«Закон суворий, але це закон» - важливий принцип, як і «Закон один для всіх».
але є те, що часом забуває одна із сторін - держава в особі прокурорів, органів правопорядку та їх уповноважених осіб.
ці принципи в повній мірі поширюються і на них під час виконання службових обовʼязків, зокрема, але не виключно, і під час здійснення досудових розслідувань.
в правовій державі ці, як і багато інших принципів, мають працювати в обидві сторони: і для громадян, і для держави.
для держави, прокурорів та правоохоронців, навіть в більшій мірі, бо це ті, з числа нас, хто самі взялися від імені держави стояти на сторожі Закону, склавши відповідну присягу та отримуючи за це платню.
що можна очікувати від прокурора, правоохоронця, який сам нехтує Законом, використовує надані йому повноваження з метою досягнення інших завдань (особистих, групових, «корпоративних», корупційних тощо)?!
і навіть коли правоохоронці вважають, що порушуючи Закон, вони досягають якихось більших суспільно-значимих та корисних результатів, то дуже помиляються.
бо
а) Закони в державі призначені точно не для того, щоб окремо взятий її представник міг вирішувати коли і який з них треба виконувати, а коли і який можна чи треба порушувати,
б) такі їх порушення завдають значно більшої шкоди державі, її авторитету, правопорядку, суспільству та окремим громадянам, ніж уявна, надумана, а може навіть і цілком реальна та значима мета та мотиви таких їх дій.
саме для таких прокурорів та представників правоохоронних органів, які думають, а головне, діють інакше, в Кримінальному кодексі є цілий розділ «Злочини проти правосуддя».
але він залишатиметься лише словами на папері, допоки ті, хто вчиняють такі кримінальні правопорушення, не будуть притягуватися до відповідальності.
адже закони повинні працювати, закони повинні діяти, а безкарність, як відомо, породжує лише вседозволеність.
ті, хто стоять на захисті, на сторожі Закону, точно не можуть бути поза Законом чи над ним.
dura lex sed lex, інакше ми ніколи не матимемо правової держави.