храм Аполлона

на жаль, я ніколи не думаю перед тим, як щось сказати. тому я настільки ж здивована, як і ви, коли відкриваю рота.

спати шкіра до шкіри, ноги перевʼязані у вузол між нами, що ми не розбираємо, де чиє тіло, ліниві обійми, поцілунки в шию, довгі погляди наостанок, щоб на наступний день ігнорувати одне одного і так по новій.

краса іншої жінки ніколи не забирає твою власну.

ти - це мова, якою я вже не володію вільно, але все ще памʼятаю, як на ній читати.

ні один шрам на моєму серці не був зроблений моїм ворогом.

якщо я колись принесу тобі сніданок в ліжко, ти просто скажи «дякую». не хочу чути питань по типу, як я потрапила в твій будинок.

будь тією причиною, чому твоє місцеве кладовище населене привидами.

я обожнюю вчитись новому, але тільки коли в мене одразу виходить на рівні з людьми, які цим займаються 10 років, інакше в чому сенс.

боже мій, будь ласка, засліпи всіх чоловіків від мене своїм золотим сяйвом, які вважають, що я куплюсь на їхній мінімум.

я завжди плачу всередині, коли моя мама видаляє всі фотки, тому що їй не сподобалася жодна - навіть ті, де, на мою думку, вона виглядає незрівнянно. мене злить, коли мої подруги дивляться в дзеркало і знаходять недоліки, тому що як вони не можуть побачити, наскільки вони гарні-талановиті-неймовірні-цікаві-та-чарівні. мене дивує, коли відомі жінки з титулами найгарніших в світі розповідають в інтервʼю, що ніколи не вважали себе гарними.

а потім я згадую, що я - одна з цих жінок.

і це усвідомлення внутрішнього конфлікту кожної жінки із самою собою в той час, як всі інші бачать її красу - всі, окрім неї самої, - вбиває мене. наскільки це огидно: бачити недоліки, пережовувати їх настільки, що вся картина стає замурзаною та спотвореною в наших очах. і цей текст пишеться не з закликом до впевненості, а з відчуттям суму на кінчиках пальців.

це так дивно ділитися всім інтимним з людьми, які мають знаки питання замість голови і клавіатуру замість почуттів. для них я дівчина з крові та плоті, що має очі кольором неба та посмішку з гострими кликами. для них я маю форму, дату, вагу і вік. вони для мене мають розмитий силует та відчуття тривожності, від якого мама мене привчала бігти і не розмовляти з незнайомцями в інтернеті.

ці знаки питання замість голови розібʼють мої тексти на частини і зрозуміють так, як ніколи не зрозумію я. вони не зрозуміють мене. я не зрозумію себе. вони захочуть більшого - захочуть більше текстів. пиши, пиши, пиши.

вони змушують мене роздягатися. віддавати все, що я хотіла залишити собі. вони дивляться на мене чоловічими очима з цікавістю та, посмію сказати, пожадливістю: зловити мої слова, покричати про мою талановитість, але після цього впхнути ці слова мені назад до тіла. мої стегна - це мʼякий пудинг, в який вони входять руками, поки я не закриюся знов, сказавши, що у мене просто немає натхнення писати.

цього року на хеллоуїн не маю костюма. планую лякати привидів своїми синцями під очима.

щось є настільки інтимним в тому, щоб мати серію книг на поличці. не одну єдину книгу, що не має продовження, а історію в схожих обкладинках, що стають пліч о пліч. мої постійні коханці, мій секрет поміж сторінок.

не памʼятаю, коли в останній раз відкривала книгу та читала її (або хоча б робила вигляд, що намагаюся). тепер моя письменницька діяльність скотилася комом на край мого язика, утворюючи щось брудне та заплутане, наче я не чистила свій язик роками, і тепер, щоб написати щось гідне, мені треба виривати його з коренем, здерти з себе шкіру і подивитися, що залишиться від мене, щоб прийняти рішення, яке ліплення з глини провести над собою далі.

поцілунок це початок канібалізму.

я: залишаюся вдома, щоб не витрачати дуже багато грошей на імпульсивні покупки.

також я: годинами сиджу та проводжу терапевтичний онлайн шопінг, тому що стресую, що не витрачаю гроші.