фінчер кубриком

Раян Мерфі є капсулою часу, яку я з задоволенням відкриваю зі свіжими проєктами, що не сприймаються «новими». Там є нерозкриті історії на різні теми, але побудова сюжетів незмінна. Саме так ностальгія за першими сезонами «Американської історії жаху» [цього року серіалу виповнюється 14 років] поповнюється шармом наступних проєктів. Все ті ж стильні розповіді про геїв, вбивць і загрози, але чомусь вони мені полюбились.

«Американська історія спорту» стала лише продюсерським дітищем Раяна Мерфі, тому його вплив тут мінімальний. Шоуранером є саме Стюарт Зіхерман з малопомітною співпрацею для епізодів серіалів «Американці», «Коханці» чи «Терапія без кордонів». Франшизи від Фелчака і Мерфі точно мають право на життя - поки Netflix робить документальне «Нерозказане», а теплий «Тед Лассо» скінчився, треба ще щось про спорт. Мене не цікавить Джеффрі Дамер, О. Джей Сімпсон чи Джанні Версаче, але Мерфі вирішив, що це нам треба, і я завжди була задоволена сценарієм та його втіленням. «Американська історія спорту» мені здалась посередньою: акторський склад правильний [лише чому всі виділяють Патріка Шварценеггера?], та будь-яка деталь з передісторії не представлена з тяглістю. Наприклад, якщо ми знаємо про сексуальне насилля над Аароном Ернандесом у дитинстві, що з цього ми заберемо собі? Стереотип, що так «стають геєм»? Нам дають маленькі згадки про кримінальне минуле батьків хлопця чи те, що у сім'ї була жорстокість, але ми цього не бачимо чи не можемо прослідкувати вплив. У подіях нема розвитку, крім основної сюжетної лінії кар'єри Ернандеса в New England Patriots і його ж падіння, та й кримінальну частину несправедливо відкинули на перший і останній епізоди.
#житомирськийкінофестиваль

BAFTA додали у лонглист 20-хвилинний короткий метр «Rock, Paper, Scissors» Франца Бьома про батька та сина, що керують тимчасовим госпіталем на передовій війни та зіштовхуються з важким рішенням, коли взвод солдатів наближається до їхньої будівлі. Однією з мов фільму є українська, у ньому ж знімались Олександр Рудинський, Олександр Яценко, Сергій Калантай, Богдана Калантай тощо. Визначення номінантів відбудеться протягом 3-10 січня.

Додивлююсь минулорічне фестивальне кіно і яке ж воно все-таки фестивальне у всіх аспектах - розтягнуте до неможливості, зі специфічними сенсами для трьох людей, з відсутністю гостроти, хоча обрана тема це і має містити у собі. У будь-якому разі, якщо у вас є під три години вільного часу на один фільм, раджу переглянути «Насіння священного інжиру» Мохаммада Расулофа і «Про суху траву» Нурі Більге Джейлана.

Принагідно нагадую про свій профіль у Letterboxd.

Ось мій список найкращих проєктів року. 2023-тій був таким сильним, що мені доводилось розділяти «найкращий» фільм від «головного», додавати «Medal of Honor», але як добре, що 2024-тий жахливий. Звісно, я не все переглянула, вотчлист нескінченний. Уникаючи відміток лише найгучнішого кіно, основа така:

➖Головний фільм року: «Дюна: Частина друга».
➖Найкращі фільми року: «Вілл і Харпер», «Час жити», «Його три доньки», «Тьюздей», «Любов, брехня та кровопролиття».
➖Найкращі українські фільми року: «Медовий місяць», «Я і Фелікс», «Відблиск».
➖Найкращий мультфільм року: «Потік. Останній кіт на Землі».
➖Найкращі серіали року: «Фолаут», «Симпатик», «Дисклеймер», «Темна матерія», «Ніхто цього не хоче», «Ріплі», «Оленя», «Мертві хлопці-детективи», «Палм-Рояль», «Шьоґун».
➖Звернути увагу (кіно): «Пам'ять любові», «Оріон і Темряк», «Бітлджюс Бітлджюс», «MаХХХін», «Крива дорога», «Мармелад», «Іноді я думаю про смерть», «Поселенці», «Єретик», «Асфальтові джунглі», «Озеро Каддо», «Жінка години», «Квартира 7A», «Затримай дихання», «Скарб», «Самотні вовки», «Спасіння», «Догляд за шкірою», «Ребел-Ридж», «Жадібні люди», «Фемм», «Мертві не завдають болю», «Гамбіт королеви», «Останній сеанс Фрейда», «Кілер йде геть», «Материнський інстинкт», «Мерзенні посланнячка», «Космонавт», «Бастард», «Педро Парамо», «Неймовірне життя Ібеліна».

Про всі ці стрічки можете знайти матеріали у «Житомирському кінофестивалі».
#фінчеркубрикомрік

Традиційне відео вже на каналі. Діліться тим, що вам сподобалось цього року у кіно, що викликало у вас бажання стерти пам'ять і повернути час назад.

Якщо Хван Дон Хьок і Netflix наважились на другий сезон «Гри в кальмара», вклались в промо і хочуть здаватись серйозним гравцем на ринку, то і говорити про них треба саме так. Перша частина була специфічною формою розваги як для багатіїв, що спостерігають за стражданнями маргіналів, так і для глядачів. У проєкті ставили занадто сильний акцент на головному герої, тому зрозуміло, що ми його побачимо у фіналі, а несподіваних зворотів не станеться. Гра на виживання не хотіла здатись реалістичною, при цьому у ній завжди намагались відшукати критику соціальної політики Південної Кореї, впливу США, капіталізму тощо. Як на мене, це тут дуже другорядне і працює занадто погано. Так і перші два епізоди другого сезону «Гри у кальмара», цілі дві години, пішли в нікуди з усім моралізаторством, детективними елементами, натягнутими лініями стосовно гідності, честі, рівності. Розмови про те, що люди - це сміття, і таку тезу чим швидше треба закарбувати у пам'яті, втомлювали, але сцена про вибір між хлібом та можливостями хороша. Лише її я собі і залишу поміж всіх епізодів.

