Юрій Сиротюк

0:7

Суха поразка в надзвичайно важливому матчі, на який Україна не зʼявилася

Нині в Білорусі відбулася подія, яку інакше як знущання над здоровим глуздом не назвеш.

Усьоме перепризначається бульбашовий диктатор.

Із 1994 року вже понад 30 років всьоме поспіль Білоруссю керує одна людина.

І всі вибори окрім перших були знущанням з демократії.

Нині коли від 1,5 до 3 мільйонів білорусів викинутих зі свого дому (майже кожен третій) не можуть проголосувати, в країні повністю захищена політична конкуренція (у вʼязницях перебувають близько півтори тисяч політичних вʼязнів і всі реальні політичні опоненти), знищено всі незалежні медіа, політичні партії та громадські організації, перекрито інтернет, - результат виборів очевидний.

Сьоме царствування картопляного недоумка.

Сьоме і напевно останнє.

Головне, щоб не останнє для Білорусі.

Здавалося б що нам з того?

Крайні тридцять років державне керівництво України навчилося непогано варити гешефт з північним сусідом.

І байдуже, що білоруси вмирали на Майдані.

Що понад 70 білорусів загинуло за Україну в російсько-українській війні.

Владоможці звикли мати справу саме з Лукашенком, який на їхню думку символізує стабільність.

Тільки - це цвинтарна стабільність смертельно небезпечна для України.

Бо безпека України не можлива без дружньої Білорусі.

А дружньою може бути лише національна і демократична Білорусь.

Точно не лукашенківська і не проросійська.

За ці роки Білорусь все більше перетворювалася на проросійський плацдарм і ударний виступ, що загрожує балтійським країнам, є ключем до удару по Польщі і фланговому удару по Україні.

Білорусь стала Союзною з Росією державою.

Росія в обмін на згортання суверенітету і національної державності, давала Лукашенку фінансово-економічні плюхи і силове забезпечення диктатури.

КГБ стало як не філією так найвірнішим союзником ФСБ.

Далі на території Білорусі почали проходити стратегічні військові навчання «Захід» як пролог наступної війни з Заходом і Україною з території Білорусі.

Далі частина російського військ осіла на території Білорусі назавжди.

Авіаційні бази.

Склади зберігання.

Кожну подачку Путін розцінював як необхідність збільшення вірнопідданості.

Коли Лукашенко занадто дорого цінував своє проросійське рабство або намагався гратися в багатовекторність (шукаючи васалітету чи то в Китаї чи в Саудитів), Путін влаштовував чекіські операції примушування до миру.

На минулих виборах у 2020 році, коли всі демократичні кандидати заздалегідь потрапили в буцегарні, Путін хотів реалізувати технологію Антимайдану, каналізувавши незадоволення і втому від Лукашенка масовими акціями під російськими триколорами.

Проте гра в Антимайдан переросла в справжній білоруський національний майдан під біло-червоно-білими стягами і ФСБ кинулася рятувати Лукашенка.

Страшні репресії.

Далі була гібридна агресія проти Європи нелегалами.

І похід на Київ збоку Білорусі.

Розміщення тактичної ядерної зброї і сировино-навчального тилу забезпечення російської агресії проти України.

Постійної точки небезпеки для України.

Тобто фактично весь час Росія готувала і вела війну збоку Білорусі проти України на білоруському фронті російсько-української війни.

На фронті, на який ми не те що не прийшли, але ще й постійно робили стратегічні прорахунки.

Мінялися влади, а Київ впритул не бачив білорусів і уособлював країну виключно з Лукашенком.

З ним гендлювали на шкоду національним інтересам і домайданівські і післямайданівські.

Нафтопродукти.

Бітум.

Товари подвійного призначення.

Легалізація Мінська як прийнятного дипломатичного майданчика, в умовах коли Лукашенко був максимально ізольований.

таких помилок і відвертих злочинів можна назвати десятки.

У 2020-му коли білоруси повстали, Україна просто не визнала легітимність виборів, замість того щоб активно допомогти білорусам зберегти свою державність.

Тепер коли росія перенапружена війною з Україною, а Лукашенко вкотре насміхається зі світу та білорусів псевдовиборчим фарсом, Україна мала б активно допомогти білорусам захищати свої природні і конституційні права.

Як мінімум спостерігачі від полку Каліновського мали б право взяти участь у виборчому процесі.

Але ніт.

На Печерських пагорбах і досі твердять, що ми зацікавлені в стабільності.

Ну щоб Путін при бажанні зміг знову найближчою дорогою йти на Київ?!

Отак чиєсь дитяче нерозуміння геополітики, - призводить щоразу до важчих наслідків.

А поки що на білоруському фронті російсько-української війни переконливе 7:0.

Ми просто на нього не приходимо:(

П.С. І все ж я вірю що білоруська нація ще здивує всіх. А Лукашенківський путінсько-стаханівський результат потьомкінської дєрєвні, таки закінчиться перемогою білорусів.

Шкода, що не цього разу.

Погана, що без нашої участі…

І все ж Живє Бєларусь!

Чому поляки шукають Волинську різанину на півдні Тернопільщини і чому намагаються подати злочинців совєцький колаборантів як невинних жертв у ґрунтовній статті Сергія Волянюка на «Українській правді».

Ось лише витяг зі статті про село Пужники в якому домовилися про перші ексгумації з польською стороною (повний текст у посиланні в першому коментарі).

«Після повної радянської окупації Тернопільської області польське підпілля, що діяло на цих теренах, виступило разом із новою владою проти відділів УПА та ОУН, офіційно записуючись у створені НКВС винищувальні батальйони (ВБ) та групи самоохорони (членів цих підрозділів населення називало "стрибками", "істребками" чи "ястребками"). Польські підрозділи, що були створені керівництвом АК та діяли по селах, з приходом радянської влади цілим складом переходили у склад винищувальних батальйонів, свідомо нехтуючи тим, що СРСР у вересні 1939 р. допоміг ІІІ Райхові знищити польську державність, а в 1940 р. почав арешти і депортації польської еліти, зокрема і військових у глиб Радянського Союзу.

Дії поляків у ВБ були настільки широкі та відчутні, що українські повстанці ототожнювали усе польське населення з цими військовими формуваннями. Станом на 1 січня 1945 р. у винищувальних загонах Тернопільської області нараховувалося 4232 особи, з яких 2910 – поляки. Це – 54,4 % від загальної кількості бійців ВБ. Значна частина з них належала до структур польського підпілля, яке вимагало від своїх членів "демонструвати присутність" аби після закінчення Другої світової війни мати козир у вигляді військово-політичної сили у майбутніх переговорах про кордони відновленої Польщі.

Не був винятком і польський загін із Пужників та околиць. Значна кількість жителів цього населеного пункту служила в таких мілітарних підрозділах радянської влади та брала участь в чекістсько-військових операціях проти підпілля ОУН і підрозділів УПА. Зрештою, самі поляки у спогадах подають: "Всі молодші чоловіки з цього села служили у винищувальному батальйоні і перебували на той час в Коропці"».

https://www.istpravda.com.ua/columns/2025/01/21/164662/

Звинувачення Трампом України в тому, що ми винні у нападі Путіна до болю нагадує байку Глібова «Вовк і ягня»

«— Так чим же я вам досадив? —
Ягнятко, плачучи, питає... -—
Цить, капосне! Либонь, не знає...
Ще й огризається, щеня!
Що ти за птиця? Ти — Ягня!
Як сміло ти мене питати?
Вовк, може, їсти захотів!..»

«Вовк може їсти захотів». Ось і вся формула світової політики

Тільки ми не ягнята. Далеко не ягнята.

Жити у Хартленді на межі Європи і азійського Великого степу, в місці перетину цивілізацій, постійного руху народів і вижити слабкий за визначенням не зміг би.

Об нас вже стільки зуби обламали.

А ми були, є і будемо…

Тому хай помовчать Америки й росії…

Україна унlкальна країна

Те, що путін хотів зробити за три дні, вже переросло у три роки.

Те, що Трамп обіцяв за день, збільшилося у сто разів.

Ми таки міцний горішок.

І ми ще затанцюємо на згарищах імперій…

Бо де Дарій, а де скіфи:)

І якщо нам Трамп виділив 100 днів, то варто цим скористатися.

Бо Владивосток - це Україна…

Свобода народам! - Свобода людині!

Продовжую знайомити з учасниками XII бандерівських читань "Свобода народам! Свобода людині! - історія та перспективи боротьби поневолених росією народів"

Доржо Дугаров - учасник XII Бандерівські читання "Свобода народам! Свобода людині! - історія та перспективи боротьби поневолених росією народів".

Доржо Дугаров - бурятський правозахисник та громадський діяч. Радник "Ліги вільних націй" з міжнародних відносин.

Долучайтеся до події та запрошуйте друзів: https://www.facebook.com/share/1B2fzqCE17/

☝️💸 Якщо ви вже задонатили на ЗСУ, і бажаєте підтримати фінансово підтримати проект Бандерівські читання можна тут :
Посилання на банку
https://send.monobank.ua/jar/35PhtHQzw9
Номер картки банки
5375 4112 1499 2583 Оксана М
ПриватБанк
https://www.privat24.ua/send/dxv11
4149 4975 0870 8593 Оксана М
PayPal:
[email protected]

Чому Суджа - це Україна

Короткі нотатки у день соборності

мовою історичних фактів.

27 січня 1918 року був підписаний Берестейський мирний договір між УНР та Центральними державами.

Цим договором було визнано державну незалежність УНР Німеччиною, Австро-Угорщиною, Османською імперією та Болгарією.

Визнано Державу проголошену IV Універсалом Центральної Ради 22 січня 1918 року.

А у ІІІ Універсалі ухваленому раніше, йшлося про входження до складу УНР Курщини, Воронежчини та інших областей, де переважає українське населення, що висловило бажання бути у складі УНР.

Таким чином українські етнічні землі Воронежчини та Курщини були визнані Центральними державами частиною УНР.

6 березня 1918 року Центральна Рада, спираючись на Берестейський договір, затвердила адміністративно-територіальний поділ УНР, куди увійшло Подоння (Воронежчина та Курщина) із центром у місті Острогозьк.

Радянська росія, підписавши й ратифікувавши мирний договір із державами Четверного союзу, погодилася з тим, що Воронежчина та Курщина мають бути у складі УНР.

Договір був ратифікований постановою IV Всеросійського з’їзду Рад від 15.03.1918 року.

Згодом анексія цих територій і встановлення совєцької окупаційної влади московських більшовиків на територіях Східної Слобожанщини, як де-факто, так і де-юре було окупацією та сприймалося місцевими жителями саме так.

Їхні численні звернення свідчать про бажання звільнитися від цієї окупації.

Вони неодноразово просили Центральну Раду, Генеральний Секретаріат, пізніше гетьмана Павла Скоропадського та інші органи влади України захистити їх від більшовицьких банд.

Зокрема у доповідній записці від 02.07.1918 року від представників землеробів, землевласників Суджанського повіту та міста Суджа;
- зверненніпредставників Валуйківських товариств та спілок, Харківської спілки хліборобів і землевласників Острогозького повіту про негайне приєднання до України від 10.07.1918 року;
- зверненні делегатів від землеробів південних повітів Воронежчини до гетьмана Павла Скоропадському про приєднання їх території до України 03.07.1918 року.
-
Отож, коли у 1921 році москва окупувала Україну, то було це в межах визнаних міжнародними країнами УНР, тобто з Вороніжчиною і Курщиною.

Звісно якби нинішня українська держава визнала себе правонаступницею УНР, а період 1921-1991 московською совєцькою окупацією у жодної притомної людини не виникало б питань «чия Суджа» як і багато інших етнічних українських територій, які незаконно окуповані та анексовані росією.

Я думаю Дональду Фредовичу вже «показали карти».

А якщо цікаво дізнатися про спротив росіянам на українських етнічних територіях як і про спротив інших поневолених народів, то готуйтеся до появи у світ книги «Недобровільне приєднання: нариси з історії визвольної боротьби поневолених росією народів», яку буде презентовано трьома мовами під час XII бандерівських читань у столиці воюючої України Києві 7-8 лютого 2025 року. Там буде великий нарис Національно-визвольна боротьба Східної Слобожанщини: українська ідентичність в умовах репресій» про окуповану нині українську східну Слобожанщину автори якого: Ніна Бєляєва, засновниця руху «Східна Слобожанщина», юристка, експертка з питань етнічного переслідування та Андрій Ворон засновник руху «Східна Слобожанщина», історик, доброволець Української Добровольчої Армії.

Деталі у першому коментарі…

П.С. А нині вітаю побратимів з Днем соборності.

Нині Соборність в вояцькому строю.

У плечі побратима в оточенній спешці.

Що витягне пораненого з поля бою і вивезе на стабік.

Коли бойко і гуцул, волиняка і наддніпрянець, чорноморець і азовець, поліщук і степовик бʼються в одному строю щоб звільнити поневолених братів з московських кайдан.

Гордий бути в цій лаві…

П.П.С. Нині звичайні бійці вітали з самого ранку по рації один одного з Днем Соборності…

Чому можна заарештувати бойового генерала і не можливо розібратися з прокурорами-інвалідами і моральними виродками?

Большевизм - це те що знищило українську державу сто років тому.

Анархія, втрата керованості, делегітимація військового керівництва - все це було.

Бунт мас.

І бажання масам сподобатися.

Тепер знову є нестримне бажання сподобатися збаламученому люду.

Арештовувати бойових генералів і прощати все тисячам дезертирів водночас, таке собі рішення.

Зрозуміло, що дуже хочеться знайти крайніх.

І на них перекласти всю відповідальність.

Але біда в тому, що на цьому кораблі ми всі разом.

І результат буде для всіх один.

Якщо треба когось притягнути до відповідальності.

Показові гучні арешти.

Почніть з російської агентури у владі.

Демонстративно посадіть Бойка і ко.

Покладіть рилом в болото ненаситних прокурорів інвалідів і одразу відправте в ТЦК.

Якщо тре відстороніть недолугих генералів.

Розжалуйте і направте в окоп.

Я не фанат ОТУвів і Осувів, але тре памʼятати що головні кримінальні злочинці в армії Путіна і Гєрасімова.

Я розумію, що натовп просить жертв, божеволіє, большевізується.

Що для когось вже почалася політична боротьба, де втопити ближнього і вдарити ножем у спину важливіше, ніж протистояти вічному ворогу.

Розумію що в збаламученому інформаційному суспільстві слова фельдмаршала Бутусова і генералеси Безуглої вже є авторитетнішими, ніж слова фахових військових.

Але нам зараз на передовій бракує воїнів.

І дій, а не слів.

Вкрай бракує.

Бо про війну завжди легко говорити в теплих фотелях.

І важко її вести в брудному окопі…

Думаю, що маю право так писати.

Бо будучи членом комітету національної безпеки і оборони і керуючи безпековою аналітичною організацією, обрав долю окопного солдата-піхотинця, а не зручний штабний стільчик чи тепле крісло військового експерта. Повірте можливості були.

Говорити звісно не мішки носити.

Тільки вороги самі не повмирають і порожні окопи ні захистити ні втримати не можливо, коли в них бракує піхоти….

Щоб прибрати питання заангажованості наперед напишу. Я не був виборцем Зеленського і слуг. Все життя голосував виключно за українських націоналістів. І далі теж голосуватиму тільки за націоналістів. Справжніх.

Довершити цю благородну справу маємо ми, нині живущі.

Слава Україні! Героям Слава!

Я звернув увагу на невисокого, але кремезного, жвавого бетонника Чупилку. Хваткий до роботи, він живо цікавився історією рідного краю, чітко коментував перебіг політичних подій в державі, хід суспільних течій у Каневі.
Він передбачив кардинальні збурення в формально незалежній, проте постколоніальній Україні, що помалу перетворювалася в кланово-олігархічну республіку і знову потрапляла в пащу імперських реваншистів Кремля.
Анатолій уже тоді казав: «Російські правителі не залишать нас у спокої. Вільна Українська держава то для них є кістка в горлі. Нащадки чінгізидів і болотно-лісових племен відчувають свою ущербність, тому постійно посягають на свободу інших народів, особливо ближніх сусідів, яких вони тримали в рабстві сотні років. Нас, українців, стараються підбити під вигаданий «руській мір».
Чупилка був упевнений: «Кремль готує проти нас війну – на знищення української нації. Їм потрібний хохол у ярмі. Необхідно кожному з нас готувати себе до відчайдушного, збройного протистояння з імперією Зла» - Толік ніби у воду дивився.
Він постійно керувався національною ідеєю, твердо обстоював принципи українських державників. Тому швидко знайшов своє місце у лавах Всеукраїнського об’єднання «Свобода» (2012 рік). Роздумливий, цілеспрямований, вольовий – Анатолій Чупилка сутність свого життя вбачав у боротьбі за свободу і щастя рідного народу. До переможного завершення.
Він був романтиком революційних битв проти гнобителів усіх мастей – як іноземних, так і своїх пристосуванців-кровопиїв. Тим-то й опинявся на передньому краї змагань з місцевими експлуататорами (брав участь у протестах проти канівської буржуазії), так і проти високої столичної влади, що працювала в угоду московських повелителів.
Напруга в суспільстві наростала, зашкалювала. За виборонення свого права народ вийшов на вулиці та на майдани.
Поруч з канівськими свободівцями і громадським активом незгодних Чупилку бачимо у перших рядах поборників людської правди і честі. Він на велелюдних акціях у Каневі і в самій столиці.
У дні і ночі вогневиків на Великому Майдані Чупилка командує Третьою сотнею оборони Майдану. Ми дислокувалися в Київській міськдержадміністрації. Наше завдання полягало в тому, щоб не допустити прориву януковицьких банд по Хрещатику з боку Бесарабського ринку. Ділянка виявилася менш загрозливою ніж інші.
Анатолій поривався де було найважче.
Щодня, перевіривши пости по барикадах, він поспішав на саме вістря протистояння. Так, 18 лютого 2014 року, коли протестанти рушили у вирішальний натиск по Інститутській, Чупилка опинився з тими, хто долав заслони міліції та внутрішніх військ. На вулиці Шовковичній виникли криваві сутички. Охоронці злочинної влади за всяку ціну старалися зупинити демонстрантів. Пробиваючись до будинку Верховної Ради, Анатолій в авангарді лави шпурляв бруківку. По колоні мирних протестувальників відкрили вогонь на ураження.
В голові Анатолія зблиснула думка відповісти таким же чином. Але де взяти зброю? З п’ятьма соратниками вони вирішили дістатися зброярні на вулиці Трьохсвятительській. Перебіжками пересягли Європейську площу. Беркутівці кинулися за ними в погоню. Попереду Трьохсвятительську перекрила група озброєних силовиків з тітушками. Анатолій помітив, що двері костелу на перехресті вулиць прочинені. Він скомандував хлопцям ускочити у храм. Нікого крім ксьондза там не виявилося.
Анатолій закрив масивні двері на засув і запитав священика, як вибратися звідси непоміченими.
За мить міліціянти почали грюкати в двері. Ксьондз вивів українських революціонерів у двір і показав рятівну стежку поміж заростів саду.
Крадькома дісталися до середини вулиці Костельної. Раптом Анатолій відчув ніби його вдарив трамвай по спині – і він полетів сторчака на бруківку. Оговтавшись помітив побіля себе одного з співучасників вилазки. В того з рота цебеніла кров. Попробував допомогти. Віддалік беркутівці помітили – один з утікачів підвівся і почали стріляти. Ще одна куля вп’ялася Анатолію в бронежилет, але не пробила два шари захисту.
Вже у сутінках він доповз до вируючого майдану.

Бійці 90-го вели бойові дії в Пісках, Опитному, Водяному та в самому аеропорті. Усе це - без працюючої техніки, адекватного озброєння, радіозвʼязку.
"Він не розумів, як можна під час війни домовлятися із ворогом про те, що ротації в аеропорт будуть здійснюватися після обшуку сепаратистів. Він нікому не дозволяв принижувати його гідність. І як це можна стерпіти на фронті?" - розповідає Юрій Гамалій, який постійно підтримував звʼязок із Чупилкою.
У січні йому дали короткострокову відпустку. Він повернувся до рідного Канева. Продовжував шукати прилади для фронту, зустрівся з цього приводу з головою Черкаської облради. Але Толя не добув своєї десятиденної відпустки вдома. Його викликало керівництво у звʼязку із загостренням ситуації в районі ДАП.
Вікторія Дорохова: "16 січня я провела його з Канева. У зону бойових дій він потрапив у другій половині наступного дня.
Знаю, що хлопці не спали три ночі, підходили полями, всіяними трупами, до аеропорту, блукали в тумані. А 20 січня Толя подзвонив о 6-ій ранку. Був дуже втомленим - я це відчула по голосу. Сказав, що наступного дня групою у 35 добровольців має іти на штурм аеропорту для встановлення повного контролю над ним. Саме на штурм, а не на евакуацію, як потім розповідали в офіційній версії (Слова Толі про штурм мені потім підтвердив комбат Олег Кузьміних).
"З нами буде комбат, ми поїдем на штурм і нас всіх убʼють". Я ще намагалася його підбадьорити і казала, що він має змінити настрій. Але він дуже добре розумів ситуацію. Заступник командира роти Іван Зубков, який з іншими перебував у терміналі, ще 18 січня просив наказу на відхід. Але він не надійшов ні тоді, ні після. Їм казали "тримайтесь!".
Їм дали МТЛБ 80-ої бригади і їхніх необʼїжджених водіїв, які не орієнтувалися в місцевості. Виїхали великою колоною десь о 10:30. У кожної машини була своя задача. У машини, в якій їхав Толя (а також Толік Буйлук, Володимир Загуба, Вадим Бабенко, Григорій Біленко, їхній ротний Лосинський, Сергій Зулінський, Дмитро Франишин та Леонід Шевчук) - зачистка від "сепарів" із пʼятого рукава ДАП. Хлопців мала прикривати артилерія. Але ті 2 танки не доїхали до своїх позицій, вистріляли боєкомплект і зникли. Тож ніякого прикриття не було.
Вони були як на долоні у "сепарів". У МТЛБ влучив снаряд, загинув кулеметник з 80-ої бригади, машина зупинилася. Ротний скомандував висаджуватися. Шестеро висадилися з машини, почали відстрілюватися, але пролунав іще один вибух і всі шестеро лягли. Двоє, що вилізли пізніше, змогли сховатися за опори й вибратися живими до своїх.
За годину з його телефону подзвонили. "Ми щойно вбили вашого чоловіка. Приїжджайте по нього - ми і вас убʼємо".
Памʼять
Юрій Гамалій: "Нам його не вистачає - його рішучості, порядності, справедливості. Розуміємо, що цим не повернемо Толіка, але маємо виховувати між собою таких, як він.
Тому цього року до його дня народження (27 вересня) запровадили легкоатлетичний пробіг від школи №1 до школи №6. Встановили меморіальну дошку на його рідній школі. Намагаємося зробити так, щоби на його прикладі виховували молоде покоління, бо козацькому роду нема переводу.
Зробили подання на присвоєння одній із вулиць, що підлягають декомунізації, імені Анатолія Чупилки. Можливо, в Каневі буде дві вулиці - діда й онука Чупилків.
Крім того, започаткували премію Анатолія Чупилки "Кращому захисникові інтересів канівців - 2015". Першим лауреатом премії став Микола Чорний - за розробку та втілення проекту "Національний парк "Середньодніпровський".
Посмертно Анатолія Чупилку нагороджено орденом "За мужність" III ступеня.

