ROSE🍷 / Вікторія Задіора

Нотатки на серветці.

Я помітила, що я дуже не терпляча до людей і навпаки, маю дуже великі очікування – як усі мають бути толерантними до мене.
Звідки це у мені чи зі мною? І чи взагалі це нормально?

Напевно – якщо ми перестанемо себе підозрювати у ненормальності, одразу стане легше, як мінімум, у половину.
А щодо терпіння чи толерантності до іншого, то тут дуже хочеться не переплутати саме толерантність і здатність розуміти й приймати іншого з жертовністю. Терпіння - це не про те, щоби приносити себе і своє життя в жертву, це про інше. Терпіння найчастіше це про вміння жити тут і зараз, розуміючи, що не все трапляється , що хотілося. Але це не привід зводити себе з розуму і не привід засмучуватися. Щоб виросла пшениця потрібен час і щоб дозріло яблуко теж, не все трапляється в житті моментально, дещо точно чекає свого часу.

Хто винний?

Дуже популярне питання як у бізнесі, так і на консультаціях.
У бізнесі колись щось пішло не так, люди не особливо готові довго слухати пояснення і вдаватися в деталі й часто грішать тим, що ставлять одне питання - так, так і хто винен? І створюється відчуття, що як шо ми зараз знайдемо цього винного, то точно рятуємось або набудемо бажаного результату. Насправді - це просто перемикання уваги з невдоволення та розчарування, яке відчуваєш зараз, на пошук винного. Переживати невдачі болісно, ​​а ось шукати винного це вже детектив чи як мінімум пригода.

Якщо повернутися в особисті випадки, то тут теж, щоб не трапилося, хочеться відразу зрозуміти – хто ж винен?! У більшості випадків батьки, вчителі, колеги та начальство, далі звичайно він чи вона, потім діти, сусіди та далі за списком.
Але особливо талановиті звинувачують у всьому себе, щоб не трапилося – вони одразу беруть все на себе і мужньо страждають невдоволенням собою на ґрунті вини. Вони погані й не відповідають нікому і нічому, причому про це частіше ніхто не говорив, вони просто так вирішили самостійно.

У першому випадку звинувачення інших людей перемикати увагу з переживання і не бажання шукати вихід на пошук крайнього і винного в одному флаконі. У другому випадку-визнання провини у всьому, ми тікаємо від власних страхів бути засудженим та звинуваченими іншими. Ми так побоюємося за своє обличчя, що готові самі розіп'яли себе демонстративно, аби тільки не чекати засудження кимось іншим.
Чи так це важливо, хто винен, якщо ми не говоримо про злочин та порушення закону. Частіше взагалі неважливо, бо все вже сталося. І набагато важливіше, що відбувається зараз, або що необхідно зробити зараз, ніж те, що було. Але... справжнє мало цікаво, там немає страждань і драм, а от у минулому завжди є і вина, і біль, і жаль.

Нотатки на серветці.

Як допомогти іншій, близькій тобі людині, коли їй погано?
Останнім часом найчастіший запит на консультаціях, причому частіше він надходить саме від жінок. Вони запитують про те, як правильно чи коректно, чи ще якось, допомогу чоловікові, дитині, брату чи подрузі, якщо вони перебувають у якійсь складній ситуації та допомоги не просять.
Ось тут я наголошую, що вони допомоги не запитують. Тому що всім зрозуміло, що якщо до тебе звернулися по допомогу, ти відгукуєшся. А якщо немає запиту, а ти бачиш і чуєш, що потрібна допомога?

Найчастіше ми що робимо, беремо себе і несемося рятувати ситуацію, вирішуючи її від імені близької вам людини. Можливо правильно, а може й ні, ми беремо відповідальність на себе та приймаємо рішення ми.
Немає однозначної відповіді на питання – як правильно допомагати? Ситуації можуть бути різні, і я не зможу перебрати тут усі варіанти. Але точно знаю, що турбота не означає любов, а в таких ситуаціях любов і співчуття, вміння слухати й чути часто дуже важливі. Коли комусь із близьких потрібна допомога, варто сказати йому про те, що він вам дорогий і що ви поряд і що ви готові допомагати чи підтримати. І так, ми часто не знаємо, як це зробити й про це теж можна сказати. Безпорадність - це тимчасовий стан, який переживаємо всі ми час від часу і це тільки відлив, перед припливом, коли виникне розуміння - куди йти далі й що треба робити.