Другий сезон також банально гірше знятий, а акторська гра Лі Чон Че стала ще більш гіпертрофованою і її неможливо сприймати серйозно, як і перехід серіалу від такої собі притчі до ідеї месіанства. Герой з разу в раз повторює одні й ті ж репліки про те, що місце змінює людей, коли насправді людська сутність у цих умовах стає справжньою [якщо чесно, то краще передивіться «Платформу» Гальдера Гастелу-Уррутії, навіть другу, ніж витрачати 7 годин]. Хван Дон Хьок довго думав, як би викрутити нікчемний сюжет і у четвертому епізоді нарешті повертає русло проєкту до гри у всіх сенсах - тут вам і стокова музика, і комічні прийоми, і кривляння у міміці героїв, і очевидні недоліки монтажу звуку. Ледь не забула: капіталізм - це ж про страшних європейців та американців, а отже щонайменше один з молодих персонажів повинен мати проблеми з криптовалютою і спілкуватись з домішками англійської; треба щось інше, а отже додамо питання трансгендерності, яке не має ніякого сенсу навіть для цієї людини; треба трішки екшену і на екрані з'являється недолугий повстанський шутінг з кривим кліфхенгером.

Це так погано, як тільки можна собі уявити. Netflix, верни моє врем'я!
#житомирськийкінофестиваль

Невеличкий подарунок на Різдво від Apple TV+: якщо у вас є акаунт, то навіть без підписки ви можете переглянути частину першого епізоду другого сезону «Розриву» у розділі «Bonus Content». Повноцінна прем'єра відбудеться 17 січня наступного року.

Про перший сезон можете знайти випуск на каналі.

😐

«Сходила» на подкаст до Касі і Сашка з «Профдеформації». Розповіла трішки про кінокритику в Україні, обговорили проєкти, які любимо, про кого я не зроблю випуск і багато іншого.

До речі, у Сашка є дуже цікавий концепт анімаційного проєкту, який треба втілити в життя. Вагонетка рухається, але якщо ви залучені у кіновиробництво і можете запропонувати повноцінну розробку, вихід на стримінги (не тільки національні) - напишіть йому. Повірте, нам такий проєкт треба.

Ще один приклад, як європейські країни стають помітнішими для виробництва американського кіно, отримуючи певні переваги - Variety пишуть, що «Носферату» Роберта Еґґерса знімався зокрема у Празі і тим самим це підвищило стимули для ігрового кіно з 20% до 25%. До того ж у Чехії поправкою до законопроєкту про аудіовізуальні послуги було введено стимул у розмірі 35% для цифрового виробництва та анімації. Крім того, максимальну суму видатків за проєкт було збільшено втричі до $19 млн.

У виробництві кіно Чехія і дійсно розвивається - там знімаються «Той, що біжить по лезу 2099», «Фундація», «Балерина» Лена Вайсмана тощо. Страшно порівнювати з нами і скільки ми втратили до 2022-го. Якби зараз у таких складних умовах ми могли хоча б своє виробництво забезпечити, але ж це занадто неприємна розмова.

«Порцелянова війна» Слави Леонтьєва і Брендана Белломо у шортлисті на премію «Оскар» до номінації «Найкращий документальний повнометражний фільм». У короткометражній категорії відмітився «Once upon a Time in Ukraine» Бетсі Вест і Тетяни Ходаківської про те, «як діти в Україні виживають від російської військової машини, мішенню якої стали вони та їхні родини».

Голосування за повноцінну номінацію призначено на 8-12 січня, а офіційно номінанти будуть названі 17 січня.

Є ряд елементів у сценаріях, які мене дуже вкурвлюють. Переважно це зображення інфантильності, разючої невпевненості, що блокує прийняття рішень, надмірна романтизація алкоголю тощо. Тому мені було неприємно дивитись початок «Дисклеймеру» Альфонсо Куарона - людина відчайдушно тримається за свою таємницю, що їсть її зсередини, і при цьому псує абсолютно всі складові свого життя. Звісно, це розвіялось з останнім епізодом.

Особливість проєкту у тому, що він викликає дуже багато протиріч. Наприклад, ми маємо складати пазл з кінця, не розуміючи, за що вхопитись, і цей клубок розгортається задовго. Або ж витончені музичні композиції Фіннеаса О'Коннелла [так, того самого брата Біллі Айліш], що гідні відзнаки на «Еммі», розрізнено працюють з дивакуватими операторськими рішеннями Бруно Делбоннела і Еммануеля Любецкі, коли навіть приглушені тони говорять про увагу до деталей, слів та настроїв, але нам демонструють стилізоване мок'юментарі з хиткою ручною зйомкою і навмисним коригуванням зуму. Цим не нехтували у «Спадкоємцях», проте там глядача одразу кидали у цей формат нескінченної біганини, укладення вигідних бізнесових угод та складного сімейного життя з сильним патріархом. Джессі Армстронґ у свою театралізовану постановку додає реалізм, утворюючи відчуття нашої присутності біля героїв. «Дисклеймер» Куарона не запрошує нас у такі глибини сімейних проблем та внутрішніх переживань - холод на вулицях Великої Британії такий, як і у самих її жителів. Тому ця видозміна операторського стилю виглядає грубою, попри прекрасні крупні акценти на дірці на шкарпетці сина, коли батько оглядає стан його самотньої оселі; на краплі дощу, що стікає з вікна, коли до нього притулився чоловік у вразливий момент.

Наратив від кількох осіб, цей «ненадійний оповідач» - це точно те, що треба було «Дисклеймеру». Як би ми ще краще зрозуміли почуття, емоції уникаючих батьків щодо їхніх дітей? Або ж те, чи дійсно вони уникали, чи переживали щось повністю протилежне? Вся історія зав'язана на двох людях - Кетрін Рейвенскрофт і Стівену Брігстоку, які у різний момент ранили одне одного через одну подію, яка сталась 20 років тому. При цьому мені не вистачало на екрані Кейт Бланшетт, але доводилось споглядати на душевні муки Роберта Рейвенскрофта. Саша Барон Коен не є драматичним актором, як би не намагався - емоції відчуваються занадто штучними, тому й складно повірити чи то у сльози розпачу, чи то у рішучість. 6 епізодів нам малювали історію, яку вщент розбили у фіналі: тепер Кетрін не молода сексуальна жінка, що зваблює 19-річного хлопця, а ґвалтована протягом 3.5 годин; Джонатан не є маминим хлопчиком, який залишився сам у іншій країні - він той, для кого загибель навряд чи є індульгенцією; Роберт тепер не чуйний чоловік і батько, а тюхтій і егоїст. Дивно читати відгуки до серіалу, у яких люди пишуть, що це банально, або ж що це неправдиво. У 7 епізоді наратора нема, тепер це істина. Навіть логлайн епізоду звучить так: «It's time for my voice to be heard». Ми чуємо, що дівчина Джонатана була вимушена раптово втекти від нього з Італії додому (а про причини не говорять, бо занадто соромно), бачимо його мати, яка часто проявляє агресію, спостерігаємо за батьком, абсолютно засліпленого жагою відплати невинній дитині (тому будучи поруч у лікарні з хлопцем, який у несвідомому стані звертається до матері і шукає руку для підтримки, Стівен Брігсток «відпускає свого сина»). Але не тільки природа зла для мене є наскрізною/важливою у «Дисклеймері», а травматичний досвід дитини, мозок якої сам її й рятує.

