонується не реформувати нинішню непрацюючу систему мобілізації. А збільшити обсяг тих, хто під неї підпадає. Чи спрацює це?

Очевидно, що в теперішніх умовах зниження мобілізаційного віку не дасть потрібного ефекту. Навпаки, додасться ще більше організаційного хаосу та в сотні разів зросте кількість ухилянтів та пловців через Тису. Навіть якщо вдасться примусово загнати до війська додатково 100 чи навіть 200 тисяч мобілізованих (в короткий термін про 500 000 взагалі мовчу, це нереальна кількість для держави Україна), боєздатність армії від того не зросте. З тих, хто потрапить на службу багато хто відразу почнуть списуватися по ВЛК. Третина піде в СЗЧ в перші два місяці служби, поки триває їхня підготовка. А від тих, хто залишаться у війську користі буде не багато. Бо організація військової підготовки мобілізованих залишається нижче всякої критики. І ніхто не збирається її змінювати. Те ж саме стосується підтримки військової дисципліни та багатьох інших факторів, що підточують нашу боєздатність.

Ми в тій ситуації, коли треба міняти правила гри. А не намагатися підлаштуватися під вже діючі, за якими ми, як виявилося, програємо.

Трамп повертається в Білий дім. Для США і Західної цивілізації це дуже добре. Але що ж стосовно України?

Маємо розуміти, що так як є наразі – це прямий шлях до воєнного розгрому. Левова доля відповідальності за це лежить на адміністрації Байдена, яка за три роки війни запропонувала нам лише одну стратегію – довготривала війна на виснаження з країною, яка переважає нас в природних ресурсах, в кількості населення та має союзників, готових забезпечувати її зброєю та гарматним м’ясом. Тобто «ми вам періодично будемо підкидати трохи зброї, а ви вже воюйте як знаєте». При цьому ніяких гарантій, ніякої іншої відповідальності, ніякої системи, яка убереже Україну від руйнування та забезпечить перемогу та довготривалий мир.

Трамп в питанні україно-російської війни – справжня «темна конячка». Твердження на кшталт «Трамп є людиною Путіна» – це казки для ідіотів. Проте другом України він також не є. Як саме Трамп вчинить – наразі не знає ніхто, в тому числі і він сам. Є декілька сценаріїв, як позитивних для нас, так і не дуже, на реалізацію кожного впливає маса факторів, тому немає сенсу їх обговорювати зараз. В чому можна бути точно впевненим – це в нарощуванні виробництва різноманітної зброї в США. Кампанію Трампа активно фінансували оборонні концерни, і борги треба буде віддавати.

Вірити в трампівське твердження «я припиню війну» до офіційного його вступу на посаду – це велика наївність, якщо не дурість. В Кремлі це чудово розуміють, і тому зараз будуть посилювати натиск на всіх фронтах. Росіяни останні тижні постійно підкреслюють, що «цілі СВО будуть обов’язково виконані воєнним шляхом». Тому по той бік фронту все і так очевидно – альтернативи продовженню війни для Москви наразі немає.

​​«Волею українського народу утворилася на українських землях Австро-угорської монархії Українська Держава».

Сьогодні 106-та річниця Листопадового чину – проголошення Української держави на тлі розпаду Австро-Угорщини та польських зазіхань на «східні креси». Історичного епізоду, яким українці по праву мають пишатися та захоплюватися. І цього разу без всяких «але», які в нас так люблять.
Це один з тих небагатьох випадків, коли українці виступили рішуче, злагоджено та синхронно. Сталось так завдяки молодим і твердим українським офіцерам-січовикам. На відміну від Центральної Ради вони не питали ні в кого дозволів та санкцій. Вони встали, переконали інших, мобілізували ресурс та взяли те, що вважали своїм.

Українські сили очолював 31-річний сотник Дмитро Вітовський. Поруч стояли його соратники Любомир Огоновський, Іван Рудницький, Богдан Гнатевич, Дмитро Паліїв та інші. Нова українська еліта, викувана у горнилі Першої світової, яка не побоялась виконати настанову Івана Франка «Не ридать, а добувати».

Значення цієї події у нашій історії важко переоцінити. Наразі, коли Україна веде війну за власне виживання, історичний приклад Листопадового чину потребує якомога більшої популяризації. Бо це чітке усвідомлення цілі та розумне планування, рішучість та готовність ризикувати заради мети, звитяга та самовідданість. І головне, це спадкоємність поколінь борців за Україну, за її волю та незалежність.

Чому країни НАТО не допомагають Україні збивати російські ракети? У взаємодії з нашими партнерами це одне з ключових запитань. Українські урядовці регулярно публічно питають про це, апелюючи до допомоги США та інших країн протиповітряній обороні Ізраїлю. Навіть вчора, в інтерв’ю представникам західних ЗМІ президент Зеленський знову зачепив це.

