дайфуку вишневий коло хати 🌸

Такахаші Тензан

Дякую всім за питання і за те, що прийшли послухати! ❤️

Live stream finished (1 hour)

Live stream started

Live stream scheduled for Nov 18 at 18:00

Міна-сан, нині ввечері (о 20:00) ми з моєю колегою-кореїсткою будемо скликати консиліум сходознавців і говорити про японську і корейську! Якщо б ви мали якісь питання, то пишіть, обговоримо їх ввечері 💅🏻

Хочете сказати, що хтось занадто приставучий? Японською на таку людину ви можете сказати 金魚のうんこ — "гімно золотої рибки" 😔🤌🏻

Японська лексика вражає, скажіть?

Місяць в тумані, Кавасе Хасуй, 1929

В древній Японії життя людини знатного походження фактично ділилося на дві половини: до церемонії повноліття, ґенпуку, і, власне, після церемонії. Цей поділ позначався не лише зовнішніми факторами на кшталт одягу/зачісок чи якимось обов'язками, а й насамперед іменами: дитячим, йомей, і "повноцінним", дорослим, іміна.

Навіть простеньке (в порівнянні з іміна) йомей було далеко не у всіх — його давали лише дітям, народженим у сім'ях самураїв і аристократів. Пізніше, у другій половині епохи Едо, цю традицію перейняли торговці, а ще пізніше — селяни. Тільки от у простолюдинів дане при народженні ім'я залишалось на все життя, а от аристократи з часом позбувалися дитячого імені, а разом з ним і дитинства.

Власне через те, що в знатних колах дитяче ім'я було тимчасовим, древні японці не дуже над ним заморочувались: вибирали щось простеньке і нехитре, таке, щоб не було шкода. Бо в ті жорстокі часи діти помирали так само часто, як і народжувались — через погано розвинену медицину багато гинуло ще немовлятами або через декілька років після народження, а тих, яким якимось дивом вдавалось дожити до старшого віку, частенько забирала війна. Ясна річ, що це все відбувалось ще до церемонії повноліття, тож відразу називати дитину іміна вважалось марнотратством хорошого імені. Це було особливо відчутно у епоху Сенґоку, охоплену безліччю війн, через які хлопчики надзвичайно рідко доживали до повноліття (а це, на секундочку, на той час було приблизно 15-16 років) — якщо ж вони все-таки доживали, то це вважалось великим щастям і солідним приводом для гордості. Тому японці думали, що відразу давати дитині одне ім'я на все життя — марно, бо це життя може з різних причин обірватися дуже і дуже рано.

Щоб не марнувати справді хороші імена, їх берегли для іміна, а в якості йомей вибирали щось простяцьке, наприклад якусь рису дитини, за якою можна провести аналогію з тваринкою (тому було дуже багато імен з ієрогліфами "собака", "тигр", "мавпеня" тощо), характеристику пори року, коли ця дитина народилася, або ім'я, що містило молитву — щоб дитя дожило до церемонії повноліття.

І хоч Середньовіччя — часи важкі і неспокійні, все ж було чимало хлопчиків, які таки доживали до своїх п'ятнадцяти. Майже кожен хлопчик-аристократ тоді мріяв про пишну, помпезну церемонію ґенпуку; водночас з привітаннями йому урочисто міняли одяг на той, що пасував би повнолітньому хлопцю, зістригали волосся, що символізувало прощання з безтурботними часами, робили дорослу зачіску і надягали на нього спеціальний головний убір, канмурі, а разом з ним — всі обов'язки, права і труднощі дорослого життя. Відразу ж після церемонії хлопчик вважався повноправним дорослим, а отже був зобов'язаний працювати та воювати на рівні з іншими — щоправда, в якості бонуса їм давали справжню зброю і броню, а ще надавали право одружуватися. Але жодна броня не могла захистити церемоніально дорослих, а де-факто недосвідчених підлітків — опинившись на полі бою без реального досвіду ведення війни, багато з них гинули, так і не отримавши шансу цьому навчитись. Через те впливові батьки щосили намагались відтягнути церемонію повноліття, інколи навіть аж до двадцяти років, щоб вберегти синів від жахів війни і дати їм змогу повчитися мистецтву ведення бою. Щоправда, з завершенням епохи Сенґоку і настанням мирних часів ця потреба відпала, і середній вік проведення ґенпуку знову почав падати, цього разу з іншою метою — щоб хлопчики мали змогу одружуватися і якнайшвидше народжувати спадкоємців роду.