Альфонсо Куарону хотілось створити кіно, а не телевізійний продукт. Аби все відчувалось цілісним, незважаючи на різножанровість оповіді. І, як на мене, йому вдалось - серіал хочеться переглянути «за раз», вловлювати всі сюжетні лінії. Тому я назву його одним з найкращих проєктів цього року: якщо «Темна матерія» піднімала питання вибору людини і його впливу на майбутнє життя, маючи у основі тендітну лірику, то «Дисклеймер» кидає нас у вирій хиткої інституції шлюбу поруч з кричущою еротикою та сексуальними зґвалтуваннями.
#житомирськийкінофестиваль

У статті «The best films of 2024: all the votes» Британський інститут кінематографії (BFI) опитав 118 журналістів, аби укласти списки найкращих фільмів року. Лі Сінгер (The Guardian) та Келім Афтаб (BBC Radio London/Red Sea International Film Festival) відмітили «Ти - космос» Павла Острікова, а Джим Гоберман (NYT) і Тревіс Джеппесен - «Мирних людей» Оксани Карпович.

Одна з причин, чому я хотіла, аби саме «Мирні люди», а не «Ля Палісіада» Філіпа Сотниченка, представляли Україну серед претендентів на номінацію на 97-му премію «Оскар» в категорії «Найкращий міжнародний повнометражний фільм». Стрічка пройшла на Берлінале тихо, але помітно для критиків, зокрема через свою форму. І у цьому є своя маленька перевага.

Поки ми всі чекаємо на весну наступного року, аби подивитись «Ти - космос» Павла Острікова, раджу переглянути режисерський розбір фінальної сцени «Mia Donna» - короткого метру про те, як життя 46-річної Оксани змінюється, коли її чоловік Толік перетворюється на 7-річного хлопчика. Так, в українському кіно теж є метафоризм.

Кастинг-директорка Алла Самойленко виклала величезний пост про нову крінжу, пов'язану з майбутнім проєктом Даррена Аронофскі «Caught Stealing» - режисером, який допомагав появі лімітованому показу «Кита» у нашій країні, який продюсував документальний фільм «Віктор» Олів'є Сарбі про молодого глухого чоловіка із Харкова, що отримав прем'єру у Торонто. Якщо коротко: треба були актори «зі Східної Європи», обирали зокрема серед українців і росіян, ролі отримали Юрій Колокольніков і Нікіта Кукушкін.

З одного боку, я не дивуюсь, американцям мало русачків, а брати в антагоністи мексиканців їм вже не так цікаво. З іншого ж, у доволі, здавалося, адекватного Аронофскі та одного з амбасадорів UNITED24 Лієва Шрайбера, який теж зіграє в «Caught Stealing», ніяких питань щодо кастингу чомусь не виникло.

Наскільки сильно людині треба любити супергероїку Sony і бути йобнутим, аби йти на шлак, що розповідає про руснявого лиходія, що починається з композиції «Охота за Красним Октябрьом», що має російський сетинг, російську мову, російських акторів?

Держкіно, до вас питань нема, з вами і так все було зрозуміло.

Нарешті я переглянула «Санні» від Apple TV+ та Кейті Роббінс - чудово розумію, чому проєкт закрили після першого сезону і чому у нього доволі низькі перегляди/оцінки. Серіал є екранізацією роману «The Dark Manual» Коліна О'Саллівана про C'юзі, яка втрачає чоловіка та маленького сина у авіакатастрофі, та найбільшим досягненням тут є не цікавий науково-фантастичний і драматичний сюжет, а приємні азійські композиції (зокрема до титрів епізодів), візуальний ряд. Письменник є ірландцем у Японії, тому і головна героїня у книжці має таку ж національність: те, що її замінили на американку, не створює бажаного симбіозу. У мене, як і у Міксі чи інших персонажів, вічно були питання щодо того, як і чому С'юзі опинилась в Японії та байдуже ставиться до цього суспільства. Дуже шкода, бо зараз не вистачає якісних елементів sci-fi, кіберпанку, традиційних, національних історій.

Кожен з наножанрів у «Санні» не спрацював на мене - детектив слабкий, оскільки нашу увагу швидко перенаправляють на другорядні непояснювані лінії (тут цікавішим є епплівський корейський «Доктор Мозок»); наукова фантастика не заграє із загальним сетингом, так як робот просто робот (навіть бої виглядають банальною розвагою), а з технологій хіба виведення екрану і кілька пристроїв; драма не дає нею пройнятись, бо персонажі відчужені, а головна героїня флегматично холодна і це не рятують флешбеки чи скупі сльози на її очах.

Точно заберу собі музичний плейлист. Але серед списку А24 «Санні» далеко за кожним азійським пунктом до «Симпатика» Пак Чхан Ука, а за легкістю - й до «Сварки».

Нагадую мій список найкращих серіалів року:
➖«Фолаут»
➖«Симпатик»
➖«Оленя»
➖«Містер і місіс Сміт»
➖«Темна матерія»
#житомирськийкінофестиваль

Якщо ви вже подивились «70 000 років тому» чи «Капітана Бровари» Едуарда Нечмоглода, то тепер можете очікувати на новий короткий метр режисера - «Кохання з хвостом».

