Завтра напишу новини про розселення, переселення та інфу стосовно виплат. А також продовжу свою розповідь про "роботу мрії", бо то ж був тільки початок. Не йдіть далеко🤗
Сьогодні - про Україну.
Три роки тому, я була досить успішною людиною. Перед початком війни мав запуститись туристичний проєкт на ТБ, потім літня резиденція House of Europe в Енергодарі, великі крутезні концерти з зірками, відоми лектори та стендапери. Планів для розвитку міста було багато.
В травні ми планували два рівня рафтингу - на Південному Бузі та Чорному Черемошу і багато інших цікавих подорожей - рожеві озера Херсонщини, водяні лілії на плавневі лабіринти острову Хортиця. В мене був бізнес. Книжки. Журнали. Робота. Квартира. Дача. Життя.
А в кінці літа, як завжди, ми б відправились в сімейну подорож на новій автівці. Тому що контракт з ТБ каналом, реклама нової марки авто, втілення сімейних цінностей. Все це на екрані у прямому ефірі. Майже, як 2021 року, тільки вищого ґатунку. Новий рівень.
Такі були плани.
Які зруйнувала війна.
З кінця лютого 2022 я змінила професію, якщо можна так сказати. Тепер моя діяльність не передбачає відпочинку взагалі.
Занадто дорога забаганка.
Я волонтер. Марафонець.
Допомагаю захисникам звільнити наші землі від окупантів.
За час війни я пережила, мабуть, всі стадії емоційного вигорання - від розпачу і апатії до повного зневірення. В також лють, жах, агресію та повний спектр всіх людських емоцій.
Навіть вірила мольфарам, гадалкам та ведінню ченця, каюсь. Все чекала скорішого завершення війни.
Вперше відчула як це "налякатися до смерті", коли ти тричі на день стикаєшся с кадирівцями на відстані півтора метра та чуєш їх погрози. Не з вікна квартири десь на вулиці, а поряд....
Знаєте, що ми робимо 90 відсотків свого часу? Ні, не збираємо гроші. Ні, не робимо банки. Ні, не просимо про репости.
Ми шукаємо. Нон стоп. Все, що можна вислати на фронт і у шпиталі. Від ліків до спальників, від трусів до курток.
Ми іщейки, які заберуть все, що можна забрати. Бо ми завжди знаємо, де потрібно. Кому перенаправити чи відвезти.
Чесно, вʼязяючись в бій за оборону Енергодара а потім за звільнення, я не очікувала що це буде таааак надовго. Що я стану марафонцем. Без фінішу на дистанції.
Де не має прапорців "все, ти добіг, видихай бобер" і не має взагалі той фінішної прямої де ти бачиш свій багатомісячний надрив. Що він скоро скінчиться і далі буде життя як було. Не має його.
Життя перетворилося на купу запитів, невпинного пошуку грошей, встановленню контактів з фондами та різними поставщиками. Вивантажити, розсортувати, відправити, знайти ще, домовитись про нову партію. І так по колу...
Чи обирала я собі таке життя?
Ні.
Чи могла я інакше?
Ні..
Так трапилось.
Іноді я дивлюсь світлини українців в соцмережах. Хтось був на морі в Іспанії, хтось купив красиві брендові речі. Дівчата всі доглянуті і з манікюром. Життя продовжується.
Я просто порахувала. Манікюр коштує 25євро. Якщо 18 людей відмовиться один раз від цих "благ", то один боєць отримає шолом, який врятує його життя. Прості цифри - 450€ один шолом.
Я знаю, що не у всіх є гроші і робота. Не у всіх залишились ірландські виплати. Знаю, що люди втомилися від війни. Знаю, що не хочуть витрачати власний час і допомагати.
Я знаю.
Але.
Я не можу зажмурити очі і перечекати коли ця війна закінчиться. Я знаю, як щоденно рве жили мій чоловік в Україні, в якому обсязі допомагає, щоб скоріше наблизити Перемогу🇺🇦 ...взагалі не розумію як він все це витримує 24/7... бо я не витримала. І зараз в Ірландії. Допомагаю дистанційно. Накладні, документи, волонтерські канали, чати, спільноти...
Один раз це скажу. А то зараз почнеться - економіка має працювати, уряд повинен, президент повинен, ООН обіцяв, ЄС хвилювався (чи навпаки), хто залишився в Україні хай той і допомагає, ми хочемо просто пожити, моя хата з краю, а чому я і тд.
Та не буде економіки. Відпочинку на узбережжі, цукерок на Різдво не буде. Не буде взагалі нічого, і манікюрів також. Якщо їх там, на передовій не буде.
Зараз збираю на генератор. Один вже купили. Відео залишу в коментарях.