Дитячі імена використовувались приблизно до початку епохи Шьова, хоча подекуди вони траплялись і вже в епоху Мейджі; потреба мати дитяче ім'я відпала разом з розвитком медицини і зменшенням дитячої смертності.

is it worth it?... 😭😭💔

Дощ в Ушіборі, Кавасе Хасуй, 1929

І хоча існування Джінґу сучасні історики ставлять під великий сумнів, як і деталі її військових кампаній, ще у епоху Мейджі в шкільних курсах історії Японії її вивчали як реальну історичну постать; Джінґу була першою жінкою, яку увіковічнили на японських банкнотах. А серед прихильників культу Хачімана і жерців храмів, присвячених богу війни, Джінґу поклоняються як матері Хачімана і покровительниці онна-буґейшя.

Коли мова заходить за японське воїнство, яке широко репрезентоване у поп-культурі і добре висвітлене різними історичними джерелами, згадують в основному чоловіків – чи то впливових даймьо, на кшталт Оди Нобунаґи або Уесуґі Кеншіна, чи то самураїв та воїнів, які прославились своїм мистецтвом воювати, як-от Маеда Тошіїє; але насправді у численних війнах середньовічної Японії (а їх і справді було дуже багато) велику роль відігравали жінки-воїни, яких згадують, на жаль, не так часто. Жіноче воїнство японською називалось онна-мушя або ще онна-буґейшя, і воно існувало ще з доісторичних часів, задовго до формування класу самураїв: нерідко саме жінкам доводилось обороняти поселення від нападників, в той час як чоловіки добували ресурси або ж атакували когось іншого. Однією з перших онна-буґейшя, і, мабуть, найвідомішою з них була напівлегендарна імператриця Джінґу, яка жила приблизно у 3 столітті н.е. ЇЇ чоловік, імператор Чюай, під час свого правління активно придушував повстання різних “варварів” (цебто захоплених раніше народів) і прагнув експансії Вакоку, за що згодом і поплатився.

У ті часи всі правителі обов‘язково консультувались щодо будь-яких масштабних рішень з провидцями, які промовляли волю богів; Чюай розповів провидцю про повстання у Кумасо (земля на півдні Кюшю, теперішня префектура Кумамото) і про те, що він планує зібрати військо і придушити повстання, а потім піти на прото-корейське королівство Сілла, захопити його і таким чином розширити свої володіння. Провидець розклав карти таро, перевірив натальну карту імператора і врешті сказав, що нема потреби йти війною на Кумасо, бо зараз ретроградний меркурій, а натомість варто принести жертви богам, і тоді багатства Сілли самі потраплять у руки Чюая; але той ослухався волі богів, зібрав військо і зазнав нищівного фіаско. Проклятий богами (і ретроградним меркурієм) за непослух, імператор раптово помер від ураження ворожою стрілою. По собі він залишив вагітну вдову, Джінґу, яка після смерті чоловіка стала імператрицею і постановила собі будь-якою ціною помститися за нього і здійснити його мрію – захопити Сіллу.

Явно не найкраща ідея для вагітної жінки, погодьтесь, але Джінґу була впевнена у своїй перемозі, бо та начебто була проспонсорована самими богами: жінка отримала пророцтво, у якому значилось, що саме їй треба захопити Сіллу. А щоб вагітність і народження дитини не завадили їй проводити експансію своєї імперії (яку знову-таки пронспорували боги), вони люб‘язно відклали це на три роки. Тож Джінґу з чистим серцем і ненародженою дитиною в утробі розгромила варварів Кумасо, успішно захопила Сіллу і аж тоді, через три роки, повернулась додому і народила сина – майбутнього імператора Оджіна. Є різні версії цієї легенди: за однією син Джінґу був самим богом війни, Хачіманом, який вже в утробі так прагнув захоплення корейських територій, що почекав доки воно не відбудеться, а аж тоді народився; а за іншою Джінґу скористалась пропозицією бога моря, Азумі-но Ісори, який пообіцяв безпечно провести її флот через море і дати їй артефакти, що контролюють припливи, в обмін на одну ніч разом. Кажуть, що саме завдяки цим артефактам вона і спромоглася відкласти народження сина і так блискавично захопити величезне королівство Сілла.

