Клайв Стейплз Льюїс🇺🇦

Негоже навіть з близьким другом говорити про одне, а гадати про щось геть інше. Навіть він – людина – невдовзі все допетрає. Кілька літ тому ти приїхав мене провідати, коли мене спіткало тяжке лихо . Я намагався з тобою говорити, так начебто нічого не трапилося. Але за 5 хвилин ти мене розкусив. Тоді я й зізнався. Ти мені сказав щось таке, що змусило мене червоніти від своїх спроб приховати. Можливо, відкрити своє бажання Богові можна лише як гріх, за який належить каятися. Та чи не найліпший спосіб дізнатися, так це чи ні, - розкрити його перед Богом. Утім, ти мав на увазі не гріховні бажання, а радше бажання безневинні, гріховні (якщо взагалі гріховні) тільки через те, що сильніші, аніж їм годиться. Я ні на грам не сумніваюся, що позаяк ми про них думаємо, то маємо про них і молитися, каячись чи просячи, чи потроху се і те: каячись за непомірність і все ж благаючи про бажане.

Якщо насильно їх виключимо, то чи не погублять вони решту молитов? Якщо ми розкриємо усі карти, Бог допоможе нам прибрати зайве. Напір думок, які силкуєшся викинути з голови, безнадійно відволікає. Як хтось бува сказав: «Найдокучливіший той шум, який намагаєшся не слухати».

Благоговійний стан духа – це дар Божий, за який маємо молитися, а не парадний костюм, який маємо вдягати для молитви. Хто не звертається до Бога в малих випробуваннях, той не знатиме, як це робити, коли нагрянуть великі. Хто не навчився просити Його про дитячі речі, тим паче не буде готовий просити його про поважні. Нам не слід бути надто гоноровими. Гадаю, іноді від маленьких молитов нас утримує відчуття не Божої, а власної поважності.

Листи до Малкольма
#lewisdaily
#letterstoMalcolm

Звісно, я молюсь за померлих. Це виходить настільки спонтанно, настільки природно, що лише дуже вагомий богословський аргумент мене б від цього утримав. Не знаю, що станеться з рештою моїх молитов, якщо мені заборонять молитися за померлих. У нашому віці більшість нам найдорожчих людей - небіжчики. Який зв’язок у мене може бути з Богом, якщо Йому не можна говорити про тих, кого найбільше я люблю. Згідно з традиційною протестантською точкою зору, всі усопші – засуджені або спасенні. Якщо вони засуджені, молитися за них марно. Якщо ж спасенні, це теж намарно. Бог вже для них зробив усе. Про що іще ми можемо просити?
Але хіба ж ми не віримо, що Бог вже все зробив і робить для живих? Про що ми можемо іще просити? А все ж нам велено просити.

«Так, - мені скажуть, - але живі ще в дорозі.На них ще чекають випробування, можливості стати ліпшим чи помилитися. Спасенні вже досконалі. Їхній шлях завершено. Молитися за них – це припускати, що на них ще чекають успіхи й труднощі. По-суті, у тебе виходить щось на кшталт Чистилища».

Ніде правди діти, так і є. Хоча можна припустити, що й на Небесах блаженство може безнастанно зростати, через усе більш радісне підкорення Божій волі, без невдач, але не без завзяття та зусиль, бо до насолоди, закохані це знають, ведуть і труднощі, і круті підйоми. Але я не наполягатиму на цьому аспекті, ані не гадатиму. Я вірю в Чистилище.

Листи до Малкольма

#lewisdaily
#letterstoMalcolm

👇
Купити можна тут.
За промокодом "LEWIS" ви можете отримати знижку.