Відповідь проста. Конфлікт Ізраїль vs Іран в повномасштабну війну між цими країнами не переросте – я про це вже писав. На Заході це чудово розуміють, тому спокійно задирають Іран, не побоюючись відповіді.
З Росією ситуація інша. Особисто я не думаю, що Путін відреагує далі свого звичного «нас надули» в випадку, якщо умовна Польща зіб’є російську ракету над Львівщиною, як хоче наш президент. Проте регулярні російські погрози ядерної війни, попри свою очевидну недолугість, знаходять чимало відданих слухачів на Заході. В тому числі і серед лідерів думок, на кшталт Маска.

Тому країни НАТО не хочуть провокувати пряме зіткнення з Росією. Їхні лідери розуміють, що до війни з РФ вони не готові, ні в воєнному плані, ні тим більше в моральному. Західні політики змушені враховувати думку своїх виборців, а ті воювати не хочуть, і не будуть. Тому не витрачайте свій час на пости з хештегами в «Х» та інших західних соцмережах – толку від того все одно не буде.

Загалом дивно, що у нас з серйозним виразом обличчя про все це досі публічно говорять на третьому році повномасштабної війни. Втім, це вже інше питання.

Голова Верховного Суду Станіслав Кравченко вчора відзначив «тенденцію до збільшення зареєстрованих фактів самовільного залишення частини військовослужбовцями (СЗЧ), дезертирства і невиконання наказів». На уточнююче запитання, наскільки загалом ситуація є загрозливою, Кравченко відповів: «Загрозлива».

Все закономірно. Демотивоване поповнення не буде воювати, лише створювати проблеми, як війську, так і країні. На додачу, народні депутати, більшість з яких ніколи не служили в армії, відкрили «скриньку Пандори», декриміналізувавши перше СЗЧ. Завдяки цьому будь-який солдат отримав гарантований державою «шанс на спробу» втечі з лав армії. Бо якщо (якщо!) його затримають, йому нічого не буде. Навіть час проведений в СЗЧ зарахують в загальний стаж військової служби. А якщо не затримають, то буде шанс перебратися за кордон чи жити десь в Україні. Ще просто не всі військові в курсі про це вікно можливостей, бо у нас люди традиційно мало цікавляться законами.

Оскільки проблема системна, і ніхто реформувати цю систему не збирається, то далі становище буде тільки погіршуватися. Тому, наприклад, немає сенсу сподіватися на істотне покращення ситуації на фронті після анонсованого прибуття бригад, які формуються за кордоном. Моральна стійкість та боєздатність їх в нинішніх умовах буде невелика, навіть якщо вони будуть повноцінно оснащенні технікою та озброєнням. І так само не врятує становища поширення мобілізації на 20- чи навіть 18-річних чоловіків.

Вихід – комплексні державні заходи з підвищення дисципліни, та одночасно мотивації військових та престижу військової служби та зміна підходів до комплектації армії.

Вчора росіяни остаточно встановили контроль над Селидове. Під загрозою оточення українські військові відступили, не нав’язуючи противнику вуличні бої. Що кидається в око, місто майже ціле. До цього всі мало-мальськи значимі міста ворог захоплював вже вщент зруйнованими. Очевидні висновки невтішні:

1. Нова російська тактика захоплення міст ефективна;

2. У ЗСУ не вистачає резервів, щоб обороняти те, що від них вимагається, і воювати так, як їм хочеться.

Російські війська наразі зберігають ініціативу на фронті. Перехопити її та нав’язати їм свій сценарій дій, ЗСУ не можуть. Бо не мають для того сил. Тому наразі противник диктує нашим військовим умови ведення бойових дій, а не навпаки.

Щоб переломити цю гірку тенденцію потрібні комплексні рішення, від організації та управління до забезпечення та вишколу військ. Якщо цих рішень в швидкій перспективі не буде, то все і далі буде йти за сценарієм «Вермахт в 1944 році» – постійні і безперспективні відступи з боями в сподіванні на якесь диво, яке ніколи не настане.

Напрочуд швидко притих галас навколо «плану перемоги». Бо, як і очікувалося, західні партнери його проігнорували. І тепер Єрмак в інтерв’ю італійським журналістам розповідає не про перемогу, а про перемовини. Бо «протягом трьох років важко продовжувати боротьбу. Ось чому ми працюємо над переговорами». Для початку яких, на його думку, російські війська мають відійти на позиції станом до 24 лютого 2022 року. На фоні доволі впевненого просування російських військ на кількох ділянках фронту на Донбасі, ця заява виглядає занадто оптимістичною, якщо не відірваною від реальності.

Всі чули про постійні ворожі штурми, які щодня відбивають сили оборони. Але як вони відбуваються? Наразі можна виділити два найпоширеніші сценарії.

1. Непомітне просочування до наших бойових порядків чи за них, користуючись відсутністю суцільної лінії фронту. Зазвичай, це штурмові групи в кількості 4-10 осіб, озброєні стрілецькою зброєю та кількома протитанковими одноразками. Вони приховано наближаються до висунутих вперед позицій (час підходу може тривати кілька годин), після чого раптово атакують. Якщо гарнізон застигнутий зненацька, то позиція втрачається. Штурмовики закріпляються, і чекають підкріплень. По ним починає працювати наша артилерія та дрони. Іноді вони розносять позицію вщент, разом із загарбниками. А іноді ні, і тоді піхоті треба її відбивати.

