Я з України

В політичній теорії, як Античності, так й Середніх віків поняття влади визначалося чотирма основними латинськими термінами: auctoritas, potestas, dominium і imperium, кожне з яких висвітлювало один з феноменів влади.

Формулювалися вони приблизно так:

1. Auctoritas - авторитет або соціально визнана перевага, пов'язана з деякими особистими якостями правителя;
2. Potestas - безпосередня можливість здійснення влади, можливість примусити до чогось;
3. Dominium - пряме володіння (контроль) над власністю, але не обов’язково з правом її використання чи відчуження;
4. Imperium - влада, надана правителю робити те, що вважається найкращим для держави.

Ці терміни між собою взаємопов'язані, наприклад - той, хто має potestas і не має auctoritas, стає тираном.

В Середні віки, упродовж XII—XV століть, це чітко простежувалося у війнах гвельфів та гібелінів де світський правитель (носій влади), позбавлений підтримки Церкви (авторитету), ставав єретиком та тираном.

Недарма Октавіан Август завжди наголошував, що у відновленій ним республіці він не має якоїсь виняткової влади, а лише перевершує своїх колег з магістратур виключно за рахунок авторитету, напрацьованого ним роками самовідданої служби Риму.

Ця дихотомія лягає в основу всієї подальшої політичної думки.
Власне, це одна з найважливіших родових рис держави Нового Часу.

Навіть сьогодні об'єднання двох компонентів potestas та auctoritas притаманне визначенню державного суверенітету.

Недарма носії влади так прагнуть переконати всіх нас, що ратифікація авторитету за рахунок виборів відбулася.

Так чи можливий сьогодні симбіоз auctoritas і potestas всередині одного магістрату?
Чи потрібно авторитетності вдаватися до насильства, щоб її точка зору стала для нас вагомою?
Чи все-таки влада – це результат консенсусу, а насильство та примус - функції?

Сергій Чаплигін.

Юрій Каракай
19.02.2022

Зеленський назавжди увійде в світову історію та літературу, як верховний головнокомандувач, який отримавши розвіддані союзників про підготовку до нападу Московією, продовжував руйнувати армію, правоохоронні органи, красти бюджетні гроші на «великому будівництві», переслідувати опозицію і звинувачувати західних партнерів у нагнітанні ситуації.

За три з половиною місяці, що були подаровані долею на підготовку, не було жодного засідання КМ з питань оборони, ВР два місяці перебувала на канікулах, армія не отримала ні копійки додаткових коштів, штат бригад залишився не доукомлектованим.

Дуремар тим часом військовими гелікоптерами літав на відпочинок в Гуту і катався на лижах в Буковелі.

Не треба заздрити, ми всі потрапимо в підручники і в кіношедеври Голівуду, як народ, який під час війни обрав дегенерата президентом.

От вам і какая разніца, "військовий Банкової" і військовий ЗСУ.

ЗНИЩЕНЕ РІЗДВО

Зміни на окупованих територіях Луганської та Донецької областей.

Звісно ж ОРДЛО святкує Різдво Христове 7 січня, разом з московським патріархатом.

Почну з того, що до 2014 року, коли на Донбас повернулися українські символи, я маю увазі не державність, а відновлення історичних спогадів, культури, історії, коріння, на Луганщині почали водити Козу, святкувати Маланку та Василя, проводити Вечорниці.

Згадую, як мої діти ходили у дитсадок й там влаштовували вечорниці. Дитсадок ми вибрали україномовний та ще й театралізованим ухилом, тому ви навіть не уявляєте, як це було чудово. Батьки рядилися у чортів, діти були янголятками та зірочками, ми робили вареники з передбаченнями, співали колядки…

На Свят вечір діти колядували. Почали робити костюми, Різдвяну Зірку. А яку кутю вигадували, щоб ні в кого такої не було. Й тертий мак, й збитий мед, й домашні цукати (Східна Луганщина мала свою візитівку, цукати та мед з кавуна, цукати з кабачків) й родинні рецепти.

З року у рік якість святкування та рівень автентики зростали. Й кутя перестала бути однотиповою, й колядки йшли чередою від сучасних до переданих бабусями. Й співати почали у родинах. Бабусі, які українки, а не привезені у часи срср з усіх закутків росії, просто сяяли. У 2010-му, якщо не помиляюсь, на Луганщині відновили встановлення дідуха.

Інколи я думаю, що нам для проростання й відновлення свого коріння, для його відчуття у критичній більшості людей, не вистачило часу. Я це бачила по дітям, школам, дитсадкам. Коли моя старша дитина йшла у дитсадок, була лише одна україномовна група та й то не у кожному дитсадку. А ось, коли у дитсадок пішла друга, то це вже була одна російськомовна група у кожному дитсадку, як й 1 російськомовний клас у школі.

Батьки свідомо вибирали україномовне навчання дітям, бо вважали, що за мовою майбутнє. Батьки свідомо вибирали україномовне святкування Різдва, бо це було магічно, красиво, модно та щось таке, від чого текли сльози. Я часто бачила, та й сама плакала, від дитячих голосів, які співали українські колядки.

В цьому році вперше у соцмережах ОРДЛО дорослі почали тему обговорення якості святкування Різдва.

Діти без посмішок, злі погляди, невдоволені «оплатою» куті. Без колядок, без посмішок, без веселощів та вертепів. Просто зайшли, сунули під ніс вариво з рису чи перловки, з накришеними туди цукерками чи з варенням, дуже часто у брудному посуді…

Люди почали питати, як так сталося, що зникла магія Різдва. Зникло свято. Залишилось заробляння грошей бо багато дітей навіть лаяли господарів за цукерки, та вимагали грошей.

Люди дивувалися, як це так, а де колядки (цікаво, що слово «колядки» «новороси» вимовляють українською). Де вертеп. Де хоч би віршик від колядників.
Здивувалися, що на росії немає старовинних колядок, а «радуйся, земле», виключно українська колядка.
Здивувалися, що на росії лише матерні та соромицькі «колядки».

Здивувалися, що на росії немає традицій святкування Різдва. Ну, сарафан, кокошник та ряжені у циганів та ведмедів, це ж не Різдво, це й на День міста, й на День шахтаря, й на перенесення мощів якогось там святого, й на день росії.

Дуже гнітили похмурі обличчя дітей. Злі їх погляди. Цікаво, а що хочуть люди, які самі виховують дітей у ненависті, ницості, як справжніх росіян?

Зараз в ОРДЛО по навчальних закладах спустили вказівку підготувати святкування Китайського нового руку. Люди в ОРДЛО збентежені, бо ж святкування Різдва у навчальних закладах не проводять, а Китайський новий рік буде святкуватися масштабно й це вже тенденція з 2022 року.

Окупанти знищили в ОРДЛО культурно-історичний пласт. Спочатку це було смішно, в цю гру заміни українського на кокошники грали майже усі, бо ж це патріотично. Зараз люди залишилися без коріння, без історії, без чогось такого, від чого текли сльози, коли на порозі з’являлася зграйка дітлахів, змурзаний чорт, білий янгол у пуховому платку, які несли Різдвяну Зірку, яскраву, заквітчану новорічний дощиком й починали співати…

Знищене Різдво чи вкрадене? Це гра слів, якщо знімати кіно.
Насправді, це страшна та сумна історія людей, у яких знищили коріння й вони починають це відчувати.
Насправді, це історія утворення пустоти у людях, суспільстві, насправді, це історія окупації, бо випалена земля, це одне, а випалені та знищені душі, це вже інше.

Коли закінчиться війна, земля швидко зазеленіє, бо природа, там де немає людини, завжди швидко відновлює своє правління. А ось випалені душі навряд чи вилікуються, бо в них більше немає віри, надії, казки, магії й Бога. Бо Бог є любов. А росіяни не вміють любити.

Олена Степова

Дуже цікавий психологічний детектив,, гостросюжетний,з неочікуваною розвязкою, захоплючий, як і інша книга цього англійського автора "Мовчазна пацієнтка".Головна героїня Маріана Андрос, кваліфікований психотерапевт мимоволі втягується в розслідування важкого злочину, впевнена з першої ж хвилини в особі злочинця,залишається лише зібрати докази.Але реальність виявилась куди жорстокішою, насамперед до героїні.Зруйновані,навіть, спогади про минуле щастя...

Автор зробив такий собі мікс подій,що реально відбуваються та грецької міфології. І це додає сюжету загадковості. Ну, і ,традиційна лінія в такому жанрі - всі психопати і маніяки-вбивці стали такими через дитячі психотравми.Тут все це є . Читається легко.

Інтрига зберігається до останньої сторінки,хоча смутні догадки час від часу закрадаються в голову вже з половини книжки. Цікаво і страшнувато місцями🫢


Віра Тарчевська.

Тут не можу не згадати донецьку газету «Салон Дона і баса», яка належала медіахолдингу Рената Ахметова і яка послідовно лякала жителів Донбасу «бандерівщиною».

Регулярно українських націоналістів оббріхували також і російські телеканали, які вільно транслювалися свого часу в Україні. Ця діяльність не була безплідною і в Україні частина населення і досі перебуває в полоні радянських стереотипів стосовно українських націоналістів та їх лідера Степана Бандери. І це має електоральне відображення. Очевидно, саме для виборчого хайпу деякі нові політики намагаються вчергове піддати сумніву роль Бандери у процесі здобуття державності України. Такі "друзенки" хочуть нас переконати, що наші проблеми є в тому, що ми за ідеал обрали Бандеру, а не Сидора Ковпака! Ницій меті здобуття пару відсотків голосів на виборах хочуть принизити роль людини, ім’я якої надихає захисників України, але яка, нажаль, до цього часу не здобула належного від держави Україна.

Хоча я не виключаю й інших мотивів. Я вже колись писав, що майбутню колону москви на українських виборах очолять учасники бойових дій і волонтери. І Друзенко, який раптом нізвідки взявся на білбордах по всій країні, якраз відповідає таким критеріям. Я припускаю, що зараз ми спостерігаємо формування такої політичної групи навколо нього. Принаймні скоро ми побачимо хто буде поруч з політиком Друзенком. Чомусь мені здається, що там суспільству намагатимуться продати чергову порцію «миролюбивих інтелектуалів» і «русскоязичних блогерів». І формально вони будуть заслужені і за Україну, а реально – реалізовуватимуть нові кремлівські візії, щодо України.

Мусимо бути пильними і відбити ці атаки!

Олег Медяниця.

Кому і чому в Україні знову заважає Степан Бандера?

Не можу не відреагувати на пост Геннадія Друзенка, очевидно – майбутнього кандидата в Президенти України. Сам матеріал, що з’явився у його ФБ, називається «Карма Бандерівства». У ньому новий політик нарікає на проблему «глорифікації Бандери» в Україні. Мовляв, Бандера має заслуги перед Україною, але оскільки він був «тоталітарною людиною» недобре, що в Україні «культ Бандери» і це, на його думку, «хибний шлях».

Може Друзенку не подобається, що нинішній український спротив окупантам нагадує спротив українських націоналістів минулих часів? Ми бачимо, як в російському тилу і на окупованих територіях у військових злочинців і зрадників відриваються ноги і голови від раптових вибухів. Тоді чим відплатні акції бандерівців по відношення до окупантів і зрадників у 30-40-х роках минулого століття відрізняються від методів сучасної війни?
І чи є в Україні культ і глорифікація Бандери? Жоден з українських військових підрозділів не носить ні його імені, ні імен його ідейних сподвижників, чий вклад у справу здобуття незалежності надзвичайно важливий. У нас держава часто називає бойові підрозділи іменами історичних постатей, які відомі хіба вузькому колу істориків. Скільки держава зняла фільмів про Бандеру? Скільки держава видала праць Степана Бандери, Ярослава Стецька, Степана Ленкавського та інших теоретиків та практиків українського націоналізму? Ніскільки! Нуль! Чи, може, Міносвіти внесло їх твори до навчальних програм? Знову ж – ні.

Друзенко нарікає на перейменування вулиць та встановленні пам’ятників Бандері? Так це робиться швидше всупереч офіційній державній політиці. І цю справу переважно рухають регіональні активісти і місцеві депутати. Популяризацією його ідей займається лише невелика група ентузіастів, яка щороку проводить Бандерівські читання (принагідно підтримайте донатом). Є два невеликі музеї в його рідному селі Старий Угринів та в місті Стрий, де він народився і навчався, і які утримують коштом місцевих громад. Його твори та твори його однодумців спеціалізовано видає лише одне видавництво «УВС» Книгарня Бандерівців (принагідно придбайте). Навіть Архів ОУН ( сайт ounuis.info ) досі не є надбанням української держави і досліджується та впорядковується невеликою групою активістів Геннадій Іванущенко.

Особливо хотів відзначити позицію автора матеріалу про те хто мав би зайняти місце Бандери в українському світогляді, цитата: «Щойно з пантеону українських героїв зникають ідейні опоненти Бандери – той самий митрополит Андрей, філософ та публіцист Микола Шлемкевич, автор блискучого есею «Галичанство», засновник УПА Тарас Бульба-Боровець, Іван Багряний, але також і Микола Скрипник, Микола Хвильовий, Олександр Довженко, Сидір Ковпак…» Як вам, в один ряд "ідейних противників" Бандери поставити митрополита Андрея Шептицького і керівника радянських диверсійних загонів часів 2 світової війни Сидора Ковпака? Друзенко не знає біографії керівника районної заготконтори Ковпака? У чому взагалі значення і цінність цієї особи для сучасної України? А як вам спроба протиставити Бандеру, ревного християнина греко-католика, постаті Митрополита Андрея? Так, були певні вислови з його боку, які критично оцінювали боротьбу українських націоналістів проти поляків. Але в цілому він схвалював і підтримував національно-визвольну боротьбу українського народу. Більше того, він привітав Акт проголошення Української Держави, який бандерівці оголосили 30 червня 1941 р. у Львові.

Тоді для чого майбутній кандидат в президенти України саме зараз згадав Бандеру? Як на мене, у повітрі для декого запахло виборами. Попри те, що країна стікає кров’ю на фронті війни з Кремлем, новоспечені політики стали на шлях гонитви за голосами виборців.

За часів незалежності промосковські політичні сили і їх медіа, як в Україні, так і за її межами, формували негативний імідж українських націоналістів. Відверто шельмували їх ідеали боротьби, клеїли ярлики, безпідставно паплюжили і навіть демонізували. Це було трендом, який підживлювався грошими москви і місцевих олігархів.

Життя бентежне )

Це Чечня🤬

У 1999 році столиця місто Грозний булo стертe росіянами. Але за 3 роки до цього росія підписала мирний договір з чеченцями. Вони програли війну і потребували паузи. Тільки для того, щоб повернутися і вбити до 300000 чеченців, 25% всієї маленької, але гордої нації, яка хотіла свободи☝🏻

Так завжди закінчуються мирні переговори з росією. Саме тому Україна не хоче їх, поки вони не покинуть нашу землю. Ось чому ми просимо зброї☝🏻

До речі, 1-й чеченський президент Джохар Дудаєв був убитий російською ракетою під час телефонних переговорів 21 квітня 1996 року. Вони розрахували його місцезнаходження і вбили його, роблячи вигляд, що домовляються. А в 1995 році він в одному зі своїх інтерв'ю сказав: «росія врешті-решт зіткнеться з Україною. росія впаде, коли зійде сонце української свободи».

Він знав це ще 28 років тому☝🏻
Ganul

Про запрожських козаків.

Знаєте про що зараз ніхто не хоче думати ?
Ніхто не хоче думати про те, що Київ не взяли за три дні лише тому, що під Київ побігли дядьки, яким було під п'ятдесят.
Оті дядьки, які пройшли АТО, оті дядьки, яких масово потім підсрачниками викидали з маршруток маршрутники волаючи навздогін "А тібя туда не посилав !".
Оті дядьки, яким казали у сільрадах :"ну нема у мене вільної землі ! Де я тобі візьму тої землі ? ". Їх дружно посилали з кабінету у кабінет , від них відвертали очі ,їм заздрили . Був такий період, коли суспільство просто до нуля знецінило отих дядьків під п'ятдесят.
А потім ,стався ранок 24 лютого. І обісралися всі : кабмін, офіс президента , народ .
Всі обісралися,окрім дядьків під п'ятдесят. Ті дядьки мовчки, абсолютно спокійно пішли до воєнкомату . Уявляєте : добровільно пішли ! Їх не ловили. І саме дякуючи отим дядькам, столицю не взяли за три дні. І більше того - мусили окупанти відступити від столиці.
А тоді ,отих дядьків кидали під Бахмут, під Авдіївку, під Ізюм, під Херсон ...
Ними кидалися абсолютно бездарно і непрофесійно . Напевно так було тому, що і народ, і влада свято вірували : дядьки під п'ятдесят нескінченні, безсмертні ,вічні.
Жени їх в окопи, кидай їх на ворожі редути - вистоять, переможуть.
Вони йшли на смерть, як і належить Воїнам . Сміливо . Без страху. Без сумніву . Без соплів і сліз.
Такими вони й застигли в граніті надгробків - Воїнами.
Стоять і дивляться на тих, хто ходить повз них. Плачуть з неба дощами ,падають на плечі своїх дружин сніжинками і вітром обіймають плечі своїх донечок.
От тільки більше піти в атаку ,вони не зможуть ніколи.
Я все частіше читаю, як народ волає : припиніть війну.
А війну можна припинити тільки у два способи : перемогти, чи здатися.
Дядьки під п'ятдесят хотіли перемоги. Хотіли волі і долі.
Не собі.
Вам. Вам усім хто нині сущий, завдяки тим дядькам, які зараз дивляться на всю оцю фігню, яку творите ,з неба ...
Кожен сам обирає свою долю.
Я дивлюся у сиве небо. Снігом торкає вуста, щоки ,очі.
Я буду як і ти, стояти за свою країну до останнього.
І один ,у полі воїн.
Тримаймося . Заради тих, хто сьогодні цілує нас з неба.

( Текст дружини полеглого героя , яка публікується під псевдонімом " Київська Відьма", якому я вже робив репост в прошлом році, бо зачепило за живе, і який тепер недоступний. Я категорично проти щоб такі речі написані криком від серця зникали. Нажаль вимушений передруковувати декоторі речі бо алгоритм фейсбуці зносить мої посилання на важливу і дуже необхідну інформацію. Або видаляє ці самі публікації залишаючи надпис " посилання недоступне". В таком форматі буде можливість прочитати знову в стрічці ).

📜 На каналі "Хмаринка HISTORY" вийшло нове відео! 🕰 Цього разу ми розібралися з міфами навколо ГОСТів та продуктів у СРСР. Чи справді вони були настільки якісними та натуральними, як прийнято вважати? 🥩🍦

Дивіться відео за посиланням: https://youtu.be/adnIypVz3t4

17.09.1939 відбулося вторгнення більшовицької Росії на територію Польщі. Кожен десятий поляк був репресований, розстріляний, ув’язнений або засланий до таборів та примусової праці. Московія здійснила чотири депортації зі сходу Польщі, від яких постраждали понад мільйон осіб.
До московської неволі потрапило 250 тисяч польських солдатів. У вересні 1939 року почалися вбивства військовополонених, які переросли у Катинський злочин. Сталін віддав наказ знищити 22 тисяч польських офіцерів.
СРСР зайняв польську територію площею 200 тисяч квадратних метрів, на якій проживало 13 мільйонів осіб, з яких 5 млн. поляків, а решта – українці, білоруси та євреї.
Але поляки згадують тільки Волинь.

Богдан Червак.

Я не бачив початку.
Як саме вони двоє опинилися в окопі із порожніми магазинами - наш воїн і російська потвора.
Десь, мабуть, так само, як герой Дмитро Масловський і росіянин, якого помилково називають якутом, вони перестрілювалися і жбурляли один в одного гранатами, аж поки у обох безсило не клацнули затвори і зброя остаточно не змовкла.

Я не знаю, чому - скільки бачив об'єктив камери безпілотника - навколо не було більше нікого.
З одного боку воно й добре - росіянину ніхто не міг допомогти.
З іншого - наш був сам самісінький.
Якщо, звісно, не рахувати пілота коптера, який безпорадно фільмував те, що коїться на кількох метрах квадратних нашої ще не захопленої землі.

Спочатку було незрозуміло, хто на кого кинувся першим, але коли зображення збільшилось, стало ясно, що наш піксель відчайдушно рвав на шмаття російське болото.
Рвав безкомпромісно і як востаннє.
Бійка була абсолютно жорстокою.
Так б'ються лиш в "іграх" з нульовою сумою - ти або тебе.

Вони каталися по землі, гамселили одне одного усім, що траплялось під руку, поки наш не схопив автомат за ствол і не почав бити росіянина прикладом по голові.

Він бив його до тих пір, поки макітра не припинила своє існування і повністю не змішалася з грунтом.
Нашого було нікому зупинити і він бив цю криваву землю ще кілька надзвичайно довгих секунд.
Мені здавалося, що я бачу, як частинки мізкової тканини та дріб'язок російського черепа розлітаються навкруги, однак, звісно, нічого такого бачити я не міг через відносно низьку роздільну здатність.

Такого не покажуть в кіно і на єдиному телемарафоні, хоча звитяга і самовідданість нашого бійця достойні суспільної уваги.
Просто суспільна увага в більшості дуже погано собі уявляє, наскільки справжня війна - це брудно, страшно і боляче.
Тому таке не показують. Не кожен витримає.

Таке, до речі, демонструють в підрозділах, щоб знати, як треба і як не треба, як буває, і що високотехнологічна війна західних теоретиків 21-сторіччя з високоточними ударами, лазерами і космічними крейсерами все одно перетворюється на практику кривавого місива рукопашок та перестрілок з 5-ти метрів а-ля Першої світової.

До слова, нащо таке дивлюся я?
Думаєте, я прошу мені це показувати?
Я Вам колись казав про "прокляття волонтера", коли спілкуєшся з десятками бійців на місяць з різних напрямків, а розповісти нічого не можеш.
В сенсі, як насправді справи, який комбріг мудак, а який молодець, де наші навалили, але про це ніззя казать, бо ще рано, а де нашим вломили так, що відступали повз другу лінію і навіть не встигли її зайняти.
Хороше всі і так потім читають в новинах, а погане - роздивляються на діпстейті.

Так от ці історії, про битви один-на-один - це вже зовсім темна сторона, яку мовчки вислуховуєш, намагаючись зловити скляний погляд піхотинця, що за пару днів вертатиметься туди.
Вислуховуєш, хитаєш головою, чуєш і намагаєшся втямити, нащо з тобою таким діляться.

В такі моменти наочно бачиш основну думку одного класіка, що пише книжки про російсько-українське протистояння: головний тягар війни на собі дійсно вивозить піхота.
З цим не буде сперечатися ані ССО, ані артилерія, ані ППО з авіацією. Ні краплі не применшуючи їхню роботу, але спецура, боги війни та кара небесна - всі вони стоять обабіч звичайного дядьки з калашом, для якого закінчення БеКа не означає завершення битви.

Поки піхота своїми лопатами не тримає лінію, до неї немає сенсу підходити всій решті, щоб вальнути за горизонт 155-м чи "тихо прийти- тихо піти".
Допоки чобіт піхотинця не ступив на якийсь клаптик землі, вона не може вважатися і не вважається звільненою.