Усе, що створив Бог, певною мірою на Нього подібне. Простір подібний на Бога своєю неосяжністю; не те щоб неосяжність космічних просторів могла зрівнятися з Божою неосяжністю, та все ж може її бодай символізувати або принаймні служити для своєрідного перекладу цього поняття на мову недуховного, матеріяльного всесвіту. Матерія подібна на Бога тим, що наділена енергією, хоча, знову ж таки, фізична енергія - це щось геть відмінне від сили, властивої Богові. Рослинність подібна на Нього тим, що жива, а Він - "Бог живий". Утім життя у своєму біологічному сенсі - це, звісно, далеко не те саме, що життя, характерне для Бога; це лише такий собі символ чи тінь того життя. Дійшовши до тварин, знайдемо ще й інші аспекти цієї схожости, не пов'язані з біологічним життям. Приміром, інтенсивна діяльність і плідність комах - це перший, невиразний натяк на неустанну Божу діяльність і творчість. У вищих ссавців помітимо початки інстинктивної прихильности. Це не те саме, що любов, яка існує у Бозі, але щось схоже на неї, десь так, як намальований на плоскому аркуші паперу пейзаж усе ж схожий певною мірою на реальний краєвид. Коли доходимо так до людини, найвищої з тварин, то серед усього нам відомого бачимо тут найбільшу подібність на Бога. (Можливо, в інших світах існують створіння, ще подібніші на Бога, ніж людина, та нам про їхнє існування не відомо). Людина не тільки живе, але й любить і мислить; саме в людині біологічне життя сягає найвищого знаного нам рівня.

Є, утім, одна річ, людині у її природному стані не властива. Мова про духовне життя - особливий, вищий різновид життя, що існує у Бозі. Для визначення обидвох відомих нам різновидів ми вживаємо одне й те саме слово - "життя", та робити на цій підставі висновок, що це у своїй сутності одне й те ж, - це приблизно те саме, що вважати, ніби "неосяжність" космосу і "неосяжність" Бога є поняттями одного порядку. Насправді відмінність між життям біологічним і життям духовним така важлива, що, говорячи надалі про них, я маю намір користуватися двома різними словами. Біологічне життя, яке ми отримуємо через природу і якому (подібно до всього іншого у природі) властива постійна схильність до поступового згасання і занепаду, тож воно потребує неперервної підтримки з боку природи у формі повітря, води, їжі тощо, я називатиму біосом. Натомість духовне життя, яке існує в Бозі "від віку" і є джерелом усього природного всесвіту, тут буде зоє. Біосу, безперечно, притаманна певна невиразна, сказати б - символічна схожість на зое, але схожість не більша за ту, яку бачимо, наприклад, між фотознімком і місциною, статуєю чи людиною, на ньому зображеною. Людина, у якій біос змінився б на зое, зазнала б зміни не меншої, ніж статуя, яка з різьбленого каменя перетворилася б на справжню, живу людину.

Ось власне у цьому й криється вся суть християнства. Наш світ - це майстерня великого скульптора. Ми ж - статуї, а майстернею ходить чутка, що одного чудового дня деякі з нас оживуть.

Просто християнство

#merechristianity
#простохристиянство
#lewisdaily

Уявіть собі трьох чоловіків, які ви­ рушають на війну. Один із них, як і будь-­хто, відчуває звичай­ний природний страх перед небезпекою, за допомогою мо­рального зусилля долає його і стає сміливцем. Припустімо та­кож, що двох інших унаслідок певних відхилень у підсвідомості мучить надмірний, ірраціональний страх, який не подолати жодними моральними зусиллями. А тепер уявімо, що приїж­джає психоаналітик і зцілює двох останніх, тобто вони, фа­ктично, опиняються у становищі першого чоловіка. Ось тут, властиво, й закінчується проблема психоаналітичного харак­теру і починається натомість проблема моральна. Адже тепер, позбувшись своїх страхів, ці двоє чоловіків можуть обрати зо­ всім різні лінії поведінки. Перший, можливо, скаже: “Слава Богу, я нарешті спекався всіх тих страхів-­перестрахів і тепер вільний робити те, до чого завжди прагнув: виконувати свій обов’язок перед батьківщиною”. Проте другий може розсуди­ ти інакше: “Ну, що ж, я дуже радий, що тепер відносно спо­кійно почуваюся під кулями, та це, звісно, аж ніяк не вплине на мій твердий намір поперед батька в пекло не лізти, нехай туди лізуть інші, якщо їм припекло. Найліпше тут те, що я вже не маю такого страху, а тому можу подбати про себе краще, та ще й робити це так, щоб нікому не впадало в око”. Різниця між цими двома поглядами – суто моральна, і тут не зарадить нія­кий психоаналіз. Хоч якою мірою ми покращимо сировину та­кої людини, завжди залишиться ще щось: справжній, вільний людський вибір стосовного наявного матеріялу, й остаточний результат цього вибору залежить врешті-­решт від того, на яке місце ставить людина свої інтереси – на перше чи на останнє. Власне лише такий-­от вільний вибір і становить предмет моральности.

