Щодо останньої заяви колишнього голови МЗС України, Дмитра Кулеби. Він прокоментував гіпотетичні нариси майбутнього мирного договору з Росією, щодо якого зазначив "Україна ніколи не відмовиться від Криму, адже це заборонено Конституцією і тому що для Президента Зеленського це означало б політичний кінець".
Спочатку поговоримо про рівень аргументації Кулеби, потім вже пройдемось по самому питанню доречності "відмови від Криму" в межах мирної угоди. Щодо аргумента "це заборонено Конституцією", при всій повазі, але це викликає лише сміх. Хоч ми й визнаємо звісно певну "сакральність" цього державотворчого документа, втім більш ніж очевидно, що заради політичних цілей ним нехтують майже регулярно. Конституційних норм і так значною мірою влада не дотримується, інакше в нашій країні не існувало б мовних патрулів або релігійних утисків. Але більш того, в неї напхали вже таку кількість популістичної маячні типу "курс на вступ до НАТО" або ж "неможливість проведення перемовин з Путіним", що в такому серйозному питанні, як припинення кровопролиття в Україні, навіть чути не хочеться виправдання, накшталт "не можемо через Конституцію". Якщо потрібно буде, змінете її, як Ви до цього це робили вже десятки разів. Далі ще смішніше, адже другою перешкодою Кулеба назвав "Політичний кінець для Зеленського". Чесно, мені одразу прийшла на згадку карикатура, якою описували Росію, де росіяни в бідності й замерзаючи від холоду, дивлячись на портрет Путіна повторюють "Про нас забудь, головне, ти тримайся!". Ну серйозно, чому "політична смерть Зеленського" взагалі повинна бути фактором для українських громадян, які напряму страждають від нескінченної війни? В нас же ніби не Росія тут, щоб вся країна функціонувала навколо інтересів однієї людини, яка очолює країну... Чи все таки в нас вже Росія?...
Тепер щодо самого питання доречності "відмови від Криму". Все що я далі буду казати, сприймайте без емоцій, на тверезу голову, як спробу раціонально міркувати про способи закінчення кровопролиття на нашій землі. Розпочнемо з фактів, які почергово випливають один з одного. Факт перший - Україні мир потрібен більше ніж Росії, адже поки для ресурсно-могутнішої РФ нескінченне продовження війни обіцяє лише потенційне серйозне виснаження і кризу, то на нас воно позначиться, ймовірніше за все, буквальною смертю. Факт другий - на перемовинах про мир нам в будь-якому разі доведеться чимось поступатись, добре що в нас є на розмін частинка Курської області (якщо ми ще її втримаємо звісно), втім очевидно, що Росія, з позицією сили, ніколи не погодиться на мир за умов "кордонів 91 року", і точно, як сторона, що перемагає, Росія захоче більшого ніж те, що в неї вже було й так на момент початку повномасштабної війни.
Тепер поговоримо про те, чим нам доведеться неминуче жертвувати заради припинення війни. Звісно ж, в якомусь ідеальному вимірі, ми всі були б шалено раді, якби вдалось повернути Херсоньку, Запорізьку області назад, ще й не поступившись визнанням Криму і Донбасу за Росією. Якби був такий підсумок мирної угоди, це можна було б рахувати просто тріумфом нашої дипломатії, або ж "дивом Трампа", реально хоч пам'ятники потім їм ставити можна було б. Однак я все ж пропоную за принципом "сподівайся на краще, готуйся до гіршого", розглянути й більш реалістичний варіант. Тим паче це доречно, враховуючи, що компетентність наших дипломатів і правлячих кіл сама по собі, як мінімум, є спірною.
Відштовхуюсь я від того, що пріоритетом в мирній угоді має стояти повернення Херсонької й Запорізької області, адже це найсвіжіша рана і люди там взагалі ніколи не хотіли бути в складі Російської Федерації, натомість досі чекають повернення українського прапору на свої землі. Залишити ці території в складі РФ, певною мірою означало б зраду своїх же громадян, адже там велика кількість реальних патріотів, які страждають від окупації і чекають визволення (не кажучи вже про тих, хто виїхали і чекають можливості повернутись додому). Втім, що ми можемо запропонувати окупанту окрім Курська, якого ймовірно не вистачить, щоб він забрався геть з цих територій?