Франція, Альпи та вино 🍷

Франція затамувала подих…

Днями стартувало Vendée Globe. Це одне з найпрестижніших і найскладніших навколосвітніх змагань з вітрильного спорту. Воно проводиться раз на чотири роки та вважається єдиним кругосвітнім перегоном, який учасники долають самостійно, без зупинок і сторонньої допомоги.

Старт і фініш перегонів знаходяться в Лез-Сабль-д'Олон, на заході Франції. Маршрут триває приблизно 40 тисяч кілометрів і проходить через Атлантичний, Індійський і Тихий океани, огинаючи мис Доброї Надії, мис Леувін і мис Горн. Ці перегони є одними з найекстремальніших у світі.

Історія змагань бере початок у 1989 році. Мета засновника, французького яхтсмена Філіпа Жанто, полягала в тому, щоб випробувати фізичні й психологічні сили учасників та популяризувати вітрильний спорт. Протягом років у змаганнях взяли участь багато відомих яхтсменів, які встановили рекорди швидкості.

Наприклад, Армель Ле Клеак. Він є першим яхтсменом, який тричі фінішував на подіумі Vendée Globe: двічі був другим під час змагань 2008-2009 і 2012-2013 років, а також виграв восьме змагання, подолавши дистанцію у 40 тис. кілометрів за 74 дні, 3 години, 35 хвилин і 46 секунд, що робить його рекордсменом за поодинчим навколосвітнім плаванням.

Але тим часом приблизно половина учасників кожних перегонів не доходить до фінішу. Причини різноманітні: пошкодження яхт, зіткнення з айсбергами чи іншими обставинами в океані, а також банальне виснаження, тому що перегони проходять у повній самотності для кожного.

Під час змагань учасникам доводиться спати лише 20-30 хвилин за раз, тому багато яхтсменів користуються техніками мікросну для підтримки енергії.

Наймолодшим учасником Vendée Globe був британський яхтсмен Алекс Томпсон, який взяв участь у змаганнях у 2004 році у віці 29 років. Найстаршим же був японський яхтсмен Коджіро Шираїші, якому було 59 років під час його участі у 2020 році.

Призовий фонд Vendée Globe порівняно невеликий для таких екстремальних змагань. За Vendée Globe переможець отримує 200 000 євро, другий — 140 000, а десятий у рейтингу — до 15 000 євро. Потім капітани, які посіли 10-е місце, ділять 100 000 євро, але частка кожного не може перевищувати приз, отриманий десятим.

Фінішування в Vendée Globe — вже велике досягнення, яке робить яхтсмена відомим та відкриває багато можливостей, таких як спонсорські контракти, комерційні пропозиції та особливий статус на світовій спортивній арені.

💥 Важливе опитування для біженців

Всім привіт! Моя подруга психолог та психотерапевт Олександра проводить зараз дослідження для магістерської роботи.

Вона вивчає звʼязок типу привʼязаності та адаптації вимушених емігрантів - українців, які були змушені поїхати з України через напад Росії.

Висновки цього дослідження допоможуть сформувати рекомендації щодо адаптації українців, які вирішать колись повернутися в України (бо повернення з вимушеної еміграції теж потребує адаптації).

Витративши 15-20 хвилин ви зможете зробити внесок в українську науку.

Посилання на дослідження ➡️ https://forms.gle/15QkcKX8NtsKD3n88

Подруга надіслала мені анімацію про офіціанта француза та клієнтку американку. Я дуже сміялася, бо в цьому короткому ролику так багато про французів! Хоча, можливо, мої читачі посперечаються з цим.

