16:40 – виходжу з офісу.
17:30 – заправка на Одеській трасі. Збираються небайдужі громадяни, чайок-кофійок, паливо і поїхали.
Через двісті кілометрів, за порадою діда, є ахуєнний магазин автозапчастин: «пацани, не купляйте стропи в Києві, там магазін для дальнобоїв, там лучше.»
Там дід їх і купив.
Помічаємо на трасі тіпа на єшці, який просто крутить петлі по смугах. Спочатку подумали, що він так об’їжджає ями, а під’їхавши ближче, стало зрозуміло, що це синій в хлам довбойоб.
Моргаючи і сигналячи, об’їхали тупу тварину. Займатись його зупинкою на швидкості 140-150 км було просто небезпечно.
20:00 – знов п’ємо кофейок на заправці, буквально через 20 кілометрів бачу моргаючі аварійки у двох рядах.
Перша машина «випадкових перехожих» відмаяковує, що прямо перед ними довбойоб на єшці виїхав під фуру. Синій в хлам, але живий (та сука).
Вони пролізли в шпарину і поїхали вперед, а ми застрягли каменем.
Подивились на карту і зрозуміли, якщо фуру трохи розсунути, то можна об’їхати «багатими селами». Тут треба розуміти, що ми поспішаємо, все пораховано і поділено – дельцо то хлопотне попереду.
Звертаємо на двох машинах, спочатку дорога наче ок, але потім прикольний характерний звук на ямі і ми вже всі плюємось навколо машини.
21:00 – ставимо докатку в селі Арчепетівка (треба буде перейменувати в Хондівку).
Сука, дорога далі стає ще гидотнішою, та і на докатці сильно не розженешся.
Спочатку ми звинувачували йобаного алкаша, який потрапив у ДТП.
Через годину я знайшов іншого винного, також алкаша. Якби через нього не був такий дорогий бенз, то замість балону газу у багажнику їздила би повноцінна запаска.
Звісно, це був Парашенка.
22:00 – виїхали на трасу.
Перший шиномонтаж, невелика надія, що у селі є низькопрофільна резина.
Цілодобовий шиномонтаж закритий, але залишений номер телефона.
Чомусь набираю на гучномовці, а звідти: «Слюшаю, я уєхал, что там у тібя?»
Пацани звичайно заржали, містер Шиномонтажян поклав трубку і більше не підняв.
Але нема зла, щоб на добре не вийшло.
Побачили, що вкатали і докатку.
Трохи підкачавши, догяняємо одну з машин, яка нас чекала і ставимо запаску з автомобіля любителів краєзнаєзнавства. Трошки поїбавшись, все ж прикрутили.
00:00 – ми під Одесою, на одній з заправок зустрічаємось майже всією бандою, і з кентом з Одеси, який приїхав на охуєній бричці – мікроавтобус на повному приводі з багажником зверху. На такому зазвичай воюють в Сомалі чи возять товар у В’єтнамі (марку палить не буду).
Перевантажуємо з двох машин кувалди, стропи, засоби самозахисту (у кого що, але вистачало) і їдемо в дикий степ.
Ще один любитель зеленого туризму, який чекає нас майже на точці пише:
«на Бессарабії штормове попередження»
Через години - півтори – кордон з Молдовою.
Цю ганьбу я пам’ятаю ще з дитинства - типу частина дороги на Бессарабію пролягає через територію Молдови і ви формально проходите кордон.
«Ніч злодійська,» – каже дід після кордону.
Сніг стає все сильнішим.
Кафе дальнобой.
Забираємо місцевих краєзнавці.
Погода пізда. Замітає.
Діло йде вже до ранку – повертаємо на останні 6 км до точки, це окрема історія, просто гляньте відео.
Близько ранку – у селі Старі Трояни, за 680 км від Києва, через 7 років після першого, впав останій пам’ятник Леніну.
Також в цю ніч у сусідньому селі якісь противники першого Інтернаціоналу відбили німецькому філософу Карлу Марксу ніс.
Важко повірити, але такі співпадіння бувають.