Ми живемо в унікальний час.
Про роботу бійців в бліндажах і окопах ми могли лиш читати у книжках чи дивитись екранізації типу "На Західному фронті без змін".
Нині ж - чи не в прямому ефірі те можем бачити із записів пілотів БПЛА.

До речі, це ще одні, яким на цій війні дуже важко.
Ні, не сидіти в посадках чи відморожувати аж до ампутацій пальці в мерзлій землі, носити 50-кілограмові заряди чи натягувати трак від танка, витримувати перевантаження в кілька джі і годинами стояти над пораненим бійцем, вливаючи в нього життя, тампонуючи плоть і тримаючи його душу в межах кейсевака. Тут не про те.
Важко чисто психологічно, до жмень пігулок на ніч, щоб заснути.
Не завжди ж фільмуєш успішну атаку чи відбиття штурму ворога.
Безсиле - на межі рефлекторного управління джойстиками - фіксування добивання наших, що здалися в полон, падіння оточених позицій, останніх подихів поранених.
Доставка на підвісах пляшки води туди, звідки вже немає евакуації.
Гігабайти і терабайти горя, цінних данних, прикладів фантастичної звитяги, безумовного героїзму та відчайдушного опору.
Сука війна.

Я це все до чого пишу.
Не щоб налякати війною та її жахіттями.
Війна вже трапилася і інакшого вибору, аніж стояти до кінця, аби Україну не перетворили на суцільні братські могили Бучі та Ізюма, катівні Херсона та згарище Маріуполя - в українців немає.
Не існуватиме ніякого перемир'я - ані на папері, ані в розведеннях - з однієї єдиної причини: нас просто хочуть убити.

Я це пишу, аби підкреслити, крізь ЩО колишнім цивільним людям доводиться проходити щодня - хоч у випадку нашого рекса, який розтовкмачив росіянину голову, хоч у випадку Дмитра Масловського, який загинув у бою - аби тримати тонесеньку лінію, що відмежовує найдорожчих їм (нам, вам, усім-усім-усім) людей від мороку імперського вєлічія росії.

Мені хотілося ввернути сюди "відмежовує чотирисмугові ряди економічного фронту на в'їздах в ТРЦ, рекорди по купівлі дорогезних тачок, малолітніх виблядків, що співають "я рускій" в центрі Києва, чиновників і політиків з фенотипічно зажраними корупційними обличчями", але ж ні.

Бійці саме тому і стоять так насмерть, бо їм є кого і від кого захищати.

20 січня нічого не закінчиться.
По інерції ніхто нічого не довивезе.

Підтримуйте, будь ласка, тих бійців та підрозділи, кого знаєте.
Цей дощ надовго.

Але що точно втішає - у нас немає іншої опції, окрім перемоги.

Воїн, я не знаю, хто ти і з якого підрозділу. Я сподіваюсь, що ти живий і цілий. Дяка, що бився і дяка, що переміг.

Майте тиху ніч.

P.S. Тачка 61/42 вже дісталась фронту. Дякую Вам.

Антон Сененко.

Юрій Руф - Як добре те, що смерті не боюсь я... (Василь Стус)

❗❗УВАГА: нова небезпека, русня почала застосовувати скиди касетних боєприпасів/гранат з БПЛА типу «Гербера/Шахед», — військові

Це означає, що ці БПЛА тепер не тільки виконують роль приманки, чи камікадзе, а й можуть паралельно скидувати на українців під час польоту гранати та касетні боєприпаси.

В більшості, ми з вами, якщо бачимо "шахед" у небі, то думаємо, що він пролетить далі і загрози немає. Тепер це змінилося, БПЛА може скинути снаряд будь-де, тому перебувати на вулиці під час тривоги — дуже небезпечно.

Атаки "Шахедів" виходять на новий рівень, будьте уважні!

Але мені, наприклад, достовірно відомо, що наші власні розвідники Головного управління розвідки ще на початку січня 2022 року зуміли самостійно здобути всі дані про підготовку ворога до нападу.
Наші розвідники в ініціативному порядку(!) висунулася тоді в райони накопичення сил ворога і здійснили фото- і відео-фіксацію його підготовки.
За моїми даними, до прийняття тієї ініціативи був причетний генерал Віктор Хоренко.

Всі зібрані розвіддані розвідники передали Буданову.
Подальша доля переданих даних невідома досі.
Буданов за 3 роки дав купу інтерв'ю, але так і не пояснив, куди ці дані ділися і чому він в них не повірив.

Ну і нарешті, сам Буданов стверджував в одному з інтерв'ю, що він остаточно став переконаний в неминучості нападу 23 лютого і про це доповів Зеленському.

Тобто Зеленський ще й 23 лютого за пів доби до вторгнення знав про ЗАГРОЗУ нападу і не зробив нічого.
Замість прийняття рішень про застосування військ і введення воєнного стану, Зеленський ...записує вечірній ролік-проповідь. В ньому він розхолоджує українців, що "причин для вашої безсонної ночі немає" (с) і ...лагяє спати до дружини в тепле ліжко. А потім зранку його дзвінком будить Єрмак, Злеенський встає, і як згадує його дружина, героїчно повідомляє їй:
- "Почалося!"

В перекладі: Зеленський ворожий напад банально проспав.
Караул замість стояти на посту, солодко спав.
І ворог перерізав його побратимів.

------
П.С. Нагородіть нарешті тих розвідників, що на початку січня 2022 передали вам докази про напад. Вчиніть правильно.

Джон Сміт

Зеленський відбріхується, що в нападі винні погані союзники, і одночасно до 3-ї річниці готує підозри генералам, які "proebali".

Та генерал Сергій Наєв в новому інтерв'ю Бориславу Березі дав вичерпну відповідь: хто ж "proebal" 3 роки тому?

- Військовим для правильних дій по захисту країни потрібні два ключових рішення вищого керівництва держави:

Перше, - наголошує генерал, - рішення "Про застосування Збройних сил". Це рішення необхідне для того, щоб військове командування могло почати виконання "планів застосування Збройних сил".
Найперший з планів застосування це "Стратегічне розгортання військ". Іншими словами цей план включає мобілізацію (нарощення чисельності військ) і висування армії у райони ведення бойових дій.

Генерал в мирний час не може по своєму хотінню розпочати перекидання військ по країні, не говорячи вже про мобілізацію. Командуванню абсолютно необхідне рішення президента "Про застосування Збройних сил".

І друге рішення, - каже генерал Наєв, - це введення правового режиму воєнного стану.
- Для того, щоб війська, які ми відмобілізували і розгорнули, отримали всі можливості вести бойові дії, війську необхідний воєнний стан. Серед іншого воєнний стан вирішує питання права власності. Наприклад, дозволяє військовим вилучати землю громадян України в інтересах оборони.

Без воєнного стану війська по прибуттю на землю громадянина України, з'ясують, що не мають права не тільки копати на ній окопи, мінувати, щось підривати, а й просто на ній перебувати. Її власник з повним, гарантованим йому Конституцією правом, може відмовити копати окопи на своїй землі будь-кому.

Ці два рішення, які абсолютно необхідні для армії, приймає ніхто інший, як особисто президент.

Так от.

Зеленський не прийняв ОБИДВА РІШЕННЯ.

Рішення про застосування ЗСУ Зеленський прийняв з запізненням лише 24 лютого 2022 року, коли ворог вже просувався по нашій землі.

Саме це призвело до того, що 59-а бригада по-перше, була сама по собі недостатня для відбиття нападу 30-тисячного російського угрупування в Криму. А по-друге, ще й зустріла напад на Олешківському полігоні - за 80 км від Чонгару.
Ворог вже чавив гусеницями будки прикордонників, а нашій власній армії підійти на допомогу було банально далі ніж ворогу.

Рішення ж про введення воєнного стану Зеленський прийняв лише з 5:30 ранку 24 лютого 2022 року. Тобто пару годин (а насправді є свідчення, що цей указ про ВС надійшов до військ значно пізніше) наші війська взагалі билися без законного права, наприклад підривати мости.
Зеленський своїми діями (бездіяльністю) спричинив прорив ворогом підготовлених ліній оборони, коли ворожа армія вже давно перейшла кордон, незайняті нашою армією лінії оборони, непідірвані мости, а морпіх Сестриваковський на Чонгарі на свій страх і ризик бігав серед розривів і намагався підірвати міст (який він за законом не мав права підривати).

Білецький краще не про часи царя Гороха розповідає, а про того, хто забезпечив вихід ворожого угрупування бійцям Азову в тил.

Зеленський постійно відбріхується про що завгодно: про поганих союзників, про корупцію в Америці, про Зінку, але жодного разу не відповів за себе.

Саме Президент України згідно закону про оборону зобов'язаний ввести воєнний стан.

(!)в разі ворожого нападу АБО ЗАГРОЗИ такого нападу.

Будь-який суд, коли Зеленський в ньому опиниться, розцінить, що це була 100% "загроза нападу", коли 16 січня глава ЦРУ передав Зеленському всі дані про російський напад. Бо навіть Байден бачив, що Зеленський відпочиває в Буковелі замість готуватися до нападу.

Зеленський брехав, що просто дані союзників були неточні, бо Бернс на особистій зустрічі вручив Зеленському навіть попередження про замисел орків провести висадку десанту в Гостомелі з миттєвим штурмом Києва, - як воно потім і сталося, але це було дуже неточно, бо не уточнив, яку туфлю йому потім дадуть цілувати орки на камеру для путіна - праву чи ліву.

Ок, не дуже точні дані.

📣 Після загибелі мами Дмитрик відправляв їй голосові повідомлення на вайбер:
- Мамочко, я сумую, я тебе дуже люблю, приїдь до мене, бо мені сказали, що ти загинула.

Яке пекло було в Чернігові у березні 2022-го знають лише ті, які його там пережили.
Молода жінка загинула, коли пішла шукати продукти для родини. Сказала сину, що любить його, попросила слухати бабусю, послала повітряний поцілунок і… пішла назавжди.
Як потім дізналася бабуся Дмитрика, мама загиблої, помирала її донька від поранення довго, повільно, стікаючи кров'ю, розуміючи, що з нею сталося.

Тато Дмитрика пішов воювати і… потрапив у полон. Боєць 32-ї ОМБр Роман Терентьєв уже півтора року у неволі.
Дмитрик пише листи Санта Клаусу:
- Привіт, Санта Клаус, я би хотів, аби мого тата звільнили з полону…

Дмитрик дуже боїться, що щось станеться з єдиною рідною йому людиною, яка поряд. Він обіймає бабусю і допитується:
- Бабусю, а ти точно не помреш?
…
Якби дивилася фільм з такими поворотами, то сказала б, що сюжет неправдоподібно закручений…
Якщо колись комусь прийде в голову, що росіяни мають щось спільне з людьми, згадайте десятирічного хлопчика Дмитрика…
Samarska 🇺🇦

В дупу все російське!

💊🇺🇦 7 січня 1891 року народився Юрій Добриловський — полковник медичної служби Армії УНР, начальник медичної служби Армії УНР, голова Союзу українських лікарів у Чехословаччині.

Народився в містечку Ічня на Чернігівщині. Закінчив медичний факультет Київського університету. З початком Першої світової війни мобілізований на фронт.

В українському війську – молодший, потім старший лікар полку імені Сагайдачного (1917-1918), старший лікар Окремого Запорізького загону, Другого Запорізького полку (1918), штабу Лівобережного, а згодом Правобережного фронту Армії УНР (1919), Окремого Запорізького куреня, 9-го полку Третьої дивізії Дієвої Армії УНР.

У жовтні 1919-го захворів на тиф. У 1920 році – командир санітарного відділу військової реферантури Кам’янця-Подільського, Військово-санітарної управи Військового міністерства УНР, булавний старшина для доручень інспектора санітарної служби, начальник санітарної служби Армії УНР.

У 1922 році емігрував до Чехословаччини, працював лікарем-гінекологом. Очолював Спілку українських лікарів у Чехословаччині (1935-1940). Автор низки наукових публікацій. В 1946-му очолив управу Товариства Український музей у Празі.

Мав братів Євгена (помер молодим у 1914-му), Василя (в січні 1918-го в Ічні вбитий більшовицькими загонами Михайла Муравйова), Миколу (економіст, професор Української господарської академії, Українського технічно-господарського університету в Подєбрадах; заарештований радянською контррозвідкою в 1945-му, відбув 10 років таборів, надалі мешкав у сестри Надії в Переяслав-Хмельницькому, помер в 1971-му).

Був одружений із київською чешкою Марією, яка засвоїла українську мову і звичаї (1908-1954), подружжя виховувало двох дітей.

🕯Юрій Добриловський помер 11 липня 1955-го в Празі, похований на Ольшанському кладовищі.

#HURIbooks, #Надрукуйте_англійською #Чому_я_не_хочу_вертатись_до_СССР

Ставте + в коментарях, якщо також вважаєте, що книгу Івана Багряного "Чому я не хочу вертатись до СССР?" варто надрукувати англійською.

А оскільки мені, на відміну від Олега Коцюби - директора Українського інституту в Гарварді, дійсно ніщо не заважає друкувати "Чому я не хочу вертатись до СССР?" Івана Багряного, то я викладатиму кожного дня по одному розділу.

І тегайте в коментарях Oleh Kotsyuba, бо мене він забанив.
А ще цікаво почути ваші припущення, чому директор Українського інституту не хоче познайомити з цим текстом англомовних читачів.
-----------------------------------
День 1 Початок.
-----------------------------------
Чому я не хочу вертатись до СРСР?
Епіграф:
"Я вернусь до своєї Вітчизни з мільйонами своїх братів і сестер, що перебувають тут, в Європі, і там, по сибірських концтаборах, тоді, коли тоталітарна кривава більшовицька система буде знесена так, як і гітлерівська, коли НКВС піде вслід за гестапо, коли червоний російський фашизм щезне так, як щез фашизм німецький…"
Іван Багряний

Я один із тих сотень тисяч людей-українців, що не хочуть вертатися додому, під більшовизм, дивуючи тим цілий світ.
Я є українець, робітник з походження, маю 35 років, уроджений на Полтавщині (тепер Сумщина), зараз живу без сталого житла, в вічній нужді, никаючи, як бездомний пес, по Європі, утікаючи перед репатріаційними комісіями з СРСР, що хочуть повернути мене на "родіну".

Я не хочу вертатись на ту "родіну". Нас тут сотні тисяч таких, що не хочуть вертатись. Нас беруть із застосуванням зброї, але ми чинимо скажений опір, ми воліємо вмерти тут, на чужині, але не вертатись на ту "родіну". Я беру це слово в лапки, як слово, наповнене для нас страшним змістом, як слово чуже, з таким незрівнянним цинізмом нав’язуване нам радянською пропагандою. Більшовики зробили для 100 національностей єдину "совітську родіну" і навязують її силою, цю страшну тюрму народів, звану СРСР.

Вони її величають "родіна" і ганяються за нами по цілому світу, щоб на аркані потягти нас на ту "родіну". При одній думці, що вони таки спіймають і повернуть, в мене сивіє волосся, і вожу з собою дозу ціанистого калію, як останній засіб самозахисту перед сталінським соціалізмом, перед тою "родіною".
Для європейців і для громадян всіх частин світу (крім СРСР) дивно й незрозуміло, як-то може людина утікати від своєї Вітчизни і не хотіти вертатись на неї. То, мабуть, великі злочинці, що бояться кари за великі гріхи перед своєю Вітчизною?
Мабуть, тому до нас ставляться з такою ворожістю.

Дійсно, тут є чому дивуватися для тих, для кого слово "Вітчизна" наповнене святим змістом. Що може бути милішого за Вітчизну, за ту землю, де народився і ходив по ній дитячими ногами, де лежать кості предків, де могила матері.
Для нас слово "Вітчизна" також наповнене святим змістом і може більшим, як для будь-кого іншого. Але не сталінська "родіна". Мені моя Вітчизна сниться щоночі. Вітчизна моя, Україна, одна з "рівноправних" республік в федерації, званій СРСР.
Я не тільки не є злочинцем супроти своєї Вітчизни, а, навпаки, я витерпів за неї третину свого життя по радянських тюрмах і концтаборах ще до війни.
Вона мені сниться щоночі, і все ж я не хочу нині вертатись до неї.

Чому?
Бо там більшовизм.
Цивілізований світ не знає, що це значить, і може навіть не повірити нам. Та, слухаючи нас, мусить поставитися до того уважно. Ми прожили там чверть століття, а, говорячи тепер страшну правду про тамтешній світ, ми робимо це з повною свідомістю, що ставимо під загрозу смерті-терору і каторги всіх наших близьких і рідних, що ще залишилися там і що на них Сталін буде виміщати свою ненаситну злобу і кровожерну зненависть до нас, українців.

Одначе це не спиняє нас від бажання розказати світові хоч частину тієї страшної правди, що жене нас по світах крізь нужду, холод і голод геть далі, як страшна примара, правди про "родіну", про країну сталінського соціалізму і про нашу українську трагедію в ній.

Марина Зеленюк.

З колядою Різдво в кожну хату іде.
З колядою прийшло, а з щедрівкою йде..
З колядою за рік знову прийде до нас!
Щоб усім принести світлий, радісний час!

І так буде повік!
Буде свято Різдво…
І маленький Ісус,
І любов, і добро! ❤️

"dura lex fridman, sad lex fridman"

Дослухав я це епічне інтервю. Від Зеленського десь таке і очікував - основні пункти він назвав, проблеми висвітив. Загалом все на його рівні, але говорити він не вміє. Це страшенне пригання з теми на тему, вставка купи непотрібних фраз поки повернеться до основної теми. Коли замість одного речення йде декілька абзаців зі спробами пожартувати, історичними аналогіями та ще чимось, що хрен переведеш. Це страшенний набір слів, який важко перекласти.

Тобто, він старався, але кращого я від нього не очікував. Він не вміє говорити коротко та зрозуміло. На більшість заготовлених питань, які зчитувались, можна було знайти кращі та коротші відповіді, щоб це не перетворювалось у тригодинне шоу двох акторів. Але вже як є. Загалом комусь і так подача зайде. Так чи інакше, але обличчя Фрідмана на фінальному фото багато що пояснює. Фанат Доствоєвського, еталонна вивезена з совка в-та в голові, що імітує з себе консерватора та вдумливого інтерв'юера.

Оцей ваш Фрідман... Перші хвилин 20 пояснень, як важко перекладати і як йому вдалось унікально все це перекласти на сім мов - з суахілі та латинь і назад, все за допомогою якоїсь польської контори, штучного інтелекту та ретельної підготовки до інтерв'ю.

Останні 30 хвилин йде якесь дебільне довге, розлоге, монотонне пояснення, чому він так готувався, яку клавіатуру носить, як героїчно опрацьовує матеріал, філософські роздуми про мову та переклади і т.п. Сам себе не похвалиш - ніхто не похвалить, тому підписуйтесь

І так, якщо такий Фрідман поїде брати інтерв'ю в Путіна, то там його розірвуть вже заготовленими фразами. І Достоєвський не допоможе. Чувак ніякий.

Антон Павлушко

Смішна сентенція. У нього-дє "найвпливовіший олігарх сидить в тюрмі".

1. Найвпливовіший олігарх взагалі-то привів тебе до влади, сидів в твоєму кабінеті з попільничкою і отримував при твоєму посередництві із Росії дешеву "білоруську" електроенергію на свої заводи. Чим ви всі за це розплатилися з путіним колись встановить слідство по обставинам "несподіваного вторгнення".

2. Він не сидить в тюрмі. Він сидить в СІЗО. Ти не домігся вироку суду для злочинця. А тому вийти він може в будь-який момент.

3. Він не олігарх. Це ви домовилися вигадати якихось "олігархів", бо такого поняття немає в законах і кримінальному кодексі. Він - голова злочинної організації. В простонародьє: "шайкі". Або - босс мафії.

Мафіозні клани в нормальних країнах знищують не замінивши одного боса мафії на іншого. В нормальних країнах саджають боса мафії, потім виявляють і саджають всіх найвищих бригадирів мафії, рядових бійців і шісток мафії.
А після - ще й переписують так званих "осіб пов'язаних з мафією". В Японії наприклад, в рамках боротьби з якудзою орденоносних наташ і дмитрієв го*донов заносять в окремий список - їх там десятки тисяч. І вони не інтерв'ю в тебе беруть, а їм держава забороняє доступ в політику, фінансовий сектор і ЗМІ.

4. Ти. Це. Не зробив.

5. Ти лише замінив одного босса мафії на іншого.
На себе.

6. Тепер ТИ очолюєш мафіозний клан. Колишні бригадири мафії втекли з награбованим, а новими бригадирами замість геллерів-боголюбських стали твої всраті "5-6 менеджерів".

7. І ви всі прикидаєтесь "державою".

8. Але в цей обман ніхто вже в Європі не вірить. Тому автор звіту ЄС про корупцію в Україні в 2021 році Юхан Партс характеризував ситуацію в нашій країні словами: "захоплення держави".

Черговий фуфел від сказочніка.

Джон Сміт.

У ніч проти 21 серпня 1968 року радянський літак Ан-24, що ідентифікував себе як цивільний борт, запросив термінову аварійну посадку на аеродромі "Рузина" в Празі. Після того, як чехи дозволили йому сісти, з надр "цивільного" борту ринули радянські спецназівці, які захопили диспетчерську вежу та забезпечили приземлення основної хвилі десанту. В російській літературі ця підлість стосовно "незалежної" країни досі називається "обманним маневром".

При звістці про вторгнення в кабінеті голови ЦК КПЧ Дубчека терміново зібралася Президія КПЧ. Обговорювалося прийняття заяви, яка засуджувала вторгнення. Більшість – 7 проголосувала проти 4 – "за" Але.

Вже о 4-й годині будівлю ЦК КПЧ було оточено радянськими військами, співробітники КДБ заарештували керівництво незалежної країни і негайно вивезли до Москви.

Водночас усі радянські ЗМІ кричали про те, що в ЧРСР відбувається заколот "буржуазії", яким керують, природно, із Держдепу США. Щоправда, про "печеньки" нічого не розповідали.

Оскільки ЧРСР мала доволі потужні збройні сили (250 тис солдатів і офіцерів при 3 тис. танках), які цілком могли розпочати бойові дії проти 500-тисячного угруповання окупантів, радянські генерали пішли на наступний крок.
На аеродром "Рузина" було запрошено нібито для переговорів найвище керівництво армії ЧРСР під гарантії недоторканності. Під чесне слово міністра оборони СРСР маршала Гречка. І відразу заарештовано. Це у комуністів називалося "військовою хитрістю".

...Через 46 років російські генерали Богдановський, Картаполов і Євстратов дадуть гарантії безпеки українським військовим під Іловайськом, відкриють "зелений коридор", а потім розстріляють колони, що відходили, артилерією. Разом із двома десятками власних солдатів, які перебували в полоні в українців.
Воєнна хитрість така.

А ще через півроку російські військові дали "слово російського офіцера" не здійснювати ворожих дій в обмін на допуск до будівлі Донецького аеропорту для евакуації тіл своїх загиблих російських солдатів. І знову "воєнна хитрість": прикриваючись "чесним словом", росіяни замінували опорні конструкції будівлі, а потім підірвали її.