Поганий психологічний матеріял – не гріх, а хвороба. Тут потрібне не покаяння, а лікування. І це, до речі, спосте­реження дуже важливе. Люди судять одне про одного з огляду на зовнішні прояви. Бог натомість судить про них з огляду на моральний вибір, який вони роблять. Коли невротик, якого мучить патологічний страх перед котами, з певної слушної при­ чини змушує себе взяти до рук кошеня, то в Божих очах він, цілком можливо, виявив більшу відвагу, ніж здоровий чоловік, нагороджений найвищими відзнаками за подвиги на полі бою. Коли чоловік, зіпсований з юних літ і звиклий думати, що жор­стокість – це річ абсолютно нормальна, вдається до якогось зовсім не значного доброго вчинку або утримується від жор­стоких дій, при цьому наражаючись, імовірно, на глузування з боку своїх приятелів, то в Божих очах, можливо, робить біль­ше, ніж зробили б ми з вами, поклавши за друга своє життя.

Просто християнство

#lewisdaily
#merechristianity

Деякі люди вважають, що тривожитися гріховно. Вони думають, що їм бракує віри. Я так не думаю. Це не гріхи, а скорботи. Як усі скорботи, вони можуть, якщо ми їх так сприймаємо, бути нашою часткою в Христових Стражданнях. Початок страждань, перший до них крок, - в Гетсиманії. Там сталося, як бачимо, щось дивне і важливе.

З усіх висловлювань нашого Господа зрозуміло, що Він наперед передбачив Свою смерть. Він знав, до чого обов'язково призведуть Його вчинки в такому світі, який ми влаштували. Але, очевидно, перед гетсиманською молитвою це знання у Нього якимось чином забрали. Як би Він не хотів слідувати волі Отця, Він не міг одночасно благати, щоб ця чаша Його оминула, і знати, що вона не мине. Це і логічно, і психологічно неможливо. Розумієш, про що це говорить? Він розділив з людьми все; тортури надією, тривогою, очікуванням в останню мить нахлинули на Нього, і можливість того, що того, що врешті-решт Його врятують від найбільшого жахіття. Прецедент був, Ісаак був врятований, теж в останній момент, всупереч реальності. Це не настільки неможливо… і, звичайно, Він бачив, як розпинали інших людей… видовище, зовсім не схоже на наші релігійні картинки. Але якби не ця остання (і непевна) надія на диво, не душевне сум'яття, не кривавий піт, Він не був би Людиною. В повністю передбачуваному світі людиною бути неможливо.

Знаю, нам кажуть, що з'явився ангел та "підкріпляв" Його. Але ні англійською, ні давньогрецькою мовою це слово не означає "втішав". Доречніше перекласти "додавав сили". Цілком можливо, що він відновлював впевненість (невелика потіха!), що страждання необхідно стерпіти, що їх не уникнути.

Усі ми намагаємося приймати нещастя смиренно. Але молитва в Гетсиманії показує, що супутні тривоги - також Божа воля та частина нашої людської долі. Досконала Людина її скуштувала. Слуга не вищий від свого пана. Ми християни, а не стоїки.

Листи до Малкольма
#lewisdaily
#letterstoMalcolm

#МиЗУкраїни🇺🇦

🔔
Видавництво "Свічадо" здійснило переклад і публікацію нової книги  Клайва Льюїса, що має вигляд листування - Листи до Малькольма #letterstoMalcolm. Це одна з його останніх книг, опублікована після смерті письменника в 1964 році, книга, яка не мала особливої успішності та популярності. Написана вона  у формі листування - але це уявне листування. Льюїс начебто відповідає на листування Малькольму, теж "уявному другові". Центральною ідеєю книги є молитва, хоча поряд з нею обговорюються різноманітні аспекти стосунків людини та Бога. Вона вочевидь представляє найкраще світогляд та богословські погляди зрілого, "старого Льюїса." 

🤔
Як Ви могли помітити, в Льюїса багато книг пов'язані з листуванням. Навіть саме листування Льюїса видане окремими томами і є чудовим чтивом. Форма листування надає тексту глибини відвертості, щирості та проникливості. Начебто спілкуючись з співбесідником, Льюїс саме бесідує - він разом з ним намагається рефлексувати над запитаннями, роздумувати, а не давати готові та правильні відповіді. Насправді, Льюїс спілкується з нами, читачами книги. Його погляди в цій книзі особливо особисті, їх важко вмістити не те що в конфесійні рамки, але часом більше у наші голови та серця. Але Льюїс подає нам приклад християнського спілкування з іншим у "листуванні" з Малькольмом - він слухає. А ті, що слухають - блажені, бо вислухані будуть.

