Полум'я наших душ

​​Український гарнізон Трапезунд​​у.

109 років тому, 5 лютого 1916-го розпочалася Трапезундська операція РІА. Внаслідок якої було здобуто важливий турецький чорноморський порт Трапезунд (нині турецьке місто Трабзон на півдні Чорного моря).

Трапезунд добре був відомий нашим предкам. Зокрема в часи славних Морських походів козаків Гетьмана Сагайдачного. Там містився потужний центр невільничого ринку – торгівлі рабами. Трапезунд взагалі був на той час в числі найбільш важливих міст Османської імперії. Імперії на піку свого розквіту, яка тримала в постраху всю Європу.
Але тільки не запорожців. Вони двічі брали Трапезунд. Зокрема в 1614 та 1625 роках, і це не рахуючи дрібних супутніх боїв, без мети цілковитого опанування містом.

  Під час Першої світової, війська Російської імператорської армії Кавказького фронту, які воювали проти Турецької армії, складалися не менше ніж на половину з українців. Це укомплектовані, із значним відсотком регулярні частини РІА, та Кубанське козацьке військо. Тож безумовно, що основна ударна сила Трапезундської операції мала український склад.

Після Лютневої революції 1917 року, хвиля українізації Російської армії, не могла оминути і Кавказький фронт. У Трапезунді у вересні 1917 року, постав Український військовий комітет військ Анатолійського узбережжя. А залога  (гарнізон) з українізованих частин, була аж до грудня-січня 1917–18 рр. До того часу, коли Центральна Рада, направила туди флот задля евакуації українських вояків до України.

​​В продовження теми іредентизму ОУН - лист від Голови Краєвої Кубанської Ради професора Луки Бича Вождю ПУН Андрію Мельнику, 11 травня 1941 року.


Високоповажаний Пане Полковнику! Переживаємо часи, коли важиться доля багатьох європейських держав і народів та коли ціла Европа стоїть напередодні реорганізації її життя на нових основах. За цих обставин є цілком правдоподібним, що наслідком подій уже ближчого часу реально стане проблема відродження самостійної Української Держави.

Яко Голова Проводу Українських Націоналістів стоїте Ви, Пане Полковнику, перед незвичайно важливим і відповідальним завданням бути виразником й оборонцем державно-національних прав і інтересів цілої Української Нації та її змагань до осягнення необхідного для неї життєвого простору. Тому я, як Кубанський козак-українець, вважаю за свій обовязок висловити Вам свою думку в справі політичного положення Кубані й південно-східніх кордонів Української Держави. До цього зобовязує й управнює мене та обставина, що Кубанське населення й, зокрема, Кубанське козацтво, висуваючи мене на дуже відповідальні становища Голови Кубанського Краевого Уряду в 1917- 1918 роках та Голови Кубанської Законодавчої Ради й Голови Надзвичайної Закордонної Делегації Кубанської Краєвої Ради в 1918-1920 роках, тим самим висловили мені довіря, а водночас накладали на мене й правні та моральні обовязки заступати й боронити інтереси цього населення, зокрема перед рішаючими міжнародніми чинниками. Я вважаю, що ці моральні обовязки і до цього часу залишаються в силі, бо Кубань і досі є в неволі.

Кубанський Край, переважаючу більшість населення якого складають Українці, мусить належати до складу Української Держави. Одночасно з тим підкреслюю, що землі між східними кордонами Совітської України, долішньої Волги, Каспійським морем і Кавказькими горами, заселеними ріжними Гірськими племенами, складають нероздільну частину життєвого простору України, куди століттями йшло українське населення. І тому ті частини цієї території, які лежать поза територією Кубані і в яких українське населення
складає більшість, мусили би належати до суцільної території Української Держави.

Складаючи на Ваші руки повишу свою заяву, роблю це в пересвідченні,
що тим можу прислужитись для добра Української Нації й свого рідного Кубанського Краю, як я це добро по своїй совісті розумію.

Прошу прийняти. Високоповажаний Пане Полковнику, вислови моєї
до Вас правдивої пошани й побажання найбільших успіхів у Вашій праці.


#історія_українського_націоналізму
#історія_ДВЗ

Монумент в пам'ять про загиблих в Сталінграді воїнів 6-ї армії Вермахту встановлений в Берлінському Цейхгаузі.
Його автор Ernst Paul Hinckeldey.
Відкриття монументу відбулося 23 березня 1943 року.
Вічна пам'ять героям!

Фортеця Сталінград, 26 січня 1943. Радіограма XI армійського корпусу в групу армій «Дон» 11 год.15 хв.:

«Війська б'ються без важкого озброєння і без їжі до повного виснаження. Люди гинуть, замерзаючи з гвинтівками в руках.
Російська піхота низької якості. Але змушені відступати перед ударами артилерії і танків. При достатньому постачанні наш опір може бути продовжено.»

Третій місяць у Сталінграді VI Армія, боролася в кільці оточення, без жодної надії.

​​«12 июля 1921 года, Галлиполи.
Узнал сегодня забавную и характерную новость. Барон Х. увлекся энтомологией и усиленно ловит бабочек. Правда, молодому ротмистру 22 года, но шесть лет войны за плечами и невероятное количество расстрелов. Еще на Украине, будучи 19-летним командиром желтых гайдамаков, барон изумлял ко всему привычных товарищей своей храбростью и холодной жестокостью. Три года тому назад он признался мне, что собственноручно расстрелял человек 70 большевиков. Его любимой "шуткой" было обращение к пленному: “Здорово, покойник!”.
И в то же время чудный товарищ и, по существу, совсем не злой человек. Один из бесчисленных парадоксов гражданской войны».