☕️Зі спостережень

Ми готові йти або їхати за смачною кавою до улюбленого кафе в інший район міста. А ось коли нам треба встати та шукати нову роботу чи нові стосунки, ми продовжуємо нічого не робити.
Що ж це лінь чи прокрастинація?
Ні, це страх перед невдачею. Ми зацікавлені у значних речах і боїмося, що нам не вдасться потрапити точно у 10, якщо ми почнемо щось змінювати. Тому ми не виходимо і не робимо, відкладаючи життя та переховуючи незадоволеність собою та певними обставинами.

❤️☕️Люблю вдалі дзеркала, наприклад у ліфті готелю або десь у холі якогось бізнесу центру.
Вдале дзеркало – це чудовий настрій мінімум на годину та максимум на день.

Люди також дзеркала для кожного з нас. Згадайте як нам хочеться іти або як ми одразу посміхаємось у зустрічі коли ми зустрічаємося з людиною що відбиває нас приємним світлом та каже компліменти. Хтось у цьому майстер, а хто не дуже, але це не так важливо. Набагато важливіше, що самовідчуття змінюється.

Мені можуть заперечити, а як самооцінка і залежність від думки іншого?! Вони нікуди не подіються і я зараз просто про дзеркала. Як ми любимо красиві та вдалі дзеркала та думаю інші теж. Тому яким дзеркалом бути сьогодні вам, кожен вирішать сам, коли відкриває рота і починає щось говорити іншому.

Про те як є і як має бути.  
Тема про дітей та батьків незалежно від віку.

На консультацію приходять дорослі люди й вони скаржаться на своїх батьків яки читають нотації та роблять зауваження на кожному кроку. 
Вже дорослі хлопчики та дівчата весь час відчувають себе якимось не такими, бо вони не виправдовують очікування батьків. Ким, бо вони не стали і як би гарно не жили, весь час знаходиться щось не таке, чи не те.

Але всі ми маємо розуміти що справа не в нас і все це незадоволення тільки формально має відношення до нас. Взагалі батьки проживаючи своє життя мають цю суміш незадоволення життям всередині себе. Це завжди трохи отруює їх погляд на нас та відчуття від вашого життя. Вони мають таки криві окуляри  й все так бачать через сум втрачених очікувань, можливостей та сподівань. 

Але не тільки це важливо, розуміти своїх батьків і не дуже перейматися образами на них. Це важливо, тому що ми можемо робити ті ж самі помилки зі своїми дітьми, вважаючи що вони не такі як треба і вони мають йти шляхом який ми обирали. 

Коли ми маємо можливість відірвати від звичного, та подивитися на відносини з батьками та дітьми трохи збоку та по новому, то можемо побачити новий ракурс. 

Моменти

У розмові зі знайомою я раптом відчула себе бракованим психологом. Я дозволила собі поскаржитися на якісь моменти життя, а саме безсонні ночі від постійних атак та тривог. І відразу обсмикнула себе сама, мовляв, не повинна бути такою, я ж професіонал.

На цьому моменті переді мною промайнуло все моє життя та його не ідеальність. Спочатку я була не ідеальною дочкою, може й не була, але так почувала себе. Коли мені весь час треба було вчитися тільки на відмінно і чомусь ніколи не ганьбити батьків. І я їх не ганьбила і була майже ідеальна, але подекуди до мене таки були зауваження. Ну а потім я повинна була виконати якісь сподівання рідних і близьких на вибір чоловіка і звичайно ж по створенню сім’ї і ось тут я не виправдала нічиї надії та очікування, хоча я цього не планувала і знову таки була не ідеальною.
Ну а далі за списком, звичайно ж, не стала ідеальною дружиною, а потім і мамою і далі ніколи не була ідеальним працівником і потім керівником.

