янголи бачать, як я пишу

ти можеш бути «нішевою поеткою».

можеш писати вірші
за червоною лінією
шкільного зошита
і читати їх раз на рік
в актовій залі
на якому-небудь «Святі Осені»
у своїй задрипаній школі,
у своєму місті,
яке, аби не назвати занепадаючим,
назвуть «промисловим».

ти можеш не показувати їх нікому.
навіть мамі.
писати «в стіл»,
у нотатках на телефоні.
можеш публікувати їх в Інстаграмі,
мати канал в телеграмі —
це зараз модно,
усі їх мають, —
можеш — в ТікТоці.
можеш писати їх хоч у дворі на паркані.

ти можеш бути «нішевою поеткою».
недостатньо масштабною,
недостатньо талановитою,
н е д о с т а т н ь о ю
для вчительки літератури,
однокласниці з золотою медаллю,
іншої «нішевої поетки»,
коментаторів у ТікТоці,
тим паче — для видавця.

та не розстраюйся.

ворог
у разі чого
спитає з тебе, як мінімум, як зі Стуса.
його не буде цікавити,
як багато
в тебе було підписників, коментарів і лайків.
йому вистачить того,
що ти писала.
самого факту.
назвешся поеткою — то поеткою будеш.
він не підбиратиме під це слово прикметників —
«нішева» чи «відома»,
«бездарна» чи «талановита»,
чи взагалі «майбутнє української літератури».

він потрактує усіх однаково —
кулею.


бо ж коли настає час для страти,
в поетів стріляють одразу після солдатів.


11.01.2025р.
це я дочитала «Прощавай, Берлін» Крістофера Ішервуда і задумалася над тим, що у часи репресій нікого не міряють кількістю читачів — нищать усіх однаково. вчителька літератури у школі могла не сприймати ваші вірші серйозно, а якісь ну не знаю наприклад загарбники-росіяни будуть, бо для них ви будете така ж сама мішень, як і більш відомий поет. тож цінуйте свою творчість в першу чергу ви самі, щоб таке визнання не було, не дай Боже, у вас першим…

запрошую вас читати 11 главу “Двійки монет”!

в нас тут Кімнати зсередини, де вікна завішують спідницями, а двері підпирають стільцем, аби ніхто не заважав знайомитися і миритися. і всі усім винні

а ви винні мені коментарів!

читати на ваттпаді: https://www.wattpad.com/1509504710-%D0%B3%D0%BB%D0%B0%D0%B2%D0%B0-11-%D0%B1%D1%83%D0%B4%D0%B5%D1%88-%D0%B2%D0%B8%D0%BD%D0%B5%D0%BD 

читати на аркуш.неті: https://arkush.net/book/6028/12 

🤍

за любов
пʼють,
танцюють,
хрестяться,
бʼються,
вішаються
і платять.

твій батько
і твоя мати
напевно вимріяли
для тебе
таку любов.
лишилось лише…
заплатити, власне.

сплести весільний вінок,
запросити гóстей,
відшити сукню,
зібрати посаг:
скрині з усяким добром,
гаманці з золотом
і, головне — земля.

як же я?

ти, панночко, казала
була
моя.

ти, панночко, не хотіла собі ні принця,
ні писаря,
ні коваля.

ти, панночко…

як же я?

ким я буду тепер тобі?
дружкою на весіллі?
служкою в домі?
подругою в хвилини, коли чоловіка вдома нема?

я, панночко, сподівалася…
чи дарма?

якби тільки ти погодилася чекати,
я
стала б у вас на ґанку,
не гірша, ніж чоловік,
не більш ніж за рік:

— змилуйся, батьку,
не гнівайсь,
ось тобі й нагайка —
бий, скільки душа забажає,
віддаюся в руки тобі
і в усьому каюсь…
віддай, батьку, за мене Оксану!

може знайшовся б навіть такий ксьондз,
аби нас поженив.


5.01.2025р.
«Ніч перед Різдвом» лесбійська версія 😉 (діалог — пряма цитата з оповідання)

якщо він мене наздоганяє, то ввечері
або серед ночі.

щодня
намагаюсь заснути раніше, ніж прийде він:
заплющую очі,
накриваю голову ковдрою.
три, два, один.
скільки б я не тікала,
він знаходив мене завжди.