Стрічка, у якій зіграли Євгенія Непиталюк та Ігор Колтовський, розповість про «Надію, що працює манікюрницею, живе щасливе життя зі своїм чоловіком Василем, який виправдовує свою бездіяльність великим хвостом (як у риби) замість ніг - вона не помічає, що він нею користується та паразитує на відносинах, аж поки не стається вчинок Василя, який вона не може пробачити, і це назавжди змінює її ставлення до себе».

Два дні тому Держкіно поділилось трейлером фільму «Дисидент», а я щось цей проєкт оминула. Візуально привабливе кіно, де підрізали картинку до 4:3, розкаже нам про часи холодної війни, про колишнього бійця УПА, який шукає себе після звільнення з радянського табору. Фільм нещодавно отримав спеціальну відзнаку журі Torino Film Festival.

Але є одне але. Співрежисером виступає Андрій Алфьоров - наш провідник у світ високої культури, який 2022 року говорив про те, що «російська мова має стати такою ж частиною української культури, як все решта», виступав проти відміни російської культури. До того ж, «Дисидент» буде першим українським фільмом Олександра Роднянського у якості продюсера з початку повномасштабного вторгнення, який навчить нєофітов-українчиків справжнім цінностям.

You may hate me but it ain't no lie
Baby bye bye bye
Дональд Гловер - дурачок, який женеться за русачками

У «Антоніні» зробили хороший матеріал стосовно останнього засідання Ради Держкіно, на яке у мене вже не було моральних сил. Халпахчі у Раді нема. Не було жіночки у рожевому великому халатику, яка кашляла у динамік, не було молодика, який підключився з вулиці і гарно наганяв сигаретний дим під розповідь про своє кіно. Виходить, не так і цікаво вже, знаєте.

А ось почитати про те, що робити продюсерам кіно, режисери та актори якого виїхали закордон і не повернуться, цікаво.

Дмитро Сухолиткий-Собчук підтвердив, що розробляє експериментальний «Зі мною сталося щось дивне» - фільм про матір, що звертається до альтернативних терапевтичних методів своїх сусідів, аби змиритися з травмою втрати сина, який захищав село від російського вторгнення.

На сайті CineMart Роттердамського міжнародного кінофестивалю вказується, що це буде другий повний метр режисера.

Реакція очевидна. Але попри міскаст зазначу, що Паапа Ессьєду є одним з найбільш недооцінених британських акторів сучасності. Влюбилась у нього з «Чорного дзеркала», але він такий же чудовий чи то у короткометражці «Фемм», чи то у різдвяному комедійному «Джині».

Глядач у 2024 році: дивиться «Дюну», «Конклав», «Субстанцію», «Дедпула», «Джокера», «Фуріозу: Шалений Макс. Сага», «Суперників» тощо.

Національна рада кінокритиків США (National Board of Review of Motion Pictures): визначає «Wicked: Чародійка» Джона Чу фільмом року.

RIBBON у співпраці з Decentralized Pictures (DCP) та Групою Кінотрон запускають конкурс Повний Короткий (Full Short), спрямований на підтримку українських кінематографіст_ок через надання необхідного фінансування, наставництва та можливостей професійного розвитку для чотирьох перемож_ниць.

➖Прийом заявок відкрито з 3 грудня 2024 до 31 січня 2025 року.
➖Обраним перемож_ницям буде надано фінансування у розмірі 20 000 $ на створення нового короткометражного ігрового, документального або анімаційного фільму в Україні. Програма відкрита для кінематографіст_ок на всіх етапах кар'єри - від початків_иць до професіонал_ок галузі.
➖Заявки можна подавати на сайті. Ознайомитись з регламентом можна також тут.

На Міжнародному кінофестивалі у Марракеші Тім Бертон сказав, що безумовно ще працюватиме з Джонні Деппом, не створюючи нових сиквелів, а також підтвердив, що поки не починатиме зйомки свого нового фільму «Attack Of The 50 Foot Woman» з Warner Bros. - перезапуску фантастичного фільму жахів категорії В Натана Джурана 1958 року. Це все, що ми знаємо про плани автора, який не хоче квапитись, тому у таку сіру пору є сенс передивитись його фільмографію, включно з «Бітлджус Бітлджусом».

У новому випуску згадуємо про Тіма Бертона, його режисерський стиль, героїв та улюблені теми.

Ніколи не думала, що буду порівнювати серіал з провідної стримінгової платформи з українським кіно, стверджуючи, що наші зробили краще. «Безумство» від Netflix та Клемента Вірго, режисера, що зосереджує свою увагу на історіях темношкірих, навіть візуально доволі скупе. Попри те, що бойовик взагалі не є моїм жанром, я сподівалась, що проєкт нагадає «Ребел-Ридж» Джеремі Солньє. За сюжетом темношкірий медіаексперт натрапляє на тіло, після чого його звинувачують у вбивстві сумнозвісного білого шовініста. Ліві, праві, білий супремасизм і озброєні общини, помста і гідність - тут намішали стільки всього, що можна стомитись за один епізод. Тому що кримінальна історія, що та ж зйомка сцен у лісі у «Памфірі» Дмитра Сухолиткого-Собчука в рази краща за «Безумство». Обидва проєкти на Netflix, робіть правильний вибір.

І так, у мене горить від того, що у 2024 році крупним планом знімають манекена замість якісних візуальних ефектів або правильної зйомки із залученням гримерів.

Кадри з «Under The Volcano» Даміана Коцура, цьогорічного кандидата на «Оскар» від Польщі.

Оператор: Микита Кузьменко.
Колір: Company 3, Джозеф Бікнелл.

«Кримінальний сюжет про гендерний перехід у формі оперного лібрето» - чи могли б ви самі колись вигадати таку форму?

«Емілія Перес» є дивним і помітним проєктом, який засвітився цього року у Каннах, але хочеться його розглядати окремо як мюзикл і окремо як драму (я, до речі, не змогла осилити фільм «за раз»). Мюзикл чи опера частіше за все створюється у дуже суворих відшліфованих рамках, адже складно підібрати правильні голоси, виписати їм пісні, навіть поставити танцювальні номери. У «Емілії Перес» нехтують будь-якими правилами жанру. З одного боку, байдуже, адже це кінематограф і нові стилі його розвивають, а з іншого, неможливо слухати номери, які подекуди здаються недоречними, непідготовленими, а актори не мають слуху чи голосу. У мене було відчуття, що я дивлюсь нікому непотрібний фільм від Disney і це щось від мюзиклів Бертона та «Енканто». Причому навіть Селена Гомес, відома акторка і виконавиця, тут не співає, а ніби говорить під додатковий звук. Так, це оперне лібрето, але все ж з музичним контекстом. Тому я не вважаю, що ця форма тут виправдана та потрібна, це не згладжує складний сюжет і не охоплює більшу аудиторію.

