1047 доба вторгнення.
Четверте століття вторгнення россійської колоніальної культури.
Вчергове про російську культуру. Аналітика та висновки з 2025 року. Культурний спротив.
Перша публікація.
1. Стандарт колоніальних імперій: прийти на захоплену територію, оголосити національну культуру, освіту, історію неправильними, недосконалими, недорозвинутими, вивезти в умовний Британський музей, Лувр, Ермітаж, Гохран все найцінніше, повернути замість награбованого вчителів історії, мови, літератури, запрограмованих на пропаганду, переналаштувати місцеві еліти, створивши для бажаючих соціальні ліфти в метрополію, а для небажаючих- на якусь Святу Хелену, Сибір, на Амазонку тощо. Навіть в цьому росіяни не створили нічого нового, взявши старі пелюшки західних імперій, з яких ті давно виросли.
2. А далі все за шаблоном: умовний Прокопович, який переїхав до білокам'яної (але в ті часи дерев'яно-пожежної) і створив проєкт імперського інфонаступу, умовний Гоголь, який пройшов шлях від яскравого "Вія" до гнилостної "Шинелі", умовний фельдмаршал Паскевич, військовий геній якого пішов на приборкання Кавказу та знищення Варшавського повстання. Вивезли архіви Лаври до підвалів Кремля, зклепали Емський указ та Валуєвський циркуляр, зробивши українську "сільською" мовою, відправили за столипинськими реформами українців засвоювати Сибір добровільно, а берієвськими винищеннями- цю Сибір відбудовувати примусово.
Багатомільйонні втрати населення, асиміляція, колонізація - це не тільки і не стільки про культуру.
3. Про культуру - стандартно. Знищивши те, що було, залишки втягнули всередину єдиного російського наративу. Україна виявилася завеликою, щоб її культуру просто перетравити, весь час виникали Шевченко, Довженко, Курбас, Підмогильний, Загребельний, Ужвій, Стус, Роговцева, Костенко. Тому її доповнювали корнейчуками та гончарами, повалій та віаграми. Система, яка вже не була в стані знищити, ламала обіймами.
4. Станом на 2013 рік телебачення було російським на 90%, книжковий ринок на 80%, естрада, навіть україномовна, працювала на єдиному ринку і часто, щоб досягнути успіху в Україні, потрібно було зайти через москву. Починаючи з 2014 року, питання відновлення та зростання, без грошей та преференцій проти переважаючого противника стало питанням честі для діячів культури. Пам'ятаю, як у відповідь на мою пропозицію ембарго на книжки з РФ та РБ в лютому 2015, під час боїв за Дебальцеве, 86% членів асоціації видавців висловилися проти, побоюючись падіння ринку роздрібної торгівлі. Тим не менше, у 2017-2019 відбувся якісний стрибок долі українського культурного продукту. Якщо говорити саме про книжковий ринок, то є-підтримка зимою 2021-22 не тільки дала можливість виживання українським видавцям, вона й повернула більш ніж 50%-ву долю російської книги на наш ринок і створені росіянами запаси книжок в Україні не були заборонені до реалізації аж до літа 2023. Саме тоді почався рух вверх наших видавництв та книгарень, у 2023, а не 2022. Приблизно те саме відбулося з пануванням української мови в інформаційній сфері. Не держава, а активна частина суспільства розвернула наших громадян в бік української мови та культури.
5. Є кілька способів реакції суспільства на культурну агресію:
- підняті лапки, кухонні балачки, закапсульовані культурні здобутки, робота "в стіл" і поступове підкорення агресії в очікуванні послаблення режиму (1933-1988);
- використання слабкостей режиму для створення культурних осередків для подальшого зростання (1989-2009), впевнений, саме системної, а не випадково-партизанської позиції молодої держави не вистачило для створення національного культурного ринку, тим не менше, зроблене давало надію (Кулик/Роднянський/Кривенко, 1+1, ПІК, наприклад);
- пасивний спротив інформаційній та культурній агресії (2010-2022), я би назвав це втраченим десятиліттям;