2. Масштабна, раптова і швидка атака комплексу позицій в якомусь із секторів. Активно застосовують бронетехніку (БМП, БТР МТЛБ, іноді навіть 1-2 танки в голові колони) та рухомі транспортні засоби (мотоцикли, квадроцикли). Метою є прорватися в полосу оборони, відразу розсіятися по ньому та атакувати виявлені позиції з усіх боків.

Зазвичай, рух ворожої колони нашою розвідкою фіксується заздалегідь. По ній починають працювати артилерія та FPV-дрони. Іноді колону розбивають ще на підході. Проте, здебільшого зірвати атаку повністю не вдається, і відбивати її приходиться піхоті в ближньому бою. На її підтримку працюють вже наші танки (розголос отримав випадок, як азовський танк таранив ворожу БМП під час відбиття одного з таких штурмів) та артилерія з дронами. З обох боків активно застосовується важке озброєння піхоти (ПТУР, АГС, кулемети, автоматичні гармати бронетехніки). В цих умовах важливого значення набуває ефективне управління підрозділами, взаємодія між ними та зв'язок

В бою обидві сторони широко використовують FPV-дрони. Сьогодні це універсальний протитанковий засіб і важка зброя піхоти, призначена для знищення зайнятих ворогом будівель чи бліндажів. Роль артилерії під час штурмів зведена до мінімуму – вона працює по віддалених цілях, і лише в рідкісних випадках здійснює безпосередню підтримку військ у бою.

Багато говорять про залучення проти України військових частин КНА КНДР. Теоретично таке дійсно можливо. Ба більше, на відміну від всіх інших наших оглядачів я далекий від того, щоб їх недооцінювати. Так, в північних корейців немає бойового досвіду. Проте вони вперті, дисципліновані, невибагливі та заряджені ідеологічно. Поки вони будуть перебувати в рамках діючої системи та під чітким командуванням, вони будуть виконувати поставлені задачі, не рахуючись з втратами.

Проте залучення саме бойових корейських підрозділів на фронті мені видається малоймовірним. Занадто це важко, враховуючи складну логістику, різну ментальність та мовний бар’єр. До того ж, проблеми Росії мало хвилюють північнокорейського лідера. Зверніть увагу, що КНДР останні дні охоплена воєнною лихоманкою, проти свого головного антагоніста – Південної Кореї. Один призов біля 1,4 млн. резервістів чого вартує. В мовах можливого воєнного конфлікту на Корейському півострові вірогідність того, що Кім Чен Ин скерує свої бойові війська в інші країни, мінімальна.

А ось з чим дійсно корейці можуть допомогти російській армії, так це скеруванням в Росію будівельних підрозділів, які займуться розбудовою комунікацій, інфраструктури та будуть виконувати роботи в інтересах армії РФ. Проте малоймовірно, що кількість цих «будівельників» буде дійсно значною.

Найшвидший сценарій – буде як з африканськими найманцями російської армії, яких наші війська періодично вбивають чи беруть в полон. Тобто скерують сюди невелику групу вояків, для отримання бойового досвіду, яких періодично будуть ротирувати. На тому й все.

На початку жовтня з’явилась новина, що до кінця цього року в Україні планують мобілізувати 200 000 осіб. Вчора ввечері стало зрозумілим, як саме цього планують досягнути. ТЦК в багатьох містах по всій Україні вирушили в рейди по клубам, ресторанам та розважальним закладам. Серед іншого, відвідали концерт гурту «Океан Ельзи» у Києві.

Подібні заходи – це не лише суспільний резонанс. Це пряме свідчення того, що закон про мобілізацію виявився неефективним (що було прогнозовано). Тому інших засобів поповнення війська, крім полювання на людей на вулицях, у нас остаточно не залишилося. Показово, що закон приймали, щоб позбутися цієї хибної практики. Проте об’єктивна реальність знову все розставила по місцях.

Нардепи від «Слуги народу» можуть і далі тішитися ілюзіями, що «українці насправді готові воювати за свою землю і за свою ідеологію, за право жити вільно, вільними людьми». На жаль, в цій чудовій формулі відсутня головна ознака вільної людини – відповідальність. Якої в нашому суспільстві гостро не вистачає. Сумна правда в тому, що українці в масі своїй воювати не хочуть, а військова служба є максимально непопулярною. Примусово мобілізувати таких людей в умовах цейтноту сенсу немає (до речі, мене найбільше дивують діючі військові, які за це агітують).

Тому не дивно, що дієвим засобом поповнення ефективних бойових бригад, стало добровільне переведення до них вже діючих бійців з інших підрозділів. Вони вже мають вишкіл, досвід, і готові воювати прямо зараз. А не вимагають психолога після першого прильоту, десь в кілометрі. Проблема в тому, що ці переводи є складним і тривалим бюрократичним процесом, що аж ніяк не сприяє підтримці боєздатності війська.

Що робити? Писав про то майже рік тому, але як бачимо, ніхто нічого міняти не збирається. Ілюзії та самообман нашої влади – найголовніша зброя в руках ворога.