СЛОВО ПРО ПОБРАТИМА

виголошене Володимиром Іщенком 20 січня 2017 року на заходах пам’яті Анатолія Чупилки у читальному залі Канівської міської центральної бібліотеки імені Тараса Шевченка.

Дорогі рідні! Вельмиповажні гості! Високодостойна канівська громадо!

Сьогодні минає два роки, як в жорстокому бою з московськими агресорами поліг захисник України безстрашний кіборг-канівець Анатолій Михайлович Чупилка.
Прошу вшанувати його світлу пам’ять хвилиною мовчання.
Доля звела мене з Анатолієм у 2008-му році під час будівництва доріг на Канівщині.

Стражі режиму пахана Януковича якраз підпалили Будинок профспілок з наміром рушити на остаточний штурм Майдану.
Анатолій кинувся виносити з палаючого будинку знепритомнілих людей.
Через декілька днів, коли уляглася веремія, ми з Анатолієм пішли по місцях кривавої одісеї. Справді, якісь позаземні сили оберігали Чупилку в найстрашніші миті, коли вранці 20 лютого він з побратимами ледь устигав виносити з Інститутської вбитих і поранених, коли ходив у атаку на ворогів біля Жовтневого палацу.
Так, тоді йому було суджено перемогти і вижити для подальших бойовищ.
Коли вибухнула російсько-українська війна Анатолій Чупилка був готовий сприйняти її як невідворотність. Уже в травні 2014 року їде на Донбас і у складі формувань майданівців-добровольців грудьми заступає Вітчизну.
На прохання пожаліти сім’ю, поберегтися самому, відповідав однозначно: «Як не я, то хто ж? Ця розгнуздана зграя саженної звіроти може добратися до самого Дніпра. Тоді не всидимо ні в Каневі, ні в Києві, а ні в самому Львові. Треба зупинити і знищити ошалілого агресора».
Чупилка твердо визначив: у скрутну годину Батьківщина не обійдеться без нього – він має бути на лінії вогню.
Водночас домагається через Канівський військомат призватись до лав Збройних Сил України. За бажанням одержав направлення в 95-ту Житомирську аеромобільну бригаду, де він у 1996-97 роках проходив строкову військову службу.
Бригада готувала бійців для найзагрозливіших ділянок фронту.
Анатолій пройшов додатковий двохмісячний вишкіл. Побратими по зброї охрестили Чупилку – «Свобода», за іменем об’єднання, до якого він входив і яке представляв у військовій частині.
У вересні 2014 року бригада рушила на схід і відразу опинилася в епіцентрі пекельних подій. Десантники зайняли вихідні позиції в районі Пісків-Зайцевого-Опитного, Авдіївки, прикрили Донецький аеропорт. Неугавні бої, обстріли, атаки і контратаки. На цих клаптиках української землі густо запеклася кров її захисників, а апогея Донецького летовища стала символом стійкості українського воїнства.
Прямо з вировища боїв Анатолій приїхав до Канева на коротку відпустку. Побачився з батьками, дружиною, дітьми. Зустрівся з друзями, товаришами свободівцями.
Наші сердечні побачення з фронтовиком Чупилкою пригадуємо з особливим трепетом.
Мені запам’яталася оповідь Анатолія про бойові будні, про полеглих товаришів. Він розповідав, зокрема: «Небезпечно, коли ворог завдає масованого удару з крупнокаліберних гармат, лупить з уральських «Градів». Несемо важкі втрати. Напружуй увагу в усі сторони. І оборону тримай, і кровотечу ураженого побратима зупини. Після артнальоту орда москалів разом з кадировцями навалюється на твою позицію з диким вереском: «Хохли, бандєровци, здавайтесь! Ілі ми вас всех перестрєляєм до одного!» Ото ж бо такі в нас брати рідні і двоюрідні. Даремно нам утовкмачували, ніби так звані росіяни ніколи не посягнуть на свободу українців. Ні! Сьогодні вони прийшли з вогнем і мечем. Щоб стинати наші голови, руйнувати, знищувати українську державність. Не стали б ми проти нападників стіною – вони б розтерзали Україну від Дону до Карпат, від Криму до Волині».
За період відпустки Анатолій мав на меті придбати тепловізор. Держава, на жаль, не має достатньо коштів на Армію. За допомогою тепловізора воїни переднього краю можуть визначити, де саме зачаївся ворог. Свободівці, доброчинці, дружина Вікторія, заходилися збирати гроші. Анатолій навіть їздив у Міністерство Оборони, але через бюрократичну тяганину і там не змогли швидко залагодити справі. Однак Чупилка ні на що і ні на кого не нарікав.
Тим часом сержанта Чупилку терміново відкликали в частину. Ситуація на фронті погіршувалася. Пригадується остання розмова з Анатолієм: «Пам’ятайте: в тилу ви тримаєте другий фронт. Це велика відповідальність – не менша, ніж на рубежах вогню... Остерігайтесь п’ятої колони. Більшість чинодралів-багатіїв так чи інакше пов’язані з Москвою».
Він мріяв довести до пуття трьох своїх неповнолітніх синів, доглянути престарілих батьків.
Прощаючись з Толіком, я відчув неясне наближення біди. В його голосі бриніла неприхована бентега: «Тільки не сумуй за мною...

Якщо повернуся живим, ми ще багато доброго зробимо для Батьківщини, для Канева».
20 січня 2015 року не обіцяло нічого доброго оборонцям Донецького летовища. Після багатоденних масованих атак спецпідрозділам російської армії вдалося підірвати основні залізобетонні опори терміналу.
Ворог підігнав важкі танки і впритул розстрілював рештки поодиноких вузлів опору українських кіборгів.
Москалі по трупах перли на руїни летовища. І тут супроти ординців здибився сталевий вихор: це командир артилерійського підтримки Іван Зубков у безвихідь о першій годині ночі викликав на себе вогонь нашої батареї.
Рештки взводу Анатолія Чупилки, що чудом вирвалися з пекла, було наказано попробувати дістатись на місце дисклокації групи Зубкова. Але вона вже загинула вся.
Сержант Чупилка посадив на бронетранспортер останніх звитяжців свого підрозділу і поміж руїн летовища почали пробиратися на виручку. Але повсюди вже засіли москалі та їх прихвосні. Траси кулеметних черг та гранатометів перетинали курс звитяжців Чупилки. А вони пробивалися далі й далі під прикриттям густого туману. Раптом бронемашина ніби спіткнулась і спалахнула. Анатолій своїм тілом устиг затулити одного з солдатів (О. Герман). Йому, пораненому удається вибратися з пекла. Та командира взводу кацапський свинець прошив наскрізь.
На уламках терміналу російський нелюд Моторола-Павлов заліхвацьки дострілював українців. За прикладом гітлерівських душогубів путінські заразяки документували свою чорну справу на кіноплівку.
Людство вжахнулося, побачивши, що несуть Україні і світові зграї убивць «руського міра» під предводительством внучків петербурзького чекіста Путіна.
І того ж таки лиховісного 20 січня – опівдні – з номера Анатолієвого телефону дружину Чупилки сполохав дзвінок. По московськи а-а-кающий голос погрозливо велів: «Прієзжай забірать труп сваєво убійци русскіх женщін і детєй. Он валяється здєсь убитий возлє взльотной паласи. Вас всех, хахли нєдабітиє, ажидаєт тот же канец!»
Деякий час рідні і канівська громада сподівалися, що Анатолій все ж таки живий. Однак на наші дзвінки його обидві мобілки не відповідали.
Як ось 6 лютого на свій запит у слухавці я почув тріск і хриплуватий голос з кавказьким акцентом.
- Что ти хател, дарагой?
Я коротко пояснив. У відповідь почув:
- Он убіт в бою на Донецком аеродроме. Лежіт на взльотной полосе вместе с другімі.
- Ізвіні! Я нічево лічнава не імею. Но я оказался по другую сторону барикад.
Я допитуюсь:
- Яким чином до Вас потрапив мобільник Чупилки?
У відповідь:
- Мне подаріл рускій афіцер за харошую службу. І атпустіл дамой на недельку.
Я зрозумів, що говорю з найманцем-кадировцем. На мої дзвінки він більше не відповідав ні разу, хоч я і переслав на номер мобілки Толіка гроші.
Тіло убитого Анатолія Чупилки окупанти передали українській стороні тільки через два з лишнім місяці, - в кінці березня.
Разом з дружиною Анатолія Вікторією, сином Тарасом, очільником канівських свободівців Сергієм Засенком, працівником військомату Русланом Болсуновим ми поїхали на опізнання.
... Все тіло зрешечене кулями. Широке чоло – чоло вольової людини. Кущик борідки на нижній щелепі. На обличчі застигла усмішка, характерна Толікові. Два хрестики на шиї, які носив колись – носив, як обереги.
Так, це був він...
Скорботна канівська громада провела в останню дорогу свого вірного сина першого квітневого дня.
У місті Констянтинівка Донецької області на честь полеглих воїнів 95-ї повітряно-десантної бригади поставлено пам’ятник. На гранітній брилі золотом викарбувано ім’я Анатолія Чупилки – поруч з іменами загиблих побратимів.
Мармурову дошку встановлено на середній школі № 6 у місті Каневі, яка виховувала і дала путівку в життя славному сину України Анатолієві Чупилці.
Всім нам, канівцям, має бути соромно за те, що чиновники від освіти саботують ініціативу громадянства надати ім’я Анатолія Чупилки – школі, в якій він навчався.
Його ім’я навічно вписано у Пантеон борців Революції Гідності та жертв війни, яку нав’язала нам Росія.
Справа, за яку боровся до останнього поруху серця Анатолій Чупилка, не вмре, не поляже.

Коли приїхала до нього 26 лютого, вже після розстрілів, його постійно кудись кликали, щось запитували. Мені здавалося, що Толя потрібен усім і всюди", - розповідає дружина героя Вікторія Дорохова.
З наступної розповіді стає зрозуміло, скільки зусиль Чупилка вклав у революцію. "Єдине місце у КМДА, до якого не дісталися мародери, - це те крило 5-го поверху, де господарював Толя. Він зберіг усі приміщення в тому стані, в якому вони були. Це було нелегко, адже після революції на Майдан потяглися сумнівні кримінальні елементи. Саме тому Толя довго не залишав будівлі, адже хотів передати приміщення цілим. Щоби не казали, ніби "Свобода" - мародери", - наголошує Юрко Сиротюк.
Між Майданом і війною
Юрій Гамалій: "Ми дуже раділи, коли Толя після революції нарешті повернувся у Канів. Бракувало його завзяття, впевненості. Але він дуже скоро поїхав на полігон, а згодом у складі диверсійно-розвідувальної групи почав виїжджати на Донбас. Він про ці події не розповідав. Зникав на 4-5 днів. Приїжджав змучений, не раз із травмами.
Водночас Толя отримав мандат депутата облради, обійшовши на виборах колишнього "мера" і міських та обласних депутатів. Тоді проти нього почалася буча, місцеві ЗМІ вилили на нього чимало бруду. Навіть після його зникнення ця "травля" не вщухла. Він дуже переживав, що у звʼязку зі службою йому не вдається брати участі в сесіях облради. Але навіть за його відсутності відбувався прийом громадян".
Вікторія Дорохова: "Він був фартовий. Було багато ситуацій, із яких він міг не вийти живим. Але він повторював: "Я у вогні не горю, мене кулі не беруть. Не хвилюйся, я повернусь". Хоча якось я дізналася, що його бронежилет продірявлено. Добре, що він був у двох. Останній раз, коли він їздив із ДРГ, він повернувся з тяжкою контузією, не говорив. І якось зізнався, що з його групи вже половини немає серед живих. Тоді я спитала: може, вже досить воювати? А він мені: Я не можу сидіти вдома. Щоби та війна і те страхіття не дійшло сюди, його треба зупинити там".
У боротьбі за устаткування
У серпні Анатолій стає до лав 90-ого окремого аеромобільного батальйону, який на 90% формується із добровольців. Підрозділ проходить посилений вишкіл на базі житомирського полігону.
"Тут знову проявляється одна з визначних його рис - дбати про побратимів. Багато хто з канівців приїздили у відпустки й заспокоювали, мовляв, у них все нормально, нічого не треба. А коли Толя приїздив з полігону - він завжди говорив про потреби в екіпіруванні, устаткуванні, інструментах. Усе це було потрібно не для його особистого комфорту (він був дуже скромною людиною), а для того, щоби створити належні умови для його взводу. Часто віддавав своє солдатам.
Коли він бував у Каневі - допомагав військкомату, перевіряв бронежилети, шоломи. Часто відбраковував неякісне. Він був переконаний, що воювати треба найкращою зброєю у найкращому екіпіруванні", - каже Юрій Гамалій.
"Толя дуже гостро і ретельно готувався до кожної події, продумував кожну дрібницю. Коли їхав на війну - він ретельно добирав спорядження. Він точно знав, який шолом йому потрібен, камуфляж, тепловізор і не приймав абищо", - це розповідає Юрій Сиротюк.
Водночас тепловізор, якого так добивався Анатолій, вдалося купити вже після його загибелі - лише у квітні 2015 року.
"Купили і далекомір, і "глушники" - усе це передали у взвод 90-го батальйону, де служив Толя. А окуляри нічного бачення передали бійцю 21-ої бригади свободівцю Ярославу Терянику, який вже понад рік воює на передовій.
Зараз його згадують як ікону. Але я хочу, щоби було менше ікон - а більше таких живих героїв. І якщо йому потрібне забезпечення, то треба робити все для цього. Щоби не було потім пізно", - Вікторія Дорохова.
Його дивувало, як можна так довго і добре вишколювати підрозділ, щоби потім без техніки та приладів пустити фактично під розстріл. У кінці грудня журналісти записали розповідь Чупилки про забезпечення 90-го батальйону: ictv.ua.
Знову на фронті
5 листопада 90-ий батальйон із полігону вирушив у зону бойових дій. Підрозділ базувався у Костянтинівці. У цьому місті встановлено памʼятник загиблим побратимам.

Пройшло вже 10 років як у крайньому бою за Донецький аеропорт загинув Анатолій Чупилко!

Памʼятаємо Побратиме!

Мстимося за тебе!

«Жив Борцем, загинув Героєм»

Анатолій Чупилко. Один з останніх бійців за Донецький аеропорт.

Пам’ятаємо!

«Я у вогні не горю, мене кулі не беруть”.

20 січня 2015 року близько 11:00 біля 5 "рукава" донецького аеропорту загинув легендарний свободівець, "кіборг" Анатолій Чупилка.

Знайомство
Юрій Гамалій, колишній голова Канівської "Свободи", пригадує, як Толя познайомився із політичною силою: "Це було 2011 року, коли Янукович розгорнув кампанію оптимізації шкіл. Під цю хвилю потрапила і Толіна школа №6. Він був одним із лідерів, хто боровся проти цього. Правду кажучи, виглядало, ніби інші ховаються за його спиною. Ми як депутати-свободівці теж стали на захист школи. Так ми й зустрілися. Толік придивлявся до "Свободи". А тоді без вагань став до наших лав".
Юрію Сиротюку, який був уповноваженим депутатом від ВО "Свобода" на Черкащині, теж згадуються епізоди спільно з Толіком боротьби: "2012 року "Свобода" зірвала виступ Азарова і Герман на Чернечій горі. Наступного року 9 березня Партія регіонів вирішила відігратися. Спершу у Моринцях вони хотіли провести усі заходи без громади. Але знову не сталося по-їхньому. Після вшанувань у Моринцях ми вирушили на Чернечу гору. Охорона Януковича стверджувала, що нікого не пропустить із партійною символікою. Ба більше, пускатимуть тільки по одному. Не пригадую, чи в результаті сутички, чи гострої перепалки, але група свободівців пройшла із символікою. Поруч зі мною йшов упевнений оптимістичний коренастий чоловік - Анатолій Чупилка.
Другий спільний епізод трапився у Холодному Яру. Тоді туди насмілилися приїхати "регіонали" зі своїми прапорами. Тільки вони витягли ці ганчірки, як їх порвала група небайдужих - серед них і Толя Чупилка".

Рід
Юрій Гамалій: "Рід Анатолія походить із Горобіївки - села, що неподалік Канева. Його дід пройшов Другу світову, був танкістом. Загинув геройськи. І на його честь названо вулицю у Каневі. Видно, Толя в нього вдався…
Класний керівник Толі - Валентина Олексіївна Павленко розповіла, що він користувався надзвичайним авторитетом серед школярів. Ще підлітком він гостро реагував на несправедливість і турбувався про інших, не терпів брехні, був вимогливим до себе та оточуючих. Розповіла про такий показовий епізод. Якось помітила, що Толік не обідає. Його батьки не були безробітними - працювали на заводі "Магніт". І щодня давали йому гроші на обіди. Зʼясувалося, що Толя купував їжу для однокласників, які не могли собі цього дозволити. А після уроків він щодуху мчав додому і накидався на борщ".
У горнилі Революції
"Під час Революції гідності я мав можливість більше спілкуватися з Толіком. Він справляв враження дисциплінованої і дбайливої людини. Він беріг своїх побратимів і не боявся виконувати накази. Був дуже організованим, дисциплінованим - навколо нього був військовий порядок", - розповідає Юрко Сиротюк.
"Під час Майдану після мого арешту найчастіше старшими черкаської делегації були позмінно Андрій Куча та Анатолій Чупилка. Крім іншого, в їхні обовʼязки входили в разі загрози забрати організаційну документацію та винести холодноярський прапор із розташування. Під загрозою життю Толя зробив це 18 лютого, буквально вирвавши стяг та документи з-під носа "беркутівців", що наступали на Український дім. З того часу цей холодноярський прапор є однією з найбільших реліквій Черкаської обласної "Свободи". Ми його називаємо прапором Чупилки", - згадує Юрко Ботнар, якого 28 січня 2014 року було арештовано за організацію нічного штурму Черкаської ОДА.
"18 лютого я не могла до нього додзвонитися. Якось задрімала і мені наснилося, що Толю вбили. Він ніби прийшов до мене уві сні і ніби говорить, що отримав травми, не сумісні із життям. З того часу в мене зʼявилося передчуття, що у найближчому майбутньому його чекає щось страшне. Коли вранці він нарешті вийшов на звʼязок - я розплакалася.
Я не витримала і порушила його заборону приїжджати в Київ.

Це воєнккмати кажуть що у нас ТЦК погане:) ну-ну

Русский пытает жителей Тывы, отказавшихся умирать за русских

В столице Тывы Кызыле в военной части 55115 сотрудник военной полиции РФ с позывным Бешеный избивает дубинкой и бьет электрошокером военнослужащих – за отказ воевать на стороне России, которая хотела использовать их как пушечное мясо. За всем этим наблюдает и возможно помогает местный манкурт, также являющийся сотрудником военной полиции.

В это время москвичи рассказывают, что им "не зачем" идти на начатую ними же войну — ведь повестку еще не приносили, а желающих повоевать на контракте и без них "достаточно" среди жителей колониальных территорий.

⚔️ Лига Свободных Наций | Youtube | Twitter

«Хай бій наш буде перемогою, а перемога пімстою» - Ярослав Стецько

Нині 113 річниця з Дня народження великого українця та бандерівця Ярослава Стецька

Ось що каже про нього скупа біографічна довідка:

«український політичний та військовий діяч, активний діяч ОУН,

один із ідеологів та провідників українського націоналізму,

третій голова ОУН (революційної)

перший голова Антибільшовицького блоку народів.

З 1941 р. — перший заступник провідника ОУН(б) Степана Бандери та один з найближчих його соратників.

Разом з Бандерою був автором Акту відновлення Української Держави 30 червня 1941 р., після чого став головою правління відновленої Української Держави.

У 1942–1944 рр. перебував у німецькому концтаборі Заксенгаузен.

Після визволення керував Антибільшовицьким блоком народів, був головою Проводу ОУН(б).

Для того щоб хоч трішки зрозуміти, якою була ця непересічна постать варто прочитати хоча б одну з тисяч його ідеологічних статей.

Хоча б спогад «За ґратами» зі збірки «Українська визвольна концепція».

Яку до речі можна придбати у «Книгарні бандерівців».

А ми продовжуємо справу Ярослава Стецька, зокрема реанімувавши АБН.

Ну і нині традиційно представляю чергового учасника XII Бандерівських читань «Свобода народам! Свобода людині! - історія та перспективи боротьби поневолених росією народів.

Джамбулат Сулейманов.

Лідер чеченського національно-визвольного руху “Єдина Сила”.

комбатант першої і другої російсько-чеченської війни.

Командував батальйоном у складі збройних сил Чеченської Республіки Ічкерія, двоє його братів загинули у бойових діях із російськими окупантами.

Історик, випускник Університету Вільних Народів.

Долучайтеся до події та запрошуйте друзів: https://www.facebook.com/share/1B2fzqCE17/

☝️💸 Якщо ви вже задонатили на ЗСУ, і бажаєте підтримати фінансово підтримати проект Бандерівські читання можна тут :
Посилання на банку
https://send.monobank.ua/jar/35PhtHQzw9
Номер картки банки
5375 4112 1499 2583 Оксана М
ПриватБанк
https://www.privat24.ua/send/dxv11
4149 4975 0870 8593 Оксана М
PayPal:
[email protected]

UPD. Збір закрито

Друзі, потрібна ваша допомога

Дуже потрібна.

Це фото ми зробили щойно виїхали з позиції

Того разу нам повезло

Ворожий дрон камікадзе, що «доганяв» нашу автівку збили мисливським дробовиком.

Така собі «російська рулетка»

Щоб більше в неї не бавитися наші мінометники потребують якісного РЕБу.

Зробіть нині в Божу неділю добру справу.

Хлопці зібрали вже майже всі потрібні кошти.

Потрібен фінальний ривок.

Сподіваюся на вас.

Деталі тут:
‼️Збір на автомобільний РЕБ

Банка на РЕБ та ЕКОФЛО

🎯 Ціль: 350 000 ₴

🔗Посилання на банку
https://send.monobank.ua/jar/9g1do8xFiy

💳Номер картки банки
4441 1111 2806 1151

Рівно 20 днів до XII бандерівських читань "Свобода народам! Свобода людині! - історія та перспективи боротьби поневолених росією народів"

Щодня знайомитиму вас із учасниками нашого вже традиційного заходу

Отож. Oleg Medunitsya.

