Радійте, мамо, Ваш син — живий!
Мене страшенно дивує, що номенклатурні представники не розуміють, чому українці ходять до церкви. Більшість із них вважають, що людей приваблює архітектурно-мистецько-співоче розмаїття, сакрально-культурна спадщина церковного життя, яка органічно вписується в ідентичність нашого Богом обраного українського народу.
Друзі, це правило, певно, стосується так званих «захожан», які заходять у церкву раз на рік на кілька хвилин десь по дорозі — або щоб скоротати час перед запланованим заходом, або за компанію на вінчання чи похорон. Але це не стосується вірян, яких кличе Бог, промовляючи до їхніх сердець: «Прийдіть до Мене, усі струджені та обтяжені, — і Я вас заспокою! Візьміть на себе ярмо Моє, і навчіться від Мене, бо Я тихий і серцем покірливий, — і знайдете спокій душам своїм. Бо ж ярмо Моє любе, а тягар Мій легкий!» (Матвія 11:28—30, переклад І. Огієнка).
Мій 40-річний досвід служіння говорить, що людей приводить до храму Сам Господь — не до споруди, а до священника як провідника Божої благодаті, як до того, хто під час богослужіння представляє Іісуса Христа.
Наше серце розумніше за нас, точніше за нашу периферійну свідомість, якою ми сприймаємо довколишній світ. Серце має свій розум — там, на його терені знаходиться командний пункт особистості. Туди приходить інформація з майбутнього, а точніше з вічності, бо майбутнього все ж не існує. Там хоче спочити Дух Божий, і Він кличе нас до того пастиря, який дасть нам розраду і відповіді таємничі життєві питання.
Той, кого покликав Господь, піде не тільки у храм, який є памʼятником архітектури, але і в звичайний деревʼяний чи обладнаний у одній із палат лікарні, піде в печеру, в сарай — тільки б там був той пастир, поряд із яким є відчуття, що біля нього невидимо стоїть Христос.
Люди шукають того, хто зцілить їхню душу, актуалізує євангельські чудеса і вмовить Іісуса Христа допомогти їм у хворобі, скорботі чи нещасті. Щоденно до мене приходять жінки, у яких сини або чоловіки пропали безвісти. І я знову і знову їду на Афон до старців-затворників і прошу їхніх молитов, щоб, покладаючись на їхнє прозріння, втішити матерів бодай в SMS радісною звісткою: «Радійте, Ваш син — живий!
І знаєте, таких випадків уже десятки!
Тільки тиждень тому приходив Миколай Задиряка — воїн, нагороджений орденом мужності. Я вже розповідав, як він бачив у тепловізорі, як виходять душі воїнів під час загибелі, як вони схиляються над власними тілами і плачуть. Миколай сказав: «Мене врятувала Ваша і монастирська молитва, я її дуже відчував».
Приходив воїн Андрій, кулеметник, який воює уже 3 роки. Він пропадав безвісти і повертався неушкодженим, коли поруч гинули цілі батальйони. Приходив наш прихожанин Володимир, мінер. І усі вони відчували молитву священника і вірян, які їх знали.
Інші воїни повернулися по молитвах віруючих матерів, які сповідаються у своїх духівників, тісно спілкуються з ними. Священники моляться за їхніх дітей і цим обрігають їх від куль і снарядів — так би мовити, руками відводять від них хмари.
Отож, люди шукають істинного пастиря, а не храмову споруду з дорогими іконами і професійним співом. Шукають того, хто не ілюзорно, не штучно втішить серце,відкриє волю Божу, загоїть рани. І повірте, неважливо, якою мовою відповідає їм лікар — китайською чи французькою, якого кольору його шкіра — важливо, щоб він перебував у тісному звʼязку з Іісусом Христом і сам мав Його якості.
Так, повертаючись із Афону після багатьох недоспаних ночей, довгих богослужінь і розмов із прозорливими старцями Святої Гори, я зустрічаюсь із матерями, під очима яких темно від сліз, і вдихнувши повітря, знов і знов промовляю: «Радійте, мамо, Ваш син — живий!»
Свята Гора Афон
Прот. Роман