Нотатки війни | Ігор Ганненко

Зменшення популяції наших
агресивних сусідів - найкраща інвестиція.

Наші друзі, волонтери Dubovyk Dmytro та Саня Мороз, збирають 1,7 млн гривень на 100 FPV дронів для захисту Сумщини.

Зібрано вже мільйон!

Ми долучаємось та збираємо свою частинку - 100 000 грн. Минулий збір на таку суму ми з вами закрили за один день🔥

Кажуть, FPV-дрони можуть зробити «погоду» на кордоні. Давайте перевіримо?

https://send.monobank.ua/jar/2svvanS5ZG

5375 4112 1476 8702

Я розумію, чому росія хоче розколоти військово-політичне керівництво на «військове» і «політичне» та змусити їх воювати один із одним. Це єдиний спосіб для ворога розгромно перемогти Україну.

Та я не розумію і відмовляюсь розуміти, чому ми самі даємо їм те, що вони хочуть.

100 років тому більшовики окупували Київ і більшу частину УНР, влаштували червоний терор, масові вбивства і геноцид українців. Вони перемогли в першому раунді.

Згодом, відносно швидко, українській владі вдалось відбити столицю і звільнити свою територію. Другий раунд був за нами.

Ситуація була складна, але обнадійлива: Україна вигнала окупанта і встановила свою законну владу на своїх суверенних територіях. Ми мали унікальний шанс збудувати незалежну державу, і ніхто не знає, як би склалась історія світу, якби нам вдалось.

Ми змарнували цей шанс і на безкінечно довгі 70 років опинились у кривавому російському концтаборі.

Будь-яка історична аналогія шкутильгає, тож на цьому я завершу порівнювати Україну початку ХХ і ХХІ століття. Зосереджусь лише на головному, що вбило нас тоді і може добити зараз.

Ми загубили єдність.

Різні політичні сили – і влада, і опозиція – поставили особисті амбіції вище виживання держави. Хтось бачив себе Гетьманом, хтось – головою Директорії, а закінчили всі в різних почесних статусах із приставкою «в еміграції». Ворог цим скористався і завдав нам нищівної поразки.

Далі голод, ГУЛАГ, розстріли, репресії, русифікація, світові війни і 70 років тюрми народів. А все тому що в ключовий момент забракло відповідальності.

Я раніше щиро дивувалась цій безмежній тупості. Як можна було так дешево проміняти державу? На що? Невже ви не розуміли, що в вас не будо ніяких посад і влади, ЯКЩО НЕ БУДЕ УКРАЇНИ?

2023 рік. Понад 100 років по тому. І я бачу це на власні очі.

Шановні політики, якщо ви не зупинетесь просто зараз – ви не здобудете нічого, а мільйони українців назавжди втратять свій дім, свободу і життя. Ви в кращому разі поїдете закордон і будете писати мемуари, а в історію увійдете зрадниками і нікчемами, що просрали унікальний історичний шанс знищити російську імперію.

Фундамент нашої перемоги – не далекобійні ракети і невідомі технології. Це єдність влади, народу і військових. Якщо хоча б один елемент цього пазлу відпаде – влади не буде ні в кого, народу може не існувати, і на всій нашій землі стоятимуть російські військові.

Другого шансу не буде.

Я не пробачу вам, якщо ми залишимось без України просто тому що хтось відірвався від реальності і живе неіснуючими виборами. Історія теж не пробачить.

Мені страшно. Інколи настільки, що я не можу нічого з собою зробити. Страшно було 24.02, коли на штаб ТрО в Сумах їхали танки і БМП ворога. Страшно було влітку 22-го на очисних біля Світлодарська під обстрілом витягувати поранених. Страшно було виїжджати з Вуглегірської ТЕЦ, яку активно штурмували вагнера.

Страшно було цього літа зайти на мінне поле і дві години майже нерухомо там провести, чекаючи саперів та евакуацію. Страшно, коли в Бредлі прилітає невідомо що і ти сподіваєшся, що встигнеш виїхати до наступного прильоту.