Голова Організації Українських Націоналістів (бандерівців), Президент Антиімперського Блоку Народів, народний депутат України VII та VIII скликань.

У бандерівському русі Олег Медуниця перебуває із студентських часів. Був активним учасником Революції на граніті, лідером «Спілки Української Молоді «Сумщина». У 2002-2006 роках Олег Медуниця очолював Всеукраїнську молодіжну організацію Молодіжний Націоналістичний Конгрес.

Як Голова ОУН (б) ініціював відновлення діяльності Фонду оборони України та АБН у форматі Антиімперського Блоку Народів.

Долучайтеся до події та запрошуйте друзів: https://www.facebook.com/share/1B2fzqCE17/

☝️💸 Якщо ви вже задонатили на ЗСУ, і бажаєте підтримати фінансово підтримати проект Бандерівські читання можна тут :
Посилання на банку
https://send.monobank.ua/jar/35PhtHQzw9
Номер картки банки
5375 4112 1499 2583 Оксана М
ПриватБанк
https://www.privat24.ua/send/dxv11
4149 4975 0870 8593 Оксана М
PayPal:
[email protected]

Як нам вдається щороку проводити бандерівські читання:)

Тримаючи марку наймасштабнішого інтелектуального форуму націоналістичних і право консервативних сил.

Особливо зараз, коли чоловіча частина УССД воює.

А тих, хто може допомогти і бажає не так вже й багато.

Але ми робимо це попри окрики Тель-Авів і Варшав.

Нині пропоную вашій увазі програму «Свобода народам! Свобода людині! - історія та перспективи боротьби поневолених росією народів.

І хоча за три тижні до читань ми ще не зібрали і половини потрібних для реалізації наших амбіційних планів коштів, вірю, що в нас все получиться.

Днями хлопці з роти вогневої підтримки 5 окремої штурмової бригади, яка вже третій рік є партнером БЧ скинулися особистими коштами і наша банка істотно зросла.

Але кошти для нас ніколи не були головним.

Діємо за принципом «Маєш мету, засоби завжди знайдуться «по дорозі».

Друзі, ми до вас із програмою 12 Бандерівські читання 🔥

7 та 8 лютого у Києві відбудуться XII Бандерівські читання: «Свобода народам! Свобода людині! - історія та перспективи боротьби поневолених росією народів.

👥 Подію будуть творити відомі учасники. Ми маємо для вас цікаві дискусії: молодих дослідників та досвідчених істориків, політиків, громадських діячів, очільників національно-визвольних рухів поневолених росією народів.

Традиційно під час події відбудеться нагородження переможців Конкурсу есеїв на згадану тему. Загалом ми отримали понад 250 наукових есе. Наразі конкурсна комісія обирає переможців 🥇

А на завершення ми готуємо для вас презентацію книги «Недобровільно приєднання. Нариси з історії визвольної боротьби поневолених росію народів», яка вийде у світ трьома мовами 📚

Незабаром плануємо анонсувати книгу та оголосити передзамовлення.

Друзі, ми все ще потребуємо вашої фінансової підтримки на організацію усіх перелічених процесів 💸

☝️Якщо ви вже задонатили на ЗСУ, і бажаєте підтримати фінансово підтримати проект

Бандерівські читання можна тут :

Посилання на банку
https://send.monobank.ua/jar/35PhtHQzw9

Номер картки банки
5375 4112 1499 2583 Оксана М

ПриватБанк
https://www.privat24.ua/send/dxv11
4149 4975 0870 8593 Оксана М

PayPal:
[email protected]

Громадська антикорупційна рада при Міністерстві оборони України.

Ми, націоналісти та військові, самі їх запрошували.

Ці люди не рвалися самі кудись обиратися.

Зібрали тих, хто хоче конкретних змін для свого побратима в окопі, а не роками розповідати «про реформи».

Тих, на кого дивляться побратими.

Хто особисто відчув ціну крадіжок на війні.

1️⃣3️⃣ Олександр «Поляк» Олівінський - комісований за інвалідністю з
армії, пройшов і добробати, і піхоту. Неодноразово поранений. Чудом вижив. Затятий націоналіст, гарячий борець за справедливість. І завжди памʼятає про тих, хто не вийшов з бою. Знає як любою ціною добитися правди в житті. Непримиренний до корупції, знає як працювати з подібною публікою, аналізувати і дотискати рішення, попри опір та протидію.

1️⃣4️⃣ Олексій «Сталкер» Свинаренко - бився з режимом Януковича до Майдану, на Майдані, виповз поранений під російськими кулями полями з Іловайську, громадський діяч. В 2022 - доброволець, вижив на штурмі, зазнав важкого поранення. «Сталкер» зараз погладшав через стан здоров’я. Жартуємо, що може зʼїсти корупціонерів. Олексій до останнього служив поки побратими не зупинили «комісуйся, бо добʼєш себе». Знає ціну контролю кожної гривні на фронт, де лишились всі його близькі.

1️⃣9️⃣ Ганна Плоска - енергійна та розумна. Довго займалася різноманітною волонтерською діяльністю. Планувала на службу в армію, але все ж стримали і задіяли згідно навиків HR до рекрутингу в Сили безпілотних систем. Відібрала тисячі людей до служби. Постійно шукає шляхи та способи вдосконалення армійської машини. Аналітичний розум та велика енергія Анни дуже потрібні нам.

2️⃣0️⃣ Давид Пшеничний - з 17 років у громадській діяльності та протестах. Очолював осередок «Основи майбутнього» у Вінниці. По моєму рішенню поки не долучається бо Сил оборони. Задіяний в тилу, де його зусилля незамінні. Росіяни кажуть, що Давид був одним з ключових екзорцистів, які очистили найбільший в Україні православний собор в Черкасах. І це хороший результат. Давид як юрист вміє розбиратися в документах, процесах, злочинах. Вміє доганяти, викривати, добиватися результату. Це не кабінетний юрист, а практик народного слідства.

2️⃣1️⃣ Єлизавета Яциняк - багато років, поту та зусиль присвятила громадській діяльності ще до Майдану. Мені врізалося в памʼять як Єлизавета як доброволець долучилася до розробки реформи пенитенціарної системи Мінюсту. Їздила в складі комісії на перевірку в десятки тюрем. Самій державі було на це начхати, а ми аналізували та прописували як щось змінити на краще. Сьогодні Ліза - потужний правник, практик, гостра на розум та незламна в своїх намірах. Ліза поховала вже багатьох побратимів на фронті. І знає як змусити систему працювати, і як карати негідників.

Всього членів Громадської антикорупційної ради - 15.

Але ми зібрали лише ПʼЯТЬ. Бо всі на війні. Або завалені іншою працею.

Тому ми закликаємо підтримати цих пʼять козаків і козачок.

Хто хоче змін, хто не планує галочку на вибори, хто не сидить, щоб попиляти грантик. Хто і сам не рвався, але запросили побратими.

Людей честі.

Голосування через Дію чи BankID.
Сьогодні до 21:00.

13. Олександр «Поляк» Олівінський
14. Олексій «Сталкер» Свинаренко
19. Ганна Плоска
20. Давид Пшеничний
21. Єлизавета Яциняк

Підтримай надійних козаків та козачок.

Пошир!

Дякую!

https://rgk.vote.mod.gov.ua

Як ми тримаємось?!

У тотальній перевазі ворога у всьому і абсолютною байдужісті ворога до життя своєї піхоти, здається лише Диво дає можливість стримувати цю орду.

А коли ворогів стає як мінімум не менше, а наші ряди рідіють і достатньо не поповнюються, Дива треба все більше.

Але все ж не лише Диво рятує нас.

Нестачу людей, а їх у протистоянні Орді не вистачатиме завше, ми компенсуємо грамотним поєднанням роботи залізної піхоти (яка без перебільшення тримає світ на собі), професійної і надійної вогневої підтримки переднього краю, ситуаційній обізнаності та якісним керуванням боєм.

У всіх цих компонентах надважливу роль відіграють дрони.

Вони супроводжують піхоту, є її очами, при потребі штурмують, а за необхідності захищають, ведуть розвідку, приносять їжу і БК, загалом виконують широкий спектр роботи і є незмінними «побратимами» піхоти на передку.

Те, що дрони рятують життя і беруть на себе найризикованіші місії - це не перебільшення і не пафос. Це данність.

Так як і те, що дрони постійно втрачаються. Але дрони, а не люди.

Те, що дронів постійно бракує, теж ні для кого не секрет.

Як і те, що «держава» не встигає централізовано поставляти їх у потрібних кількостях.

І тоді дрони приносять добрі янголи і чарівники - наші волонтери.

Особливо, обʼєднані територіальні громади, яких хоч і позбавили частини доходів, але які діють почасти меткіше і швидше, ніж неповороткий бюрократичний апарат.

Так сталося і цього разу. У нас скінчилися дрони, а вороги перли як таргани.

І сталося Диво.

Перед Новим Роком мої земляки волиняки надіслали нам такі життєво необхідні «птахи».

Тому безмежно вдячні Луцькому міському голові Ігорю Поліщуку та Луцькій територіальній громаді, які надали нам ці вісім пташок.

А також нашій волинській свободівській родині на чолі з Анатолій Вітів, які це диво організували.

Бо як відомо всяке диво, це добре організоване Диво!!!

І ця безмежна підтримка - це те ж те, що дає нам сили триматися…

«Росія є тільки одна — імперіялістична, і так буде доти, доки російський імперіялізм не буде дощенту розторощений, а російський народ не вилікується з нього через пізнання, що його імперіялізм приносить йому самому найбільше лиха — жертв, терпінь і падіння», — наголошував Степан Бандера ще восени 1950-го. Стаття «Третя світова війна і визвольна боротьба» сьогодні актуальна як ніколи. Зрештою, як і всі наративи Провідника Організації Українських Націоналістів.

З нагоди 116-ої річниці з дня народження Степана Бандери ми організовуємо

Коментуйте, поширюйте та не забувайте підтримувати Бандерівські читання! Звісно, якщо ви вже задонатили на українське військо.

‼️Фінансово підтримати проект Бандерівські читання можна тут :

🤝💸 Посилання на банку
https://send.monobank.ua/jar/35PhtHQzw9

Номер картки банки
5375 4112 1499 2583 Оксана М

🤝💰ПриватБанк
https://www.privat24.ua/send/dxv11

Номер карти банку
4149 4975 0870 8593 Оксана М

🤝🤳 PayPal:
[email protected]

Новітній епос війни

Щедрівка присвячена 5 окремій штурмовій бригаді нині лунала вулицями столиці воюючої України.

Го-го-го Коза го-го Білая го-го Сірая го-го бистрая.
Ой розxодися-розвеселися
По сьому Двору по Веселому!

Де Коза xодить там ворог лежить
Де не буває
москаль вмирає.

Де Коза ногою там ворог копою
Де Коза рогом там москаль гробом!

Задонать на збір,
пʼятій штурмовій.
Щоб москаль тікав
По річці бистрій.

Щоб коза рогами
Гнала всіх лісами.
Щоб земля горіла
У них під ногами.

Го-го-го Коза
Уперед веде.
Пʼята штурмова
За нею іде.

Задонать козаче,
Задонать на збір.
Щоб вже жоден ворог не лишився жив.

Дякуємо @Український студент за постійну та невпинну підтримку

1 січня - бандерівський новий рік

116 річниця з Дня народження Степана Бандери

Згадаймо Батька Б а н д е р у! 🇺🇦

Ідеєю і Чином!
Не словом, а ділом!

Не забуваймо, що Світоглядний фронт нашої Священної війни не менш важливий, ніж фронт фізичний.

Щороку в памʼять про видатного сина української нації в час заснування Організації українських націоналістів ми проводимо Бандерівські читання - інтелектуальний форум консервативних та націоналістичних сил.

Цьогоріч плануємо тему XII Бандерівські читання_Свобода народам Свобода людині! Історія боротьби поневолених росією народів про що будемо говорити з українськими експертами та лідерами поневолених народів
7 та 8 лютого 2025 року у Києві.

Прагнемо розказати світу історію героїчного спротиву московському імперіалізму поневолених нині росією народів, та з'ясувати в яких місцях найшвидше може посипались імперський контроль.

Бандера і далі залишається головним індикатором визначення свій-чужий.

Його неприкрито ненавидять вороги української нації. Навіть ті, що ніби-то маскуються під партнерів.

Він орієнтир в ідеях і чинах для більшості українців.

Саме тому з року в рік без огляду на окрики і заяви зі столиць недружніх країн і хатніх українофобів, попри будь-яку геополітичну погоду навіть перебуваючи фізично на фронті ми організовуємо Бандерівські читання.

І ми потребуємо вашої допомоги.

Традиційно кошти збираємо усім миром...

Традиційно не перестаємо дякувати тим, хто долучається, тим хто завжди з нами тримає стрій.

Дякуємо Євгену Чубуку фермеру, громадському діячу та меценату з Батьківщини Миколи Міхновського Згурівщини за підтримку інтелектуальних потуг молодих науковців та подвоєння розміру премії конкурсу студентських есеїв.

Закликаємо підтримати захід матеріально 💸

Кожна ваша гривня наближатиме перемогу на світоглядовому фронті. Повірте кожна гривня є важливою ❤️🖤

‼️Фінансово підтримати проект Бандерівські читання можна тут :

🤝💸 Посилання на банку
https://send.monobank.ua/jar/35PhtHQzw9

Номер картки банки
5375 4112 1499 2583 Оксана М

🤝💰ПриватБанк
https://www.privat24.ua/send/dxv11

Номер карти банку
4149 4975 0870 8593 Оксана М

🤝🤳 PayPal:
[email protected]

Аж до розстрілів і обнулення.

Тому розстрільну ординську дисципліну ворога треба зламати козацькою дисципліною самопосвяти.

Час перевести економіку на воєнні рейки. А ще головніше все суспільне і державне життя.

Усіх супер експертів хочу бачити поряд в окопі, а не у зручному фотелі з телевізора.

Щоб виграти війну треба продовжити і посилити стріляти, а не припинити.

Як розуміти те, що основний тягар війни мусимо винести ми самі. Навіть коли проти нас буде увесь світ.

Бо пригадаймо Лесине, «хто визволитися сам, той вільний буде, хто визволить кого в неволю візьме».

Ніхто не відміняв Si vis pacem, para bellum.

І ще одне коли суспільство дитиніє на очах, воно потребує дисципліни і батьківської суворості, а не сюсі пусі.

Памʼятаймо це наша історична війна з відвічним ворог. Тому потім буде пофіг з яких мотивів ви вирішили слухати Винниченків і розпинати болбочанів…

Чесно не знаю вже як достукатися до збаламученого і одурманеного суспільства…

Може вас трішки отверезять справжні плани ворога, який розслабляючи українське суспільство розмовами про мир, потроює наступальні зусилля і досить часто не приховує справжніх намірів.

Ось приміром біснуватий Рогозів каже : «вони (тобто ми) самі все зробили для того, щоб дати нам привід і вагому причину їх знищити…»

Або приміром в оприлюдненому урядовому плані в якому не лише закладено захмарні суми для перетравлення окупованих територій, але й зазначають, що готують перспективні плани по облаштуванні і розвитку Одеської, Харківської, Миколаївської та ряду інших областей…

Оце і є їхні справжні плани нас заколисувати примарами миру, а самим вести війну до повного нашого знищення….

І в цьому плані нині вибухово скриваються консерви-пірамідки…

А вас знову нагодували пірамідками гордона…

Наш нічний побитий колись ліс наповнений привидами і зірваними пожмаканими листками інформаційних воєн.

У час коли «не працюємо» чи працюємо в режимі очікування і коли є робочий, поки що не знищений старлінк, постійно отримую шок від розуміння навколишніх процесів.

(Коли дописав старлінк вже було знищено прицільними скидами ворога).

Передусім розуміння війни.

Бачу як ворог досягає своїх стратегічних цілей, руйнуючи суспільну синергію.

Як суспільна ентропія починає зжирати країну зсередини.

Як війну історичну з відвічним ворогом переводять у війну істеричну всередині країни.

Як зʼявляються ідоли, лжепророки і палахкотить вогонь болотяних вогнів.

Суспільство чомусь вважає, що приміром в оцінці військових найобʼєктивнішим критерієм є медійність.

На кшалт, хто вище бʼє, той краще грає.

А це дуже хибне судження.

Не всі фахівці у своїй справі Демосфени зі зовнішностями Аленів Делонів.

Досить часто, а то й переважно спровжні військовики не залежно від ієрархічної лінії, мовчазні, небагатослівні фацівці своєї справи.

І не можна рівняти приміром військові якості до виключно ораторських чи медійних.

Так на полі бою не працює.

Війна - це не змагання, хто більше правди-матки врубає під соковитіші матюки у світлі професійних софітів.

Тут герої - персонажі переважнобрудні з неголівудськими фейсами, мовчазні і страшенно замахані.

А навіть ті вояки, яких просять щось розказати переважно небагатослівні та мало інформативні.

Та й правду казати не та, що не завжди потрібно, а навіть переважно шкідливо.

Бо має бути дотримана і військова таємниця, і ворог не має отримувати безкоштовних розвідданих.

бо війна це ж ніби серед усього і є мистецтво обману.

Те, що я як головний сержант роти в силу певних обставин можливо трішки медійніших за головних сержантів інших рот, зовсім не означає, що я кращий за них вояка.

Кращий, бо відоміший?

Дуже хибна логіка.

Медійність і військовий професіоналізм - це паралельні процеси, а не обовʼязково взаємозумовлені.

Але суспільство вперто тягне на військових стратегів тих, хто голосніше кричить.

Переглянув інтервʼю одного з найкращих і найавторитетніших реальних військових стратегів. Вояка з досвідом в майже 40 років.

Журналіст, який бере інтервʼю, замість того щоб дати гостю говорити і висловити свою думку диктує почасти не просто дилетантські питання, але й веде себе як кращий і більш обізнаний фахівець в військовому стратегуванні.

А у своїх думках та висновках посилається на іншого журналіста, який в умовах війни перекваліфікувався у військового аналітика як зрештою зробили і багато вчорашніх експертів з ЖКХ чи будь-яких реформ.

Вчорашні видавці бульварних видань і продавці чарівних пірамідок стали заледве не єдиними трактувальниками стратегій.

І народ ведеться і з шаленими темпами большевізується.

Думаю таким балаганом війни точно не виграти. Як і більшість суспільства так і не прочитала Платоновий діалог «горгій».

Тому вважаю, що час вживати радикальніших методів.

Серед них і посилення військової цензури та оголошення планової загальної мобілізації з поступовим (приміром щопівроку зниження нижнього вікового порогу на рік і верхнього теж на рік (з переведенням осіб понад 55 віку в тилові частини і підрозділи.

Бо мир у випадку з Росією - це виключно виграна війна.

Виграна війна - це повний демонтаж російської імперії.

Служити і воювати мають усі, особливо ті, хто отримував будь-які привілеї від держави працюючи чи на держслужбі чи в бюджетних організаціях.

100% на ротаційній основі представники правоохоронних і силових структур, прокуратури, судів, чиновники.

Без участі у війні в подальшому двері до цих служб будуть імперативно закриті для ухилянтів з ксівою.

Будьмо чесними, нині ворог продавлює не перевагою у військовику мистецтві, не технологіях і навіть не у залізі.

Він пре малими піхотними групами.

Міні ордами і з величезними втратами і далі «приростає територіями».

Балаганом, балаканиною та большнвизмом його не переможеш.

у ворога до речі в цьому плані залізна дисципліна.

Тут прийшла несподівана пропозиція роботи.

Але я вже маю:)

тому запрошую навзаєм:)

Зголошуйтесь

Любіть Україну

Стійте за своїх.

Захищайте і плекайте своє!

Нікому не давайте ображати своїх.

Памʼятайте - це війна за ідентичність!

Підтримуйте Katya Chilly

І чекаємо Дідуха на Майдані.

Думаю маємо право…

През шаблю…

https://music.youtube.com/watch?v=s5QqB-iFBO8&si=TvLvucrniHOUvrVm

Україна поза фронтом (і поза тими, хто живе фронтом) - це брудні ігри, змагання фріків із симулякрами

Кожного разу, коли маю можливість заглянути в соцмережі і якось прореагувати на антиукраїнський шабаш, «чергову зраду» спиняю себе.

Бо розумію.

Що ключовим принципом і правилом сказаного, а ще більше зробленого має бути, - чи «це сприяє перемозі», підвищує моральний дух, віру і волю в перемогу, стимулює приєднуватися до лав Сил оборони чи ні.

Якщо так - роби, якщо ні - не роби.

От я спостерігаю як недурні ніби-то люди систематично підривають довіру до основного нині суспільного інституту Сил оборони.

Хто зі зрозумілих, але від того не менш неприйнятних мотивів атакує інститут Верховного головнокомандувача.

Колективна «Марʼяна» розбирає Головнокомандувача і генеральський склад. Незалежно від прізвищ.

Черговий фрік з тік-току, який за три роки так і не знайшов свого місця в бою, бо всі йому дʼАртаньяну заважають, рубає по перспективних молодих офіцерах (і по армійській їєрархії загалом).

Тим часом лівацький кагал активно вишукує будь-який негатив і захищає девіантів.

А загалом усе це виглядає на продуману структуровану атаку на українське військо, його керованість, волю та віру в перемогу як армії так і суспільства.

І останні соціологічні опитування красномовно про це свідчать.

І якщо повертаючись до першого питання, як гадаєте ці дії наближають нашу перемогу і скріплюють армію, чи якраз навпаки?

То тоді з якою метою це робиться питання далеко не риторичне…

П.С. На фото зі мною один із наймолодших і найперспективніших офіцерів української армії, вихований в патріотичній родині в християнському дусі Іван Шаламага. За такими майбутнє нашого війська і держави…

Товариство потрібен максимальний розголос і дієва допомога.

Мародери батьківської спадщини

Є в Україні унікальне місце за енергетичною та історичною потугою.

Місце сили.

Переплетіння доленосних історичних подій, культур.

Трахтемирівські гори.

Навпроти Трахтемирова історичний Переяслав.

А між ними Дніпро і єдиний брід в цій частині переплетений мілинами і островами.

Цим бродом рухалися культури і війська, тут єдине місце де Трипілля переходила на Лівий берег, рухалися русичі і козаки, цим бродом Сагайдачний крайній раз вів війська на Москву.

А потім москва затопила нашу історичну та археологічну культуру Канівським водосховищем.

Пішла під воду наша історична Атлантида, але не зникла.

Десь ймовірно під водою заховані руїни давнього козацького монастиря і тисячі безцінних історичних артефактів.

