янголи бачать, як я пишу

готика


«тобі личить темна помада».
я знаю.
дякую.

рукавички у сіточку,
«Дракула»
Брема Стокера.
моїй депресії личить готика.

мені личить темна помада.
а тобі — її слід
на щоці.

черговий жовтень
по одному місцю.
черговий жовтень
без pumpkin spice latte.

а любов —
вона вже була.
справжня,
перша,
остання,
принаймні
якась
була.
і на тому дякую.

вибач мені,
що ніяк її не забуду.
вибач мені,
що досі бажаю більше.
вибач мені,
що говорю про самогубства
і про те, як дозвіл на вогнепальну зброю
впливає на їх статистику.

вибач мені.
не я вирішувала
і не ти,
хто з нас перший
розлюбить.


10.11.2024р.

я про тебе не знаю нічого —
ми не знайомі.
я тебе навіть не бачила.

але я уявляю тебе високою,
бо високий твій батько.
я уявляю тебе блондинкою.
він сивий,
тож тут я маю свободу уявлень.
я уявляю тебе красивою,
красивою по моїм поняттям.

я уявляю тебе сумною.
бо він казав: в тебе депресія.
мені теж сумно.
я не маю діагнозу,
бо не хочу підтвердження,
що воно не мине
самостійно,
якимось дивом,
що раптова приємність,
наприклад,
закоханість в незнайомку
не зробить мене щасливою
надовго.

так на чому ми зупинились?
я уявляю тебе блідою і хворобливою
графською донькою.

він казав, ти граєш на піаніно,
їздиш верхи,
малюєш,
викладаєш англійську,
посадила і виростила зелену паприку.
я не здивована, звідки в тебе депресія
з такою кількістю хобі
і з таким батьком.

впевнена, у твоїй кімнаті висить хрест,
а ти — носиш хрестик.
і не так, як я, а серйозно.
впевнена, на ніч ти молишся
або плачеш.
або по черзі.

я тебе не зустріну ніколи.
і навряд чи побачу твоє фото.
але, Господи,
Боже,
суто теоретично:
що можуть зробити
дві сумні дівчини,
одна з котрих — шляхетна пані,
інша — поетка,
як не закохатися
з першого погляду
?


5.11.2024р.
вам треба знати, я йобнулася і присвячую вже другий вірш (!!) дівчині, яку ніколи навіть не бачила і поняття не маю, яка вона і як виглядає. тепер я, походу, справжній поет, бо в мене нарешті зʼявилася достатньо дивна і ефемерна муза

я можу почати новий щоденник,
коли попередній ще не закінчено.
купити нову помаду,
новий одяг,
обрізати волосся.

але що це змінить?

все краще в моєму житті
вже відбулося
або не відбудеться взагалі.

мій янгол-охоронець розмовляє польською.

я втратила усі свої карти у цій грі
в момент перетину кордону
твоїх обіймів.

усе краще у моєму житті
залишилося за замкненими дверима
твоєї квартири,
моєї кімнати,
під важким покривалом
на моєму ліжку,
під легким простирадлом
на твоїй канапі,
рукою між розведених колін.

я благаю:
Господи, забери мене
Господи, забери мене
Господи, забери мене

кожен раз, коли немає чим зайняти думки.


25.10.2024р.

— з мене немов здерли шкіру, —
хниче янгол.
закривається крилами,
заламує руки.

муки.
які це пекельні муки!
боляче,
гаряче.
ні, холодно!
хочеться…
ні, не хочеться.
не вистачає повітря,
терпіння,
сил,
віри,
вміння
опанувати думки
і тіло.

янгол таємно,
поки спала варта,
проводив бездомних псів
за ворота Раю.

його викрили й покарали
найгіршим з усіх можливих страждань:
перетворили на дві години
на людину.


23.10.2024р.
молюсь на концепт, що янголи, як чисті і возвишені істоти, не відчувають того всього, що відчуває людина кожну секунду. а якщо їх до цього «підключити» — вони страждатимуть, бо відчуттів (і почуттів!) забагато

усі готелі пахнуть однаково.