Але найбільший страх у мене викликає те, що я читаю та бачу в соц.мережах: одні намагаються втекти за кордон, бо «не народжені для війни», другі чекають, доки підуть воювати «депутати і їхні діти», треті тримають «економічний фронт». А деяким взагалі «страшно» бачити військову форму.

Прірва у світоглядах збільшується. При чому навіть не між військовими та цивільними, а між тими, хто пам‘ятає про війну і робить все від себе залежне, і тими, хто забив величезний болт і робить вигляд, що нічого не відбувається.

Як це змінити і що з цим робити? Чесно - не уявляю. Можливо, цього і не треба змінювати…

Просто колись, коли всі ці «втомлені від війни» опиняться на нулі або будуть чекати свою близьку людину з фронту, паралельно намагаючись зробити збір, аби хоч трішки полегшити життя бійця в окопі, можливо, тоді вони все зрозуміють, але вже буде надто пізно… А за рік-півтора такого життя вони знову стикнуться з тим нерозумінням, з яким зараз стикаємось ми.

Трошки поговорили сьогодні з Анною Валевською про ситуацію на Запорізькому напрямку, контрнаступ, застосування ATACMS та про те, що бентежить мене, як військовослужбовця.

Запрошую до перегляду.

https://youtu.be/IteXeA0mlvQ?si=1_erbn9QqWsYGZDy

Зупинитися.

Зупинитися і згадати поіменно всіх, з ким доля звела у найяскравіші роки і з ким так швидко розлучила. На жаль, їх багато. Ще більше тих, хто віддав своє здоров’я і вже ніколи не зможе стати «до строю».

Цінувати.

Цінувати той факт, що ти досі тут. Це відбувається саме завдяки комусь, хто заплатив ціну: віддав своє життя, аби ти продовжував жити.

Боротись.

Боротись далі та робити все від тебе залежне, аби Перемога настала швидше. Аби загибель тисяч синів та доньок не була марною. Аби ця війна не передалась у спадок нашим дітям.

Діяти.

Діяти вже зараз, бо завтра може бути запізно.

Піхота – це еліта української армії.

Люди, які виконують найважчі задачі. Люди, які воюють. 95 відсотків тягаря війни несе на собі звичайний піхотинець з автоматом і лопатою.
Можна хоч атомну бомбу скинути на окоп, але поки туди не зайде піхотинець – це нічого не вартує.

Про будні піхоти, про досвід навчання та досвід, що дається з боєм, про штурми ворожих позицій і про важливість нових технологій у підтримці піхотинців розповідають бійці 47 окремої механізованої бригади кулеметник «Вано» та солдат «Сірий».

Інтервʼю на YouTube-каналі 🇺🇦

47 ОМБр у соцмережах:
Facebook _ Instagram _ Telegram

Побратими 🫡💪

Бойові машини піхоти Bradley, надані США для підтримки України у війні з росією, вже не перший місяць беруть активну участь у наступі Збройних сил України на південній ділянці фронту – у Запорізькій області.

«Однак війну лише технікою виграти не можна. Поки піхота не зайде, не зачистить та не закріпиться – територію не можна вважати відвойованою», - каже Директор, боєць 47 окремої механізованої бригади.

Більше – у репортажі від кореспондентів Радіо Свобода.

47 ОМБр у соцмережах:
Facebook _ Instagram _ Telegram

Соцмережі перетворилися на некрологи.

Незліченна кількість добрих та світлих людей, з якими я мав честь бути знайомими/друзями/колегами/братами по зброї, тяжко поранені, загинули або загинуть у майбутньому…

Чим більше часу проводиш на війні, тим більше сприймаєш невідворотність смерті. Твоєї чи твоїх побратимів. Рано чи пізно…

Смерть стає настільки буденною справою, що ти просто ніяк не реагуєш, коли чуєш фразу: «… на щиті». Кожен раз картаю себе за цю «бездушність», але просто фізично немає сил «горювати», а всі сльози вже давно виплакані.

І ні, це не гіпербола. Дорослі бородаті мужики в камуфляжі також плачуть. Плачуть від безсилля, несправедливості та нерозуміння того, як і чому це все сталося з нами. І скільки ще буде тривати. Але ж рано чи пізно все це скінчиться? Рано чи пізно…

Чому ми реконструюємо стадіони, коли потрібні десятки тисяч пікапів?