Потім місця, що не затопили узяв і вкрав Бакай і на козацькому цвинтарі збудував свій маєток.

Нині ж ділки, що вигулькнули з початком російського наступу у 2022 році вирішили до кінця добити безцінну історичну спадщину - вибиваючи дозвіл на видобуток піску саме тут, саме в цьому місці.

Зрештою роблячи те саме, що робить наш відвічний ворог - «розриває могили», шукає в чому захована наша історична сила, як чорт намагається якщо не знайти, то знищити «дідами вкрадене добро».

І якщо мій син археолог і деякі активісти вважають, що нахабні нувориші роблять це через незнання, то я маючи вже певний досвід вважаю, що це свідома і зухвала ворожа спецоперація.

Але зараз по черзі.

Ще не встигли далеко відігнати путіна від Києва як нашвидкоруч засноване у Переяславі ТОВ «ФРАНКО СЕНД» взявся під виглядом видобутку піску знищити безцінну історичну памʼятку.

Для цих ділків це вже не історія, археологія, культура чи місце сили.

Тепер це бабло яке можна здобути з річища так званого Трахтемирівського родовища піску.

Місце родовища дивним чином (а вірніше навмисно і зухвало) співпадає з безцінними ареологічними та історичними місцями: у прибережних водах, десь 400 м від берега (див мал), вздовж берегової лінії між колишніми Монастирком та Зарубинцями, акурат попід Зарубинецьким городищем (де стоїть хрест). Східним краєм цей підводний кар'єр рівнятиметься із Батурою. Схоже, що ритимуть острів Андрушівський (Варяжий), який затоплений водосховищем. Добувати пісок будуть земснарядом та вантажити на баржі, які його возитимуть у Переяслав. Тривалість розробки родовища - 31 рік (!).

Про цей історичний погром громадськість дізналася випадково.

Саме зараз це ТОВ проходить процедуру, визначену законом "Про оцінку впливу на довкілля" - громадське обговорення Звіту з ОВД.

Тому ця історія і стала відома.

Які у всього цього наслідки для природи і пам'яток півострова? Саме про це мало би бути сказано в тому Звіті.

Як зазначають активісти в грубезному двохтомовому звіті ні слова про історичні памʼятки. в звіті про пам'ятки написано так - їх нема...

Історики та громадські активісти вірять, що зможуть достукатися до умів і сердець влади і зупинити цей варварський шабаш.

Пишуть, висловлюють аргументи.

Достукаються до законів, моралі і совісті.

Я ж знаю що видобуток піску - це завжди темні справа мафії.

В яких перехрещені інтереси бандитів, мєнтовських, прокурорських та іншої наволочці.

А ще звичайно корупціонерів в дозвільних органах.

І ці ділки вважають, що давно купили чи взяли «Бога за бороду».

Їм байдужа історія, памʼять про минуле, місце сили - заповітні Трахтемирівські гори вони готові перетворити у знищені і зруйновані могили.

Тому не вірю в силу слухань, звернень, дискусій, вірю в силу прямої дії.

І знаю, що кожен поплічник путіна, хто посягнувся на нашу історію, має відповісти за законами воєнного часу.

Я думаю ми не за це воюємо проти відвічного ворога, щоб просто так дати внутрішнім ворогам знищити нашу історію.

Детальніше про мародерів і ситуацією зі спробую знищити памʼятки на місці Трахтемирівського броду у групі Трахтемирівський півострів та на сторінці ФБ Sviatoslav Syrotiuk.

Нам і нашим «мертвим» кинули зухвалий виклик. Ми його приймаємо…

А землеснаряди на святій землі мають піти туди, куди і російський воєнний корабель…

П.С.

Ми бʼємося за перемогу, ухилянти та представники режиму внутрішньої окупації прагнуть поразки

Вже три роки ми повторяємо аксіоматичне, що ця війна екзистенційна і воювати доведеться всім…

Вторимо, а й досі не те, що не всі воюють, але й тих, хто готовий битися все менше.

На межі третього року є ті, хто вважає що відстрочки у три роки було недостатньо.

Але ж очевидно, що саме ці дизертири-ухилянти є пособники ворога і головні співтворці його крайніх успіхів.

Було б на фронті достатньо чоловіків, можливість планового поповнення, ротацій, будь-які потуги ворога були б приречені.

Тепер результат цієї війни залежатиме чи матимемо достатньо сили на фронті перемогти чи матимемо ганебну капітуляцію (яку назвуть миром), яку забезпечать голосами саме цих ухилянтів…

А повірте, ресурсів для поповнення достатньо.

І замість того щоб кричати про мобілізацію 18-літніх залучіть спочатку недоторканих з інших вікових категорій.

Всіх, хто мав привілеї від держави, перебували в лавах держслужбовців, мають відношення до правоохоронних органів, прокуратури інших силових структур зобовʼязані пройти війну на передовій в фронтових підрозділах і на бойових посадах.

А перед тим як знижувати мобілізаційний вік (що безумного робити треба поступово залежно від тривалості війни) можливо варто підготувати все доросле населення до оборони країни (фізично, психологічно, світоглядово, тактично).

10 років кричу про швейцарську модель (10 років лежать в парламенті відповідні законодавчі ініціативи). Мирний до зубів озброєний український народ - ось запорука тривалого миру.

Але виглядає так, що представники режиму внутрішньої окупації мають залізобетонну бронь. Усі ті, хто роками визискували українську націю, закріплюючи режим неоколоніалізму (мєнти, суді, прокурори, рєшали) далі спокійно барствують…

Проте зараз окрім нестачі бійців на передовій критичним є провал світоглядного обґрунтування війни і мотивування і воїнів і цивільних.

Механічна переназва МПЗ у психологічну підтримку не дає абсолютно нічого.

Мотивацією на війні є те, що вище власного життя: нація, виживання твого роду, честь.

А замість мотивації до бою, єдності суспільства у прагненні до перемоги, бачимо знову агресивну роботу пʼятої колони з метою зневірити суспільство, підірвати віру у перемогу і довіру до армії.

Ми ж розуміємо, що підрив довіри і спроба рвати звʼязки між владою, нацією і військом є ключовим завданням ворогів.

Саме по цих індикаторах можна виявити ворога і його агентуру та корисних ідіотів, які забули що ворог сидить в Кремлі, що воюємо проти Кремля, а не Банкової, Гєрасімова, а не Сирського, Путіна, а не Зеленського.

Відібʼємось від тих, зі своїми розберемось.

Нині адепти секти друга медведчука, засновника партії регіонів волають, в чому ми критикували папєрєдніка і не чіпаємо нинішнього.

Та все просто- папєрєднік прийшовши до влади реалізував план Путіна-П і підписав ганебний мир, що обернувся тепер страшною повномасштабкою.

Доки в країні є Верховний, який бʼється, ставити палки під ноги вважаю не шляхетним і небезпечним. Стане знову дипломатом і політиком будемо політизувати й ми.

А нині тре зціпити зуби і битися.

І памʼятати, що наша війна з відвічним ворогом триває не три і навіть не десять років, вона має певний анамнез, з її етапів варто робити дієві висновки.

Один з них приміром, що коли починаємо руйнувати єдність суспільства, занурюємося в міжусобиці, заглиблюємось в горожанських війнах, шукаємо ворогів всередині, забуваючи що головний ворог в Кремлі, нести дух пораженства - куємо поразку своїми руками.

Гірше війни з москвою, може бути лише мир з москвою

Це слова не мої, але вони дуже точно змальовують поточну ситуацію.

Припинення екзистенційної війни переговорами не можливе.

А війна таки екзистенційна, бо від її висліду залежить існування української нації та московської імперії.

Або-або.

Тому нинішні розмови про мир - це всього лиш агресивна і вишукана інформаційно-психологічна операція ворога. (І безкорисних ідіотів).

Яку він реалізовує в розпал свого генерального наступу і вирішального кидка.

Пригадайте перший декрет сифілітика зі Смольного. Він теж був про «мир».

І впроваджувався агресивною війною.

Зрозуміло, що будь-якими переговорами не вдасться відновити справедливість, територіальну цілісність України, компенсувати збитки, заставити москву заплатити за військові злочини.

Троянський мир потрібен Москві хіба лиш як передишка, якщо нинішній генеральний наступ буде зірвано і росія опинитисься обеззброєнною і обезкровленою на роки.

І тоді мир буде до Кремля рятівною паличкою.

Щоб перетравити загарбане, відновитися, ослабити підтримку союзників і запустити в Україну руйнівне громадянське протистояння.

Наразі аксіома проста. Особливо для військових та військовозобовʼязаних громадян.

Військо не веде переговорів, воно вбиває ворога щоб не лишилося з ким вести переговори.

Розмови про мир навпаки розхолоджують.

Москва продає ілюзію близького перемирʼя, а значить українець замість того щоб планово готуватися до оборони країни вважає що це вже не його справа.

Ось справжня мета москви: обеззброїти Україну, заколисати і завдати рішучого удару.

Все як у Шевченка «присплять лукаві і в огні її окраденную збудять».

Хто хоче миру має розуміти, що мир можна отримати лише Перемогою.

А за перемогу треба битися стільки скільки треба…

Нині армії потрібні вояки. Бо лише вони можуть бути миротворцями.

Переможцями.

Тому всі хто хоче перемоги і як наслідок миру має готуватися до війни і воювати.

Нині пʼята колона розпочала агресивну кампанію підтриву довіри війська.

Підриву віри в перемогу.

Знищення суспільної Синергії у визвольній війні і переведення її на вбивчу політичну ентропію.

Лівацькі видання, що розпочали кампанію за подолання ніби-то негативних проявів у армії, насправді підривають державу зсередини. Як це зрештою на замовлення москви вже робили в минулому під час реалізації кремлем вишуканої операції під кодовою назвою «касетний скандал».

Вся ця глорифікація гнєзділовщини, підрив довіри до армії, вишукування і висвітлення будь-яких негативних проявів (бо саме армія є стержнем державності) має чітку мету - знищення чи максимальне ослаблення державності та знищення або максимальна маргіналізація української нації.

Думаю пасіонарна частина нації добре розуміє цю гру і не дасть зробити з себе ритуальну вівцю.

Зараз країні потрібні воїни, а не крикуни.

Бійці на передовій, а не «виборці».

Не має бути жодного виправдання дизертирства, а особливо його виправдання.

Не має жодного виправдання ухилянству.

Мир - це виключно виграна війна. Усе інше приведе до повільної неухильної страти.

Найбільше що зараз потрібно добровільна мобілізація, її заохочення, суспільне сприяння і навпаки активне несприйняття дизертирству і підривним кампаніям.

Заморозити ситуацію зараз - це дати шанс зовнішньому ворогу перегрупуватися, а внутрішньому зберегти і посилити режим внутрішньої окупації.

Тому треба не переставати стріляти і битися.

І продовжувати вірити в Перемогу! А ще все для цього робити…

На війні будь-який ворог є законною воєнною ціллю

Внутрішні вороги теж.

Ті, хто збираються здати країну політично після того як ми билися за неї, є такими ж ворогами як і ті, хто пре проти нас зараз збройно.

Метою одних і інших є знищення субʼєктності української держави та ідентичності української нації.

І нації не має великої різниці як її збираються вбити.

Цікаво, що переважно пʼята колона викриває себе окупаційномовністю.

А ще цікавіше, що замість того щоб послати у бік внутрішнього ворога, що агресивно почав інформаційну війну, зведений загін ударних безпілотників, їх ретально охороняють представники режиму внутрішньої окупації, яким ми так і не дочекалися у вигляді підкріплення на фронті…

116 діб на СПешці

Хлопці зайшли влітку, а виходили вже взимку.

Поранені, серед ворогів, вони тримали і не здавали позицію.

Поряд проходила ворожа стежка.

Щоразу, коли вони чули звуки вибиралися із сховища і вбивали ворогів.

Їжу, батареї до рацій, ліки доставляли дронами.

Кожного разу, виходячи на звʼязок у рації звучало незворушне 4.5.0.

З позицій виходили, коли рани трохи зажили.

Вночі довелося пробиратися крізь бойові порядки ворога.

Буквально проповзали поряд з ворожими СПешками.

Вибралися і попросили вивести їх далі, бо ландшафт, зміна пори року і невпинна робота арти до невпізнання змінили довкілля.

Перше, що зробили коли виїхали в цивільне прифронтове місто попросили відвезти їх в баню…

116 діб на позиціях.

І це не рекорд.

Це приклад героїзму, який тут буденний.

Йти по мінних полях, серед ворожих СПешок і засідок (бо зараз все дуже перемішалося) під постійними атаками ворожих дронів, без можливості використовувати обігрів (бо нічний дрон спалить) на стільки, на скільки треба.

Коли буде безпечна можливість змінитися і коли буде ким змінитися.

І таких СПешок сотні, а то й тисячі.

На них, безіменних і невідомих героях тримається фронт і український світ.

Вони - справжня еліта нашої нації.

Нічим не гірші від попередників: княжих воїнів, козаків, гайдамаків, січових стрільців, холодноярських і наддніпрянських отаманів, вояків УПА.

У більшості з нас не має можливості святкувати нинішній День Сухопутних Військ в урочистих умовах.

Відсвяткуємо після перемоги!

Але щоб вона була треба битися.

І замість повторювати як мантру, що «воювати доведеться» всім, планово приєднуватися до цієї боротьби.

Бо без неї перемоги не буде.

І ротацій.

І змін хлопців на СПешках.

А може бути лише поразка, яку назвуть ганебним миром. Поразка руками дезертирів і ухилянтів і політичних гієн, що вже завили в інформаційному просторі.

Тому хочете привітати Сухопутку - приєднуйтесь до неї.

А нині таки отримали хороший подарунок з нагоди свята.

Для того щоб хлопці жили, з ними був звʼязок, вони отримали воду, їжу і вогневе прикриття потрібні дрони.

Просимо зараз всіх.

Бо дрони - це без перебільшення врятовані життя.

Нині Валерій Гладунець що невтомно трудиться для фронту прислав два дрони.

Саме тоді коли вони вкрай потрібні.

Дякуємо безмежно.

І памʼятаймо, нині потрібні не слова і емоції, особливо в тилу, потрібні дії і чини…

Перемога сама не прийде… і її ніхто нам не подарує… все мусимо зробити самі.

Павлусь.

Ось і пройшов 12 річний цикл твоїх зоряних мандрів…

Там ти вічно 33-річний…

Веди ту чайку до Перемоги!

Знаю, навіть з Неба ти разом з нами…

Про справді непопоправні втрати

13 вересня під час так званної СВО, а насправді геноцидної загарбницької війни росії проти України і проти поневолених нею народів загинув як стверджують останній представник корінного народу Росії — кереків.

У природі навіть зникаючі малочисельні види тварин рятують усім світом, а тут свідомо кинули в смертельну мʼясорубку останнього керека - 56-річного Івана Таймагира солдата-смертника із сумнозвісної 610-ої окремої бригади морської піхоти.

До російської окупації керекські поселення поширювалися по чукотському узбережжю Берингова моря, від Анадирського лиману до гирла нар. Пуки, а також до мису Олюторський на Камчатці.

Народ ділився на групи північних (наваринських, або мейнипілгинських, самоназва ийулалҕакку — верхні) і південних (хатирських, самоназва ютилалҕакку — нижні) кереків.

В суворих полярних умовах, з важкими умовами життя, але на своїй землі і за своїми звичаями.

Але прийшли ненаситні приєднувачі і кереки почали танути як літній сніг.

У XIX—XX століттях кереків зазвичай відносили до коряків. За переписом 1897 року налічувалося 102 кереки.

Тепер добили останнього.

Були кереки, а залишаться лиш можливо у наскельних малюнках і різьбленні на кістках та дереві.

Попри знавіснілу русифікацію і чесання всіх під одну дудку «всє ви здєсь чукчі і нєруси», представники цього народу берегли мову, мали навіть діалекти, вперто під час переписів називали себе кереками. Навіть коли назви народу не було в питальнику.

Не має більше кереків.

Денацифікували і демілітаризували до ноги.

І схожа ситуація з іншими поневоленими народами, яких путін добиває на цій війні. Навіть побіжний аналіз свідчить, що рівень втрат серед підкорених народів в рази більший, ніж у колонізаторів.

Тому для путіна - це ще й війна буквально до останнього представника поневоленого народу…

Кожна війна виграється спершу в мізках людей

Наша тисячолітня війна з відвічним ворогом - це передусім війна сутностей.

«що ми? чиї сини? Яких батьків?»

Куди йдемо?

За що ж боролись ми з ляхами?
За що ж ми різались з ордами?
За що скородили списами
Московські ребра??

Не розуміючи сенсу цієї війни, важко і болісно шукається шлях до перемоги.

Тому дуже прошу підтримати нашу ідеологічну зброю - передплатити газети - що ведуть літопис нашої війни, продукують сутності, формують шлях перемоги незборимої нації.

І ще це дуже шляхетно в цей час видавати друковані газети.

І надзвичайно почесно підтримати їх передплатою.

Зарядіться ідеологічною зброєю.

Підпишіть часопис історичного клубу «Холодний Яр» - «Незборима нація»

Індекс медіа: 33545

Передплата в один дотик тут:

https://peredplata.ukrposhta.ua/index.php?route=product/product&product_id=88603&search=Незборима+нація&type=main

Та газету, яку заснував Степан Бандера «Шлях перемоги»

Індекс медіа: 30504

Передплата в один дотик тут:

https://peredplata.ukrposhta.ua/index.php?route=product/product&product_id=101574&search=Шлях+перемоги&type=main

Собі та друзям!

Цього дня 11 років тому ми звалили боввана на Бесарабці…

Цього дня 10 років тому пішов у лави вічних вояк Священної війни з відвічним окупантом Віктор Лавренчук (7 жовтня 1986 - 8 грудня 2014). Вікторе, ми памʼятаємо!

Цього дня три роки тому написався текст про те, що важливо щоб нашу долю вирішували ми, а не хтось за нас і за нашими спинами.

Кому цікава історія про падіння Леніна і роздуми про орієнтацію на власні сили: короткі тексти нижче…

***

Ідоли падуть... Барикади встоять...

8 грудня 2013 року було однією з переломних точок Революції.

Ленінопад, який організували і здійснювали ми, після повалення боввана на Бесарабці, набрав незворотнього характеру.

А декомунізація-деколонізація стала однією з ключових вимог Революції.

Ми більш ретельно підготувалися до другої спроби повалення ідола ката Леніна.

Купили надійні лебідки, побратими з ПС підтягнули драбину належної довжини, депутати організували очеплення.

Пригадую, яким тягучим було очікування часу Х. І яку ейфорію мали всі причетні після акції.

Акції тривала лічені хвилини і правоохоронці просто не встигли зреагувати.

Як і ліберальна частина Майдану, яка повалення Леніна і Марш Бандери 1 січня вважали провокацією.

Паралельно у ніч з 8 на 9 грудня і протягом дня 9 грудня відбулася облога наметами урядового кварталу.

Тішуся, що наша барикада на Лютеранській втрималася найдовше. Шкода, що ця битву, яку ми жартома назвали "битвою за туалети", не отримала належного висвітлення.

Адже якщо всі інші барикади разом з реманентом (дорогущими натівськими наметами та генераторами) після ритуальних штовхань були здані, наша фортеця стояла.

Облога урядового кварталу провалилася.

А барикада на Лютеранській стояла.

Стояла 8 грудня, 9-го і наскільки пригадую ще й ніч на 10-те.

Хвиля за хвилею, лава за лавою йшли атаки ВВешників, якими керували цілі генерали, а барикада стояла.

Підтягнулася бойова група депутатів ПР на чолі з Шуфричем, а барикада стояла.

На якомусь етапі ВВешників потіснили наш лівий фланг і "відбили" одноразові туалети.

Під час цієї бійки заледве не затоптали Руслана Кошулинського, нога якого застрягла між конструкціями щитами атакувальників.

А барикада стояла.

Навіть підігнаний трактор з грейдером, що мав знести барикаду не зміг нічого зробити.

Пригадую я по грейдеру забіг на дах трактора і він мусів зупинитися (потім цей фокус повторив Валера Черняков, коли був перший штурм Майдану).

Від ейфорії, що наш редут неприступний, я прибіг на Майдан і вперше виступав зі сцени (ще раз я там виступав зранку десь о 6 годині 19 лютого, підбадьорюючи рідких оборонців Майдану).

Барикаду таки врешті-решт взяли.

Але того дня символ впавшого боввана і незборимої барикади давав надію.

Надію на перемогу.

Коли йшов вперше виступати зі сцени Майдану в голові спливали слова Ліни Костенко:

"На історичних перекатах
в чаду чиєїсь маячні
люди
завжди
на барикадах,
знають про це чи ні.

...

Мужність не дається напрокат.
Не бува барокко барикад.

Фуркне з купідонів потеруха,
коли свисне куля біля вуха.

Так що відійдіть, будь ласка,
хто боїться бути збитим, наче в кеглі.
Смерть - це ще не поразка.
В переможних боях
теж бувають полеглі.

Злазьте з барикад, герої до першої скрути.
І припиніть міщанські тари-бари.
На барикадах мають право бути
повстанці,
вороги
і санітари."

***

Забагато розмов про те, що «вони про нас» чи «вони проти нас».

Варто говорити, що ми «за себе». І що зробити з тими, хто «серед нас проти нас».

Занадто великі сподівання на союзників завжди небезпечні.

Кожна країна діє виключно з власних інтересів.

Україна мала сім років передишки.

За цей час розуміючи, що ми не станемо членами НАТО і за такий короткий термін не відновимо ядерний арсенал, (а були ненаукові фантасти, які у цьому переконували ще у 2014 році) країна могла сподіватися лише на власні сили.

На власні Збройні і Військово-Морські Сили.

На масовий військовий вишкіл населення за швейцарським зразком.

На право населення володіти зброєю і захищатися.

Ми мали час замінувати, а не розміновувати ділянки лінії фронту і російсько-українського кордону.

Створити неядерний стратегічний арсенал стримування ракет, що здатні долетіти до Москви.

Вичистити російську агентуру з спецслужб, влади, бізнесу.

Запровадити масову систему національно-патріотичного і військово-патріотичного виховання.

Основи всього цього були закріплені, ще у моїй Постанові Верховної Ради України «Про додаткові заходи щодо зміцнення обороноздатності України у зв'язку з агресією Російської Федерації» ухавеної ще 17 квітня 2014 року.

Постанова передбачала зокрема:
1. 1. Рекомендувати виконуючому обов’язки Президента України невідкладно відновити призов до Збройних Сил України.
2. 2. Рекомендувати Міністерству освіти і науки України розширити вивчення початкової військової підготовки у курсі «Захист Вітчизни» в середніх загальноосвітніх навчальних закладах, відновити роботу військових кафедр при вищих навчальних закладах.
3. 3. Рекомендувати Міністерству оборони України:
* - на базі усіх військових частин сухопутних військ розгорнути навчально-тренувальні центри для добровольців, яких залучати до служби у військовому резерві;
* - на базі військових комісаріатів військ розгорнути навчально-тренувальні центри для добровольців, з яких організовувати загони для територіальної оборони.
Уявіть собі якби сім років тому на повну запрацювала б система масового вишколу населення і військо-патріотичного виховання.