Ось це відео - https://www.instagram.com/p/C9dWL8XJw4d/
А ось що я там побачила реалістичного:

- Жарти (вирази) зі словом la merde (лайно)... Постійно використовують, незалежно від соціального класу.
- Сказати якусь фразу без особливого сенсу. Просто щоб сказати. "Кава для Меріл Стріп", "Меріл Стріп?", "Так, голлівудська зірка", "Я схожа на неї?", "Чесно кажучи, не знаю як вона виглядає"
- Жарти без сором'язливості про те, що нижче пояса. Достатньо послухати радіо, щоб у цьому переконатися
- Задати питання і не слухати відповідь чи слухати між рядками
- Сарказм постійний, іноді на кордоні з токсичністю
- "Два види" кави в кав'ярні, але сто видів вин у магазинах.

Як я до цього ставлюсь? Напевно, раніше мене могла ця надмірна легкість дратувати, зараз, коли я вже немолода і пошарпана війною — мені це подобається і навіть веселить.

Звісно, ​​це не означає, що французи взагалі не слухають. Коли мова про важливе — тебе вислухають.. Але багато розмов не те що в голові не затримуються, а просто проходять повз них.
Каву я люблю пити без молока, не міцну (тут це alongé), тому вибір кави мене не бентежить, та й у Франції каву краще пити вдома… Про те, яка погана кава у місцевих кафе, ходять легенди. Сарказм люблю, але іноді буває на межі.

А вам як менталітет французів? Подобається?

Підписуйтесь на мій інстаграм, якщо цікаво https://www.instagram.com/katerinapapakidi/
Там більш просто, але про мою буденність в Альпах.

Скільки коштує мрія? Про це я стала думати після зустрічі з друзями цими вихідними, тому що ми зачепили одну історію. Ми говорили про замок Queyras, розташований у Верхніх Альпах і про його нового власника, з яким наші друзі знайомі особисто… Але почну з початку.

Цей замок, збудований у 13 столітті, внесений до списку історичних пам'яток. У 2015 році середньовічний замок було виставлено на продаж на сайті Le Bon Coin за 2,8 мільйона євро, паризькою агенцією нерухомості. Це сайт, де можна купити все — від старого дивану до велосипеду. Виявилось, що замок також.

Влада навіть хотіла повернути замок у суспільні надбання, але охочих не знайшлося. Тоді інвестор Франсуа Марті, вирішив вкластися у новий проєкт та придбав замок. На цей раз інвестиція не дуже виправдалася. Справи йшли погано... Тим більше локдаун і пандемія скоротили потік відвідувачів до нуля, а значить і прибутку не було ніякого.

Банк виставив фортецю на аукціон. Якщо у 2015 році він продавався за 2,8 мільйона євро, то тепер його стартова ціна становила 400 000 євро. Франсуа обурювався, про аукціон писали як французькі, так і міжнародні видання. У Верхніх Альпах немає іншої подібної нерухомості.

Продаж ускладнювався тим, що частина замку була здана у комерційну оренду до 2029 року. А отже, у покупця не буде можливості експлуатувати його протягом багатьох років. До того ж стан багатьох приміщень фортеці потребував ремонту. Ви ж, сто відсотків, чули ці історії про аристократів, які живуть тільки для того, щоб латати дірки у своїх маєтках.

Покупець все ж таки знайшовся. Компанія SCI Melma з Екс-ан-Прованса запропонувала 661 000 євро, проте оплата не була внесена у встановлені терміни. Тому фортецю Queyras знову виставили на продаж і трошки більше ніж за 800 000 євро її придбав підприємець Ніколя Шабран.

Але за французькими правилами ціну можна перебити у найближчі 10 днів. Що і зробила група інвесторів із півдня Франції, підняв ціну на 10%.

Боротьба за фортецю тривала і завершилась тим, що була куплена Ніколя за 1,15 мільйона євро. На відміну від інвесторів — він не хотів робити з замку бізнес-проєкт. У нього вже був бізнес у будівництві який він продав більш ніж за 10 млн євро. Він просто хотів втілити найбільшу мрію свого життя — купити цей замок. І нарешті йому це вдалося.