кожен град,
коли він трапляється,
почуття викликає такі самі,
хоч він застав тебе в школі,
хоч в університеті,
хоч в офісі.
якщо з неба падає лід —
усі йдуть дивитися:
ти,
твої однокласники,
однокурсники
і колеги,
вчителі,
професора
і твій шеф.

жодна праця
нічим не відрізняється
від домашнього завдання.
тільки предмет може бути або улюблений,
або — ні.

памʼятаєш, ти верталась додому
пішки
з додаткових
занять з англійської?
небо було рожевим,
трасою біля Епіцентру летіли машини,
в навушниках були російські пісні.
ти відчуєш це ще раз —
усе так само,
вертаючись трамваєм
з чергової randki.

бо змінюється усе —
спосіб пересування,
колір неба,
мова,
навіть країна.
ти — ні.


22.10.2024р.
ви можете зі мною не погоджуватись, але я вважаю, що усе, що ми проживаємо в дорослому житті — це просто інша версія того, що ми вже прожили в дитинстві (в коментарях буде голосове)

я б не хотіла бути кремованою.
Боже, нізащо.

краще
лежати
на затишному кладовищі,
мати надгробок —
якогось сумного янгола.
не обовʼязково сумного.
аби був красивий.

я б не хотіла бути кремованою.
бо моє бажання померти —
це не бажання зникнути,
це бажання надійно сховатись,
але завжди тут бути
на випадок,
якщо повз проходитиме
симпатична незнайомка
зі специфічним почуттям естетики.


11.10.2024р.

мій янгол сьогодні мені розповів,
як же ж цей світ
працює насправді.

вони все вирішують, там, нагорі,
за правилом випадковості:
кому буде щастя,
кому — ні.

в цьому житті
так вже сталося,
склалося,
так впали кості:
мені
бути щасливою просто не випало.

годі й брикатися,
годі й боротись.


11.10.2024р.

навряд чи це буде комплімент,
але ви виглядаєте, як ваш батько —
такий самий вираз очей,
манера себе тримати,
постава.
не вистачає лише декількох дюймів зросту
і хоча б одного… ну, розумієте. там.

ви виглядаєте, як ваш батько.
я вас впізнав.
я вас одразу впізнав.

руки у вас інші.
руки майстра чи музиканта.
ваш батько своїми руками
вмів… рахувати банкноти,
розправлятися з ворогами
і неугодними
друзями.

я його добре знав.
дуже добре.
і багато б дав, щоб забути.

тільки як тут забудеш,
коли переді мною —
ви!

у вас усмішка інша.
і інший сміх.
ви посмійтеся ще — вам це личить.
ваш батько ніколи не червонів щоками,
навіть під час сварки,
навіть під час кохання.

а вам… вам вже доводилось покохати?
ні?

маю для вас пропозицію —
підемо прогуляємось.
розповісте мені, як він зараз.
я розповім вам про нього справжнього.

так вже склалося,
що за певну частину освіти
у цій — тобто, у вашій — родині
відповідаю я,
тож, якщо забажаєте…

ким ви, до речі, себе бачите у майбутньому?
буде з вас… фізик? скрипаль?
маєте дуже розумне обличчя,
витончені пальці.

маємо цілу ніч.

тож, якщо забажаєте,
хлопчику мій,
я навчу вас пити коньяк
так, як вміє ваш батько.
і цілуватися
краще, ніж він.


9.10.2024р.
рольове. юний віконт зустрічає старого знайомого (дуже близького знайомого!) свого батька

девʼята глава «Двійки монет»! 💗

читати на ваттпаді: https://www.wattpad.com/1482378234?utm_source=ios&utm_medium=link&utm_content=share_reading&wp_page=reading_part_end&wp_uname=anita_voronskaya

читати на аркуші: https://arkush.net/book/6028/9

дуже чекаю на ваші коментарі ♥️

[ для нових людей, які прийшли з тіктоку: не лякайтесь, це не реклама. це нова глава моєї книжки. в цьому каналі я кидаю посилання кожного разу, як дописую нову главу ]

хто зараз відписався відразу після цього вірша — той лох

кажи що завгодно —
мені все одно.
я навіть… послухаю.
твій Бог
нагороджує мучеників
і відправляє в пекло за «неправильну» любов.