Але в країні було багато розмов про реформи і не так багато дій щодо посилення обороноздатності в умовах війни.

Треба зрозуміти, що Україна здатна ефективно протистояти російській агресії.

Ми, можливо єдина країна в світі, яка на восьмому році війни не програла Росії.

Ба більше, ми практично ніколи не програвали Мордору у війнах.

Але досить часто поза нашими спинами і над нашими головами ухвалювали «Вічні мири».

Складається враження, що вся ця чергова істерія «Путін нападе» - це психологічна операція запустити масовий психоз, зламати волю суспільства до опору і заставити капітулювати без бою.

Але не так сталося. Козацька нація дуже спокійно спостерігає за ритуальними танцями матрьошечників на кордонах.

Український степ звик до орд окупантів.

Українська земля звикла їх абсорбувати.

Українська нація звикла їм протистояти.

Але годі про них.

Займімося собою. Нарешті.

Ефект геополітичного доміно путіна

У 2015 році скориставшись оперативною паузою в Україні підписавши Мінськ-2 і заморозивши війну (Путіну потрібно було перетравити окуповані території і підготувати війська до повномасштабної конвенційної війни з Україною), Путін перекинув війська в Сирію і з регіонального розбишаки замахнувся на геополітичного гравця.

Путін підняв свій геополітичний статус, зробивши Сирію опорним пунктом розповзання на Близькому Сході та Африці. Ще пізніше він посилив градус, демонстративно походивши ногами по доктрині Монро, влізши у Венесуельські справи.

У військовому плані Сирія стала хорошим полігоном підготовки до конвенційної війни.

Поки в Україні безнаказанно вибухали військові склади, а влада боролася з цинічними бандерами-добровольцями, Путін провів бойове злагодження всіх родів військ з застосуванням усього асортименту озброєння включно з ракетним наземного, повітряного та морського базування, прогнав через Сирію весь офіцерський склад, аж до командирів бригад.

Зрештою Путін розпочав свою гібридну світову війну проти демократичних країн, постійно демонструючи своє бажання поділу світу на трьох і отримання свого шматка зони недоторканних виключних геополітичних інтересів.

Коли Україна зіскочила зі смертельної інʼєкції мінських угод - аналога Іловайська - тільки тепер дипломатичного, Путін виходячи зі своїх невірних оцінок здатності до опору української нації за мовчазної згоди світової спільноти, перевів війну з гібридної до широкомасштабної, постійно демонструючи, що Україну він захопить без огляду на втрати і наслідки.

І ось в кінці третього року війни геополітична перенапруга далася взнаки.

Сирія - ключ до підняття геополітичного статусу впала практично ж так миттєво як Афганістан.

Тепер росія може втратити не лише перевалочні морську базу і аеродроми в ключовому регіоні але й реноме надійної опори для будь-якого союзника.

Отож, російські щупальця просування в Африці можуть бути обрубані, як і дефіляла в Лівії.

І сил та засобів зупинити це падіння в Росії не має.

Ба більше, росія може втратити позиції і регіонального гравця.

Тобто не може, а має.

Під час війни з Україною, росія не змогла зупинити обеззброєння міни уповільненої дії - Карабахського конфлікту.

Вона не лише втратила цей важіль впливу на Кавказі, але й Вірменію як союзника і члена ОДКБ.

Азербайджан цієї функції виконувати не буде.

Він просто скористався слабкість Росії і уклав разову «комерційну» угоду.

Бо дії росії це крок відчаю, не повʼязаний з жодною позитивною стратегією, а Азербайджан діє в силовому полі стратегії пантюркізму.

Який зрештою буде серйозним викликом для Росії не лише в Сирії чи на Кавказі, але й на значній частині території РФ.

Казахстан теж наразі є ситуативним союзником, який радше вибере долю васалітету Китаю, ніж постійні погрози з боку колишнього колонізатора.

Світ має шанс позбавити Росію будь-яких впливів не лише на геополітичні процеси, але й на можливість дестабілізувати ситуацію на регіональному рівні.

Саме час загнати скаженого ведмедя в берлогу.

Що на мою думку для цього потрібно зробити.

Перше. Молдова має закрити придністровське питання. Найлегше це зробити в співпраці з Україною і запевнивши, що корінне населення (в основному етнічні українці) отримає автономний статус.

Якщо Молдова не зробить цього зараз, Придністровʼя разом з Гагаузією залишатимуть серйозною безпековою проблемою.

Друге. Грузини мають поставити крапку на політичній окупації їхньої країни.

Третє. Фікція президентських виборів, які заплановані в Білорусі в кінці січня 2025 року має завершитися балотуванням «полку Каліновського» і успішним спостереженням на всіх виборчих дільницях.

Білоруський фронт російсько-української війни, питання безпеково екзистенційне і для країн Балтії.

Це зрештою можливість відсунути російський кулак від центральноєвропейських країн.

І якщо хтось думає що 30 річний режим Лукашенка залізобетонний, а допомога Росії всесильна, - згадайте про Сирію.

Звісно все це можна зробити лише у короткому геополітичному вікні можливостей і за умови, що Україна принаймні до кінця січня 2025 року не перестане стріляти, а посилить тиск і не дозволить путіну спрямувати зусилля будь-куди.

У випадку втрати Білорусі (а я вірю, що при правильному цілепокладанні це абсолютно можливо), Україна залишиться останнім місцем російської присутності на постсовєцькому просторі.

І чим більше та чим глибше вона вʼязнутиме в Україні, тим важче їй буде відновитися.

Але загнаний в берлогу навіть ослаблений і поранений ведмідь залишається дуже небезпечним.

Тому замість меду на запас і відновлення в берлозі ведмедя має чекати рій шершнів.

Втрата геополітичного вєлічія може стати каталізатором вибухових процесів в країні.

Сліпого і безпорадного бунту серед рускіх, осмислених національно-визвольних революцій поневолених росією народів…

Україна замість точки підйому, стає точкою обнулення країни 404…

Головне треба не переставати стріляти:)

Навіть попри наступ темряви, світло завжди переможе

Святий Миколай із роти вогневої підтримки 5 окремої штурмової Київської бригади цього дня провідав з подарунками і зарядом тепла поранених воїнів та медиків…

Бачили б ви їхні емоції…

Відео і фото зверстати у щось цілісне і якісне бракує часу. Але ці незабутні емоції неймовірно гріють…

Оце читаю про істерику від загрози використання карликом ядерної зброї і згадую віршики які ходили одразу після Чорнобиля:

«На горі горить реактор,
Під горою паше трактор;
Українці така нація,
Що до сраки нам та радіація…»

Цей дебіл знає, що Україну нічим злякати не можна, хіба миром. Але це вже інша історія.

Ми завжди сміялися в обличчя смерті.

Реготали в екстазі бою.

Поверталися задом лише щоб показати сраку.

Тому лякає не нас, а народжених вже переляканими горе-союзників, з якими він ніби-то воює.

Тільки от якщо він їх навіть перелякає, нічого не зміниться.

Союзники на поле бою не прийшли, а ми з поля бою не підемо…

А ми така нація, «що до сраки нам та радіація…»

З Гідністю продовжуємо битися за Свободу

Я трохи «не добіг» до Революції на граніті.

Був ще замалий. І дуже шкодував, що не взяв участь у цій двіжусі.

Зате на інших революціях відірвався по повній.

На помаранчеву революції вийшли з побратимами з «Тризуба» імені Степана Бандери з червоно-чорними прапорами і заготовленими дубцями для зустрічі «Беркуту».

Ми не піддалися на помаранчеву моду, але на жаль не змогли перевести майдан у революційний.

Майдан затанцювали.

Не вдалося того разу й звалити члєніна (мав таку мрію щойно перебрався до Києва).

Був на Майдані всі дні, доки не забрала від перемерзання швидка.

До Революції Гідності підготувалися ретельніше.

Не дали реалізувати технологію Банкової «без політики без прапорів» і затанцювати Майдан ще раз.

А ще не дали знову запомаранчезувати Майдан, перевівши безідейний Євромайдан у Революцію Гідності.

Був на Майдані всі дні.

Організовував падіння Леніна на Бессарабці.

Бачив пекло в Маріїнському парку 18 лютого і як небо зійшло на землю на Інститутській 20 лютого.

Відчув на собі реванш і контрреволюцію негідників.

Наша Революція вкотре не досягла мети.

А слід зазначити, що моє переконання, революція на граніті, помаранчева революція та Революція Гідності - це все етапи одного процесу незакінченої столітньої Національної Революції, метою якої є реалізація Шевченкового «в своїй хаті, своя й правда, і сила, і воля» - побудова Української України - держави української нації на своїй землі, самостійної соборної народоправної, з повновладним нації на владу, власність та світоглядно-культурні цінності.

Як і сто років тому нашу Революцію спробувала задушити московська збройна агресія.

Так Революція Гідності переросла у національно-визвольну війну за гідність, яка триває вже 11-тий рік.

Нині тут на Донбасі бʼємося за ті самі цінності за які виходили на Майдани, проти того самого ворога - Москви.

І з тими самими побратимами. Так сталося, що у нашому підрозділі кістяк двіжує ще з майданівських часів і з першого дня на війні добровольцями.

І коли мене питають чи буде наступний Майдан, то переконаний що революційні зміни (тобто якісні зміни на користь більшості українців) неминучі.

Але наша Революція і війна має і універсальний характер для світу.

Наша перемога має привести до демонтажу крайньої кочової імперії у світі і побудови на її території простору незалежних національних держав поневолених росією народів.

Віримо в це. І бʼємся за це. А Перемога обовʼязково Буде!

https://www.facebook.com/share/v/eMSrWSs7pHTgHHw5/?

1000 днів трьохрічної повномасштабки одинадцядцятилітньої російсько-української війни тисячолітнього протистояння з відвічним ворогом

Отож , Україна чи не єдина країна, яка здатна фізично і психологічно протистояти відвічному ворогу- Росії.

І росія не здатна перемогти Україну в бою, навіть у божевільному побоїщі. Вона завжди перемагала Переяславами і Мінськами. Чорними радами. Не забуваймо цього.

Москва традиційно воює чужими руками.

Життями представників поневолених народів. Найманцями. Корейцями.

Ми воюємо найкращими представниками української нації.

Трагічно нерівнозначний обмін.

Ця війна і є отим щоденним плебісцитом самовизначення нації.

На початку повномасштабки нас виявилося більше, ніж очікували вороги і партнери. І ми виявилися Більшими і Міцнішими, ніж нас оцінювали.

Зараз бачу, що нас трохи менше, ніж ми сподівалися. Ніж хотілося б. Ніж потрібно.

Аксіома про те, що воювати доведеться всім для когось і досі видається неочевидною і складною теоремою для дуже багатьох.

«Зима близько» і ми дуже реалістично відчуваємо себе як мало «Нічного Дозору» залишилося на стіні.

А ще ми вже змирилися з тим, що наша екзистенційна війна лиш наших рук і життів справа.

Добре, що хоч держава не якщо не помагає в достатній кількості, то хоча б не заважає. А являю якби це була Українська Держава, а не пост і неоколоніальний покруч…

Наші союзники чомусь вважають, що це не ми ціною власного життя бережемо Європу, зрештою як і в часи монголо-татарської потопи; а це ми зобовʼязані їм за захист.

Всі тисячу днів ми воювали на жорсткому диспаритеті сил і засобів. При повній ракетній монополії ворога; при майже завжди десятикратній перевазі Москви майже в усьому.

І нам допомагають рівно стільки, щоб ми випадково не перемогли.

А ми все-одно бʼємся.

Хлопці перебувають на позиціях по сто і більше діб.

В безупинних атаках ворога.

Величезна лінія фронту тримається на малесеньких спешках, на титанах піхотинцях, кожен яких без перебільшення тримає український світ на волосинці свого життя…

Тримає сам.

В бруді, втомі, виснаженні війни варто памʼятати про її екзистенційний а відтак священний характер.

Путін напав, коли революція Гідності перемогла його колаборанський режим, але насамперед тому, що «Україна стала занадто українською»…

путіни з боліт завжди нападали, коли ми хотіли бути собою.

Тому наша Революція Гідності переросла у Війну за Гідність.

Війну, яку пограти не можливо, особливо тим, хто памʼятає першу точку Декалогу українського націоналіста»: «Здобудеш Українську Державу, або згинеш в боротьбі за неї».

Ця війна стирає старий постколоніальний світ маленької «ніякої» України і прокладає шлях до України Великої.

Країни, що буде матірʼю, а не мачухою для своїх дітей.

В вогні війни, яка переховує народ у націю і покозачує Україну ми нарешті йдемо до реалізації «своєї хати», зі «своєю правдою», і «силою», і «волею»…

Це довгий важкий шлях.

Частину його доведеться пройти наодинці.

Частину «пробоєм проти течії», але доки ми йтимемо, ми матимемо шанс дійти до мети і вижити.

Лиш не можна зупинятися…

Тому зціпили зуби і вперед.

Кажете важко, загляньте в очі супернику.

Йому не легше.

Уже який раунд андердог який мав лягти ще на початку першого раунду чи без бою викинути рушничок, дібрався до чемпіонських раундів і вибиває дух з противника.

Звісно не хотілося щоб результат бою визначали промоутери на кшалт Дона Кінга.

Треба перемогти без можливості оспорити чи змахлювати результат…

Зараз фаза найбільшого напруженння психологічних сил.

Противник явно пере напружений і поставив на цей раунд все.

Схоже що гонг йому буде більш потрібний, ніж нам. Головне не підставитися.

Ну і битися. Варіантів не битися в нас просто не має.

Як і варіантів нічиєї.

Бо це лиш пролог до ще більшої фази війни.

Тут як завжди в нашій історії: або-або.

Або здобути, або дома не бути.

Або Воля, або Смерть.

І в цій категоричній максимі ростуть великі чини і великі люди. Здатні долати будь-які виклики…

Вірмо в себе. І Діймо.

А перемога обовʼязково Буде!!!

Що буде, коли не буде російської імперії

Та те, що й було, коли її не було:)

Природній простір вільних самобутніх і самодостатніх органічних спільнот.

Про те, що жоден народ добровільно ніколи не приєднувався до Московії. А навпаки, століття чинив запеклий спротив - розкажемо під час XII Бандерівськіх читань на тему «Свобода народам! Свобода людині! - історія та перспективи визвольної боротьби поневолених росією народів», які відбудуться у Києві на початку лютого 2025 року.

☝️Під час XII Бандерівських читань планується відродити знищену, затерту і заборонену історію багатолітнього спротиву поневолених росією народів московському імперіалізму.

👥️️ Запрошуємо до участі у ХІІ Бандерівських читаннях дослідників російського колоніалізму та боротьби з ним, а також діючих представників національно-визвольних формацій поневолених росією народів.

В рамках XII Бандерівських читань традиційно планується Конкурс молодіжних есеїв на вказану тему 🗣🏆

📚Також у планах видати до заходу книгу «Недобровільне приєднання: історія визвольної боротьби поневолених росією народів» українською, англійською мовами та електронний варіант окупаційною мовою.

☝️За результатами Бандерівських читань буде підготовлено електронний варіант виступів учасників.

💸 Кошти традиційно будем збирати миром. Саме завдяки внескам звичайних українців, розкиданих по всьому світу, нам минулоріч вдалося провести XI Бандерівські читання у новому форматі та видати книгу «Ліквідація російської імперії» англійською та українськими мовами, що уже надрукована трьома тиражами і стала помітним явищем серед досліджень у цій тематиці.

Цьогоріч плануємо підняти планку вище. Окрім книги перед заходом трьома мовами буде багато цікавинок 🔥

Команда недержавного аналітичного центру «Українські студії стратегічних досліджень» запрошує до співпраці 🤝

☝️ Усі хто готовий стати інформаційним, організаційним партнером, волонтером заходу приєднуйтесь.

Навіть передрук інформації про Бандерівські читання у ваших соціальних сторінках чи групах, українських пабліках в Україні та за кордоном, серед діаспори та вимушених переселенців для нас буде важливим.

Традиційно маємо дуже солодких інформаційних партнерів.

«Армія-інформ», «5 канал», «Шлях Перемоги», «Український погляд».

Серед них можете бути і ви!

Отож зголошуйтесь.

Реалізуємо бандерівське «Свобода народам - свобода людині!».

🌱 🌸 Фінансово підтримати проект Бандерівські читання можна тут :
🔗Посилання на банку
https://send.monobank.ua/jar/35PhtHQzw9
💳Номер картки банки
5375 4112 1499 2583 Оксана М

Битимемо ворога ідеєю і чином 💪🇺🇦


‼️ Довідка:
Проект Бандерівські читання був заснований 2014 року в розпал Революції гідності як інтелектуальний майданчик обговорення бандерівських ідей та вироблення візії української держави.

Він традиційно відбувається в перших днях лютого в час створення Організації Українських націоналістів 1929 р. як руху, який поставив за мету встановлення Української соборної самостійної держави, її збереження та розвиток.

Наші сторінки в соцмережах:
https://www.facebook.com/nac.ussd
https://www.facebook.com/bandera.chyt
https://www.instagram.com/banderareadings/
ussd.org.ua

Майдан під час війни очевидно неприпустимий

Але будь-який Майдан; справжній,а не технологічно імітований, завжди був проти Москви.

І ніколи проти України.

І їх було вже три: Революція на граніті 1990 року, помаранчева революція 2004 -го і Революція Гідності 2013-2014.

Все як фази незавершенної Столітньої Національної Революції.

Майдан як вияв прямої вічевої демократії і Січ як форма завжди були проти Москви і її прислужників і агентів в Україні.

Нині незакінчена Революція Гідності триває у формі національно-визвольної Війни за гідність.

Усі хто бився на революційному Майдані нині на війні.

Багато з першого дня у 2014 році. Багато вже на небі.

Майдан не можливо організувати як технологію.

Хоча спроб за часи Незалежності було багато.

Варто боятися не Майдан, а Антимайдан, багато представників якого і досі гріють теплі крісла у владі.

Треба жорстко присікати роботу російської агентури.

На жаль, саме в цьому плані робота виглядає дуже млявою.

Будь-які заклики до замирення з Росією мають каратися як злочин.

Будь-які кроки до захисту, утримання, просування наслідків російського колоніалізму жорстко зупинятися.

«Київ проти Москви» ось формула наших змагань і ось оптика визначення, хто з якого боку на фронті.

Тому варто точніше формувати думку.

Всім.

Ретельніше тримати фронт, в тому числі і Світоглядовий.

Ще більше працювати на перемогу кожному, де б він не знаходився.

Не шукати ворогів серед своїх, і не очікувати появи «хароших» серед ворогів.

І далі впевнений, що маємо найбільші шанси за сотні років перемогти відвічного ворога.

А перемога у війні це і буде Перемога Революції Гідності.

Перемога Майдану.

Тому тут на фронті зараз мій Майдан і мої Крути, моя революція і наш Конотоп.

Така моя думка…

(Писалося рік тому як реакція на недолугі заяви влади про підготовку нового Майдану.

Знаю, що він обовʼязково Буде!

Але спершу треба розібратися з кремлівськими імперцями. А вже за ними з проросійськими колаборантами, ворожою агентурою, диверсантами-саботажниками, інформаційними торпедами…

Але поки всі зусилля на війну за Гідність…

Традиційно ілюструю свіжим фотом заходу сонця зі споконвік і навіки українського Донбасу…

Друзі, дуже прошу підтримати збір побратимів з дружнього підрозділу 5 ОШБр

Наші побратими штурмовики мають необхідність у покупці дизельного генератора для забезпечення безперебійної роботи техніки та зв’язку.

Це критично важливе обладнання, яке допоможе зберегти життя наших героїв і продовжити боротьбу за нашу свободу🇺🇦

💡 мета: 100 000 грн.

📎Посилання на банку: https://send.monobank.ua/jar/1633gc4zC

💳 Номер картки: 5375 4112 1857 8800

Долучайтесь до збору та поширюйте його!

(Збір проводить донька для свого батька. Батько бʼється за життя і свободу дітей, дитина допомагає батькові)

Друзі, запрошуємо зголошуватися відкривати Дружні банки щоб підтримати збір коштів для проведення XII Бандерівські читання_Свобода народам Свобода людині! Історія боротьби поневолених росією народів

☝️Якщо ти бажаєш відкрити банку, інформація для Тебе тут:
https://forms.gle/f6m99Ncs4rFqaAuJ8

Приєднуйся щоб стати частиною великої бандерівської родини!

Просимо підтримки та поширення допису!

Бандерівські читання, що традиційно пройдуть у столиці воюючої України Києві 7-8 лютого 2025 року.

‼️ Детальніше про захід тут: https://www.facebook.com/share/p/GG75WWPDiYmjLfBc/

🔥 Якщо ви вже задонатили на фізичну смерть ворогам, доєднайтеся до забиття осинового світоглядного кілка в труну імперії - станьте партнером, меценатом, жертводавцем XII Бандерівських читань.

🤗 Зробити це можна тут:

Посилання на банку
https://send.monobank.ua/jar/35PhtHQzw9
Номер картки банки
5375 4112 1499 2583 Оксана М

ПриватБанк
https://www.privat24.ua/send/dxv11
4149 4975 0870 8593 Оксана М

PayPal:
[email protected]

Останній піхотинець

«Комусь з вас не повезе. І ви вернетеся живими…»

Я бачив останнього піхотинця.

Я його бачив.

І я його Пророк…

Крайній раз зустрів я його на СПешці в чорта за рилом.

Це були крайні теплі і бездощові дні осені.

Коли ще спів птахів акомпанував розривам мін та протяжному блюз арти.

Звично шелестіли Гради, а поранений у ногу фазан, що приходив щодня на позицію ще не зустрівся з котом, що відвідував нас з іншого боку.

Обгорілі ванюшки навколо поверталися в природній стан небуття.

Позиція була на цвинтарі правічного лісу.

Могутнє дубове урочище, що здавалося б пережило все і всіх, перетворилися в друзки, яких вже не розпізнає жодне ДНК.

Цей праліс бачив козаків і повстанців, сюди ходили збирати жолуді наколишні в часи Голодомору, глибокий Яр посередині часто ставав безіменною могилою.

Праліс пережив колективізацію і індустріалізацію. По його краю блистів промисловий операційний шов - шпали від залізниці, що тепер ведуть в нікуди.

Тепер ми ходимо по цих шпалах, як по драбині, що зʼєднує світи.

Ліс пережив розлуку з братами, бо його перерізав канал «Сіверський Дінець».