👉 Придбати можете тут 👈

Здійснити якийсь справедливий учинок чи виявити по­міркованість – це не те саме, що бути справедливою чи помір­кованою людиною. Кепському тенісистові може час від часу
вдатися добрий удар. Та хорошим гравцем ви назвете того, чиї
око, м’язи і нерви натреновані незліченними вдалими ударами так, що на них тепер можна покластися. Їм властиві певні прикмети, які нікуди не зникають навіть тоді, коли гравець
перебуває поза тенісним майданчиком; так само розуму математика притаманні певні навички чи кут зору, наявні і тоді, коли математикою він не займається. Схожим чином і той, хто завжди й незмінно намагається бути справедливим, набуває врешті­-решт відповідної риси характеру. Власне таку рису, а не поодинокі вчинки ми й маємо на думці, коли говоримо про ту чи іншу “чесноту”.

Просто християнство

#lewisdaily
#merechristianity

...християнський підхід, можливий у будь-якому віці, полягає в тому, щоб довірити своє майбутнє Богу. Чому б так не зробити? До того ж майбутнє знаходиться у Божих руках незалежно від того, ввірили ми його Богу чи ні. Ніколи, ані у мирний час, ані воєнний, не ввіряйте своїх чеснот та щастя майбутньому. Щасливо працює лише той, хто ставиться до власних довготермінових планів дещо несерйозно, а в кожний момент життя здійснює працю “наче для Господа”. Насущний хліб – єдине, про що нам варто просити. Зараз – єдиний час, коли можемо здійснювати свої обов’язки та отримувати благодать.

Навчання під час війни
#lewisdaily

Не існує звичайних людей. Ви ніколи не розмовляли з простим смертним. Нації, культури, мистецтва, цивілізації - вони смертні, і їхнє життя для нас, як життя комара. Але саме з безсмертними ми жартуємо, працюємо, одружуємося, ображаємо, експлуатуємо... Це не означає, що ми повинні бути вічно пафосними. Ми мусимо гратись. Але наші веселощі мають бути такими (а це, власне, найвеселіші веселощі), які існують між людьми, що від самого початку сприймають одне одного серйозно - без легковажності, без зверхності. І наше милосердя має бути справжньою і дорогою любов'ю, з чутливістю до гріхів, незважаючи на які ми любимо грішника, а не просто терпимістю чи поблажливістю, які пародіюють любов, як легковажність пародіює веселощі.

Тягар Слави
#lewisdaily

У дитинстві у мене часто боліли зуби, і я знав: якщо піти до мами, вона дасть мені щось знеболювальне, до вечора біль стихне, і можна буде заснути. Та до мами я не йшов - принаймні, доки біль не ставав нестерпним. Не йшов, адже добре розумів: так, безперечно, аспірин вона мені дасть, тільки-от цим не обмежиться, а зранку поведе мене до стоматолога. Отримати те, чого мені хотілося, я міг лише за умови, що отримаю при цьому ще щось значно більше, чого мені аж ніяк не хотілося. Усі мої бажання зводилися до того, щоб негайно позбутися болю, проте тоді вже від походу до стоматолога було не відкараскатися. А їх, тих стоматологів, я вже добре знав: варто тільки потрапити їм до рук, і вони почнуть копирсатися в усіх до одного твоїх зубах, які боліти ще й гадки не мали. Ті люди полюбляли будити лихо, доки воно тихо; даєш їм палець, а вони хапають руку.

Так от, якщо дозволите мені таке порівняння, наш Господь подібний на стоматолога. Якщо ви простягнете Йому палець, Він неодмінно вхопить цілу руку. Десятки людей приходять до Нього, щоб зцілитися від того чи іншого гріха, якого соромляться (наприклад, від схильности до мастурбації чи боягузтва), або ж від чогось такого, що неминуче псує їм повсякденне життя (як-от надмірна запальність чи п'янство). Що ж, Він вам допоможе, але на цьому не зупиниться. Цілком можливо, що нічого більше ви й не просили, та якщо вже ви до Нього звернулися, Він, будьте певні, наполягатиме, щоб ви пройшли, так би мовити, повний курс лікування.