Можна згадати й більш ранні часи - особисте "чесне слово" Фрунзе, яке він дав офіцерам Врангеля в Криму, що якщо ті складуть зброю, то їм забезпечать безперешкодну евакуацію - 50 тисяч військових, що повірили йому, завантажили в баржі і втопили.

А ще раніше сам цар-батюшка дав "чесне нерушиме царське слово", що не зачепить мешканців Казані, якщо ті відкриють браму перед його військам. І вирізав усіх до ноги так, що сам не міг до міста вїхати через гору тіл.

Кажуть, нині москва затіяла якісь таємні попередні переговори через посередників про мир. Мир - це гарно. Але ті, хто розмовлятимуть з кремлем, мають знати і памятати історію. І що її "чесне слово" завжди закінчується одним: "воєнною хитрістю"...

Павло Бондаренко ©️

Люди, які варнякають що в місті не ростуть злакові і тому дідуху тут немає місця не шарять, що це земля народів-землеробів. Власне, ліс тут теж не росте, що не заважає ставити ялинки.

Ялинка має залишатись на Софіївській. Вона там прямо дуже в тему.
А ще щоранку о 9.00 через гучномовець в районі Майдана повинна оголошуватись хвилина мовчання.
Чому майже 3 роки війни, а столиця ігнорує те, що не ігнорує навіть дрібнесеньке радіо?

Водії на світлофор зупиняються, тому ніяких проблем аби зупинились на хвилину мовчання. А вже тим більш перехожі.

Це сприяло б єдності і повазі суспільства в війні.

Чому цього досі немає, чому міська влада живе ніби на острові, не відчуває в собі місії столиці воюючої держави, не формує смисли і не є прикладом для інших міст?
Нічим, окрім залишками совкового менталітету з емоційною і національною глухотою пояснити не можна.

Лариса Вакульницька.

якщо срач про ханукію вже закінчився - то я б хотіла поговорити про цю ситуацію. Спеціально дочекалась коли закінчиться ханука, бо не хочу нікого образити.

Зроблено що зроблено, але на майбутнє хотілось би більшої гармонії і не попадатись знову в ситуацію срачу, з якого мало хто вийшов красивим і чистим.

Українцям треба подумати і можливо переглянути своє самовідчуття - все життя ми жили "на нашій не своїй землі", коли тут панували чужинці. І зараз ми знаходимось в амбівалентній, ні навіть потрійній позиції:
1) росіяни нас хочуть знищити і нищать там, де дістають;
2) ми стали впевненішими і ця земля вже схожа на нашу.
3) і разом з тим, отримавши статус більшості (не дуже звичний і не дуже впевнений треба сказати) нам треба навчитись жити з етнічними меншинами так, щоб ніхто з них не відчував себе національно ображеними і разом з тим, не підважував статус господаря-українця.

Тобто зберегти золоту середину рівних, приязних стосунків, які б ні за якого розвитку не отримали б ознак шовінізму.

Українству ніяк не загрожували символи єврейського свята - тому в тій бурі таки був побутовий антисемітизм, але не лише він.

Вважаю що ставити дідуха на Майдані не можна. І що вимога поставити дідуха на Майдані була підсвідомим, недодуманим криком про справедливість.
А в'їдливе зауваження: так хто вам заважає поставити дідуха на Майдані абсурдне з різних точок зору.

На Майдані взагалі не треба ставити нічого - ні ханукію, ні дідуха, ні ялинку, ні вертеп, ні писанки, тобто будь що, що символізує свято і радість.

Цей негарний, ганебний срач спровокувала тупувата київська міська влада. В Києві - історично так склалось на нашій пам'яті - ніколи не було ані української, ані київської влади.

Все якийсь совковий покруч, що судорожно намагається вдавати з себе мерію, абстрактно-європейську, самоврядну установу, що турбується про інтереси Міста і виражає волю містян. Виходить погано.

(у нас і з киянами-як-містянами теж є проблема. Ми, кияни, живемо зразу на всю країну, а от рідне місто, хоч і сильно люблене нами, не є для нас хм ... нашою замкненою еко-системою чи шо... Принаймі органи міської влади сприймаються просто як щось, нижче за статусом за органи загальноукраїнської влади. І не більше. Міські депутати десь так само себе відчувають утилітарно стосовно функцій і місії).

Так склалось, що Майдан Незалежності став місцем національних виступів, революцій, розстрілів, поховань і війни.

Це місце - наше стихійне Марсове Поле, якщо хочете. Місце, де можуть проходити військові паради, демонстрації і регулярно проходять похорони. Це місце пам'яті, справедливості, скорботи.

Це стихійно розуміє більшість - тому і ялинку в свій час перенесли на Софіївську - і із-за поставленої саме в тому місці ханукії, яка є символом радісного свята і стрельнув той негарний срач.

Ханукії, дідухи, вертепи, писанки і т.д. любісінько можуть стояти собі по тій же вулиці далі - на Хрещатику біля мерії.

Місце не менш людне ніж те, де в цьому році встановили монументальну ханукію, і менш суворе ніж Майдан.

(хто не в курсі: ханукію поставили в 10 метрах навпроти місця прощання з полеглими, символічною площею прапорців і металевими композиціями про війну. І щоб там не казали про свято надії, це контраверсійно вийшло).

Пропозиції навпаки - заповнити Майдан всілякими святковими атрибутами сприятиме профанації символізму цієї площі.

... А ще воно просто більш доречне, бо площа біля мерії символізує і підкреслює що ця установа турбується, поважає і "бачить" всіх жителів міста, усі культури.

Дідух\вертеп має ставитись за кошти ... міста, а не спільнокошта громадськості. Відвикайте. В українську культуру і її промоцію має вкладатись держава\місто, так як це в нормальних країнах робиться - чеська держава вкладається в культуру чехів, польська поляків, французька - французів.
Українська держава має нарешті навчитись вкладатись в культуру українців.

🚀 Новий випуск вже на каналі! 🔬

Цього разу ми розповідаємо історію, яка змінила світ 🌍. Як нітрогліцерин, Альфред Нобель і динаміт стали основою для одного з найреволюційніших відкриттів? Як випадковість і наполегливість можуть привести до створення того, що назавжди впливає на науку та індустрію?

🎥 Дивіться тут: https://youtu.be/0zmYEqi2ORU

🍁 «Побачив президента і пішов» - жарт чи передвиборча стратегія?

Виявляється, важкопоранений боєць ССО, який втратив кінцівки, довго не міг ходити на протезах, навіть півроку лікувався у США (знаю його), але після зустрічі з президентом встав і пішов.

Про це розповів Зеленський. Зробив вигляд, що пожартував, але психологи точно скажуть вам: це був посил, який дуже багатьом зайшов не як жарт.

В нас взагалі величезний прошарок населення, який чи не розуміє жартів, чи розуміє їх не так, чи у своїй любові до кумира апріорі приймає все за чисту монету.

Після того, як пан Зеленський фактично підтвердив своє бажання знову йти на вибори (думаю, вони таки відбудуться у другій половині року) жартів а ля Квартал-95 з його боку буде все більше, як і любителів заряджати воду перед портретом «жартівника».

Від «встань та йди» і непорочного зачаття до «куплю мощі Зеленського» не такий вже й довгий шлях. Дай, Боже, розуму нашому народу змінити те, що можна змінити, і мудрості відрізнити 95 квартал від життя.

Маланка

3 січня 1919 року війська російської Червоної армії захопили Харків і встановили владу Тимчасового совєцького уряду України
То був початок кінця незалежної Української держави.

Історія другого пришестя більшовиків в Україну почалась ще влітку 1918 року. Тоді в Таращанському та Звенигородському повітах спалахнуло повстання на чолі з Миколою Шинкарем проти влади гетьмана Скоропадського, інспіроване двома українськими партіями: соціал-демократами та есерами.

Повстання було придушене частинами німецької армії та гетьманської державної варти. Лідери соціалістів зрозуміли, що самотужки Скоропадського їм не здолати. Потрібні були союзники ззовні. Тож бунтівники почали шукати контактів із московськими більшовиками. 13 листопада в Києві таємно було обрано Директорію, яка мала очолити заколот проти гетьмана Скоропадського.

А перед тим, 11 листопада, Раднарком червоної Росії постановив у десятиденний термін розпочати наступ «на підтримку робочих та селян України, що повстали проти гетьмана».

Після повалення Скоропадського уряд Директорії стикнувся з тим, що на зміну австрійсько-німецьким окупантам в Україну увійшли війська більшовицької Росії. Українські військові благали уряд сконцентрувати зусилля проти червоної навали, однак голова Директорії Володимир Винниченко вважав, що це лише посилення розвідувальної діяльності на фронтах. Вже після падіння Харкова Директорія таки надіслала Москві ноту протесту.

На що отримала відповідь, мовляв, ніяких військ совєцької Росії на теренах України немає, а воєнні дії відбуваються між арміями УНР та українського совєького уряду.

Війну Росії Директорія оголосила тільки 16 січня. На той момент вже були втрачені Харків та Чернігів. Захопивши 5 лютого 1919 року Київ, більшовики до кінця травня встановили совєцьку владу на більшій частині території України.

На фото: Лев Троцький оглядає підрозділи Червоної Армії в Харкові.

Таким недолюдям "Кварталу"присвячується..

Безмозглі тупі твар..ки!
Стидобище ваш "квартал"!
Беріть автомати в руки!
На Сході чекає зал!

Там будуть аншланги повні!
Там буде салютів бум!
Ви ж виродки бездуховні!
Цей регіт неначе струм!!

Смієтесь з війни,потвори?
Знущання це ваш трофей?
Та ж кожне в "Кварталі"хворе!
Це шабаш дурних людей!

Паскудите ви культуру!
І публіка дика"рже"!
То біситесь просто здуру!
Ніхто ж на війну не йде..

Скадовськ,як причина сміху..
Де орки нещадно б"ють..
А вам це приносить втіху?
І в залі від цього "ржуть"?

Вас можна людьми назвати?
Для мене ви просто-дно!
В Скадовську ридає мати,
В "Кварталі"іде кіно..

Це друга якась країна?
Чи там божевільний дім?
Бо тільки недолюдина ,
Регоче на горі чужім...

Ще орден дадуть на груди!
Бо шоу ,це вищий клас!
І бачать це в світі люди,
Та просто сміються з нас...

Світлана Дубницька.

(кому сподобався,друзі,поширте,)

03.01.2024р.

Перечитала маленьку частинку коментарів з тисяч, залишених під відео, де пропонується написати лише два слова про те, що чекає попереду, якби була можливість опинитися у минулому, напередодні вторгнення.

- Остерігайся мін! (мій брат підірвався на міні)

- Набудьмося разом… (мій чоловік загинув)

- Взяти альбом! (немає жодного фото)

- Зберися, зможеш!

- Виїжджайте, нерозумні!

- Дійте швидко!

- Кінець життя… (син загинув)

- Не відпускай! (мій як вискочив з дому в перший день, так і привезли за три місяці у труні)

- Він повернеться! (чоловік повернувся з полону)

- Тікай подалі!

- Залишай країну!

- Багато котоносок! (на ходу шукали, куди котів запихати)

- Маріуполь - могила.

- Хочу завагітніти! (коханий загинув)

- Шкарпеток більше! (на позиції в перший тиждень не було у що перевзутися)

- «Родственники» - нах!

- Увімкни мозок! (в підвал, де ховалися від обстрілів, взяла утюжок для волосся, а не термобілизну!)

- Зроби групу!

- Не чокнута! (за два тижні «до» усім казала, що буде біда, називали чокнутою)

- Херсон, любитиму!!

Довго читати неможливо. Скільки болю…

Тривалий час не могла відповісти на запитання: «Чому окупанти вивозять наших дітей?» Їм що, мало своїх? Це такий вид знущання? Різновид підлості? Прояви хворої уяви чи показова гра в добродія, який нібито рятує світ від зла? Думка боліла, бентежила, не давала спати, аж поки не прочитала книгу Марші Форчук Скрипух «Викрадене дитя».

Ні для кого не секрет, що російський тиран мавпує гітлера та рухається згідно його філософій, звичок і правил. Влаштовує на кшталт Другої світової й катівні, і пограбування, і український голокост. Але ми забули (або й не знали) ще про один злочин. Німці вивозили до Німеччини українських дітей. З якою метою? Щоб очистити власну хвору кров. Скільки було відірвано від родин – ніхто вже не порахує. Може три тисячі, може п’ятдесят чи навіть двісті п’ятдесят тисяч. Викрадали малюків з України, Польщі та Чехії. Звісно, забирали насильно. Батьків, які чинили опір – розстрілювали. Ініціатором германізації виступав такий собі дядько на ім’я Генріх Гіммлер.

Саме він на базі будинків материнства «Лебенсборн», в які незаміжні німецькі дівчата зносили своїх небажаних доньок та синів, влаштував адаптаційні центри. Спершу штат спеціалістів визначав «расову цінність дитини» за 62-ма пунктами. Майбутній арієць мав мати «правильну» форму черепа, блакитний колір очей, світле волосся та міцне здоров’я. Кволих та хворобливих відправляли до концтаборів або відразу вбивали. «Расово чистих» – зомбували (перевиховували), давали нові імена, малювали документи, навчали німецької й лише потім «вживляли» в родини. Баварські чи бранденбурзькі фрау й гадки не мали, звідки прибуло маля. Колишні Петрики та Софійки були надто малими, щоб запам’ятати, хто вони та звідки.

Подібне відбувається й сьогодні. Країна-агресор масово вивозить наших дітлахів, щоб «імплантувати» їх у депресивні російські родини. (Дев’ятнадцять тисяч записані поіменно, але таких може бути в десять разів більше) Ніхто не знає, що з ними відбувається. Як вони живуть, що їдять, на яких ліжках сплять. Хто їм співає колискові та готує улюблений морквяний пиріг. Хто втішає, та чи здатні ті люди на любов та співчуття? Але ні в кого не виникає сумніву, що в першу чергу їх «сортують», а потім вчать ненавидіти Україну. Перепрошивають мозок, русифікують, виховують покірність перед владою та змушують вставати в момент виконання гімну. Благо, мають багатий досвід у подібній справі.

Окрім того, переслідують «високу мету» – оздоровити хвору російську генетику. Адже в країні кожен третій відбував покарання в тюрмі, а алкоголізм настільки розповсюджений, що у венах вже давно не кров, а дешева горілка. Звісно, слід пустити свіжу плазму та хоч якось припинити мутації генів та хромосом. Влити свіжий запал та енергію. Ось тільки не врахували головне: хворі душі не лікуються. Зцілити можна поранений палець чи збите коліно. Вилікувати є всі шанси ячмінь на оці, кашель, цистит, лишай, алергію, геморой, а от коли уражені ненавистю мозок та душа – це вже навряд чи загоїться. Хоч «прикладай до ран» українських дітей, хоч благодать святого духа.

На фото – Меморіал в селищі Лідиці (Чехія). Дітям, яких вивезли і вбили нацисти в 1942 році.

Книжка, що справила враження – «Викрадене дитя», авторка Марша Форчук Скрипух.

Ірина Говоруха.

Читайте Івана Багряного 😉

ВОРОЖИЙ КВАРТАЛ

По всьому, «Квартал 95» є таким собі ворожим спецпроектом, визнати, - доволі вдалим.

Це інструмент.
Непомітний для об'єкту, на якого спрямований, бо незвичний і специфічний.

Спочатку він «ввійшов у довіру» до людей, а з певного часу почав діяти «за призначенням».

Інструмент, як бачимо, спрямований на розвал України незвичним методом (єзуїтським !) - сміхом.

Він непомітно «присипляє» свідомість, вводить людей в оману, нав'язує викривлені поняття, повертає в минулу епоху, стопорить логічний, аналітичний процеси, доводячи людину до відмітки «какая разніца».

«Квартал 95» чимраз поглиблює свою дію на наше суспільство: присипляє пам'ять людей щодо злочинів московитських фа.ши.стів, розмиває кордони «правда - неправда», розпалює міжнаціональний конфлікт і таке інше.

В цілому, діє як ворожий агент, що вдало підриває устої Держави (пам'ятаєте, як Зеленський 16 квітня 2014 в Донецьку розказував, як потрібно «давить и шатать действующую власть»).

«Квартал 95», як зборище відбитих покидьків, не вагаючись глумився і продовжує глумитися над українцями, Україною, її цінностями, тотально висміюють окремих людей (крім своїх, того ж Зеленського) та вже не раз доказував свою ворожість до України.
Дуже шкода, що не всі це розуміють.

Ви чули «гумор» про вимову Парубія? Чи про хату Гонтарєвої, яка горіла-палала? Та про безліч «номерів», від яких у нормальної людини стрес у стресі?

Пригадайте випадок із Скадовськом та ще і у день жалоби над загиблими 29.12.2023, який перейшов черговий ряд червоних ліній і мав би, нарешті, відкрити нам очі на ту шкоду, яку чинить ворожий «Квартал 95».

Це не можна назвати невинним жартом, якщо люди, замість сміху, ридають від розпачу, горя, несправедливості.

А згадайте «жарт» квартальних покидьків на адресу vбитої Ірини Фаріон.

Дедалі ситуація з ворожим «Квартал 95» буде більше загострюватися, тому що питання існування України як вільної, незалежної, самостійної, європейської стає все актуальнішим.

Сили протидії України не можуть дозволити їй вийти з-під впливу московії і олігархату.

Тому, на нас ще чекають підлі порізи прихованих ножів ненависті до справжньої України від «Квартал 95» і всіх «темних сил».

Далі мовчимо ?

Людмила Антонюк
(Редаговано)

(січень 2019)
Порошенко:
- Готуйтесь до війни, нещасні, і вступайте в НАТО!
Народ:
- Фууу!
Зеленський:
- Я йду в президенти заканчувать войну!
Народ:
- Вааау!
.....
(січень 2020)
Порошенко:
- Війна не закінчиться, готуйтесь, нещасні!
Народ:
- Фууу!
Зеленський:
- Какая разніца?
Народ:
- Вааау!
........
(січень 2021)
Порошенко:
- Досі війна, бачите нещасні? Чому ж не проситесь в НАТО?
Народ:
- Фуууу!
Зеленський:
- Хто я?
Народ:
- Вааау!
........
(січень 2022)
Порошенко:
- Війна гряде, нещасні, їду за допомогою до НАТО!
Народ:
- Фууу!
Зеленський:
- Пляшка, холодець, шашликі, і посадить Порошенка ще можна!
Народ:
- Вааау!
.........
(січень 2023)
Зеленський:
- Готуйтесь до війни, нещасні, я ж казав!
Народ:
- *плаче
Порошенко:
- Ваааау!
.........
(На "єдиному" танцює "квартал", співає Лисий, Єрмак готується до коронації)

Валерій Прозапас ©️

Еліта українськоі нації
На знімку бачимо М.Коцюбинського, В.Стефаника, Лесю Українку, Олену Пчілку, Михайла Старицького, Володимира Самійленка, Гната Хоткевича. Того ж 1903 року фото було видане як поштова картка.
М.Коцюбинський серед українських письменників. Полтава, 1903 р.

Нарешті роZZійській газовій трубі в Україні настав пиндець! ..хоча ще не факт, ібо пиндець лише роZZійському транзиту, а не самій трубі(
Перша хороша новина нового 2025-го року запізнилась мінімум на три роки. А по великому рахунку – на понад 10 років з початку роZZійської агресії. Ібо навіть після 2014го українська ГТС прокачувала найбільше окупантського газу в Європу, випереджаючи навіть Північні потоки.
А насправді цю йо@ану трубу треба було підірвати нах#й ще в 91-му році.
Ібо нічого, окрім зла, Україна від окупантської труби не отримала. Ми були схожі на наркодилера, який сам жере наркоту. Тому що і самі сиділи на газовій голці, і тримали на ній всю Європу, збагачуючи кремлівських поставщиків наркоти. За що тепер платимо кров’ю.
В 90-ті ми порізали на металобрухт все, про що тепер шкодуємо - систему меліорації, кораблі, літаки, оборонку. Але не порізали єдине, що варто було порізати - грьобану газову трубу!
Гірше того, на окупантській трубі виросли упирі типу Йулі та Фірташа, які десятиліттями смоктали кров з України, натомість гіпнотизуючи електорат кремлівськими токсинами.
Тим не менш, це, хоч і запіздала на десятиліття – але все ж хороша новина)

Войцеховський Влад.

1 січня 1909 року - саме цього дня Степан Бандера з'явився на світ у родині греко-католицького священика в селі Старий Угринів (знаходиться на території сучасної Івано-Франківської області, а в ті часи було у складі Австро-Угорської імперії).

Активною політичною позицією Степан пішов у батька: той теж брав активну участь у політичному житті, був свого часу послом у парламенті ЗУНР - УНР у Станіславі.

Бандера відучився в гімназії, потім до 1933 року навчався в Агрономічному відділі Високої Політехнічної школи у Львові. Вже тоді польська влада взяла хлопця "на замітку" за участь в українських національних ініціативах. Закінчити Політехнічну школу у Бандери так і не вийшло: його заарештували напередодні дипломного іспиту.

В Організацію Українських Націоналістів (ОУН) Бандера вступив ще в 1929 році, а за чотири роки став на західно-українських землях офіційним крайовим провідником ОУН.

В ОУН Бандера проявив себе як радикальний політик: наприклад, він організував кілька політичних вбивств (у тому числі секретаря консульства СРСР у Львові Олексія Майлова – як відповідь ОУН на Голодомор в Україні).

У 1936 році Бандері винесли вирок – довічне ув'язнення, проте після захоплення Польщі Німеччиною в 1939 році політичний діяч вийшов на свободу. У цей період Бандера працює над розширенням мережі визвольної організації на територію всієї України – але планам цим не судилося збутися: в організації починається розкол.

Частина ОУН, яка остаточно перейшла під керівництво Бандери, отримала назву "бандерівці" або ОУН (б). За допомогою цих прихильників Бандера мріяв створити незалежну Українську державу на західноукраїнській території. Про її створення він і проголосив 30 червня 1941 року у Львові – але німецька влада не підтримала подібне рішення. Бандеру заарештовують і кидають у концтабір Заксенгаузен.

Після цього українські підрозділи УПА (остаточно були сформовані навесні 1943 року) починають боротися не тільки проти польських і радянських партизанів, а й проти німецької окупації. При цьому сам Степан особисто ніколи не очолював УПА.

Звільнився Бандера в 1944 році. І відразу ж повернувся до діяльності в ОУН.

У 1959 році Бандеру вбили в Мюнхені, де той провів останні роки життя. За смерть Бандери відповідальність несе радянський агент Богдан Сташинський.

З Днем Народження,Провідник!! ❤️🖤

«Коли поміж хлібом і свободою народ обирає хліб, він зрештою втрачає все, в тому числі і хліб. Якщо народ обирає свободу, він матиме хліб, вирощений ним самим і ніким не відібраний»

З Днем народження Степан Андрійович!

Севастопольська хвиля:

Друзі, запам'ятайте ім'я українки-патріотки із Севастополя: пані Оксана Сенеджук.

З нею в камері ще 6 українок по тій же статті.

Це ціна любові до України.
———————-

26 грудня 2024 року окупаційний суд Севастополя засудив 58-річну Оксану Сенеджук, головну спеціалістку Науково-дослідного інституту містобудування та архітектури, до 15 років позбавлення волі за звинуваченням у “державній зраді”.