Мені хотілось відволіктись на саму історію, бо у світі гучні фільми, які говорять про трансперехід, ще й у Мексиці серед наркоторгівлі, масово не виробляються. Здається, що зі звичайним ігровим кіно вже не хочуть працювати, тому вигадують різні вистави, інколи навіть на межі з маргінальним трешем. «Емілія Перес» є клішованим сюжетом без сюжету, оскільки будь-якою підтемою у стрічці майже неможливо пройнятись - трішки страждань батька/матері щодо дітей, трішки незрозумілого контексту стосунків, трішки милосердя після бандитизму. І це я ще не перелічую непропрацьовану тему транспереходу через, наприклад, сцену «Ти пахнеш, як тато».

Можна було поєднати «Сікаріо» з «Любов, брехня і кровопролиття» чи іншою квір-драмою і отримати сильну підтримку глядача. Хоча для мене є загадкою й те, чому кінокритики відмічають перфоманси Селени Гомес і Зої Салдани, якщо все тримається на Карлі Софії Гаскон. У будь-якому разі всьому акторському ансамблю далеко до Демі Мур у «Субстанції». Жак Одіар хотів висловитись, Жак Одіар висловився. Дякую і на тому.

О, цей великий цензурований російський дубляж, який ніяк не може проговорити істину, що звучить в оригіналі. Нагадаю, що колись схоже росіяни робили з епізодом «Ранкового шоу» про Маріуполь.

Було б дивно вдруге за кілька місяців переглянути «Пожежі» Дені Вільньова і отримати той же емоційний хаос. Тому я звертала увагу на дрібніші деталі, а також зрозуміла, що деякі з них навіювали надуману метафоричність, яку намагаюсь оминати. Наприклад, міст між Дерешем і Кфар Кутом - це просто міст, а не алюзія на повернення до минулого, етапи становлення молодої дівчини чи розділене арабське суспільство. Сюжет для мене і досі є суцільною егоїстичною розповіддю про жінку, якій складно співпереживати. Занадто цинічним є укладання заповіту для близнюків, а травматичний досвід поколінь та те, що замовчування сімейної історії несе страшні наслідки для всіх членів родини, є більш важливими темами, ніж взаємини батьків та дітей.

Отож цікаво, що на початку фільму, коли близнюки вже почули пункти заповіту, а Жанна почала збиратись до Леванту, Дені Вільньов акцентує увагу на столі з абсолютно сухим вазоном, листя якого тримаються на чесному слові. У Сімона, який веде відчужений спосіб життя, на столі в університеті Дареша та навіть біля будинку бабусі Наваль знаходяться здорові рослини. Виглядає так, ніби душа Жанни була травмована найбільше, тому вона й перша наважується дослідити минуле матері.

Басейн у «Пожежах» фігурує чотири рази: перший і останній демонструють кульмінацію родинної історії, другий представлений порожнім, а у третьому, коли діти на половині шляху до відкриття таємниці, починає з'являтись вода.

Та найбільшою загадкою для мене завжди буде той діалог Сімона та Чамседдіна, де лунає фраза «Ніхад щось почув та побачив і після цього перетворився на машину вбивств». Хлопець ніколи не знав свого походження, як і мати не знала, де її син чи як він виглядає. Він не знав, хто вона, будучи Абу Тареком у Кфар-Р'яті. Адже якщо знав, чому він був такий здивований, читаючи листи? Що ж він почув і побачив, що зробило з нього тирана, чи це була лише сукупність нещасних подій у житті хлопчика, який без любові вбачав сенс життя виключно у помсті всьому світу?

На каналі можете знайти випуск про Дені Вільньова.

Фільм «Глухі коханці» російського режисера Бориса Гуца придбали для міжнародного прокату пропри заклики України вилучити його з фестивалю у Таллінні.

У компанії Antipode заявили, що давно слідкують за творчістю режисера, і що стрічка передає «гострий антивоєнний меседж».

Я обожнюю сцени з використанням дзеркал - у цьому одразу помітно, чи кіно є халтурою за три копійки, чи виплекане у любові. Попри те, що Коралі Фаржа у «Субстанції» вдалась до грубих переходів між візуальними ефектами та «живою» операторською роботою, картинка виглядає чудово. Чекаю на номінації фільму у технічних категоріях головних кінопремій.

У короткому відео «Анатомії сцени» представила референси, які використовувала режисерка, та розповіла про першу сцену перетворення Елізабет у С'ю.

Коли мені трапляються відео про мейкап, я перетворююсь у Скорсезе, виходить.

Американські медіа часто вказують на те, що кінематограф та церемонії нагородження є частиною політики, особливо після передвиборчих гонок. І йдеться не про кіно Ізраїлю чи Палестини, перемогу «Бутербродного» Деніела Роера чи «20 днів у Маріуполі» Мстислава Чернова. THR написали статтю про те, що «ліве кіно» потенційно може відчути обмеження за повторного президентства Трампа, але це дуже сумнівно. І ось чому.

Видання спирається на факт того, що кінематограф, незважаючи на свою консервативність у правліннях студій, все одно діяв усупереч. Наприклад, перемога «Місячного сяйва» - це не стільки адженда, скільки «шанс прищепити кіноманам країни відчуття національних демократичних пріоритетів». THR йде далі та згадує цьогорічних лідерів - «Бруталіста» Брейді Корбета і «Емілію Перес» Жака Одіара як те кіно, що різниться з баченням республіканців США через тему міграції, нерівності та транссексуальності.

Проте THR і закопує себе, стверджуючи, що «Анора» - це геніальне кіно 2024 року, це «пісня боротьбі за досягнення стабільності в країні». Головна проблема у тому, що легкість і тупа романтизація росіян, бідного та вільного життя, молоді та суворих батьків (ще й з темою олігархату і криміналітету) має майже 100% шанси отримати «Оскар» навесні. Але всі світові медіа, звісно, напишуть, що це рішучий крок Шона Бейкера показати, як виживає любов у складні часи, а не шкідливий проєкт для просування росіян.

