Мій Маріуполь

Історія від Ореста Кошки!

Летчик Григорий Бахчиванджи продолжение

Здесь нужно немного сказать о самолёте который испытывал летчик. БИ-1 был ракетно- реактивным самолётом отличавшимся от того что было до, да и от современных реактивных самолётов которые появились позже так как являлся по сути пилотируемой крылатой ракетой запас топлива и окислителя топлива (азотная кислота) находился на борту самолёта, практически двигатель самолёта БИ-1 мог бы работать даже в космосе, в безвоздушном пространстве, так как ему воздух был не нужен как всем современным самолётам в том числе и военным. Но недостатком такого самолёта было то, что топливо и главное окислитель быстро заканчивались, двигатель мог работать на запасе взятого с собой топлива и окислителя всего несколько минут. За это время самолёт показывал небывалую скороподъемность по сравнению с самыми лучшими (пропеллерными) истребителями того времени. Во время испытательных полетов, самолёт показал себя очень не плохо и началась готовиться партия из 40-ка машин для боевого испытания.

Летчик Григорий Бахчиванджи продолжение

Погиб летчик 27 марта 1943 года во время очередного, седьмого по счёту испытательного полёта, на третьем экземпляре (БИ-3). Задание лётчику на его последний полёт предусматривало доведение скорости горизонтального полёта до 800 км/ч на высоте 2000 метров, что превышало скорость всех без исключения самолётов того времени. По наблюдению с земли, полёт, вплоть до конца работы двигателя на 78-й секунде, протекал нормально. После окончания работы двигателя истребитель, находящийся в горизонтальном полёте, на скорости больше заданной- свыше 900 км/ч, плавно вошёл в пике и под углом 50º ударился о землю. Машина рухнула в 6 километрах южнее аэродрома в районе Старого пруда у села Патруши. Решение о строительстве 40-ка опытных машин было отменено, хотя лётчик-испытатель Борис Кудрин некоторое время ещё продолжал испытания ракетного перехватчика.

Летчик Григорий Бахчиванджи продолжение

Сначала аварийная комиссия установила возможную причину катастрофы: при выключении двигателя самолёт резко снизил скорость, лётчик ударился солнечным сплетением о штурвал и потерял сознание, соответственно не управлял самолётом и не предпринимал попыток спастись. Но после катастрофы в ходе продувок БИ в новой аэродинамической трубе ЦАГИ, позволявшей имитировать соответствующие скорости, было выявлено новое неизученное явление — «затягивание в пикирование». «Затягивание» проявляется на скоростях свыше 800 км/ч (большие дозвуковые скорости) и вызывается смещением назад аэродинамического фокуса. Дальнейшие продувки показали, что затягивание в пикирование на таких скоростях характерно для самолётов с прямым крылом обычного профиля в результате развития волнового кризиса. Точная скорость полёта, достигнутая БИ в этом полёте, неизвестна из-за катастрофического разрушения измерительных приборов, но она оценивается в 900—1000 км/ч.

Летчик Григорий Бахчиванджи продолжение

Эта катастрофа привела к отмене начала производства самооетов БИ и уничтожению уже заложенных 40-ка машин.
В 1943 завод Болховитинова был возвращён в Москву. Было построено ещё несколько самолётов, однако испытания сдерживало отсутствие двигателя — единственный двигатель был потерян в катастрофе 27 марта 1943 года, новых НИИ-3 не производил. Это привело к тому, что пришлось разработать новый двигатель, РД-1, представлявший собой модифицированную версию старого. Он был установлен на БИ-7, и дважды осуществлён полёт с их включением. Кроме того, было сделано ещё несколько машин, использовавшихся в испытаниях в режиме планёра.
По мере появления в середине 1940-х реактивных самолётов с применением газотурбинных двигателей как у самолётов современных стала ясна дальнейшая бесперспективность работы над ракетными истребителями вообще, и над БИ в частности, в первую очередь из-за крайне ограниченной продолжительности полёта.