Просто християнство

#merechristianity
#простохристиянство
#lewisdaily

Молитви, які нам здаються гіршими, в Божих очах можуть бути кращими. Маю на увазі ті молитви, які не завжди супроводжуються настроєм, які нелегкі. Бо вони - майже цілком з нашої волі, вони глибинніші почуттів. В почуттях багато чужого - від погоди, самопочуття чи недавно прочитаної книги. Одне, здається, безсумнівним: не варто ловити яскраві миттєвості. Іноді Бог говорить з нами найвідкритіше зненацька, а наші приготування до зустрічі з Ним, мають протилежний ефект. Чарльз Вільямс десь говорить про це, що "часто жертовник треба будувати в одному місці, щоб вогонь зійшов деінде"

Листи до Малькольма
#lewisdaily

Коли перед вечірньою молитвою я намагаюся пригадати всі свої гріхи за день, то у дев’ятьох випадках з десяти найочевиднішим є те чи інше порушення заповіді любити свого ближнього: я або сердив­ся, або дратувався, або насміхався, або нарікав, або навіснів.

І відразу ж на думку приходить ціла купа виправдань: мене за­чепили раптово, геть несподівано; захопили зненацька; я не мав часу зосередитися. І все це має буцім-то служити тут по­м’якшувальними обставинами: адже було б, що не кажіть, на­багато гірше, якби ці мої вчинки були свідомі й добре обду­мані. З іншого боку, одначе, те, що робить людина, коли її за­стають зненацька, – найкраще свідчення того, яка ця людина насправді, чи не так? Те, що зривається з язика, перш ніж його прикусиш, – переважно правда, хіба ні? Якщо у погребі заве­лися щурі, то найбільше шансів їх побачити, якщо ви зайдете туди дуже швидко й несподівано. Щурів, утім, породжує не не­сподіваність; вона лише не дає їм вчасно сховатися. Так само дратівливим мене робить аж ніяк не несподіваність приводу; вона лише показує, наскільки дратівливою людиною я є.

Просто християнство
#lewisdaily
#merechristianity

Неодноразово я помічав, що особливо часто та багато хвалять найсмиренніші люди, здорові та мудрі, а ущемлені та недалекі хвалять рідко та мало. Добрий критик знайде що похвалити в недосконалій книзі, а поганий викидатиме з літератури книгу за книгою. Здорова та доброзичлива людина знайде, за що нахвалити найскромнішу їжу, навіть якщо звикла до дуже витонченої; хвора чи зарозуміла знайде недоліки в будь-якому частуванні. Якщо не враховувати непередбачуваних обставин, то можна стверджувати, що хвала - словесний вияв здоров'я душі.

Міркування над Псалмами

#ReflectionsOnThePsalms
#lewisdaily

Часто два учні можуть допомогти один одному краще, ніж це би зміг їхній вчитель. Розкажуть вони йому про свої труднощі, а він, всі ми це пам'ятаємо, буде пояснювати їм те, що вони й без цього знають, і те, про що знати й не хочуть, але ні слова їм у відповідь. Я помічав це з обох сторін - я ж вчитель, і сам намагався відповісти своїм учням, але швидко по їхніх обличчях розумів, що я, як і мої вчителі, зазнав невдачі. Учень допоможе краще, бо він знає менше. Вчитель про все те думав так давно, що вже призабув. Тепер він бачить предмет по-іншому і просто не може втямити, в чому ж тут труднощі. Бачить він так і десятки інших труднощів, про які учень і не здогадується.