зрозуміла з запізненням —
він бачить у темряві.
навіть краще, можливо, ніж вдень.
не любить поряд зі мною людей,
проте —
любить, коли мені боляче.
любить, як виглядають синці
і подряпини.
хоче, щоб я кричала.
ні, плакала.
ні, співала.
хоче душу.
ні, тіло.
ні, нічого не хоче.
ні, все відразу.
каже — він не Диявол.

я не розумію його мотивів.
бачу його наяву і в кошмарах.
у спробі себе врятувати
почала молитися на ніч —
молитовник тримала поряд із ліжком.
він прийшов і звелів розказувати молитви напамʼять
й не відходив, доки не розповіла усі.
двічі.

він статний, високий. мабуть, дуже сильний.
не хочеться перевіряти.
в руках має один раз тростину,
другий раз — скіпетр,
третій — просто якусь палку.
десятки очей, кожне око — приціл,
чорна дірка.

в пошуках спокою,
якось зайшла у церкву.
такі, як він,
якщо в світі хоч щось зроблено так, як треба,
не мусили б мати змогу переступити її поріг.
там я відчула свій спокій,
кілька хвилин вільно дихала.
а потім
впізнала його
на фресках
серед святих.


3.01.2025р.
шаленство з перекладом/переписом старого продовжується

я уявляла янголів не такими.

чому ніхто мені не сказав,
який розмах насправді беруть їхні крила,
рукави,
як їхні очі
по всьому тілу
схожі на свіжі рани.
я уявляла їх ніжними і невинними,
пір'я — м'яким, теплим, іноді навіть рябим.
чому ніде не було написано,
що, коли він прийде,
вимкнеться телевізор,
почнуть блимати лампочки,
світло в квартирі не витримає —
згасне?
чому ніхто не попереджав,
що в їхній присутності так болить голова,
що вони викликають такий страх,
що вони настільки високі,
що з ними поряд
відчуваєш себе занепалим
і хочеш падати їм в ноги?
чому всі мовчали про те, що коли він зʼявиться — дзеркала тріснуть,
піде кров з носа,
біле в очах накриє червона сітка,
що він візьме мене за волосся
й звелить вставати?
мої вірші мало коли сходилися з реальністю,
але цього разу вам доведеться мені повірити.
він стоїть зараз переді мною:
стоокий, строгий, широкоплечий, над головою — німб.
помах його крил
перекинув мені вазу з квітами.
він дав мені три хвилини на те,
аби дописати це
і
піти
з ним.


2.01.2025р.
починаємо рік з перекладеного (скоріш, переписаного) старого, страшного янгольського вірша

запрошую вас на другу частину 10ї глави «Двійки монет»

навіть казати нічого про неї не буду — це ви, як прочитаєте, щось мені скажіть (обов’язково!)

читати на аркуш.нет: https://arkush.net/book/6028/11

читати на ваттпаді: https://www.wattpad.com/1502050923-%D0%B3%D0%BB%D0%B0%D0%B2%D0%B0-10-%D1%87-2-%D0%BF%D1%80%D0%B0%D0%B2%D0%B4%D0%B0 

Prytomni, 7.12.2024р.

я пʼю каву десь двічі на день
і твій сміх два рази на тиждень.
буває, разом з кавою.

ідем, посмієшся
зі мною,
з мене.
програєш мені в шахи.
послухаєш про мої плани ніколи більше не мати планів.

я тримаю в пальцях твого білого короля,
та це зовсім не виглядає пафосно,
як мені б хотілося.

коли ми поряд, моє тіло —
моя пастка.
була б я, скажімо,
новорічною гірляндою,
я б на тебе хоча б
світила.

а так,
я з тобою лише говорю.
увесь час щось говорю тобі.
торкаюсь твоїх вух
не язиком, як раніше —
лише жартами.
торкаюсь твоїх грудей
ізсередини —
через твій сміх.

(порою думаю: він —
єдині оплески, які мені потрібні)


4.12.2024р.

запрошую вас читати першу частину 10ї глави «Двійки монет»!
там грають у карти, пʼють і цілуються. а в кінці майже мліють від шоку

читати на ваттпаді: https://www.wattpad.com/1499830093?utm_source=ios&utm_medium=link&utm_content=share_reading&wp_page=reading_part_end&wp_uname=anita_voronskaya

читати на аркуш.нет: https://arkush.net/book/6028/10

дуже чекаю на ваші коментарі! ♥️
(а там буде, що прокоментувати…)

я б спалила свої щоденники й не відчула нічого.
я всерйоз над цим думаю.
і коли я над цим думаю, на думку спадаєш ти.
твоя усмішка, твій погляд, твій голос,
усі присвячені тобі записи і рядки,
зошити і сторінки.