Netflix знаються на політичних драмах - чого лише вартує «Корона», «Картковий будинок», навіть «Нічний агент». Але перший сезон «Дипломатки» я, як і писала раніше, дивилась виключно через український контекст. До цього також доєдналась сильна тема взаємин подружжя та їхньої професійної конкуренції, а це якраз моє (тому мені й подобається минулорічна «Чиста гра»). Другий сезон зосередився на розтягнутих внутрішніх політичних інтригах і чомусь тепер мені було нецікаво, хоча це й зроблено якісно. Добре, що кількість епізодів зменшили.

Знову хочеться більше Руфуса Сьюелла і Рорі Кінніра, але водночас і менше дійових осіб. Нагадую про перший епізод «Чорного дзеркала» та «Довгі роки» - тут сюжет не такий прозаїчний та безумовно оригінальний.
#житомирськийкінофестиваль

Трішки гумору від Жанни Озірної, яка саме представляла свій фільм «Медовий місяць» на кінофестивалі у Салоніках. До речі, для спонсорів каналу доступна рецензія на цей проєкт. Якщо коротко: мені сподобалось, але є багато але. Чекаю на фільм у прокаті та онлайн.

Patreon | BMAC | Youtube Sponsorship

Хотілось би реагувати на «Ззовні» так, як герої серіалу на фото, але чомусь у мене з цим не склалось. Я не одразу перейшла до перегляду і довго відкладала проєкт, що називали одним з найкращих на телебаченні, проте серіал нагадує драматургію містики 2000-них чи періоду «Ходячих мерців» або «Загублених» - «є щось дуже загадкове, проте ми розповімо вам це через сезони чотири, головне зачекайте». Але концепт хороший: замкнена колонія, неможливість вирішення проблеми, пряме зло, що має чіткі межі, і приховане зло, що зачаїлось там, де не очікуєш. «Ззовні» для мене ніби «Снігобур» від TNT, бо це хочеться вимкнути на першому сезоні, але ж і непогано було б зрозуміти, як цей соціум вийде з сансари.

Ходи занадто передбачувані, актори грають перебільшено, або ж і взагалі беземоційно. Клішовані недолугі герої у таких же ситуаціях. А ще я все-таки вже у тій фазі, коли не маю часу на розлогі сюжети. Проте.. Водночас такі олдскульні серіали віють ностальгією, цього хочеться більше.
#житомирськийкінофестиваль

Можливо, те, як нове українське кіно показує війну, варто було б розібрати у випуску, але less is more. Серед повного метру про війну з 2024-го розповідали і з гумором («Крашанка»), і скринлайфом («Лишайся онлайн»), і жахами («Конотопська відьма»). Були навіть мок'юментарі («Карлос в Україні»), документалістика, що і досі збирає нагороди, та багато серіалів. Є ще «Буча», що ось-ось з'явиться у прокаті, «Сірі бджоли» та «Медовий місяць», які, сподіваюсь, вийдуть 2025 року, «Донька». Ми більше чуємо про фільми, які розповідатимуть про повномасштабне вторгнення, але насправді стрічок про 90-ті - початок 2000-них стільки ж.

Кожен фільм не є тим, що пройде випробовування часом: щось відверта крінжа, щось просто прохідне, а щось для занадто обмеженої (за кількістю) аудиторії. У нас був чудовий «Відблиск», який розповідає про події до 2024 року, але на сучасні реалії проєкт накладається ще краще. Проте навіть з розумінням стилю Валентина Васяновича, не всі його сприймуть та додивляться, адже заскладно дивитись кількахвилинну сцену, у якій суб'єкт лише переходить з одного кутка у інший. Камерність «Сірих бджіл» та «Медового місяця» теж або буде грубим тригером, або, наприклад, тягучою біганиною у межах кімнати.

У загальній масі український глядач не любить театральні постановки в українському кіно (цікаво глянути звіт Netflix і побачити, на якій позиції «Три його доньки» Азазеля Джейкобса), сумнівно знається на соціальних драмах, якщо це не блокбастер, з обережністю ставиться до музичних стрічок. Тоді як використати реалії сьогодення у нашому кіноматографі? По-перше, особисто для мене досі під питанням, чи треба використовувати. Але від цього нікуди не дінешся, хайпувати будуть завжди, а авторські проєкти у цій же темі, якими б хорошими вони не вийшли, страждатимуть від налаштованого (здебільшого негативно) глядача. Проте я вже давно спостерігаю тенденцію, коли українці розділяють елементи створення кіно і навіть у найгіршому проєкті намагаються знайти якість - візуальну, акторську, звукову тощо. А ще нам заходять притчі, драми/мелодрами, фантастика, трилери. Чи можна якісно створити фільм з війною фоном або прямо у цих жанрах? Так, але питання до сценаристики, яка у нас забилась у куток і тихо плаче. Я б хотіла побачити щось, на кшталт «Лева» Гарта Девіса, «Володаря бурі» Кетрін Бігелоу, «Снайпера» Клінта Іствуда, «У коханні та на війні» Річарда Аттенборо. Але боюсь, що це б виглядало як кінцівка «Конотопської відьми» чи «Смак свободи» у темних відтінках і з сексуалізацією.

Нарешті дійшла до фестивалю «Молодість», аби переглянути «Медовий місяць» Жанни Озірної. Це занадто хороше кіно візуально, проте для обмеженої аудиторії (не через тему війни і звуки вибухів, а через свій темпоритм). Варто йти підготовленим.

Дивитись кіно з перестрілками і звуками сирени під реальну повітряну тривогу - це доволі специфічний досвід. Навіть по-злому іронічний. Але тут мою увагу вкрали два спостереження: чому люди купують попкорн для перегляду таких фільмів (і залишають за собою сміття) та чому глядач досі не навчився вимикати звук на телефонах?

THR написали статтю, аби надихнути юних кінематографістів. На їхню думку, створювати короткі метри і викладати їх у ютюбі є правильним рішенням. Так вони згадують братів Філіппу, ютюберів, які 2023-го представили успішний «Говори до мене» зі студією А24, але тепер медіа акцентує увагу на Каррі Баркері та його хорорі «The Chair». Режисер стверджує, що не фестивальне життя допомогло проєкту стати популярним, а саме ютюб: він «зустрічався практично з кожною студією та відомим продюсером фільмів жахів у місті», пізніше підписавши угоду на розробку фільму «Obsession» за $1 млн. Всі його роботи з мільйонними переглядами можете переглянути на каналі «that's a bad idea».