Тому зараз він віддає майже весь свій час замку, навіть продає там квитки. Про прибуток (принаймні великий) мова поки що не йде. Але наші друзі кажуть, що виглядає він дуже щасливим. За його словами, все що зараз відбувається з ним, доставляє йому купу задоволення. Я можу його зрозуміти. Втілювати мрії в життя — що може бути приємнішим.

Колись давно, коли я та інші студенти пили вишневу наливку у парках, було модно говорити про закриття гештальтів. Це уявлялось своєрідними дверима, які треба відкрити, заглянути за них і потім все розсіється. Але справжнє значення цього слова я зрозуміла тільки кілька років тому…

Багато років тому, з початку війни, у мене зародилась ідея написати статтю про біженців, які поїхали за кордон. Мені було цікаво, як вони там живуть, чи влаштувалися вони? Як вирішили покинути свої домівки? Хоч я і найшла видання, щоб опублікувати цю статтю, так і не склалося її написати. Але я поспілкувалася з жінкою з Донеччини та від її розповідей в мене танула кров. Я довго носилася з цією ідеєю, вона мене не відпускала, але я так і не реалізувала її, і тепер я сповна проживаю свій досвід біженства.

І у цього досвіду є, як не дивно, позитивні та негативні сторони.

Негативні.

Бути біженцем складно. Спочатку почуваєш себе принизливо, потім зміряєшся з цим, потім сприймаєш нормально і навіть тішишся тим, що зміг пройти через всі ці випробування долі та не зламатися. І через весь цей сором, біль, втрату всього до тебе постійно долітають осудливі голоси. Хтось у своєму не окупованому місті, у своїй квартирі, а може і на дачі розповідає, чи мають право біженці повертатися в Україну, чи мають право на паспорт... Біженці — це не політики, не зірки, це найлегша мішень.

Безпека. Здається, що я вже ніколи не буду відчувати себе у безпеці. Я знаю як може руйнуватися світ. Я бачила це на власні очі.

Позитивні.

Я розумію тепер що є важливим, а що — ні. Можна сто раз про це говорити, вмовляти себе у черговий ненависний понеділок, але пережив один раз обстріли у сирому підвалі без світла та їжі, цінність життя відчуваєш без аутотренінгів та нагадувань.

Я ціную кожен момент. Ціную життя. Я ніколи не любила життя тою мірою як зараз.

Не знаю, чому я пишу це тут. Просто захотілось поділитися з вами. Можливо, вам це також близько. Я веду канал заради цього також — бути поруч з тими, хто має той же самий досвід.

Так що моя вам порада — закривайте свої гештальти вчасно… Не знаю як, але це працює…

Поки я відпочиваю від лонгрідів, покажу вам фото Лоло 10-річної давності (з його згоди). Скажіть же, що прикордонник мав рацію?
І якщо вам нескладно, то можете написати йому вітання з днем народження, яке ми не мали змоги нормально відсвяткувати в Україні… Йому буде дуже приємно, він вже відчуває себе частиною спільноти.

У нашу останню ніч у Києві я швидко відключилася, а Лоран витратив кілька годин, щоб прочитати про всі пункти пропуску і знайти найкращий для мене, щоб до мене не було питань на кордоні. 

Це повернення було суцільною імпровізацією і вранці Лоло щасливий повідомив, що знайшов єдиний пункт, про який пишуть лише гарні відгуки. Близько 7-ї ранку ми вже вирушили у бік Польщі… Дорога напередодні кордона була просто в жахливому стані та було страшно за машину, але наш позашляховик впорався.

Лоло на українському кордоні не впізнали по фото, попросили показати додаткові документи. Я їх розумію. Він 10 років тому і зараз – зовсім інші люди. Погляд, стиль, зачіска, все. І хоч фото їх так і не переконало, вдовіль насміявшись, нас пропустили. Поляки дуже уважно подивилися зміст сумок, але з розумінням поставилися до того, що ми взяли з собою трошки української їжі (сир з пажитником та бастурма для Лоло, грінки для мене).