Летчик Григорий Бахчиванджи продолжение

Похоронен Григорий Бахчиванджи на кладбище посёлка Малый Исток, расположенного недалеко от аэропорта Кольцово. В феврале 1963 года на могиле установлен обелиск.

28 апреля 1973 года первому ракетоиспытателю было посмертно присвоено звание Героя Советского Союза. О его подвиге первый космонавт планеты Ю. А. Гагарин сказал: «…Без полёта Григория Бахчиванджи, может быть, не было бы и 12 апреля 1961 года».

Думаю на этом стоит закончить повествование о летчике именем которого была названа улица в нашем городе и который на не продолжительное время связал свою судьбу с Мариуполем прожив в нем с 1927го по 1931й год.

Летчик Григорий Бахчиванджи.

Есть такая улица в нашем городе имени Г.Я Бахчиванджи (в народе Бахчик), но я часто сталкивался с тем, что многие жители нашего города и даже жившие на упомянутой улице люди понятия не имеют откуда пошло название.
Я один раз вообще в разговоре получил курьёзный ответ, на вопрос знает ли человек откуда пошло название Бахчиванджи мне ответили- наверно с бахчей что-то связано, возможно тут арбузы росли.....
На счёт арбузов истории это не известно, может и росли, но разговор пойдет о летчике испытателе- Григории Яковлевиче Бахчиванджи, именем которого и была названа вышеупомянутая улица нашего города.

Летчик Григорий Бахчиванджи продолжение.

Рассказывая о виновнике нашего повествования необходимо в самом начале упомянуть, что этот рассказ не может не затрагивать некоторые моменты связанные с коммунистической партией и существовавшим в то время государством под названием Союз Советских Социалистических Республик. По этому как из песни слов не выкинешь так и тут без этого невозможен полный рассказ.
Григорий Яковлевич не был уроженцем города Мариуполя, он родился 20 февраля 1908 года в станице Бриньковской (ныне — Приморско-Ахтарского района Краснодарского края РФ) в греческой или возможно гагаузской семье, там же окончил школу 7-ми летку.
По окончании школы с 1925 года в городе Приморско-Ахтарске работал в литейной мастерской, затем помощником машиниста паровоза в депо станции Ахтари.

Летчик Григорий Бахчиванджи продолжение

Вскоре за высочайшую технику пилотирования и за глубокие знания материальной части авиационной техники лётчика направляют в научно-исследовательский институт Военно-воздушных Сил РККА на лётно-испытательную работу. Сначала лётчик работал на разведывательных самолётах, потом на истребителях. Спустя некоторое время ему поручили проведение испытаний новых авиационных двигателей в полёте.
Но началась 2-я мировая война и в 1941 году, Григорий Бахчиванджи добровольно уходит на фронт где воюет в составе 402-го ИАП, сформированного на базе НИИ ВВС как лётчик-истребитель. Участвовал в обороне Москвы. Совершил 65 боевых вылетов на самолёте МиГ-3, провёл 26 воздушных боёв. Сбил лично 2 вражеских самолёта и 3 в группе. Список его побед: Дорнье 217, Юнкерс 88, в составе группы Юнкерс 88, Хеншель 126 и снова бомбардировщик Юнкерс 88.

Летчик Григорий Бахчиванджи продолжение

В наш город будущий герой советского союза перебрался в 1927м году, работал на заводе Ильича трубопрокатчиком.Вступил в комсомол. В 1931 году IX съезд комсомола принял шефство над Военно-Воздушными силами Красной Армии, и комсомолец Григорий Бахчиванджи, выполняя решение съезда, добровольно попросился в авиацию. С 1931 года в рядах  (РККА).  В 1932 году вступил в ВКП(б) это конечно в те времена расширяло карьерные возможности. В 1933 году сначала окончил авиатехническое училище, а потом в 1934 году — Оренбургскую школу пилотов.
В 1935 году Григорий Яковлевич после окончания Оренбургской школы лётчиков прибыл в полк где демонстрировал великолепную технику пилотирования, показывал глубокие технические знания самолёта, мастерство пилотирования а так же высокую физическую подготовленность. 