І можна до цього списку додавати та додавати приводи та теми моєї не ідеальності.
Але ... можна ж все-таки посміхнутися з приводу всього цього, взяти ганчірку і стерти з дошки нариси й орієнтири як має бути та що нібито від мене чекають. Забути слова - треба та орієнтир на краще, видихнути й просто жити своє життя. І воно справді може бути не ідеальне, але точно своє і справжнє.

Про радість жити

Виявляється – це досить складно. Ну ось так підвестися з ранку і без приводу радіти життю. Ну зрозуміло, коли купив те, що давно хотів або виявилося, що ти здоровий і немає ніякого страшного діагнозу у тебе, або коли отримав приємну очікувану звістку. Це все так, але не просто так ідучи вулицею або сидячи біля вікна, це дивно.
При цьому водночас страждати можна завжди й біля вікна і тільки прокинувшись і не маючи фактичного приводу, а шукаючи його в минулому чи майбутньому. Жити в стражданні чи пошуку його - це нормально, а жити в радості дивно чи не звично.
Ви помічали це?

🍁Колись дуже давно, мені здавалося, що весь світ це казкове королівство, наповнене щастям та радістю. Можливо, я просто заблукала і ніяк не знайду вхід до цього королівства. Я блукала і блукала і куди б я не потрапляла, зустрічала смуток, невдоволення, розчарування, біль, страждання та прикрості. Але я точно знала, що це чарівне королівство десь поряд і воно є.
Но згодом я зрозуміла, що воно не десь, а всередині мене. Це я гуляючи лабіринтами розуму вибирала ходити стежками страждань та невдоволення.
Виявляється, не відпускати страждання, шукати невдоволення простіше, звичніше, ніж знайти радість у своєму звичному житті.
І вже потім день за днем, прокидаючись, я все частіше й частіше почала обирати себе і бачити щастя, радість, любов та добробут у своєму звичайному житті.

Немає ніякого завтра і казкового королівства десь, є я і тут і зараз моє життя вже щастя, і воно вже трапляється.

☕️❤️Чи можна жаліти себе? Обов'язково, навіть потрібно. Але, коли почнете тонути в жалості до себе і відчуєте, що вже майже не дихайте від сліз, варто починати спливати. Розтискайте руки й відпускайте камені образ, розчарувань, очікувань, що не здійснилися, спливайте далі та дихайте.
У саможаленні головне не забороняти собі, а усвідомити що відбувається і що я відчуваю.
Що далі? Якщо жаліти себе якось не допомагає, значить мені вже не сюди, час виходити з цього.

Нотатки на серветці.

«Що за нісенітниця ти сказала!»
«Що ти одягла на себе, виглядаєш абсолютно безглуздо!»
«Те, що ти зробив - це за межею розуміння!»
«Це все неможливо слухати, що ти кажеш!»
І так далі… це просто фрази і це 1% від почутого на консультації, коли хтось розповідає мені про те, як його не розуміють та засуджують близькі йому люди.

Ми такі категоричні в оцінках, що постійно б'ємо посуд і ріжемося осколками. Наші рани не гояться і болять роками.

Навіщо і для чого це роблять із нами чи це робимо ми з іншими? Щоб прикрити свої ж рани та свої ж комплекси. У всієї цієї хвороби є один діагноз - невдоволення собою і як наслідок постійний орієнтир на думку іншого. Інший дає негативну оцінку нам чи нашим вчинкам, і це ранить. І тоді і ми виходимо і шукаємо слабке місце у відповідь і теж завдаємо свого удару, або довго і довго терпимо образу, а потім обов'язково мстимося.

Біль можна пережити і відпустити, а думка іншого - це тільки думка, це не факт і не істина.

Світ взагалі не чорно білий, він навіть не 8-ми або 16 основних кольорів, в ньому стільки всього, що тільки колір або звук не може передати побачене, почуте, пережите.
Емоції та переживання розфарбовують нас щодня, через них ми відчуваємо себе та пізнаємо смак життя.