Тепер це сухе марсіанське днище перемежоване трубами в яких живуть червʼяки…гнилі московські ванюшки одноденки.

Отут на позиції «Карпати» ми і зустрілися.

Спочатку почув сухий тріскот гілок, що напружив облогу; бо були тепер наші позиції без тилу і флангів, все перемішалося на цій шашковій дошці і останній солдат рвався вперед щоб стати офіцером.

Можливо це був його єдиний шанс вижити.

А можливо він просто підкорився провидінню.

Та він вперто йшов вперед…

Застрибнувши в укриття «останній піхотинець» мугикав народну «Де ж ти будеш зиму зимувати», а тоді запитав мене «Насіба» («найгіршого солдата бригади»), то де ж зимуватимемо цю зим, весело підморгнув і додав: «і головне як»?

Це питання різануло як кулаком під дих.

Четверта зима на війні душу не гріла.

Першу 2022/22 ми зустріли в обороні і реконкісті Київщини.

Був запал, адреналін і віра в швидку перемогу. А ще непоганючі каміни на Київщині.

Озолоті часи солдатської юності.

Зиму 22/23 ми зустрічали в мандрах.

Околиці Майорська, Шумів, Зілізного, викопана баня в Нью-Йорку і день народження Бандери в Юрівці.

Коляда на нулі і святкова вечеря.

Романтика підвалів зі щурами.

Коли минулорічний Мороз передав естафету новому 2023-му ми потрапили до гарячого Соледару і вижили в Благодатному.

Далі нас чекав козацький Бахмут стінами і мурами фортеці якого були ми.

Тоді ще можна було рухатися вуличками, насипати з гранатомета з люка M113, годувати залишених домашніх свинок в Іванівському.

Зимку 23/24 ми зустріли в крайній посадці перед Бахмутом збоку Іванівського.

Війна і зима затягували паски.

Ми вже забули що таке ходити по поверхні днем.

Ворожі дрони чигали як яструби, а перший сніг видавав сліди.

Ландшафт мінявся миттєво. Вчорашній горб будівельного сміття і бетону за спиною зранку ставав вирвою, а нічні дрони остаточно загнали нас під землю.

Далі було незабутнє вояцьке різдво і несподіване відрядження до золотоверхого. «найгірший солдат бригади» виявився потрібен і там.

Найгірші завжди в ціні.

Але я повернувся назад. Сюди на тонку стежку між життям і смертю. Бо там - ти бачиш переважно «мертвих». Тому й повернувся сюди. До живих і справжніх.

І от це питання про яке неприємно було навіть думати руба задав «останній піхотинець».

І сам і відповів.

Цю зиму тебе зігріє лише твоя віра, якщо ти збережеш вогонь.

Бо для генералу «ОТУВ» ти клітинка на карті, брудна воша - надокучлива і навʼязлива, але яка займає клітинку, що ми можемо назвати «нашою».

А вже тому генералу «ОСУВу», який грізно проводить лазерним вказівником указки по карті твоєї долі, байдуже, де ти будеш спати і срати.

В його тактичних розкладах ні сон солдата, ні їжа не передбачена.

Ти клітинка.

Будь добрий хоч вмри, але тримай свою клітинку.

Бийся за свій гробівець.

Так і є на цьому полі навколо.

Багато клітинок вмерли але тримають.

А спостережливі осінти одразу ставлять на твоєму трупі прапорець сіра зона.

Тому як равлик, ти маєш нести на собі їжу, БК, внутрішню гармонію і трішки води, мінімум діб на 30…кілометрів так надцять…

«Крайній раз ми заходили на позицію «Стікс» на 46 діб», - каже останній піхотинець. Але це було літо, нехай навіть і дуже посушливе.

Коли закінчилося все що тягли на собі під пильною увагою дронів розвідників і дронів вбивць, провізію поставляли небесні янголи - наші пташки.

І ми мали щодня по 50 грам усміхається «Останній піхотинець».

50 грам води на пересохлі губи.

Рація яка було нашим провідником у всесвіт кричала: тримайтеся, вас скоро поміняють».

Тільки ті, що мали поміняти давно зайняли позицію «СЗЧ» і далекий район оборони «Ухилянт».

На 45 добу ворожий скид затратив нас газами. Коли вибігли з нори (людська еволюція непередбачувана, тепер ми як плазуни живемо в норах), добивали скидами.

Товаришу пробило легені, а іншого важко паранило в чоловічу гідність.

Товариш хотів жити.

Він біг і важко харчав, добіг до «водокачки» і впав замертво.

Йому пощастило. Тут давно не забирають поранених і загиблих.

Легка смерть.

Іншого пораненого в пах він дотягнув до нас. Так ми і познайомилися. Тепер він знову йшов до своєї нори, і невідомо чи знайдеться замінити його навіть через три місяці.

Ця війна до останнього солдата, до останнього піхотинця, повторив якось потайбічно і усміхнувся останній піхотинець.

Бо щоб закінчилась війна, треба щоб закінчився він.

І як не міняй у цій формулі частини, результат ясний…

Ти знаєш продовжив він, нікому не потрібно щоб ми повернулися до дому.

Ванькі, яких женуть на смерть не мають ніколи повернутися до дому, бо вони смерть і імʼя їм смерть і принести додому вони можуть лише смерть.

Бо ніякий парад перемоги не проведеш доки вони живі.

Ну якщо живими можна назвати спустошені душі з розірваними і абияк скрученими тілами.

Ваньки одноразові так і гниють всіявши густо поля своїми кишками переповненими червʼяками.

Але і наш піхотинець не повернеться ніколи.

Це тут він перший на лінії, а якщо обернути карту і поглянути в перспективу він останній і зовсім не потрібний.

Там вже є намальовані герої і генерали-рятівники.

Не заважай щасливому майбутньому своєю брудною окопною правдою.

Чи приміром дома…

Кому ти треба.

Вже давно звикли, що тебе не має.

Тобто ти є як щомісячний грошовий переказ. А покажись ти вживу, з вигнившими кінцівками і випаленою душею, ти суцільний дискомфорт.

Як на родинному святі посадити тебе за столом разом з цими прекрасними люблячими чоловіка, що залишилися з сімʼями, не кинули їх як ти, що тепер важко гарують відновлюючи знищену тобою країну.

Кому ти потрібен?

Ти мовчиш коли не треба і збуджено кричиш уві сні.

Тебе не покличеш у школу розповісти про подвиги.

Бо сльози і мовчання будуть твоєю оповіддю.

Там тепер інші лектори.

І слова їхні великі і героїчні, особливо тих, хто мав колосальну сміливість наблизитися до нуля кілометрів на …дцять.

О, їхні історії прекрасні, а їхні груди всіяні орденами свідчать самі за себе.

Тому не штовхайся перед ногами.

Він говорить це спокійно. Він розуміє. «А знаєш що» - каже він.

І каже дуже серйозно. Ми піхотинця приречені програти, бо кинули виклик богам.

Ми титани, які тримають землю, а вони боги, які нею володіють.

Тому наш кінець в землі. Тай людям більше не треба щоб ми її тримали.

І він помаршував далі. Спокійно і навіть здавалося розслаблено…

Думав вже не побачимось.

Але ні.

Зустрілися вже за великим столом за Тризною в Трахтемирові. Як і домовлялися.

Довжелезний стіл з штофами і серед живих.

Вони всі тут живі.

Мертві на війну не пішли…

Мужність

Мудрість

Шляхетність

Правдиві риси справжнього командира.

Микола Зінько вітаємо.

Сказати, що це давно заслужено - це не сказати нічого!

Фронтова зустріч свободівської родини

Коли фронт і тил одне ціле.

Ну й ще зібралося товариство з Галицько-Волинської дідизни.

Вдячні місту Лева за системну і дуже вагому допомогу…

У нас є план змінити світ:) залишилося не багато - пару сот тисяч гривень:)

Отож, хто хоче стати учасником обнулення російської імперії, меценатом Свободи поневолених росією народів, інвестором найбожевільнішого стартапу по забезпеченні надійної стабільності у Євразії підтримайте XII Бандерівські читання, що традиційно пройдуть у столиці воюючої України Києві 7-8 лютого 2025 року.

(Детальніше про захід тут: https://www.facebook.com/share/p/GG75WWPDiYmjLfBc/?)

Якщо ви вже задонатили на фізичну смерть ворогам, доєднайтеся до забиття осинового світоглядного кілка в труну імперії - станьте партнером, меценатом, жертводавцем XII Бандерівських читань.

Зробити це можна тут:

Посилання на банку
https://send.monobank.ua/jar/35PhtHQzw9
Номер картки банки
5375 4112 1499 2583 Оксана М

ПриватБанк
https://www.privat24.ua/send/dxv11
4149 4975 0870 8593 Оксана М

PayPal:
[email protected]

Запрошуємо відкривати Дружні банки для допомоги збору. Для бажаючих інформація тут: Дружня банка для XII Бандерівських читань
https://forms.gle/f6m99Ncs4rFqaAuJ8

Просимо поширити це повідомлення серед українських груп в Україні та на вигнанні.

Кожна гривня, сума навіть однієї невипитої пляшки пива, горнята кави будуть потрібні і важливі.

Сердечно дякую всім, хто ці роки залишився небайдужим до нашої спільної справи…

За 12 років Бандерівські читання стали не лише найбільшим інтелектуальним форумом людей з націоналістичним та націонал-консервативним світоглядом але й по-справжньому «народним» заходом.

Нині хочу також нагадати всіх, завдяки кому стали можливими минулі XI Бандерівські читання «Ліквідація російської імперії».

Ще раз хочу поіменно згадати всіх минулорічних жертводавців:

Меценати Бандерівських читань 2024
Тимофій Кохнович
Станіслав Блажчук
Марина Гонтарук
Ірина Фаріон
Микола Зінько
Богдан Юрдига
Володимир Тиліщак
Марія Меленчук
Марина Мінченко
Володимир Валявка
Ганна Томко
Артем Мосійчук
Олег Медуниця
Віктор Ягун
Олександр Зелениця
Антоніна Потапчук
Михайло Тимошик
Віталій Кеца
Людмила Лабузова
Олександр Богомаз
Олексій Андріяка
Остапчук Валерій
Альона Доля
Руслан Яровий
Олексій Фурман
Михайліна Максименко
Сергій Квіт
Дмитро Твердохліб
Валерій Бевзюк
Микола Голодняк
Сергій Іванько
Павло Трейтяк
Вікторія Блаженко
Андріян Гутник
Стас Скачко
Олена Мохник
Володимир Хвіль
Василь Ворожбит
Володимир Дейнеко
Христина Гармасій
Наталія Дзедзинська
Олександра Радченко
Анастасія Бабенко
Ростислав Михась
Ростислав Гриньків
Ігор Волошин
Олексій Бешуля
Леонтій Шипілов
Юрій Кондратьєв
Оксана Грищенко
Max Druzhynin
Петро Макаренко
Андрій Мохник
Ігор Чібісов
Іван Вівчарук

Перепрошую, якщо когось пропустив.

Запрошую до команди людей, що живуть великими ідеями, візіями і чинами.

За будь-якої геополітичної погоди Бандерівським читанням бути…

Друзі, нині залишилося рівно три місяці до XII Бандерівських читань на тему «Свобода народам! Свобода людині! –
Історія та перспективи боротьби поневолених росією народів»

Нагадуємо основні граничні терміни (дедлайни) заходу.

Залишилося три тижні до кінцевої дати прийняття робіт на конкурс есеїв для молоді «Свобода народам! Свобода людині! – Історія та перспективи боротьби поневолених росією народів» у рамках ХІІ Бандерівських читань.

Цьогоріч молодих дослідників очікують солідні грошові премії.

Деталі тут: https://facebook.com/events/s/%D0%BA%D0%BE%D0%BD%D0%BA%D1%83%D1%80%D1%81-%D0%B5%D1%81%D0%B5%D1%96%D0%B2-%D1%81%D0%B2%D0%BE%D0%B1%D0%BE%D0%B4%D0%B0-%D0%BD%D0%B0%D1%80%D0%BE%D0%B4%D0%B0%D0%BC-/1197210731512940/

Також до першого грудня триває прийом робіт до книги «Недобровільне приєднання: нариси з історії визвольної боротьби поневолених росією народів».

Плануємо розказати світу і собі історію героїчного спротиву московському імперіалізму поневолених нині росією народів.

Книгу плануємо видати трьома мовами та сподіваємось зробити це до основного заходу.

Шукаємо автуру і благодійників.

Досліджена та оприлюднена Історія спротиву поневолених росією народів матиме не менший ефект, ніж висвітлення героїчної боротьби Холодного Яру чи Української повстанської армії.

Під час XII Бандерівських читань, що пройдуть 7-8 лютого 2025 у Києві планується зібрати лідерів поневолених росією народів, істориків визвольної боротьби та випускників Університету вільних народів.
Деталі тут: https://facebook.com/events/s/xii-%D0%B1%D0%B0%D0%BD%D0%B4%D0%B5%D1%80%D1%96%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D1%96-%D1%87%D0%B8%D1%82%D0%B0%D0%BD%D0%BD%D1%8F_%D1%81%D0%B2%D0%BE%D0%B1%D0%BE/891375362402262/

Традиційно шукаємо організаційних та інформаційних парнерів.

Цьогоріч головним партнером заходу став Антиімперський блок народів та традиційно рота вогневої підтримки 5 ОШБр.

Серед інформаційних партнерів традиційно: 5 канал, Армія Інформ та «Шлях Перемоги».

Запрошуємо до партнерства всіх охочих та достойних.

Бандерівські читання народний захід.

Гроші як завжди збиратимемо миром.

Дякуємо Євгену Чубуку фермеру, громадському діячу та меценату з Батьківщини Миколи Міхновського Згурівщини за підтримку інтелектуальних потуг молодих науковців та подвоєння розміру премії конкурсу студентських есеїв.

Закликаємо підтримати захід матеріально.

Кожна ваша гривня наближатиме перемогу на світоглядовому фронті.

Повірте кожна гривня важлива.

Один раз не випита кава чи пиво буде вже вашим істотним внеском.

Цьогоріч наші амбіційні плани потребують серйозних коштів. Але знаю точно що зберемо їх разом.

Фінансово підтримати проект Бандерівські читання можна тут :
Посилання на банку
https://send.monobank.ua/jar/35PhtHQzw9
Номер картки банки
5375 4112 1499 2583 Оксана М
PayPal:
[email protected]

ПриватБанк https://www.privat24.ua/send/dxv11
4149 4975 0870 8593 Оксана М

Сердечно дякую всім, хто ці роки залишився небайдужим до нашої спільної справи…

За будь-якої геополітичної погоди Бандерівським читанням бути…

Це відео в Памʼять про Батона можете загрузити в свої соцмережі 🙏

Доля України вирішуватиметься не в Москві, Брюсселі чи Вашингтоні, а нами на полі бою.
Я був вражений неадекватним висвітленням американських виборів в більшості українських ЗМІ, де аналітику підмінила відверта пропаганда і вболівання за одного кандидата, ніби від статей в жовтій грантовій пресі і справді залежала доля виборів за океаном.

Одного разу вже наступивши на ці граблі, активісти на зарплаті знову намагалися втягнути Україну в непотрібні розбірки.
Але ще більш вражений наскільки імпотентна частина мешканців країни (співгромадянами назвати їх важко) надіється на будь-кого окрім себе…

Результат виборів у США - це сигнал того, що нам все більше треба брати відповідальність на себе і орієнтуватися на власні сили.
Позиція союзників, а радше партнерів буде визначатися тим чи ми доведемо, що Україна актив, а не пасив, шанс, а не проблема.
Світу і передусім нам самим потрібна Велика Сильна Субʼєктна Україна - гарант і творець спокою в цій надважливій ділянці світу.
І це наша домашня робота. Наш план перемоги, всі пункти якого криються в нас самих.

Закінчився час воювати одним пальчиком у півсили. Екзистенційні війни так не виграють.
Тому замість того, щоб добивати себе психологічною депресивною дилемою, яка політика союзників нам краща: «жах без кінця чи жахливий кінець», займімося «смертю ворогів». Це заспокоює найкраще…

Ну і звісно «Зробимо Україну Великою»…Велика нація потребує великої Держави…ця держава перезаснується «з пожеж війни і полумʼя вогнів»…

Сєня і «Сєня»

Коли маю трохи часу і є можливість відпочити намагаюся читати філософські книги, «валити росію», слухати класичну музику і дивитися андеграундне кіно.

Але от український політичний паноптикум не дає розслабитися.

Бачу знову через всі щілини пхають політичного трупа Арсенія Яценюка, того що «куля в лоб», очільника лохотрону з назвою сильна команда для складних часів.

Людина, яка отримала від держави все і на початок війни у 2014 році допустив втрату ключових військових виробництв мав би сидіти в окопі і відпрацьовати чоловічим обовʼязком ті неймовірні права і привілеї, які отримав в Україні.

Але поки «Сєня-кулявлоб» безнаказано просторікує в проплачених ефірах, в посадці рухається інший «Сєня» з нашого підрозділу.

Вже як третій рік платить потом і кровʼю за те що натворив його тезка по позивному…

Тільки от я думаю, що мій майже ровесник Арсеній Яценюк не має жодного морального права моралізувати в ефірах. Лише на допитах або під час короткого відпочинку в складі «Шквалу»…

Але в нашій системі глобальної несправедливості. Є Сєні рівні, а є рівніші…

Про ситуацію на фронті з вуст добровольця командира роти вогневої підтримки 5 ОШБр колишнього і вірю майбутнього міського голови Миколи Зінька.

Відео тут: https://youtu.be/Qf3hxKONG6I?si=lhUy8tXfpVVb8wOk

Завжди є два варіанти

Одного разу мій молодший син, який інтенсивно займався спортом і школа наближалася до закінчення сказав, що більше не хоче ходити в музичну школу.

Не має ні часу, ні бажання.

Оскільки людина наділена свободою вибору, я запропонував йому вибір з двох варіантів.

Ходити в музичну школу з добрим настроєм і ходити з поганим настроєм.

Син успішно закінчив музичну школу і музифікує і досі.

На війні те ж саме.

У нас завжди є два варіанти.

Воювати з росією з хорошим настроєм.

Або без настрою.

Варіанту не воювати не має.

Я віддаю перевагу воювати з хорошим настроєм.

Я точно знаю, що в тисячолітньому протистоянні з відвічним ворогом у нас найкращі шанси на перемогу.

Лиш треба бажати перемогти і все робити для перемоги.

Ну й бути такими як наші предки.

Вони шансів не шукали. Вони шукали ворога і прагнули битви.

Реготали під час бою.

Насміхалися з незмірної кількості ворогів, боялися ганьби, а не смерті.

І їх не можливо було перемогти. Можна було вбити, а перемогти ніколи.

Тепер ми у цьому строю.

З правом на свободу вибору.

Я обираю воювати з хорошим настроєм…

Вчора прийшов і здався в полон черговий «ванька». Порахував, що це його єдиний шанс вижити.

Всі спроби його попередників штурманути наші позиції закінчилися їх смертю. Всі наступні спроби закінчаться так само. У ваньків теж завжди є вибір. Бездарно загинути у мʼясному штурмі, або здатися в полон…

Бо завжди є два варіанти.

П.С. А для любителів поганих новин черговий переклад з собачої на людську допису російського блогера.

«Воєнкор Філолог у засідці пише про негативну практику незабезпечених штурмів.

Просування наших військ очевидне, проте досягаються вони переважним чином за рахунок того, що противник має ще більші проблеми з кількістю і якістю особового складу. Практика ж незабезпечених штурмів з нашого боку продовжує набувати широкого поширення. Причому у поєднанні з неадекватно стислими термінами навчання піхоти, що тільки множить необов'язкові втрати. Прагнення перезадавити супротивника м'ясом, навіть за умов обсипання його оборони у низці ділянок, аж ніяк не веде до якісному зростанню професійних умінь нашої армії, але, навпаки, консервує згубну практику м'ясних штурмів».

Отож я й кажу. У всіх завжди є вибір. У ворога як померти. У нас з яким настроєм робити «смерть ворогам»…

Тим часом на болотах інколи обʼєктивніше оцінюють ситуацію на фронті, ніж наші любителі поганих новин.

Отож, пряма мова: «Військори повідомляють про тяжкі бої та великі втрати особового складу на фронті.

Військор Котенок пише, що «зараз при наступі ЗС РФ на Донецькому напрямку та зупинці ЗСУ під Курським ЗМІ, інші ЛОМи, базіки на ТБ-скринці вже забелькотіли (як і в лютому 22-го) про те, що: 1) фронт ЗСУ посипався ; 2) постачання озброєння, техніки та боєприпасів Заходом наближаються до кінця з низки причин; 3) через місяць-другий воювати противнику буде взагалі нічим і нічим, і настане капітуляція; 4) інших уже мучать сумніви, чи віддавати Львів полякам тощо».

Ситуація дуже відрізняється.

«1. Оборона супротивника не розсипалася, не зникла, не прогнулась. Противник відступає на захід від Донецька, на низці ділянок на тоненько, але тримається.
2. Закордонні поставки зброї ЗСУ видозмінилися, але продовжуються і будуть продовжені.
3. Циклопічних резервів у Києва вже немає, але частини та з'єднання за кордоном готуються. Противник вигрібає чоловіче населення по засіках України.
4. М'яко кажучи, жодною капітуляцією не пахне. ЗСУ ще утримують плацдарми в Курській області РФ, періодично намагаючись просунутися вглиб російської території. Незважаючи на суттєві втрати, противник намагається зберегти логістику на цьому напрямі, забезпечуючи поповнення (ротацію) та відшкодовуючи втрати особового складу.
5. Ми проводимо наступальні дії. Втрати дуже великі як під Курськом, так і під Донецьком. Противник перекидає підкріплення, прагнучи запобігти обвалу фронту. Противник, як і раніше, намагається застосовувати ракетне озброєння в нашому оперативному та тактичному тилу, працюючи за пунктами тимчасової дислокації частин та з'єднань ЗС РФ».

А тим часом, черговий Ванька здався в полон. Мотивація, що це єдиний шанс вижити…

Шалений листопад

Шалений як американська гірка.

Багато що вирішується цього місяця.

Насуваються геополітичні зміни. Процеси стрімко пришвидшаться.

Але головні події будуть тут.

Вдасться зупинити повзучу навалу буде одна реакція. Не вдасться буде гірша.

Вороги пруть з останніх сил. Нам тре втриматися і зберегти сили.

106 років тому наші предки билися на вулицях Львова, здобуваючи ЗУНР.
Нині бʼємося на півтори тисячі кілометрів східніше. На вулицях Часіка, Торецька в околицях Курахова.

Це про умови і про шанси.

А зараз трохи про вічне. Час від часу друкую написане раніше.

Це писалося рік тому.