Летчик Григорий Бахчиванджи продолжение

Летчик с командой конструкторов работал над созданием нового самолёта с принципиально новым принципом действия, ведь в те времена все самолёты были с пропеллерные двидителем. И вот 15 мая 1942 года лётчик выполнил первый полёт на самолете БИ-1 с работающим жидкостным ракетным двигателем (ЖРД). Полёт был произведён из аэропорта Кольцово в Свердловске.

Спустя десятилетие Юрий Гагарин поступил в то же Оренбургское лётное училище, где вдохновился судьбой первоиспытателя реактивного полета и позже вспоминал, как авиаторы хранили память о своём выпускнике и его первом полёте: «Под его портретом висело описание этого подвига и шел рассказ о том, как рабочие авиационного завода, построившие первый реактивный самолёт, радостно встретили летчика-испытателя. Они подбрасывали его в воздух, обнимали, жали ему руки. Все это происходило возле плаката, на котором было написано: "Привет капитану Бахчиванджи — первому летчику, совершившему полет в новое"».

Летчик Григорий Бахчиванджи продолжение

В августе 1941 года лётчику присвоили воинское звание «капитан», и он был откомандирован на базу НИИ ВВС в город Свердловск (ныне Екатеринбург), для испытания первого советского ракетно-реактивного истребителя БИ-1.

17 октября 1942 года за мужество и героизм, проявленные на фронте, Грикорий Бахчиванджи был награждаен орденом Ленина.
Едва ли служба на испытательном полигоне для летчика была безопаснее чем воздушные бои на фронте. 20 февраля 1942 года при испытательном запуске двигателя БИ-1 на стенде произошёл взрыв. Струя азотной кислоты под давлением попала в лицо ведущему инженеру Арвиду Владимировичу Палло,очки спасли его от слепоты,головка двигателя, сорвавшись с креплений, пролетела между баками с азотной кислотой и ударилась о бронеспинку сидения пилота, сорвав крепёжные болты. Григорий Бахчиванджи ударился о приборную доску и рассёк лоб, но, несмотря на произошедшее, от продолжения испытаний не отказался и, вернувшись из госпиталя, активно включился в работу.

#МійМаріуполь ♥️

#МійМаріуполь 2015 рік

Вранішна історія під каву від Ореста Кошки

Клубы Мариуполя продолжение

Что же касается гостей русского клуба, у которых за вход тоже брали по полтиннику, то пускали не всех и не всякого, а лишь тех, «кто имеет в городе недвижимую собственность, или состоит на постоянной в городе государственной или частной службе, а также и вообще тех, кто имеет в городе постоянное жительство более одного года».
Выходит, что приезжим независимо от их сословия или ранга вход в Коммерческое Собрание был заказан. Затрудняюсь определить, кого именно основатели русского клуба считали простолюдинами, если устав открывал двери Собрания перед лицами ВСЕХ сословий. Но простые люди Мариуполя, скажем так, тоже испытывали потребность в развлечениях, тоже склонны были после трудов праведных повеселиться. Однако 25 рублей за членство в клубах было им не по карману: за такие деньги в то время можно было купить не одну корову, а не большое стадо буренок.

Вранішна історія під каву від Ореста Кошки

Як Росія Будувала Маріуполь на сльозах і крові продовження

Однак все ж таки про повний тріумф не йшлося. Кримське ханство, хоч і було тимчасово захоплене та за умовами миру вирване з орбіти Османської імперії, все ж зберегло свою незалежність і навіть приросло землями. Без оволодіння Кримом було неможливо досягти панування на Чорному морі, а без цього годі було й мріяти про реалізацію “Грецького проекту” – взяття Константинополя та відновлення Візантійської імперії на чолі з онуком Катерини ІІ Костянтином.