Оксана Сенеджук — філологиня за освітою, до окупації півострова працювала у Севастопольській міськадміністрації.
Має відзнаки за свою роботу та активну громадянську позицію до 2014 року.
Вона була активісткою Помаранчевої революції та Євромайдану, — розповідає донька.
Пані Оксана не виїхала з Криму через стареньких батьків.

- Мама каже, не буде сидіти такий термін, щось зробить з собою…
Samarska 🇺🇦

Підсумки року
Україні стало важче. Суспільство втомилося. Песимістів побільшало.
Про це свідчать усі дослідження.

Які ж фактори вплинули на те, що ми стали дивитися у 2025 рік менш оптимістично, ніж у 23й і 24й?:
1) Фактор рф. На думку багатьох - режим путіна начебто встояв і непідвласний санкціям.
А гарматного м’яса у Мордора вистачить ще на кілька років. І тому путін може нас у довгій війні пересидіти.
Це все звичні російські маніпуляції. І наша аберація — тобто викривлене бачення.
Завжди здається, що у сусіда більший. Унього - краще. Насправді у них все погано, просто путін бадьориться.
Все, що у них там показують — ще більша туфта — ніж у Єдиних новинах.
Але у нас народ ведеться, грузиться і панікує. Тому цей фактор впливає.

2) Управлінський фактор. Нами править ОПна - позаінституційна, некомпетентна, надзвичайно неефективна команда з “5-6 ефективних менеджерів”.
Їх влада базується на тому, що Найвеличніший наскільки недалекий, що навіть ці “менеджери” здаються йому крутими. А світ сміється. А ми плачемо.

3) Уся внутрішня комунікація побудована на брехні. Брехня — головний управлінський метод та інструментОПи. Картинка — важливіша від реальності. Тому відбувається постійна мімікрія під “свого” виборця. Рішення приймаються не з огляду на реальність, а з огляду того, як на це подивиться тьотя з базару, яка досі вірить у Його велич.

4) Вся вертикаль влади побудована на хапальному інстинкті. Найбільший демотиватор для суспільства і ЗСУ — тотальна корупція. Яких іще зашкварів ми не бачили? Ми бачили вже все.
А приходить завтра — і ми бачимо новий і страшніший зашквар. Ця камарилья нас не перестає дивувати.

5) Провалена зовнішня політика. Це так звана (термін взяв у Юрія Луценка) “політика хамства”.
“Альо, чьо ми не в НАТО” — вже хрестоматійне. Переговори ведуть тіпочки в худі і в кєдах, а не затягнуті в костюми і краватки дипломати. Це дратує західних політиків, а значить знижує наші можливості.
А наші тіпочки цього не помічають. Бо малограмотні. Бо думають, що “А король то голий” — це не про них.

6) Тому провалені всі плани і саміти миру. Тому до путіна на БРІКС — їдуть лідери великих країн. Фактор проваленої дипломатії, проваленої на всіх напрямках — це те, що інтуїтивно відчуваємо усі ми. І оптимісти стають реалістами. Реалісти втрачають надію.

7) фактор втрати принципів у світі. А все це тому, що світ змінився. Більшість стали грати в реал-політік. У часи Рейгана і США, і Папа Римський могли противитися злу, яким був СССР.
І оголосити проти нього хрестовий похід за вторгнення в іншу країну.
А згадайте, які широкі були коаліції проти Хусейна, коли той вторгся в Кувейт? А зараз світ помілкішав. Ми відчуваємо це і нам страшно. Бо якщо зло не лише не покарано — а його хочуть пробачити — це вже не той світ.

8) Фактор Трампа. Зараз хтось каже, що це для нас може і шанс.
Який шанс? Несистемний політик (прям як наш — тільки масштабніший) — який вже як і путін — пред’являє претензії. То до сусідньої Канади, бо вони йому здаються 51 штатом. То до Данії, бо йому чомусь потрібна Гренландія. То до Панами з проливом.
Та путін сміливо завтра скаже: “І оці хлопці мені не дозволяють колупатися в носі?”
Трамп сумнівається у нашій суб’єктності. А це порушення самого головного світового правила.

Можливо я ще щось забув, так ви у коментах додайте.
Усі ці фактор уже призводять до того, що оптимістів в Україні поменшало.

Зараз скажуть мені: А ЗСУ? Правильно. Наша камарилья докотилася навіть до того, що змістила Залужного.
Бо ми думали ще рік тому: ну хай там що, а війну у нас ведуть військові. Бо немає нічого гіршого, як втручання “піджаків” і політиків у справи військових.
Але і тут вони влізли. І особисто для мене це було у цьому році тривожним дзвіночком.

!!!Але не втрачаємо надії. Бо поки стоять хлопці на усіх фронтах, і поки є оця єдність фронту і тилу — ми можемо сміливо дивитися вперед.
Усі суспільства втомлюються від війни. Втомились і ми, і супостати.

Але ми вистоїмо. Бо у нас на дві мотивації більше, ніж у них. Бо ми на своїй землі і за своє стоїмо.
Ми тут не за бабки.
І у нас дух міцніший.

Ну і по секрету: гуцули кажуть, що Бог — українець!
Тож не зважаючи на усю підлість ворога, слабкість/глупість певних світових політиків чи тупі зусилля внутрішньої камарильї — ми вистоїмо.
Бо з нами Бог і ЗСУ!
Слава Україні!

Віктор Бобиренко.

Не віриться — сьогодні тридцять перше...
Збирається в дорогу рік старий—
Найдовший рік звитяги, віри, звершень,
Що згадуватиме і старий, й малий.
Це рік згуртованості, щему і печалі,
Патріотизму, єдності, снаги.
Рік тих, хто йшли у бій не за медалі.
Рік розуміння — хто є вороги...
Цей рік розставив крапки і акценти,
Змінив пріоритети і думки!
Ми наче Прометеї й Дивергенти,
А рік цей вартий рОки і рокИ...
Цей рік навчив любити рідну мову,
Молитись Богу, вірити в дива.
Під звук сирен співати колискову,
Плечима від уламків прикрива.
Цей рік відсіяв штучних і фальшивих,
Зріднив чужих, але своїх в душі.
Дав сенс життя, навчив бути щасливим
І допоміг здолати рубежі.
Вже вирушає рік старий в дорогу—
Рік віри, звершень, горя і снаги...
Хай Новий нам дарує Перемогу
І справедливість ляже на ваги!

Юля Ілінська Драган

Московський патріархат з 1943 року, тобто з моменту свого фактичного відновлення після 18 років безпартріаршого періоду перебуває в режимі самопроголошення себе Вселенським замість патріархату Константинопольського. Ви, друзі, цього не знали?

Власне, товариш Сталін, який викликав 3 вересня 1943 року до себе на дачу для таємної розмови Місцеблюстителя патріаршого престолу, старого більшовицького холуя і агента НКВС Сергія (Страгородського) саме для цього патріархію фактично і поновив. А ще вірніше, створив по-новому. Свою. Власну.

У тій таємній розмові товариш Сталін повідомив Сергію що призначає його патріархом. Собор, на якому це має бути зроблено, треба зібрати "з більшовицькими темпами" та зі слухняних архієреїв. Товариш Сталін поспішав, бо мав великі геополітичні плани, передусім на Туреччину і Грецію тому йому і потрібен був у москві повноцінний патріарх. Більше того, товариш Сталін йшов у перспективій далі й планував скинути з престола Папу римського й "об`єднавши" таким чином світову Церкву поставити її під свій контроль.

Вже через кілька місяців після свого призначення (слово "обрання" в СРСР виклає сміх) патріарх Сергій у № 2 створеного за наказом Сталіна офіційному органі РПЦ "Журнал Московської патріархії" публікує статтю "Ести ли у Христа наместник в Церкви", головною думкаю якої є: будь-який архієрей з будь-якої столиці може очолити християнську Церкву, а не лише Папа та патріарх Константинопольський.

А на 1947 рік кремль почав потихеньку готувати Вселенський собор, на якому й було б для початку Морсковського патріарх проголошено вселенським.

З того часу й доніні "Журнал Московської патріархії" не називає Вселенського патріарха Вселенським, а лише Константинопольським. А ви, друзі, й цього не знали?

Павло Бондаренко

📣Ось він - початок дикої, кривавої, жалюгідної, ницої зеленої епохи.

«Виступив замість Порошенка…»
Як тоді аплодували і захоплювалися його зухвалістю його ж майбутні виборці.
«Зробив баригу!»

А він зробив, передусім, їх самих, їхніх дітей, їхнє життя, якого уже ніколи не буде у країні, якої також уже ніколи не буде…
Samarska 🇺🇦

“КОВБАСНИЙ ПОТЯГ”: ЯК ПРОВІНЦІЯ ЇЗДИЛА В МОСКВУ ПО ЇЖУ

У совєцькому Союзі, якщо ви жили не в столиці, то ваш холодильник часто виглядав як експонат музею: порожній, але з великим потенціалом. Щоб якось вижити, провінційні мешканці брали квитки на потяг до Москви. Це був не просто маршрут, а справжня експедиція за дефіцитом.

Що таке “ковбасний потяг”?
• Це назва поїздів, якими жителі провінції їздили в Москву за продуктами. Назва неофіційна, але дуже популярна, бо головним трофеєм була ковбаса.
• Поїздки були регулярними: хтось їхав раз на місяць, а хтось частіше, залежно від витривалості й терпіння.

Навіщо це було потрібно?
1. Московський “рай”:
• У Москві продукти були, хоч і в дефіциті, але їх все-таки можна було знайти. У провінційних магазинах — тільки вітер свистів між порожніми полицями.
2. Ковбаса — золото СССР:
• Варена ковбаса по 2.20, молоко, консерви, сир — усе це вважалося розкішшю, яку можна було “добути” тільки в столиці.

Як це відбувалося?
• Люди вставали о 4-й ранку, займали черги в московських магазинах, де стояли годинами, а потім їхали назад із сумками, набитими продуктами.
• Якщо вам не пощастило, ви могли повернутися додому з порожніми руками — все вже розібрали.

Іронія часу
• мовєуька влада стверджувала, що СССР — найбагатша країна світу, але чомусь люди мріяли про ковбасу.
• Поїздка в Москву за їжею стала частиною побуту, який символізував усю абсурдність системи: більше зусиль витрачалося на збирання черг, ніж на виробництво продуктів.

📷 На фото — черги в СССР.

Дивіться, що я знайшла. Цитую.

Про візит пана Патрушева до Вашингтону та його переговори з Радником Уолтцом.

Переговори пройшли "складно та напружено" і закінчилися формальним демаршем російської сторони яка, вочевидь отримавши під час перерви у переговорах інструкції путіна, фактично грюкнула дверима і повернулася додому "для обговорення не конструктивної позиції американської сторони". В чому росіянці побачили "не конструктивність"?

Уолтц заявив, що США "готові законодавчо закріпити на державному рівні НЕ вступ України до НАТО у принципі лише в обмін на відвід російських військ на умовну "Лінію 24". Заморожування ж по ЛБЗ на Донбасі та звільнення Херсонської та Запорізької областей з подальшим закріпленням за ними статуту "демілітаризованої зони" "коштуватиме" росії заморожування вступу до НАТО України лише на 20 років. Уолтц від імені Трампа відмовився "протидіяти спільно з росією створенню нових військово-політичних альянсів за участю України".

Уолтц заявив, що США при новій адміністрації збираються "рішуче протидіяти намаганням росії та Ірану дестабілізувати ситуацію навколо Ізраїлю".

Нова адміністрація "планує відновити повноцінну співпрацю з новим урядом Сирії та надати країні "певні безпекові гарантії" які зроблять "неможливим повернення політичного та військового впливу росії та Ірану у цій країні".

Уолтц заявив, що США готові розробити спільно з росією та Китаєм нову редакцію договору про РМСД і підписати його. У разі ж відмови зробити це росією та Китаєм Трамп, по словах Уолтца, "Згодом розмістить нові такі ракети на кордонах росії і "поставить її на межу скорого знищення у можливій війні".

Уолтц заявив, що в разі, " Якщо безрозсудна політика президента путіна, який примушує США втягнутися у "Гонку озброєнь", залишиться без змін, то США готові будуть у найближчі роки до масового розгортання систем сповіщення про ракетну небезпеку та новітніх систем ПРО у країнах НАТО уздовж кордонів з рф.

Патрушев, натомість пропонував "законодавче закріплення позаблоковості України" в обмін на введення "миротворців з нейтральних країн по обидві сторони ЛБЗ.
Патрушев наголошував, що рф готова вести переговори про звільнення Херсонської та Запорізької областей виключно в обмін на зняття санкцій на постачання в рф технологій, високотехнологічного обладнання та товарів хай-теку, та введених проти фінансового сектору рф.
Патрушев привіз пропозиції рф по майбутній чисельності особового складу та озброєнь ЗСУ. Пропозиції фактично є вимогою роззброєння України.

Після консультацій з кремлем Патрушев заявив, що пропозиції США "абсолютно не конструктивні та такі, які москва не зможе прийняти ні при яких обставинах". Сторони домовилися організувати у січні додаткові переговори з тим, щоби зблизити позиції та вийти згодом на переговори на найвищому рівні. Проте Патрушев заявив, що "російська сторона пропонує організувати розмову Президентів якомога швидше, бо без неї прорив на переговорах може так і не статися".

Резюме. Після візиту путін вчергове вирішив підняти ставки - вийти з Договору про ракети малої та середньої дальності. Він вустами Пескова заявив, що "зараз немає ніяких підстав для переговорів з Україною" читай - США по Україні). Лавров же заявив, що "введення контингенту Великобританії та інших країн у зону розмежування неприйнятне для рф".

Voice of Ukraine

СВІТ ТВОРЧИХ ІДЕЙ

Мені вже доводилося писати про те, що сила советської пропа ганди полягає зовсім не в переконливості. Навпаки, совєтська про паганда ніколи не витримує ані простої логічної аналізи, ані най простішого зіставлення з фактами. Вона розсипається тоді на порох і втрачає будь-яку дійовість.

Одначе вона в суті речі й не претендуе на таку переконливість. Її мета інакша: вдовбувати свої твердження й гасла так довго, поки вони стають звичними й людина втрачає критичне ставлення до них. Колись Толстой визначав суть мисте цтва як зараження почуттями й наставленням супроти світу.

Це типово російське розуміння мистецтва як свого роду пропаганди можна було б покласти й в основу визначення суті большевицької пропаганди як такої.

Тому головна метода боротьби з большевицькою пропагандою мусить бути не якась емоційна контрпропаганда, а передусім тве резе вказування на факти, на дійсність. Воно допомагає, як холодна вода сп'янілій людині.

Правда, в обох випадках перше враження не належить до приємних. Це може бути навіть почуття розчаруван- ня й жалю за втраченими алькогольними мріями й видивами. Але трохи згодом, коли похмілля мине, повернена до дійсности людина буде тільки вдячною за радикальне лікування.

До традиційних і трафаретних уже тверджень совєтської пропаганди належить твердження, ніби совєти несуть людству величну нову ідею, здатну запалити всіх і кожного, ідею нового суспільного ладу, тоді як "гнилий Захід" неспроможний висунути й протиста- вити жадної рівновартної ідеї, а тільки чіпляється інстинктивно за вчорашній день.

Це типове твердження совєтської пропаганди, але воно таке липке, що прив'язалося й до багатьох людей, на еміграци сущих, і вони повторюють його, — правда, не з почуттям тріюмфу як це роблять советчики, а з почуттям гіркого жалю, - але повто-рюють його раз-у-раз.

Можна знайти це твердження й на сторінках деяких - навіть першорядних еміграційних періодичних видань. Ані трохи. Це звичайне облудне спотворення фактів, розраховане на "зараження" через постійне повторювання.

І коли його повто- рює дехто з безперечних ворогів совєтського ладу, то треба прямо сказати, що він мимоволі, але підтримує ілюзії, вигідні тільки сове Треба просто і з усією силою ствердити, що ніяких ідей влас них ідей - у совєтського ладу нема, ніякими власними ідеями запа лити нікого він не може, що світ творчих і живих ідей, - це якраз західній світ.

Це стосується до науки. Загальновідомо, що совєтська наука зійшла на пси, і полювання на західніх фахівців виявляє з не відкличною ясністю, що вона живе обкраданням Заходу.

Ті науки, де цього обкрадання не провадиться, - насамперед гуманітарні, - зайшли в цілковитий глухий кут і виразно деградують, обертаючися в колі перестарілих метод, не спроможні творити жадних широких концепцій. Що може в совєтській науці дорівняти хоч би концеп- ціям Тойнбі в історії, або фонологічної школи в мовознавстві?

У політиці — хіба випадкове малпування західніх назв і зовнішніх форм західніх інституцій? Аж до останнього скасування незахідньої назви партії большевицької та впровадження західньої "президії" в центральні органи партії. Але, може, найчутливіший термометр, що реагує на поведінку суспільного організму небезпосередньо - тому особливо яскраво, — це мистецтво. І тут картина особливо катастрофічна.

Бо що спільного з мистецтвом має серійний виріб романів про соцзмагання, фільмів про черчілофашистів і розфарбо- ваних фотографій з неіснуючого ідилічного життя щасливих совет- ських громадян? І в яке порівняння можна ставити цю олеографічно- плитку казенщину з багатством творчих шкіл і шукань на Заході?

Юрій Шевельов. 1953 рік.

❗Пантелеймон Куліш: Творець, який змінив українське слово❗

Пантелеймон Куліш — ім’я, що стоїть поруч із найбільшими постатями української культури. Його перо було гострішим за меч, а його праця — фундаментом, на якому стоїть сучасна українська література і мова. Куліш — це людина, яка не лише писала, а й переконувала своїм життям, що Україна варта найвищих зусиль.

✅Революціонер у літературі
Куліш був першим, хто наважився створити український правопис, який ми тепер знаємо як «кулішівка». Його праця змінила те, як звучить і виглядає наша мова на письмі. Але це було більше, ніж мовознавство. Це був акт віри у те, що Україна повинна мати свою мову, культуру і літературу, які не просто копіюють, а стоять окремо, на рівних із будь-якою іншою нацією.

Його роман "Чорна рада" став першим історичним романом українською мовою, і він досі залишається тим твором, який відкриває красу і силу українського слова для нових поколінь.

✅Любов до України
Україна була для Куліша більше, ніж ідеєю чи темою для творів. Це була його душа. Він вірив у те, що нація може стати великою, тільки якщо знатиме своє коріння і буде плекати свою мову. Але його любов до Батьківщини була непростою: він бачив недоліки і відкрито говорив про них, сподіваючись, що це стане поштовхом до змін.

✅Суперечливий геній
Куліш був неординарною і складною особистістю. Його ідеї часто викликали суперечки, навіть серед друзів і соратників. Його погляди змінювалися, інколи здавалися надто різкими або навіть зрадливими. Наприклад, його критика Тараса Шевченка після смерті Кобзаря викликала хвилю обурення. Але ці суперечності не применшують його величі. Навпаки, вони роблять його людяним і ближчим до нас.

✅Останні роки і смерть
Наприкінці життя Куліш віддалився від політики і літературних баталій. Він жив на хуторі, де займався перекладами Біблії українською мовою, вбачаючи в цьому свою головну місію. Саме тут, у тиші природи, його серце зупинилося. Він помер у 1897 році, залишивши світ тихо, але залишивши після себе спадок, який звучить і досі.

✅Його спадок
Пантелеймон Куліш — це не лише творець, а й революціонер у культурі. Він довів, що українське слово може бути потужним інструментом змін. Його праця нагадує нам про те, як важливо любити і берегти свою мову, свій народ і свою культуру.

Куліш був людиною з помилками, але його внесок у становлення України є беззаперечним. Його життя — це приклад того, що навіть у найскладніші часи одна людина може змінити націю.

Володимир Арʼєв:

Я трохи в шоці від інформації по нещодавньому злому реєстрів Мінюсту.

Сьогодні на робочій зустрічі у комітеті з цифрової трансформації доповідали:
переляканий мінюстівський тримач реєстрів ДП «НАІС», розлючений представник СБУ та радник Мінцифри, який намагався демонструвати спокій.

Отже:
- злом стався через людський фактор, причому кіберлосями виявились працівники і посадовці на всіх рівнях - від технічного до керівного - і слідство ще далеко не завершено
- витік даних ворогу швидше за все є, але обсяг наразі невідомий
- чи це була недбалість, чи свідома здача доступу ворогу досі не встановлено, але обіцяють зʼясувати
- дотримання кібербезпеки і техперсоналом, і посадовцями - окремий головний біль, з яким досі ніхто системно нічого не робив
- обіцяють відновити повноцінну роботу реєстрів до кінця наступного тижня (я би накинув ще тиждень мінімум на всяк випадок)

А в шоці я від недбалості посадовців, які мають доступ до реєстрів, у ставленні до елементарних правил кібербезпеки. І тут не треба створювати окреме відомство з кібербезпеки, бо тоді їй точно хана.
Треба законом зобов’язати посадовців регулярно відвідувати профільні курси або нахрєн забирати ключі доступу.

Ну і на зрадників перевірити теж треба.

29 грудня 1893 року народився Роберт Лісовський — український художник-графік німецького походження, послідовник Михайла Бойчука і Георгія Нарбута. Займався станковою та книжковою графікою, декоративно-ужитковим мистецтвом, сценографією та дизайном. Автор емблеми ОУН «Тризуб з мечем».

Народився в м. Кам'янське (сучасна Січеславщина). Походив з німецької родини. Батько Антін Карлович Лісовський, був німецького походження, як і мати Юлія фон Анзер (Ансієр). Батько працював завідувачем механічних майстерень філії Дніпровської металургійної фабрики. Брат Борис (Бернгард) Антонович Лісовський (1898—1937), який працював керівником групи постачання «Кам'янбуду» і був репресований московсько-радянськими окупантами у Кам'янському 1937 року, фігурує в справі як німець. Роберт мав також брата Володимира, сестер Олену і Матильду.

Початкову освіту Роберт здобув у Кам'янському в німецькій школі.

В 1906–1908 роках навчався у Миргородській художньо-промисловій школі ім. М. Гоголя у Опанаса Сластіона та Рудольфа Пельше. У 1908–10 роках вчився у Миколи Мурашка в Києві. У 1917–1921 роках навчався в Українській державній академії мистецтв під керівництвом Г. Нарбута та М. Бойчука.

Ілюстрував третє видання збірки поезій Павла Тичини «Сонячні кларнети», опублікованої в 1922р.

З 1920 р. емігрував з території України окупованої московсько-більшовицьким режимом у Львів окупований Польщею. Мав намір добратися до Липська (Лейпцига), однак обставини не сприяли цьому. Поселився у Львові, де вже сформувалася мистецька придніпровська група — Гурток Діячів Українського Мистецтва. Працював оформлювачем книжкових видань, учителем рисунку у вчительській семінарії. Деякий час проживав у селі Янчині (нині Іванівка Перемишлянського району) у п. Мирона Луцького, де створив низку картин (зокрема, Веранда, двір Янчин).

У Львові 1925 року одружився зі Стефанією Туркевич-Лукіянович (1898—1977) — першою українською жінкою-композитором. 1927 року у Львові у них народилася донька Зоя Лісовська (по чоловікові Нижанківська) — живописець і графік. Онучка Роберта Лада Нижанківська-Кукс (нар. 1962) — теж художниця.

