фінчер кубриком

О, цей великий цензурований російський дубляж, який ніяк не може проговорити істину, що звучить в оригіналі. Нагадаю, що колись схоже росіяни робили з епізодом «Ранкового шоу» про Маріуполь.

Було б дивно вдруге за кілька місяців переглянути «Пожежі» Дені Вільньова і отримати той же емоційний хаос. Тому я звертала увагу на дрібніші деталі, а також зрозуміла, що деякі з них навіювали надуману метафоричність, яку намагаюсь оминати. Наприклад, міст між Дерешем і Кфар Кутом - це просто міст, а не алюзія на повернення до минулого, етапи становлення молодої дівчини чи розділене арабське суспільство. Сюжет для мене і досі є суцільною егоїстичною розповіддю про жінку, якій складно співпереживати. Занадто цинічним є укладання заповіту для близнюків, а травматичний досвід поколінь та те, що замовчування сімейної історії несе страшні наслідки для всіх членів родини, є більш важливими темами, ніж взаємини батьків та дітей.

Отож цікаво, що на початку фільму, коли близнюки вже почули пункти заповіту, а Жанна почала збиратись до Леванту, Дені Вільньов акцентує увагу на столі з абсолютно сухим вазоном, листя якого тримаються на чесному слові. У Сімона, який веде відчужений спосіб життя, на столі в університеті Дареша та навіть біля будинку бабусі Наваль знаходяться здорові рослини. Виглядає так, ніби душа Жанни була травмована найбільше, тому вона й перша наважується дослідити минуле матері.

Басейн у «Пожежах» фігурує чотири рази: перший і останній демонструють кульмінацію родинної історії, другий представлений порожнім, а у третьому, коли діти на половині шляху до відкриття таємниці, починає з'являтись вода.

Та найбільшою загадкою для мене завжди буде той діалог Сімона та Чамседдіна, де лунає фраза «Ніхад щось почув та побачив і після цього перетворився на машину вбивств». Хлопець ніколи не знав свого походження, як і мати не знала, де її син чи як він виглядає. Він не знав, хто вона, будучи Абу Тареком у Кфар-Р'яті. Адже якщо знав, чому він був такий здивований, читаючи листи? Що ж він почув і побачив, що зробило з нього тирана, чи це була лише сукупність нещасних подій у житті хлопчика, який без любові вбачав сенс життя виключно у помсті всьому світу?

На каналі можете знайти випуск про Дені Вільньова.

Фільм «Глухі коханці» російського режисера Бориса Гуца придбали для міжнародного прокату пропри заклики України вилучити його з фестивалю у Таллінні.

У компанії Antipode заявили, що давно слідкують за творчістю режисера, і що стрічка передає «гострий антивоєнний меседж».

Я обожнюю сцени з використанням дзеркал - у цьому одразу помітно, чи кіно є халтурою за три копійки, чи виплекане у любові. Попри те, що Коралі Фаржа у «Субстанції» вдалась до грубих переходів між візуальними ефектами та «живою» операторською роботою, картинка виглядає чудово. Чекаю на номінації фільму у технічних категоріях головних кінопремій.

У короткому відео «Анатомії сцени» представила референси, які використовувала режисерка, та розповіла про першу сцену перетворення Елізабет у С'ю.

Коли мені трапляються відео про мейкап, я перетворююсь у Скорсезе, виходить.

Американські медіа часто вказують на те, що кінематограф та церемонії нагородження є частиною політики, особливо після передвиборчих гонок. І йдеться не про кіно Ізраїлю чи Палестини, перемогу «Бутербродного» Деніела Роера чи «20 днів у Маріуполі» Мстислава Чернова. THR написали статтю про те, що «ліве кіно» потенційно може відчути обмеження за повторного президентства Трампа, але це дуже сумнівно. І ось чому.

Видання спирається на факт того, що кінематограф, незважаючи на свою консервативність у правліннях студій, все одно діяв усупереч. Наприклад, перемога «Місячного сяйва» - це не стільки адженда, скільки «шанс прищепити кіноманам країни відчуття національних демократичних пріоритетів». THR йде далі та згадує цьогорічних лідерів - «Бруталіста» Брейді Корбета і «Емілію Перес» Жака Одіара як те кіно, що різниться з баченням республіканців США через тему міграції, нерівності та транссексуальності.