Думаю не застаріло:)

«Сонце виходить, заходить і знову зʼявляється в Українському Донбасі.

Все в світі змінне.

Бог і Україна - вічні.

Трохи донбаського настрою у стрічку

А щоб до естетики додати трохи етики ще раз нагадаю, що російсько-українська війна була неминучою, історичною, є екзистенційною і тотальною війною простору Правди, Свободи та Ідентичності проти симулякру, що є прямою антитезою. Брехні. Рабства. Пустоти.

За формою - це війна української нації проти євразійської імперії.

Імперія потребує і живиться територіальними здобутками, («новими територіями) не жаліючи жодних ресурсів і передусім людських.

Нація бореться за свою землю-Матір, домівку-державу, свою правду-ідентичність.

У такій несиметричній війні найфатальнішим є погодитися на бездумний обмін людей. Не лише тому, що в ворога їх як мінімум вчетверо більше. А передусім тому, що людина і є унікальною, невідʼємною частиною нації.

А ця війна і є війною за націю.

Відтак як правильним є те, що не має нічого почеснішого як віддати при потребі життя за націю, так і те, що максимальним завданням на війні є берегти кожного члена нації.

Тим хто, віддає життя за націю має бути максимальна честь і повага, тим хто бездумно наражає на смерть - максимальне покарання і зневага…

І треба памʼятати, що наші втрати мають бути як мінімум вчетверо меншими, ніж у ворога…

Щоб мати шанси перемогти математично.

Хоча Перемога це все ж не матиматика.

Це Віра помножена на Волю»…

Необережно кинута фраза про «фронт посипався» ніби шукала простору щоб множитися і мазохістично повторюватися з вуст шакалів, що ніяк не дочекаються падіння України.

Це знавісніле злорадство, обернене ж не проти ворогів у владі, бо люди влади - це завжди категорія зміна, а проти вічної України та української нації.

Так огидно спостерігати це картання, зловтіху, бажання поразки своєї країни.

Але я думаю партія друзів Медведчука рано тішиться.

Кажете:«фронт сиплеться».

Для прикладу фронт сиплеться - це коли Польща в часи ІІ світової повністю впала і була окупована за 35 днів.

Це коли 22 червня Гітлер напав на свого союзника Сталіна, а вже 19 вересня німецькі війська були в Києві. Не три дні звісно, але й не три роки «успіхів» путіна по взяттю посадок і знищенню містечок на Донбасі, який так ніби рвався у лона расєї.

Так на 981 день повномасштабного вторгнення одинадцятилітетої війни у тисячолітньому протистоянні з відвідним ворогом ситуація складна.

Складна на полі бою, складна психологічно.

Союзники допомагають рівно стільки щоб ми поступово вмирали і не Дай Боже здобули бодай паритет у силах і засобах.

Пасіонарний резерв нації істотно вичерпався і стесався.

Щурі- нащадки окупантів і колонізаторів та їхня колоніальна прислуга невтомно гризуть і пробивають дно.

Багато правильних рішень, ухвалених найвищими інстанціями не виконуються роками.

Приміром про будівництво адекватних фортифікацій чи обіцяне збереження життя вояків.

Його Величність Божою волею Піхотинець української нації - це найвища цінність яка є в нації.

Війни виграють армії, в яких залишаються боєздатні солдати. Армії, які залишаються.

Генерали «піри» здатні покласти військо за посадку - це перші агенти путіна.

У війні на виснаження головне щоб противник виснажився швидше.

Звісно генерали українських радянських збройних сил, це не генерали УПА, які своїх вояків берегли і цінували, але бездарно втрата солдата має каратися нещадно. Кожен випадок аналізуватися. Розплата має бути показова і швидка. Життя за життя.

Коли життя воїна буде цінуватися більше втраченого протигаза, коли воїн на передку знатиме, що для того щоб його витягнути, керівництво не пошкодує нічого, повірте віддача буде сторицею.

Бо у війні маленької і великої постсовкових армій в нас шансів очевидно менше.

Єдине, що тішить що кількість дебілів з генеральськими зірками у ворожій армії принаймні пропорційно вища.

Зрозуміло, що має діяти принцип: змінюйся щоб вижити.

Суспільство чекає швидких і жорстких рішень.

Прокурори - «моральні інваліди» вже мають рухатися в бік фронту, а не грітися у суперфортифікованих Кончених Заспах.

Міністр МВС, що не навчив поліцянтів любити і захищати Україну, вже має зайняти оборону в районі Покровська на чолі штурмового відділення з міністерського апарату. Може колись і до ротного дорости.

Але головне: стало важче на фронті - не зловтішайся і не стій осоронь. Подвой зусилля. Підпиши контракт. Зроби більше, ніж робив до цього.

Повірте, в тисячолітньому протистоянні з москами, саме нам випав найсприятливіший шанс на перемогу.

Але вона сама не прийде. Як моски самі не повбиваються.

Наближайте перемогу, вбивайте ворогів і лише тоді матимете право просторікувати.

Час, коли треба якомога менше слів і якомога більше дій.

Час коли фронт національної єдності мають тримати живі, щоб знову не довелося тримати мертвим.

Кажете союзники відвернулися, повірте нарешті у власні сили і виростіть у самостійну відповідальність.

Кажете нам важко, зробімо щоб ворогам було ще важче…

для кожного чоловіка «смерть ворогам» має стати буденною справою, а не лише мітинговим гаслом.

Загалом криза - це завжди шанс.

Важливо його не пропустити. І виходити передусім зі свого місця, можливостей і Чинів. Нині як ніколи актуальне Франкове: «Кожен помни, що на тобі міліонів стан стоїть, тож за долю міліонів мусиш дати ти отвіт»…

Биймося, а там буде як буде! Але соромно точно не буде…

Росія грає широким фронтом.


Молдова. Грузія. Білорусь.

Нахабно атакує.

Веде війну плюючи «на конвенції».

Захід паралізований як у 1938 році.

Але насправді в Молдові, Білорусі і навіть Грузії росія стратегічно атакує не лише Європу.

Ціль номер один Україна.

Тому попри бездіяльність Заходу, Україна має реагувати і діяти.

Молдова наше «прикриття» з Півдня як Білорусь з півночі.

Ми просто не можемо дозволити встановлення чи перебування там ворожих чи проросійських режимів.

Тому якщо Європа розгублено спостерігає, ми маємо діяти швидко і жорстко.

Кавказ наш природній кордон на південному сході.

Не дарма співається «від Сяну по Кавказ». Про це знали і писали українські геополітики.

Програти ці три фронти чи «не прийти на них» - це шлях до стратегічної поразки.

Тому Молдова, Грузія і Білорусь це не клопоти Брюсселя.

А передусім наші стратегічні інтереси, наш «задній двір», з якого тре вимести ворога.

Ну і це наш ключ до регіонального лідерства та геополітичного мислення і діяння.

Раз ми вже навчилися ходили по мозолях москам в Африці і на Курщині час звернути увагу на південний захід, північ і Кавказ…

Наші природні форпости…

Короткі окопні нотатки

Спочатку довга спікеріада збила темп військової допомоги США Україні, а тепер перспективи її продовження вчасно і в достатніх обсягах захмарюються заявами нового спікера Палати Представників США Джонсона про необхідність розділу пакетів допомоги Ізраїлю і Україні.

В Європі прогнозовано і очікувано Угорщина і нове керівництво Словаччини заморожує надання України допомоги у 50 мільярдів.

Китай демонстративно відмовляється надсилати представників на черговий раунд обговорення формули миру в Україні на Мальті.

Зрештою, Північна Корея надала Росії більше боєприпасів за короткий термін, ніж Захід спромігся виготовити за рік.

Я лиш про те, що міжнародна ситуація загострюється, а світ мінливий.

Союзники - це добре. Але наш головний союзник і опора - ми самі.

Колись ми мали традиційних союзників татар.

Дуже потрібних.

Але союзники мають властивість «зраджувати», бо вони одружені передусім на власних інтересах.

А ще більше про те, що навіть якщо нам би не допомагав ніхто, ми все одно б билися.

І будемо битися.

Ворога не так лякає міжнародна допомога.

Він розуміє, що світ рано чи пізно втомиться і забуде, ворог боїться, що ми ніколи не втомимося і не забудемо.

Боїться що його різатимуть кухонними ножами і забиватимуть палками.

Від щойнонародженого немовляти до найстарішої людини.

Нинішня пауза в міжнародній допомозі і кавалерійська лобова атака Росії на фронті має одну мету - зламати в нас віру в перемогу, зробити нас поступливішими, піти на чергові перемовини про «оманливий мир».

Повірте Путін потребує передишки більше, ніж ми.

А ми потребуємо згуртованості більше, ніж коли.

Україна потребує для фронту чоловіків і жінок.

Століттями життя розкидала нас по світах.

Хто має в собі сили має вернутися і битися.

Хто має в собі серце має вийти на вулиці своїх країн і заставити почути про Україну.

Голоси Мільйони українців (нащадків українців) мусять достукатися до владу своїх країнах від Сілви до Папи, під вікнами республіканця Джонсона має стояти постійний пікет.

Так держава, постколоніальна Мачуха десятками років не згадувала про нас, але вас потребує країна Мати.

Час перейти країні повністю на воєнні рейки.

До закінчення війни.

На державному, місцевому особистісному рівні.

Жодної бруківки, стадіону, жодних пафосних весіль і нічних клубів.

Нам не дають грошей союзники, назбираємо по копійці самі.

«База проста». Ми битимемось і не капітулюємо за будь-яких умов.

Ти слабкий коли надієшся на когось, ти сильний коли сподіваєшся лиш на себе.

З 16 чоловіків колишніх однокласників - на фронті лиш двоє.

Варто ще двом вилізти з-під спідниць - гарантована і ротація.

А ще додатково двом і перемога буде швидше.

Всеодно ж колись витягнуть за ноги і поставлять до стінки вороги.

Комусь не хочеться їхати на війну, то війна приїде до них.

Позбавлять честі, заставлять плакати, проситися і здохнути як собака, або стати Іудою.

Країна потребує уряду національної єдності.

І країна потребує національної єдності.

Вся країна, кожен має працювати на перемогу.

Має бути нульова толеранція до зрадників і ворогів.

Повна зневага до ждунів, і «ценемоявійна».

Жорстке покарання тих, хто намагається заробляти на війні.

Тотальна підготовка всіх до спротиву.

Країна сильна союзниками, а непереможна духом.

Афганістан має мало союзників, але багато духу. Їм мало хто допомагає, але всі бояться напасти.

В цій фазі війни тре проявити характер і впертість.

Робити через не можу.

У нас просто не має вибору, ми мусимо перемагати.

Загалом прекрасний час.

Коли не має дурної надії на когось, надією стаєш ти.

Коли в тебе забрали право на мирне життя, тобі дали можливість на героїчне.

Тільки великі виклики породжують великих людей.

Тільки великі люди будують великі країни.

А на менше ми просто не погодимося…

П.С. Написано рівно рік тому…

80 років тому, в цей день, 27 жовтня 1944 року у криївці в бою з московськими окупантами на околиці родинного села Миньківці недалеко від Божої гори на Волині загинув мій дід Харитон.

Моєму батьку було сім.

Я вже живу більше, ніж дід.

Моя мама встигла народитися перед тим як зник її тато Зосим.

В той самий рік.

Наш рід вижив.

І бʼється.

Не в приреченому бою на Волині.

А в бою, де лише від нас залежить доля війни.

У дикому степу.

На споконвік і навіки Українському Донбасі.

Дякую діду, що дав шанс на життя і перемогу.

Вона буде і за тебе.

Відчуваю за собою незримий стрій величезного війська, що майже тисячу років бʼє дикого московського звіра.

Княжих дружинників, воїв Костянтина Острозького, козацьких ватажків, гайдамаків, січових стрільців і карпатських січовиків, холодноярців і упівців.

Відчуваю їхню підтримку.

Тепер лаву Живих тримаємо Ми.

Вистоїмо і Переможемо!

В памʼять про наших героїчних попередників-пращурів в імʼя великого майбутнього наших нащадків…

Почніть неділю з доброї справи

А кожна велика справа народжується в голові однієї людини і починається з маленького вчинку.

Як далека подорож починається з одного кроку.

Як Найбільші ріки біжать з маленьких потічків.

А ваш навіть найменший вклад розростається до врятованого життя і вигранної справи.

Побратими-летуни та їхні родини оголосили великий збір, а всі бажаючі мали змогу відкрити банки на підтримку.

Закриймо ось цю, яку відкрила Oksana Topinko:

Посилання тут: https://www.facebook.com/share/p/DawwLhAGZduBr4KA/?

Донатити сюди:

🔗Посилання на збір
https://send.monobank.ua/jar/4hg7Xn8Fgs

☝️ Основний збір тут: https://www.facebook.com/share/p/w1paf55FLqQRB35V/

І нехай маленькі потічки стануть нестримними ріками, що наповнять Океан нашої Перемоги!

Бо, добро саме не проростає. Воно живиться нашими вчинками.

Учора мав нагоду поспілкуватися з Volodymyr Zolkin про щурів, які прогризають дно корабля зсередини

І що з цим робити.

І далі вважаю, що сконцентруватися треба на боротьбі з головним ворогом - Москвою. А в цьому розрізі поява прокурорських, суддівських і чиновницьких бригад - це і можливо, і потрібно, і зрештою справедливо. І це зовсім не популізм.

Що вийшло з нашої як для фронтових умов довгої розмови, дивіться тут: https://www.youtube.com/live/VOHptDzg5H0?si=xr7hKyme3Y70ay72

Думаю полк Костуся Калиновського візьме участь у подіях в Білорусі 26 січня 2025 року.

Ну й Україна нарешті роздуплиться й забезпечить належну кількість активних неспочтерігачів.

А якщо серйозно для Лукашенка це остання постановка під назвою вибори.
Він у цій оперетці 💯% труп.

Або його знесе білоруська нація. І він анатомічний труп останнього колаборанта.

І саме тому Путін можливо прагнутиме заморозити війну в Україні, щоб зосередитися на остаточному поглинанні Білорусі. І зовсім не для порятунку Луки. І тоді він труп з рук гаспадіна. Останній труп останнього маріонетки одягненого в шати псевдонезалежності.

Втриматися і викрутися точно не вдасться.

Але нас має мало цікавити від кого Лука стане трупом.

Нам важливо знову не пограти білоруський фронт російсько-української війни.

У 2020-му ми просто на нього не прийшли.

І тоді Путін пішов з півночі через Білорусь на Україну в 2022-му.

У 2025 році наш обовʼязок дати бій, щоб не мати реальний кордон з імперією без камуфлювань і з щоденною загрозою нападу ще й на тисячі кілометрів півночі.

Щоб Путін не пробився на кордон з Польщею і не нависав над Балтією.

Білорусь це шолом України і частина балто-чорноморського щита, або глибока пробоїна в нашій безпеці.

Тому на даймо путіну взяти Білорусь голіруч.

стратегічна ціна білоруської кампанії в рази вища за Курську.

Тому мусимо нарешті дати бій Путіну в межах нашої дідизни Великого князівства Литовського.

Орша завжди краще Крут.

Але не буде Орші, на Крути будемо приречені.

Тому щоб було «Живє Бєларусь» має бути «перемагай Білорусь». «Перемогай вічно!»

Ну і думаю ми трохи потримаємо кремлівського мерця за срамне місце в Україні поки полк Костуся Калиновського організує референдум в Білорусі…

Тільки не треба розказувати, що цього не можна робити, бо «Путін нападе». Він уже напав…

У нашого командира Микола Зінька нині ДН

За спиною звитяжний шлях добровольця-січовика зразка 2014 року, міського голови Рави Руської, оборонця Києва в лютому 2022 року і визволителя Київщини, вояка 5 окремої штурмової бригади з першого дня заснування формації і учасника всіх боїв бригади без виведень і ротацій починаючи з першого бою в околицях Лисичанська, через бої під Сіверськом, Вуглегірською ТЕС, Майорськом, Нью-Йорком, Торецьком, Соледаром, Бахмутом, Кліщіївкою, південним флангом Часового Яру.

Від солдата до командира роти вогневої підтримки.

Завжди першим йде у бій.

Завжди останнім виходить.

Пишаємось таким командиром.

Перші 37 за спиною.

Віримо що головні перемоги попереду!

Ну а хто хоче привітати нашого командира - може підтримати збір на смерть ворогам і на славу нації на його банці:
https://send.monobank.ua/jar/2sn2Y8KSND

моски самі не повмирають.

Допоможімо їм:) і привітаймо командира!

Нам потрібні крили

«…Кому – модерні кастети,
Кому – фотонні ракети,
Кому солі до бараболі,
Кому три снопу вітру в полі,
Кому пушок на рило,
А нашому БПАКУ – крила…» (вибачте Іване Федоровичу:)

Ми катастрофічно потребуємо дронів. Бо дрони це життя наших воїнів і смерть наших ворогів.

Бо дрони почасти тримають цю шалену атаку орків, яких женуть як їм здається на «паслєдній та рєшитєльний» убій.

Бо дрони зараз рішають дуже багато…

Нашому взводу безпілотних авіаційних комплексів потрібні дрони, а нам життя побратимів.

Мій побратим, головний сержант взводу БПАК оголосив великий збір на дрони та інші речі, які забезпечують їх роботу…

Деталі тут: https://www.facebook.com/share/p/u6pvLmXCEW8ZF7Qy/?

Але якщо в друзях є ті, хто хоче і може подарувати нам дрон (не чекаючи закінчення збору) і зберегти життя - зробіть це.

Знайомі, друзі, читачі.

Я розумію, шо в кожного свої клопоти.

Звісно, інколи розумію що не варто звертатися до всіх. Хтось активно скуповує власність в умовах війни, хтось оформлює інвалідності, колишні багаті але духовно убогі «колеги» по різних роботах - мають важливіші клопоти.

Але щоб менше доводилося «тратитися» на прощання, відгукніться і допоможіть щоб зустрічатися не з сумних приводів.

Тому:
«Кому – долю багряну,
Кому – сонце з туману,
Кому – перса дівочі,
Кому – смерть серед ночі,
Щоб тебе доля побила,
А нашому БПАКУ, прости господі,- крила).

Дякую всім, хто відгукнеться!

Чому прокурорські бригади наступу можливі і потрібні

Якщо зайти на сайт Офісу Генерального Прокурора, то можна прочитати що ця канторка веде свою історію з часів Стародавнього Риму. Не менше і не більше.

Так і пишуть: «Зародження первинних функцій прокуратури відноситься до часів Стародавнього Риму. За правління імператора Августа важливого значення набула діяльність прокураторів (від лат. procurator управитель, представник), яким доручався збір податків, управління невеликими провінціями; вони виконували різноманітні господарські функції. Прокуратори призначалися із вершників, а також вільновідпущеників…»

Ну і далі в такому ж дусі оспівують своє божественне походження сучасні Понтії чи понтові Пілати.

Ну це щоб ви розуміли рівень не вивітрюванної пшонківщини в цьому органі.

Але насправді генеза нинішньої прокуратури із совєцької окупаційної прокуратури, що була найзатятішим окупаційним органом.

Прокуратура СССР була жорсткоцентралізованим органом, яка напряму підпорядковувалася Москві і не бавилася в псевдоопереткову совєцьку республіку з автономними правами.

Тому навіть після розвалу Союзу прокуратура могла лиш карати, визискувати і наживатися над упокореною постколоніальною нацією.

І це їхнє гріховне породження тяжіє над їхньою історію і клепає однотипові образи нахабних зажерливих і недоторканих сібарітів.

В історії з хмельницькими прокурорами інвалідами показовим є те, що замість арешту без права застави захланного обласного прокурора-інваліда (який вирішив нажитися ще й на інвалідській пенсії) просто безнаказано відпустили у відставку.

Насправді суспільство чекає негайної незалежної перевірки усіх прокурорів-інвалідів і після виявлення фейковості їх інвалідності - миттєвого направлення на фронт.

Тим паче, що кількість кліщів в прокурорських мундирах мінімум удвічі (а в деяких випадках упʼятеро) перевищує кількість прокурорів на 100 тисяч населення в країнах Європи.

В Україні цих глистів до російсько-української війни було 32 на 100 тисяч, в той час як в Європі від 6 до 13 максимум.

Враховуючи відтік населення як мінімум половина з 14582 прокурорів спокійно може бути відправлена на фронт в якості штурмових загонів. Як мінімум дві повноцінні вишколені штурмові бригади матимемо.

І жодних обʼєктивних підстав так не зробити не має.

А от потреба повернути суспільну справедливість є. І таких резервів можна нашкребти достатньо щоб забезпечити і нормальну ротацію на фронті і повернення до кордонів 1991 року…

Мобілізація сцикунят не вирішить ситуації на фронті

Масові перевірки військовозобовʼязаних по «злачних місцях» добрі хоча б тому, що сцикунята-ухилянти від обовʼязків чоловіка вчергове обісруться від страху.

І звісно, вони мають хоча б примусово бути залучені до захисту держави.

Але для результату цього вже вкрай недостатньо. Зрозуміло, що значна частина залучених у такий спосіб «угнєзділиться» за першої нагоди…

Головне - повернути мотивацію. Не кількість, а якість, і яйця важливіші на полі бою.

На жаль, методи мобілізації порушили суспільну рівність і рівну міру справедливості.

Перший наплив добровольців і хвиля суспільного піднесення взимку-навесні 2022 року породив дурну надію, що війну можна виграти добровольцями.

Коли добровольці скінчилися, знайти дієві, справедливі методи виконання чоловіками своїх обовʼязків у час екзистенційної загрози перед нацією і державою не вдалося.

Напрацьований десятиліттями корупційний неоколоніальний механізм вирішив вкотре заробити, запустивши податок страху і можливості відкупу; представники неоколоніальних структур взагалі залишилися недоторканними перед мобілізацією. І тут список дуже широкий - від чиновників, прокурорів, суддів до представників різних неоколоніальних ГО на кшталт «Опори».

Зрозуміло, що добровольців-козаків не вистачить на всю війну з такою потугою.

А інша частина народонаселєнія згідна радше на капітуляцію, ніж на чин.

Тепер країна платить дорогою ціною за невирішену національну революцію, за так остаточно неподолані наслідки колоніалізму, за те, що не вчила любити і захищати країну…

Як виявилося, не можливо виграти війну держави, поки не виграла своєї війни нація.

Покозаченій частині нації буде дуже непросто спілкуватися з тими, хто під час війни заховався під спідниці чи за ксівами.

Очевидно одне, після війни сцикунята, ухилянти, дизертири мають бути обмежені в частині прав (обирати, бути обраними, призначатися на будь-які посади, що фінансуються з державного чи місцевих бюджетів) і заплатити податок безчестя.

Щоб кардинально виправити ситуацію, потрібні довгострокові системні заходи щодо формування культу воїнів, починаючи з дитячого садка, школи, вищих навчальних закладів.