все, що про тебе написано, переповнене болем,
підлітковою нерозділеною любовʼю,
але сни…
коли ти мені снишся, я відчуваю себе вдома.
а в мене немає дому. і в мене немає тебе.
а ти…

ти зʼявилася раніше
за будь-яку з моїх історій, будь-який з моїх віршів,
раніше за мою польську і за мою англійську.
ти була завжди.
до тебе було лише… ну не знаю. дитинство?
няньки? ляльки?
я памʼятаю тебе краще, ніж Крим,
ніж саму себе.

я памʼятаю твій одяг, твої дивні руки, кожну рису твого обличчя,
твій сміх звучить в моїй голові варто мені того захотіти.
ти мені снишся. ти єдина мені снишся.
не припиняй. ніколи звідси не йди.
снись мені у своїй ідіотській шапці,
снись мені — як сьогодні — у снах про зиму, сніг і якісь ярмарки,
снись мені у Дніпрі, у Варшаві —
я охоче не прокидатимусь
взагалі.

якщо я спалю усі свої щоденники
(я вже обрала місце — на березі річки,
за законом там можна розпалювати вогонь)
ось в чому буде справа:
моя памʼять легко позбудеться усього,
усіх,
окрім тебе.
усе зникне.
і з усього, ким я стала,
ким я зараз на жаль є,
я залишусь тільки тією,
що все ще тебе кохає
і щоночі лягає спати з надією на зустріч уві сні.


25.11.2024р.
може це банально, я хз, але це все правда. мені здається, моя памʼять, моя підсвідомість готова викинути що завгодно і кого завгодно, окрім

готика


«тобі личить темна помада».
я знаю.
дякую.

рукавички у сіточку,
«Дракула»
Брема Стокера.
моїй депресії личить готика.

мені личить темна помада.
а тобі — її слід
на щоці.

черговий жовтень
по одному місцю.
черговий жовтень
без pumpkin spice latte.

а любов —
вона вже була.
справжня,
перша,
остання,
принаймні
якась
була.
і на тому дякую.

вибач мені,
що ніяк її не забуду.
вибач мені,
що досі бажаю більше.
вибач мені,
що говорю про самогубства
і про те, як дозвіл на вогнепальну зброю
впливає на їх статистику.

вибач мені.
не я вирішувала
і не ти,
хто з нас перший
розлюбить.


10.11.2024р.

я про тебе не знаю нічого —
ми не знайомі.
я тебе навіть не бачила.

але я уявляю тебе високою,
бо високий твій батько.
я уявляю тебе блондинкою.
він сивий,
тож тут я маю свободу уявлень.
я уявляю тебе красивою,
красивою по моїм поняттям.

я уявляю тебе сумною.
бо він казав: в тебе депресія.
мені теж сумно.
я не маю діагнозу,
бо не хочу підтвердження,
що воно не мине
самостійно,
якимось дивом,
що раптова приємність,
наприклад,
закоханість в незнайомку
не зробить мене щасливою
надовго.

так на чому ми зупинились?
я уявляю тебе блідою і хворобливою
графською донькою.

він казав, ти граєш на піаніно,
їздиш верхи,
малюєш,
викладаєш англійську,
посадила і виростила зелену паприку.
я не здивована, звідки в тебе депресія
з такою кількістю хобі
і з таким батьком.

впевнена, у твоїй кімнаті висить хрест,
а ти — носиш хрестик.
і не так, як я, а серйозно.
впевнена, на ніч ти молишся
або плачеш.
або по черзі.

я тебе не зустріну ніколи.
і навряд чи побачу твоє фото.
але, Господи,
Боже,
суто теоретично:
що можуть зробити
дві сумні дівчини,
одна з котрих — шляхетна пані,
інша — поетка,
як не закохатися
з першого погляду
?


5.11.2024р.
вам треба знати, я йобнулася і присвячую вже другий вірш (!!) дівчині, яку ніколи навіть не бачила і поняття не маю, яка вона і як виглядає. тепер я, походу, справжній поет, бо в мене нарешті зʼявилася достатньо дивна і ефемерна муза

я можу почати новий щоденник,
коли попередній ще не закінчено.
купити нову помаду,
новий одяг,
обрізати волосся.