Але остаточно загарбати півострів сил вже не вистачало – перемога і так далася дорогою ціною. А ще на Росії вибухнула громадянська війна, відома як Пугачовщина, яка відтягнула регулярну армію з фронту. Тому Петербург зробив ставку на гібридні методи упокорення Криму.

Вранішна історія під каву від Ореста Кошки

Як Росія Будувала Маріуполь на сльозах і крові продовження.

23 квітня після Пасхальної літургії в Успенському монастирі Ігнатій запропонував своїй пастві перебиратися до Росії. Всупереч очікуванням, ідея була сприйнята без ентузіазму, митрополита звинувачували в отриманні хабара від росіян. Євпаторійські греки та судакські вірмени писали хану колективні листи про небажання переїжджати навіть під збройним примусом. Опиралася цій ідеї й кримськотатарська еліта.

Однак Ігнатій та Суворов продовжували діяти: перший розсилав по селам священників з намовляннями, другий – військові команди, а також тиснув на хана. 23 липня Шахін отримав листа з висловленням сподівання, що він не лише не чинитиме спротив, але й посприяє виконанню рішення імператриці. Той писав скарги у відповідь, на знак протесту залишив Бахчисарай, але все було марно.

Вранішна історія під каву від Ореста Кошки

Як Росія Будувала Маріуполь на сльозах і крові продовження.

Тоді з метою підірвати економічний потенціал ханства, а заодно й заселити щойно приєднані до імперії землі, Росія організувала першу в історії півострова депортацію. За провідника цієї акції мав слугувати новий митрополит. Чи не з перших років на цій посаді він засипав Петербург проханнями прийняти кримських християн під “високу государеву руку”. В обґрунтування він вказував на начебто навислу над місцевими греками, а також болгарами, вірменами і грузинами небезпеку утисків з боку влади і населення ханства. І хоча ніколи в історії до, і ніколи після того іновірці в Криму не зазнавали гонінь, ця побрехенька отримала надзвичайне поширення – аж до сучасної російської Вікіпедії. І хоча у листах Ігнатія йшлося про надання захисту, а не про переселення, Росія трактувала все по-своєму.

У березні 1778 року Суворов був призначений командувачем всіх військ в Криму і на Кубані та негайно заходився готувати “виведення” християн.

Вранішна історія під каву від Ореста Кошки


Як Росія Будувала Маріуполь на сльозах і крові продовження.

1769 року на спорожнілу Готсько-Кафську митрополію, яка об’єднувала православних кримчан, константинопольський патріарх призначив 54-річного грека Ігнатія Гозадіно. Здається, абсолютно невипадковим було те, що його брат Олександр був офіцером у свиті російської імператриці. У 1771 році митрополит Ігнатій прибув до Криму і оселився у Майрумі (Маріамполі) під Бахчисараєм.

У 1777 році Росія втрутилася у громадянську війну в Криму – завдяки багнетам Олександра Суворова на престол зійшов хан Шахін Герай. Здавна пов’язаний із Петербургом, він мав стати російською маріонеткою на півострові, однак рівень його лояльності здався Катерині ІІ занизьким.

Вранішна історія під каву від Ореста Кошки
Як Росія Будувала Маріуполь на сльозах і крові продовження

Шлях до моря
Центром території розселення депортованих була призначена Новоселиця – теперішній Новомосковськ на Дніпропетровщині. Однак віддалена і від моря, і від осередків національної культури земля не припала до смаку жодному з “виведених” народів. Вірмени поступово переселилися до гирла Дону, де заснували містечко Нор-Нахічеван (зараз – частина Ростова-на-Дону).

18 тисяч греків після численних скарг і хабарів чиновникам були переселені на узбережжя Азовського моря, де їм більше підходив і клімат, і можливості для традиційного господарювання. Місце впадіння річки Кальміус в Азов здавна було залюднене. В 16 столітті там знаходилася кримська фортеця, в 17 – козацький зимівник, у 18 – центр Кальміуської паланки Запоріжжя, (а по річці проходив кордон з донським козацтвом).