Згадали також і про більш «давнього» ютюбера Майкла Шенкса, який виріс з відеопародій до короткого метру «Time Trap», знайомства з Дейвом Франко та виробництвом повнометражного кіно.

Обидва фільми класні, але «Time Trap» - це взагалі стиль.

2024 рік дав нам дуже багато хорорів, навіть у такій кількості, що здавалось, ніби жанр переважав над іншими. Тепер жахи стали «новою комедією». Їх прописують під синопсисом після слова «драма» так часто, що доводиться повноцінно вводити термін «наножанр». Але якщо «Бітлджюс Бітлджюс» хоча б якось виступає хорором, то ніяк не можу це розгледіти у «Видах милосердя».

Вихід більшої кількості хорорів логічно пов'язують з тим, що це дешево, а аудиторія збирається швидше. Проте 2024 року вийшло 26 помітних фільмів жахів, а наступного буде 18. Статистично жанр вийшов на цифри 2021-го, випускаючи 1500+ стрічок на рік. Тому жахастики є для нас такими помітними лише через те, що провідні режисери перебирають собі звідти образи і методи. Але чи правильно це? За ще одними даними, «Думками навиворіт 2» заробив більше, ніж усі фільми жахів 2024-го, а «Думками навиворіт 2», «Брати Супер Маріо в кіно» і «Нікчемний Я 4» - на $78 млн. менше, ніж фільми жахів за останні 3 роки у світовому прокаті разом.

Cinema Eye Honors, американська премія, що відзначає неігрове кіно у світі, відкрила Audience Choice Voting (можете віддати свій голос в один клік). Серед претендентів є «Порцелянова війна» Слави Леонтьєва і Брендана Белломо про тендітність мистецтва і збереження людяності за будь-яких умов, навіть за умов жорстокої війни.

Поки світ пробиває чергову прірву, ставлячи «Анору» Шона Бейкера про проституцію та бандитизм у топ топів, а премії просувають у номінації росіян, ті ж Gotham Awards, одна з найбільших премій у сфері незалежного кіно в США, додали у номінанти «Мирних людей» Оксани Карпович. До слова, фільм можна переглянути легально на українських стримінгах.

Нелегко обирати переможця з десятків різнопланових проєктів, тим паче коли перемішується анімація, документалістика, кліповість та ігрове. Але у кожного з журі на фестивалі «Бардак» був бонус у вигляді особистої відзнаки. Мені не треба було довго думати, бо до Павла Острікова (навіть дуже близько) я тепер ставлю Олега Кібальника. Коротко моя фестивальна відзнака звучить так: «за драматургію в мок'юментарі, монтаж та тонку іронію щодо української кіноіндустрії». Говорять чесно про виробництво кіно одиниці, ще менше людей вміють правильно підкреслити стереотипність і застарілість. А монтаж у цьому фільмі - окрема любов, бо по-справжньому правильно гратись навіть з основами цієї «аплікації» мало хто може. Тому моя додаткова відзнака йде режисерці монтажу Маргариті Вороновій, яка «відчуває».

Дуже хочеться, аби режисер зняв щось більше, але поруч з цим у мене є і острах, адже я не назву жодної повнометражної української комедії, яку люблю всім серцем. Натомість обожнюю «Кров'янку»/«ГКЧП» Аркадія Непиталюка, «Випуск '97» Павла Острікова і ось «Останній (Крайній) дубль» Олега Кібальника. Як тільки з'явиться можливість перегляду останнього проєкту онлайн, скористайтесь нею.

«Я померла в Ірпені» Анастасії Фалілеєвої переміг у номінації короткого метру на Bucheon International Animation Festival, який є кваліфікаційним кінофестивалем для «Оскару». Тепер віримо і [за рік] чекаємо на фільм у шортлисті від Академії 🙌🏼

Саме переглянула свіжий третій сезон «Лінкольна для адвоката». Якщо ви досі не дивились цей серіал, то багато втрачаєте - це хороший легкий детектив, у якому (не без наївності) змішались стилі «Хауса» й «Форс-мажорів». Мануель Гарсія-Рульфо прекрасний, як і всі другорядні герої. Тут є і комедія, і судова юридична драма, і особиста історія центрального персонажа. Третій сезон не такий жвавий, як попередні, але точно не гірший, бо представляє нові адвокатські хитрощі та тяглість вирішення кримінальних проваджень. Це дещо ідеалізований серіал, який нагадує «Ніхто цього не хоче», бо у ньому так чи інакше все йде рівно. Але тим він і хороший, без додаткового навантаження.

Зацініть також, як Гарсія-Рульфо фотографує.
#житомирськийкінофестиваль

Я: сподіваюсь, що режисери та шоуранери візьмуть якогось нового непомітного актора/акторку.

Також я, коли бачу, як у всіх українських проєктах циклічно з'являються Цимбалюк, Вітовська-Ванца, Рудинський, Жураківська тощо:

Come and join the party,
dress to kill.

Apple TV+ поділились тизером другого сезону «Розриву».
Про перший сезон можете переглянути випуск на каналі.

Отож я переглянула всю програму фестивалю «Бардак», а ви, якщо живете у Харкові чи бажаєте приїхати у місто, можете потрапити на різні заходи до 27 жовтня. Програм багато, до того ж цікавих.

Багато поданих/відібраних проєктів є відверто сирими та з рядом грубих помилок. І «Бардак» не є винятковою платформою для представлення такого кіно. Суть не у тому, якої величини фестивалі, та навіть вже не у тому, що команди себе не рекламують, елементарно не створюючи сторінки на IMDb - їм треба напрацьовувати надивленість і тверезо себе оцінювати. А глядачу бути критично налаштованим.

Нижче я відзначу окремі роботи у кожному конкурсі, а повний [суб'єктивний] відгук знайдете тут.