– (с) зі щоденника капітана Раєвського.

P.S. мова про Лубенський Сердюцький кінно-козачий полк.

​​«Выстрел, последний выстрел в моей жизни.
Письма уже не дойдут - я погиб за Отчизну.
Скоро меня похоронят под Ростовом.
Злоба на тех, кто землю мою калечит.
Слово - Моя RaHoWa будет длиться вечно». — (с) RGD 88.

​​Жетон загиблого українського добровольця 176-ої української роти (Ukrainische-Bau-Kompanie), 76-ої піхотної дивізії Вермахту. Жетон піднятий чотири роки тому, російськими пошуковцями в Ростовській області.

  76 дивізія, в складі якої діяла українська рота, потрапила в кільце оточення у Сталінграді. Сектор оборони дивізії знаходився на північно-західному відтінку фронту котла. Більшість особового складу дивізії загинуло в боях, а решту взято у полон.

Що ж до української роти. Власне кажучи після капітуляції 6-ої Армії Вермахту в Сталінграді, якщо хтось з українських добровольців теоретично і вижив. То відомо, що більшовики так званим “колаборантам” після полону пускали кулі в лоба не допитуючи особливо. Добровольців в полон не брали.

​​День Соборності України. Берлін 22.І.1945

  Свято соборності було організовано стараннями українського штабу пропаганди УВВ, на чолі з полковником Кирилом Дацьком. Серед почесних учасників Гетьман Павло Скоропадський та Владика Мстислав. Святковий захід відбувся в приміщенні «Европагауз».
Серед запрошених гостей також прибула делегація від білорусів та вищі німецькі офіцери ОКГ Вермахту. Окрасою свята стала капела бандуристів Китастого, що грала козацькі пісні та виконала Запорізький марш.

Святкову промову виголосив Олександр Семененко, керівник української установи опіки українських робітників, колишній міський голова Харкова, а з березня 1-й заступник генерала Павла Шандрука в УНК. Семененко зокрема наголосив:

   «Хоч нині лютує хуртовина війни, ми все ж раді, що маємо змогу тут, на чужині у центрі Европи, зустрітися один з одним, почути свою рідну українську пісню, відпочити тілом і душею. Прийде час, коли ми повернемося до своїх рідних земель, вільних від московських наїздників, і тоді радо усміхнеться наша Мати, заплакана мати, як писав Тарас Шевченко».

На фото рукостискання Гетьмана Павла Скоропадського та штурмбанфюрера Військ СС Костя Смовського.

  Кость Смовський якраз в той час перебував у Берліні, куди був відкликаний з 30-ї дивізії СС «Зіглінга», у справі створення УНК та майбутньої УНА. Вже в березні він був при штабі Української національної армії. Старшина Армії УНР Кость Смовський, був командир гарматної батареї Гайдамацького Коша Слобідської України, та Чорноморського коша в 1918 р. В 1920 році на посаді командира 1-го кінного ім. М. Залізняка полку. В 1942 році заступник командира 118-го українського шуцманшафт батальйону (до літа 1944 р). З червня 1944 р. офіцер 62-го батальйону (колишній 115-й та 118-й батальйони), а згодом 2-го батальйону 76-го полку 30-ої Дивізії СС «Зіглінга», вона ж 2-а російська, а пізніше 1-ша білоруська.

  Посередині стоїть Преосвященний Владика Мстислав. Майбутній Святіший Патріарх Київський і всієї Руси-України Мстислав.

​​IN MEMORIAM – День Соборності 22.І.1919.

Ви бачите ці радісні обличчя? Відчуваєте цю радісну приємну енергетику, святкових усміхнених облич?
Так на жаль... Бо важко виявляти радість на цьому формальному святі символізму, коли довкола все летить к чортовій матері.

​​ Ситуацію яка складалася вже на той час, коли було підписано Акт Злуки, важко якось усеціло навіть описати.
На Лівобережжі втрачено майже всі ключові міста, зокрема Харків, Чернігів, йшли бої за Полтаву. Було втрачено Донбас та загорівся тил у Катеринославщині. А ворог наближався до Києва, столиця була вже в осадному положенні. Більшовики відкрили фронт як на Лівобережжі, так і з півночі на Поліссі. На заході бої велися з поляками за Львів, а північніше вони захопили Холм та насідали на Волинь. Румунія окупувала Бессарабію та Буковину. На півдні висадився десант Антанти, який захопив Одесу, Миколаїв, Херсон...
І це в умовах повного ворожого ставлення до України в Європі, серед переможців Першої світової, що кроїли карту нової Європи.

Що думав в цей час Головний отаман Петлюра? Певно мозок шукав якісь вирішення дій, задля порятунку Війська, яке деморалізоване розсипалося. Що думав Коновалець, який стоїть позаду Головного в шоломі-Адріана? Певно думав чи втримає його Осадний корпус Січових стрільців Київ. Що думав Лонгин Цегельський, що стоїть по праве плече від Петлюри, автор тексту Акту?

Все це лише припущення. Проте точно знаємо, чим була забита голова у більшовицького щура Винниченка, який стоїть попереду по ліве плече Петлюри. Відповідь на це нам дає запис у щоденнику Євгена Чикаленка від 20 січня.