У 1927 Роберт Лісовський закінчив Берлінську академію мистецтв. Між 1929 та 1945 роками був професором графіки Української студії пластичного мистецтва в Празі. Його ученицею вважала себе українська художниця і поетеса Галя Мазуренко (1901—2000), чиє дитинство теж минало на Січеславщині.

Після Другої світової війни Лісовський перебуває в Італії, де багато малює.

Згодом 17 років проживав у Лондоні, де певний час очолював Союз українців Великої Британії.

З 1976 року жив у Женеві, де помер 1982 року.

За словами Марини Антонович-Рудницької: «З Лісовським відійшов у могилу останній безпосередній учень Нарбута».

Письменник Улас Самчук писав про Лісовського: «антенно-вразливий проповідник чистоти і грації лінії і правди Роберт Лісовський з його артистократичною душею і богемською безпорадністю». (Улас Самчук. На білому коні. Виннипег. 1980. — С. 12).

Створив проекти символіки України на замовлення українських політичних структур в еміграції, емблеми політичних організацій, зокрема емблему ОУН «Тризуб з мечем», а також проекти українських шрифтів, фірмових знаків, екслібрисів тощо. Автор обкладинки до поетичної збірки О. Ольжича «Вежі» (Прага, 1940), обкладинки місячника «Визвольний шлях» (що виходив у Лондоні з 1948) тощо.

У галузі прикладного мистецтва створив проекти килимів у майстерні «Гуцульське мистецтво» в м. Косові, надмогильного пам'ятника Ользі Басараб на Личаківському цвинтарі у Львові).

У техніці акварелі створив пейзажі, замальовки квітів тощо.

Для більшості творів Лісовського характерна краса і співмірність графічних композицій, ретельність і високий професіоналізм виконання, активність кольорових рішень.

Написав спогади про Георгія Нарбута.

У Кам'янському є вулиця Роберта Лісовського.

Національно-патріотичне виховання
Ціннісне формування української національної громадянської ідентичності

Огляд книги «Сад Гетсиманський», Іван Багряний.

Листівка Василя Кричевського, 1947 рік. На ній зображена Свята Софія в Києві в Різдвяну ніч із зіркою в небі.

Василь Кричевський - видатний графік, архітектор, яскравий представник українського архітектурного модерну, перший український художник фільмів (працював на Одеській кіностудії), ініціатор створення Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури, автор проєкту малого герба УЕР, тризуб з якого взято за основу сучасного герба України, архітектор, який спроектував Музей Шевченка в Каневі… Його заслуги можна перелічувати довго.

Цю листівку він намалював у еміграції, у 1947 році (було перевидано в 1960-ті в США). Архітектор через війну перемістився у Венесуелу. На той момент вже був людиною похилого віку, проте не спинявся у творчості та національній боротьбі. На листівці намалював, як над Софією Київською пролітає вифлеємська зірка. На звороті написано «Гей, краю мій, не знаєш ти, як тужу за тобою!».

Джерело: bomedia.com.ua

"Ой на горі вогонь горить"

- Хросько, хай твоя Свєтка прийде до нас.
- А твоя мала до нас..
Таку змову робили баби в канун Святвечора.
Гарно вдягали, нас, давали хусточку-клуночок з "вечерею", перевіряли знання віршика й ми радісно стартували.

- До Оришки не ходи. До Марфи теж. А баба Параска чекає. Ще до Саньки, до Хведори на хутір, тіко там скажи, чия ти. Бо ще переплута з Захарьковою й одних пирогів дасть.

Політика й дипломатія - це не тіко про Брусель та інститути міжнародних відносин.
Цього навчали нас з дитинства.
З цими мої баби-діди дружили сильно.
З цими не дуже, просто приязнь.
З цими - тиха неприязнь.
А отут ворожнеча.
Усе, як в великій політиці, тіко маненьке, сільське.

Тож, уроки товарно-ринкових відносин входили через голову, шлунок і кишені.
Від перших я отримувала шоколадні канхвети, мандарини й бумажняні рублі, аж десятку могли дати.
Від других все таке ж , але з бумажняних - рубль й купа залізних грошей, "мілоч".
А від третіх - льодяники, "ракові шийки" та пироги.
До четвертих я й не сунулась навіть.

Я ж в свою чергу зобов'язана була:
Бути чистою, не заїденою шоколадними канхветами ( трималась з усих сил до свого дому).
Ноги обтрусити від сніга-грязюки, не тягти в чиїсь сіни.
Не розлити кутю, не згубити клуночок з вечерею, що тягався один з дому в дім.
Всим розказати гарно, без зупинки й однаково :" Прислали мама й тато з хлібом-сіллю-з вечерею....".
Розказати ще віршів, як попросять старі чогось "культурного".
Поклонитися, як зайшла в дім.
Усміхатись, не бути "кисломордою".
Всих знати , як кого кличуть.
Не переплутати ненароком, й не назвати бабу Хведору "богомольною сектанткою", або діда Онисима "отой приймак Марфин", як називали між собою дорослі..
Як питають, то не бурмиситись, а розказати : чиїх я, як звуть, де живу, як дід-баба, мама-тато, тітки-дядьки..
Запитати, як вони.
Вміти "поговорити за жисть" на свому рівні.
Не збовкнути зайвого.
От баби це любили, страшне: "у Саньки Лариска така язиката, все розбазіка, кумедія та й годі !",- і довольні такі, що взнали щось не афішоване.
Передати найщиріші вітання від баби Хросі й діда Яшки.
(Хоч напередодні я чула краєм вуха, що бабця обіцяла сусідці "не прийти на її похорони, як та дуба (якогось?) вріже".)

Ааа, ще одне: не кривити мордяку, якщо дали дві каклети й одні пиріжки.
-спасибі, спасибі - усміхатись.
Бо раз ми вигребли трандюлів за те, що понаштрикували на забора вареники, які в кульку нам дала баба Пашка, тіко від неї вийшли.
А собаки позбігались , обліпили забора й виїдали потріпку.
Дипказус вийшов тоді, на нас бабі вручили ноту, нас було вислано назавжди з Пашкиного двору:
" Разтакіть вашу мать, бісові діти! Щоб вам пусто було! До двору й не підходьте близько Пашкиного.."
Але я підслухала раз, як моя баба і баба теж висланого дипломата Ванька іржали між собою з нашої витівки й називали оту Пашку " жадною старою сучкою".

Таку сільську дипломатію ми всі вивчали з пуп'янка. Дніпрянщина.
Та кругом таке було.
Зараз дивишся, дивишся на оте все дійство наших притирків невмиваних, нечесаних, кисломордих у Хранціях, в Гамериках...
Чи пуцвірки баби не мали?
Чи звідкись незвідси?

Світлана Сілаєва.

Міста, засновані римлянами поза межами Італії. Як бачимо, до берегів Понту і Меотиди римська хвиля містоутворень не дійшла, хоча укріплені табори типу Харакс на мисі Ай-Тодор (тепер с. Гаспра) чи римська фортеця Аліобрикс біля с. Орлівка Одеської області свідчать, що Рим намагався закріпитися на понтійських берегах. Тут панувала розвинута еллінська культура і морська торгівля, інтегрована в бізнес, побут і політику десятків місцевих племен і народів.

Північне узбережжя наших морів у римський період панування (яке датується з 63 р. до н.е. по сер. ІІІ ст.) перебувало під контролем сарматів, у Криму – скіфів і таврів. На початку ІІІ ст. до цих берегів відбулося вторгнення готів. Для укріплення дунайського кордону імперії римські регіони з Понту передислокувалися на Істр, посилили флот. Але це не врятувало південні понтійські міста і села та все Східне Середземномор'я від грабіжницьких морських походів готських племінних союзів.

На реконструйованій карті Птолемея в сер. ІІ ст. завдяки вказаним координатам у місці впадіння р. Лік (теперішній Кальміус) вказане місто Нigrey (Hugris). Краєзнавець Маріуполя Віктор Мазур прив'язує його локацію до сучасного Лівобережного парку поруч з Азовсталлю, орієнтовне ж заснування як римсько-сарматської торговельної факторії локалізує в другій половині І ст. до Р. Х.

Хоча в гирлі Кальміусу та на морському узбережжі поруч існувало кілька поселень кочовиків від епохи бронзи (Маріупольський могильник дніпро-донецької культури майбутніх аріїв) до позначення міст на генуезьких портоланах (Рарасоmа) і турецькій мапі ХVІІ ст. (Аdamah, назва якого залишилася в назві озера Домаха і легендах про козацький сторожовий пост А/домаха), значна частина маріупольських істориків і краєзнавців вважають новою датою заснування міста 1743 рік.

Принаймні перші письмові згадки перебування запорожців риболовів і болоховців (мисливців) на Кальміусі та перелік імен кальміуських полковників та інших паланкових старшин йде саме з цього року. Сотні козаків і українських селян проживали в межах майбутнього Маріуполя і його околиць у період Нової Січі й до депортації в 1778–1780 роках з Кримського ханства румеїв і урумів.

Не російська і не римська імперії заснували місто, а запорозькі козаки. Які разом з українськими селянами, іноді з кримськими татарами жили на землях, де невдовзі розквітли великі міста і багаті села України..

Карта зі сторінки Костянтина Хіміченка

Олексій Петров ©

Після цього допису, я напевне знов стану лейтенантом, але коли справа стосується бойових побратимів, я мовчати не збираюся! Та й «ромбіки» мене ніколи не цікавили. (Якби лише в них був сенс щастя)…

Спочатку було слово. Так, так… Від тієї самої…кгм… Марʼяни. Читайте уважно.

«Ну а Юра, звісно, догоджає генералам — без цього красунчиком у військовій формі не залишишся... (А тепер УВАГА!!!) Крім того, за моєю інформацією, у підрозділі Федоренка вже було кілька смертей та поранень під час розбирання вибухівки, зокрема з російських снарядів. Один із них було навіть доставлено прямо до Харкова, де він вибухнув. Однак усе це зам'яли і в звітах подали як «приліт». Зам'яли завдяки зв'язкам, незважаючи на те, що такі випадки призвели до загибелі людей. Коли ти дружиш із генералами, таке можливо...» (с)

Я сподівався, що у цієї ЗЕленоі потвори, є якісь гальма. Ну хоч якісь. Нехай примітивні, але гальма. Помилявся наївний хлопчик. Безумна тварина зірвалась остаточно з ланцюга. І питання не в командирі підрозділу «Ахіллес», Юрії Федоренко. Він людина впізнавана, поважна і сам собі дасть раду. Мене, мʼяко кажучи вкурвило те, що ця безумна істота через «Ахіллеса» атакує тисячи пацанів які…

Хвор@ба ти ЗЕлена, як ти думаєш, чому це хлопці, зовсім зненацька починають розбирати боєприпаси, зокрема снаряди? Ну ти дійсно, уявляєш що все виглядає так?
- О, бля! Монка девʼяноста. Давай розберемо?
- А навіщо? Там шість кілограм пластиду. Якщо п@здане, нас не те що не знайдуть… Шукати не будуть. А ще і уламків пару тисяч.
- Та хз. Не знаю. Просто так.
- А, ну якщо просто так, то давай тягни болгарку, зараз будемо пиляти. Ги-ги-ги.

Тобто військові розбирають боєприпаси ризикуючи життям… ПРОСТО ТАК, (як кажуть) від нех@й делать?! Чи все виглядає трішки по-іншому? Десь приблизно так?

- Командир. Суміжники намутили трофейних мінометних, вісімдесят других «кабачків»! Забираємо?
- А що хочуть взамін?
- Та нічого. Два пака енергетика кажуть, вистачить.
- Супер. Забираємо. Підривачі памʼятаєте як переробляти?
- Звичайно ж.
- Плюс. Тільки обережно. Потім скрутить той рідний хвостовик, поміняємо його на пластиковий. І гоу-гоу.
- Плюс, плюс, командире! Зробимо!

Або беруть боєприпас з … і знов таки, (шалено ризикуючи життям) пилять його, дуууууууже обережно пилять, аби дістати суббоєприпаси, які вже потім будуть скидати з дрону? Або пилять снаряд, (одразу до речі набуваючи собі кримінальну статтю), достають з нього дещо, потім це додають ще до чогось, і потім все це скидають на голови окупантам. Або… Або… Або…

Як ти думаєш, Марʼяно, чому вони це роблять? Іноді гинуть підриваючись, але роблять. Знов гинуть. Але продовжують пиляти, щось вигадувати, додавати одне до іншого, аби все це потім подарувати під@рам. Так чому? Може тому, що просто хтось тупо забив хер тоді, коли треба було терміново готувати країну до повномасштабного вторгнення і продовжує забивати той же хер зараз? Забивати на виробництво широкої номенклатури і в достатньої кількості боєприпасів для ударних дронів, аби пацани не пиляли снаряди (і не тільки), розбирали міни, щось вигадували аби у них було чим вражати окупантів! Роблять тому, що там, в окопах наша піхота, яку треба прикрити. Зробити неможливе, але прикрити.

Не знала про це, потворо ЗЕлена? Ну тепер знаєш…

p.s. Дуже сподіваюсь, вірю в те, що колись ти опинишся в залі суду де відповідатимеш за все, починаючи зі справи «вагнерівців», яку дехто дуже ретельно прикривав.

Маруся Чурай — найвидатніша поетеса та піснярка козацької доби історії України.
Маруся Чурай ( 1625-29?-1653) — напівлегендарна українська народна співачка та поетеса часів національно-визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького, яка, за переказами, жила в Полтаві. Їй приписують авторство низки улюблених у народі пісень: «Ой не ходи, Грицю, «Котилися вози з гори», «Засвіт встали козаченьки» та інші.

Згідно усних переказів Маруся Чурай народилася в 1625 (за іншими версіями — у 1628 або 1629) році в сім'ї козацького сотника Гордія, який був одним із провідників антипольського повстання Якова Острянина в 1638 році. Після розгрому повстанців поляки полонили Гордія та після тортур живцем спалили його на вогні у Варшаві.

Після смерті батька Маруся залишилася жити з матір'ю в Полтаві.
Юна дівчина вже змалку виділялася великою вродою і мала багато залицяльників, молоді козаки із заможних родин, міщани та навіть шляхтичі пропонували дівчині руку та серце. Найбільше упадав за Марусею Іскра Янович, син Якова Острянини, далекий родич Богдана Хмельницького, полтавський полковник у 1648-52 роках (з перервою).

Але дівчина кохала лише одного чоловіка Гриця Бобренка (за іншими версіями — Гриць Остапенко), сина хорунжого Полтавського полку, з яким згодом таємно заручилася. З початком повстання Хмельницького у 1648 році Гриць вирушив на війну, обіцяючи повернутись. Дівчина чекала на нього 4 роки. Проте коли Гриць повернувся до Полтави, він вже не звертав уваги на Марусю, бо покохав іншу, Ганусю із заможної полтавської сім'ї. Зраджена дівчина не витримала втрати та вирішила отруїти себе зіллям, що вона таємно взяла у місцевої бабці-відьми, але яке ненароком випив Гриць.

Улітку 1652 року полтавський суд засудив Марусю до страти, але її було амністовано універсалом Богдана Хмельницького який зумів здобути Іван Іскра. Текст універсалу: «В розумі ніхто не губить, кого щиро любить. Отже, і карати без розуму не доводиться, а тому наказую: зарахувати голову полтавського урядника Гордія Чурая, відрубану ворогами нашими, заради чудових пісень, що вона їх складала. Надалі ж без мого наказу смертних вироків не здійснювати. Марусю Чурай з-під варти звільнити». Для покути дівчина ходила на прощу до Києва, але повернувшись у 1653 році до Полтави померла у віці 28 років, не перенісши смерті коханого (за іншими даними — в 1652 році у Полтаві від сухот невдовзі після амністії.

Довгий час українські історики майже не досліджували усну народну творчість українського народу 17 століття, вважаючи Марусю Чурай взагалі вигаданою чи легендарною особою.

Однак у 60-х роках минулого століття поетом Іваном Хоменком під час збирання матеріалу для драматичної поеми «Марина Чурай» було були відшукано оригінальний документ 17 століття, вирок суду Чурай який підтвердив те що Маруся була реальним історичним персонажем та складала пісні. Тим самим відшукалося підтвердження того що усні перекази про Чурай записані у 19 століття скоріш за все описують реальні події.

Маруся Чурай відомо не тільки історією трагічного кохання, але й як авторка низки блискучих пісень, які пережили свій час стали улюбленими піснями українського народу по обидві боки Дніпра та увійшли в золотий фонд культурною спадщини людства складений ЮНЕСКО. Найвідоміші пісня Марусі Чурай «Ой не ходи, Грицю, «Котилися вози з гори», «Засвіт встали козаченьки» «Грицю, Грицю, до роботи», «Віють Вітри, Ішов Милий Горонькою, Зелений барвіночку. Втім важко визначити які пісня були складені саме Марусею Чурай, а які наслідували їх стиль.

Є досить великі шанси що такі відомі пісні як «Розлилися круті бережечки» (про початок повстання Богдана Хмельницького), пісня «Чи не той то Хміль» (пісня про гетьмана Хмельницького), «Ой з-за гори високої» (пісня про Данила Нечая), «Ой усе лужком та бережком» (пісня про смерть Максима Кривоноса) були складені саме Марусею Чурай. Тоді зовсім не дивно, що Богдан Хмельницький спеціальним універсалом помилував Марусю.

Постать Марусі Чурай не могли оминути письменники та поети про видатну українку було складено чимало поетичних та прозових творів.

Писали про Чурай такі автори як Марко Кропивницький, Михайло Старицький, Ольга Кобилянська, Ліна Костенко. В останнє звертався до постаті Марусі Чурай Валентин Черемис в повісті «Засвіт встали козаченьки». Яка була надрукована в 1990 році. Надіюсь, що в Україні буде написано класичний історичний роман про велику українку на який згодом буде знято художній фільм.
На фото пам’ятник Марусі Чурай відкритий у Полтаві в 2006 році.

...А ви знали, що дідух – то справжній скарб у кожній хаті?
Колись наші бабусі казали: якщо дідуха в дім приніс – значить, добробут і мир оселяться.
Його ставили на покуті, щоб родина була дружна, а врожаї щедрі. Кожна соломинка в ньому – як молитва за добро, любов і здоров’я.
ДІДУХ – Дух Діда
Дідух – це давній український оберіг, який виготовляється на Коляду.
Слово «Дідух» походить від словосполучення «дух діда».
Дідух – це дідівський дух, дух наших пращурів, символ родоводу.
Дідух символізує діда – родоначальника сім’ї, засновника роду, а також усіх його родичів.
Інші назви Дідуха – «Коляда», «Сніп-рай», «Дідочок», «Дідо».
Ялинка, це, звісно, красиво, але ось - справжній символ українського Різдва....

В кінці 1943 року Сартр створив одноактну п’єсу "За зачиненими дверима" ("Huis Clos").

В першій, журнальній публікації п'єса мала заголовок "Інші".
І саме тоді Сартр сказав: "Пекло - це інші".

Сартрівське пекло зовсім не схоже на християнське: це банальний готельний номер з бронзовими свічниками на каміні і трьома різнокольоровими диванчиками.

Правда, він все-таки дещо переобладнаний: немає дзеркал, вікон теж немає, двері наглухо закриті ззовні, дзвінок до коридорного не дзвонить, а електричне світло не гаситься ані вдень, ані вночі. Та й неможливо встановити, яки зараз час доби (адже в потойбічному світі часу не існує).

Герої (Гарсен, Інес та Етель) замкнуті в ньому і поставлені перед необхідністю бути разом. Свідомість кожного з них відкрита свідомості іншого, і кожний готовий заподіяти сусіду біль, щоб забути про власний біль, який їм заподіюють спогади про вчинені злочини, коли змінити вже нічого не можливо.

Так от воно яке, пекло!? Ніколи би не подумав...
Пам’ятайте: сірка, вила, жаровня...
Нісенітниця все це. До біса киплячий казан.
"Пекло – це Інші".

Яка Ваша думка?

Сергій Чаплигін.

Харків - Київ. Переді мною в поїзді їде пані. Якийсь бізнес-тренер, бо постійно говорить по телефону, реєструє людей на зустрічі, говорить з партнерами про напрями розмов, мотивацію. Прекрасна українська. Абсолютно вільна.

Аж раптом відеодзвінок від дитини. Я не бачу, однак чую обох, адже пані говорить досить голосно. І тут, як казали на Донбасі, я замерз. З дитиною, а також із бабусею чи нянею – неясно, вона говорить па-рускі. Причому чутно, що мова недосконала, бо напружується. Розповідає про те, які завдання з укрАінского язика вони мають зробити за її відсутності, про те, в чому йти на вулицю, про те, що «мама скучаєт, мая раднулєчка».

Кладе трубку і знову працює українською. Знову про тренінги, зростання, мотивацію…
А я сиджу і думаю, якої ж мотивації не вистачає цій тренерці? Адже мова все одно йде про уроки з мови. То якого ж ... це робити язиком тих, хто тебе вбиває? Не розумію, хоч стріляй.

Руслан Горовий.

Слова: Іван Багряний
Музика: Григорій Китастий
Виконання: Хорея Козацька
Відео з уривків х/ф: "П.К.П.", "Арсенал", "Звенигора"


Чорними хмарами вкрита руїна,
Вітер на згарищах грізно гуде,
Як дика пустеля лежить Україна,
Тужить дівчина і месника жде!

Приспів:
Раз-два, до бою! Не шкодуй собою!
Меч піднеси і на відлів бий!
Бий до останньої краплі набою,
Бий за вітчизну й поляж головою!
За Україну! Вперед! Бий, бий, бий!

Грізно реве невблаганна стихія,
Нас вже до ями на смерть привели,
Тільки ж не знали, напасники злії,
Як, захищаючись, б'ються орли!

Приспів

З нами пройшли через муки й тортури,
Як приклад великий, як жертви за нас,
Великі звитяжці – Мазепа й Петлюра,
Петро Дорошенко, Богдан і Тарас!

Приспів

За немовлята, за глум і руїни,
За матерів і румовища хат!
Вставай, Україно, могутня й єдина
Від тихого Дону до синіх Карпат!

Приспів

Карикатурна мапа «Світовий мир в Україні!». Відень 1919рік

Міліція затримує одного з учасників акціі‌ протесту в Києві 12 січня 1996 року. Кілька членів украі‌нського парламенту організували протест проти договору про без’ядернии‌ статус Украі‌ни. У тои‌ час, коли міліціонери запихають и‌ого в міліцеи‌ськии‌ фургон, він тримає плакат із вимогою відставки тодішнього міністра оборони Украі‌ни Валерія Шмарова.

5 грудня 1994 року Украі‌на уклала угоду з Росією, Великою Британією та США про гарантіі‌ безпеки в обмін на відмову від ядерного статусу.

Представники УНА-УНСО були проти того, що Украі‌на позбувається ядерного статусу.

З 1994 по 1999 - голова УНА-УНСО Олег Вітович. На запитання про и‌ого правозахисну діяльність (був головою підкомітету Верховноі‌ Ради Украі‌ни по правам людини) завжди відповідав - хіба можна захистити права людини без ядерноі‌ зброі‌, чим викликав у представників іноземних делегаціи‌ шок.

🍁 Кулеба працевлаштувався у США після відставки з посади глави МЗС України.