Моміджі і свіжий сніг, Такахаші Тензан

до речі, якщо хочете побачити рандомні моменти з моїх занять без контексту, то осьо маєте: в твіттері (не хочу тут спамити скрінами), зацініть 🐤

як то кажуть, киньте крашу і напишіть "ми" 😔❤️

Цейво, думаю відкрити новий набір на заняття з японської 🥺🌸

Формати занять: групові (стандартні), групові (канджі н5 або н4), групові (історія/культура) і, думаю, звільниться декілька слотів на індивідуальні 🍊

Ходіть вчити японську, це весело і хороша профілактика Альцгеймера 😔☝🏻

Вартість занять ви можете переглянути тут.

Якщо ви маєте якісь питання, то пишіть будь ласка мені у пп: @aoimor_i 🏯

※ цей, не соромтеся мене пінгувати у випадку чого, буває трохи багато повідомлень і я можу їх ненароком пропустити 🥺🙏🏻

Знаєте, як ото буває, що ви скажете якесь діалектне слово — пляцок чи там писок — а вам у відповідь прилітає "а чому не державною", "я не розумію румунської" абощо? Так от, ще років так 150 тому, в епоху Мейджі, у японців була така сама проблема, і вони питали одне одного ちょむ　ね　日本語 😩🤌🏻

Наприкінці 19 століття, коли і розпочалась епоха Мейджі, мовна ситуація у Японії була доволі-таки напруженою: справа у тому, що до настання епохи Мейджі у феодальному суспільстві епохи Едо простим людям з різних феодів було заборонено подорожувати і пересуватися між феодами. Через це всередині кожного феоду утворювалась так звана "мовна бульбашка": тамтешня мова набувала окремих рис, лексичних чи граматичних змін, які не розуміли інші. Через це комунікація між людьми з різних феодів була дуже ускладненою, а то й взагалі неможливою.

Представникам влади Мейджі потрібно було якомога швидше вирішити цю проблему; варіант зі створенням абсолютно нової, загальнозрозумілої форми японської відпав апріорі, оскільки зайняв би занадто багато часу, тож вони вирішили вибрати якесь вже існуюче наріччя і постановити його "стандартним варіантом японської мови".

Буквально на самісінькому початку епохи Мейджі столицю перенесли з Кіото в Токіо, тож вибір впав якраз на столицю, а саме на тутешній діалект Яманоте. В тогочасному Токіо на той момент було дві говірки: груба, Шітамачі, якою спілкувався робочий клас, і говірка освічених людей з середнього класу, Яманоте. Очевидно, що в якості стандартного зразка японської вибрали другий варіант.

Оскільки все ще залишалась проблема з розривом між розмовною і писемною японською, впровадження токійського діалекту Яманоте як стандарту японської було дуже поступовим і повільним: його потрошки додавали в шкільні підручники, а на офіційному рівні затвердили лише через декілька десятиліть, на початку епохи Тайшьо; у 1913 вийшов указ, який закріплював токійський діалект Яманоте як "стандартну японську". Всі інші варіації мови, відповідно, вважались діалектами, навіть токійська говірка Шітамачі; діалекти, в свою чергу, згідно закону вважались прийнятними за умови що вони поширені і зрозумілі абсолютній більшості населення.

Ми з вами за замовчуванням вчимо стандартну японську, але діалекти японської також надзвичайно цікаві, тому обов'язково подивіться і до них теж!

Храм Нара Касуґа, Токурікі Томікічіро, 1950