Міркування над Псалмами
#reflectionsonthepsalms
#lewisdaily

Порівняно з розвитком людини на нашій планеті, поширення християнства серед людей відбувається просто-таки блискавично, бо ж дві тисячі років в історії всесвіту - це майже ніщо. Не забувайте, що всі ми - ще "ранні християни". Усі теперішні огидні й марнотратні поділи між нами, варто сподіватися, - лише дитяча хвороба; у нас усе ще ріжуться зуби. Світ навколо, безперечно, дотримується протилежної думки. Ми помираємо від старости, вважає він. Утім до такого висновку він приходить уже далеко не вперше. Раз по раз йому здавалося, що християнство при смерті: то через гоніння ззовні і занепад ізсередини, то внаслідок поширення магометанства, то через розквіт природничих наук, то через великі антихристиянські революційні рухи. І щоразу його чекало розчарування. Уперше це сталося відразу після страти Христа: розп'ятий Чоловік повернувся до життя - воскрес. У певному сенсі - і я цілком усвідомлюю, якою жахливою несправедливістю це має виглядати в очах наших супротивників, - те воскресіння раз по раз відбувається ще й досі. Люди знай убивають і убивають справу, яку Він розпочав; і щоразу, коли вони вже притоптують землю на її могилі, до них раптом долинає чутка, що вона ще жива й уже об'явилася деінде. Не дивно, що вони нас так ненавидять.

Просто християнство

#merechristianity
#простохристиянство
#lewisdaily

Бачиш? Срібний світанок осінній
На галявину падає,
Що простяглася тут білим
Морозним інеєм припорошена.

Перед нами повис між деревами
Примарний дивний туман,
Наче срібна завіса,
Щоб освятити нас всіх.

Він сповиває тягуче повітря
І чудно так тут навкруги,
Аж лячно мені трохи стало
Цієї похмурої тиші,

Де жодна співуча пташина не піє
І мрія, що речі чарівні,
Могутні до ненависті та любові
Так близько сплелися вгорі.

Блідий, мов туман, та правдивий,
Повітрям пливе, маневрує
Магічними танцями страх
Над головою моєю.

Проте, впізнати мене б вони мали-
Улюбленця вірного, слугу,
Того, хто добре шанує
Чарів оцих заклинання

З тих найславетніших днів,
Звідки древні сили ховаються
Дріади,фавна та ельфа
Або лепрекона.

Являються часто мені їх обличчя,
Коли гуляю в самотності по узбережжі,
Чи серед болота з примарами,
Або в долині гірській.

Тому я боятись не буду
Лісами ходити зів'ялими
Цього осіннього дня
Далеко-далеко.

Осінній ранок, 1916

На фото: Льюїс гуляє Оксфордом, H. Wild, LIFE Magazine, 11, 1946
#фото

...ми мусимо бути обережними, коли називаємо Любов-потребу „простим егоїзмом“. Слово „простий“ завжди небезпечне. Немає сумніву в тому, що Любові-потребі, так само, як нашим імпульсам, можна егоїстично потурати. Тиранічна і ненаситна вимога прихильности може бути жахливою. Але в буденному житті ніхто не називає егоїстом дитину, коли вона шукає захисту в мами, чи дорослого, коли він шукає в ближньому друга. Ті, яким це не властиво, – чи діти, чи дорослі – зазвичай не є найбезкорисливішими. Там, де відчувається Любов-потреба, знайдуться причини її заперечити чи зовсім придушити; але не відчувати її – це загалом ознака холодного егоїзму. Оскільки ми реально потребуємо один одного („недобре чоловікові бути самому“), то неспроможність це усвідомити як любов-потребу – іншими словами, примарне відчуття, що нам добре бути самим – це поганий духовний симптом; так само, як брак апетиту є поганим медичним симптомом, бо людям таки потрібно харчуватися.

Чотири Любові
#lewisdaily
#thefourloves

...любов – влас­не любов, на відміну від закоханости – це не просто почуття. Це глибока злука, яку ми підтримуємо зусиллями волі і свідомо зміцнюємо за допомогою звички; у християнському подруж­жі любов глибшає і росте також завдяки благодаті, яку чоловік із дружиною просять у Бога і від Нього одержують.

Любов між ними нікуди не зникає навіть тоді, коли вони одне одним не­вдоволені; себе ж ви любите, нехай і не надто собі подобаєте­ся. Їм до снаги зберігати цю любов навіть тоді, коли вони легко могли б закохатися в когось іншого, якби тільки собі щось таке дозволили.  Колись закоханість  спонукала  їх  заприсягнутися  у вірності одне одному, тепер же любов, почуття вже спокій­ніше, дає їм змогу цієї обіцянки дотримуватися. Саме на цій любові  і  працює  двигун  подружжя;  закоханість  же  була  тим спалахом, який його запустив.