кажи що завгодно —
мене воно не засмучує,
не ображає,
не парить.

таких, як я — щоб ти знав —
дуже і дуже багато.
ми тут. навколо.
Содом, Гоморра,
усі діла.
жінки з коротким волоссям,
хлопці з сережками.
обережно — р а й д у г а!

засуджуй, молись, проклинай.
кажи, що завгодно —
мене це збуджує
так само сильно,
як твоя дочка
😉


3.10.2024р.
ахаха вибачте я тут трошки гоню

в тебе красиве волосся.
вона — дуже звична.
він — насправді ніколи нічого не значив.
він прийшов мене зранити — зранив.
я сама обрала його,
щоб о нього зранитись.
компульсивна гетеросексуальність — підвид селфхарму.

все відбулося правильно.

вечір.
рожеве світло.
читати вірші
іншим,
поки в мені для цього є очі, зуби і голос.

осінь.
кожанка.
мартенси.
якийсь бар.
В а р ш а в а.
«так от, в книжці, яку я зараз читаю…»

наприкінці дня
в мене є:
мій трамвай,
моя ванна.
і доказ, що неї в мене більше немає.

наприкінці дня,
коли вулиці обіймає
темрява,
усі залишаються
зі своїми янголами
і своїми жахами.


26.09.2024р.
післялітературникове

кажуть, поети закохуються в кожну зустрічну красуню.
ти – одна з таких.
такі, як ти, не пишуть вірші – про таких пишуть вірші.

ти – підняті брови, горіхові очі, «Зелені рукави»*.
вгадай, через кого я знаю цю пісню напам’ять.
втім, ти не схожа на леді.

заходжу до кабінету,
сідаю поруч: «ну, як справи?
ти сьогодні спала? ось я – взагалі не спала.
чому? та, таке, інстаграм, домашнє завдання, полити квіти...»
в моїй квартирі немає квітів.
але ж не зізнаватись, що ти – снилась.

я бачила, як ти танцюєш з хусткою
на середньовічній площі.
пісні, натовп, розмови… якесь свято.
якийсь лорд, з голодним поглядом і пташиним профілем,
проїжджаючи повз, кривить губи:
«навчіть це дівчисько вклонятися!»

йому здалося, ніби ти його дражниш.
але так здається усім, увесь час – у цьому твоя сутність.

я на площі цій, наче тінь, тримаюся осторонь.
моя черга виходити, виступати – відразу ж після тебе.
підпираю стіну плечем.
саме час поправляти рукави,
повторювати слова,
але хустка
п р о з о р а
злітає в твоїх руках,
і в голові нічого.

в голові нічого і зараз.
що в нас там? тест? диктант?
не сутулься. хоча, нехай.
від тебе хоч так, хоч так не відірвати очей.
я буду весь час тебе роздивлятися, не заперечуєш?

як уві сні, як на тій площі.
буду дивитися і забувати слова,
крутитиму монетки на парті,
олівець – у пальцях,
натягуватиму рукави аж до долонь.

не глянеш у відповідь – май на увазі:
я провалюся в Пекло. або в сон:
площа, хустка і танці.
Нотр-Дам-де-Парі, я – Фролло, ти – Есмеральда.

кажуть, поети закохуються в кожну зустрічну красуню... і це правда.


вересень 2019 (?)
продовжую перекладати старі вірші 💚
*«Зелені рукави» (англ. Greensleeves) — одна з відомих і популярних англійських народних пісень, відома з XVI століття.