Він став старшим науковим співробітником Центру з науки та міжнародних відносин імені Белфера при Школі управління імені Джона Кеннеді Гарвардського університету.

Кулебу там називають «одним із найвпливовіших дипломатів свого покоління», «всесвітнім поборником демократії, свободи та стійкості» та «провідним архітектором зовнішньої та безпекової політики України».

У Гарварді Кулеба досліджуватиме стратегії протидії автократіям, зміцнення демократичних інститутів та побудову стійких міжнародних коаліцій.

У Школі ім. Кеннеді він даватиме семінари та лекції студентам, викладачам та стипендіатам. Також планує написати книгу.

🤷‍♂️ Гарний «золотий парашут» для людини, яка закликала всіх українців повертатись додому, воювати лопатами та сама ще не вийшла з призовного віку.

UPD. Прочитав, що він туди «їздитиме у відрядження»

ОК, просто уточню, що такого роду академічні відрядження тривають, як мінімум, по півроку. Це так, до слова.

🍁

Згоден з Юрієм Бутусовим:

"🥀Бутусов Юрій:
Армія стікає кров'ю, сотні бригад та батальйонів пишуть відчайдушні заклики в соцмережах до громадян - купіть нам дрони, купіть антени, купіть РЕБ, купіть кевларові плащі, купіть пікапи, купіть квадроцикли, купіть решітки на бронетехніку, купіть, купіть... І в одній стрічці портрети та свічки тих, кому не купили - тих, хто загинув, тому що не було дронів, щоб знайти та вбити ворога, не було РЕБ, щоб ставити перешкоди дронам, не було квадроцикла, щоб підлетіти на евакуацію, не було плащів, і граната з мавіка влетіла в окоп, не було решіток на броні, і цінна техніка знищена...
Зараз вводяться у бій нові бригади, до складу яких пішли люди - але держава взагалі їх не забезпечила ні дронами, на РЕБом, ні іншим життєво необхідним обладнанням. І щоденні постійні питання на фронті - а чому влада не реагує та не допомогає?
А тому що Верховний головнокомандувач Володимир Зеленський міль'ярди гривень витратив на свою передвиборчу кампанію - на роздачу 1000 гривень, що по суті є підкупом виборців, на створення нового та нікому не потрібного міністерства національної єдності, на афери з закупівлями мін та снарядів, які не вибухають. Розповідаючи, що Україні потрібна національна єдність та стійкість, гроші виділяються на пустий піар.
Ні Черчілль ні Рузвельт під час Другої світової війни не роздавали гроші населенню, тому що усі гроші спрямовувались на перемогу у війні. Податки підвищувались, щоб виробляти якісні боєприпаси, щоб врятувати життя солдат, знищити ворога. Не створювали для перемоги  у Британії та у США нових міністерств, бо єднність була в одному - усі ресурси йшли на армію, а не на збільшення кількості цивільних чиновників, заброньованих від служби. Лідери країн-переможців однозначно вказали свої приорітети, в яких не сумнівався ніхто. Оце і була національна стійкість.
Але президент України не робить як Черчілль або Рузвельт, в нього інші приорітети. Тому ніхто зараз в середині країни так не знищує національну єдність та не підриває стійкість як сам Зеленський.
Зеленський фактично вкрав гроші на захист України, прирік тим самим на загибель багатьох захисників, тому що впевнений, що з допомогою підкупу та політтехнологій зможе ввести в оману тих, хто вижив у тилу, і всидіти на посаді, тому крім крісла та влади Зеленський ні про що інше думати не збирається.
Брехня та кров, безсоромна брехня та кров замість справжньої єдності та справжньої стійкості, брехня і кров у вчинках і на словах.
Як змусити Зеленського допомагати людям на фронті, як його увагу зосередити? Може, хтось служить на фронті з Кварталу 95, і з ним можна було б зробити інтерв'ю? Чи хтось служить на фронті з друзів та знайомих родини президента, його дружини, батьків? Ну має ж у нього з'явитись якесь людське співчуття до тих, хто несе на собі цей смертельний  тягар війни?"

Енциклопедія тупикової гілки еволюції. Частина 16. Пам'ятник ненависті до людини. Навіть якщо московит усією широтою своє душі захоче зробити щось добре, однаково вийде повна ху@ня. У 2004 році в Новосибірську відкрили новий сквер із доброю назвою Алея друзів. Був би собі сквер, як сквер, так ні ж: впиздячили посеред нього пам'ятник. Звісно, друзям. І, звісно "аналоговнєт" на предмет уйобищності.

Дивне розуміння дружби в авторів монументу. Опустимо навіть той факт, що постамент надто вже схожий формою на труну, і зосередимося на персонажах. Отож, бачимо двох мужичків з ряхами алкашів (один, як з путіна списаний) , які, за задумом, скульптора, мають бути друзями. Що роблять друзі-алкаші? За логікою, мали би тішитися, що до них прийшла подруга. Пам'ятник друзям все ж таки. А ні! Вони стрімголов уйобують від дами, наче вона хоче відібрати в них останній флакон бояришніка. Більше того, намовили монструального пса невідомої породи, аби відлякував баришню.

Нехороші, скажемо прямо, друзі. Хоча пригляньтеся до мордяки сеї дами. Ви б не утікали? Тому маю підозру, що справжня назва пам'ятника друзям десь в підсвідомості автора звучала як "Друзі-алкаші рятують пляшку від уйобиська".

До речі, навіть у Новосибірську знайшлися мудрі голови. Місцеві краєзнавці вже нарекли монумент "пам'ятником ненависті до людини". Вимагають його демонтувати до бісової матері, бо дітиська, що гуляють парком, страшно лякаються і починають заїкатися.

Але адміністрація міста, яка, очевидячки, не зле відкатала собі на спорудженні скульптурної композиції, прогнозовано послала краєзнавців нахуй. І правильно зробила, "ібо творєнія художніка нєльзя мєрять своім аршином", а "на вкус і цвєт таваріща нєт". Навіть на Алеї друзів.
#тупиковагілка

Роман Онишкевич.

Вовина тисячка

30 листопада 1939 року Велика Світова Терористична Організація Радянський Союз, чисельністю півмільйона солдат, напала на маленьку свободну Фінляндію. Розпочалась Зимова війна 1939-1940 років.
Знайомлячись з тими подіями виникає таке враження, що той початок війни, повністю співпадає з початком війни з Україною.
Розгром Фінляндії планувався за два-три тижня, сама війна не була об'явлена, звільнення від нацизму не згадувалось, бо ж тільки з ними розділили так легко Польшу, тому і від Фінляндії спротиву як-такого не очікували...і марили захопленням усієї Фінляндіїї...з лозунгами звільнення братського фінського народу від буржуазного гноблення...тоді ще було у совєтів в тренді про свій комуністичний порядок, який вони рознесуть по всьому світу...💀🚩

Після тієї війни став дуже популярним фінський ніж, він же фінка..

© Sergey Kotsybinskyi

ХАТИ, ЯК ЛЮДСЬКЕ ЖИТТЯ
( Різдвяний етюд )
Будинки, виявляється, як і люди, живуть своїм, окремим, втаємниченим, невідомим нам життям. Споруджені молодими міцними руками, вони, як і господарі, ще повні щастя, енергії, завзяття. То все від щоденної турботи про них: там десь підфарбували, підмастили, підбілили, чисто прибрали, помили, уквітчали рушниками, - і вони весело поглядають на навколишній світ. Радують і своїх господарів, і гостей, яким часто відкриваються двері. За широкими, щедро накритими столами, лунає пісня: "І в вас, і в нас хай буде гаразд !" І весела розмова. І сміх дітвори. А на Різдво під вікнами, щедро розмальованими морозними візерунками, щороку лунає: "Пане господарю, дозвольте колядувати !" І ллється над засніженим простором, та так, що чути аж на інших кутках села: "Ой, радуйся земле, Син Божий народився..."
Минають роки - заморюються покриті мозолями руки. І спина вже не така, як у молодості: то згинатися не хоче, то довго вирівнюватися, як назло, не спішить. Потихенько кудись поділися вправність, швидкість рухів, моторність, послаблюється зір. Та ще й так, що непомітними стають маленькі тріщинки у стінах та фундаменті. Все менше стає часу і бажання щось по новому відновити. Бо все клята вона: робота, робота, робота !
Разом із господарями тускніє і хата. Вже не сяє первозданною новизною, як свіжокарбована копійка. З кожним роком стає все сірішою та похмурішою. Та у Різдвяну ніч дитячий, щойно зібраний хор для такої оказії, так як і раніше, дихаючи теплом у шибки, голосно виводить: " Застеляйте столи та все килимами..."
А от і старість незамітно переповзає через стертий підошвами поріг по якому ступало не одне покоління.. Вже господарям важко піднятися по облуплених цементних сходах і переступити, як через високий бар'єр, - колись такий низенький дерев'яний брус. Діти та онуки давно роз'їхалися по світу. У кожного своє власне життя. Всі зайняті. У всіх свої проблеми. Іноді хочеться, щоб онуки приїхали, посиділи за одним столом, пощебетали, порадували бабусю та дідуся своєю присутністю.
А хаті теж хочеться. І не менше господарів: щоб полатали дах, який протікає, бо стареньким важко вилазити на високе горище, підкладати ночви, тазіки під місця, з яких під час дощу вода цівками стікає на стелю та стіни. Та і вікна, двері не фарбувалися вже який рік. Бо в старих не тільки грошей, а вже й сил ніяких на це немає.
Довгими ночами, вимкнувши телевізор, не можуть заснути старенькі. Прислухаються, та який вже той слух ! - чи бува не стукне хвіртка від вулиці та не заскавулить старий собака, почувши дорогих гостей. І в Різдво вже ніхто не приносить, загорнутий у квітчасту хустку, калач та не зве на вечерю. І ніхто під вікнами не нагадує, що "прийдуть до тебе три празнічки в гості ... "
Пустіє село, покидає його молодь, тікає у місто та на роботу за кордон.
А потім раптом наступає ВСЕ... Відспівали панотець та півчі за упокій. Віддали шану в дев'ять та сорок днів поминальним обідом. Залишилося ще не забути навістити дім на роковини. Роз'їхалися наслідники кому куди лягла неспокійна дорога.
Залишилишається стара опустіла, нікому вже не потрібна хата. Ще висять на старих сімейних фото, покриті тоненьким шаром пилу, рушники, вишиті червоними та чорними нитками. Ще тьм'яніють під ликами святих погаслі лампадки із залишками олії. Хата залишилась сама... Старенька. Сумна. Із завішаними на вікнах фіранками та шторами. Із галасливими, бігаючими навипередки одне з одним, сірими мишенятами. Тільки чорнокрилі ластівки , ніби нічого й не трапилося, щороку прилітатимуть до неї та ліпитимуть для своїх малят гнізда-кошики під почорнілим піддашком.
Самотній і двір... Він поступово заросте бур'янами та чагарниками. Ще деякий час проростатимуть посаджені господинею багаторічні квіти. А потім незамітно зникнуть. Як все живе на землі. Темними ночами над цегляним димарем кричатиме невсипущий пугач. Та скрипітиме дерев'яна хвіртка, яку нашвидкоруч, покидаючи двір, рідні забули накинути на ковану клямку...

А сьогодні у вечірніх сутінках колючий пронизливий північний вітер стукає замерзлими пальцями в темні закриті віконниці, за якими вже нема ні світла, ні тепла. Час різдвяних колядок минув...
Покидають світ люди. Доживають свій вік і назавжди покинуті ними хати...
...Початок третього тисячоліття. Від Різдва Христового.

09.01.2024
© Петро Кифорець

Японські дівчата,попри велику різницю між нашими культурами, якщо вони відрізняються від уявлення більшості суспільства про те,якою має бути "нормальна"жінка, зазнають осуду та несприйняття цією більшістю.

Якщо в 36 років ти незаміжня, ніколи не мала стосунків і не маєш дітей, то з тобою щось не так і всі навкруг шукають тобі ліки🫠.

Кейко з дитинства відрізнялася від молодшої сестри відлюдькуватістю, майже не мала друзів, і в дорослому віці її характер не зазнав змін.Але вона таки знайшла своє щастя в роботі у невеличкому магазині.

Для оточуючих вона невдаха,бо така робота вважається не престижною,підробітком для студентів, а Кейко ,навіть,засинаючи після робочого дня, чує "музику" магазину- пікання зчитувача штрихкодів, кроки покупців,шурхіт товарів в паперовій обгортці.

Мені здається,це як про мене і бібліотеку🤔. Але ж всі прагнуть її ощасливити, підігнати під загальний стандарт і вона піддалася і...😪.

Японські письменники вміють бути лаконічними і історія героїні разом з описом її побуту, робочого місця, відпочинку, родинних стосунків з батьками і сестрою вмістилась всього на 140 сторінках.

Якраз вистачило мені перебути нічну повітряну тривогу. Тут немає ні якогось інтригуючого сюжету,ні карколомних змін в житті героїні,тим не менш прочитала з цікавістю.А те,як муштрують продавців в японських крамничках,скільки раз вони кланяються покупцю і вибачаються,якщо той трішки постояв у черзі, і те,що кожного разу як дістати якийсь продукт з вітрини,вони дезинфікують руки- мені супер сподобалось .

Відкриваю про країну якісь деталі через читання художньої прози.Саяка Мурата,виявляється дуже популярна в Японії авторка.Мені було цікаво.Хоча анотація ввела в оману, ніякої романтики в книзі немає, як і не зрозуміло,чому "чарівно і загадково".Людина має право на щастя в її розумінні.В цьому суть розповіді.

Віра Тарчевська.

https://youtu.be/KnCrfOOq_U8?si=qpbALn8-h_ZFy9IR

Вчора, як завжди, прогулявся російськими та білоруськими пабліками.
Знаєте, що мене найбільше бісить в їх позиції по Голодомору?
Ні, навіть не заперечення чи замовчування. Це тупо і примітивно.

Бісить позиція в стилі "Що ви носитесь зі своїм Голодомором, голод і в Казахстані був, і в Поволжжі, і на Кубані. Теж найшли унікальність"

Оця от абсолюно людоїдська "банальність зла" за влучним виразом Ханни Арендт.
Применшення і нівелювання страждання фактом його неунікальності, звичності.
Голод стає ніби як прийнятним, коли він охоплює не одну країну, а три.

Це як одне вбивство пояснювати логікою універсального злочину, як конкретне насильство применшувати повсюдністю насильства, як будь-яку війну виправдовувати всіма війнами.

"Час такий був, всі голодали, що тепер про це говорити".

Навіть від українців раніше таке чув, типу ой, та що Голодомор, он в Росії теж люди голодали.
Бісить, дуже бісить.

Такі люди - це найбільша гниль суспільства, саме вони здійснюють всі найогидніші геноцидні практики, незалежно від країни чи епохи.

Олександр Сапронов.

Зорі...

Як завше ми сі не спало і я вийшов надвір посеред зимної весняної ночі. Забайдив си дзиґар і крізь тютюновий дим раптом почув голос згори:

- Здоров, Куба, як ся маєш?
- Не є зле, коби не мос💩і. Ти шо там?
- Я? Та тиж незле. Іно хтів би'м тя шось просити.
- Кажи, не стидайсі.
- Тре би'с переказав моїй матуні, жеби перестала плакати кажен день на моїй могилі. Там і без її сліз мочари докола. Зателєфонуй їй, добре?
- Ок, братку.

- О, Куба,- раптом я вчув новий голос з єнчого боку Всесвіту,- і мому татови переповіч, би за розум сі взєв врешті. Хляє, як не в себе, курва, а сестру мою менчу хто на ноги поставе? Ми з мамов іно духовно теперка можем підтримати.
- Обовізково, сестро.

- Кубаааа?
- Га!
- А мене послухаєш?
- Та чо нє? Шо тре?
- Треба би'с поїхав під Київ, тамка в єднім місци лежит мій броцак, а в нім паспорт, воєнник і ще пару речей. Завези то все до Тернополє, дружині моїй, бо вна досі вірит, шо я живий. Зробиш?
- Спробую, друже.

- А нас послухаєш?,- нараз два старечі голоси озвалисі в небі.
- Та яснийґвінт, люде!
- Поховати нас тре по людськи. Ми вже далі два роки бде, як лежимо з дідом закатовані в пивници на Чернігівщині.
- Зробим!

Чорне небо раз по раз висвічувало чергову зірку, котра говорила зо мнов, немов сповідаючись.

А я слухав їх і писав. Херсон, Маріуполь, Очеретино, Бахмут, Київ, Енергодар, Крим, все не перелічити. Цілком чужі люде та колєґі, знайомі та одногрупники, родичі та люде, про котрих і не згадав'бим, коби не війна...

Я завше памітатиму про ВАС. І перекажу цю паміть всім, з ким сі стріну на життєвім шляху. І накажу їм, би так само переповідали то єнчим людьом.

ПАМІТЬ НЕ ВБ'ЄШ!

Яків Кутовий

💙💛 Неймовірні фото українців

Це світлина церковного хору та прихожани церкви села Новомильська Здолбунівського району, Рівненської області,1925-1930 роки.

"Коли їхати Далекосхідним краєм із заходу на схід до Хабаровська, а потім на південь до Владивостока, то, що зразу звертає на себе увагу, — це назви сіл, районів і станцій. По всій цій території рябіють Полтавки, Чернігівки, Київки, Катеринославки, "України"...

Україною ще до революції звалась і зветься ще й тепер станція між Свободним і Катеринославкою. Крім його, на Амурі, на межі районів Архангельського і Буреїнського, є ще село Україна Української сільради. Чернігівських районів на ДВК аж два — один на Амурі, другий — на Уссурі. Так само два Київських райони. В самій столиці краю частина її звалась і зветься Українською Слобідкою. Потім пішли різні Переяславки, Новокиївські Ували, Українські Іванівки і т. д. Є ще, пак, і Катеринославський район. Вірніш — був, бо совєти згодом перехрестили його в Кагановичівський.

Це все назви найбільш яскраві, дані до революції самими переселенцями й не змінені й дотепер. Пізніше, уже за совєтів, до них почали долучатися нові осідки, при совєтах засновані й замешкані, — "Червоні України", "Червоні Армії", "Червоні Зорі" тощо. Це нові українські назви, привласнені новими мешканцями, здебільша здемобілізованими прикордонниками та чер-воноармійцями, що вирішили осісти на ДВК, та й новими переселенцями.

Ті назви — це зовнішній вияв українськості Приамур'я та Уссурійського краю. Але в селищах тих під тими ж назвами (як і під усіма менш яскравими) живе справжній український народ."

Іван Багряний, "Україна біля Тихого океану", 1944 рік

У 1986 році Вояджер-2 став першим космічним апаратом, що наблизився до Урана, надаючи вченим важливі дані про планету. Однак нові дослідження, опубліковані в Nature Astronomy у листопаді 2024 року, вказують на те, що сонячний вітер під час прольоту міг спотворити спостереження за магнітосферою Урана.

Спочатку вважалося, що магнітне поле планети було нестандартним, проте нові дані свідчать, що сонячний вітер стискував магнітосферу, змінюючи її вигляд. Це відкриття може мати значення для вивчення геологічної активності супутників Урана, яких раніше вважали неактивними.

Ці результати відкривають нові перспективи для майбутніх місій до Урана, щоб краще зрозуміти його магнітосферу та супутники.

Дивіться більше про відкриття, зроблені Вояджером-2, у відео :

👉 https://youtu.be/ZHTmHOJjw8Y

зараз проблеми, пов’язані з переїданням значно актуальніші, ніж якийсь там абстрактний голод, відомий може десь в якійсь Ефіопії чи Зімбабве, та ще не відомо, що гірше, і таке інше…
Та я не можу. Не можу забути образ шестирічного хлопчати, що колись, потім може стане моїм вітцем. Вилицюватого, з запалими вуглинами оченят хлопчати, такого сухореброго, схудлого до самих костомах. Уявляю, як він скоцюрблений, навпочіпки порпається ручками-патичками у зогнилому картопляному лушпинні, щоб натрапити бодай хоч на манюсінький кавалочок чогось їстівного, щоб заткати хоч на мить ту ненаситну, як гусінь, зсохлу кишку. Це вже потім, коли виживе, виросте, він здійснить свій квантовий стрибок з сільських козопасів у інженери столичного оборонного підприємства. Завдяки золотим рукам, успадкованим від батька, сільського теслі, та меткому розумові, гранично дисциплінованому фронтом та тилом.

Варел Лозовий
"Вишиванка", уривки з гл. 4, 6

Тітка моя згадувала, як їздив селом такий собі Сидір. Мерців збирав по обійстях, складав їх на хуру, як мішки зі збіжжям, та віз просто на цвинтар – до загальної ями.
Та не тільки мерців… Деякі ще були живі!
Лежить таке собі зовсім попухле на току або на підлозі. Росіяни сказали б – «доходяга». Твар, як місяць вповні, сяє. Ледь вже поворушитися не годен. А Сидір його за ноги хапає й тягне.
- Дядьку Сидоре, дядьку Сидоре! Не руште, облиште. Я ще буду жити! – благає бідолаха тихим, кволим голосочком.
Та Сидір невблаганний.
- Та де ти там будеш жити?!
І тягне сердегу на хуру та кладе оберемком серед інших.
Та «гаття!» - до коней. І глухо торохкоче та пекельна підвода, сіпаючись на мерзлих подорожніх грудках, з верхом закладена мертвими та напівживими односельцями, невмолимо наближаючись до роз’ятреної ненажерної цвинтарної землі. «Впереди планеты всей!»

От і прабабу мою Устю той Сидір на свою хуру заволік.
Як я вже казав, вона відійшла в жнива, коли вже стало трохи легше з добутком бодай хоч якого-небудь харчу. За три тижні опісля смерті малої Ольці, найменшої татової сестрички. Вже не було в Усті сили їсти ту сіру, пісну лемішку, що її дочка, а моя бабця, Степанида закалатала з висівок нового врожаю. Горе, а не врожаю!
А ще навесні, у самий пік голоду, їздив селом фотограф з райцентру. А бабця кажуть до діда:
- Давай, батьку, зробимо карточку на згадку! Бо таки повмираємо.
От і зробили. Тепер висить вона у рамочці осьдо – над письмовим столом, прямісінько перед самими очима, ніби образ. На ній всі ще живі. Ондо - мала Ольця, біляве, високочоле, окатеньке янголятко, що сидить охлялим курчатком на руках бабці, схрестивши босі ніжки-патички, що жалісно стирчать з-під бахматого платячка з мереживним комірцем.