Проте THR і закопує себе, стверджуючи, що «Анора» - це геніальне кіно 2024 року, це «пісня боротьбі за досягнення стабільності в країні». Головна проблема у тому, що легкість і тупа романтизація росіян, бідного та вільного життя, молоді та суворих батьків (ще й з темою олігархату і криміналітету) має майже 100% шанси отримати «Оскар» навесні. Але всі світові медіа, звісно, напишуть, що це рішучий крок Шона Бейкера показати, як виживає любов у складні часи, а не шкідливий проєкт для просування росіян.

Netflix знаються на політичних драмах - чого лише вартує «Корона», «Картковий будинок», навіть «Нічний агент». Але перший сезон «Дипломатки» я, як і писала раніше, дивилась виключно через український контекст. До цього також доєдналась сильна тема взаємин подружжя та їхньої професійної конкуренції, а це якраз моє (тому мені й подобається минулорічна «Чиста гра»). Другий сезон зосередився на розтягнутих внутрішніх політичних інтригах і чомусь тепер мені було нецікаво, хоча це й зроблено якісно. Добре, що кількість епізодів зменшили.

Знову хочеться більше Руфуса Сьюелла і Рорі Кінніра, але водночас і менше дійових осіб. Нагадую про перший епізод «Чорного дзеркала» та «Довгі роки» - тут сюжет не такий прозаїчний та безумовно оригінальний.
#житомирськийкінофестиваль

Трішки гумору від Жанни Озірної, яка саме представляла свій фільм «Медовий місяць» на кінофестивалі у Салоніках. До речі, для спонсорів каналу доступна рецензія на цей проєкт. Якщо коротко: мені сподобалось, але є багато але. Чекаю на фільм у прокаті та онлайн.

Patreon | BMAC | Youtube Sponsorship

Хотілось би реагувати на «Ззовні» так, як герої серіалу на фото, але чомусь у мене з цим не склалось. Я не одразу перейшла до перегляду і довго відкладала проєкт, що називали одним з найкращих на телебаченні, проте серіал нагадує драматургію містики 2000-них чи періоду «Ходячих мерців» або «Загублених» - «є щось дуже загадкове, проте ми розповімо вам це через сезони чотири, головне зачекайте». Але концепт хороший: замкнена колонія, неможливість вирішення проблеми, пряме зло, що має чіткі межі, і приховане зло, що зачаїлось там, де не очікуєш. «Ззовні» для мене ніби «Снігобур» від TNT, бо це хочеться вимкнути на першому сезоні, але ж і непогано було б зрозуміти, як цей соціум вийде з сансари.

Ходи занадто передбачувані, актори грають перебільшено, або ж і взагалі беземоційно. Клішовані недолугі герої у таких же ситуаціях. А ще я все-таки вже у тій фазі, коли не маю часу на розлогі сюжети. Проте.. Водночас такі олдскульні серіали віють ностальгією, цього хочеться більше.
#житомирськийкінофестиваль

Можливо, те, як нове українське кіно показує війну, варто було б розібрати у випуску, але less is more. Серед повного метру про війну з 2024-го розповідали і з гумором («Крашанка»), і скринлайфом («Лишайся онлайн»), і жахами («Конотопська відьма»). Були навіть мок'юментарі («Карлос в Україні»), документалістика, що і досі збирає нагороди, та багато серіалів. Є ще «Буча», що ось-ось з'явиться у прокаті, «Сірі бджоли» та «Медовий місяць», які, сподіваюсь, вийдуть 2025 року, «Донька». Ми більше чуємо про фільми, які розповідатимуть про повномасштабне вторгнення, але насправді стрічок про 90-ті - початок 2000-них стільки ж.

Кожен фільм не є тим, що пройде випробовування часом: щось відверта крінжа, щось просто прохідне, а щось для занадто обмеженої (за кількістю) аудиторії. У нас був чудовий «Відблиск», який розповідає про події до 2024 року, але на сучасні реалії проєкт накладається ще краще. Проте навіть з розумінням стилю Валентина Васяновича, не всі його сприймуть та додивляться, адже заскладно дивитись кількахвилинну сцену, у якій суб'єкт лише переходить з одного кутка у інший. Камерність «Сірих бджіл» та «Медового місяця» теж або буде грубим тригером, або, наприклад, тягучою біганиною у межах кімнати.