Нещодавнє скасування в армії служби МПЗ, яка повністю провалила свою функцію підняття бойового духу воїнів, не вирішило існуючих проблем.

З мотивацією, психологією вояків як не працювали, так і не працюють.

Для порівняння: у бездержавній Українській повстанській армії двоє з девʼяти генералів були генералами політвиховниками.

Бо там розуміли необхідність постійної ідеологічної та мотиваційної роботи з вояками.

Солдат готовий йти на смерть лише за умови, коли його цінності вищі за власне життя. Зараз працює лише внутрішня мотивація кожного воїна і почасти відсутність ситуаційної обізнаності.

В умовах війни на виснаження людський ресурс воїнів, що і далі виконують завдання, - найдорожче, що є в держави.

Бездарна або злочинна розтрата цього ресурсу має розцінюватися як найважчий злочин. В УПА за таке прирікали командира на смерть.

Ще один недобрий сигнал - суспільство розраховує на будь-кого, лиш не на власні сили.

Надія на Америку і вислід виборів, на Європу, на трабли в мордорі, на будь-що, щоб зняти тягар відповідальності, поту і крові з себе.

Дуже небезпечна, наївна позиція.

Росія має боятися не лише міжнародної опінії, що має здатність мінятися, ворог має знати, що кожен українець зустрічатиме його ненавистю і безоглядною боротьбою.

Загалом ситуація потребує жорстких і малопопулярних, але найголовніше - справедливих рішень.

Пляж у Криму відкладається. Але не відміняється… бо цю війну не зупинити посередині. Або пан, або пропав…

Ця смерть ще не помщена

65 років тому 15 жовтня 1959 року рука московського агента забрала життя Степана Бандери.

Вбивці бавилися в символізм дат, а отримали інший символізм.

Москва відібрала життя, але не змогла побороти Бандерове безсмертя.

І нині Бандера для Москви та й інших ворогів української нації головний обʼєкт ненависті.

Нині ми діюче покоління бандерівців мусимо продовжити його справу і в жодному випадку не дозволяти нікому ганьбити наших мертвих.

Ми мусимо довершити справу попередників: здобути Українську Самостійну Соборну Державу, вбити осиковий кіл у московський імперіалізм, реалізувати бандерівське гасло: «Свобода народам - Свобода людині».

Ми пам’ятаємо тебе, Провіднику.

Ми - бандерівці!

І ми - йдемо!

Де нам шукати силу

«Стара Покрова» насичує спогадами.

Перші велелюдні марші в Києві з початку відновлення державності.

Згодом луценківсько-симоненківський демарш в часи Ющенка. Блокування. Бійки, затримання.

Відроджений Марш у 2006-му.

Марш не давав жодних дивідендів. Тема була «політично програшна». Бо говорили не про ковбасу і райське споживацьке життя ціною в голос на виборах. Ваші потуги без жодних шансів гугнявіли опоненти.

Але ми не рахували шансів і не шукали виборців. Ми гуртували колони борців і вперто йшли до мети, часто пробоєм проти течії. І надіялися лише на себе.

Нині, коли пасіонарна покозачена частина нації маршує в важких боях, коли хтось знову починає рахувати шанси і розводити жалібно руками, шукає захист у дяді і любить себе безцінного згадаймо те, що дало нам силу і привело до успіху.

Віра в нашу ідею, опертя на власні сили і вперта боротьба в якій шансів не рахують, а здобувають.

Коли згадую цього дня свого діда Харитона - вояка УПА, що загинув від рук московських окупантів на своєму обійсті на Волині, то хочеться діду похвалитися, а ми таки добряче просунулись вперед…

Війна з росією це погано, але мир з нею це ще гірше

Наочно про різницю миру і війни з москвою

У лютому 2014 році поки Майдан і парламентська опозиція перебирали владу в Києві і Україні, Путін розпочав бліцкриг анексії Криму, який довго і ретельно готував.

Реакція України була надмлявою.

Наші військові частини, що зберегли вірність присязі, замість пробувати чинити збройний опір, чи принаймні переганяти техніку, а у випадку неможливості нищити її, публічно з оркестром і прапорами капітулювали.

Пригадую як один кіношний герой казав, що вони не вчинятимуть опір, бо загинуть, а на пропозицію потопити корабель - казав, що не робитиме цього, бо буде екологічна катастрофа.

Операція з сухопутної частини України в Криму так і не почалася. Пояснень було багато, але серед головних чулося, бо «Путін нападе», бо «Захід не буде підтримувати Україну», бо «буде ядерна війна», загалом багато.

Збоку, особливо за кордоном - це виглядало напевно як певне визнання Україною законності притензій Росії на Крим.
Зрештою потім це паралелилось тим, що тема Криму була випущена з так званого мінського переговорного процесу.

І взагалі, тодішня влада вибрала «мир», досить часто мир будь-якою ціною як спосіб залагодження російської агресії.

Кандидат у Президенти Порошенко йшов на вибори як президент миру, а вінцем його творіння став так званний мирний план Порошенка-Путіна, на чолі з головним реалізатором домовленостей Медведчуком.

Як результат постійні перемирʼя, подальша повзуча окупація Путіна на Донбас.

Мінськ-1; Мінськ-2. Законодавче визнання так званого «особливого статусу Донбасу, фактична легалізація путінської присутності на Донбасі, плюс час щоб Путін укріпився і перетравив окуповані території.

Мінський переговорний процес - очевидний дипломатичний Іловайськ для України дав додаткові дипломатичні, політичні і військові козирі Путіну.

Путін вивів з допломатичної ізоляції і укріпив дружній режим Лукашенка в Білорусі.

А найголовніше Мінськ ІІ дозволив перекинути випробуванні в боях війська у Сирію і на порядок підвищити свій вплив у світі.

Далі скориставшись заморозкою українського театру дій, Путін наростив впливи в Африці, спробував понервувати США активністю в Латинській Америці, фактично інкорпорував Білорусь.

Зрештою, відчув себе великим і вголос почав пропонувати поділити світ як мінімум на трьох.

Водночас, нафто-газова агресія теж давала гроші і впливи.

Тому коли Путін 24 лютого приступив до «остаточної реалізації Мінських домовленостей», наші міжнародні партнери прибрали посольства з Києва і готові були сприйняти нову геополітичну реальність.

Тому так чи інакше замороження війни в Україні, дало Путіну можливість серйозного геополітичного стрибка.

Але коли Україна змінила платівку і почала воювати «геополітична бульбашка Путіна» починає лускати.

Виснаження російської армії, при чому на десятиліття не дасть можливості Росії погрожувати силою в різних куточках світу.

Путін не зміг належно втрутитися і зберегти Карабаський вузол впливу на Південному Кавказі, НАТО поширилося на весь ареал Балтійського моря, на росії деградувала ВПК, Україна показала слабкість Росії операціями на її території та зняла табу на операції в Криму.

Так це все дається важкими втратами, потом і кровʼю, знекровленністю економіки, але Україна крок за кроком вибиває імперські амбіції на геополітичне лідерство з Росії.

І робить краще і світу і собі.

Ось простий приклад як війна є кращим інструментом у відносинах з Росією, ніж мир.

Бо мир з Росією - це завжди фальш і брехня.

(Написане рік тому. І нині підписуюсь під кожним словом, от тільки війну мають вести всі, а не лише ми, які йшли добровольцями у 2014-му і 2022-му, ми вже самі не стягуємо:)

Навічно в строю!
Пішли у Ирій за Україну в Священній війні з відвічним ворогом…

Хочете судити і обвинувачувати іменем України, то покажіть особистим прикладом як її треба захищати. Є питання і до інших правоохоронних органів. В МВС до речі, дуже туго йде планове залучення працівників до бойових частин. Одне діло бабців в переходах ганяти, інше потрапити в сирий окоп.

Ті, хто намагатиметься відкосити, звільнитися треба позбавити всіх прав, привілей, звань, заставити повернути в державну казну бездарно потрачені на них кошти.

Скажете теж популізм. Але такий популізм в умовах війни я думаю прийнятний.

Ще маю чітку сформовану позицію серед щодо тероборони. В якої до речі нині свято:)

Дехто думав, що потрапивши туди можна уникнути потрапляння на передок. Треба позбавити цієї ілюзії. Всіх придатних перевести і бойові частини, а підрозділи тероборони набрані з числа обмежено придатних, поранених, старших віком спрямувати виключно на охорону і оборону обʼєктів в тилу.

Ці думки пишу з окопу на нулі в околицях Часового Яру. В час невеликого затишшя. Якщо не роз..уть старлінк і генератор, буде ще чим його зарядити, в ті декілька хвилин звʼязку зі світом планую оприлюднити свій маленький окопний маніфест чи експертну думку солдата:) розцінюйте як хочте.

Популізм і хатоскрайність на війні не допоможуть. Не хочете йти на війну, війна прийде до вас. І постраждаємо не ми. Нам що, ми за крайні 2,5 років на Донбасі поміняли приписки в десятках вже не існуючих посадках і знищених селах. Треба буде і на руїнах Кончи-Заспи повоюємо…

Чи є необхідність додаткової мобілізації посполитих і що робити з категорією 55+, та 18-25?

Окопна аналітика підземного щура піхотинця в час коли ми не працюємо мисливцями і за нами теж не полюють. Строчу вумні думки.

Очевидно в умовах збільшення противником кількісного складу армії та окупаційного контингенту додаткове залучення захисників на фронт необхідне.

І для планового покриття втрат, і для формування нових військових зʼєднань, які у перспективі дадуть можливість ротувати формації переднього краю.

Очевидно, окрім добровільного бажання чоловіків бути Чоловіками і взяти участь у священній війні української нації проти відвічного ворога, а також бажання багатьох жінок стояти поруч, необхідні системні заходи щодо залучення до виконання конституційних обовʼязків перед Батьківщиною соромʼязливих чоловіків (чи «воно» в спідницях),що вже три роки переминаються з ноги на ногу та ніяк не можуть відважитися. Треба підштовхнути. Ніхто не навчився плавати, поки не вступив у річку. З війною і продовженням роду те саме. Треба переступити страх невідомого і все получиться. Тут на нулі теж є життя.
Також потрібне часткове обмеження прав ухилянтів в майбутньому, приміром обирати і обиратися, працювати в органах влади і місцевого самоврядування, силових структурах, отримувати будь-які державні пільги. Логіка проста - не відчуваєш обовʼязків не матимеш усіх прав.
Проте головним, є максимальне сприяння і підтримка тих, хто добровільно зголошується до оборони країни - козаків.

покозачених українців та обовʼязково 100% підготовка населення до можливого спротиву окупантам - запорука посилення обороноздатності країни і прививка від бажання когось на нас напасти.

Тотальне патріотичне виховання дітей та військово-патріотичне підлітків. Тут явний провал або свідома диверсія Міносвіти, з якого пішов Табачник але ніяк протягом крайніх 10 років не вивітрився табачниківщина. А останні кроки по зачищенню вивчення історії України в школі є неприпустимою і свідомою диверсією проти майбутнього державності.

Щодо вікових категорій. Вважаю, що чоловіки категорії 50+ мають займати до звільнення з сил оборони тилові посади (окрім тих хто виявив бажання і має здоровʼя воювати на передку). При чому, що півроку скорочувати термін звільнення. Нині 60, через півроку 59 і так як мінімум до 55.
Щодо категорії 18-25. Багато хлопців цієї категорії служать добровільно підписавши контракт. Щодо інших має бути на мою думку обернений підхід як до категорії 50+. Кожних півроку тривання війни має планово скорочуватися верхня мобілізаційна планка. Приміром з початку 2025 року до лав Сил оборони можна було б залучати, починаючи з 24 років, триватиме війна високої інтенсивності у 2025 років з липня варто призивати 23 літніх.
Тоді і юнаки розумітимуть свої перспективи і армія поступово омолоджуватися. Заклики негайно звільнити з лав війська людей категорії 50+ і не чіпати «наше майбутнє» 18-25 років вважаю небезпечним і злочинним популізмом з чиїх вуст вони б не звучали.

Це екзистенційна війна української нації (не за владу, депутатів, корупціонерів і «що вона мені далі», а за рідну землю і за свій рід) і допоки ворог не відмовився від своїх планів у нас просто немає вибору.

Планові системні дії, невідворотність покарання, зрештою суспільний осуд мають опритомнити частину суспільства, яка вирішила, що її хата скраю і це не її війна.

Популізм найгірший ворог на війні. Ми вже бачимо як геєзділовщина дає страшні наслідки (тут привіт гнєзділовським пропагандонам, які тиражували і популяризували ухилянство в популярних ЗМІ).

На жаль, закон про декриміналізацію СЗЧ поки не дає наслідків, тому крім пряників (звільнення від кримінальної відповідальності у випадку добровільного повернення) має наступити батіг посилення відповідальності, переведення в категорію дизертирства і зняття строків відповідальності.

Але суспільству крім слів треба й приклади. Коли хтось говорить, що воюватимуть всі, то варто почати з тих, хто має право на носіння зброї. Думаю суспільство аплодуватиме появі на фронті декількох прокурорських штурмових і суддівських бригад.

Вчора Ігорю Іванюку «Майору» було б 53

А житиме вічно!

Ігор героїчно поклав життя в обороні України.

А міг би як інвалід на війну не йти. Та ще в штурмовий підрозділ.

Згадайте нині Ігоря.

Ще раз невтомлююся просити вашої дієвої підтримки!

Перепосту, поширення цього повідомлення в групах, підпису петиції про присвоєння Ігорю звання Героя України.

Ігор заслужив найвищу нагороду, бо життя віддав за «друзів своя».

Ігор Іванюк «Майор» - головний сержант, командир відділення 5-тої окремої штурмової Київської бригади. На війні з 28 лютого 2022 року. Пішов добровольцем спочатку в батальйон «Свобода» Київської Тероборони, а потім у 5-ту окрему штурмову Київську бригаду. Від’їжджаючи, він казав: «Якщо вистоїть Київ – буде Україна!».

Героїчно загинув 28 грудня минулого року під час виконання військового обов’язку на Бахмутському напрямку.

https://petition.president.gov.ua/petition/232058?fbclid=IwY2xjawEoWr5leHRuA2FlbQIxMQABHQ_3f7p3i6GavEbhBupOXArBSef-bXnx2r3u9sOtkHr7o34e7DIrKMqgSw_aem_VZ2Tc-0xYqquBx0n7vQ6fw

П.С. Коли вийшов на інтернет дізнався, що пішов на Небо Василь Особа. Тепер Дмитрівна не будете самі. Валіть їх і там…

Зі святом, дорогі вчителі!

Дякуємо за жертовну працю!

Дякуємо, що правильно нас виховали і виховуєте наших дітей!

Мирослав - це людина з плакату. Людина-взірець. Серйозний, заворожуючий, цілеспрямований, без краплі фальшу.

Він в усякій ситуації міг відшукати щось для себе найкраще. Неможливо уявити, щоби він заливався, "яка в армії діра і за кого ми тут воюємо" - він зустрічає проблему й намагається з нею впоратися, а не впасти на підступах. Його очі - постійно горять, він завжди запалений ідеєю", - говорить депутат Хмельницької обласної ради від ВО "Свобода", вояк РУВ Віктор Бурлик.

Далі Мирослав проходить разом з підрозділом позиційні бої в районі Донецького аеропорту. Восени 2015 призначається на посаду командира відділення у складі 3 штурмового взводу. Керує сокольською чотою, до складу якої входять наймолодші учасники російсько-української війни. За спритність та безстрашність (хлопці несли чергування уздовж злітної смуги ДАП) їх прозивають "бобрами", а їхню казарму - "хатою бобрів". Кажуть, ця оселя була розмальована усіма можливими націоналістичними символами світу.

Влітку 2016 року вояк проходить 3-місячні офіцерський курс підготовки в Академії сухопутних військ імені Сагайдачного. Отримує звання молодшого лейтенанта. Повернувшись у підрозділ, отримує посаду командира взводу у складі 8 штурмової роти. Його підрозділ - завжди один із кращих, всі бойові завдання виконує без зауважень, серед особового складу авторитет беззаперечний.

"Мирослав на війні - втілення ідеально українського солдата, чіткого й скупого у висловах, спокійного, дисциплінованого, охайного, чисто виголеного, без потреби підсилювати героїзм (чи розбавляти) алкоголем. На фронті він ставав абсолютним воїном, постійно прагнув на передок, хоча його намагалися відгородити від ризику. Зовсім інша людина - в цивільному житті: веселий, захоплений хлопчина, з купою ідей, невловимий у мандрах. Мирослав Мисла у свої 24 роки - цілісна особистість із ясними очима, людина без шуму навколо, без зайвих частин, які хотілося би втяти", - характеризує Героя заступник Голови ВО "Свобода" з воєнних питань, учасник РУВ Юрій Сиротюк.

Кожен свій приїзд у відпустку чи у відрядження до "цивільного" світу Мирослав використовував для поповнення своєї бібліотеки, брав участь у наукових конференціях, ідеологічних лекторіях, зустрічах у школах. Так само, будучи на фронті, охоче відгукувався на пропозиції взяти участь у націоналістичних раптівках - чи то на підтримку політв'язнів, чи то задля популяризації Шевченкових ідей. Так під час #ShevchenkoPoetryChallenge бачимо Мирослава у Пісках - без захисного екіпірувавсяння, зате із Тарасовим словом на вустах (тут: youtu.be).

Вірив, що після війни візьметься до викладацької роботи та повернеться до журналістської практики на Радіо "Голос Свободи". Разом із побратимами працював дискутував над концепцією розвитку "Соколу", побудови України на засадах національної та соціальної справедливості.

Та 2 жовтня 2016 року ворожа міна обірвала життя Мирослава. У журбі залишилася самотня мати та вся націоналістична спільнота, яка хоч колись мала щастя бути в променях Мирославової уваги.

Поховано воїна у селі Волохів Яр 4 жовтня 2016 року.

Посмертно Мирослава нагороджено орденом Богдана Хмельницького III ступеня.

На його честь названо музичний фестиваль "Голосіївська Криївка" імені Мирослава Мисли, на масових заходах, де беруть участь свободівці та сокільці обов'язково присутній банер із фото Мирослава та підписом "В строю". Перед початком заходів націоналісти вмикають Молитву, яку зачитує Мирослав, аби дух його завжди супроводжував у боротьбі.

Вже 8 років Ти бʼєшся з Неба

Мирослав Мисла - навічно в строю!

Молодший лейтенант, командир взводу у складі 93 бригади. Член Харківської міської організації ВО "Свобода". Член Проводу ВГО "Сокіл". Загинув 2 жовтня 2016 року поблизу селища Кримське на Луганщині в бою з російськими військами.

Мирослав народився 4 липня 1992 року, на Іршавщині Закарпатської області. Здобував вищу історичну освіту в Харкові, де і долучився ВО "Свобода" та ВГО "Сокіл".

Брав участь у Революції Гідності. Побратими згадують славний епізод за його участи - Мирослав ініціював встановлення червоно-чорного прапору боротьби біля будівлі Кабміну у листопаді 2013 року - аби засвідчити неминучість перемоги націоналістів у Революції Гідності, що тільки набирала обертів. Навколо був беркут із дубцями та сльозогінним газом та безліч істот, що називали Мирослава із побратимами "провокаторами". Тим не менш, хлопець видерся на холодну щоглу і почепив прапор. Таким він запам'ятався найперше - ідеалістом, що власноруч втілює свої ідеї й не зважає на всі перешкоди.

Під час Революції Гідності був кореспондентом та ведучим цілодобового мовлення на Радіо "Голос Свободи". Під час своєї журналістської роботи зазнав нападу силовиків (детальніше: youtube.com).

З початком формування Батальйону "Січ" приєднався до батальйону у складі першої десятки добровольців. Попри всі наміри керівництва усунути Мирослава від служби на фронті (оскільки він був єдиною дитиною у матері) - вирушив на фронт.

Однак просто перебувати в "зоні АТО" 21-річному юнакові було замало. Він прагнув потрапити у найгарячіші точки фронту. Відтак Мирослав звільняється з "Січі" та пристає до Окремої добровольчої чоти "Карпатська Січ". У польовому відео розповідає про свій шлях воїна (детальніше: youtube.com).

"Карпатська Січ" без жодних статусів і гарантій підсилює позиції "Дніпра-1" та 93 бригади у найскладніших ділянках селища Піски перед Донецьким летовищем. "З "Мисливцем" ми знову зустрілися на "Чорногорі". Це була весела позиція, яка прикривала правий кут Пісків й звідки хлопці діставали з АГСа всюди, де можна було дістати. Там ніколи не було сумно", - розповідає боєць "Легіону Свободи" сокілець "Чорнота".

У травні 2015-го Мирослав знову став серед перших "засновників" підрозділу. Цього разу - йдеться про легалізацію "Карпатської Січі" у складі 93 окремої механізованої бригади.

Як один з ідеологів підрозділу, виконує надзвичайно важливу роботу: проводить ідеологічні лекції серед бійців "Карпатської Січі", серед вояків ЗСУ, серед партіотичної та націоналістичної молоді на мирній території. На ранковому шикуванні та під час прийняття присяги саме Мирослав зачитує "Молитву українського націоналіста" (тут: youtube.com).

"Його ідеологічна робота була дуже важливою. Мирослав сам визначав теми лекцій та готував їх. Та ніколи не прибігав до сухої викладки матеріалу, а подавав його із серцем та емоцією. Це величезне вміння - зацікавити солдата, який знаходиться у постійній напрузі, вічно втомлені від хронічного недосипання. "Мисливець" розумів, що потрібно вести не лише фізичний і тактичний вишкіл, але й працювати над системним усвідомленням націоналістичної ідеї серед вояків. Цей напрямок роботи Мирослав "тягнув" одноосібно і робив це якнайкраще", - розповідає "Чорнота".

У червні-липні 2015, отримавши перелом руки Мирослав тимчасово усувається від виконання бойових завдань, але під час видужування не відсиджується вдома, а присвячує весь свій час ідейному вихованню новобранців "Карпатської Січі" та роботі прес-служби підрозділу.

"Друг "Мисливець" - це людина-джерело, він міг підзарядити бійця, якщо його моральні сили були вичерпані. Ідея нації для нього була понад усе. Мав величезне бажання максимально залучити людей у націоналістичний рух, щоби зробити його потужнішим. Жартував, що є священиком соціального націоналізму.

Мирослав не був поверховою людиною, глибоко вивчав теми, що його цікавили. Міг досхочу говорити і про воєнну стратегію, і розповісти в деталях про всі праві рухи Європи, і провести майстер-клас із ножового бою чи з володіння будь-яким видом зброї, що є в арсеналі підрозділу.

Ну з Нашим Днем! І Марш УПА ніхто не відміняв. Нині по Донецьких кошарах