А за півстоліття з лихом до того на прощі у Лаврі Устя, моя прабабця з боку батька, ревно, навколішки відмолювала гріхи - свої та близьких - та щонайперше щиро благала Спасителя, Матір Божу та всіх лаврських мучеників, щоби спасли, оступили та оберегли щонайперше її сім’ю – чоловіка Атона та дочок, Степаниду, Килину, Хрисину та Танасю, що лишилися вдома, в далекому звідсіль селі. Та дали їм крепське здоров’я та добробут у обійсті.
Вочевидь, молитви баби Усті були почуті та подіяли – щодо певної частини рідні. Але не для неї самої та двох молодших дочок разом з родинами. Та ще для однорічної Ольці, її найменшої онуки та моєї несправдженої тітки.
Це, виходить, що в той страшний рік з семи душ родини мого діда вмерло лише двоє. Найменша та найстарша. Найслабші, певно тому й не витримали.
І це був чи найбільший «рекорд» нашого села! Бо бабини сестри, наприклад, Хрисина та Танася, всі пішли у цвинтарну глину разом із чоловіками та дітьми у тому страшному 33-тьому. Зо всіма діточками до одного, яких мали! Одна – троє, друга – четверо. Жодної душі не лишилося по обійстях. Ані кота з собакою, бо всіх переїли завгодя, перетрощили жилавими щелепами дощенту.
І я ніколи не забуду, що я та весь наш рід існує на цьому світі лише завдяки мішку бараболі.
Єдиному мішку мерзлої, гнилої бараболі!
Бо дідо завбачливо закопав його під кущем калини, що росла за хлівом, трохи осторонь від купи гною.
Під калиною, в її затінку, як відомо, нічого не росте. Стирчить незаймана лише гола плішина землі. От дід Яків й прикопав туди той доленосний лантух бататових клубнів. Та добряче притоптав, щоб не дало взнаки, щоби не викликало підозри у активістів місцевого комнезаму та гицлів з держзаготівель, що нишпорили всюди. Нахабні, оскаженілі від безкарності щури! Озброєні метровими гострими залізними шпичаками на держаках, вони штурхали ними, де заманеться. Безжально вхромляли у стіни, в підлогу, в стріху, під мури, у землю, шукаючи по оселях та обійстях убогі схованки нещасних гречкосіїв, до останньої зернини безжально обібраних примусовою колективізацією «с обобщствлением личного имущества».

І якщо знаходили, то неодмінно безжально вигрібали все до останку. Не гербували навіть половиною склянки дерті, тобто товченої крупи, схованої за образом Спаса, у кутку дідової хати, щоб хоч чимось нагодувати нещасне дитинча, що кричить весь час, бо їстоньки страшенно хоче. Кричить, аж захлинається, допоки не охляне. А їстоньки – ані крихти насподі та ще стільки ж зверху!

Отже «пощастило» дідовій родині, як курам на Варчине весілля. Та напевно значно більше ніж, скажімо, сім’ї Желізняка на іншому кінці села.
Був то кремезний, похмурий чолов’яга, що жив з жінкою та малою дочкою у глухій, кривій вуличці за млином, біля ставу.
І коли в його хату довідалися комітетчики з'ясувати, чи є ще там живі чи не дуже, вони натрапили лише на самого хазяїна. Той сидів похнюплений на лаві, край столу, витріщившись невидющими очима кудись у сіре небо давно не метеної підлоги.
- Де твої жінка й дитина, Желізняче?
На що він якось дивно осміхнувся, підхопився на рівні і раптом знавісніло заволав щось незрозуміле, мов навіжений. Та потім опустився знесилений на лаву, та затулив зіщулений твар кулаками.
Комітетчики обшукали гуртом обійстя. Ані на печі, ані під лежанкою, ані в коморі з комірчиною нікого не було видно й близько. Порожньо було також і в хліві, і в погрібнику, і в льоху. Та коли почали шукати щільніше, то надибали великий зчорнілий чавуний баняк під лавкою. Такий звичайнісінький собі баняк, у якому завсігда варять борщ у печі або кулешку.
Та на самому його денці лежали… дві пари людських п’ястуків, обрізаних по зап’ястя. Більші, дорослі, та значно менші, дитячі, зі скульченими судомно пальчиками.
Тітуня, коли розказувала про це, промовисто провела ребром долоні по другій руці.
- Осьдо, по сих пір, по кісточки!
Поки комнезами ошелешено зазирали в той баняк, передаючи його з рук у руки, неборака раптом підхопився та кинувся було в сіни. Та один з відвідувачів, наймолодший та найметкіший, тюпки наздогнав його та, вхопивши ззаду за плечі, повалив на долівку, зацибнув на нього верхи та притицьнув додолу.
- Ой, не тра, туваріщі! Ой, не тра! – заверещав ошаленілий людожер, мов колене порося.
Вони цупко зав’язали йому руки, стягнувши лікті ззаду, та ноги на гомілках двома вишиваними рушниками, що похапцем здерли з образів, та дали ще декілька болючих копняків у бжух та боки, щоби не репетував.
Так і невідомо, чи вбив Залізняк свою дочку та жінку, зарубавши сокирою чи прохромив грельми, чи вони самі повмирали від голодної смерті, бо його у той таки день в надвечір'ї забрали на бричці гепеушники, притьма викликані з району. В село він так більш ніколи не повернувся.
Але він з’їв їх обох, з’їв майже дощенту, намагаючись будь-що вгамувати невситиму плоть, яку безжально дер зсередини гострими пазурями нелюдський, по-звірячому лютий голод.

А от в місті було незрівнянно ліпше. В місті була робота та зарібки. Було доволі хліба, м’яса та мануфактури. В місті й знати не знали та не відали нічого про страшний голод, що лютував по українських селах, бо врожай увесь до останньої зернини був вивезений за особистим наказом товариша Сталіна на продаж клятим капіталістам за іноземну валюту. Бо потім цією ж вторгованою валютою треба було заплатити тим самим клятим капіталістам за механічне залізяччя на потреби істеричної індустріалізації. А ціною тих залізяк стали мільйони збавлених життів. Три чи чотири мільйони заморених на смерть. А може і всі шість чи навіть сім. Хто рахував? Та ніхто, бо припинили реєстрацію, коли кількість померлих ринула за край. Знову ж за наказом. Лише в нашому селі вигибіло більш як вісімсот душ. І це з двох тисяч населення.
І навколо - абсолютний, як то кажуть зараз, інформаційний вакуум та тотальне зомбування широких верств електорату Країни Рад.
Так, ви скажете мені, що то вже все відомі речі, що нав’язли у щелепах, як згіркла жувальна гумка, і годі вже без кінця торочити одне й теж саме, товкти без угаву у ступі цю чорнильну чорнуху, в яку й так «верится с трудом», бо вже прірва часу сплинула, чума-війна та інша купа лайна, і всі колись дамо дуба та рушимо коні, як не з голоду, то обов’язково попухнемо від булімії, бо

Третя лекція Леонарда Сасскінда вже на каналі!

"Як вивчити загальну теорію відносності і не здатися?" Леонард Сасскінд відповідає просто та зрозуміло. У новій лекції ви дізнаєтеся про кривину простору-часу, тензори та секрети гравітації.

🎥 Вмикайте лекцію та відкривайте таємниці Всесвіту разом із Сасскіндом: https://youtu.be/RBENGiS3idM

Гетчер. Історія одного трицератопса🦖.

В палеонтології є традиція давати імена особливо видатним знахідкам. Самка австралопітека Люсі, тиранозавриха Сью, тилозавр Брюс - список можна продовжувати довго. І одним із найстаріших персонажів у ньому буде трицератопс Хетчер.

Розрізнені кістки і фрагменти черепа були знайдені Джоном Хетчером у Вайомінгу в 1888 році. Опис був складений знаменитим палеонтологом Отніелом Маршем, і до 1905 року скелет трицератопса був встановлений у Національному музеї США.

Хетчер викликав справжній фурор - про нього писали газети, сотні людей приходили подивитися на фантастичну тварину. На той час популярність динозаврів була дуже висока. Але ось знань про їхню біологію та будову явно не вистачало.

Перший скелет Гетчера був справжнім монстром Фракенштейна. Частини, яких не вистачало, було замінено кістками від інших динозаврів, використовували рештки 10 стародавніх ящерів! Кінцівки Хетчера були різної довжини, впадала в око їхня непропорційність. Втім, нічого дивного, враховуючи, що для них використовували кістки ніг гадрозавра. Під час монтажу скелета кістки свердлили для кріплення на металевій арматурі - таке поводження сьогодні викликає нервовий тик у музейних співробітників.

Хетчер простояв у незмінному вигляді майже століття. У 1998 році було проведено повну реконструкцію скелета. До цього часу динозаври перестали бути незрозумілими дивинами, чиє завдання - залучити людей до музею. Було зроблено багато відкриттів, проведено чимало досліджень, і Хетчера оновили відповідно до сучасних даних. Кістки скелета були замінені копіями, створеними за зліпками і підігнаними в точності під розміри тварини. Поруч встановлено інформаційні стенди, що розповідають про спосіб життя, харчування та розвиток від дитинчати до дорослої особини.

Оригінальні скам'янілості було перенесено до сховища, де вони надійно захищені від руйнувань і можуть стати основою майбутніх досліджень.

Фільм "Голод -33"
Знятий у 1991р.

Ще один момент, який я вам донесу, а ви подумайте. Коли ви говорите про те, що "це все даремно, ми не переможемо", "нам πзда" і т.д. Скажіть, будь ласка, чи задумуєтесь ви в цей момент, що своїми словами робите боляче і руйнуєте цілий світ мам, дружин і дітей тих, хто там, зі зброєю в руках воює за майбутнє України?
Тобто, коли наступного разу мою дитину в ночі накриє тривожність і вона буде плакати, чому її батько там, а не вдома? Я маю їй сказати: ми не знаємо коли це закінчиться, але це все дарма. Твій батько, як і тисячі інших татусів і матерів, зараз не поруч х.з. чого? Всеодно з цього роя не вийде нічого. Так, по - вашому?

Чи коли наступного разу я ( чи будь - яка інша жінка, яка чекає чоловіка з війни) коли буду тягнути чергові ящики на НП чи з НП для свого чоловіка чи можливо, ваших знайомих, то я маю собі поставити питання " нах ти це робиш? Нас всеодно знищать московити."

Чи мама яка втратила найдорожче, стоячи біля могили свого сина чи доньки ( якщо вона є) чи на алеї пам'яті наших Воїнів з болем в серці має сказати собі " я не знаю за що ти загинув, нас всеодно знищать. Все було дарма". Ви серйозно?

Ми жертвуємо найдорожчим для того, аби продовжувати боротися, аби зберегти державу, а ви ниєте, що нам гайки. Ви знаєте, як болить матері яка втратила зв'язок зі своєю дитиною і навіть не знає чи він живий? Але вона вірить, що він є. Він живий. Він прийде додому. Обов'язково. Колись він це робить. Чи мати яка втратила найдорожче. Зсередини вона мертва, але можливо, ця віра в ту довгоочікувану перемогу за яку її дитина заплатила найдорожчим тримає її на цій землі. Ви про це подумали?

Припиніть це ниття, будь ласка. Ми маємо, як свідомі дорослі шукати шляхи вирішення тих проблем, які перед нами постають, а не істерично нити як діти, які в силу своєї необізнаності не знають, як вчинити і не бачать іншого виходу, як плакати.
ЗУПИНІТЬСЯ, БУДЬ ЛАСКА. ЗБЕРІТЬ СЕБЕ ДО КУПИ І ПРИПИНІТЬ ПЛАКАТИСЬ. Ми маємо гуртом чіплятися за кожну можливість, навіть дуже хитку. Разом вигребемо. Тільки не ставайте баластом, який своєю зневірою тягне донизу.

Наталочка Биховець.

Щодо переходу на українську і "власний приклад", а то хтось знову проспав останнє десятиліття суспільного дискурсу і далі пиздить про "лагідну українізацію".

По-перше, українізація не буває лагідною. І суворою не буває. Українізація чи дерусифікація чи як завгодно, я манав дискутувати ще й про термінологію, це комплекс політик, а не шкільна вчителька. Комплекс політик буває ефективним і неефективним. Крапка.

Обов'язковий дубляж, обмеження і бан російських книжок, мовне законодавство - це ефективні політики і вони свою ефективність довели.
Сидіти на сраці і чекати з моря погоди, поки хтось там "лагідно українізується" хоч "власним прикладом" хоч "через конкуренцію" - це хуйня з-під коня, а не політики, і підтримувати їх означає прямим текстом казати, що ви підтримуєте російську в Україні.

По-друге, створення конкуренції і формування середовища - це взагалі не політики, це побічний ефект політик. Створення умов для появи і розвитку - оце політики. Якісна мовна політика власне продемонструвала, що проблема була не в "конкуренції", а тупо в російському демпінґу і культурній експансії, в агресивному фінансовому, інформаційному, психологічному і адміністративному тиску, який не давав ні формувати культурне середовище, ні створювати культурні продукти (і мати можливість жити на гроші з цього). Як тільки цей зовнішній тиск зник - раптом виявилося, що попит на українське помітно перевищує не лише пропозицію, а нерідко й кадрові можливості пропозицію генерувати. Бо ж українське десятиліттями масово подавали як "нецікаве" чи "безперспективне". Тому такий брак фахівців. Тому стільки відредагованих сракою книжок. Тому стільки бездарностей в кіно і на телебаченні. Бо таланти, що не бажали працювати на Росію і її культуру, були або принципові (одиниці), або не були талантами. Тому все це доводиться розбудовувати з дуже плачевного стану.

Говорити сьогодні про відсутність українського означає лише відсутність в людини елементарної цікавости до української. Лише що ця людина чекає, коли їй поштиво на тарілочці піднесуть український еквівалент "Собачого серця", бо ним, як правило, закінчується культурний горизонт подібних говорунів.
Усім цим говорунам сьогодні можна сказати лише одне - йдіть нахуй.

Я все життя говорю українською і на російську ні для чиєї зручности ніколи не переходив. Чи це достатній приклад? Очевидно, ні.
Я створив канал і десятки матеріалів дотичних до української мови, зокрема в сторону лібералізації "необхідно грамотної української", яку вбивала в мізки радянська школа. Зокрема для того, щоб заохотити людей шукати в мові не досконале володіння, а зручність і функціональність. Чи це достатній приклад? Очевидно, ні.
Завдяки моїм матеріалам десятки людей частково чи повністю перейшли на українську - і це я знаю лише про тих, котрі сказали мені особисто. Чи їхній перехід є достатнім прикладом для тих, котрі вимагають українізувати "особистим прикладом"? Очевидно, ні.

Тому людям, котрі сьогодні кажуть, що від української їх відділяє якийсь висмоктаний з пальця "особистий приклад", я можу сказати одне - йдіть нахуй.

І лише одне питання мене непокоїть. Якщо "скільки мов ти знаєш, стільки разів ти людина", як часто захищають російськомовність в Україні. Якщо "відмова від російської - це відмова від ще одного мовного інструменту". Якщо так, я маю одне питання, як людина, що вільно говорить чотирма мовами, сяк-так іще п'ятьма, читає всіма слов'янськими і на додачу перекладає з двох мертвих германських, тобто з мене можна зібрати кілька лінгвістично боєздатних відділень.

Якщо послати принципово російськомовних нахуй усіма мовами, якими я можу це зробити (з пам'яти нарахував п'ятнадцять) - це ввжатиметься груповим інтернаціональним цькуванням, чи ця логіка інакше працює?

Остап Українець

​📜Гетьман Юрій Хмельницький

Молодший син Богдана Хмельницького. Народився в 1641 році. Вчився в Києво-Могилянській колегії. Волею батька намічений на гетьмана і обраний ним козацькою радою в Чигирині 27 серпня 1657 р., але через молодість відмовився від влади.

Повторно його обрано, супротилежна до І. Виговського, на козацькій раді в Германівці (Київщина) 11 вересня 1659 р. 17 жовтня 1659 р. уклав з московією Переяславські статті, які обмежували суверенні права України.

Після московсько-польської війни 27 жовтня 1659 р. Ю. Хмельницький уклав Слободищенський трактат із Польщею, яким розірвав договір із Москвою і входив у союз із Польщею на автономних правах.

У 1663 р. відмовився від гетьманства й постригся в ченці під іменем Гедеона. У 1664 р. поляки звинуватили гетьмана у зраді й ув’язнили в Марієнбурзькій фортеці, де він пробув до 1667 року. Після того жив в Уманському монастирі; тут його захопили в полон татари й відіслали до Константинополя, де він був ув’язнений. Пізніше звільнений і став архімандритом одного із монастирів. Туреччина використала його в своїх цілях щодо України й поставила князем і вождем війська Запорозького, зі столицею у Немирові.

Після Бахчисарайського миру між Московією, Туреччиною та Кримським ханством у 1681 р. Ю.Хмельницького позбавлено гетьманства, але знову став гетьманом від турецького боку у 1685 році. Проте того ж року був страчений у Кам’янці-Подільському.

📌Джерело: Тисяча років української суспільно-політичної думки. У 9-ти т. — К.: Дніпро, 2001. Т. 2. Кн.2. — Перша половина XVII ст. / Упор., прим. В. Шевчука. — 536 с.

Опанас Заливаха — український живописець, правозахисник та відомий шістдесятник, родом із Куп‘янського району.

Відбував покарання як політв‘язень через «антирадянську пропаганду та агітацію».

Знав безліч різних технік, від мозаїки та станкового живопису до літографії, від кераміки та дерева до оформлення інтер’єрів. Працював та дружив із Аллою Горською та навіть одружився із племінницею Степана Бандери 😯

«Не буде нації — не буде мистецтва», — казав Опанас Заливаха.

🎶 Bleached Video Days

Цьогоріч практично немає згадок про чергову річницю Жовтневого перевороту 1917 року. Ба більше, фахівці від історичної пам'яті та декомунізації цьому радіють, бо, бачте, "новому поколінню українців це байдуже". І дуже даремно, адже кривава осінь 1917 -- це ключовий поворотний момент ХХ століття, пролог до геноцидів, репресій і цивілізаційної катастрофи. Осатанілий кремлівський Голіаф, який зносить КАБами українські міста та гострить пазурі на світове панування, народився саме тоді -- на відміну від старого російського монстра, новітній чекістсько-комісарський покруч дурманив і вербував зомбі-прихильників від Нью-Йорка до Пекіну.

Воєнний переворот, організований партією російських більшовиків РСДРП та їх не менш відмороженими союзниками лівими есерами, розпочався 7 листопада 1917 року в Петрограді з холостого пострілу крейсера “Аврора”. Крейсер цей дивом не добили японці в Цусімській битві 1905 року, відтак добірне падло, що на ньому плавало, встигло накоїти немало лиха.

Арешт недієздатного та непопулярного Тимчасового уряду у повному складі (крім прем’єра Керенського, який вчасно побажав присутнім всього найкращого) відбувся практично безкровно. На цьому пацифізм червоних революціонерів закінчився.

Під керівництвом небезпідставно підозрюваних в роботі на іноземні спецслужби професійних терористів (революціонерів) Леніна–Троцького–Сталіна–Антонова-Овсієнка–Свєрдлова–Дибенка озброєні більшовицькі бандформування взяли пошту, телефон, телеграф, мости і вокзали.

Апогеєм перевороту став псевдо-штурм колишнього царського Зимового палацу, який потім довелося відтворювати режисеру Ейзенштейну на кіноплівці в 1927 році для героїзації фейкової події. Клаповухим пролетарям та колгоспникам потім стрічку можна було демонструвати в сінематографі як документальну.

Тут постає природнє питання, чи намагався хтось зупинити червоногвардійські загони. Регулярна армія давно була вибита в окопах Першої світової, мобілізовані мільйони селян, у тім числі й українці, хотіли чимскоріш потрапити додому, тому надії залишалися на молодих курсантів військових училищ. Але…

Кілька сотень київських юнкерів з Костянтинівського піхотного училища переформатувалися в Першу українську юнацьку школу ім.. Б. Хмельницького і влаштували більшовикам перформанс в стилі Фермопіл під Крутами в січні 1918 року.

Курсанти з Одеського юнкерського училища самостійно пошили жовто-блакитний прапор і разом з гайдамаками підняли його над будівлею безкровно захопленого Одеського військового округу 13 грудня 1917 року, а заодно розтрощили у вуличних боях одеських червоногвардійців.

А юнкери з училищ в Петрограді, яких було декілька тисяч, виставили для оборони Зимового палацу всього кілька курсантських рот, схаменувшись через кілька днів, коли було вже пізно, і матросько-червоногвардійські ударні банди вже міцно тримали російську столицю за горло. Більш поважний опір продемонстрували тільки юнкери з московських училищ, які протрималися тиждень.

Сакралізація класового геноциду та перманентного терору під прапорами марксизму стала нормою на 1/6 земної кулі.

Абревіатури Раднарком, КП(б)У, комсомол, Політбюро, ЦК КРПС, ГУЛАГ, ВЧК ОГПУ, НКВД, МГБ, КГБ, райкоми, парткоми, продзагони і ревтрибунали – понура слизька драглиста смерть з тисячами щупалець у комісарському кашкеті з червоною пентаграмою, чекістський розстрільний підвал зі стінами, липкими від крові, зіккурати трупів, сповиті колючим дротом або спалені живцем у топках паротягів. Це не роман жахів у стилі Говарда Лавкрафта, це сухі та фактологічні звіти слідчих органів на тимчасово звільнених від червоної чуми територіях в 1918–1920 роках.

Офіційно проголошена “продовольча диктатура” і “продовольча розверстка” – більшовицький ПДВ, ПДФО, податок на прибуток підприємств і екологічний податок у вигляді силової реквізиції під дулом нагана продовольства в бунтівного селянства для видачі його по картках лояльному заводському пролетаріату.

Демонічний Лев Бронштейн-Троцький з мефістофелівською борідкою та кривавими планами “перманентної революції”, “трудових армій” і “демократичного централізму” – єдина реальна альтернатива Леніну та Сталіну. Як чума є альтернативою СНІДУ та сифілісу.

Тодішніми “кадирівцями” були обдовбані кокаїном на спирті балтійські та чорноморські матроси в смугастих тільниках, обвішані гранатами та підперезані кулеметними стрічками; латиші, угорці та китайці – ескадрони смерті безродних космополітів з маузерами і наганами, душогуби в комісарських шкірянках і смердючих баранячих кожушках, рахітичні університетські хіпстери з продзагонів, цинічні кар’єристи з академій царського Генштабу, які заливали іпритом повсталих селян.

Містечкові упирі з ревтрибуналів і чрєзвичайок, волохате поріддя темних тамбовсько-муромських хащів, бородаті марксисти-талмудисти, бойовики кавказьких кримінальних груп, китайсько-угорсько-латиський інтернаціонал кілька років душили, палили, розстрілювали та розпилювали пилками живцем людей, а тоді захотіли експортувати цей досвід по Європі та світу. Хочуть і нині.

Хтось гадає, що більшовизм – це Ленін (Ульянов), Свєрдлов, Троцький (Бронштейн), Сталін (Джугашвілі), а комунізм — це заборонена Компартія України на чолі з екзильним Петром Симоненком. Порохно історії.

Але нині це й Путін, і Сі Цзіньпін, і Кім Чен Ин.
Не кажіть, що вас не попереджали.

Втім, все як завжди: назустріч темряві вилетить навперейми стрункий і спокійний журавлиний ключ українських курсантів, стрільців, хорунжих і сотників у пікселі.

Де буде білоголовий орлан з розпростертими крилами на зірково-смугастому тлі ?

Юрій Михальчишин.

#постаті

Один з останніх віршів українського поета Василя Симоненка, опубліковано було цей твір вже після смерті поета. Василь Симоненко разом із Аллою Горською та Лесем Танюком у 1962 році виявив місця злочину радянської влади, місця поховань (масові страти людей) органами НКВС у на Лукянівському та Василівському цвинтарях, а також у Биківні. Певно поет написав цей вірш після знаходження місць масових страт, від цього його жорстокий тон.