«Винниченко жде не діждеться конгресу, щоб передати всю владу, а самому втекти за кордон, він вже й пашпорт собі виробив, бо більшовики вже під самою Полтавою…
Горе, коли влада в руках людини настрою, хворої нервами, у якої все залежить від нервів.»
Оця скотина яка головна в тому стані що настиг Україну тоді, гострив лижі у Відень.

  Втім наша вікова мета була досягнута. Але це насправді поки що, були лише декларативні заяви які такими і лишилися. Об'єднання в один Державний організм так і не сталося.
Якщо вже і вважати якийсь День за відправну точку дійсної Соборності. То це лише День початку спільного наступу Об'єднаних українських армій на Київ та Одесу. Коли влітку Галицька армія перейшла Збруч та об'єдналася з Наддніпрянською Дієвою Армією УНР, задля спільної загальної мети Визволення Києва. Саме тоді соборність дійсно окропилася братською кров'ю у спільній боротьбі.

З Днем Соборності!

Сьогодні ми маємо те, про що не могли навіть мріяти наші предки сто років тому. Тому давайте не просремо заради мертвих, живих і ненароджених Україну.

Фотокартка юнкера Чугуївського🔫🇺🇦 військового училища, 1913/1914 рр.

Довідково. Фото наклеєне на картонний фотографічний бланк бежевого кольору, з зернистою основою, навколо фотокартки лінійний вдавлений обідок. Знизу бланк обрамлений рамкою для тексту та рослинним орнаментом: квітка та листок.

На фото – юнак, юнкер👤👨‍👩‍👧‍👦Чугуївського військового училища. Зображення поясне, ледь повернуте ліворуч.

Юнкер одягнений у гімнастерку, з коміром стійкою та планкою, застебнутими на ґудзики, з погонами. На лівій стороні грудей до гімнастерки прикріплена медаль, з огляду на колодку ймовірно медаль «300-років дому Романових»🎖⛴ (1913). На голові кашкет з лакованим козирком та овальною юнкерською кокардою.

Джерело: МКСК, колекція🏛👨🏻‍🎨 історико-меморіального музею Іллі Рєпіна.

#колекціїЗХ #інформативноЗХ

Ласкаво просимо, друже 🫡🇺🇦

​​Термінова радіограма 6-ої армії в Сталінграді в групу армій "Дон" О 9:20 год. 21 січня 1943 року:

«Росіяни розпочали наступ з танками і артилерією навпроти району біля Гончара.»

Відповідь радіограма групи армій "Дон" під командуванням Еріха фон Манштейна в 6-у армію о 10:40 год. 21.1.43 :

«Слід вже зважати на можливість розгрому 6-ї армії. В цьому випадку війська під керівництвом енергійних офіцерів повинні будуть вдатися до спроб прориву. Для цього планується повітряне постачання. Негайно повідомте населені пункти, куди в цьому випадку будуть скидатися "бомби постачання".
Підпис: Губе.»

Радіограма 6-ої армії в групу армій "Дон" об 11:50 год. 21.1.43 :

«Генералу Губе з приводу його радіограми від 10:40, спроби прориву не плануються, місця скидання повідомити не можемо.»

Радіограма групи армій "Дон" в 6-у армію о 16:00 21.1.43 :

«Про відмову в організованому прориві відомо. Однак деякі групи будуть прориватися без наказу. Для них і планується зазначена форма постачання.»

Радіограма 6-ої армії в групу армій "Дон: о 20:50 21.1.43 :

«Аеродром Гумрак з 4:00 год. ранку 22 січня не зможе експлуатуватися (фактично був втрачений на той час, останній аеродром). Жодні літаки прийматися не будуть.»

Спротив тривав і надалі на межі неможливого.

​​Командуючий 281-ої охоронної дивізії Вермахту генерал-майор Теодор фон Шерер зі своїми бійцями в Холмському котлі 1942 р.

Війська РККА замкнули в оточення німецьке угрупування невеличкого міста Холм на Новгородщині 21 січня 1942 р. Загальне командування оточеного в облозі гарнізону Холму, взяв на себе Шерер, який попри лютий мороз, недоспані ночі, вміло керував обороною.

Коридор було пробито 5 травня 1942.
107 днів трималися герої облоги Холму.

Федір Артеменко – Орлик під час служби в Дієвій Армії УНР.
На петлицях шифровка СС (Січові стрільці) Осадного корпусу Євгена Коновальця.

Ще одне чекістське фото Отамана Орлика в тюрподі Київської ГубЧК.

​​​​​​«Будь вірний до смерті і Я дарую тобі вінець життя» (Апокаліпсис, кн. II, 10)

19 січня 1922 р. внаслідок чекістської спецоперації, в Бучі під Києвом, було схоплено отамана Орлика. Там він перебував на лікуванні внаслідок тяжкого поранення в хребет та руку, отриманого напередодні в бою з червоними окупантами.

Полковник Армії УНР Федір Артеменко, більш знаний як Отаман Орлик. Був славетним і легендарним повстанським отаманом Київщини в 1920-1921 рр.

Більшовики горіли ненавистю та лютим страхом перед ним. Ще б пак!
Бо багацько він крові попив червоних окупантів. Бив добряче їх свиней, так що летіли їх голови як капуста. Летіли чортячі – голови чекістів, голови чонівців, комуністів та красноармійців, і іншої патолочі.

Це фото зроблено після його арешту.
Важке фото...
Це лежить поранений Орлик в тюремному відділі Київської Губ ЧК. Казали, що родини загиблих більшовиків платили хабарі, щоб прийти і подивитися на нього з глумом. Важко уявити стан його.
Знекровлений Лев якого кусають гієни.