падре, ми бачили: ви цілували того молодого полковника.
здається, ви нам казали, що це — гріх.
це були ви, в чорному, й він — з поставою воїна.
ми чули, як ви просили його: ніжніше.
⠀
ми бачили, як травою повзли тіні від вашої ряси,
як він ледь не штовхнув вас у ту траву.
ми чули, як ви просили його: лагідніше.
невже ваша віра не суперечить цьому?
⠀
ми бачили його руки на ваших плечах і ваші на тому ж місці.
так дуже помітно вашу різницю у зрості.
він дивився в наш бік разів вісім — він щось помітив.
ви тоді відвернулися. але ж так нічого не видно, Господи!
⠀
нам достатньо й цього. але, падре, ми знаємо ще ось що:
в одному з боїв його ранили в праву ногу.
усі бачать, як він кульгає. тільки ви бачите, як йому боляче,
тільки ви знаєте, скільки цих ран на ньому.
⠀
усі бачили: ви нервували під час полювання. ми теж бачили:
мало не впали з коня, крутили повід в руках.
ви пішли раніше за всіх — втомилися чи образилися.
тільки він знав: ви боїтеся мисливських собак.
⠀
так само як ви знаєте: він ненавидить спеку і яблука,
так само як ви не зносите холод, коньяк і грубощі.
ви просили його, там, в сонячних променях: будь лагідним.
нам здалося, саме таким він з вами і був.
⠀
падре, ми бачили: ви цілували того молодого полковника.
вас це вбʼє, вас це знищить, якщо хтось дізнається.
і не тільки вас — і його. але ви варті більшого. тож, якщо коротко:
ми нікому — нічого. бо ви обидва
занадто
красиво
кохаєте.


зима, 2019 рік.
вирішила я повернути собі своє і перекласти кілька своїх старих віршів українською. починаю з оцього свого колишнього «хіта» (мені здається, він тоді був дуже популярний). так-так, колись я писала ось такі рівні вірші з чітким ритмом і римою, було діло. але теми в мене, як бачите, мало змінюються. дякую Діані за допомогу з перекладом 🩷

я думаю, що мій шеф — гей.

в мене на цьому пункті майже обсесія.
я дивлюся на нього, шукаю цій тезі
підтвердження:
що в нього, окрім собак і кота, хтось є.
і цей хтось — не жінка.

в мене є кілька
доводів «за»:
він носить райдужний браслет.
навіть два.
і ще один — на нозі.
він — одинак.
принаймні, так думають всі.
він говорив про права
лгбт-спільноти,
говорив, що він «толерантних поглядів».
на фейсбуці в нього є фотка з іконкою лгбт-прапору.

в мене є доводи «проти»:
я його знаю.
він — реальний.
кожного дня приходить в офіс о восьмій,
відразу поливає квіти.
а, як відомо, лгбт-особами бувають лише хто?
правильно, підлітки.
молодь
з кольоровим волоссям.
йому за сорок.
він лисий.
він — дядя-директор у фарм-компанії.
лгбт-особи займають високі посади?
дурниці.
вони ж працюють лише… дизайнерами.
або баристами.

лгбт-особи існують лише в двох опціях:
молоді і нещасні — таких ми бачимо у житті,
якщо нам пощастить потрапити у таке коло.
і успішні, щасливі,
що купують будинки,
заводять родини —
таких ми бачимо у ТікТоці.

кожного разу, як він приходить у офіс о восьмій,
я дивлюся так, немов до нас зазирнула як мінімум Chappell Roan.

Господи,
якщо він хоча б раз
заїкнеться про своє особисте життя
і скаже оце сакральне «партнер»,
«мій партнер»…

Господи,
я благаю лише про одне:
про репрезентацію
де-завгодно поза екраном мого телефону.

Господи,
я сподіваюсь, мій шеф — гей.
може, упевнившись в цьому,
я почуватимусь
менш самотньою…
(або почну йому заздрити)


16.09.2024р. 🏳️‍🌈

спочатку
на сайті
майже кожного видавництва країни
висить попередження:
«поезію не надсилати»

а потім
ми задаємось питанням:
де наш «бестселлер по версії New York Times»?
де наша Рупі Каур?
чого в нас не вистачає?
молока чи меду?

чому в нас так мало нових поетів?

дійсно,
чому
?


9.09.2024р.
моя римська імперія це те, що якби уся наша талановита молодь народилася в англомовних країнах, ми б вже видавалися тисячними тиражами. усі, з ким я вчора була на літературнику.