Повний вірш Василя Симоненка. Не зважаючи на те що пройшли цілі століття пам'ять про козаків, оборонців материнської землі, досі жива в надрах українського народу.

Де зараз ви, кати мого народу,
де сила ваша, велич ваша де?
На тихі зорі і на ясні води
Вже злоба ваша чорна не впаде.

Народ росте, і множиться, і діє
Без ваших нагаїв і палаша.
Під сонцем вічності древніє й молодіє
Його жорстока й лагідна душа.

Народ мій є, народ мій завжди буде,
Ніщо не перекреслить мій народ!
Пощезнуть всі перевертні й приблуди,
і орди завойовників-заброд

Ви, байстрюки катів осатанілих,
не забувайте, виродки, ніде:
- Народ мій є! В його гарячих жилах
Козацька кров пульсує і гуде!

{Історія українського козацтва}

Кусто та його дослідження океанів. Що далі?

Дивіться у відео за посиланням 👇

https://youtu.be/krrjV9qfZ4A?si=FaFIIs8cUoLWPgLM

7 листопада 1945 року у шефа Федерального бюро розслідувань США Едгара Гувера відбулася незвична, але вельми важлива зустріч. Його співбесідницею стала Елізабет Бентлі. Яка зізналася йому в тому, що є радянською агенткою. Це був не перший контакт Бентлі з ФБР, але цього разу вона вирішила відкрити всі карти. Допитана в той же день, вона назвала співробітникам Бюро імена 150 своїх «колег» - шпигунів, з яких 37 були державними службовцями, деякі – доволі високого рангу.

Гувер в своєму житті бачив багато, але цього разу був справді заскочений. Ні, про існування радянських агентів від здогадувався. Більше того, багато з них були викриті Ігорем Гузенком, шифрувальником посольства СРСР в Оттаві, який - за два місця до зізнань Бентлі - запросив політичного притулку, прихопивши з собою чимало документів, що підтверджували його інформацію про надзвичайно розгалужену шпигунську мережу.

Але щодо повідомлень Гузенка могли бути певні сумніви, поки він був один. Бентлі не просто підтвердила його свідчення, але й продемонструвала, що справи насправді були ще гіршими – радянські агенти просочилися майже всюди – до Білого дому включно. Просто під носом гуверівського ФБР. А відтак – могли виникнути питання щодо професійності його керівника.

Відмахнутися від свідчень Бентлі, втім, було вже неможливо. Та й сама вона не раз підтверджувала їх під присягою - а ц е для американської правовою системи надавало їм безперечної юридичної ваги.

Бентлі одразу погодилася стати подвійним агентом. Але великої користі у цій ролі не мала. Мережа виявилася надто розгалуженою, і про те, що вона дала свідчення ФБР, інші агенти дізналися мало не на наступний день. Тож найцінніших шпигунів Москва квапливо евакуювала.

Але звісно це не скасувало того факта, що вони були. А щоб зрозуміти, як їх вдалося навербувати таку неймовірну кількість, варто побіжного погляду на біографію самої Бентлі.

Як аспірантка Колумбійського університету, вона на початку 30-х отримала стипендію для навчання у Флоренції. В Італії стала спочатку прихильницею фашистів, а потім антифашисткою – вплинув роман з викладачем, який був противником режиму Муссоліні. Після повернення на батьківщину приєдналася до відділення мюнценбергівської «Ліги проти війни і фашизму», а покрутившись серед її активістів, за два роки вступила до комуністичної партії.

Оскільки ж вона працювала в італійській бібліотеці у Нью-Йорку, зголосилася – з власної ініціативи – стежити за місцевими фашистами, що відвідували цей осередок муссолінівської пропаганди. Далі було знайомство і роман з Яковом Голосом, російським емігрантом і ватажком американських комуністів, який насправді був насамперед радянським резидентом.

Саме Бентлі стверджувала, що довгий час не здогадувалась, що працює не на місцевих «борців за народне щастя», а саме на Москву – але чому ми їй маємо вірити? Звісно, серед тих, кого вона в подальшому використовувала і справді було багато бовдурів, які «велися» на пропагаду або ж просто не хотіли випадати із гламурного кола – комунізм в США у 30-ї був ще тим гламуром, Мюнценберг і Кац попрацювали над цим ретельно. Але навряд чи можна «всліпу» використовувати керівника мережі, яким зрештою і стала Бентлі.

Хай там як, але саме після зізнань Гузенка і Бентлі в американської влади почали відкриватися очі на те, наскільки глибоким і майже всеохопним було радянське проникнення. Та почалося усвідомлення самого рівня небезпеки – як це часто буває з американцями значною мірою запізніле. Саме під впливом самовикриттів "кротів", хоча це, безумовно, було лише одним з факторів, президент, Гаррі Трумен врешті-решт взявся за стримування комунізму – комунізму і ідеологічного, і як синоніма радянського експансіонізму загалом. І зовсім не дивно, що зовнішньополітична «доктрина Трумена» була оприлюднена в той самий день, що й виконавчий наказ про очищення державного апарату від іноземних агентів. Це була реакція самозахисту. І ще питання, як і коли запрацював би цей "механізм імунітету", якщо б Бентлі – та й Гузенко вреші-решт – не вирішили обрати "іншу сторону" вже в 1945-му.

© Олексій Мустафін х

7 листопада 1925-го року народився Олесь-Дмитро Гуменюк - воїн УПА, голова Львівського крайового братства ветеранів національно-визвольної боротьби.

У 1937 році Олесь Гуменюк вступив до Коломийської гімназії, де провчився до приходу совітів у 1939 році.

Навесні 1943 року добровільно зголосився до лав дивізії «Галичина», де пройшов військовий вишкіл.

Воював у лавах УПА. У липні 1944 року був поранений у битві під Бродами.

Із серпня 1944 р. — стрілець Надвірнянської районної боївки, писар-слідчий служби безпеки Станіславської округи Карпатського краю (ЗУЗ).

Уночі 15 листопада 1945 року під час операції по захопленню агента Левчука упав з 5-метрової висоти. 21 листопада по доносу його почали допитувати в хаті, а закінчили в лісі біля Яремчі.
У березні 1946 року Військовий трибунал виніс вирок: 15 років каторги і п’ять років «пораження прав».

Відбував покарання у Норильську. Брав участь у Норильскому повстанні.

Після повернення вступив до сільськогосподарського технікуму й працював токарем.

Був одним із засновників Львівського крайового братства ветеранів національно-визвольної боротьби, згодом очолив його.

4 квітня 2019 року презентовано документальний фільм «Покоління повстанців» заснований на його книжці «Спогади про буремні роки визвольних змагань». В якому взяв участь разом із своїм сином бійцем добровольчого батальйону ОУН («Кельт») Андрієм.

🕯️Помер 8 травня 2020 року у віці 94 років у Львові.

І мертвим і живим і ненарожденним...

Тарас Шевченко.

Зеленський та Муссоліні. В чомусь дуже схожі історичні постаті. Особливо в частині, коли слова розходяться із ділом.

Цікаве відео на цю тему є. Переходьте за посиланням 👇

https://youtu.be/-anLVbhYvAk?si=vrZ2BdQ3qulLJ_DZ

Берта Бенц та її чоловік Карл Бенц винайшли перший автомобіль на бензині, але ніхто не знав, як ним користуватися, залишивши винахід невикористаним. Всі називали Карла дурнем за те, що він створив смішний триколісний велосипед

Що ще гірше, Карл вдавався до алкоголю, щоб супроводжувати свою депресію.

Родина Бенц жила в Мангеймі з п'ятьма дітьми, а Берті довелося відвідати батьків у Пфорцгеймі, майже за 100 кілометрів на південь. Щоб підтримати чоловіка і переконатися, що його робота була не марною, Берта набралася сміливості і вирішила поїхати до них на триколісний велосипед.

Подорож зайняла майже повний день, розумна кількість часу з огляду на потужність автомобіля наприкінці 19 століття. Берті довелося кілька разів зупинятися в аптеках, щоб заправити бензином, який там тоді продавали. Відвідала два танери, щоб полагодити гальма, винайшла тим самим гальмівні колодки, і коваля, щоб полагодити ланцюг передач.

Приїхавши до пункту призначення, Берта повідомила чоловіка про успіх поїздки по телеграмі. Наступного дня вона вирушила до Манхейма, завершуючи зворотну подорож.

Поїздка привернула багато уваги, оскільки Берта зустріла по дорозі багато цікавих людей. Саме тоді люди почали розуміти, що автомобіль – це не просто цікава іграшка, а практичний та швидкий засіб пересування.

Карл миттєво прославився і незабаром усі захотіли копію його автомобіля, що призвело до численних замовлень. Поїздка Берти також стала для неї можливістю протестувати автомобіль з погляду користувача, виявивши потенційні покращення.

Вона запропонувала додати передачу в коробку для збільшення швидкості, тим самим зменшити час у дорозі і обганяти вагони, додати четверте колесо для більшої стійкості, поліпшити гальма та встановити паливний фільтр. Звідти народилося те, що стане великою автомобільною імперією, відомою досі.

Daily Factfinder

ОНУКОВА ЗНАХІДКА

**
Прибіг онук и‌ від радості аж сяє :
"Дивись, бабусю, хто
у мене є! -

Коробочку якусь в руках тримає,
Розкрив і обережно подає.-

Лиш не сполохаи‌, хаи‌ поспить ще трішки.
Із даху на дорогу він упав,

Поранив, бідолаха, крильце и‌ ніжку,
А я помітив і и‌ого підняв..."

В коробці крихти і крупу вже бачу,
І про водичку теж він не забув,

Із вати щось виглядає там наче -
Горобчика старанно загорнув!

"Якби ж я міг, поклав би у гніздечко.
Та як и‌ому іще допомогти?..-

І зазирнув легенько так скраєчку,-
Бабусенько, порадь мені щось ти ...

Шукає и‌ого, певно, мама и‌ тато .
Хвилюються, я знаю, цілии‌ день..."-

Зітхнув малии‌, і сльози в оченятах,
И‌ любові стільки - як лише в дітеи‌ !

До себе я онучка пригорнула :
"Моє ж ти золотеньке пташеня !

Як хочу, щоб серде'нько в тебе було
І добрим, чуи‌ним все твоє життя !

Щоб ти умів завжди' поспівчувати,
Товариша не кинути
в біді.

І слабшому хотів допомагати -
То и‌ Бог допомагатиме тобі.
* * * * *

Людмила К. - В.
( Фото авторки)
2021 р.

Є така приказка "Старого собаку не навчити новим фокусам". З Зеленським так само. Тому Зеленський, який підписав указ про ліквідацію МСЕК із 31 грудня, показує, що залишається прихильником простих рішень.

Виявили, що одеський військком корупціонер? Звільнити всіх військкомів. Те, що це зруйнує процес мобілізації в Україні і лише імітація бурхливої діяльності, шоумена не турбує. Просте рішення йому до вподоби. Виявили, що працівники ДЗНД СБУ слідкували за журналістами? Їх теж звільнити, разом з керівником. І не турбує шоумена, що звільнення це не покарання за порушення закону. Просте рішення. Звільнити і в голові Зеленського проблема вирішена! Але так було і раніше. Треба закінчити війну? То варто просто перестати стріляти. Любитель простих рішень мало думає про наслідки та про ефективність своїх рішень. Його більше турбує ефектність. Тому, коли втік Дмитрук, то для картинки зібрали РНБО і шоумен дав наказ за два тижні надати йому план, який би вирішив проблему з втікачами. І не хвилювало Зеленського те, що через місяць втік ще один слуга Одарченко. Бо йому потрібна не ефективність, а ефектність. Він шукає не рішення проблеми, а рішення, яке допоможе йому отримати аплодисменти.

До речі, іншим разом Зеленський може навіть грюкнути ніжкою, для посилення ефекту. Не допоможе, але буде виглядати ефектно. Он, 12 жовтня 1960 року під час засідання 15-ї Генеральної Асамблеї ООН перший секретар ЦК КПРС Микита Хрущов навіть став стукав черевиком по столу для шоу-ефекту. І хоча виглядало не дуже красиво, але цими діями Хрущов демонстрував, що доповідь йому не цікава. На результат це ніяк не вплинуло, але самому Хрущову все сподобалося. Наш шоумен давно взяв цей метод на озброєння.

Тому зараз знову зібрали РНБО, щоб показати хоч якусь реакцію на скандал з корупцією у МСЕК. Розігнати всіх і крапка! Піпл хаває та аплодує. І щоб хоч якось відреагувати на скандал з прокурорами з фальшивими інвалідністями звільняють Генпрокурора, якого і так ще раніше вирішили звільнити. Не перевірити факти, не розслідувати справу, не зламати схеми і не притягнути злочинців до відповідальності, а знову ефектне рішення, яке не вирішить проблему, не покарає злочинців і не змінить ситуацію на краще. Якщо назвати орган по новому, але залишити людей, які продавали посади керівництву МСЕК, а ті продавали інвалідність, то нічого не зміниться окрім назви. Хоча хто думає про це серед прихильників Офісу простих рішень?

До речі, а радник президента Владислав Власюк, який є сином ексголови Вінницької МСЕК Васюка та який займається санкційним напрямком так і залишиться на посаді в ОП, яку йому намутив тато? І що там з його татом, у якого журналісти знайшли 13 квартир і три автомобіля Tesla? Це ж все зроблено чесною працею у МСЕК? Точно? А ще тато радника президента, не лише є лікарем вінницької МСЕК, а має спільну фірму ТОВ "Сонячні фермери" чинною головю вінницької МСЕК Юлією Даниленко. Можливо ця фірма має справу з сонячною енергетикою, тоді чоловік Даниленко дуже зручно працює у "Вінницяобленерго". То через це президент теж збере РНБО чи це інше? У будь-якому випадку ми знову бачимо шоу, коли влада намагається не проблему вирішити, а банально мінімізувати негатив. Тому що шоумени думають про шоу, а не про результат. І нічого іншого від них чекати не треба.

◼️Борислав Береза

На фото кадр із серіалу "Слуга народу"

Обійми мене тату, заховай від біди...Оля Будчук Olia Budchuk.

Чттає Мирослав Мирний.

Росіянці нам пхали колись і пхнуть зараз Пушкіна із всіх шпарин. Але ми маємо власних письменників і власну культуру.

Чому варто викинути на смітник Алєксандра Сергєєвіча дивіться у відео 👇


https://youtu.be/14A9KcNGCIQ

Підніміть собі настрій 😉

- Алло? Це банк?

- Так, мене звуть Ганна, чим я можу вам допомогти?

- Вашу шубу з'їла міль! Я більше не буду платити по кредиту!

...Минуло три місяці...

- Встати! Суд іде!

- Ваша честь! Восени минулого року я взяла в кредит на п'ять років норкову шубу, сезон в ній відходила, все було добре. Але за літо шубу з'їла міль! Тому я перестала платити по кредиту і вимагаю від банку компенсацію за принесений збиток, моральну шкоду і судові витрати.

- Чому ви вирішили, що банк несе відповідальність в разі поїдання шуби міллю?

- Ось тут, в кредитному договорі, написано, що до моменту повного погашення кредиту, шуба є власністю банку. Банк не зберіг своє майно в належному вигляді, чому я повинна продовжувати за нього платити?

- Вибачте, ваша честь, банк заперечує. У договорі написано, що ви можете користуватися шубою? Написано, так в чому ж вина банку?

- Ваша честь! З питань використання шуби у мене до банку претензій немає! Цілий сезон я користувалася шубою, все було добре. Але скажіть, хто користується шубою влітку?

- Раз ви користувалися шубою взимку, значить, ви і повинні були зберегти її до наступного сезону!

- Покажіть, будь ласка, в якому пункті договору це прописано? Або у нас з вами є окремий договір на довірче зберігання?

- Але використання шуби передбачає її зберігання між сезонами і обробка від молі.

- Ваша честь, в кінці сезону, коли прийшов час прибирати на зберігання зимові речі, я зателефонувала в банк, щоб проконсультуватися з питань зберігання їх майна. У мене навіть є запис цієї розмови.
•
- Доброго дня, це банк?
- Так, мене звуть Світлана, чим я можу вам допомогти?
- Я брала норкову шубу в кредит, через ваш банк, перевірте, будь ласка, чи є заборгованість. Номер договору 375 дріб 18 тире 00024185
- Одну хвилиночку ... Ольга Павлівна?
- Так це я.
- На сьогоднішній день заборгованості немає, платежі надходять вчасно. Чимось ще можу вам допомогти?
- Підкажіть, будь ласка, як потрібно зберігати цю шубу в літній період?
- Вибачте? Я не знаю. Ну, повісьте її куди-небудь.
- Можна я її в передпокої, в шафі залишу? Або є якісь додаткові вимоги щодо зберігання?
- Ніяких вимог немає, залиште в шафі, якщо вам так зручніше. Щось ще?
- Ні дякую.
•
- Ваша честь! Банк протестує! Клієнтка задала оператору питання, в якому вона не компетентна!

- Ваша честь! Якщо оператор банку не компетентна в таких питаннях, чому вона не перевела мене на спеціаліста банку, що відповідає за міжсезонне зберігання шуб?

- У нас в банку немає такого відділу!

- Дуже цікаво! Шуби у вас є, а відділу по зберіганню немає?

- Протест відхилений!

- А як у вашому уявленні ми повинні були забезпечити збереження шуби?

- А чому ви мене про це питаєте? Це ваша шуба, вам і думати треба, як її зберегти для того, щоб я могла продовжувати нею користуватися! Ви не потурбувалися збереженням свого майна. А тепер намагаєтеся мене зробити винною? Не вийде! За погризену міллю шубу я платити не буду!

Суд видаляється на нараду!

- Встати! Суд іде! Позов громадянки N ... до банку F ... задовольнити в повному обсязі.

Історії з інтернету

Як не "слуга народу" - так корупціонер, злодій, та брехун, мародер, малорос і обов'язково має родину не раші !!!

Депутатикиня слуги урода Олена Хотенко Рівненської міськради, вона ж керовніца податкової Сумської області, задекларувала позику 2,8 млн грн.у 2018 році грн у свого сина – якому на той момент було лише 12 років.
Зараз син депутатки – успішний 18-річний ФОП, що за декларацією матері, за минулий рік отримав 3 млн грн доходу.
Також вона власниця 2 квартир, 50% будинку на 550 кв.м. та елітного автомобіля. Вже під час повномасштабної війни податківиця-"слуга" отримала дві квартири в подарунок від матері – громадянки Росії.
Хотенко народилась 01 серпня 1971 року у м. Брянка Луганської області , керує в Сумах, депутаткує в Рівне, син з дитинства мільйонер, мама на раші, яка здібна і талановита....
Такого не було навіть при "януковочу".
А пам'ятаєте, як на стадіоні піськограй ставив запитання Порошенкові про відрубаніруки?
Та й блаЗЄнський обіцяв "кінець_епохи_брехні!" Чи ви забули?
Отак сьогодні вже шостий рік створює кінець епохи бідності потужнийі незламний Боневтік Херпіду і замість урану збагачує однопартійців.
Еех, 100% свого прокурора інваліда на них нема...

Вова знаєш " ЧОМУ ми НЕ в НАТО?"
Бо в НАТО яйця по 17 грн. штука застряють в дверях!

Зіновій Бібрецький.

Пророк і п%*дабол
От тільки не наїзжайте на мене.
Але я вважаю, що герой Володимира Олексанровича з серіалу "Слуга народу" сказав про зелену владу пророчу фразу:
- п%*дЯт і пІ*дят, пІ*здят і п%*здЯт.

От сьогодні він заявив:
- фсьо, я розсердився і з 31 грудня я МСЕКи відміняю.
І якийся дядько скаже:
- от же ж молодець. Геніально. Раз - і вирішив проблему. Хто ще так може?

Я трошки більше знаюся за дядька. І знаю, що після того, як Зеленський вирішує одне питання - з'являється мінімум три нових.

1) От сілач. Але хто тепер буде видавати прокурорським та іншим бєдняжкам липові справки з інвалідністю? Тепер замістьМСЕКа буде ХРЕНСЕК? Що поміняється від зміни вивісок?

2) Президент забув сказати: а це його рішення автоматично відміняє інвалідність 61 хмельницького прокурора? Чи вони і далі будуть спустошувати пенсійний фонд? Бо із заяви на РНБО неясно?

3) А ті всі, хто в записній книзі Крупи, які отримали інвалідність за бабоси? Їм відмінять інвалідність і вони підуть в ЗСУ, створивши два повноцінних батальйони? Чи їм обійдеться?

4) Як це вплине на стан корупції в Україні в цілому? Яйця по 17ть вже фсьо? А ті хто це купував сіли? Чи справа розвалилася?

Вобщем геніально. Назву міняємо - проблема розсосеться.
Квартал, він такий. Гордієві вузли рубає - куди там тому Олександру Македонському.


Віктор Бобиренко ©️

У мене є подруга. В неї приголомшлива, жіночними вигинами фігура, магнетичні очі, тонкі пальці, довге світле волосся, сотні чудових фотографій на ноутбуці і тисячі чоловічих поглядів. Тому вона працює бухгалтером у невеликій компанії, що виробляє інгредієнти для дріжджів.

У мене є друг. Він уже понад десять років глибоко закоханий в мою знайому. За ці роки він встиг одружитися з іншою жінкою, народити двох дітей і поза шлюбом мати драму «я-не-можу-їх-кинути». А моя знайома, до речі, як і раніше, вільна.

Я маю колегу . Вона любить усе, що пов'язано з Англією. Все своє життя вона мріє туди поїхати, але вона не має на це достатньо коштів , тому заїдає вона свою нездійснену мрію десятками нових суконь і дорогими гаджетами.

Маю сусідку. Вона мріє про сильного чоловіка в будинку , гарну кухню та довгу декретну відпустку , довжиною у п'ятьох дітей. Вона плаче щоразу, коли бачить малюка, і ночами пише казки для майбутніх дітлахів. Саме тому вона зробила супер кар'єру і щодня грізно займає посаду директора досить великої компанії. У її розпорядку дня є лише два «вікна» — і обидва розташовані у її кабінеті та закриті дорогими гардинами .

У мене є одногрупниця. Два роки вона мріяла, щоб її бойфренд зробив їй пропозицію. Вона винесла своїми стражданнями всі мозкові звивини оточуючим в радіусі кількох кілометрів. Отримала свою пропозицію. А тепер уже півроку мучиться над тим, чи її це людина . А раптом вона помилилась?

Маю знайомого. Він хоче відкрити свій ресторан і зажити спокійним життям. Тому практично щоночі він відривається до втрати свідомості в нічних клубах з модельками, на котрих витрачає величезні суми грошей, відкладені на ресторанчик у тому числі.

У мене є однокласниця. Вона мріє написати книгу. Вона – наркоманка.

Увага, питання: навіщо насправді людям життя?

Тамріко Шолі

Чому Шевченко писав щоденник російською мовою ?

🍁 Наші у Тульській області влучили куди треба. І що треба там тепер палає.

🤷‍♂️ Хотів замінити багатий лексикон місцевих на пі-пі-пі, але безперервне «ПІ» не передасть тієї гами емоцій, яка спіткала свідків цього феєрверку. Хай вже буде як є.

P.S. Та не важливо, що там горить - хай воно все там горить-палає без розбору. Аби дощ не пішов…