Та не довго тривали його душевні муки. Вже 26 лютого, за рішенням Київської ГубЧК, Отамана було засуджено до розстрілу.
Але його справа не загинула, боротьба тривала і далі. Яку гідно продовжували його козаки повстанці ще весь 1922 рік.

Слава Герою!

​​Твоє обличчя — коли по тобі кидають 130 шт. (sic!!) глибинних бомб, за те що ти знищив один з найбільших авіаносців Союзників, а тобі «Як з гусака вода».

На фото Кавалер Лицарського Хреста Залізного Хреста, оберлейтенант-цур-зее Кріґсмаріне Фрідріх Гугґенбергер
(6.ІІІ.1915 — 13.VI.1988) – Командир підводного човна U-81.

83 роки тому, 13 листопада 1941 року підводний човен U-81 Кріґсмаріне, щойно зайшовши в акваторію Середземного моря, і відразу ж виявив британське з'єднання «H» Королівського ВМФ. Торпеда U-81, філігранно поцілила авіаносець «HMS Ark Royal». Це був авіаносець нового покоління, на якому вперше ангари для літаків і злітна палуба стали невід'ємною частиною корпусу.

Спроби порятунку цього дорогоцінного авіаносця, екіпажами Королівських ВМФ не увінчалися успіхом. Наступного дня він цілком затонув.

Після того як U-81 підбила «Royal».
Есмінці британського ескорту атакували підводний човен, скинувши 130 глибинних бомб. Але легендарний підводний човен показав смачну їм дулю.

​​Ще один показовий момент в судилищі над Отаманом Хмарою. «Червоний край», одна з більшовицьких інфо-пропагандивних рупорів газет в УССР. Була в ній стаття за 1924 р. від 5 листопада про процес суду та Хмару. Зокрема таке:

  «...Хмар таких було багато. Всі вони в недавні роки заступили небо революції та дмухали на полум’я Жовтня, сподіваючись його погасити... “Чесний бандит” Хмара бився “за ідею”. Була в нього провідна думка: Україна для українців.
Був на суді цікавий момент. Мова йшла про вбивство бандитами відповідального радянського робітника. Хмара сказав:
– Я його не вбивав... Бо він українець.
– Значить, коли б не українець, то можна вбити...
Пани чекали від цієї хмари великого дощу, та наш пролєтарський вітер подужав: хмари розвіяно. Сонце Жовтня сходить нестримно на ясному небі революції».

P.S.
От як виходить, всіх цих окупантів лєплєвскіх найбільш лютило — «Україна для українців». Та ще й те що Хмара, посмів бувало, жаліти та помилувати українців, якщо такі були по крові. Ось який "страшний злочин", розгледіли червоні окупанти.

Голова судилища, що присудило вирок смерті Отаманові Хмарі Ізраїль Лєплєвскій. Відомий Кат українського народу. Причетний до розстрілу багатьох повстанців та отаманів, організатор Голодомору. Зокрема і голова суду над Хмарою. Ця сука була розстріляна своїми ж більшовиками в 1938 році у Москві, коли павуки жрали один одного у банці під час чисток 37-38 рр.
Гори у пеклі сволота!

​​100 років тому, о 21:00 год., 2 листопада 1924-го, надзвичайна сесія Подільського губернського суду оголосила вирок — визнати винним за трьома статтями УК УССР, та присудити до вищої міри покарання отамана Хмару шляхом розстрілу.

Сесія під головуванням начальника Подільського Губ.відділу ГПУ Ізраїля Лєплєвского, а також в складі Іванова Харитонова, та прокурора Бомаш, другий день розглядала справу отамана Хмари. Отаман Хмара, справжнє ім'я Семен Харченко, підполковник Армії УНР, був схоплений шляхом спецоперації і зради навесні 1924 року.
Ввечері 2 листопада після показухи судилища, товаріщі большевики уставшиє, пішли на вечерю, яку оголосили як "нараду". Набивши черева, о 21-ї годині оголосили вирок Герою України Хмарі.

Деякі подробиці залишив нам Ю.Горліс-Горський в своїй книзі «Отаман Хмара. З таємниць ГПУ». Про затримання Хмари чекістами та перші їх розмови, а також суд.  Нижче їх приводжу:

   Отаман Хмара закурив сигаретку і розлігшись на м’ягкому «графському» кріслі, вижидаючи дивився на чекістів.
Лєплєвскій з натугою здобувся на «приємний вираз» лиця.
– Як вам, товариш Харченко, важко балакати по-російськи – то можете балакати по-українськи. Розуміти ми розуміємо, але балакати нам лекше по-російськи, бо ми, бачте, ще тільки «українізуємося»…
Присутні з «милостивими» посмішками підтверджуюче кивнули головами.
Лише Петерс підняв заперечуючи руку.
– Пєррєпрашую! Я уж україзовался на всє сто отсотков. По первай категоріі іспит сдал!..

...На допиті Хмара старається давати ясні, точні відповіді. Говорить по-українськи... Коли член суду товаріщ Харітонов запитав:
– “Чи визнаєте себе винним?”,
Хмара відповів:
– “Юридично так, але політично ні”. На питання Харітонова, чи ідейно боровся проти радвлади, відповів:
–“Так, безумовно”.
Далі Хмара сказав, що був проти політичної лінії радвлади в справі національного питання, «особливо щодо українців»... І далі:
– “Народ я безумно люблю...”
В останньому слові Хмара сказав таке:
– “Я селянин, який знає історію поневолення українського народу. Мені Україна дорога, якою б вона не була. Хай би і монархічною...”
– Я чоловік, – закінчив Хмара, – який не заслуговує на розстріл.