Просто християнство
#lewisdaily

Ще інші скажуть, що Дружба є надзвичайно важливою для окремого індивіда, а можливо, й необхідною для виживання. На це знайдеться повно доказів: „Тяжко на світі без дружнього плеча”, „справжній друг рідніший за рідного брата“. Але коли ми так говоримо, то вживаємо слово друг у значенні „союзник“. Загалом же слово друг означає чи має означати набагато більше. Друг, поза сумнівом, покаже себе також як союзник, коли цей союз стане важливим: позичить чи дасть нам у потребі, доглядатиме в недузі, заступиться за нас перед ворогами, зробить усе, що в його силах, для наших вдів і сиріт. Але ці добрі послуги не становлять суті Дружби. Нагода для них – це майже втручання. З одного боку, вони стосуються її, з іншого – ні. Стосуються, бо ви були б нещирим другом, якщо б не допомогли в біді; не стосуються, бо роль доброчинця завжди залишається випадковою, навіть трохи чужою для ролі Друга. Вона є майже обтяжливою. Бо Дружба цілковито позбавлена ознаки, характерної для Прив’язаности, – бути потрібною. Нам прикро, що якийсь дарунок, позика або нічне чергування були необхідними – а зараз, заради Бога, забудьмо про все це і повернімося до речей, які нам справді хочеться робити чи обговорювати. Навіть вдячність не може збагатити цю любов. Стандартна фраза „Нема за що … забудьмо це“ у цьому випадку висловлює наші справжні почуття. Свідченням досконалої Дружби буде не те, що ми допоможемо в скруті (звичайно, що так), але те, що наша допомога нічого не міняє. Це було відволікання, аномалія. Це була жахлива трата часу, якого й так бракує, коли ми разом. Можливо, у нас було тільки кілька годин, щоб поговорити, і, слава Богу, лише двадцять хвилин треба було відвести на справи!

Бо ми, звичайно, зовсім не хочемо знати про справи нашого Друга. Дружба, на відміну від Еросу, недопитлива. Ви стаєте комусь Другом, не знаючи або не розпитуючи про його сімейний статус чи як він заробляє собі на життя. Що спільного мають всі ці „другорядні речі, факти“ з реальним запитанням: «Ти бачиш ту саму правду?». У колі справжніх Друзів кожен є просто тим, ким він є: не відповідає ні за що, крім себе. Усім далеко байдуже до чиєїсь сім’ї, професії, класу, доходів, раси чи минулого. Звичайно, врешті-решт ви довідаєтесь про все це. Але мимохідь. Воно виринатиме одне за одним, як приклад для ілюстрації чи аналогії, або як дотеп в анекдоті, але ніколи не заради себе самого. У цьому царственість Дружби. Ми зустрічаємось як суверенні принци незалежних держав, за кордоном, на нейтральній території, вивільнені з наших контекстів. Ця любов ігнорує не лише наші фізичні тіла, але все, що стосується нашої сім’ї, роботи, минулого і зв’язків. Удома, крім того, що ми Пітер або Джейн, маємо ще загальний статус: чоловік або дружина, брат або сестра, начальник, колега або підлеглий. Не серед Друзів. В Еросі будуть нагі тіла; в Дружбі – нагі особистості.

Чотири Любові
#thefourloves
#lewisdaily

Іноді мені пишуть також: «Можливо, те, що ви називаєте моральним законом, – це просто суспільна угода, основи якої вкладають нам у голову, коли ми здобуваємо освіту?». На мою думку, до подібних висновків приводить неправильне розуміння деяких речей. Люди, які ставлять наведене вище запитання, переважно виходять з того, що все засвоєне від батьків чи вчи­телів – це неодмінно лише людський винахід. Та це, ясна річ, не так. Усі ми вивчали у школі таблицю множення. Дитина, яка виросла сама на безлюдному острові, її, звісно ж, не знатиме. Проте з цього аж ніяк не випливає, що таблиця множення – це суто людська угода, яку люди уклали для себе і яку могли б зро­бити інакшою, якби тільки захотіли. Я цілком згоден, що пра­вило належної поведінки ми вивчаємо від батьків і вчителів, від друзів і з книжок – так само, як вивчаємо все інше. Проте дещо з того, що ми таким чином засвоюємо, – це, по суті, про­сто умовна угода, яка могла б виглядати інакше (вчимося, при­міром, триматися лівого боку дороги, хоч так само могли б до­держуватися правила про правобічний рух), а дещо, як-­от ма­тематика, – це об’єктивна істина.

Просто християнство

#lewisdaily
#merechristianity