Поняття шляхетності для мене втілене в образі одного молодого солдата наприкінці війни, одного з тих, хто щойно змінив шкільний портфель на гвинтівку і чия фігура майже цілком затулялася високим армійським ранцем. Вигляд, який мав цей шляхетний юнак незадовго до його смерті, коли серед ночі, повної дощу та вогню, мовчазно та мужньо він тягнув крізь темряву два великих ящики з боєприпасами, які були надто важкі для нього, - це належить до найстрашніших картин, які мені траплялося бачити.
Існує така порода великих сердець, яких знання про їхню самотню відповідальність змушує брати на себе найтяжчий тягар, і носіям яких не позаздриш, коли бачиш, як вони віддають себе.
Є лише одна річ, яка це виправдовує: палаюча мрія, яка є привілеєм молоді, таємничий і гордий звір, який перед сходом сонця ступає на галявину душі. Тут справляють тихі меси у памʼять про всіх безіменних та зниклих безвісти. У цю мить віруючого та героїчного суголосся зі світом людина входить до прихованого братерства, до вищого кола життя, яке підтримує духовний хліб офіри. Аби вистояв цей Лімб, аби далі творився вогняний етер, який потребує для дихання душа, для цього необхідно, щоб безперервно, удень та вночі, хтось помирав самотньою смертю. У години, коли ця молодь ворушить внутрішніми крилами, вдивляючись із вікна на горищі кудись понад будинками крамарів, вона має помічати, що там удалині, на межі невідомого, на нічийній землі, оберігається кожне знамено і виставлено усі пости. В неї має бути відчуття, що вона належить до певного війська, що доля поки тримає її в резерві, а відтак треба перебувати у повній готовності.
До найбільш небезпечних сумнівів становлення - особливо за доби, коли ницість ховається за гримом найвищої людяності - належить сумнів у реальності сну та мрії, у тому, що існують краї, де цінується хоробре та шляхетне життя, коротше кажучи, сумнів у тому, що існує людина. Тоді зʼявляється той, хто спокушає душу обіцянками певної нижчої дійсності, адже якою б сильною не була відвага, вона гине сама по собі, якщо її перша іскра гасне у безповітряному просторі.
Саме тут починається задача та відповідальність поета, адже йому відкривається дійсність сфер, до яких індивід належить як точка до окружності. Там, де кожен бʼється за свое життя,
поет бачить безперервний фронт. Тому це його голос чути посеред загального сумʼяття, коли він пророкує про якусь вищу єдність або, подібно до вістового, який прибіг серед ночі, заспокоює серце в його укритті, обіцяючи, що звʼязок буде відновлено. Так само заспокоює та незрівнянна насолода, яку здатні відчути від читання лише зовсім молоді люди, передусім через те, що вони бачать підтвердження своїх найбільш таємних оцінок. «Отже, все це існує», - знайомство з цим відчуттям означає для робінзонів наших великих міст не менше, ніж слід людської ноги, який справжній Робінзон знайшов на узбережжі свого острова. Адже це означає, що є ще люди.
Лише з цієї точки зору, як вираження найбільш внутрішньої та найважливішої ієрархії, мені здається таким плідним культ Невідомого Солдата, в образі якого я уявляю постаті на кшталт того молодого бійця. Білий полумʼяний промінь, який бʼє з асфальту, має бути для молоді, яка вітає його, символом того, що серед нас ще не вмерла господня іскра, що все ще існують серця, які відчувають потребу в останньому очищенні, очищенні вогнем, і що товариство цих сердець є єдиним, якого потріб
но прагнути.
Ernst Jünger
#noster_ignis