Вранішна історія під каву від Ореста Кошки

Як Росія Будувала Маріуполь на сльозах і крові продовження.

На початку серпня на 6 тисячах підвід під конвоєм російських військ почалася депортація. “Вивільнених” переводили до Новоросії – на територію сучасних Запорізької та Дніпропетровської областей. За даними самого Суворова, всього було виселено 31 098 осіб, а ще 288 залишилися на зимівлю в Криму. Але це – лише облікованих. Тогочасні джерела свідчать, що частина християн ховалася від “виведення” в лісах і печерах, а дехто навертався на іслам, аби тільки втриматися на батьківщині. В одному з грецьких сіл під Бахчисараєм навіть вибухнуло збройне повстання проти переселення, жорстоко придушене росіянами. Без православних, вірмено-григоріан та вірмено-католиків залишилися 6 міст та 60 сіл. Покинутого майна, садів і млинів було так багато, що хан звелів зробити всьому тому окремий опис.

Вранішна історія під каву від Ореста Кошки

Як Росія Будувала Маріуполь на сльозах і крові продовження

У 1776 році на місці ліквідованого запорізького поселення виникла слобода, а за два роки – містечко Павловськ. Саме на ці землі грекам у травні 1779 року була видана жалувана грамота імператриці (самоврядування, відстрочка від рекрутчини на 100 років, від податків – на 10), а у вересні – і ордер князя Григорія Потьомкіна. Назва нового міста писалася як Марієнполь та Маріанополь.

24 березня 1780 року Павловськ остаточно став Маріуполем, а 26 липня туди прибули перші переселенці на чолі з Ігнатієм. Греки отримали привілей окремого розміщення, тож в українських мешканців міста примусово викупили 55 будинків, а самих їх перегнали до сучасного Павлограду. Кримчани осіли як в самому місті, так і в 20 селах навколо нього, перенісши прабатьківські назви. Так в Приазов’ї з’явилися свої Бахчисарай, Ялта, Урзуф, Мангуш та інші населені пункти з кримськими назвами.

Вранішна історія під каву від Ореста Кошки


Як Росія Будувала Маріуполь на сльозах і крові продовження.

Як випливає з листа, надісланого у Міністерство внутрішніх справ у 1821 році, грецька громада внаслідок катастроф та втеч наприкінці 18 століття опинилася на межі зникнення: “Жодне сімейство не уникнуло втрати батька, матері, брата, сестри і дітей; словом сказати, з 9 тисяч вихідців чоловічої статі не залишилося й третьої частини”. Зрозуміло, не всі вони загинули, багато хто переїхав до інших міст чи повернувся на півострів, але масштаб демографічних втрат вражає. Ну ніяк не хотіли греки бути щасливими за російськими циркулярами!

В окремих селах доходило до відкритого бунту і тоді греки “приборкувалися строгими від начальства заходами”, а іноді уряд висилав для утихомирення військові команди.

Крім того, захоплення Криму означало і формальне підпорядкування частини канонічної території константинопольського патріарха російському Синоду. У скільки залагодження цієї проблеми встало петербурзькій скарбниці – хтозна.

Вранішна історія під каву від Ореста Кошки

Як Росія Будувала Маріуполь на сльозах і крові продовження

У 1779 році митрополит Ігнатій був залічений до російських архієреїв зі збереженням титулу і правом довічного керування. В нагороду за сприяння у виведенні християн із Криму він отримав 6 550 рублів та діамантову панагію. Весь процес депортації коштував уряду 230 тисяч рублів, з яких майже половина пішла на компенсації хану та кримським аристократам.

Якщо на новому місці колись і панувала ідилія, то тривала вона недовго. Вже у 1783 році Росія анексувала Крим – вперше, але не востаннє в історії. Однак для багатьох депортованих з півострова греків це стало шансом для повернення на батьківщину.

Вранішна історія під каву від Ореста Кошки

Як Росія Будувала Маріуполь на сльозах і крові продовження.