План Лоло спрацював. Ми перейшли обидва кородона за кілька годин. Вже у машині ми знайшли готель, який колись був замком. Наступного дня знову зупинилися в Любляні та через Італію приїхали до наших пустельних Альп. Було дуже дивно повернутися після жвавого Києва в гори.

Літо скінчилося, туристи поїхали і навіть сонце, яке так часто буває у нашому місті, покинуло нас. Натомість мене чекали кошмари та безсонні ночі. Я не була здивована, але організм поступово адаптувався. Знадобився десь місяць, щоб повернутися до старого нового життя.

П. С. Дякую що дочитали) У моїй розповіді ви можете бачити в основному фото їжі, але це не тому що я така недалека.. Але, як я зрозуміла, зараз недоречно публікувати фотографії міст, культурних памʼяток, тощо, навіть якщо там немає воєнних обʼєктів. Краще по-мінімуму чи зовсім ніяк..

Вночі нас розбудила тривога. Я запитала у Лорана, чи це серйозно. “Так, серйозно, – сказав він. - Збирайся”

Ми взяли воду, телефони, і я навіть взяла ноутбук, бо в нашому лакшері-підвалі був вай-фай. Там вже були люди, ніч поступово переходила у ранок. Мама Лорана запитувала як наші справи по смс, бо у Франції вже розповіли про одну з наймасштабніших атак на країну. Тривога тривала близько семи годин, але кінця ми так і не дочекалися. Піднявшись у номер, ми прийняли душ та поїхали снідати до Тітки Клари.

Я дуже любила їхні пиріжки, коли жила у Києві. Лорану вони також сподобалися. Місто вже жило звичним життям. Тепер нам уже писав брат Лорана, питаючи з приводу атаки на місто і поки я нервово чекала на закінчення тривоги, мій чоловік питав у братів розміри їхніх дітей, бо планував привести вишиванки всім племінникам. Як ви пам'ятаєте, у нього їх 6, у найкращих арабських традиціях.

На щастя, тривогу на обід скасували та можна було видихнути. Ми, звичайно, бачилися з моїми батьками, а ввечері навіть вибралися до грузинського ресторану… Але наступна ніч виявилася для мене ще страшнішою. Якщо першої ночі все було зрозуміло, ми спустилися разом, чекали та нічого не чули, то у другу мій втомлений мозок не міг збагнути що робити. Лоло запевняв мене, що тривоги цієї ночі не вартують підвалу, а я дивилася на всі ці смс в телеграмі та нічого не розуміла. В результаті Лоран провів мене в укриття, а сам піднявся у номер. Трохи заспокоївшись, я теж повернулася у номер і проспала всі тривоги.

Наступного дня у Лоло був день народження і ми вирішили провести його разом, у прогулянках по Києву. Цей день виявився справжнім знайомством с гастрономією Києва, а також з самим містом. Цей день був квітучим, як і сам Київ, в якому продовжувало відчуватися серцебиття, не дивлячись на страшну війну.

Зранку я повела його в улюблену пекарню на Саксаганського. Колись я жила у домі напроти та часто купувала там мигдальні круасани перед роботою.

Сніданок вийшов красивим, дуже смачним і дорогим. Ціни на круасани мене відверто шокували. Потім, крокуючі у сторону ботанічного саду, ми гуляли по центру, зайшли у будинок художника, а потім прямували до Золотих Воріт. Ми крокували моїми старими маршрутами.

Хоч я цього і не планувала, але я не могла не показати Лоло кубино-мексіканский ресторан. За сусіднім столом сиділи французи, які дуже жваво говорили про гроші і насолоджувалися їжою. Лоло також підтвердив мені, що він ніколи в житті не їв такої смачної кесадільї.

Цього дня йому відкрився Київ і він сказав, що це дуже красиве місто. Було так дивно відчувати весь цей кисень, прогулюватися у тіні дерев, зупинятися в парках. Я так відвикла від цього в наших пустинних Альпах.

Хоча батьки сказали мені, що ми привезли до них спокій, один із наступних днів видався зовсім не спокійним.