У загальній масі український глядач не любить театральні постановки в українському кіно (цікаво глянути звіт Netflix і побачити, на якій позиції «Три його доньки» Азазеля Джейкобса), сумнівно знається на соціальних драмах, якщо це не блокбастер, з обережністю ставиться до музичних стрічок. Тоді як використати реалії сьогодення у нашому кіноматографі? По-перше, особисто для мене досі під питанням, чи треба використовувати. Але від цього нікуди не дінешся, хайпувати будуть завжди, а авторські проєкти у цій же темі, якими б хорошими вони не вийшли, страждатимуть від налаштованого (здебільшого негативно) глядача. Проте я вже давно спостерігаю тенденцію, коли українці розділяють елементи створення кіно і навіть у найгіршому проєкті намагаються знайти якість - візуальну, акторську, звукову тощо. А ще нам заходять притчі, драми/мелодрами, фантастика, трилери. Чи можна якісно створити фільм з війною фоном або прямо у цих жанрах? Так, але питання до сценаристики, яка у нас забилась у куток і тихо плаче. Я б хотіла побачити щось, на кшталт «Лева» Гарта Девіса, «Володаря бурі» Кетрін Бігелоу, «Снайпера» Клінта Іствуда, «У коханні та на війні» Річарда Аттенборо. Але боюсь, що це б виглядало як кінцівка «Конотопської відьми» чи «Смак свободи» у темних відтінках і з сексуалізацією.

Нарешті дійшла до фестивалю «Молодість», аби переглянути «Медовий місяць» Жанни Озірної. Це занадто хороше кіно візуально, проте для обмеженої аудиторії (не через тему війни і звуки вибухів, а через свій темпоритм). Варто йти підготовленим.

Дивитись кіно з перестрілками і звуками сирени під реальну повітряну тривогу - це доволі специфічний досвід. Навіть по-злому іронічний. Але тут мою увагу вкрали два спостереження: чому люди купують попкорн для перегляду таких фільмів (і залишають за собою сміття) та чому глядач досі не навчився вимикати звук на телефонах?

THR написали статтю, аби надихнути юних кінематографістів. На їхню думку, створювати короткі метри і викладати їх у ютюбі є правильним рішенням. Так вони згадують братів Філіппу, ютюберів, які 2023-го представили успішний «Говори до мене» зі студією А24, але тепер медіа акцентує увагу на Каррі Баркері та його хорорі «The Chair». Режисер стверджує, що не фестивальне життя допомогло проєкту стати популярним, а саме ютюб: він «зустрічався практично з кожною студією та відомим продюсером фільмів жахів у місті», пізніше підписавши угоду на розробку фільму «Obsession» за $1 млн. Всі його роботи з мільйонними переглядами можете переглянути на каналі «that's a bad idea».

Згадали також і про більш «давнього» ютюбера Майкла Шенкса, який виріс з відеопародій до короткого метру «Time Trap», знайомства з Дейвом Франко та виробництвом повнометражного кіно.

Обидва фільми класні, але «Time Trap» - це взагалі стиль.

2024 рік дав нам дуже багато хорорів, навіть у такій кількості, що здавалось, ніби жанр переважав над іншими. Тепер жахи стали «новою комедією». Їх прописують під синопсисом після слова «драма» так часто, що доводиться повноцінно вводити термін «наножанр». Але якщо «Бітлджюс Бітлджюс» хоча б якось виступає хорором, то ніяк не можу це розгледіти у «Видах милосердя».

Вихід більшої кількості хорорів логічно пов'язують з тим, що це дешево, а аудиторія збирається швидше. Проте 2024 року вийшло 26 помітних фільмів жахів, а наступного буде 18. Статистично жанр вийшов на цифри 2021-го, випускаючи 1500+ стрічок на рік. Тому жахастики є для нас такими помітними лише через те, що провідні режисери перебирають собі звідти образи і методи. Але чи правильно це? За ще одними даними, «Думками навиворіт 2» заробив більше, ніж усі фільми жахів 2024-го, а «Думками навиворіт 2», «Брати Супер Маріо в кіно» і «Нікчемний Я 4» - на $78 млн. менше, ніж фільми жахів за останні 3 роки у світовому прокаті разом.

Cinema Eye Honors, американська премія, що відзначає неігрове кіно у світі, відкрила Audience Choice Voting (можете віддати свій голос в один клік). Серед претендентів є «Порцелянова війна» Слави Леонтьєва і Брендана Белломо про тендітність мистецтва і збереження людяності за будь-яких умов, навіть за умов жорстокої війни.

Поки світ пробиває чергову прірву, ставлячи «Анору» Шона Бейкера про проституцію та бандитизм у топ топів, а премії просувають у номінації росіян, ті ж Gotham Awards, одна з найбільших премій у сфері незалежного кіно в США, додали у номінанти «Мирних людей» Оксани Карпович. До слова, фільм можна переглянути легально на українських стримінгах.