але що це змінить?

все краще в моєму житті
вже відбулося
або не відбудеться взагалі.

мій янгол-охоронець розмовляє польською.

я втратила усі свої карти у цій грі
в момент перетину кордону
твоїх обіймів.

усе краще у моєму житті
залишилося за замкненими дверима
твоєї квартири,
моєї кімнати,
під важким покривалом
на моєму ліжку,
під легким простирадлом
на твоїй канапі,
рукою між розведених колін.

я благаю:
Господи, забери мене
Господи, забери мене
Господи, забери мене

кожен раз, коли немає чим зайняти думки.


25.10.2024р.

— з мене немов здерли шкіру, —
хниче янгол.
закривається крилами,
заламує руки.

муки.
які це пекельні муки!
боляче,
гаряче.
ні, холодно!
хочеться…
ні, не хочеться.
не вистачає повітря,
терпіння,
сил,
віри,
вміння
опанувати думки
і тіло.

янгол таємно,
поки спала варта,
проводив бездомних псів
за ворота Раю.

його викрили й покарали
найгіршим з усіх можливих страждань:
перетворили на дві години
на людину.


23.10.2024р.
молюсь на концепт, що янголи, як чисті і возвишені істоти, не відчувають того всього, що відчуває людина кожну секунду. а якщо їх до цього «підключити» — вони страждатимуть, бо відчуттів (і почуттів!) забагато

усі готелі пахнуть однаково.

кожен град,
коли він трапляється,
почуття викликає такі самі,
хоч він застав тебе в школі,
хоч в університеті,
хоч в офісі.
якщо з неба падає лід —
усі йдуть дивитися:
ти,
твої однокласники,
однокурсники
і колеги,
вчителі,
професора
і твій шеф.

жодна праця
нічим не відрізняється
від домашнього завдання.
тільки предмет може бути або улюблений,
або — ні.

памʼятаєш, ти верталась додому
пішки
з додаткових
занять з англійської?
небо було рожевим,
трасою біля Епіцентру летіли машини,
в навушниках були російські пісні.
ти відчуєш це ще раз —
усе так само,
вертаючись трамваєм
з чергової randki.

бо змінюється усе —
спосіб пересування,
колір неба,
мова,
навіть країна.
ти — ні.


22.10.2024р.
ви можете зі мною не погоджуватись, але я вважаю, що усе, що ми проживаємо в дорослому житті — це просто інша версія того, що ми вже прожили в дитинстві (в коментарях буде голосове)

на випадок, якщо телеграм забанять

дуже прошу вас підписатися на мій інстаграм: g.krukk

я розумію, що це повідомлення усі як завжди проігнорують, але якщо телеграм забанять — боюсь, я більше ніколи вас усіх разом не зберу, що для мене означатиме повне психічне załamanie 🙂‍↕️

я б не хотіла бути кремованою.
Боже, нізащо.

краще
лежати
на затишному кладовищі,
мати надгробок —
якогось сумного янгола.
не обовʼязково сумного.
аби був красивий.

я б не хотіла бути кремованою.
бо моє бажання померти —
це не бажання зникнути,
це бажання надійно сховатись,
але завжди тут бути
на випадок,
якщо повз проходитиме
симпатична незнайомка
зі специфічним почуттям естетики.


11.10.2024р.

мій янгол сьогодні мені розповів,
як же ж цей світ
працює насправді.

вони все вирішують, там, нагорі,
за правилом випадковості:
кому буде щастя,
кому — ні.

в цьому житті
так вже сталося,
склалося,
так впали кості:
мені
бути щасливою просто не випало.

годі й брикатися,
годі й боротись.


11.10.2024р.

навряд чи це буде комплімент,
але ви виглядаєте, як ваш батько —
такий самий вираз очей,
манера себе тримати,
постава.
не вистачає лише декількох дюймів зросту
і хоча б одного… ну, розумієте. там.

ви виглядаєте, як ваш батько.
я вас впізнав.
я вас одразу впізнав.

руки у вас інші.
руки майстра чи музиканта.
ваш батько своїми руками
вмів… рахувати банкноти,
розправлятися з ворогами
і неугодними
друзями.

я його добре знав.
дуже добре.
і багато б дав, щоб забути.

тільки як тут забудеш,
коли переді мною —
ви!

