так от, про те, яка частина мене не пережила-таки аварію.
вичислити я її змогла тільки від зворотнього, спостерігаючи ті частини, які вижили.
по-перше, одразу після того, як мене забрали на швидкій, з купи всього, що я вміщаю в собі, почали виринати найбільш стабільні мої опори - моя віра, моя опора на тіло, мої тілесні та дихальні практики, моя духовна складова. моя опора на комʼюніті та найближчих людей, моя любов до блогу та потреба ділитись навіть найважчим. ну і моя залежність від книжок як основний варіант ескапізму, звичайно))
потім, коли я більш-менш вже прийшла в себе та більше не боялась власних думок про суїцид, повернулась моя терапевтична ідентичність: я скучила за клієнтами, я відчувала в собі сили і бажання ділитись цією опорою та невимовним бажанням жити, яке перемагає все.
я поступово, крок за кроком, поверталась до себе - я пила свій улюблений чай і смакувала ним як вперше, я читала книжки улюблених авторів, я проводила тілесні ранки та клієнтські сесії, я навіть змогла знову мріяти про майбутнє: я писала плани на подальше життя, на три роки вперед, на три місяці вперед.
але порожнеча почала вдивлятись в мене напередодні мого офіційного виходу з відпустки (відпустка, блять 🙄🤡), коли я мала знов повернутись до постійного постингу, до створення інфопродуктів та до нової захопливої цілі - побудови незалежного бізнесу. з моєю партнеркою ми якраз мали в січні підписати офіційні документи про партнерство, розпочати навчання з побудови бізнесу, яке ми купили в грудні, прописувати стратегію та поступово, завдяки продажам тілесного курсу, формувати стартовий капітал.
звісно, що моя здатність створювати нові тілесні інфопродукти рухнула на найближчі декілька місяців (а великий тілесний курс мав розпочатись в лютому), але справа була не тільки в цьому. я зрозуміла про себе дві речі, які стали важким усвідомленням та ледь не відправили мене назад в гостру депресію:
а) я не маю абсолютно ніякого ресурсу для цієї роботи. починаючи з фізичних сил: в мене займає десь годину приготування простого сніданку, ще година - скін рутін та ранковий душ. на цей момент це вже половина сил, які я маю на день. далі я часто обираю між сесією та тим, щоб вийти на вулицю. між йогою та тим, щоб попити чай. на все разом сил нема. я зрозуміла що я прям буквально НЕ МОЖУ сісти і прописати собі якусь стратегію. інакше в цей день я не зможу навіть поїсти. виявилось, що організм забирає абсолютно всі сили в першу чергу на відновлення, а я вже можу розпоряджатись тими крихтами, що залишаються.
будь-якого іншого ресурсу я теж не маю на це: я знала, що мені треба гроші на відновлення, на виплати страховій, на нову машину, плюс треба далі підтримувати рівень життя, а я зараз не можу багато працювати, бо см. вище.
але це ладно. я вже зустрічалась в своєму житті із повною відсутністю ресурсу, я знаю, як з того повільно, але вірно вигрібати.
дуже страшно було усвідомити, що б) я не хочу будувати бізнес. ні на основі особистого бренду (інфопродукти), ні якийсь незалежний.
це був піздєц, якщо чесно. я тільки-тільки змирилась з тим, шо мені не треба гєлік, але я все ще жила мріями про різні круті проекти, які я можу запустити, про масштабну сітку чогось корисного. і тут я опиняюсь в точці, де вся робота, яку має виконувати власник бізнесу, мені щиро нецікава.
розвиватись як терапевтка, навчатись, працювати з людьми, йти в глибину, проводити ретрити, вести книжковий клюб, створювати комʼюніті, в яких я сама знаходжусь, бо мені тут добре, безпечно та цікаво - да. це прям моє.
а займатись маркетингом, будувати бізнес-плани, писати стратегії та бачення, думати, як продати щось різним сегментам аудиторії, їздити на конференції та виступи, думати, який одяг я маю вдягнути, щоб він відповідав якомусь конкретному «образу» - це вже, схоже, не моє.
і я би дуже хотіла хотіти бути бізнес-цьоцєй. я би дуже хотіла хотіти стежити в інсті за Танєю Парфільєвою та Альоною Гудковою, бо вони мої рол модел. але я не хочу. я надихаюсь маркетологами, сео та сммниками, які люблять свою справу та роблять її добре, я люблю і Таню Парфільєву, і Альону Гудкову.