Сьогодні рано-вранці я стояла у вестибюлі Київського вокзалу і дивилася на обличчя людей. Я не знаю, хто з них живе зараз в Україні й хто просто приїхав на якийсь час і проживає за кордоном. Мені це не було відомо і ніщо не впливало на моє сприйняття, я не шукала причин чи наслідків я просто дивилася на людей.
Я бачила військових і вони були спокійні, зовсім не поспішають з якимось стрижнем всередині. Я бачила масу матерів з дітьми, у напрузі та зібраності одночасно. А ще натовпи підлітків, чимала кількість людей не молодого віку і ніхто зовсім ніхто не виглядав щасливим.
Не було тривоги, поїзди вирушали за розкладом, а я бачила обличчя людей, які переживають так багато, що ніякі слова не можуть описати це. Все це за межами слів, фарб, звуків і навіть за кордоном страхів та болю.
Мені здається ми всі дуже подорослішали й це не про вік, це про внутрішню зрілість, знання себе та всесвіту.

☕️Я біжу дорогою, іноді там є ямки, а іноді вона просто закінчується і не ясно, чи буде продовження і яке. Ця дорога – моє життя. Час від часу я сумую що все так швидко і швидкоплинно, а іноді мені здається що все не приємне що мені явно не подобається тягнеться нескінченно. Ще дорога буває звивистою лісовою стежкою або широкою автострадою, але це ніколи не дає мені підстав думати, що вона не моя. Хоча ні, я лукавлю, були випадки коли я таки згортала ні туди, але ніколи не шкодувала про цей досвід.

Все, що трапляється з нами, все не просто так і все це і є наше життя.

Нотатки на серветці.

Іноді хтось просить прийняти на консультацію своїх близьких, наприклад  дружину або чоловіка, або дитини, іноді друзів. Найчастіше зовнішній мотив дуже позитивний – допомога ближньому, а за ним є ще один привід чи мотив – «налагодить  те, що поламалося». Наприклад дитина стала не слухняною, чоловік не передбачуваним, дружина сумна або ще чогось гірше всі перестали слухати й почали говорити. І те, що вони кажуть нам не дуже подобатися.

Найчастіше, якщо це не пов'язане з реальними травмами та пережитими травматичними подіями, я рекомендую почати з себе. Якщо хтось із близьких став вам не зручний, не комфортний або просто лякає вас своєю поведінкою, варто розібратися що з вами. Як ви жили раніше, як спілкувалися, любили, раділи разом. В історії стосунків, якщо щось ламається і вам це не подобається, зовсім не означає – що з іншим усе погано. Це може означати просто новий етап відносин, коли діти чи партнери у відносинах починають висловлювати накопичене невдоволення та роздратування і це шокує. 

Ми хочемо відкритих і щасливих близьких поруч чи зручних? Ось яке питання варто поставити собі

☀️☕️Як починається мій ранок?

Я прокидаюся і мені затишно з собою або я прокидаюся вже засмученою і незадоволеною людиною?
Я йду у ванну і бачу своє відображення у дзеркалі, я подобаюся собі і я часто усміхаюся до свого відображення? Або ж я завжди не задоволена і мені не подобається те, що я бачу?
А якщо я бачу свої фотографії або дивлюся відео, я завжди засмучуюсь. Всі інші мають кращий вигляд за вас?

Цей невеликий перелік питань показує наше ставлення себе. І не має значення, як нас бачать інші, ми якраз від інших набагато частіше отримуємо позитивні оцінки ніж від себе. Ми завжди стурбовані собою і в цій стурбованості ми не на своєму боці.

А можна спробувати інакше. Прокинутися і відразу повернути себе в тут і зараз, відчути задоволення від того, що можна ще повалятися або від того, що за дверима чутний дитячий сміх. А ще можна встати й піти на пробіжку чи прогулянку осіннім парком, пити каву чи снідати вдихаючи аромат теплої осені. І так можна подивитися на себе в дзеркало у ванній, але не шукати в собі вади, а поставитися до себе по-дружньому і з любов'ю. Побачити - наскільки ж ми гарні й ця краса у кожного своя і народжується вона лише всередині від тепла та любові до себе.

Спостереження із життя.

Крім того, що я консультую я ще час від часу веду тренінги та мої спостереження перемішані. Там є і якісь особисті історії та звичайно випадки з бізнес-середовища. Так ось, що я помітила. Що попри війну та суцільне насильство зовнішнього середовища, включаючи інформаційні потоки, людина не вгамовується з внутрішнім насильством.