Це пише донька Олега Челнова-Беркута з Харкова. Суть справи така ще в січні цього року,подавалася ініціатива перейменувати вулицю Бакуліна на імені Олега Челнова в Харкові, її відхилили. Різні відмазки, одна з яких була що слід засвідчити його загибель. Ну от харківський суд в Харкові на це відмовив.
Нагадаю, що Олег Челнов-Беркут це один з двох найбільш олдових унсовців сотні УНСО "Вікінг" під час війни в Чечні на ряду з Сашком Білим. Вони мінусували федаралів завзято, Челнов загинув при обороні Президентського палацу. Він посмертно отримав з Білим вищий орден ЧРІ "Честь Нації" та була названа його іменем вулиця в Грозному. Ніякої там вулиці звісно в Кадирівській Чечні давно нема. Цікаво якби АхматСіла зайшли в Харків суд би відмовив Кадирову в назві вулиці на честь його батька Ахмата Кадирова? Думаю да...

Фото 3 Олег Челнов
Фото 4 Олег Челнов та Олександр Музичко біля Палацу президента ЧРІ.

Бійці 115-го українського шумабатальйону в Києві. 115-й бат. як і 118-й був також розгорнутий на базі Буковинського куреня ОУН, та доповнений особовим складом з членів української поліції Києва та добровольців з числа полонених солдат та командирів РККА.

​​«На нас ваших багнетів забагато, але на ідею Першого Листопада – замало!»

​​Сьогодні 106-та річниця Листопадового Чину.

Нижче наводиться короткий спомин бойовика УВО та оунівця Зиновія Книша, про те як в'язні націоналісти, на чолі з Вождем Андрієм Мельником майбутнім Провідником ОУН, відзначали річницю у польській в'язниці 1924 р.

   Вже зразу по прибутті до тюрми помітив я, що полк. Андрій Мельник не тільки з мотивів своєї дотеперішньої функції в УВО, але й через свою поведінку й поставу в тюрмі був незаперечним авторитетом для всіх політичних в’язнів. Він і тут керував ними, як недавно на волі… Вранці листопаду 1924 року всі в'язні вийшли на прохід з національними відзнаками. Сторожі намагалися їх зняти, та ніхто їх не послухав, щобільше – полк. Мельник виголосив для в’язнів коротку святочну промову, в’язні відспівали пісні відійшли до камер. По обіді на всіх трьох турах проходу в’язні були з відзнаками і співали пісень. В тюремних обставинах це було невидимим явищем. Тюремна адміністрація заалярмувала поліцію і дозорців з Баторого й Бригідок. Прийшло коло 50 поліцаїв на чолі з комісаром поліції та з президентом суду Гавелем… Вимагають припинити співи та зняти відзнаки. Ніхто не слухає. Тоді стягують усіх з проходу й ведуть перед вартівню, де повторюють наказ зняти відзнаки. І тепер ніхто того не виконує. Тоді през. Гавель звертається до полк. Мельника, заявляючи, що він буде відповідальний за те, що зараз станеться. Полк. Мельник відповів, що сьогодні наше національне свято й увечері ми самі знімемо відзнаки. Тоді Гавель передав владу в руки комісарам поліції. Цей наказ поліцаям надіти багнети й оточити в’язнів, з домаганням зняти відзнаки, загрозивши, що йнакше поллється кров. Полковник Мельник поглянув на ряд в’язнів і відповів:

«На нас ваших багнетів забагато, але на ідею Першого Листопада – замало!».

І подивився на в’язнів, як вони сприймають його слова. Ці стояли поважні й мовчазні. Поляки зніяковіли. Мовчанка. По хвилині Гавель викликав комісара поліції на подвір’я і щось з ним говорив, після чого комісар вернувся і відкликав поліційний відділ

Стіни руйнуються, але серця не розбиваються.

Ветерани 1-ї дивізії УНА в Аргентині, 1968 р.

#УВВ
N-ський український підрозділ Вермахту, в одному з сіл на Харківщині, 1943 р.

Помилися, поголилися, зброю почистили. Тепер можна і картішки партію врізати під шнапс та мелодії акардеону.

Шуцмани 118-го батальйону Костя Смовського (розгорнутого на базі колишнього Буковинського куреня ОУН) в Києві, 1942 р.

Бійці 118-го Шуцманшафт батальйону біля трун своїх полеглих побратимів, під час антипартизанських операцій в Білорусі, 1943 р.
На трунах видніється чітко емблема ОУН Тризуб з мечем.

Вербувальний плакат з закликом до вступу в ДГ. 1943 р

З колекції Романа Величка на українців з Кріґсмаріне.

Зольдбух на українця Антона Крама, уродженця Галичини, що служив ефрейтером при Кустенартилері (берегова артилерія), і жетон КМ на ім'я Андрія Закорчевного.

Атмосфера WW1

Цей хоробрий осавул 1-го Верхньоудинського полку, Забайкальського козацького війська, 120 років тому 29 жовтня 1904 р. отримав Орден Святої Анни 3-го ступеня з мечами і бантом. Анни 4-го ступеня він вже отримав був до цього.
Так імператор і командування РІА, оцінили його дії проти японців. А саме за успішні диверсійні операції у тилу противника, а також проведену неодноразово розвідку на чолі своєї сотні.
Згодом його  видатні бойові заслуги в російсько-японській, також були оцінені Золотою зброєю «За Хоробрість», Орденом Станіслава 2-го ступеня з мечами, Орден св.Володимира з мечами і бантом 4-го ступеня, і Анни 2-го ступеня.