у вас усмішка інша.
і інший сміх.
ви посмійтеся ще — вам це личить.
ваш батько ніколи не червонів щоками,
навіть під час сварки,
навіть під час кохання.

а вам… вам вже доводилось покохати?
ні?

маю для вас пропозицію —
підемо прогуляємось.
розповісте мені, як він зараз.
я розповім вам про нього справжнього.

так вже склалося,
що за певну частину освіти
у цій — тобто, у вашій — родині
відповідаю я,
тож, якщо забажаєте…

ким ви, до речі, себе бачите у майбутньому?
буде з вас… фізик? скрипаль?
маєте дуже розумне обличчя,
витончені пальці.

маємо цілу ніч.

тож, якщо забажаєте,
хлопчику мій,
я навчу вас пити коньяк
так, як вміє ваш батько.
і цілуватися
краще, ніж він.


9.10.2024р.
рольове. юний віконт зустрічає старого знайомого (дуже близького знайомого!) свого батька

девʼята глава «Двійки монет»! 💗

читати на ваттпаді: https://www.wattpad.com/1482378234?utm_source=ios&utm_medium=link&utm_content=share_reading&wp_page=reading_part_end&wp_uname=anita_voronskaya

читати на аркуші: https://arkush.net/book/6028/9

дуже чекаю на ваші коментарі ♥️

[ для нових людей, які прийшли з тіктоку: не лякайтесь, це не реклама. це нова глава моєї книжки. в цьому каналі я кидаю посилання кожного разу, як дописую нову главу ]

хто зараз відписався відразу після цього вірша — той лох

кажи що завгодно —
мені все одно.
я навіть… послухаю.
твій Бог
нагороджує мучеників
і відправляє в пекло за «неправильну» любов.

кажи що завгодно —
мене воно не засмучує,
не ображає,
не парить.

таких, як я — щоб ти знав —
дуже і дуже багато.
ми тут. навколо.
Содом, Гоморра,
усі діла.
жінки з коротким волоссям,
хлопці з сережками.
обережно — р а й д у г а!

засуджуй, молись, проклинай.
кажи, що завгодно —
мене це збуджує
так само сильно,
як твоя дочка
😉


3.10.2024р.
ахаха вибачте я тут трошки гоню

в тебе красиве волосся.
вона — дуже звична.
він — насправді ніколи нічого не значив.
він прийшов мене зранити — зранив.
я сама обрала його,
щоб о нього зранитись.
компульсивна гетеросексуальність — підвид селфхарму.

все відбулося правильно.

вечір.
рожеве світло.
читати вірші
іншим,
поки в мені для цього є очі, зуби і голос.

осінь.
кожанка.
мартенси.
якийсь бар.
В а р ш а в а.
«так от, в книжці, яку я зараз читаю…»

наприкінці дня
в мене є:
мій трамвай,
моя ванна.
і доказ, що неї в мене більше немає.

наприкінці дня,
коли вулиці обіймає
темрява,
усі залишаються
зі своїми янголами
і своїми жахами.


26.09.2024р.
післялітературникове

кажуть, поети закохуються в кожну зустрічну красуню.
ти – одна з таких.
такі, як ти, не пишуть вірші – про таких пишуть вірші.

ти – підняті брови, горіхові очі, «Зелені рукави»*.
вгадай, через кого я знаю цю пісню напам’ять.
втім, ти не схожа на леді.

заходжу до кабінету,
сідаю поруч: «ну, як справи?
ти сьогодні спала? ось я – взагалі не спала.
чому? та, таке, інстаграм, домашнє завдання, полити квіти...»
в моїй квартирі немає квітів.
але ж не зізнаватись, що ти – снилась.

я бачила, як ти танцюєш з хусткою
на середньовічній площі.
пісні, натовп, розмови… якесь свято.
якийсь лорд, з голодним поглядом і пташиним профілем,
проїжджаючи повз, кривить губи:
«навчіть це дівчисько вклонятися!»

йому здалося, ніби ти його дражниш.
але так здається усім, увесь час – у цьому твоя сутність.

я на площі цій, наче тінь, тримаюся осторонь.
моя черга виходити, виступати – відразу ж після тебе.
підпираю стіну плечем.
саме час поправляти рукави,
повторювати слова,
але хустка
п р о з о р а
злітає в твоїх руках,
і в голові нічого.

в голові нічого і зараз.
що в нас там? тест? диктант?
не сутулься. хоча, нехай.
від тебе хоч так, хоч так не відірвати очей.
я буду весь час тебе роздивлятися, не заперечуєш?

