7 листопада 1945 року у шефа Федерального бюро розслідувань США Едгара Гувера відбулася незвична, але вельми важлива зустріч. Його співбесідницею стала Елізабет Бентлі. Яка зізналася йому в тому, що є радянською агенткою. Це був не перший контакт Бентлі з ФБР, але цього разу вона вирішила відкрити всі карти. Допитана в той же день, вона назвала співробітникам Бюро імена 150 своїх «колег» - шпигунів, з яких 37 були державними службовцями, деякі – доволі високого рангу.
Гувер в своєму житті бачив багато, але цього разу був справді заскочений. Ні, про існування радянських агентів від здогадувався. Більше того, багато з них були викриті Ігорем Гузенком, шифрувальником посольства СРСР в Оттаві, який - за два місця до зізнань Бентлі - запросив політичного притулку, прихопивши з собою чимало документів, що підтверджували його інформацію про надзвичайно розгалужену шпигунську мережу.
Але щодо повідомлень Гузенка могли бути певні сумніви, поки він був один. Бентлі не просто підтвердила його свідчення, але й продемонструвала, що справи насправді були ще гіршими – радянські агенти просочилися майже всюди – до Білого дому включно. Просто під носом гуверівського ФБР. А відтак – могли виникнути питання щодо професійності його керівника.
Відмахнутися від свідчень Бентлі, втім, було вже неможливо. Та й сама вона не раз підтверджувала їх під присягою - а ц е для американської правовою системи надавало їм безперечної юридичної ваги.
Бентлі одразу погодилася стати подвійним агентом. Але великої користі у цій ролі не мала. Мережа виявилася надто розгалуженою, і про те, що вона дала свідчення ФБР, інші агенти дізналися мало не на наступний день. Тож найцінніших шпигунів Москва квапливо евакуювала.
Але звісно це не скасувало того факта, що вони були. А щоб зрозуміти, як їх вдалося навербувати таку неймовірну кількість, варто побіжного погляду на біографію самої Бентлі.
Як аспірантка Колумбійського університету, вона на початку 30-х отримала стипендію для навчання у Флоренції. В Італії стала спочатку прихильницею фашистів, а потім антифашисткою – вплинув роман з викладачем, який був противником режиму Муссоліні. Після повернення на батьківщину приєдналася до відділення мюнценбергівської «Ліги проти війни і фашизму», а покрутившись серед її активістів, за два роки вступила до комуністичної партії.
Оскільки ж вона працювала в італійській бібліотеці у Нью-Йорку, зголосилася – з власної ініціативи – стежити за місцевими фашистами, що відвідували цей осередок муссолінівської пропаганди. Далі було знайомство і роман з Яковом Голосом, російським емігрантом і ватажком американських комуністів, який насправді був насамперед радянським резидентом.
Саме Бентлі стверджувала, що довгий час не здогадувалась, що працює не на місцевих «борців за народне щастя», а саме на Москву – але чому ми їй маємо вірити? Звісно, серед тих, кого вона в подальшому використовувала і справді було багато бовдурів, які «велися» на пропагаду або ж просто не хотіли випадати із гламурного кола – комунізм в США у 30-ї був ще тим гламуром, Мюнценберг і Кац попрацювали над цим ретельно. Але навряд чи можна «всліпу» використовувати керівника мережі, яким зрештою і стала Бентлі.
Хай там як, але саме після зізнань Гузенка і Бентлі в американської влади почали відкриватися очі на те, наскільки глибоким і майже всеохопним було радянське проникнення. Та почалося усвідомлення самого рівня небезпеки – як це часто буває з американцями значною мірою запізніле. Саме під впливом самовикриттів "кротів", хоча це, безумовно, було лише одним з факторів, президент, Гаррі Трумен врешті-решт взявся за стримування комунізму – комунізму і ідеологічного, і як синоніма радянського експансіонізму загалом. І зовсім не дивно, що зовнішньополітична «доктрина Трумена» була оприлюднена в той самий день, що й виконавчий наказ про очищення державного апарату від іноземних агентів. Це була реакція самозахисту. І ще питання, як і коли запрацював би цей "механізм імунітету", якщо б Бентлі – та й Гузенко вреші-решт – не вирішили обрати "іншу сторону" вже в 1945-му.
© Олексій Мустафін х