Рівень вимог до себе не падає, а наростає. Відчуття, що люди намагається протистояти тиску зовнішніх факторів/ подій, виштовхуючи їх своїм внутрішнім невдоволенням собою.
Невдоволення і терор себе наростає . Наприклад: я товстий, я мало успішний на роботі, я мало вмію, я не такий швидкий, я не займаюся спортом, я поганий батько, я не впораюся, причому з усім. Паралельно з цим, оскільки життя проходить в умовах фізичної небезпеки, зростає очікування від себе все передбачити, не втрачати пильність, не розслаблятися.

А в результаті цього ми маємо панічні атаки та депресії.
І те й інше виникає не тільки під впливом зовнішніх факторів / подій, частіше причина саме у внутрішній напрузі, внаслідок завищених вимог до себе та постійного насильства над собою бути кимось іншим. Жодний організм це не витримає. А далі коли трапляється зрив чи надлом і людина сама не справляється, наприклад із тривожністю, порушенням сну чи панікою, категорично заперечується необхідність допомоги психологів чи лікарів.

Саме час зупинитися, тому що це шлях у нікуди, де можна тільки втратити себе, а не стати кращим чи успішнішим.
Так, саме зупинитися і стати милостивішими до себе, проявити співчуття і перестати душити себе нескінченними вимогами.
Якщо є невдоволення чимось, то варто знати це і розуміти, потоваришувати й розглянути, пережити своє невдоволення, дозволяючи й цьому бути у вашому житті. Якщо є заздрість і конкуренція, порівняння з іншими, то прийняти це й розуміти, - ця сторона чи цей факт викликають мою заздрість. Не варто хворіти на невдоволення, порівняння, заздрість і вимогу до себе, варто проживати їх і переживати, просто як частину життя. Немає ідеальності, не варто боротися із собою за це.

Боротьба за нормальність.

Останнім часом спостерігаючи за тими, кого зустрічаю, консультую або за тими, хто живе або працює поруч, розумію, що окрім війни всі ведуть дуже дивний і нерівний бій за свою нормальність і ідеальність.

Нормальність у стані війни та постійного стресу, коли є недосипання, втома та стрес. Це виглядає як постійне повторення якоїсь манти - "я в порядку, я добре і з усім справляюся", а далі приклади як ми весело проводимо час або не реагуємо на тривоги або незважаючи на них живемо просто чудово. Ось десь хтось, він панікує, а я ось ні.

Спостерігаючи все це в динаміці, можу точно сказати, що боротися за стан нормальності точно не варто. Усі вже й так перемогли. Усі хто живе в Україні – це люди, які нормально справляються з життям у ненормальних обставинах. Ми живемо у ненормальних обставинах. Війна – це ненормально. Всі хто живе за кордоном теж мають масу викликів і необхідність багато починати з нуля. Тому немає сенсу, боротися і доводити це собі та оточенню.
Є сенс поговорити із собою чесно та допомогти собі тим, що можливо. Наприклад, нормалізувати сон якщо він порушений, або піти до лікаря і поговорити про те, що погіршилася пам'ять і концентрація уваги, що став гіршим зір або йде набір ваги. Все це симптоми тривалого стресу та їх безліч.
Не варто боротися за нормальність чи ідеальність, не треба справлятися з усім і завжди, а от піклуватися про себе точно варто.
Ми всі так потребуємо уваги саме до себе.❤️

Немає ніякого вчора і завтра теж немає, ти просто канатоходець котрий тримає баланс тут десь у якійсь точці нуль. І нуль це не погано, це просто координата, якесь заземлення, коли ти розумієш де ти і як ти.

Щоранку ти розплющуєш очі й уявляєш себе у теперішньому часі, бачиш себе в дзеркалі ванни, або бачиш картинки природи за вікном, все це твоє життя теперішнього моменту. А паралельно з цим є досить велика активність твого розуму, який «думає». Розбіг подій та припущень нагадує шпагат лише без кінця. Немає країв у втечі в минуле і жалю, але при цьому зовсім немає обмежень і втечі в майбутнє. Там теж все може бути дуже по-різному, від райдужних перспектив до абсолютного пекла.