Цим осавулом був, майбутній Гетьман України Павло Скоропадський.

"Марно зіскребати татуювання з наших солдатських рук! Надто пізно! Ми не довіряємо новоявленим інквізиторам. Гітлер, як і Муссоліні, вже пішли за завісу Історії, як це раніше зробив Наполеон. Карлики вже нічого не змінять..."

© Léon Degrelle. Hitler pour mille ans. La Table Ronde, Paris, 1969.

На фото СС-штурмбанфюрер Леон Дегрелль (у центрі) зі своїми валлонськими побратимами. Східний фронт, 1944 р.

Жан Вермейр права рука лідера бельгійських рексистів Леона Дегреля, посол від партії рексистів в Берліні, воював у Валлонському легіоні Вермахту та бригаді і дивізії Військ СС "Валлонія".
На першому фото він ліворуч від Зеппа Дітріха. На четвертому він з урною праху Леона Дегреля.

Добровольці Військ СС, бельгійської 5-ї штурмбригади СС "Валлонія" в районі Черкас, 1944 р.

Пропам'ятна відзнака конгресу бельгійських рексистів, націоналістичної партії Леона Дегреля
"Parti Rexiste" (Christus Rex - Христос Цар). Конгрес відбувся 10 липня 1938 р., на ньому були присутні 60000 членів.
Відзнака була знайдена під Черкасами, яка належала добровольцю 5-ї Добровольчої штурмової бригади СС "Валлонія", що билася в Черкаському котлі в 1944 р.

Валлонський легіон Вермахту на Кубані, під час перемаршу. На коні Леон Дегрель.

 "Вместо того, чтобы отражать атаку французской кавалерии в составе обычного каре, пластуны рассыпались, спешивались и методично отстреливали всадников, став на одно колено. При этом они могли вообще не понести потерь, неприятельские всадники, не успевавшие осадить своих лошадей, просто «просеивались» сквозь пластунов, эскадрон за эскадроном, и немногим уцелевшим французам удавалось отступить – огонь казаков был меток." - (с) Іван Попко підполковник та історик Чорноморського козацького війська.

Саме така описана тактика, поєднана на те, що пластуни мали модерну на той час зброю нарізні штуцери, на відміну від решти лінійної піхоти РІА з гладкостволами, зробила з них перших найбільш відзначених та страшних для противника.

На фото герої оборони Севастополя, чорноморці Марко Сопільняк (про якого вже вище писалося де він на фото був в похилому віці, тут він в свої молоді роки стоїть крайній праворуч), а також Іван Кравченко, Іван Чиж, Парамон Білий, Порхвирій Семак, Тарас Сопільняк, Дем'ян Онищенко.

Чорноморські пластуни Марко Сопільняк (ліворуч, та фото 2), та Федот Куповський (праворуч, та фото 3), що відзначилися в Кримський війні (1853-1856) рр. Ці світлини були зроблені 1896 року на Кубані.
В обох літтіхські нарізні штуцери зразка 1843 року, штатна зброя пластунів. В Кримську війну в Російській імператорській армії на озброєнні в переважній більшості досі лишалася гладкоствольна зброя, а літтіхські нарізні штуцери отримували на озброєння лише кращі фахові стрільці. Саме такими і були пластуни Чорноморського козацького війська. На поясі в них також штатні до штуцерів багнет-тесаки.
Ще звертає увагу старосвітська запорізька  люлька, в зубах у Куповського. Відома ще як люлька-бурулька, саме такі курили козаки на Січі.

(Інший кадр тієї ж події).

Генерали Армії Української Держави розмовляють з осавулом Лубенського сердюцького кінно-козачого полку.

Заступник міністра іноземних справ Української Держави в однострої МЗС, німецький офіцер граф Альвенслебен, генеральний хорунжий Дроздовський.

Українська делегація в Берліні у серпні 1918 р.
Зліва направо:

Палтов О.О. товариш (заступник) міністра закордонних справ Української Держави.

Кочубей В.В. осавул Гетьмана Павла Скоропадського.

Лизогуб Ф.А. голова Ради міністрів Української Держави.

Генерали Армії Української Держави розмовляють з осавулом Лубенського сердюцького кінно-козачого полку.

​​Сов.секретно

                      Справка№5 

     По данным НКВД УССР на 24.10.42 г.

  В июле 1942 г. в г. Харькове было сформировано около полка украинской армии. Все солдаты этого полка были одеты в нем. форму с серцевидным щитком жёлто-голубого цвета на рукаве. Сформированная часть была направлена на Кубань для участия в боях против Красной Армии.
   В с. Валки Харьк. обл. при участии украинских националистов был произведён отбор курсантов в школу по борьбе с партизанами.
   После окончания такой специальной школы в Полтаве курсанты были одеты в короткие красноармейские шинели с кокардой на пилотке, на которой были буквы «Всеукраинская Освободительная Армия».
    Лица, окончившие эту Полтавскую  школу, в августе 1942 г. были направлены для борьбы с партизанами в Воронежскую и Курскую области.