Чому ми перекладаємо вулиці, коли потрібні сотні тисяч дронів?

Чому ми будуємо памʼятники, коли потрібні сотні тисяч сучасних меднаборів?

Чому, чому, чому ми досі витрачаємо кошти платників податків на те, що під час війни не є першочерговим?

Так, є медицина. Так, є наука. Так, є освіта. Є критичні речі, які треба підтримувати.

Але стадіони почекають. І памʼятники. І вулиці, що перекладають і перекладають.

На все інше в країні на період військового стану має діяти мораторій. Ні копійки на те, що не наближає перемогу.

Чому про це нічого не каже президент?

Чому про це нічого не каже Верховна Рада?

Чому Кабмін дозволяє це?

Чому партія Слуга народу, яка контролює більшість місцевих органів влади, не зупиняє розпил в областях?

Журналісти щодня публікують розслідування про розкрадання коштів платників податків на тендерах, які не мають жодного значення для перемоги.

Влада має зрозуміти.

Ми не переможемо на спинах Заходу.

Ми не переможемо на спинах донатерів та волонтерів.

Нам зараз потрібна держава, яка хоче вижити та перемогти. І для цього держава має всі інструменти. Абсолютну владу.

Друзі, я дуже прошу почути.

Все - на перемогу.

Тільки піт, кров і сльози. Тільки піт, кров і сльози.

Досить жити мрією, що перемогти Росію можна без загальної мобілізації ресурсів.

Всі гроші - на дрони. Всі гроші - на машини. Всі гроші - на ракети. Всі гроші - на армію. Всі гроші - на зброю.

[магазин артефактів]

Сон на війні - це окремий вид задоволення. Його мало, дуже мало, він холодний і гучний. На тебе постійно падають грудки землі від регулярних прильотів. За крайніх декілька діб нас накривали танки, авіація, вертушки, РСЗВ та сотні мін різного калібру.

Сну було десь 2-3 години. І це були найкращі години цього штурму…

День народження (2022)

-«У тебе реально сьогодні день народження?», - запитав Маркус
-«Так», - відповів Сірий
-«А у мене завтра, у нас різниця в один день», - додав я.
-«Дааа, хлопці, сумно буде загинути у свій день народження», - з посмішкою сказав Маркус, - «Тоді у мене є подарунки для вас. Ви сигари курите?»
-«Ми скоро і листя з дерев будемо курити», - віджартувався я.

Сірий не курив взагалі, а я почав лише на війні, проте ми з радістю прийняли подарунки, адже скільки там того життя, щоб в чомусь собі відмовляти? Тим більше, що у наших хлопців давно розрядились айкоси, а звичайні сигарети закінчувались.

Другий тиждень на нулі, майже без підвозу, проте всі були «бодрячком», адже знали, що скоро нас виведуть. Тільки це «скоро» щодня переносилось з невідомих нам причин.

Того дня Сірий з Капралом та нашим ротним влаштували росіянам святковий арт-обстріл спільно з мінометниками 30-ї бригади, проте самі ледь не стали «на щиті», адже по точці, звідки вони коригували арту, тричі відпрацював ворожий ПТУР.

Ввечері нам наказали збирати речі та вантажити все, що є в старий Т4, який був добряче побитий уламками, а з дверей відкривались тільки водійські та багажник. Завантаживши б/к, зброю та рюкзаки ми почали вантажитись самі, проте місця для людей вже не було. Тоді ми вирішили лишити частину б/к бригаді, яка нас міняла і все ж виїхати однією партією, щоб не створювати зайвого кіпішу.

Перевантажений Т4 в повній темряві повільно рухався вздовж рідкої посадки в напрямку Вуглегірської ТЕС. Горизонт ворожих позицій ставав все далі, а наш «тил» все ближче. Як тільки наша автівка перетнула трасу на Світлодарськ, у нас вже не було прикриття і ми рухались серед поля.

-«Опааа, тримайтесь, хлопці!», - сказав ротний, який був за кермом, після прильоту міни в 50 метрах.

