ІДЕЇ ПРОВІДНОЇ ВЕРСТВИ У ВІДНОШЕННІ ДО ЗЕМЛІ
Ціль суспільства в очах провідної верстви є сила або слава цієї суспільності, ціль суспільства в очах верстви підвладної – це щастя й добробут окремих частин.
Перша думає про скоординованість частин, про підпорядковання їх одній думці, друга – про вигоду поодиноких частин і про спокій. Одні хочуть тримати вкупі суспільні атоми, другі – дати їм свободу відскакувати й розривати форму, цілість. Для одних важна абстрактна скріплююча ідея, для других – конкретна людина, з усіма її слабостями і егоїзмами. для одних важний зв’язок цілості та його охорона, для других – інстинкт самозбереження частин. Все є різне в цих двох верствах: як бачили, різні чесноти й як побачимо різні ідеали, різні цілі, які вони в’яжуть з ідеєю суспільства.
Передусім різний є їх ідеал, різні є їх поняття землі, території; дальше різний їх ідеал Nарода, населення; нарешті різний ідеал влади. Коротко, концепції всіх трьох елементів, з яких складається поняття держави, є різні в цих 2 верствах.
Передусім різні їх концепції землі. Для одних земля, це щось, що має служити цілям вищим, таким як слава, експансія, бог, мораль, добро наступних поколінь. Для других земля це власний лан. Яке було відношення провідної касти до землі, території? З огляду на основні функції провідної касти, земля є для неї не грунт, що дає плоди, не «ставок, млинок чи вишневенький садок», лише отчизна, вкрита славою її оборонців, ота Руська земля, «відома і слишима всіма коньци земля».
Відношення до землі гречкосія, що сіє й оре для себе – ідилічне: ідилічно-радісне або ідилічно-тужливе (праця йде або не йде, врожай чи біда); відношення володарської касти до землі, за яку він б’ється й накладає нераз головою за всіх, – героїчне, трагічне. Не плугом зачеркує він границі свого грунту, а мечем – границі своєї землі, отчизни. Це трагічне відношення володарської касти до землі червоною ниткою проходить через усю поезію Дум, через усю поезію українського краєвида старокнязівської й запорозької доби аж до новітньої нашої поезії часів зриву 1917 р.
Степ «Слова о полку Ігоревім» – це не розмріяний степ хлібороба з жайворонками і з ясним сонечком, з безхмарним небом і з морем золотої пшениці, розманіжений, приспаний і сонний. Це інший степ, де чутно звіриний свист, де вовки грозять по яругах, де клекотять орли, на кості звірів скликають, де лисиці брешуть на червлені щити, де самі люди не поволі мов віл, тюпають за плугом, лиш скачуть як сірі вовки. Це грізний степ, де чорні хмари з моря йдуть, де трепещуть синії молнії, де в напруженні чекають дружинники і вої грому великого. Не прозоро, а мутно в цім степу ріки течуть, не ратаї гомонять, лиш вороння кряче, трупи собі ділячи. Не орачі в цім степу жнуть золоте жито, лиш воїни збирають красні дівки половецькії й оксамити. Це степ особливих орачів, що замість плуга плугатиря несуть меч оборонця, або наїзника. Снопи ці степовики стелють головами, молотять не ціпами, а списами, на тоці не колосся кладуть, а життя своє, а віють не зерно від полови, а душу від тіла. В їх поезії не про борозни говориться, лиш про яруги, не про рало, а про шаблі і луки. Ніч у цім степу старокнязівськім не співає соловієм, лише стогне грозою, а птаство не колоски віддзьобує на ланах, лише очі поляглим у полі.
Земля войовників була посіяна костьми її оборонців, не зерном ратая, кров’ю вояка, не потом хлібороба. Земля войовника дуднить не від пісень женців, лиш від тупоту копит. По тій землі сіялися стріли, а лягали не снопи, а погані голови половецькі. Під самітню березою в полі жито було копитами збито і під тою березою не полуднували женці, а лежав вбитий козаченко.
Дмитро Донцов, ідеолог Українського Nаціоналізму.
«Дух нашої давнини», 1951 р.
#Ідеологія_Центурії
Центурія в інших соціальних мережах:
▫️Facebook▫️YouTube
▫️Instagram ▫️TikTok▫️Сайт