як уві сні, як на тій площі.
буду дивитися і забувати слова,
крутитиму монетки на парті,
олівець – у пальцях,
натягуватиму рукави аж до долонь.

не глянеш у відповідь – май на увазі:
я провалюся в Пекло. або в сон:
площа, хустка і танці.
Нотр-Дам-де-Парі, я – Фролло, ти – Есмеральда.

кажуть, поети закохуються в кожну зустрічну красуню... і це правда.


вересень 2019 (?)
продовжую перекладати старі вірші 💚
*«Зелені рукави» (англ. Greensleeves) — одна з відомих і популярних англійських народних пісень, відома з XVI століття.

падре, ми бачили: ви цілували того молодого полковника.
здається, ви нам казали, що це — гріх.
це були ви, в чорному, й він — з поставою воїна.
ми чули, як ви просили його: ніжніше.
⠀
ми бачили, як травою повзли тіні від вашої ряси,
як він ледь не штовхнув вас у ту траву.
ми чули, як ви просили його: лагідніше.
невже ваша віра не суперечить цьому?
⠀
ми бачили його руки на ваших плечах і ваші на тому ж місці.
так дуже помітно вашу різницю у зрості.
він дивився в наш бік разів вісім — він щось помітив.
ви тоді відвернулися. але ж так нічого не видно, Господи!
⠀
нам достатньо й цього. але, падре, ми знаємо ще ось що:
в одному з боїв його ранили в праву ногу.
усі бачать, як він кульгає. тільки ви бачите, як йому боляче,
тільки ви знаєте, скільки цих ран на ньому.
⠀
усі бачили: ви нервували під час полювання. ми теж бачили:
мало не впали з коня, крутили повід в руках.
ви пішли раніше за всіх — втомилися чи образилися.
тільки він знав: ви боїтеся мисливських собак.
⠀
так само як ви знаєте: він ненавидить спеку і яблука,
так само як ви не зносите холод, коньяк і грубощі.
ви просили його, там, в сонячних променях: будь лагідним.
нам здалося, саме таким він з вами і був.
⠀
падре, ми бачили: ви цілували того молодого полковника.
вас це вбʼє, вас це знищить, якщо хтось дізнається.
і не тільки вас — і його. але ви варті більшого. тож, якщо коротко:
ми нікому — нічого. бо ви обидва
занадто
красиво
кохаєте.


зима, 2019 рік.
вирішила я повернути собі своє і перекласти кілька своїх старих віршів українською. починаю з оцього свого колишнього «хіта» (мені здається, він тоді був дуже популярний). так-так, колись я писала ось такі рівні вірші з чітким ритмом і римою, було діло. але теми в мене, як бачите, мало змінюються. дякую Діані за допомогу з перекладом 🩷

я думаю, що мій шеф — гей.

в мене на цьому пункті майже обсесія.
я дивлюся на нього, шукаю цій тезі
підтвердження:
що в нього, окрім собак і кота, хтось є.
і цей хтось — не жінка.

в мене є кілька
доводів «за»:
він носить райдужний браслет.
навіть два.
і ще один — на нозі.
він — одинак.
принаймні, так думають всі.
він говорив про права
лгбт-спільноти,
говорив, що він «толерантних поглядів».
на фейсбуці в нього є фотка з іконкою лгбт-прапору.

в мене є доводи «проти»:
я його знаю.
він — реальний.
кожного дня приходить в офіс о восьмій,
відразу поливає квіти.
а, як відомо, лгбт-особами бувають лише хто?
правильно, підлітки.
молодь
з кольоровим волоссям.
йому за сорок.
він лисий.
він — дядя-директор у фарм-компанії.
лгбт-особи займають високі посади?
дурниці.
вони ж працюють лише… дизайнерами.
або баристами.

лгбт-особи існують лише в двох опціях:
молоді і нещасні — таких ми бачимо у житті,
якщо нам пощастить потрапити у таке коло.
і успішні, щасливі,
що купують будинки,
заводять родини —
таких ми бачимо у ТікТоці.

кожного разу, як він приходить у офіс о восьмій,
я дивлюся так, немов до нас зазирнула як мінімум Chappell Roan.

Господи,
якщо він хоча б раз
заїкнеться про своє особисте життя
і скаже оце сакральне «партнер»,
«мій партнер»…

Господи,
я благаю лише про одне:
про репрезентацію
де-завгодно поза екраном мого телефону.