Нас побачили і тепер наша швидкість збільшувалася пропорційно відстані прильоту мін відносно нас. Правило просте: ближче прилітає - швидше їдеш. 50, 30, 20 метрів, спереду, ззаду… міни хаотично лягали все ближче і деякі уламки все ж долетіли в машину.

-«Дааа, Маркус говорив, що буде сумно загинути в свій день народження, а я тобі скажу, що сумно - це не дожити до свого дня народження 30 хвилин», - сказав я Сірому подивившись на годинник.

-«Сподіваюсь, це наш останній день народження на війні. В наступному році будемо святкувати як цивільні люди!», - відповів Сірий.

Ми засміялися та міцніше вхопились за сидіння, бо машину кидало зі сторони в сторону при об’їзді ям та вирв від снарядів. За якихось дві години ми вже були в Констасі. Приймали вітання та наминали піцу й суші, які замовили наші хлопці, що виїхали з позицій на день раніше. Тоді ми навіть не могли здогадуватись, що нас чекає на наступний рік…

Підтримати канал:
[Монобанка]
[Патреон]

Сапери ч.4

«Свисту не було, вибух не сильний, точно не міна прилетіла», подумав я собі та побіг за ротним. За декілька секунд ми почули крики та зрозуміли, що когось з наших саперів поранило.

-«Бігом, бігом, на дорогу», - скомандував ротний, -«Крайній - криєш тил!»

Вузькою стежкою ми пробігли до частково асфальтованої дороги, звідки можна було швидко дістатись до саперів. Можливо, це було не найкраще рішення, адже ми були як на долоні, але так ми виграли критично важливий час. За пару хвилин ми вже були біля будівель, за якими працювали сапери.

-«Тут можна пройти? Де розтяжки??», - ми намагались докричатися до хлопців, але вони були зайняті наданням допомоги і не чули нас.
-«Йдемо по одному, дистанція 10 метрів, тими ж слідами. Я перший».
-«Плюс», - відповів я, коли Капрал вже почав прокладати маршрут та пішов за ним.

Наблизившись метрів на 50, в зону прямої видимості, ми ще раз спробували докричатися до саперів і дізнатись, де безпечніше йти.

-«Тут чисто, сюди, швидше!», - відповів один з них.

Крим. Найдосвідченіший сапер нашого батальйону. Один з найдосвідченіших воїнів. З колосальним досвідом бойових дій. Він був настільки оригінальним в своїй справі, що міг замінувати будь-що та будь-де. Саме він зі своєю групою добряче засіяв ТМ-ками декілька небезпечних напрямків перед нашими позиціями, що ворожа броня навіть не пробувала наближатись до нас ближче, ніж на декілька кілометрів. Саме він, перший в батальйоні, почав активно літати FPV-дронами. Саме він розширював наш світогляд у мінно-вибуховій справі перед виїздом на нуль.

Тепер Крим лежав на землі, обличчям до неба та кричав на повну силу, ніби намагався достукатись у двері, які більше ніколи не відчиняться. Все його тіло, від ніг до обличчя, було посічене уламками гранати, яка вибухнула прямо перед ним. Турнікети вже були накладені, але дуже низько, тому ми з Капралом одразу ж почали накладали інші вище.

Крим раптово почав кричати ще голосніше. «Від затягнутих турнікетів», подумав я, але справа була не в цьому.

-«Директор, обережніше», - сказав Капрал та прибрав дуло мого автомату, яке впилося в кістку розірваної на шмаття правої руки. Я закинув автомат за спину та продовжив надавати допомогу. Хтось з хлопців дістав м‘які ноші і ми гуртом почали виносити Крима з сірої зони на дорогу, де вже чекав евакуаційний квадроцикл.

-«Не довезете!! Дайте води! ВОДИИИ!», - це були останні слова, які ми почули від нього, коли перекладали його з квадріка в авто та відправляли до медиків.

-«Все буде добре, крові він втратив небагато, вчасно зупинили. Він вичухається… Все буде добре», - повторив ще раз Капрал товаришу Крима, одному з саперів.