Але зараз, я є зараз, я тільки канатоходець, я тут і зараз і всі мої думки та почуття у цьому моменті. Я бачу тільки те, що бачу і відчуваю своє тіло, я фокусуюсь на теперішньому. Роблю вдих, вдихаючи новий день і видихаючи, видихаючи тривоги та занепокоєння.
Я йду канатом життя, я тримаю рівновагу - я тримаюся за себе і дихаю. Вдих, видих, вдих, видих… я є❤️

☕️Про щастя

Моє щастя сьогоднішнього ранку – це ніч без тривог, круасани з малиновим варенням та ароматна кава. Тут і зараз це неймовірно смачно, коли за вікном 1 вересня, тобі не треба до школи й навіть дітям твоїм уже не треба до школи, у тебе свіжий ранок, теплий круасан та кава з кардамоном.

Дуже просто, можуть заперечити багато хто і причому тут щастя, якщо йдеться про банальне задоволення. Щастя - це щось інше, велике і далеке, чи знову ж таки далеке, бо вже було.

Але ні, щастя воно різне і тут і зараз кожен може відчувати щастя та радість від простих речей, коли життя відбувається. Можна бути щасливим, тому що виспався, тому що вранці поруч з тобою той хто дорогий, бо біжиш на пробіжку вже осіннім парком або, бо їдеш на роботу і комусь точно дуже потрібен зараз.

Щастя - це коли можна не відкладати життя і насолоджуватися, пити та вдихати його щохвилини, не плутаючи моменти радості та задоволення з бажаннями та мріями. Можна бути щасливим вже зараз, при цьому мати мрії та бажання. Нема потреби затьмарювати своє справжнє відкладаючи життя на потім, встановлюючи нові та нові планки для щасливого життя. Можна й те, й інше, не обираючи. Бути щасливим та знати про свої бажання.

Нотатки на серветці
Було розлучення, пройшло більше ніж 6 міс, не минає біль, немає сил жити, нічого не хочеться. Що мені робити?

Зараз немає ще того, хто може щось робити. Його просто нема. Він загубився десь у стражданнях про минуле, якого вже немає і в стразах за майбутнє, якого ще немає.
Там, де ви зараз темно, немає доступу світла і повітря, там не видно шляху і тому неможливо бачити й розуміти, що робити.

Але найголовніше – у всьому цьому немає вас. Вас накриває потік думок і відносить у різні боки. Ви думаєте, що все, про що ви думаєте і є ваша реальність, ви не розрізняєте думки та справжнє те, що є тут і зараз насправді. Здається, що життя – страждання. І в цей самий момент, дуже важко припустити, що за період 6 місяців це вже стало звичкою, притягувати страждання і вибирати біль, щоб не жити.
Чому? Тому що жити у невідомому страшно. Раніше було все більш-менш зрозуміло, якісь стосунки, якийсь стабільний побут і таке інше, а тепер усе не відомо. І ось щоб уникнути переживання зустрічі з цією найнезрозумілішою невідомою, людина лякає себе їм ще більше - додумуючи страхи й повертається в страждання. Страждати - це звично і зрозуміло, нехай погано, але там все зрозуміло.
Ось така історія взаємовідносин із собою народжується від не любові до себе, невдоволення собою і від постійного насильства над собою. Люди зустрічаються та розходяться, обов'язково роблять помилки та ніхто не ідеальний. Але вимога до себе нескінченна, вимога відповідати, передбачати, передбачати й таке інше. Навіть зараз, коли відносини вже закінчилися і відбулося розлучення теж є вимога - 100% знати що робити та виглядати й справлятися з усім якось інакше.

Допомагають ці вимоги до себе, це постійне домагання себе та невдоволення? Якщо чесно, то ні.
То чому ж спочатку просто не відчепитися від себе, видихнути хоч трохи та почати відпускати минуле. І так, я знаю, що це не просто і так це шлях. Але це є точно шлях до себе справжнього у тут та зараз.
Дайте собі шанс, будьте трішки добрішими до себе.