  23. 11.  42 
  Ст. пом. нач. разв. отд. УШПД серж. г/б                         
Бобырь

  ЦДАГО  України. – Ф.62. – Оп. 1.- Спр.211 – Арк.12-12 зв.

На світлині українські добровольці Вермахту.

Старшина Армії УНР поручник Антон Горошко. Останнє місце служби 1-а Кулеметна дивізія Армії УНР.
Народився 27 жовтня 1887 р.
В 1943 році, записався до дивізії військ СС «Галичина». Фото під час його перепідготовки в офіцерській школі СС у Лєшанах.

Диверсійно-розвідувальна організація "Цеппелін" РСХА мала свій табір підготовки агентів в Зандбергу у Баварії, де знаходилася українська рота. Там в 1943-1944 рр. тривала підготовка десантників для операції "Ульм". Це вважається самою дальньою операцією по закидуванню в радянський тил диверсантів, а саме на Урал. Метою операції були диверсії в Магніторську по підриву великих доменних пічок металургійного комбінату, та знищення електростанцій хімічних та металургійних комбінатів. Відповільним за її виконання був Отто Скорцені.

Це один з диверсантів Операції "Ульм" заарештований органами НКВД Микола Кирилович Грищенко. 07.08.1914 р.н., колишній ст.лейтенант (76 мм батарея 8 пп) РККА. Місце народження Бутурліновка, Воронізька обл.(східна Слобожанщина), але в картотеці вказаний як кубанський козак.

"Тим часом у Рабці зароїлося від нових гостей. Одного пополудня приїхало кількадесят молодих людей з наплечниками й валізками. Їх розташували в одному крилі будинку, поверх вище від нас. До нас ніхто з них не підходив, та не минула й година, як ми вже знали, що це українці. Бо тільки позлазили з авт, та ще й добре не розглянулися по новому обиталищі, а вже почали співати. Були це самі молоді хлопці в віці між 20-30 літ і приїхали сюди зо Львова. Кожного ранку дивилися ми на них, як відбували вони свій ранній марш під спів націоналістичних пісень". - (с)
Книш З. Б'є дванадцята. Спогади і матеріяли до діяння ОУН напередодні німецько-московської війни 1941 року.

Мова про школу безпеки (ЗІПО) та СД яка розміщалася в Бад Рабке біля Закопане в Польщі. Відомі імена інструкторів, що навчали українців СС-шарфюрер Воздолович, СС-шарфюрер Яворський, СС-шарфюрер Василько.

Читати лекції приїздили доктор Ганс Франк, Оділо Глобочник, Герман Гофле.

Фото 1 комендант школи Вільгельм Розенбаум.
Фото 2 будівля школи.

Льотчики Курт Монінгтон (1 фото) та Георг фон Гантельманн (фото 2).
Зі своїми літаками, на борту яких їхні гусарські символи.

​​Прусські гусари вони ж «гусари смерті» на Першій світовій.

На початку ПСВ (1914-1918) в Кайзерівській армії був двадцять один гусарський полк. Але емблему «Мертвої голови» носили лише три з них, це 1-й та 2-й Лейб-гусарські та 17-й Брауншвейгський.

Багато хто намагався потрапити в ці полки, які були хороброю елітою Прусської армії багато років. Нащадків відомих прусських знатних родів там було мабуть більше ніж деінде.

Але Перша світова, що знаменувала собою нову еру ведення війни, лишила цих сміливців на узбіччі майже. В умовах окопної–позиційної війни, особливо Західного фронту. Спочатку в перший рік, деякі ще мали багато успіхів в розвідувальних рейдах. Але загалом вже з 1915 р. задача гусарії зводилася переважно до конвойних і поліцейських функцій війська. Хоч інколи деяких застосовували, як штурмові групи піхоти. Зрозуміло, що така справа не влаштовувала хоробрих сміливців, то ж почався відтік і переводи в інші частини і роди військ.

І як то недивно найбільше моди в гусарів набрало саме бажання до переведення в авіацію. Мабуть стимул тут задав принц Фрідріх Карл Прусський який служив в 1-му Лейб-Гусарському, але в Першу світову пішов в авіацію. Це саме він приніс традицію, в пам'ять про службу в гусарах малювати «Мертву голову» на бортах літака. Сам він був збитий в 1917, та загинув того ж року у французькому полоні.
Відомі німецькі льотчики-аси Курт Монінгтон та Георг фон Гантельманн теж були колишні гусари смерті.
Дуже відомим пілотом асом став Ернст фон Альтгауз, більш відомий як «Гусар Альтгауз». В 1914 році він на чолі свого роз'їду, виконував задачі розвідки на Західному фронті проти французів. Де бравурно взяв велику кількість французів, без власних втрат за що і був відзначений. Але вже 1915 він пішов в авіацію і тут досяг не менших геройських успіхів, всю війну до завершення залишався ходити у гусарському однострої.

"На первом месте по стойкости стоят казаки, затем малороссы; на третьем месте великороссы, на четвертом белоруссы. Различие в боевой стойкости между великороссами и малороссами является интересным социальным вопросом. Не оказывало ли влияния на ухудшение боевой стойкости великороссов наличие общинного землевладения, которое убивало инициативу? Может быть также, Великороссия, проявившая большое напряжение для того, чтобы собрать вокруг себя Poccию, израсходовала энергию своего коренного населения в большей мере, чем Малороссия? Мы не беремся ответить на эти вопросы и ограничиваемся лишь тем, что ставим их." －(с) Головин Н.Н. Военные усилия России в мировой войне. Париж, 1939.