Пізніше ми дізнались, що Крим загинув. Не витримало серце. На його похованні підірвали ТМ-ку на знак того, що його справа буде жити навіть у іншому житті…

Підтримати канал:
[Монобанка]
[Патреон]

Сапери ч.3

Просуваючись то посадкою, то очеретами, ми зупинялись та прислуховувались до кожного шуму. Десь далеко було чутно вибухи активно працюючої артилерії, але в нашій зеленці було тихо, лише легенько шелестіли очерети під впливом теплого літнього вітру. Кожен наш рух був ювелірно обережним, адже ми розуміли, що з кожним кроком, і так коротка дистанція до противника, зменшується. І ось позаду ми чуємо гучний хруст гілок та шелестіння…

Більшість хлопців автоматично занизили силует сівши в коліно та обернулись, приготувавшись до ближнього бою. За мною йшов Сірий та при оберті першим побачив цього «слона в посудній лавці».

Сірий піднявся, повернувся до нас та рукою показав знак «продовжуємо рух». Ми почали підійматись, але досі не розуміли, в чому ж була причина того шуму. Згодом побачили цього розбишаку - пес, який жив з нами на позиціях прибіг по наших слідах і тепер думав, що ми будемо раді його бачити. Добре, що він все зрозумів з наших поглядів та помчав назад після такого неочікуваного візиту.

Діставшись необхідних позицій ми розсередились, залягли та затихли. Минуло близько 10 хвилин, як ми почули перші відривки розмов ворога. Я сильніше стис руків’я автомата та сподівався, що противник вийде в моєму секторі… Пройшло ще хвилин 10, розмови так і продовжувались, але гучнішими не ставали. Все зрозуміло - це звичайний спостережний пункт, дивувало тільки одне - як вони так гучно можуть спілкуватись на СПшці?! Поки я дивувався та розмірковував над цим питанням, ротний, який знаходився в парі метрів від мене, почав викликати саперів, адже пройшло вже більше часу від запланованого.

-«Крим, Крим, я Сармат, на зв’язок.»

Відповіді не було і ротний повторив запит ще декілька разів.

-«Ще одна маленька, прийом», - відповів Крим, коли зв‘язок нарешті був встановлений.

Це означало, що потрібна ще одна хвилина і робота майже закінчена, тому наше прикриття може зніматись. Ротний дав команду і наша група почала потихеньку відходити в сторону наших позицій.

Тільки-но ми зібрались, сформували колону та почали просуватись, стався вибух…

Підтримати канал:
[Монобанка]
[Патреон]

Сапери ч.2

-«Сьогодні підемо мінувати», - сказав ротний, як тільки виліз з авто, - «Сапери скоро підтягнуться. Капрал, Сірий, Директор, ви підете, збирайтесь. Наша задача прикрити хлопців з фронту, поки вони будуть працювати.»

-«Може ще взяти Вано? Кулеметник точно не буде зайвим», - спитав Капрал.

Ротний не встиг відповісти, адже гучна «моторола» перервала їхню розмову.

«-Сармат, Сармат, я Крим, на зв’язок!
-На прийомі.
-Ми висуваємось, попередь своїх!
-Плюс, плюс. Чекаємо!»

На декілька митей командир задумався та застиг, ніби ще раз проганяючи весь план в голові та шукаючи слабкі місця на випадок, якщо щось піде не так.

-«…Вано? Звісно беріть. З нами ще підуть хлопці з розвідки. Давайте, 30 хвилин на збір. І попередьте своїх, що скоро сапери підтягнуться. А то я вас знаю - стріляєте на кожен шурхіт», - пожартував командир з ситуації, яка сталась минулої ночі, коли хлопці з сусідньої позиції випустили по декілька рожків в нічну темряву, бо їм «щось здалось».

«30 хвилин на збір» розтягнулися на пів дня очікування, зате ми встигли напитися кави й чаю та ще ближче познайомитись з нашими підривниками.

-«Ці - перероблені. Вибух відбувається одразу, а не через 3 секунди, як зазвичай. Зірвавши таку - варіантів сховатись або залягти взагалі немає…», - розповідав про гранати Крим, - «А ці - звичайні, але ми їх навряд сьогодні встигнемо поставити, часу мало, а роботи багато, як завжди.»
-«Можете їх нам залишити, нам знадобляться», - сказав хтось з наших хлопців.
-«Та де? Он цілий ящик лежить, ніхто брати не хоче», - відповів інший.
-«Звісно ніхто не хоче! Ти бачив, які там запали покоцані? З такими запалами ми хіба що самі себе підірвемо, а потім знову буде: «пацани-пацани, турнікет, срочно!», - всі засміялись, бо полюбили чорний гумор за цей час.