Все це суттєво загострило стосунки Ігнатія з його паствою. Після пожежі восени 1780 року, яка знищила його землянку разом з цінними історичними документами, митрополит перебрався на дачу в 5 км вгору по Кальміусу, де йому була виділена земля площею у фантастичні 1,5 тисячі гектар! Там він висадив дивовижний фруктовий сад, який мав нагадувати йому про Крим і згодом перейти у спадок єдиному племінникові. Однак наприкінці 1785 року Маріупольський суд визнав облаштування дачі незаконним, і збурений натовп зніс паркан і знищив сад. У відповідь Ігнатій після чергового богослужіння вийшов на Георгіївську вулицю, запропонував своїм прихильникам відокремитися від супротивників і ПРОКЛЯВ маріупольців. Ще доволі довго містяни вважали часті засухи та епідемії результатом дії цього прокляття. Невдовзі митрополит захворів і 16 лютого 1786 року помер, а суд забрав землю у племінника.

Вранішна історія під каву від Ореста Кошки

Як Росія Будувала Маріуполь на сльозах і крові продовження

Можливо, Ігнатій діяв від чистого серця, та це мало вплинуло на кінцевий результат. Росія провадила імперську політику і безжально перемелювала окремих осіб та цілі народи, що потрапляли до її жорен.

Унікальна спільнота кримських греків, яка виникла на основі середньовічних візантійців і зберігала свою віру упродовж 300-літнього періоду Кримського ханства, зникла в два місяці. У прагненні послабити Крим та населити Новоросію Петербург вирвав кримських християн з їхньої батьківщини, позбавив майна (так, переселенцям належалася компенсація, але чи могла вона покрити втрату рідної землі) та упродовж двох років ганяв степами. Тисячі людей загинули на цьому шляху, ще більше розбіглися і пізніше асимілювалися – тож нова громада, тепер уже приазовських греків, становила лише третину від старої кримської.

#МійМаріуполь

#МійМаріуполь

2021 #МійМаріуполь

Січень 2021
#МійМаріуполь

Січень 2021
#мійМаріуполь

Вранішна історія під каву від Ореста Кошки
Мариупольский трамвай продолжение.

Маршруты на 1 января 1955 года
1 Центр — ул. Заозёрная
2 Центр — площ. Лепсе (Правый Берег)
3 Центр — Вокзал
4 Центр — Порт
5 Азовсталь — ул. Миклухо-Маклая
21 октября (по другим данным, 7 ноября) 1955 года открыта встречная кольцевая дорога (против часовой стрелки) на Левом берегу, пущен маршрут № 6 «Азовсталь — ул. Серго».

В том же году закончено строительство вторых путей на всём протяжении первого маршрута, таким образом одноколейные пути с разъездами остались только в современном Приморском районе и частично на Правом берегу.

В начале 1960-х годов в связи с масштабным строительством новых цехов завода имени Ильича появлялись новые линии и маршруты в Ильичёвском районе

Вранішна історія під каву від Ореста Кошки
Мариупольский трамвай продолжение.

6 июля 1962 года появилась новая линия длиной 10,4 км от поворота на ул. Ильича до стана 1700, пущен маршрут № 7 «Центр — Стан 1700»,
6 ноября 1962 года пущен маршрут № 8 «ул. Заозёрная — Стан 1700»,
начато строительство линии до аглофабрики и посёлка «Мирный».
6 ноября 1964 года по новому многоцелевому путепроводу через железнодорожное полотно и реку Кальмиус пошли трамваи из Центрального в Левобережный район, соединив тем самым обе трамвайные сети города в одну: сдан в эксплуатацию участок «ул. Артёма — Западные проходные Азовстали». А также перестроена линия на Правый берег (поворачивая с ул. Артёма направо по улице Шевченко шла далее на улицу Карла Маркса — сейчас ул. Греческая). Изменены маршруты № 5 и 6, новой конечной вместо «Азовсталь» стала «Центр».

Вранішна історія під каву від Ореста Кошки


Мариупольский трамвай продолжение.