На фото 15-й Український гусарський ЇЇ Імператорського Височества Великої Княгині Ксенії Олександрівни полк РІА. Солдати та офіцери з 2-го ескадрону на Першій світовій 1915 р.

Сьогодні 103 річниця початку Знакової події в Пантеоні Визвольної війни.
25 жовтня 1921 року, розпочався Другий Зимовий похід Армії УНР.  Рейд для більшості його учасників, закінчився Походом у Вічність.
І попри його трагічну поразку в Бою під селом Малими Миньками на Житомирщині 17 листопада, та подальший розстріл 22-23 листопада полонених під Базаром. Похід зробив великі позитивні наслідки для майбутнього.

«Базар» посів провідне місце серед Національного Пантеону та зайняв по праву сакральне значення для подальших поколінь борців, на який рівнялися молоді нащадки.

Герої Базару вказали приклад для наслідування. Гордо дивитися ворогу в очі перед смертю, не боятися його, ніколи не стати зрадником своєї ідеї, не продатися паскудам в обмін на всякі блага і обіцянки та врешті взамін самого життя. І плюнувши катам в очі перед смертю, гідно зустріти свій фінал. Про це треба буде говорити детальніше на саму річницю закінчення Походу, згадуючи їх імена і подробиці.

На фото кокарда Армії УНР з власної колекції. Декілька років тому, на Житомирщині було знайдено досить значну їх кількість. Штаб армії командувача походу генерала Юрка Тютюнника, заготовив їх у великій партії, які і були взяті у Похід.

  Гарматним димом розкотилися луни
І вітер степами гуде, гей,
Літає мов сокіл, кружляє Тютюнник.
Тютюнник на Київ іде.

— Як співають нам рядки відомої пісні. Цій кокарді не судилося до Києва дійти тоді. Та через сто років я її брав як оберіг, і вона зі мною об'їздила набагато далі Києва, куди Тютюнник і не планував. А на Східний фронт Донбасу. Козаки Другого Зимового Походу не мали таких можливостей. Ми багато чого маємо і не посоромимо предків.

"Вас, козаки, – нащадки славних лицарів запорожців, Ми закликаємо з честю носити даровані нами козацькі жупани і добре дбати про те, аби соромом і ганьбою не вкрити їх і клейнодів козачих і тих великих славних сторінок нашої історії, якими ми досі пишались. Хай тіні великих предків наших дадуть всім нам міць і силу правдиво й чесно виконати те завдання, яке тепер стоїть перед Нами і Державою Українською" －ЯВПГ П.Скоропадський.

Українські козаки конвоюють полонених красноармійців вулицями Києва. 1918 р.

Обоз армії УНР⚜️🔫 прямує в бік 📍🇺🇦Кам'янець-Подільської фортеці, 1918 р.

#УНРЗХ #визвольнізмаганняЗХ

Ласкаво просимо, друже 🇺🇦👤

Світлини Івана Полтавця-Остряниці та його дружини Олени, 1922 р. з архіву ЗУНР у Римі. Анкетна інформація як видно подається з паспортів ЗУНР. Так як І.Полтавець-Остряниця не мав і не міг отримати громадянство УНР, то він убезпечив себе паспортами ЗУНР в еміграції. Або під цими паспортами ЗУНР він заїхав в Німеччину. Саме тому такі фантастичні підтасовані дані, як його галицьке місце народження та соціальний стан та національність дружини. Звертає увагу на себе адреса його мюнхенська, де вказано крім домашньої і адреса товариства "Ауфбау" Макса фон Шойбнера-Ріхтера, який загинув в Пивний путч, другої ключової особи в НСДАП на той час. До цієї організації належав і І.Полтавець-Остряниця полковник і засновник УНКТ в Мюнхені.

Козаки конвою Командарма Армії УНР Михайла Омеляновича-Павленка та 7-річний джура, 1920 р.
В бурці стоїть Олександр Благодир.

Святкування піврічного існування Сердюцького кінного дивізіону. До слова запрошено Івана Полтавця-Остряницю. 9 травня 1918 року.

​​У тих, хто переживає битви, перенапружуючи всі свої почуття, це пекло назавжди залишиться в пам'яті, немовби воно було випалено розпеченим залізом.

Так написала 79 років тому, 24 жовтня берлінська газета «Berliner Bergen Zeitung» про солдат 6-ї Армії у Сталінграді.

На фото урочисте підняття Знамена на території Сталінградського тракторного заводу 20 жовтня 1942 р. Бій за СТГ був одним з найжорстокіших та запеклих в умовах ближнього бою міста.

83 роки тому, 24 жовтня 1941 року, було звільнено Харків від більшовизму.

Звільнили місто бійці 55-го Армійського корпусу 6-ї Армії Вермахту під командуванням генерала від інфантерії (піхоти) Ервіна Фірова.

21 рік. 21 рік цей день чекали багато слобожанців харків'ян та жителів області – учасників визвольної війни 1917-1920 рр. Ті з них що лишилия живими після апокаліпсису череди репресій і геноциду, та ті хто були на еміграції.
Чекали і ті хто горів бажанням помсти за смерть рідних та глум, сини вбитих батьків чи братів, які не перетворилися на «советского человека».

І дочекалися нарешті, коли полетіли голови всіх тих більшовицьких катів і стукачів, всіх їхніх обкомів та ще бозна яких "чорт"-комів, сексотів, енкаведешників і червоних попів.

Третя Битва за Харків. Бійці ЛАГ СС.