Господи,
я сподіваюсь, мій шеф — гей.
може, упевнившись в цьому,
я почуватимусь
менш самотньою…
(або почну йому заздрити)


16.09.2024р. 🏳️‍🌈

спочатку
на сайті
майже кожного видавництва країни
висить попередження:
«поезію не надсилати»

а потім
ми задаємось питанням:
де наш «бестселлер по версії New York Times»?
де наша Рупі Каур?
чого в нас не вистачає?
молока чи меду?

чому в нас так мало нових поетів?

дійсно,
чому
?


9.09.2024р.
моя римська імперія це те, що якби уся наша талановита молодь народилася в англомовних країнах, ми б вже видавалися тисячними тиражами. усі, з ким я вчора була на літературнику.

я купила собі торбу
на вінтажному маркеті.
тепер в мене є торба і розлючена мама,
переконана, що з речами з секонду я забираю
чуже життя
і чужі прокляття.

особливість магії в тому,
що не можна довести, що вона є
або
що її нема.
може буть, мама має рацію.
і ця торба
несе у собі щось зайве
окрім бирки і тих бумажок,
що пхають всередину, аби вона не помʼялася.

що я могла отримати бонусом,
по акції
від її попередньої власниці?

торба чорна і невелика.
я була б не проти
її стриманості і схильності до мінімалізму.
вона гарна, але невідомої марки.
мені б мати такий смак
і вміння
пересуватися без орієнтирів.
вона ношена — це видно.
але мені б її обережність,
охайність.

вона продана.
чому це раптом?
через нестачу грóшей?
це, звісно, страшно, але це прийшло до моєї родини раніше за цю торбу.
через переїзд,
неможливість забрати з собою усі речі?
я люблю це місто
до сказу,
але інколи мрію про втечу,
про можливість почати усе з початку,
там, де ніхто мене ще не бачив,
ніхто не знає
про мою любов до вінтажних маркетів.

можливо, ця торба принесе мені нещасливе кохання.
вибач, торбо. місце зайнято.
мені вже немає куди його класти,
як твоїй колишній хазяйці —
тебе.

може, вона притягне з собою якусь хворобу?
я намотаю на неї ружанець із хрестиком, бо так зараз модно.
думаю, допоможе.
носитиму в ній екзорцизмовану сіль —
я таку маю, —
подолає усі прокляття,
усі порчі,
прожене злих духів…
якщо тільки вони не подружаться із моїм
янголом.

вертаючись, однак, до торби.
до того поганого, що вона у собі носить.
усе може бути. теоретично — усе.
окрім бирки з прихованим написом:
«допоможіть, мене тут утримують, я вмираю з голоду».


7.09.2024р.
трошки на реальних подіях, трошки містично, трошки про фаст-фешн.

коли ти казав, що завжди хотів творчу дівчину,
ти мав на увазі, напевно, мольберт,
палітру, фарби і пензлі.
її у просторій, залитій сонцем майстерні,
у сукні з відкритою спиною.
як сидить вона там
задумлива, гарна,
з бокалом вина…
раз на рік.

коли ти казав, що завжди хотів творчу дівчину,
я забула, що ти — чоловік.
що під словом «творча» ти навчений розуміти
щось інше.

що твоя мрія
ліпить з глини,
і руки в неї залишаються чистими.
пише музику,
інколи,
по вечорах,
після приготування вечері,
але більше просто сидить з інструментом,
маючи загадковий вигляд.
пише книжку,
не потребуючи плану і часу
— у гарному нотатнику,
гарним почерком,
після того, як у вашому мешканні
витертий пил і помита підлога.
пише вірші,
ніколи не називаючи це мистецтвом.
створює сюжети,
що не потребують твоєї уваги.
співає
і не бажає, щоб хтось слухав.
шепче щось надихаюче тобі на вухо
і в цьому знаходить свій сенс.
ніколи не має творчої кризи,
має здорову кукуху,
її робочий стіл не схожий на поле битви —
там свічка, зошит і квіти —
все під лінійку.
її творчість ніби святкова сукня —
виймається з шафи тільки коли потрібно
похизуватися перед друзями
і запостити сторіс у інстаграм.

коли ти казав, що завжди хотів творчу дівчину,
варто було здогадатися,
що ти мав на увазі
картинку.


31.08.2024р. 🎨