6 июля 1962 года новая линия длиной 10,4 км от поворота на ул. Ильича до стана 1700, пущен маршрут № 7 «Центр — Стан 1700»,
6 ноября 1962 года пущен маршрут № 8 «ул. Заозёрная — Стан 1700»,
начато строительство линии до аглофабрики и посёлка «Мирный».
6 ноября 1964 года появилась новая линия по новому многоцелевому путепроводу через железнодорожное полотно и реку Кальмиус пошли трамваи из Центрального в Левобережный район, соединив тем самым обе трамвайные сети города в одну: сдан в эксплуатацию участок «ул. Артёма — Западные проходные Азовстали». А также перестроена линия на Правый берег (поворачивая с ул. Артёма направо по улице Шевченко шла далее на улицу Карла Маркса — сейчас ул. Греческая). Изменены маршруты № 5 и 6, новой конечной вместо «Азовсталь» стала «Центр».

Вранішна історія під каву від Ореста Кошки

Мариупольский трамвай продолжение.

В 1954-м году была продлена линия от Завода имени Ильича до ул. Заозёрной под построенным железнодорожным мостом, маршрут № 1 «Городской сквер — ул. Заозёрная».

28 декабря 1954 года в связи с реконструкцией закончен (начат — летом 1954 года) перенос трамвайных рельс с центральной улицы — просп. Республики (просп. Ленина, Мира) на параллельную улицу — ул. Ленина (позже — Донбасская, сейчас — ул. Николаевская), тогда же трамвай исчез с территории Городского сквера.
(На фотографиях запечатлены рабочие моменты по реконструкции проспекта Республики (Ленина, Мира) летом 1954-го года, когда трамвайную линию перенесли на улицу Николаевскую.

серпень 2018 року

#МійМаріуполь

серпень 2018 року

#МійМаріуполь

серпень 2018 року

#МійМаріуполь

серпень 2018 року

#МійМаріуполь

серпень 2018 року
#МійМаріуполь

Надіслати фото / відео з дому за для наповнення фотоальбому - сюди 👉 @mrplsprotuv_admin

Мариупольский трамвай продолжение.

В 1950 году началось строительство трамвайной линии на Левом берегу.

5 октября 1952 года закончилось строительство второй (отдельной) трамвайной системы на Левом берегу, пущен кольцевой (по часовой стрелке) маршрут № 5 «ул. Серго ( ул. Гугеля) — ул. Миклухо-Маклая» по улицам: просп. Победы —ул. Киевская(ул. Пашковского) — просп. 1-го Мая — ул. Лазо — ул. Орджоникидзе — ул. Азовстальская — ул. Серго — просп. Победы. Для этого маршрута было построено отдельное депо (№ 2) на 32 вагона (перестроено к 1960 году), куплены новые для города вагоны КТМ-1/КТП-1 (3/3 вагона) и МТВ-82 (3 вагона).

30 апреля (по другим данным, 1 января) 1954 года построена новая линия от существующего кольца на Левом берегу (Восточные проходные Азовстали) по ул. Трудовых Резервов (Лепорского) и Набережной до центральных Западных проходных, продлён маршрут № 5 «Азовсталь (Западные проходные) — ул. Миклухо-Маклая», продолжалось строительство встречного кольца на Левом берегу против часовой стрелки.

16 жовтня 1925 року рішенням Президії цвк срср совєцька Україна передала совєцькій росії Східний Донбас і Таганріжжя, а замість очікуваної Північної Слобожанщини отримала лише зовсім незначні території на північному сході. Цим було законодавчо оформлено нову лінію кордону між УСРР та рсфср, яка, зазнавши надалі невеликих змін, після розпаду срср стала державним кордоном між Україною та рф.

У грудні 1926 року відбувся Всесоюзний перепис населення. Виявилося, зокрема, що в Таганрозькій окрузі, яка на той час вже була у складі рсфср, українці становили 71,5% населення. Чимало українців мешкало суцільною смугою у межуючих з Україною районах Курської та Воронізької губерній.