Сьогодні відбувається нове засідання Ради з державної підтримки кінематографії після довгих конкурсів. Почалось все дуже весело: Алік Шпилюк (один-єдиний зі всього складу) повідомив, що має притримуватись позиції Національної спілки кінематографістів України, яку він у Раді і представляє, а отже не може вважати 19-й пітчинг Держкіно легітимним. Пані Юлія Шевчук одразу почала відважно захищати честь та гідність інституції, вказуючи, що жоден суд не довів те, що щось тоді відбувалось незаконно.

Напам'ятаю, що Юлія Шевчук завжди працювала на посадах юриста в Міністерстві культури та Держкіно і є настільки потужним спеціалістом, що забула, що у квітні цього року постанову Кабміну про продовження повноважень Ради з державної підтримки кінематографії судом було визнано незаконною і з того моменту склад Ради не був легітимним, якими відповідно були всі її рішення.

Ось таку красу режисера Кирила Воловича виклала компанія CONTROL FREAK. Це кліп на пісню «The Sister Of» британського гурту ĠENN. Вкотре повторюсь, що майбутнє українського кіно здебільшого за рекламниками і кліпмейкерами.

Цього року кінофестиваль «Молодість» пройде з 26 жовтня по 3 листопада. Серед повнометражних фільмів міжнародного конкурсу можна буде переглянути «Медовий місяць» Жанни Озірної, дві дебютні українські стрічки серед документального конкурсу, «Малевича» Дар’ї Онищенко та багато іншого. Повні списки програм знайдете тут, покваптесь з абонементами.

Якщо ви живете у Харкові або плануєте приїхати у місто, то нагадую про кінофестиваль «Бардак», де буде представлена ретроспектива фільмів двох представників СУК, а саме «Бузок» та «Віддалік» режисерки Катерини Горностай; «Цвях» та «Технічна перерва» режисера Філіпа Сотниченка.

Відкриття відбудеться 21 жовтня о 19:00, а загалом фестиваль триватиме до 27 жовтня. Програма короткого метру величезна, тому на правах однієї з журі пізніше розпишу про деякі фільми.

Дивне прохання, але: якщо хтось має посилання на ресурс, на якому лежать різні старі азійські фільми (не тільки корейські), що не можна нормально нагуглити, то поділіться цим таїнством даркнету.

Треба для матеріалу, який я планувала зробити вже дуже давно.

Нарешті хтось про це пише, але, на жаль, з додаванням «у кіноспільноті це знають». Мій матеріал щодо цього можна прочитати тут.

Дивіться на телеканалі Суспільне Культура церемонію нагородження лауреатів сьомої Національної премії кінокритиків «Кіноколо».

Ведучою цьогорічного заходу стане членкиня Спілки кінокритиків України та ведуча інформаційно-аналітичного проєкту «Культура на часі» на Суспільне Культура, Людмила Чиркова.

Детальніше про список номінантів на Національну премію кінокритиків «Кіноколо» за посиланням.

🕐17 жовтня о 20:00

«Джокер: Божевілля на двох»:
бюджет $190-200 млн. vs касові збори $164+ млн.

«Мадам Павутина»:
бюджет $80 млн. vs касові збори $100+ млн.

Sony поділились вирізаною сценою з «Одержимості» Дам'єна Шазелла з коментарями. Погоджуюсь з командою, що сцена чудова, як і все у фільмі, але додавання цього матеріалу зруйнувало б напругу і «страх» від героя Теренса Флетчера.
Випуск про режисера знайдете тут.

Таллінський кінофестиваль «Темні ночі» у короткометражній секції представить фільм Анастасії Фалілеєвої «Я померла в Ірпені» про відносини в сімʼї, парі, та з самим собою на фоні блокади Ірпеня та «Уроки водіння» Анастасії Грубої про Київ під час війни та батька, який допомагає доньці тренуватися у водінні - урок водіння перестає бути звичайним, коли батькові вручають повістку. На фестивалі також обирається стрічка, що претендуватиме на участь у короткометражній категорії European Film Awards.

Попри те, що вже кілька років лого фестивалю зображене у синьо-жовтих кольорах, сайт досі має російську версію. Також сьогодні стало відомо про участь кількох проєктів від росіян та європейських країн - анімаційний «Animal Tales of Christmas Magic» (у співпраці з Францією) та «With My Open Lungs» (від Німеччини).

9 жовтня вийшов п’ятий випуск друкованого журналу про музику та культуру ПОТОП «Непомітні» - про тих, кого нелегко знайти та забути неможливо. Курган дав велике програмне інтерв’ю, в якому вперше розлого розповів про свою безпосередню участь в повномасштабній війні та світоглядні зміни, які відбулись з ним за час служби й після її закінчення. «Хамермани» ж поділились секретом - як їм вдається майже три десятиліття залишатись осторонь жлобського шоубізнесу та чинити культурний спротив, що надихає все нові та нові покоління наступників?

Кількість примірників журналу суворо обмежена, додаткові наклади не плануються, тому редакція «ПОТОПу» наполегливо рекомендує купувати свій екземпляр поки вони ще є в наявності. Частина прибутку з продажів журналу традиційно піде до фонду Musicians Defend Ukraine.

Придбати журнал можна на офіційному сайті видавництва онлайн, а за промокодом FINCHER - знижка 10%:
https://potopvydav.com/product/potop-5/

«Чужий» - це та франшиза, яку необов’язково знати досконало. Хоча її й знають різні покоління через довершений образ ксеноморфа від Ганса Рудольфа Ґігера, через те, що це вже давно культова класика, що стала і елементом поп-культури. Франшиза знімалась різними режисерами, які вкладали у сюжети свої ідеї. У новому випуску поговоримо про основний всесвіт «Чужого» крізь призму режисерського стилю та їхніх героїв, філософію та релігійний символізм, що є невід’ємною частиною історії.

Forbes виклали матеріал про Netflix в Україні.

➖у лютому 2022 року українців на платформі було майже 200 тисяч, а до кінця 2023-го кількість сягнула 340–400 тисяч підписників.
➖українських проєктів на платформі уже майже 80: найдовше дивились перший сезон «Слуги народу» (900 000 годин), ще по 300 тисяч - серіали «Я - Надія» та «Спіймати Кайдаша».
➖щодо вироблення контенту до вторгнення йшлося про суми від $5000 до $25 000 за право на показ однієї серії, фільму - не дорожче за $50 000.
➖станом на 2020 рік озвучення фільму коштувало $25 000, а одна година серіалу - $300–600.