-«Все, виходимо», - повідомив командир, зайшовши до кімнати, -«Йдемо колоною в очерети та просуваємось метрів на 200, за розвалюхи, там лишаємо саперів і рухаємось далі двома групами, криємо і потім назад дорогою. Питання є?»

У відповідь була лише тиша - кожен розумів свою задачу або думав, що розумів. Та і компанія зібралась гарна - з такими можна і у розвідку…

Підтримати канал:
[Монобанка]
[Патреон]

Сапери ч.1

-«До вас їде наша коробочка», - почулося в рації. Всі хлопці оживился, адже приїзд машини завжди означав щось цікаве або, як мінімум, корисне. Нова задача, підвоз БК/води/їжі/смаколиків, просто приїзд командування для оцінки обстановки та планування… Це може бути будь-що, але точно позитивне, адже всі вже давно зачекалися новин з «великої землі». З’явились чутки, що зовсім скоро нас мають вивести з позицій на відпочинок та відновлення, а тому кожен сподівався, що «цей день настав».

Машина повільно наближалась розбитою дорогою, прикриваючись від ворога з одного боку густими очеретами, а з іншого - ріденькими посадками, за якими від ПТУРа ще можна було укритись, а от від танчика навряд. Ми впізнали її ще здалеку. Тачка, на якій їздив наш ротний, ще в перші дні була посічена уламками, але вірно та надійно виконувала свою функцію і доставляла до позицій найголовніше.

Сонце було в зеніті та розжарювало поверхню промзони, змушуючи всіх її мешканців поглинати літри води. Навіть пес, який був найбільш звиклий до екстремальних умов, адже був на цій позиції задовго до нас, страждав від спеки.

До речі, цей пес був для нас просто знахідкою! Передбачаючи ворожі обстріли, він починав прискорено та тяжко дихати, сповіщаючи нас, а потім ховався до найбезпечнішої кімнати в одній з будівель.
Зрозумівши цю «фішку», навіть найсміливіші воїни вдягали броню та займали позиції в укриттях. Так вона зберегла життя та здоров’я не одному бійцю, я думаю.

Але був у неї і один мінус - вона була дуже гучною і часто заважала виконувати поставлені задачі, а інколи і взагалі лякала хлопців на СПшках, зненацька вистрибуючи з кущів з радісно-скаженими очима.

Декілька разів її ледь не застрелили, помилково вночі сприйнявши за ворога. А вона лише хотіла їсти, гратись та відчути хоча б трішки хазяйської любові, та нам було зовсім не до неї…

Підтримати канал:
[Монобанка]
[Патреон]

Цієї неділі, обіцяю, викладу нову історію. А поки що, запрошую вас переглянути коротеньке інтерв’ю в проєкті «Сумчани. Творці перемоги». Воно на ютубі: https://youtu.be/Q8d7Hv9bZVU

Там трошки про період козаччино-махновщини в Сумах на початку повномасштабки, про нашу війноньку та про те чому нам все ж треба розвалити кацапську імперію. Гарного перегляду!

Підтримати канал:
[Монобанка]
[Патреон]

Сьогодні Вовчику 35. Мало би бути. Але через клятих росіян він навіки залишиться молодим 34-річним усміхненим юнаком…

Амур був для багатьох з нас першим командиром. Саме він розповідав нам як краще копати окопи та що робити на позиціях, коли ми сиділи в напіврозваленому м’ясокомбінаті Бахмуту.

Він з перших днів став «своїм хлопцем» у взводі, з гарним почуттям гумору та завжди з посмішкою. З ним можна було домовитись про будь-що та вирішити будь-яку проблему. Його поважали та любили.

Сьогодні йому 35… І допоки ми з вами його будемо пам’ятати, до того часу він з нами. Серед нас. Назавжди!

АМУР, честь!